Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка16/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   39

Розділ 19

Наступного ранку я думала лише про верхову їзду. Нашвидкуруч причесавшись та почистивши зуби, я натягнула на себе тісні чорні лосини — то був найкращий замінник верхових бриджів, які я мала при собі. Кросівки не дали б мені можливості користуватися острогами, тож я взула мокасини. Не найкращий варіант, але підходящий. Завершили мій ансамбль футболка з довгими рукавами та вовняний светр. Стягнувши волосся на потилиці у кінський хвіст, я повернулася до спальні.

Я блискавкою влетіла до кімнати Метью, вампір підняв брову і виставив уперед руку, не даючи пройти далі. Він стояв, прихилившись до стіни біля широкого аркового проходу, що вів до сходів, як і завжди вбраний із голочки у темно-сірі бриджі та чорний светр.

— Покатаймося після обіду.

Я так і знала. Напередодні вечеря з Ізабо пройшла в напруженій атмосфері, якщо не сказати гірше. А коли я лягла спати, мій сон постійно переривали кошмари. Метью кілька разів приходив, щоб перевірити, чи зі мною все гаразд.

— Я в нормі. Фізичні вправи та свіже повітря — найкраще, що може бути для мене у цьому світі. — Коли ж я зробила ще одну спробу пройти повз нього униз, він зупинив мене одним лише похмурим поглядом.

— Якщо ти хоч раз невпевнено гойднешся в сідлі, відразу ж відправлю тебе додому. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

Унизу я попрямувала до їдальні, але Метью потягнув мене в іншому напрямку.

— Ходімо поїмо на кухні, — тихо мовив він.

Що ж, це добра новина. Дякувати Богу, я уникну офіційного сніданку з Ізабо, яка злобно витріщатиметься на мене поверх газети «Ле монд».

Ми снідали у призначеній для економки кімнаті перед палаючим каміном за столом, накритим на двох, хоча щедрі порції чудово приготованої Мартою їжі мені довелося їсти наодинці. На круглому подряпаному столі стояв гігантський чайник, закутаний для збереження тепла лляним рушником. Марта поглянула на мене і занепокоєно заквоктала про темні кола під очима та бліду шкіру.

Коли рухи моєї виделки, нарешті, уповільнилися, Метью простягнув руку до піраміди з коробків, яку вінчав шолом із підкладкою із чорного оксамиту.

— Це тобі, — сказав він, кладучи все це на стіл.

З шоломом все було зрозуміло без слів. У формі бейсболки з високою тулією та зав’язкою із строкатої стрічки на потилиці шолом, попри оксамитову підкладку та стрічку, був твердий та міцний — його спеціально зробили таким, щоб захистити крихкий череп людини у разі падіння на землю. Я терпіти їх не могла, але це був дуже корисний захисний засіб.

— Дякую, — сказала я. — А що в коробках?

— Відкрий та подивися.

У першій коробці лежали чорні бриджі з замшевими вставками по внутрішньому боку стегна, щоб не ковзати в сідлі. Їздити в них буде набагато приємніше, аніж у слизьких тоненьких лосинах, до того ж бриджі точно були мого розміру. Напевне, поки я спала, Метью телефонував, куди треба, і повідомляв мої приблизні розміри. Я вдячно всміхнулася йому. У другій коробці лежала товста й м’яка жилетка з довгими полами та жорсткими металевими вставками, вшитими у шви. Вона була схожа на черепашачий панцир, і я, безсумнівно, саме черепахою буду почуватися в цій незручній та незграбній конструкції.

— Оце непотрібне, — сказала я, похмуро піднімаючи жилетку.

— Потрібне, якщо ти збираєшся їздити верхи, — зауважив Метью беземоційно. — Ти ж казала, що маєш досвід. Якщо так, то тобі буде неважко призвичаїтися до її ваги.

Обличчя моє почервоніло, пальці загрозливо засвербіли. Метью з цікавістю споглядав мене, а Марта відійшла до дверей і зневажливо пирхнула. Я кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, і свербіж у пальцях припинився.

— У моєму авто ти користуєшся ременем безпеки, — спокійно мовив Метью. — А на моєму коні ти користуватимешся жилеткою безпеки.

Ми витріщилися одне на одного: хто кліпне першим, у кого нерви міцніші. Та мою рішучість підірвала думка про прогулянку на свіжому повітрі, і я здалася. Метью грайливо зблиснув очима. Напевне, спостерігати за нашими перемовинами було не менш цікаво та чудно, аніж за пересварками між Метью та Ізабо.

Мовчки погодившись на його умови, я потягнулася до останньої коробки. Вона була довга й важка, а коли її відкрили, то з неї війнуло різким запахом шкіри.

Чоботи. Чорні чоботи по коліно. Зі своїми обмеженими фінансовими ресурсами я ніколи не брала участі у змаганнях із кінного спорту, ніколи не возила коней на виставки і ніколи не мала справжніх чобіт для верхової їзди. Вони були просто прекрасні — елегантно вигнуті литки, м’яка шкіра… Я торкнулася пальцями блискучої поверхні чобіт.

— Дякую, — видихнула я в захваті від такого несподіваного подарунка.

— Я впевнений, вони тобі підійдуть, — сказав Метью, ніжно поглянувши на мене.

— Ходімо, дівчинко, — бадьоро гукнула Марта від дверей. — Ходімо перевдягнешся.

Уже на порозі пральної кімнати я заходилася скидати мокасини і лосини. Поки Марта забирала мій старий ношений прикид, я, звиваючись, натягнула на себе бриджі.

— Були часи, коли жінки не їздили верхи, як чоловіки, — зауважила Марта, поглянувши на мої треновані м’язисті ноги і похитавши головою.

Коли я повернулася, Метью говорив по телефону, роздаючи вказівки всім родичам та знайомим, які потребували його керівництва. Він повернув голову і схвально поглянув на мене.

— У тих тобі буде набагато комфортніше. — Він підвівся і підняв чоботи. — Тут немає спеціальної ложечки для вдягання. Тобі доведеться піти до стайні в старому взутті.

— Ні, я хочу вдягнути їх зараз, — заперечила я, простягаючи руки до новеньких чобіт.

— Тоді сідай, — зітхнув Метью. — Яка ж ти нетерпляча! Перший раз ти не вдягнеш їх без сторонньої допомоги. — Піднявши крісло разом зі мною, він повернув його так, щоб мати більше місця для маневру. Подав мені правий чобіт, і я встромила у нього ногу аж до кісточки. Виявилося, що Метью мав таки рацію. Ніяке смикання не допомогло б просунути ступню крізь жорсткий вигин чобота. Ставши над моєю ногою, Метью взявся за носок та п’ятку і почав тиснути, похитуючи з боку в бік, а я тим часом тягнула на себе халяву. І через кілька хвилин відчайдушних зусиль моя ступня нарешті прослизнула до вузької нижньої частини чобота. Метью востаннє — і різко — попхнув на мене підошву, і чобіт обхопив мою ногу, як влитий.

Те саме проробили і з другим чоботом. Я виставила вперед ноги, щоб помилуватися, а Метью тим часом посмикував і поляскував халяви, засовував свої холодні пальці під верхні краї — чи вони, бува, не перешкоджають циркуляції крові у мене в ногах. Я підвелася, відчуваючи, як мої ноги незвично подовшали, ступила кілька невпевнених кроків негнучкими ступнями і крутнулася на місці, мов балерина.

— Дякую. — Встромивши носаки чобіт у підлогу, я стала навшпиньки і повисла у Метью на шиї. — Вони такі класні!

Метью поніс мою жилетку та шолом до стайні, так само, як він носив у Оксфорді мою комп’ютерну валізку та циновку для йоги. Двері стайні були розчинені настіж, всередині хтось порався.

— Жорже! — гукнув Метью. З-за рогу вийшов маленький жилавий чоловічок невизначеного віку, але не вампір. У руках він тримав вуздечку та шкребок. Коли ми проходили повз стійло Балтазара, кінь сердито тупнув копитом і смикнув головою — мовляв: «Ти ж обіцяла!» У моїй кишені лежало малесеньке яблуко, яке я випросила у Марти.

— На, конику, — сказала я і простягнула йому яблуко на розкритій долоні. Метью напружено спостерігав, як Балтазар витягнув шию і м’якими губами забрав плід у мене з руки. Коли яблуко опинилося у нього в роті, він тріумфально поглянув на свого хазяїна.

— Бачу-бачу, зараз він поводиться як чемний та великодушний джентльмен, — сухо зауважив Метью, — але це не означає, що за першої ж нагоди він не поведеться як диявол. — Зачувши ці слова, Балтазар роздратовано тупнув копитом.

Ми підійшли до каптерки. Окрім звичайних сідел, вуздечок та упряжі я побачила там дерев’яні рами з якимись маленькими крісельцями з химерними підпорами з одного боку.

— А що це таке?

— Дамські сідла, — відповів Метью, скидаючи свої черевики і взуваючи добряче поношені чоботи. Його ступня прослизнула легко — достатньо було лиш натиснути на п’ятку та смикнути халяву. — Ізабо віддає їм перевагу.

А за огорожею Дар та Ракаса повернули голови і з цікавістю прислухалися до розмови Жоржа з Метью, які саме детально обговорювали природні перешкоди, що можуть трапитися нам на шляху. Я простягнула руку Дару, жаліючи, що мені нема чим його пригостити. Мерин, зачувши солодкий запах яблука, але не побачивши його, глянув на мене з неприхованим розчаруванням.

— Наступного разу, — пообіцяла я. Пірнувши під його шиєю, я підійшла збоку до Ракаси. — Привіт, красуне.

Ракаса підняла переднє праве копито, вигнула голову і поглянула на мене. Я провела руками по її шиї та плечах, щоб вона призвичаїлася до мого запаху й дотику, і смикнула сідло, перевіряючи міцність підпруги та м’якість ковдри під сідлом. Ракаса вигнула шию, дотягнулася до мене, з цікавістю понюхала, а потім фиркнула, зачувши на моєму пуловері запах яблука. І обурено смикнула головою.

— І тобі принесу, — розсміялася я, твердо поклавши руку їй на крижі. — А тепер подивімося.

Коні люблять, коли до їхніх ніг торкаються руками, приблизно так само, як і відьми, коли їх топлять у воді, — тобто дуже не люблять. Але через звичку та забобон я ніколи не сідала на коня, не перевіривши спершу, чи не застрягло що-небудь у нього в м’якій частині копита.

Після перевірки я випростувалася і побачила, що двоє чоловіків пильно за мною спостерігають. Жорж щось сказав і показав у мій бік, і Метью, задумливо кивнувши, подав мені жилетку та шолом. Жилетка виявилася тісною та жорсткою, але не такою вже й поганою, як я очікувала. Шолом вперся у хвіст волосся на моїй потилиці, мені довелося посунути еластичну стрічку нижче, а тоді застебнути на підборідді ремінець кріплення.

Поки я, ухопившись за віжки, піднімала ногу, щоб вставити її в стремено Ракаси, ззаду до мене підійшов Метью.

— Чому ти не можеш дочекатися, щоб я допоміг тобі? — невдоволено буркнув він мені на вухо.

— Я й сама можу всістися на коня, — скипіла я.

— Але тобі не доведеться цього робити. — Обхопивши руками мої гомілки, Метью легко підняв мене в сідло, перевірив довжину моїх стремен, ще раз смикнув підпругу і нарешті пішов до свого коня. Метью злетів у сідло з вправністю, яка свідчила, що він не одну сотню років провів верхи на коні. А у сідлі він взагалі виглядав королем.

Ракаса нетерпляче затанцювала, і я стукнула її п’ятами. Вона отетеріло зупинилася.

— Заспокойся, — прошепотіла я. Ракаса кивнула головою й утупилася вперед, прядучи вухами.

— Проведи її за загорожу, поки я перевірю сідло, — невимушено кинув Метью, а сам, закинувши ліве коліно на плече Дару, завовтузився з підпругою. Я підозріло примружила очі. Його підпруга була в нормі. Просто Метью хотів перевірити мої навички верхової їзди і скоса піддивлявся за мною.

Я провела Ракасу до середини загорожі, намагаючись відчути її ходу. Конячка і справді танцювала, граціозно піднімаючи ноги і впевнено опускаючи їх прекрасними гойдальними рухами. Коли я підострожила її, хода Ракаси перетворилася на так само хвацьку і плавну рись. Ми проїхали повз Метью, який вже кинув вдавати, що поправляє сідло. А Жорж, прихилившись до огорожі, широко всміхався.

— Чудова конячка, — стиха промовила я. Ракаса враз повернула до мене ліве вухо і злегка пришвидшила біг. Коли я втиснула литки в її боки, вона різко перейшла на легкий галоп, викидаючи вперед ноги і вигинаючи дугою шию. — Чи сердитиметься Метью, якщо ми перестрибнемо через огорожу?

Сердитиметься, це однозначно.

Ракаса обігнула ріг, і я уповільнила її до рисі.

— Ну як? — вимогливо спитала я.

Жорж схвально кивнув і розчинив ворота загорожі.

— Ти маєш гарну посадку, — зауважив Метью, окинувши поглядом мої сідниці. — І руки правильно тримаєш. Тож у тебе все буде нормально. Між іншим, — додав він невимушено і нахилився до мене, стишивши голос: — якби ти перестрибнула через загорожу, на цьому наша вилазка закінчилася б.

Коли сад і стара брама лишилися позаду, дерев помітно побільшало, і Метью став пильно вдивлятися в ліс. Лише заглибившись у зарості на кільканадцять футів, він почав поволі розслаблятися, бо вже встиг помітити у лісі кожну істоту і пересвідчився, що серед них немає жодного представника виду двоногих.

Метью підострожив Дара і пустив його риссю, а Ракаса слухняно чекала, поки я зроблю те саме. Я стиснула конячку острогами і ще раз із приємним подивом відмітила її плавну ходу.

— А до якого виду коней належить Дар? — спитала я, помітивши його так само плавну ходу.

— Мабуть, його слід називати дестрієр, — пояснив Метью. — Це був кінь, який мчав лицарів у хрестові походи. Порода дестрієр виводилася як швидка й прудка.

— А я гадала, що дестрієри — то велетенські бойові коні.

Дар був більший за Ракасу, але не набагато.

— Для тих часів це були досить великі коні. Але не такі великі, щоб хтось із членів моєї родини зміг виїхати на дестрієрі на битву у важкому обладунку та зі зброєю. Ми тренувалися на таких конях, як Дар, і їздили на них для власного задоволення, але воювали на першеронах, таких як Балтазар.

Я втупилася поглядом поміж вух Ракоси, набираючись сміливості, щоб торкнутися іншої теми.

— А можна дещо спитати про твою матір?

— Звісно. — Метью повернувся до мене у сідлі. Кулаком однієї руки він уперся собі в стегно, а в другій легко тримав віжки. Тепер я достеменно знала, який вигляд мав середньовічний лицар-вершник.

— Чому вона так ненавидить відьом? Вампіри та відьми — традиційні вороги, але її неприязнь до мене переходить навіть ці межі. За цим що — криється щось особисте?

— Гадаю, тебе не вдовольнить відповідь, що це через те, що ти, як сказала Ізабо, «пахнеш весною».

— Ні, не вдовольнить. Я хочу знати справжню причину.

— Вона заздрить, — відповів Метью, поляскавши Дара по плечу.

— І з якого це дива вона заздрить мені? Через що заздрить?

— Нумо поміркуймо. По-перше, твої здібності — особливо здатність відьми передбачати майбутнє. Твоя здатність народжувати дітей і передавати свої здібності новому поколінню. А ще, мені здається, вона заздрить тій легкості, з якою відьми помирають, — задумливо додав він.

— Ізабо мала дітей — Луїзу й тебе.

— Так, Ізабо витворила нас обох. Але, на мою думку, це дещо інше, ніж народити дитину.

— А чому вона заздрить ясновидінню відьми?

— Тому що з ясновидінням пов’язано те, як було створено саму Ізабо. Її творець не питав у неї дозволу на це. — Обличчя Метью спохмурніло. — Вона була потрібна йому як дружина, тому він просто перетворив її на вампіра. До цього Ізабо мала репутацію провидиці, була достатньо молодою, могла ще народити дітей. Коли ж вона стала вампіром, обидві ці здатності зникли. Вона досі не змирилася з цим, а відьми постійно нагадують їй про життя, яке вона втратила.

— А чому вона заздрить легкості, з якою помирають відьми?

— Бо тужить за моїм батьком, — відповів Метью і різко замовк — так він дав зрозуміти, що мені не слід тиснути на нього, намагаючись дізнатися більше.

Ліс порідшав, і Ракаса нетерпляче запряла вухами.

— Та давай вже, давай, — сказав він, скоряючись її бажанню.

Я ледь торкнулася її п’ятами — і Ракаса стрімко рвонула вперед, закусивши вудила. На схилі пагорба вона уповільнила біг, а на вершині весело загарцювала — вона, бач, нагорі, а Дар — внизу. Я плавно пустила її швидкою вісімкою, перебираючи повіддя, щоб вона не спотикалася на поворотах.

Раптом Дар кинувся вперед, і не кентером, а справжнім галопом. З неймовірною швидкістю його копита гупали об землю, а позаду маяв чорний хвіст. Я аж охнула від несподіванки і натягнула віжки, зупиняючи Ракасу. Так ось для чого вивели породу дестерієрів! Вони мали здатність стартувати від нуля до шістдесяти, як бездоганно відрегульований спортивний автомобіль. Наближаючись до нас, Метью і пальцем не поворухнув, щоб уповільнити Дара, але той сам зупинився як вкопаний за шість футів від нас, важко дихаючи від натуги і злегка роздуваючи боки.

— Хвалько! Не хотів, щоб я перестрибнула через загорожу, а сам влаштовуєш мені показуху! — піддражнила я.

— Дару теж бракує тренування. А саме це йому й потрібно. — Метью всміхнувся і поплескав коня по плечу. — Хочеш, влаштуємо перегони? Звісно, я дам тобі фору, — запропонував Метью з чемним поклоном.

— Згода. Куди?

Метью показав на поодиноке дерево на гребені пагорба і пильно подивився на мене, щоб не пропустити моменту мого старту. Добре, що він вибрав орієнтир, повз який можна проскочити, не ризикуючи налетіти на нього. Бо хтозна, чи вміє Ракаса різко зупинятися так само добре, як і Дар? Я нічим не могла здивувати вампіра, а Ракаса — попри свою плавну ходу — не змогла б перемогти Дара в перегонах до гребеня пагорба. Однак мені все одно було дуже цікаво подивитися, на що спроможна моя конячка. Нахилившись вперед, я поплескала Ракасу по шиї і, на мить заплющивши очі, притулилася щокою до її теплої плоті.

— Лети, — стиха підбадьорила її я. Ракаса кулею рвонула вперед, наче її ляснули батогом по огузку, і я віддала себе владі інстинктів. Скрутивши віжки слабким вузлом, я піднялася над сідлом, щоб моя вага менше їй заважала. Коли швидкість Ракаси стабілізувалася, я пригнулася в сідлі й стиснула ногами її гаряче тіло. Потім висмикнула ноги з непотрібних тепер стремен, вчепилася пальцями їй у гриву. Метью і Дар загупотіли позаду. Це було, як у моєму недавньому сні, де за мною гналися коні та пси. Ліву руку я стиснула в кулак, немов щось там тримала, низько нахилилася вздовж шиї Ракаси і заплющила очі.

— Лети! — повторила я, але голос, що прозвучав у моїй голові, вже не був схожий на мій власний. У відповідь Ракаса прискорилася ще більше.

Я відчула, що дерево наближається. Метью вилаявся окситанською, Ракаса в останню мить різко звернула ліворуч і сповільнилася спочатку до легкого галопу, а потім — до рисі.

— Ти завжди ганяєш на незнайомих конях на повній швидкості з заплющеними очима, без віжок та стремен? — спитав Метью з холодною люттю в голосі. — Ти веслуєш із заплющеними очима — це я вже бачив. І розмовляєш ти також із заплющеними очима. Я завжди підозрював, що тут не обходиться без магії. Напевне, щоб їздити верхи, ти теж вдаєшся до магії. Інакше вже давно б убилася. І, я так розумію, ти віддаєш накази Ракасі своїм розумом, а не руками та ногами.

«А може, те, що він каже, правда», — подумала я. Метью невдоволено гмикнув і зліз із коня: перекинув праву ногу над головою Дара, висмикнув ліву зі стремен і сповз униз боком коня.

— Ану, злазь! — грубо кинув він, вхопивши обвислі віжки Ракаси.

Я злізла з коня традиційним способом: перекинула праву ногу через огузок Ракаси й опинилася спиною до Метью. Він простягнув руки і зняв мене з коняки, тоді я збагнула, чому він не любив повертатися спиною: бо в цей момент тебе можуть схопити ззаду і швиргонути з коня. Повернувши до себе, він різко притиснув мене до грудей.

— Dieu, — прошепотів він мені на вухо. — Більше ніколи не роби так, будь ласка.

— Ти ж сказав мені ні про що не турбуватися і розслабитися. Саме для цього ти й привіз мене до Франції, — мовила я сконфужено.

— Вибач, — щиросердо видихнув Метью. — Я намагаюся не заважати. Але важко дивитися, як ти використовуєш сили, на яких не знаєшся: особливо коли ти не усвідомлюєш, що користуєшся ними.

Метью залишив мене доглядати за кіньми: зв’язав їхні віжки так, щоб вони на них не наступали, але водночас мали достатньо свободи руху, щоб пастися, щипаючи рідку осінню траву. Повернувся він вкрай стурбованим.

— Мені треба дещо тобі показати. — Він підвів мене до дерева і ми сіли під ним. Я завбачливо простягнула ноги вбік, щоб мені не муляли нові чоботи. Метью ж просто опустився навколішки і вперся стегнами у підігнуті ступні.

Він засунув руку до кишені своїх бриджів і видобув звідти аркуш паперу з чорними та сірими стовпчиками. Видно було, що його багато разів згортали й розгортали.

То був звіт про аналіз ДНК.

— Мій?


— Твій.

— Коли? — спитала я, ведучи пальцем по стовпчиках на аркуші.

— Маркус приніс результати у Нью-Коледжу. Мені не хотілося показувати їх тоді, одразу після того брутального нагадування про смерть твоїх батьків. — Він помовчав, вагаючись. — Я правильно вчинив, що почекав?

Коли я кивнула, на обличчі Метью з’явився вираз полегшення.

— А про що свідчать результати?

— Нам іще не все зрозуміло, — повільно мовив Метью. — Але Маркус та Міріам ідентифікували маркери в твоїх ДНК.

Дрібненьке та чітке письмо Міріам тягнулося вниз на лівому боці аркуша, а деякі стовпчики були обведені червоною ручкою — на правому.

— Це генетичний маркер ясновидіння і передбачення, — показав він на перший злегка розмитий стовпчик, обведений червоним. А потім провів пальцем вниз по аркушу. — Оцей маркер означає здатність літати. А оцей допомагає відьмам знаходити загублені речі. — Метью перелічував далі здібності й таланти, аж поки у мене в голові не запаморочилося. — Оцей — для розмов із померлими, оце — для химерних метаморфоз, цей — для телекінезу, цей — для заклинань, цей — для чаклування, цей — для проклять. А ще ти маєш здатність до читання думок, телепатії та співпереживання — всі вони йдуть одна за одною.

— Цього не може бути, — заперечила я. — Бо я не чула, щоб відьма мала більше двох-трьох здібностей — і все. А ти уже нарахував близько десятка.

— Може бути, Діано. Гадаю, що результати аналізів правильні. Ці здібності й таланти можуть і не виявитися, але вони закладені в успадкований тобою генетичний код. — З цими словами він перегорнув сторінку. Наступна містила нові червоні кружальця і нові нотатки Мірам. — Ось тут — маркери природних стихій. Земля присутня майже у всіх відьом, а декотрі з них мають одночасно або землю й повітря, або землю й воду. Ти ж маєш всі три. Такого ми ніколи не бачили раніше. А ще ти маєш вогонь. А вогонь трапляється вкрай рідко. — І Метью показав на чотири розмитих стовпчика.

— А що таке маркери природних стихій? — спитала я, відчуваючи в ногах неприємну прохолоду, а в пальцях знайоме поколювання.

— Вони вказують на твою генетичну схильність керувати однією або декількома стихіями. Саме наявність таких маркерів і пояснює твою здатність здіймати відьмовій. Виходячи з цього, можна припустити, що ти можеш керувати відьмовогнем і так званою відьмоводою.

— А що означає для мене стихія землі?

— Гербальну магію, здатність впливати на все, що росте. У поєднанні з заклинаннями, прокляттями та чаклунством або з кожною з цих здібностей окремо, це означає, що ти не лише маєш потужні магічні здібності, а й вроджений талант до відьмацького чаклунства.

Моїй тітці добре вдавалися заклинання. Емілі вони вдавалися не надто добре, зате вона вміла літати на короткі відстані й передбачати майбутнє. Це була класична відмінність між відьмами — одним, як Сарі, краще вдавалося чаклунство, іншим — магія. А все це зводилося ось до чого: або ти набуваєш певної здібності чи сили, промовляючи певні слова, або ця здатність внутрішньо тобі притаманна, і ти розпоряджаєшся нею на свій розсуд. Я затулила лице руками. Мене лякала перспектива передбачати майбутнє, як це робила моя мати. Керувати стихіями? Розмовляти з померлими?

— На цих аркушах — довгий список здібностей і талантів. А деякі вже встигли проявитися — чотири чи п’ять, — перелякано мовила я.

— Підозрюю, ми бачили більше, аніж чотири чи п’ять — ти і з заплющеними очима ходиш та на коні їздиш, і з Ракасою вмієш без слів розмовляти, і пальці у тебе іскряться. Ми просто ще не знаємо, як ці здібності назвати.

— Будь ласка, скажи мені, що це вже все.

Метью трохи повагався.

— Ні, ще не все. — Він перегорнув наступну сторінку. — Ми й досі не можемо розібратися з ось цими маркерами. У більшості випадків ми співвідносимо ознаки відьмацької діяльності — декотрі з них налічують не одне сторіччя — з відповідними доказами, що містяться в ДНК. Інколи ув’язати їх непросто.

— А ці аналізи не пояснюють, чому мої здібності проявляються саме тепер?

— Для цього аналіз не потрібен. Твоя магія поводиться так, наче прокидається після довгого сну. Уся попередня — вимушена — бездіяльність зробила її непосидючою та невгамовною, і тому зараз їй хочеться сказати своє вагоме слово. Спадковість завжди візьме своє, — з удаваною невимушеністю мовив Метью. Граціозно гойднувшись, він підвівся і поставив мене на ноги. — Якщо сидітимеш на землі, застудишся, а якщо ти захворієш, мені доведеться довго й нудно виправдовуватися перед Мартою. — Він свиснув, підзиваючи коней. Дар і Ракаса неквапливо рушили до нас, жуючи свіжу травичку, на яку вони так несподівано натрапили.

Ми їхали ще годину, роздивляючись ліси та поля довкола маєтку «Сім веж». Метью показав, де найкраще полювати на кроликів, і місце, де батько навчив його стріляти з арбалета, не примружуючи ока. Коли ми повернули до конюшні, мою тривогу через результати аналізів змінила приємна втома.

— Завтра у мене болітимуть м’язи, — простогнала я. — Я вже багато років не їздила верхи.

— А і не скажеш, зважаючи на те, як добре це вдавалося тобі сьогодні, — зауважив Метью.

Ми виїхали з лісу біля кам’яної брами маєтку.

— Ти гарна вершниця, Діано, але тобі не можна їздити самій. Бо ти легко заблукаєшь.

Метью не турбувався, що я заблукаю. Він турбувався, що мене хтось знайде.

— Ні, не заблукаю.

Він розслабив на віжках свої довгі пальці, які безперервно стискав останні п’ять хвилин. Цей вампір звик віддавати накази, і ці накази виконувалися негайно. Він не мав звички умовляти, шукати компроміси. Але тепер від його вибухової вдачі не лишилося і сліду.

Я підвела Ракасу ближче до Дара, простягнула руку і піднесла до рота долоню Метью. Мої губи торкнулися її твердої холодної плоті.

Він поглянув на мене широко розкритими від подиву очима.

Я відпустила руку, легенько стиснула Ракасу острогами і спрямувала її до конюшні.

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка