Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка17/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   39

Розділ 20

Дякувати Богу, Ізабо на обід не з’явилася. Я хотіла відразу ж піти до кабінету і засісти за вивчення «Аврори», але Метью переконав мене спочатку помитися у ванні — це дещо розслабить м’язи і полегшить неминучий біль. На півдорозі до спальні мені довелося зупинитися, щоб розім’яти м’яз, раптово скручений судомою. Що ж, ось вона плата за ранковий ентузіазм.

Купання у ванні було божественним — тривалим, гарячим, воно так приємно розслабляло. Потім я вдягла просторі чорні брюки та светр і поволі пішла вниз, до кабінету, де в каміні палахкотів вогонь. Я простягнула руки до вогню — і моя шкіра поступово стала рожевою, а потім — червоною. І що це воно таке — керувати вогнем? У відповідь на запитання мої пальці легенько засвербіли, та я обачливо засунула їх у кишені.

Метью відірвав погляд від письмового стола.

— Манускрипт біля твого комп’ютера.

Чорна палітурка вабила мене, немов магніт. Я сіла за стіл, взяла манускрипт у руки й обережно його розгорнула. Кольори у ньому виявилися ще яскравішими, аніж мені пам’яталося. Кілька секунд порозглядавши королеву на першій сторінці, я перегорнула її.

«Incipit tractatus Aurora Сonsurgens intitulatus» Мені були знайомі ці слова. Вони означали: «Цим починається трактат під назвою „Початок світанку“», але я відчула приємний дрож, наче вперше бачила манускрипт.

«Все хороше приходить до мене разом із нею. Її знають під іменем Мудрість Півдня, яка промовляє на вулицях і звертається до натовпів», — прочитала я латиною. Це була прекрасна праця, що повнилася парафразами зі Святого Письма та інших епохальних текстів.

— У тебе тут є Біблія? Вона може стати в пригоді під час роботи з цією книгою.

— Так, але я точно не знаю, де вона. Хочеш — пошукаю? — Метью підвівся у кріслі, не відводячи очей від екрана монітора.

— Не треба, я сама її знайду. — Підвівшись, я пробіглася пальцями по краю найближчої до мене книжкової полиці. Книги в кабінеті Метью були розставлені не за розміром, а за датами їх появи. Ті, що стояли на першій полиці були настільки древніми, що я навіть думати не наважувалася про їхній зміст. Можливо, то втрачені праці Аристотеля? Все може бути.

Приблизно половина книжок Метью стояли на полицях спинками всередину, щоб не пошкодити їхні крихкі краї. Багато з них мали розпізнавальні позначки на торцях сторінок, інколи — назви книжок чи імена авторів були написані товстими чорними літерами. Далі ж, приблизно на половині довжини кімнати, стояли книги спинками назовні — з іменами авторів та назвами, тисненими золотом чи сріблом.

Я ковзнула повз манускрипти з товстими нерівними сторінками та маленькими грецькими літерами на торцях. Не зупиняючись, я йшла далі, видивляючись велику товсту друковану книгу, а не манускрипт. Нарешті мій вказівний палець закляк перед фоліантом у коричневій оправі з золотистим орнаментом.

— Метью, скажи мені, будь ласка, що це не та «Біблія Сакра» тисяча чотириста п’ятдесятого року, що я гадаю.

— Гаразд, скажу. Це не та Біблія, що ти гадаєш, — механічно проказав він, із нелюдською швидкістю гасаючи пальцями по клавіатурі. Він звертав мало уваги на те, що я робила, і зовсім ніякої — на те, що я казала.

Залишивши Біблію Гутенберга там, де вона стояла, я пішла далі вздовж полиць, сподіваючись, що це Святе Письмо — не єдине у моєму розпорядженні. Невдовзі мій палець знову зупинився на книзі з позначкою «П’єси Вільяма».

— Тобі ці книги подарували друзі?

— Так, більшу частину, — відповів Метью, навіть не поглянувши на мене.

Що ж, разом із раннім німецьким книговиданням, до порядку денного майбутніх дискусій доведеться внести і ранній період англійської драматургії.

Здебільшого книги Метью збереглися в бездоганному стані. Що й не дивно, зважаючи на особистість їх власника. Однак траплялися й вельми пошарпані. Наприклад, одна тонка висока книга на нижній полиці була така потерта на краях, що крізь шкіру обкладинки було видно дерев’яну основу. Цікаво — чому ця книга стала улюбленою для Метью; я витягнула її і розгорнула. Виявилося, це анатомічний посібник Везалія, виданий 1543 року, де вперше з’явилися детальні зображення розтятого людського тіла.

Враз зацікавившись цими несподіваними бібліографічними ключиками до особистості Метью, я пошукала інші книжки з ознаками частого читання. Тепер я натрапила на товщий і менший томик. На передньому торці був напис чорнилом: «De motu». Напевне, вампірам цікаво було почитати працю Вільяма Гарві про циркуляцію крові та роботу серця, коли вона вийшла 1620 року. Хоча, безсумнівно, вони й до того мали про це приблизне уявлення.

Серед потертих книг Метью були праці з електричного струму, мікроскопії та фізіології. Але найпошарпанішу книгу я знайшла на полицях із виданнями дев’ятнадцятого століття: це був першодрук Дарвінової праці про походження видів.

Крадькома зиркнувши на Метью, я стягнула книгу з полиці зі швидкістю магазинного крадія. Її матерчата палітурка з тисненими золотом назвою та іменем автора, була дуже потерта від частого використання. На чистому аркуші на початку книги Метью виписав каліграфічно своє ім’я.

Всередині я знайшла складений лист.

«Шановний пане!

Нарешті до мене дійшов ваш лист від 15 жовтня. І мені дуже ніяково за свою невчасну відповідь. Багато років я збирав всі факти, які тільки міг, стосовно різновидів та походження видів, і ваше схвальне ставлення до моїх міркувань та висновків стало для мене новиною так само приємною, як і та, що моя книга невдовзі потрапить до рук видавця».

Під листом стояли підпис — Ч. Дарвін, і дата — 1859.

Ці двоє листувалися за кілька тижнів до публікації «Походження видів» у листопаді 1859 року. Сторінки книги вкривали олівцеві та чорнильні нотатки вампіра, причому так рясно, що на них майже не залишалося вільного місця. А три розділи були пописані навіть сильніше за решту. Це були розділи про інстинкт, гібридність та спорідненість видів.

Як і трактат Гарві про кровообіг, вампіри, напевне, з особливою цікавістю читали сьомий розділ Дарвінової праці, присвячений природним інстинктам. Ідеї Дарвіна захоплювали Метью, і він дедалі частіше підкреслював конкретні параграфи та над рядками, поміж них, та на полях. «Звідси ми можемо виснувати, що свійські інстинкти були набуті впродовж тривалого часу, а природні інстинкти були втрачені частково через звичку, а частково через діяльність людини, яка свідомо відбирала і акумулювала в наступних поколіннях характерні ментальні звички та схеми поведінки, котрі виявилися завдяки тому, що ми у своєму невігластві незмінно називали випадковістю». Замітки, що їх нашкрябав Метью, стосувалися питання про те, які інстинкти слід вважати набутими, і чи справді в природі трапляються випадковості. «Чи може бути, що ми зберегли як інстинкти те, що звичайні люди втратили через звичку або випадково?» — питався він на нижньому полі сторінки. Мені не треба було розтлумачувати, хто такі «ми». Метью мав на увазі створінь — не лише вампірів, а й відьом та демонів.

У розділі про гібридність увагу Метью привернули питання перехресного схрещування та безпліддя. «Перші особини, отримані шляхом схрещення форм достатньо чітко визначених, щоб вважати їх видами, а також їхні гібриди, — писав Дарвін, — загалом, але не цілковито, є стерильними». Під цим підкресленим рядком виднівся ескіз переобтяженого генеалогічного дерева, яке розрослося на всю величину бокового поля сторінки. Замість коріння там був знак питання, а від дерева відходили чотири основні гілки. «Чому ж близькоспоріднене внутрішньовидове схрещення не призвело до безпліддя чи божевілля?» — запитував Метью в стовбурі дерева. А на верхньому полі сторінки він написав: «1 вид чи 4?» та comment sont fait les da-e-o-s?

Я прослідкувала цей напис пальцем. Це була моя спеціальність — обертати каракулі науковців на всім зрозумілий текст. В останній нотатці Метью використав відомий прийом для приховування думок. Він написав цю нотатку комбінацією французької та латини та ще й вдався до архаїчної абревіатури, якою колись позначали демонів: всі приголосні, окрім першої та останньої замінялися рисками над голосними. Таким чином, випадкова людина, гортаючи сторінки, не помітить серед рядків слова «демон» і не зупиниться, щоб уважніше вчитатися в текст.

«Звідки беруться демони?» — запитував Метью 1859 року. Через сто п’ятдесят років він і досі шукав відповідь на це запитання.

Коли Дарвін перейшов до теми спорідненості видів, перо Метью нестримно заскакало сторінками; місцями за його нотатками друкований текст ледь можна було розібрати. Напроти параграфа, в якому йшлося, що «Починаючи з першоджерел життя, всі органічні істоти, згідно з дослідженнями, нагадують одне одного дедалі менше, і тому їх можна класифікувати як групи всередині груп», Метью великими чорними літерами написав слово «ПОХОДЖЕННЯ». Кількома рядками нижче ще один параграф був підкреслений подвійною лінією: «Виявлення існуючих груп було б простим завданням, якби одна група була пристосована населяти виключно сушу, а друга — воду; одна — харчуватися плоттю, друга — овочами, і так далі. Але в природі це не так; гідним всілякого подиву є той факт, що дуже часто члени навіть однієї й тієї самої групи мають різні звички та властивості».

Може, Метью вважав раціон вампірів звичкою, а не визначальною рисою виду? Читаючи далі, я знайшла ще один ключ до розгадки. «Насамкінець, ті кілька груп фактів, що розглядалися в цьому розділі, чітко, як на мене, свідчать, що ті незчисленні види, роди та родини органічних істот, які населяють наш світ, всі вони походять, кожен у межах свого класу чи групи, від спільних предків, і всі вони зазнали видозмін, передаючи спадкові риси». На полях Метью написав: «СПІЛЬНІ ПРЕДКИ» і ce qui explique tout[6].

Вампір вважав, що моногенез пояснює все; або принаймні так він вважав у 1859 році. Метью припускав, що вампіри, демони та відьми мали спільних предків. А наші істотні відмінності пояснювалися, на його думку, різною спадковістю, набутими звичками та природним відбором. Коли я спитала його в лабораторії — ми один вид чи чотири різних, вампір уникнув відповіді на моє запитання, але йому не вдасться цього зробити тут, в бібліотеці.

Метью мов прикипів до свого комп’ютера. Я облишила пошуки більш простої й сучаснішої Біблії, згорнула «Аврору», щоб вберегти її сторінки від дії світла, понесла цей примірник праці Дарвіна до каміна і скрутилася калачиком на софі. Розгорнувши книгу, я вирішила краще зрозуміти вампіра за нотатками, які він зробив на полях та між рядками.

Він і досі залишався для мене загадкою, а тут в «Семи вежах» — і поготів. Метью у Франції відрізнявся від Метью в Англії. Там він ніколи настільки не поринав у роботу. Тут він не розправляв виклично плечі, а сидів, злегка зсутулившись та прикусивши нижню губу, щось захоплено друкував. Це були ознаки зосередженості, як і легка зморшка на лобі. Метью і не здогадувався, що я уважно за ним спостерігаю, і його пальці літали над клавіатурою, з помітним зусиллям цюкаючи клавіші. Напевне, портативні комп’ютери у нього довго не живуть, через їхні благенькі пластмасові деталі. Додрукувавши речення, він відкинувся на спинку крісла і позіхнув, випроставши ноги.

Я ще ніколи не бачила, як він позіхає. Чи свідчив його позіх, як і його зсутулені плечі, про те, що він розслабився? Наступного дня після нашого знайомства Метью сказав мені, що йому важливо знати своє оточення. А тут, в шато, він знав кожен дюйм, кожен запах і кожну істоту, що проходила поблизу. І ще треба зважати на його стосунки з матір’ю та Мартою. Все ж вони — родина, химерна компанія вампірів, які змирилися з моєю присутністю заради Метью.

Я повернулася до Дарвіна. Але гаряча ванна, тепло від вогню та постійне клацання клавіатури на задньому плані заколисали мене, і я заснула. Я проснулася вкрита ковдрою, книга «Походження видів» лежала на підлозі, акуратно згорнута і з паперовою закладкою на тій сторінці, де я кинула читати.

Я почервоніла, як буряк.

Мене спіймали за шпигунством.

— Доброго вечора, — озвався Метью з софи, що стояла напроти. Він вставив паперову закладку в книгу, яку читав, і поклав її собі на коліно.

— Чи можу я зацікавити тебе добрим вином?

Ця пропозиція прозвучала дуже, дуже доречно.

— Так, якщо можна.

Метью пішов до невеличкого столика вісімнадцятого сторіччя, що стояв біля сходового майданчика. Там була пляшка без етикетки, а витягнутий корок лежав поряд. Він налив дві склянки, подав одну мені й знову сів. Я принюхалася, передчуваючи його перше запитання.

— Малина з кубиками льоду, — сказала я, не дожидаючись.

— Як для відьми, у тебе досить добре виходить, — схвально кивнув Метью.

— А що ти мені налив? — спитала я, пригубивши склянку. — Щось древнє? Рідкісне?

Метью розсміявся, закинувши голову.

— Ні перше, ні друге. Його розлили в пляшки десь місяців п’ять тому. Це місцеве вино з виноградників біля дороги. Нічого екстраординарного, нічого особливого.

Може в цьому напої й не було нічого екстраординарного та особливого, але я відчула в ньому аромат лісів та полів, що витав у повітрі довкола шато «Сім веж».

— Бачу, ти кинула пошуки Біблії заради дечого «більш наукового». Тобі сподобався Дарвін? — тихо спитав він після нетривалого спостерігання за тим, як я смакую вино.

— А ти й досі вважаєш, що люди та створіння мали спільних предків? Чи це й справді можливо, що розбіжності між нами є просто расовими?

Метью роздратовано гмикнув.

— Я ж казав тобі ще в лабораторії, що не знаю.

— А в тисячу вісімсот п’ятдесят дев’ятому році знав. І вважав, що споживання крові може бути просто харчувальною звичкою, а не ознакою міжвидової диференціації.

— Хіба ти не знаєш про прогрес науки з часів Дарвіна? Змінювати точку зору з появою нової інформації — це прерогатива науковця.

Він відпив вина, а потім поставив склянку на коліно і повертів у різні боки, милуючись відблиском вогню з каміна в рідині.

— Крім того, лишилося небагато наукових доказів на підкріплення людських уявлень про расові відмінності. Сучасні дослідження свідчать, що більшість понять про расу є нічим іншим, як застарілим методом, яким користуються люди для пояснення видимих розбіжностей між ними та кимось іншим.

— Бачу, питання «звідки я взявся?» — звідки всі ми взялися? — поглинає тебе з головою, — повільно мовила я. — Це видно на кожній сторінці Дарвінової праці.

Метью втупився у свій келих.

— Бо це єдине запитання, варте того, щоб його ставили. — Він мовив це тихо й одвернувся. Я побачила його профіль — суворий, із різко окресленими зморшками та навислими бровами, і мені захотілося розгладити ті зморшки, осяяти його обличчя усмішкою, але я не зрушила з місця, а лиш споглядала, як відблиски вогню танцюють на його блідій шкірі та темному волоссі. Метью знову взяв до рук свою книгу, затиснув її довгими пальцями однієї руки, бо в другій досі тримав склянку з вином.

Я втупилася на вогонь, що вже потроху згасав. Коли годинник на письмовому столі вдарив сьому, Метью відклав книгу.

— Може, сходимо до салону — провідаємо Ізабо перед вечерею?

— Ходімо, — погодилася я і злегка розправила плечі. — Але я спочатку перевдягнуся.

Мій гардероб і близько не витримував порівняння з гардеробом Ізабо, але я не хотіла, щоб Метью було за мене зовсім соромно. Як і завжди, в простих шерстяних брюках та черговому светрі з його незліченних запасів, він мав такий вигляд, що хоч зараз відправляй його на нараду директорів великих корпорацій або на показ мод до Парижа. Мої нещодавні близькі контакти з цими светрами переконали мене, що всі вони були виготовлені з кашеміру — товстої та розкішної шерсті.

Я покопирсалася у своїй спортивній сумці, поки видобула звідти сірі брюки та темно-синій светр із тонкої шерсті з тісним трубоподібним коміром та широкими рукавами. Моє волосся закучерявилося, бо я помила його в ванні, а воно висохло, зібгавшись, коли я спала на софі.

Таким чином, я досягла необхідного мінімуму презентабельності й, начепивши на ноги мокасини, рушила сходами вниз. Гострий слух Метью зафіксував моє наближення, і вампір вийшов зустріти мене на сходовому майданчику. Він мене побачив, і його очі оживилися, а рот повільно розтягнувся у широкій усмішці.

— У синьому ти подобаєшся мені не менше, аніж у чорному. Маєш прекрасний вигляд, — стиха мовив він, скромно цьомкаючи в обидві щоки. Я враз почервоніла, коли Метью підняв мені волосся над плечима і пропустив його крізь свої довгі пальці.

— Хотів попередити тебе — не реагуй на кпини Ізабо, що б вона не казала.

— Спробую, — хихикнула я, невпевнено поглянувши на нього.

Коли ми увійшли до салону, Марта й Ізабо були вже там. Його мати обклалася газетами на всіх основних європейських мовах; одна була на івриті, а ще одна — на арабській. На відміну ж від неї Марта, якщо судити з лячної обкладинки, читала видання в обкладинці якогось роману жахів. Її темні очі бігали рядками книги з неймовірною швидкістю.

— Доброго вечора, маман, — привітався Метью і підійшов до Ізабо, щоб поцілувати її в обидві холодні щоки. Коли він перехиляв голову з одного боку на інший, Ізабо люто блиснула на мене очима.

Я знала, чим заслужила такий моторошний погляд.

Від Метью йшов мій запах.

— Ходи сюди, дівчинко, — сказала Марта, поляскавши по подушці біля себе, і кинула на Ізабо попереджальний погляд. Та заплющила очі. А коли розплющила їх знову, люті в них не було, її змінило щось схоже на покірність долі.

— Gab es einen anderen Tod[7], — пробурмотіла Ізабо сину, коли той взяв у руки газету «Ді Велт» і проглядав її, несхвально цокаючи язиком.

— Де, — спитала я. Було знайдено ще один знекровлений труп. Якщо Ізабо сподівалася відсікти мене від розмови, перейшовши на німецьку, то вона дуже помилялася.

— У Мюнхені, — відповів Метью, закриваючи голову сторінками газети. — Господи, чому ж ніхто цим не займається всерйоз?

— Маємо бути обережними в наших побажаннях, Метью, — зауважила Ізабо. І різко змінила тему. — Як твоя поїздка, Діано?

Метью підозріло зиркнув на матір через край газети.

— Прекрасно. Дякую, що дозволили мені проїхатися на Ракасі, — відповіла я, сідаючи біля Марти. Я змусила себе дивитися, не кліпаючи, прямо у вічі Ізабо.

— Як на мене, то вона надто норовиста, — промовила вампірка і знову зосередила свою увагу на синові, який завбачливо встромив носа в газету. — Фіддат набагато слухняніша. З віком мені дедалі більше подобається в конях саме ця риса.

«І в синові також», — подумала я.

Марта підбадьорливо всміхнулася мені й пішла клопотатися біля буфета. Згодом вона принесла звідти глечик із вином для Ізабо і ще один, значно менший, для мене. А потім пішла до стола і принесла ще одну склянку для Метью. Він понюхав вино і схвально всміхнувся.

— Дякую, маман, — сказав він, піднімаючи склянку на честь своєї матері.

— Та нема за що. Звичайне вино, — відповіла Ізабо, цмулячи зі свого келиха.

— Та ні, не звичайне. А одне з моїх найулюбленіших. Дякую, що пригадала. — Перш ніж проковтнути напій, Метью насолоджувався його, вочевидь, багатою палітрою смаків.

— А чи всі вампіри люблять вино так, як ти? — спитала я Метью, відчувши перцевий запах напою. — Ти п’єш його увесь час і ніколи не буваєш напідпитку.

Метью весело вишкірився.

— Більшість вампірів люблять вино ще більше за мене. А щодо сп’яніння, так наша родина завжди славилася своєю стриманістю, чи не так, маман?

Ізабо розв’язно пирхнула — як не личить дамі в пристойному суспільстві.

— Так. Інколи. Стосовно ж вина — дуже може бути.

— Вам треба бути дипломатом, Ізабо. У вас добре виходять ухильні відповіді, — зауважила я.

Метью мало не луснув від реготу.

— Господи, от ніколи не думав, що настане день, коли мою матір визнають дипломатичною! Особливо зважаючи на її гострий язик. Ізабо завжди краще вдавалася дипломатія меча.

Марта хихикнула, погоджуючись із Метью.

На обличчі й у мене і в Ізабо закарбувалося обурення, від чого Метью знову покотився від сміху.

Атмосфера за вечерею була значно розкутішою та приязнішою, аніж минулого разу. Метью сидів за столом на чільному місці, Ізабо — ліворуч, а я — праворуч. Марта безустанно переміщалася між кухнею, каміном та столом, час від часу сідаючи до нас випити вина і вставити кілька слів у нашу розмову.

Приносилися й відносилися тарілки з їжею — там було все від лісових грибів та куріпок до тоненьких шматочків яловичини. Я вголос висловила своє захоплення — як можна, самому не споживаючи їжі, готувати такі смачні пряні страви. Марта ніяково почервоніла і враз ляснула Метью рушником, коли той спробував розповісти мені про її кулінарні фіаско.

— Пам’ятаєте історію про пиріг із живим голубом всередині? — здавлено хихикнув він. — Ніхто не попередив, що перед тим, як поміщати живих птахів у спечений пиріг, їх не можна годувати протягом доби, інакше всередині пирога утвориться щось на кшталт пташиного туалету, — пирснув Метью, і негайно ж заробив запотиличник від Марти.

— Метью, — попередила Ізабо, витираючи хустинкою сльози після тривалого нападу сміху. — Тобі не слід дражнити Марту, бо за довгі роки ти теж мав цілком достатньо власних катастроф.

— І всі вони трапилися у мене перед очима, — в’їдливо зауважила Марта, подаючи салат. Вона переходила в моїй присутності на англійську, і було помітно, що її розмовні навички покращуються буквально щогодини. Ще раз сходивши до буфета, вона повернулася з мискою горіхів, яку поставили між Метью та Ізабо.

— Наприклад, коли ти затопив увесь замок, захопившись ідеєю накопичувати на даху дощову воду, — відрубала Марта, загинаючи палець. — А ще ти колись забув зібрати подать. Була весна, тобі було нудно, тому одного ранку ти прокинувся і поїхав воювати до Італії. Твоєму ж батьку потім довелося на колінах вимолювати прощення у короля. — Марта загнула ще один палець. — А що вже казати про Нью-Йорк! — вигукнула вона тріумфально.

Троє вампірів обмінювалися спогадами. Втім, жоден із них не торкнувся минулого Ізабо. Коли випливало щось дражливе про неї, про батька Метью чи про його сестру, розмову делікатно відводили вбік. Я помітила цю особливість, зацікавилася її причинами, але не сказала нічого, задовольнившись тим, що вечір іде в потрібному їм руслі, й відчула химерну втіху від того, що ніби стала членом родини — нехай і родини вампірів.

Після вечері ми повернулися до салону, де багаття палало яскравіше. З кожним поліном, підкинутим у камін, димарі замку розігрівалися, вогонь посилювався, і незабаром у кімнаті стало майже тепло. Метью клопотався, щоб Ізабо почувалася комфортно — приніс їй ще один келих вина, а потім став натискати на кнопки стереосистеми. Марта заварила чай і тицьнула мені в руки чашку на блюдечку.

— Пий, — наказала вона, пильно дивлячись мені у вічі. Ізабо теж дивилася, як я зробила ковток, а потім надовго затримала погляд на Марті. — Краще спатимеш.

— Це ти зробила цей чай? — спитала я. Він мав присмак квітів і трав. Зазвичай мені не подобалися травні чаї, але цей був освіжаючий і трохи гіркуватий.

— Так, — відповіла Марта, гордо скинувши підборіддя у відповідь на пильний погляд Ізабо. — Я вже давно роблю його. Мене ще мати навчила. Я й тебе навчу.

Звуки жвавої ритмічної музики наповнили кімнату. Метью присунув стільці та крісла ближче до каміна, звільнивши трохи місця на підлозі.

— Voles dancar amb ieu? — спитав він матір, простягаючи обидві руки.

Ізабо відповіла йому сліпучою усмішкою, яка враз перетворила приємно-холодні риси її обличчя на щось неймовірно прекрасне.

— Ос, — відповіла вона, подаючи йому тендітні руки. І вони удвох стали біля каміна, чекаючи, коли почнеться наступна пісня.

Коли Метью та Ізабо почали танцювати, то мені подумалося, що поряд із ними Астор та Роджерс мали б украй незграбний вигляд. Тіла танцювальників то зливалися, то відштовхувалися, то, кружляючи, віддалялися одне від одного, а потім — із різким поворотом — зближалися знов. Від найлегшого дотику Метью його мати крутилася мов дзиґа, а найменше хвилеподібне коливання з боку Ізабо спричинювало таку саму реакцію в Метью.

Ізабо зробила граціозний реверанс, а Метью схилився в поклоні саме в ту мить, коли музика стихла.

— Що це було? — приголомшено спитала я.

— Спочатку це була тарантела, — пояснив Метью, проводячи матір до її крісла. — Але маман ніколи не дотримується якогось одного танцю. Тому посередині були елементи вольти, а скінчили ми менуетом, еге ж? — Ізабо кивнула і, простягнувши руку, поплескала Метью по щоці.

— Ти завжди був гарним танцюристом, — гордо мовила вона.

— Так, але не таким гарним, як ти або батько — це однозначно, — зауважив Метью, садовлячи Ізабо в крісло.

Очі Ізабо потемніли, і на якусь мить на її обличчі з’явився вираз болісної туги. Метью взяв її руку і провів кінчиками губ по її пальцях. У відповідь Ізабо вимучила з себе слабку усмішку.

— А тепер твоя черга, — сказав Метью, підходячи до мене.

— Я не люблю танцювати, Метью, — запротестувала я, відгороджуючись від нього виставленими руками.

— Мені важко в це повірити, — відповів він, беручи мене за праву руку і притягуючи до себе. — Ти звиваєш своє тіло в неймовірні фігури, летиш над водою у човнику з тріску завширшки і несешся верхи, переганяючи вітер. Танці мають бути твоєї другою натурою.

За звучанням наступна мелодія була схожою на ті, що були популярні в паризьких танцзалах у двадцятих роках минулого століття. Звуки труб та барабана заповнили кімнату.

— Метью, будь із нею обережний, — попередила Ізабо, коли Метью виводив мене на танець.

— Не хвилюйтеся, маман, вона не зламається, — відказав він і пустився в танок. Мої відчайдушні спроби встигати за ним закінчувалися тим, що я лише плуталася у нього під ногами. Та Метью міцно тримав мене за талію, терпляче виправляв мої рухи і скеровував мене у потрібному напрямку.

Я відчайдушно намагалася допомагати йому і ставити ноги туди, куди слід, але від цього ставало ще гірше.

Моя спина заклякла від напруги, і Метью обхопив мене міцніше.

— Розслабся, — прошепотів він мені на вухо. — Ти намагаєшся вести. Натомість тобі треба йти слідом і повторювати рухи за мною.

— Я не можу, — прошепотіла я, відчайдушно вхопившись за його плече так, немов то був рятувальний круг.

Метью ще раз крутнув мене.

— А я кажу, що можеш. Заплющ очі, кинь думати про танець, а решту я зроблю сам.

У його обіймах було легко робити те, що він наказував. Коли я заплющила очі, на мене враз припинили набігати з усіх боків силуети та кольори кімнати, що несамовито вертілися туди-сюди, я швидко розслабилася, й у мене зник страх, що ми ось-ось з усього розмаху торохнемося об підлогу. Поволі я вже насолоджувалася рухами наших тіл у темряві. Невдовзі я вже змогла зосереджуватися не на тому, що робила я сама, а на тому, що підказували мені робити його руки й ноги. Мені здалося, що я пливу.

— Метью, — сказала Ізабо з попереджувальною ноткою в голосі. — «Le chatoiement».

— Знаю, — стиха відповів він. М’язи на моїх плечах тривожно напружилися. — Довірся мені, — прошепотів Метью мені на вухо. — Я тебе надійно тримаю.

Не піднімаючи міцно стулених повік, я щасливо зітхнула. І ми далі кружляли в танці. Метью плавно відпустив мене, обернув, тримаючи самісінькими кінчиками пальців, потім крутнув назад вздовж руки, поки я зупинилася, міцно притиснувшись спиною до його грудей. Музика урвалася.

— Розплющ очі, — стиха мовив він.

Мої повіки повільно піднялися. Але відчуття, наче я пливу, залишилося. Танцювати виявилося приємніше, аніж я очікувала — принаймні з партнером, який танцював понад тисячоліття і не наступав мені на пальці.

Я закинула голову, щоб подякувати Метью, але його обличчя виявилося набагато ближче до мого, аніж я розраховувала.

— Поглянь униз, — сказав він.

Зробивши так, як сказав Метью, я виявила, що мої ноги теліпаються за кілька дюймів від підлоги. Метью відпустив мене. Це не він тримав мене над підлогою.

Це я сама себе тримала.

Це тримало мене повітря.

Щойно я усвідомила цей дивовижний факт, як до нижньої частини мого тіла повернулася вага. І Метью вчасно підхопив мене під лікті, щоб я не вдарилася об підлогу.

Марта, сидячи біля каміна, замугикала собі під ніс якусь пісеньку. Ізабо примружила очі й різко мотнула головою. Метью заспокійливо всміхнувся мені, а я зосередилася на лячному відчутті землі під ногами. Вона здавалася такою живою! Невже так було завжди, просто я раніше цього не помічала? Здавалося, що під моїми підошвами причаїлися тисячі маленьких рученят, готових щомиті схопити чи штовхнути мене.

Коли стихли останні ноти пісні, що її мугикала Марта, Метью спитав мене, радісно блиснувши очима.

— Ну, як — сподобалося?

— Сподобалося, — розсміялася я у відповідь, на мить замислившись над його запитанням.

— Я сподівався, що так воно й буде. Ти ж багато років займалася фізичними вправами. І, може, наступного разу ти поїдеш верхи з розплющеними очима — просто так, для різноманітності.

І він спіймав мене в обійми, сповнені щастя й відчуття перспективи на майбутнє.

Ізабо заспівала ту саму пісню, яку щойно мугикала Марта:

Всякий, хто побачить її танець,

Рухи її тіла граціозні,

Той воістину сказати зможе,

Що немає їй у світі рівних,

Нашій розвеселій королеві.

Геть ідіть, заздрісники убогі!

Нумо, нумо разом танцювати,

Весело й щасливо танцювати!

«Геть ідіть, заздрісники убогі, — повторив Метью, коли стихло відлуння голосу його матері. — Нумо, нумо разом танцювати!»

Я знову розсміялася.

— Я танцюватиму, але тільки з тобою. А допоки я не розберуся, звідки береться така штука, як політ, інших партнерів у мене не буде.

— Якщо бути точним, то це не політ, а зависання, — поправив мене Метью.

— Літання, зависання — називай, як хочеш, але з незнайомцями краще цього не робити.

— Згоден, — сказав Метью.

Марта пересіла з софи на крісло побіля Ізабо. Ми ж з Метью сіли одне біля одного і досі трималися за руки.

— Це був її перший танець у житті? — спитала Ізабо з щирим подивом у голосі.

— Діана не вдається до магії, маман, — пояснив їй Метью. — Хіба що в деяких дрібницях.

— Вона сповнена сили й енергії, Метью. У її жилах співає відьмина кров. Їй слід навчитися користуватися магією і для важливих справ.

Метью нахмурився.

— Це її особиста справа — користуватися чи не користуватися.

— Не будь дитиною, Діано, — мовила Ізабо, повертаючись до мене. — Час дорослішати і брати на себе відповідальність за те, ким ти є.

Метью невдоволено загарчав.

— Не гарчіть на мене, Метью де Клермон! Я кажу те, що має бути сказаним.

— Не вказуй їй, що вона має робити. Це не твоє діло!

— І не твоє також, сину мій! — відказала Ізабо.

— Перепрошую! — Мій різкий тон враз привабив їхню увагу, і де Клермони — мати й син — здивовано витріщилися на мене. — Мені самій вирішувати, користуватися магією чи ні. А якщо користуватися, то як. Але, — вела я далі, поглянувши на Ізабо, — її не можна більше ігнорувати. Вона вирує в мені, кипить і булькає, і деколи вже виривається назовні. Мені, як мінімум, потрібно навчитися керувати цією енергією.

Ізабо й Метью мовчали, заціпеніло втупившись на мене. Нарешті Ізабо кивнула головою. І Метью теж кивнув.

Ми і далі сиділи біля каміна, аж поки не згоріли всі дрова. Метью потанцював із Мартою, і кожен із них час від часу затягував пісню, коли мелодія, що звучала зі стереосистеми, нагадувала їм про іншу ніч, проведену біля іншого каміна. Але я більше не танцювала, а Метью й не наполягав.

Нарешті він підвівся.

— Ту єдину з нас, кому вже пора спати, я відведу до ліжка.

Я теж підвелася, розрівнявши на стегнах брюки.

— Добраніч, Ізабо, добраніч, Марто. Дякую вам обом за прекрасну вечерю і дивовижний вечір.

Марта мило всміхнулася мені у відповідь. Ізабо теж хотіла, але спромоглася лише на напружену гримасу.

Метью пропустив мене вперед і ніжно поклав руку мені на талію, коли ми йшли нагору.

— Хочу трохи почитати, — сказала я, обертаючись до Метью, коли ми дійшли до його кабінету.

Вампір стояв так близько до мене, що можна було чути його слабке нерівне дихання. Він обхопив долонями моє обличчя.

— Яке ж заклинання ти на мене напустила? — спитав він, вдивляючись у моє обличчя. — Це не тільки твої очі, хоча їхнього погляду вже достатньо, щоб сплутати мені думки. І не тому, що ти пахнеш медом.

Метью припав обличчям мені до шиї, праву руку занурив у моє волосся, а ліву посунув униз по спині й притиснув мене стегнами до себе.

Моє тіло податливо злилося з його тілом — як там і було.

— Ти приворожила мене своєю безстрашністю, — пробурмотів він, не відриваючи губ від моєї шиї. — Своєю звичкою рухатися, не задумуючись, своїм мерехтінням, яке ти випромінюєш, коли зосереджуєшся — або коли літаєш.

Я вигнула шию, відкриваючи більше плоті для його дотику. Метью повільно повернув до себе моє обличчя, великим пальцем шукаючи тепла моїх губ.

— А чи знаєш, що уві сні ти надуваєш губки? Можна подумати, що ти чимось невдоволена у своєму сні, але мені хотілося б думати, що то ти хочеш, щоб тебе поцілували. — З кожним сказаним словом він ставав все більше схожим на істинного француза.

Усвідомлюючи, що на нижньому поверсі сидить Ізабо, якій наша розмова аж ніяк не сподобається, я спробувала було відсторонитися від Метью, але вийшло це не надто переконливо, і він ще міцніше стиснув мене в обіймах.

— Метью, твоя мати…

Він не дав мені можливості закінчити фразу. Легко й солодко зітхнувши, Метью закрив мені губи ніжним поцілунком. І цілував — неквапливо й старанно — доти, поки я відчула поколювання не лише у пальцях, а й у всьому тілі. Я відповіла на його поцілунок і відчула, що лечу й падаю одночасно. Я летіла й падала і вже не могла чітко розрізнити, де закінчується моє тіло й починається його. Рот Метью ковзнув до моїх щік та повік. Коли він торкнувся мого вуха, я тихо зойкнула від задоволення. Губи Метью вигнулися в усмішку, і він знову припав до мого рота.

— Твої губи червоні, як маки, а волосся — немов живе, — сказав він після пристрасного поцілунку, від якого в мене аж дух перехопило.

— І що незвичайного знайшов ти у моєму волоссі? Не розумію, як ти, зі своєю розкішною шевелюрою, можеш захоплюватися ось цим, — я затиснула в кулаку жмут свого волосся і смикнула. — Волосся Ізабо — як оксамит, і у Марти теж. А моє — суцільне непорозуміння: неслухняне, стирчить куди попало, і має всі кольори веселки.

— Саме тому воно мені й подобається, — сказав Метью, ніжно вивільняючи пасмо з мого кулака. — Воно недосконале, як і саме життя. Це не волосся вампіра, таке блискуче й бездоганне. Мені дуже подобається те, що ти — не вампір, Діано.

— А мені подобається, що ти вампір, Метью.

Тінь набігла на його очі — і вмить щезла.

— Мені подобається твоя сила, — сказала я, цілуючи його не менш пристрасно, ніж він мене кілька хвилин тому. — Мені подобається твій розум. Інколи мені навіть подобаються твої начальницькі манери. Але найбільше, — я потерлася кінчиком носа об його ніс, — мені подобається те, як ти пахнеш.

— Невже?


— Точно. — І мій ніс попрямував до впадини між його ключицями, де, як я швидко здогадалася, було найсолодше і найпривабливіше місце його тіла.

— Вже пізно. Тобі пора відпочивати. — Метью неохоче відпустив мене.

— Ходімо зі мною до ліжка.

Від такого запрошення в нього широко розкрилися очі, а в мене кров хлинула до обличчя.

Вампір підніс мою руку до свого серця. Воно вдарило один раз, потужно.

— Я піднімуся до тебе, — погодився він, — але ненадовго. Ми ще маємо вдосталь часу, Діано. Ти ж знаєш мене лише кілька тижнів. Не треба поспішати.

Слова типового вампіра, для якого час не має значення.

Він побачив моє незадоволення і, притиснувши до себе, ще раз надовго припав до мене губами.

— Це обіцянка, — сказав він, відриваючи свої губи від моїх. — Обіцянка того, що неодмінно станеться. Через певний час.

Але цей час уже настав! Мої губи то палали вогнем, то замерзали кригою, і я засумнівалася — чи справді я готова, як мені здалося?

Моя кімната нагорі яскраво світилася свічками і повнилася теплом каміна. Як Марта примудрилася добратися сюди, поміняти десятки свічок, запаливши їх так, щоб вони горіли саме тоді, коли я прийду спати, залишалося для мене загадкою, але в кімнаті не було жодної електричної розетки, тому я відчула вдячність за її старання.

Перевдягаючись у ванній за причиненими дверима, я слухала, як Метью викладав свої плани на наступний день. До цих планів входила тривала прогулянка, іще одна тривала прогулянка верхи, а потім — робота в кабінеті.

Я погодилася на всі ці пункти — за умови, що спочатку буде робота, а потім — решта. Алхімічний манускрипт манив мене, і мені хотілося якомога скоріше взятися за його дослідження.

Я увібралася до величезного ліжка з балдахіном, а Метью старанно мене укрив і загасив пальцями свічки.

— Поспівай мені, — попросила я, дивлячись, як він безстрашно рухає пальцями крізь вогонь. — Якусь стару пісню, з тих, що подобаються Марті.

Якийсь час Метью мовчки ходив по кімнаті й «защипував» свічки, тягнучи за собою довгі тіні. Кімната поволі занурювалася в темряву. Раптом він заспівав своїм густим баритоном.

Ni muer ni viu ni no guaris,

Ni mal no·m sent e si l’ai gran,

Quar de s’amor no suy devis,

Ni no sai si ja n’aurai ni quan,

Qu’en lieys es tota le mercés

Que·m pot sorzer o decazer.

Пісня повнилася тугою, що межувала з печаллю. Доспівавши її, Метью підійшов до мене, щоб залишити одну свічку горіти біля ліжка.

— А що означають ці слова? — спитала я і взяла його за руку.

Я не живу, не помираю і не зцілююсь,

Мені моя недуга не болить,

Бо думка про її любов мене не покидає ні на мить.

Метью нахилився і ніжно поцілував мене в лоб.

Не знаю, чи любитиме вона мене,

Я відаю лише одне:

Усе в її руках — розквітну я чи обернусь на прах.

— А хто це написав? — спитала я, подумавши про доречність цих слів саме у виконанні вампіра.

— Мій батько написав цю пісню для Ізабо. Втім, пізніше хтось приписав усю славу собі, — відповів Метью з усмішкою. І, мугикаючи цю саму пісню, пішов сходами до свого кабінету. А я лежала сама в його ліжку і дивилася, як горить свіча, аж поки вона не опливла й не згасла.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка