Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка15/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   39

Розділ 18

На порозі нас зустріла Ізабо — велична й неприступно-холодна. Непривітним поглядом дивилася вона на свого сина-вампіра, коли ми піднімалися кам’яними сходами.

Метью зігнувся аж на фут і лагідно поцілував Ізабо в обидві щоки.

— Зайдемо всередину чи проведемо церемонію знайомства тут?

Мати відступила вбік, даючи нам дорогу. Я відчула на спині її лютий погляд і відчула запах, схожий на карамель чи газований напій з екстрактом аралії. Крізь короткий темний коридор із не надто привітними на вигляд гостряками, спрямованими на голову відвідувача, ми пройшли до кімнати з високою стелею. Тут були фрески, вочевидь, намальовані художником дев’ятнадцятого століття, який завдяки власній бурхливій фантазії відтворив середньовічне минуле, якого насправді ніколи не було — лише в його уяві: леви, геральдичні лілії, змій, що кусає себе за хвіст, та посудини у формі молюска-гребінця. В одному з кутів кімнати виднілися гвинтові сходи, що вели на одну з веж.

Я відчула на собі всю силу невідривного лютого погляду Ізабо. Мати Метью уособлювала лячну елегантність, притаманну, мабуть, усім француженкам від самісінького народження. Як і її син, котрий, на диво, видавався лише трохи молодшим за матір, Ізабо була вбрана в однобарвний одяг, щоб звести до мінімуму моторошну блідість. Вона надавала перевагу палітрі кольорів від кремового до світло-брунатного. Кожен дюйм її ансамблю був простий і дорогий — від носаків м’яких туфель із коричнюватої шкіри до топазів у її сережках. Чорні зіниці немов оточили скалки холодних смарагдів, а високі вилиці не давали її обличчю з вишуканими рисами та сліпучо-білою шкірою перетворитися на просто гарненьке. Її волосся кольору меду струменіло шовковистим потоком і низько на потилиці закручувалося важким вузлом.

— Чи міг ти виказати хоч якусь обережність, Метью. — Її акцент пом’якшив звучання його імені, воно прозвучало трохи по-старомодному. Як і всі вампіри, Ізабо мала спокусливий і мелодійний голос, але в неї він нагадував звучання дзвонів — далеке й чисте.

— Боїтеся пліток, маман? А я думав, ви пишаєтеся своєю радикальністю, — зауважив Метью з поблажливою терплячістю і кинув ключі на стіл; вони ковзнули по бездоганно відполірованій поверхні, дзвінко стукнулися об китайську порцелянову чашу.

— Я ніколи не мала радикальних поглядів! — вжахнулася Ізабо. — У змінах не так багато користі, як зазвичай говорять. — Вона обернулася і зміряла мене поглядом із ніг до голови. І стиснула свій бездоганно-красивий рот.

Їй не сподобалося побачене — і не дивно. Я спробувала поглянути на себе її очима: світло-жовте волосся, не досить слухняне і не досить густе, всіяне ластовинням обличчя через мою схильність часто бувати надворі й задовгий як для невеличкого личка ніс. Найкращою частиною мого обличчя були очі, та навряд чи вони могли компенсувати решту недоліків. Елегантна Ізабо й бездоганний Метью; поряд із ними я почувалася — і мала вигляд — сіренької провінційної мишки. Вільною рукою я обсмикнула край жакетки, із задоволенням констатувала відсутність ознак магії на кінчиках пальців, сподіваючись, що не маю і того «фантомного» мерехтіння, про яке говорив Метью.

— Маман, знайомтесь, це Діана Бішоп. Діано, познайомся з моєю матір’ю, Ізабо де Клермон. — Її красиве ім’я немов скотилося у нього з язика.

Ізабо злегка ворухнула ніздрями.

— Мені не подобається запах відьом, — мовила вона бездоганною англійською, прикипівши до мене поглядом. — Вона гарна, огидно молода й нестигла, як весна.

Метью вибухнув тирадою, схожою на суміш французької, іспанської та латини. Він говорив тихо, але з виразно відчутним роздратуванням.

— Ca suffit. Досить, — відрізала Ізабо зрозумілою мені французькою, провівши рукою по своїй шиї. Я ковтнула клубок, що підкотився мені до горла, й поправила комірець жакетки.

— Здрастуйте, Діано. — Ізабо промовила моє ім’я так, що замість «і» вийшло «е», а наголос вона зробила на першому, а не на другому складі. Вампірка простягнула мені свою білу холодну руку, і я злегка торкнулася її пальців. Метью схопив мене за ліву руку, і на якусь мить ми утворили химерний ланцюг із двох вампірів та відьми. — Encantada.

— Вона рада з тобою познайомитися, — переклав Метью і кинув на матір попереджальний погляд.

— Гаразд, гаразд, — роздратовано проказала Ізабо, обернувшись спиною до сина. — Ясна річ, вона говорить лише англійською та сучасною французькою. Сучасні теплокровні такі неосвічені!

До кімнати, розпростерши руки, увійшла стара опецькувата жінка з сніжно-білою шкірою та немислимо чорним волоссям, укладеним вигадливо сплетеними кісками.

— Метью! — скрикнула вона. — Cossi anatz?

— Va plan, merces. E tu? — Метью спіймав її в обійми і цьомкнув в обидві щоки.

— Aital, aital, — відповіла вона зі щасливою усмішкою.

Метью промимрив щось співчутливо-підбадьорливе, а Ізабо підкотила очі й утупилася в стелю, вочевидь, бажаючи якомога скоріше позбавитися цього емоційного видовища.

— Марто, це моя подруга Діана, — сказав Метью, виставляючи мене наперед.

Марта теж була вампіром, причому найстарішим із бачених мною. Схоже, на момент відродження їй було за шістдесят, але, попри чорний колір її волосся, помилитися стосовно віку було неможливо. Її обличчя борознили зморшки, а пальці на руках такі покручені, що навіть вампірська кров не розпрямила їх.

— Ласкаво просимо в гості, Діано, — проговорила вона хрипким, як наждак, голосом і, зазирнувши мені в очі, простягнула руку. Марта кивнула Метью: — Elle est une puissante sorciere, — сказала вона і в її голосі прозвучали схвальні нотки.

— Вона каже, що ти — сильна відьма, — пояснив Метью. Він був поруч, і лише це дещо зменшувало мою тривогу через те, що до мене принюхуються вампіри.

Я і гадки не мала, як належить відповідати французькою на такий комплімент, тому просто злегка всміхнулася Марті — може, цього цілком достатньо.

— Ти зморена, — зауважив Метью, швидко ковзнувши поглядом по моєму обличчю, і почав про щось швидко розпитувати обох вампірок незрозумілою мовою. Почалося завзяте тицяння пальцями, підкочування очей, емоційне жестикулювання та зітхання. Коли ж Ізабо промовила «Луїза», Метью вирячився на матір із нестримуваною люттю. Він відповідав їй, і голос його набув різких суворих ноток, що свідчили про непохитність його рішення.

— Як хочеш, Метью, звичайно ж, — промимрила вона з неприхованою нещирістю.

— Ходімо влаштуємо тебе, — звернувся до мене Метью вже спокійніше й лагідніше.

— Я принесу вам вино та харчі, — докинула Марта ламаною англійською.

— Дякую, — відповіла я. — І дякую вам, Ізабо, що прийняли мене у вашому домі.

Вона пирхнула і вишкірилася, оголивши зуби. Хотілося сподіватися, що то була посмішка, але побоювання шепотіло мені, що це, скоріш за все, не так.

— І воду принеси, Марто, — додав Метью. — До речі, сьогодні вранці мають підвезти харчі.

— Декотрі харчі вже прибули, — в’їдливо зауважила його мати. — Чай. Мішки з овочами та коробки з яйцями. Ти негарно обійшовся з постачальниками, змусивши везти все це так далеко.

— Діані потрібна їжа, маман. Навряд чи у вашому домі є вдосталь якісної їжі. — Довготерпіння Метью сходило нанівець після подій минулої ночі та більш, ніж прохолодного прийому.

— Особисто мені потрібна свіжа кров, але не думаю, що Віктуар та Ален зможуть привезти її сюди з Парижа посеред ночі. — Мої коліна затремтіли, а Ізабо навіть не приховувала задоволення від ефекту, який справила на мене її фраза.

Метью різко видихнув і взяв мене під руку, щоб підтримати.

— Марто, — сказав він, демонстративно ігноруючи Ізабо. — Принесеш Діані яєчню, грінки та чай?

Марта зміряла Ізабо, а потім Метью таким поглядом, наче вона була спортивною знаменитістю і стояла зараз на центральному тенісному корті Вімблдона.

— Oc, — із готовністю кивнула вона і залилася сміхом, схожим на кудкудакання курки.

— Тоді чекаю вас двох на вечерю, — спокійно мовив Метью.

Ми йшли коридором і я відчувала у себе на спині чотири крижані цятки — то жінки проводжали нас поглядами. Марта щось сказала Ізабо, та у відповідь зневажливо пирхнула, а Метью задоволено всміхнувся.

— А що сказала Марта? — пошепки спитала я, надто пізно пригадавши, що всяку розмову — хоч криком, хоч шепотом — тут почують чи підслухають.

— Вона сказала, що ми красива пара.

— Я не хочу, щоб Ізабо казилася через мене, поки ми тут будемо.

— А ти не звертай на неї уваги, — миролюбно порадив Метью. — Вона не стільки кусається, скільки гавкає.

Вузьким коридором ми пройшли до довгастої кімнати з чималою кількістю столів, стільців та крісел різних стилів та епох. Тут було два каміни, і над одним із них два лицарі у блискучих обладунках схрестили списи у двобої — акуратно і без краплини крові. Ця фреска була, вочевидь, витвором бурхливої фантазії того самого замріяного ентузіаста, що розписував зал. Двоє дверей вели до іншої кімнати, заставленої книжковими шафами.

— Це бібліотека? — спитала я, на мить забувши про ворожість Ізабо. — А можна поглянути на твій примірник Aurora Consurgens?

— Не тепер. Пізніше, — твердо відказав Метью. — Спочатку ми поїмо, а потім полягаємо спати.

Пробираючись лабіринтом древніх меблів із легкістю, набутою завдяки багаторічному досвіду, він провів мене до гвинтових сходів. Я ж рухалася обережніше, та таки зачепила стегном комод із вигнутими шухлядами — і висока порцелянова ваза небезпечно захиталася. Нарешті ми підійшли до підніжжя сходів, і Метью зупинився.

— Піднімати доведеться довго, а ти зморена. Хочеш, я тебе понесу?

— Ні, — обурено заперечила я. — Я не дозволю нести мене через плече, наче той середньовічний лицар зі здобутою в бою здобиччю.

Метью давився від сміху — стиснув губи і вирячив очі.

— Не смій насміхатися з мене!

Але не втримався й розсміявся. Його голос луною застрибав поміж стінами так, наче у сходовому колодязі реготала ціла ватага розвеселих вампірів. Зрештою, саме в таких місцях середньовічні лицарі й носили нагору здобутих у битві красунь. Але я ж не одна з них.

Після п’ятнадцятого сходового маршу я важко дихала від напруги. Кам’яні сходинки вежі не розраховували на звичайні ноги та ступні, бо їх зробили під таких вампірів, як Метью — понад шість футів зросту та надзвичайно прудких, або тих, хто поєднував у собі обидві чесноти. Зціпивши зуби, я вперто йшла вгору. І за останнім поворотом сходів перед нами раптом вигулькнула кімната.

— Ой! — вирвалося у мене, і я зачудовано прикрила рот рукою.

Не треба пояснювати, чия то кімната. Ясна річ, то була кімната Метью вздовж і впоперек.

Ми стояли у граціозній округлій вежі замку, тій самій, що зберегла гладенький конічний дах із міді, розташованій із тильного боку масивної будівлі. У стінах виднілися вузенькі високі отвори вікон з вітражами, у які пробивалися тонкі, як ніж, промені світла й кольори з навколишніх полів та гаїв.

Кімната мала округлу форму, але подекуди її кривизну вирівнювали книжкові шафи. Великий квадратний камін, вмурований у стіні, що стикувалася з центральною спорудою шато, чудесним дивом уникнув пильної уваги художника дев’ятнадцятого сторіччя, який спеціалізувався на фресках. То там то тут були розставлені столи, крісла та кушетки з подушечками; більшість із них у зелених, коричневих та золотистих барвах. Кімната з сірого каменя, попри чималі розміри, здавалася теплою та затишною.

Найбільшою інтригою приміщення були предмети, зібрані Метью як важливі віхи його численних життів. На книжковій полиці стояла картина Вермеєра, підперта мушлею. Цю картину мені не доводилося бачити раніше — мабуть, це одне з маловідомих полотен художника, а персонаж, зображений на ній, був страшенно схожий на самого Метью. Над каміном висів палаш — такий довгий та важкий, що ніхто, окрім вампіра, не зміг би ним орудувати, а в кутку стояв лицарський панцир розміром на Метью. Напроти на дерев’яній підставці висів людський скелет, його кістки були скріплені докупи чимось на кшталт фортепіанних струн. На столі поруч зі скелетом стояли два мікроскопи, зроблені, якщо я не помилялася, в сімнадцятому сторіччі. Розп’яття, пишно оздоблене великими червоними зеленими та голубими самоцвітами, стояло у ніші поряд із шикарною гравюрою Діви Марії, виконаною на слоновій кістці.

Моє обличчя вкрили сніжинки — то Метью роздивлявся мене, поки я роздивлялася предмети обстановки в його кімнаті.

— Отже, це музей Метью, — тихо мовила я, знаючи, що кожен із предметів у кімнаті міг розповісти свою власну історію.

— Ні, це мій кабінет.

— А де ти… — почала я, кивнувши на мікроскопи.

— Не тепер, пізніше, — перервав мене він. — Бо тобі треба піднятися ще на тридцять сходинок. — І він повів мене до протилежної стіни кімнати, звідки йшли ще одні сходи. Ці теж звивалися до самісіньких небес. Повільно здолавши тридцять сходинок, я стала на краю кімнати, в якій домінувало ліжко з балдахіном на чотирьох стовпчиках та важкими портьєрами. Високо над ліжком виднілися відкриті балки та опори, на яких кріпився мідний дах. До однієї стіни присунули стіл, у протилежній виднівся камін, перед яким акуратно порозставляли крісла. Далі я побачила злегка прочинені двері, й у шпарину виднілася величезна ванна.

— Схоже на соколине гніздо, — озвалася я, визираючи у вікно. Метью дивився на цей пейзаж із цих вікон від самого Середньовіччя. Мені на мить подумалося про інших жінок, яких він сюди приводив. Авжеж я була тут не першою, але впевнена, що жінок тут було не так вже й багато. Бо це шато оповивала якась особлива таємничість та самотність.

Метью підійшов до мене зі спини і глянув через плече.

— Тобі подобається? — спитав він, легенько торкнувшись подихом мого вуха. Я кивнула.

— І скільки ж їй? — спитала я, не стримавши своєї допитливості.

— Цій вежі? — перепитав він. — Та десь близько семисот років.

— А що селяни? Вони про тебе знають?

— Так. Як і відьми, вампіри перебувають у більшій безпеці, коли вони є членами громади, яка знає, хто вони, але не ставить зайвих запитань.

Покоління Бішопів мешкали в Медісоні, і ніхто не здіймав із цього приводу бучу. Як і Пітер Нокс, ми ховалися у всіх на виду.

— Дякую, що привіз мене в «Сім веж». Я почуваюся тут безпечніше, аніж в Оксфорді. «Якщо не зважати на Ізабо», — подумки додала я.

— Дякую, що не злякалася моєї матері, — хихикнув Метью, немов почувши мої невимовлені слова. Його сміх супроводжувався виразним запахом гвоздик. — Вона аж надто турботлива та ревнива, як і більшість матерів.

— Я почуваюся по-ідіотськи, та й вдягнута я не належним чином. Бо не взяла з собою жодної одежини, яку вона б схвалила. — Прикусивши губу, я наморщила лоба.

— Коко Шанель вона теж не схвалює. Тож не націлюйся надто високо і не переймайся.

Я розсміялася і обернулася, шукаючи поглядом його очей. І коли наші погляди зустрілися, у мене аж дух перехопило. Метью довго роздивлявся мої очі, щоки і, нарешті, рот. Його рука поволі піднялася до мого обличчя.

— Ти така бадьора і повна життя, — хрипко мовив він. — Тобі потрібен чоловік набагато молодший.

Я стала навшпиньки. Він нахилив голову. Та не встигли наші губи торкнутися, як на столі брязнула таця.

— Voz etz arbres e branca, — проспівала Марта, грайливо зиркнувши на Метью.

Він розсміявся і відповів приємним чистим баритоном.

— On fruitz de gaug s’asazona.

— Що це за мова? — спитала я і пішла слідком за Метью до каміна.

— Старовинна, — відповіла Марта.

— Це окситанська мова, — додав Метью, знімаючи срібну кришку із тарілки з яєчнею. Аромат гарячої їжі наповнив кімнату. — Марта вирішила почитати нам вірші для апетиту.

Марта розсміялася і ляснула Метью по руці рушником, а він спокійно відклав кришку вбік і сів за стіл.

— Ідіть сюди, мерщій, — сказала вона, кивнувши на стілець із протилежного від Метью боку стола. — Сідайте і їжте. — Я зробила, як мені було сказано. Марта налила Метью келих вина з високого глечика зі срібною ручкою.

— Merces, — промимрив він, відразу ж встромивши носа в келих, щоб понюхати вино.

У схожому глечику була холодна як лід вода. Її Марта налила в інший келих і подала мені. А потім підсунула мені чашку гарячого чаю, і я відразу ж здогадалася, що цей чай — від паризької компанії «Mariage Freres». Вочевидь, минулої ночі, коли я спала, Метью понишпорив у моїх буфетах і склав собі досить точну картину моїх уподобань. Не встигла я заперечити, як Марта налила в чашку густих вершків, і я стрельнула на Метью попереджувальним поглядом. У такі моменти я потребувала помічників та союзників. Утім, мені так хотілося пити, що я вирішила не перейматися. Метью з виразом блаженства на обличчі відхилився на спинку стільця і цмолив вино.

А Марта повикладала з таці решту предметів: столовий прибор на одну персону, сіль, перець, масло, варення, грінки та золотисту яєчню, приправлену свіжими травами.

— Мерсі, Марто, — подякувала я від щирого серця.

— Їжте! — скомандувала вона, цього разу наміряючись рушником на мене. А потім понюхала повітря, поглянувши на Метью, вигуком висловила обурення і впевнено рушила до каміна. Ляснув загораючись сірник, і в каміні затріщали сухі дрова.

— Марто, — запротестував Метью, підводячись із келихом у руці. — Я сам це можу зробити.

— Вона змерзла, — пробурмотіла Марта, стурбована тим, що він не помітив цього раніше, — а ти голодний. Тому я сама розпалю вогонь.

Не пройшло й кількох хвилин, як камін палахкотів яскравим полум’ям. Хоча жодного каміна не вистачило б, щоби прогріти цю величезну кімнату, вогонь таки спромігся прибрати з повітря неприємну сиру прохолоду.

Марта витерла руки, відійшла від каміна.

— Їй треба спати. Я нюхом чую, що весь цей час їй було лячно.

— Вона піде спати, коли поїсть, — відповів Метью, благально піднімаючи руку. Марта надовго затримала на ньому погляд, а потім посварила його пальцем, наче йому було не тисяча п’ятсот років, а п’ятнадцять. Нарешті невинний вираз його обличчя переконав її. Марта вийшла з кімнати і пішла вниз, впевнено і призвичаєно долаючи круті сходинки своїми древніми ногами.

— Наскільки я пам’ятаю, окситан — це мова трубадурів? — спитала я, коли Мартині кроки стихли. Вампір кивнув. — А я й не думала, що вона поширилася так далеко на північ.

— А ми й не дуже далеко на півночі, — посміхнувся Метью. — Колись Париж був непримітним прикордонним містечком. Тоді більшість людей розмовляли окситанською. А гори стримували експансію мешканців півночі — і їхньої мови. Навіть у наші часи тутешні люди з підозрою ставляться до чужинців.

— А що означають слова тієї пісні, що її співала Марта? — спитала я.

— «Ти — і дерево, і гілка, — почав він, не відриваючи очей від шматочків сільського пейзажу в найближчому до нього вікні, — де ростуть плоди утіхи». — Метью скрушно похитав головою. — Марта мугикатиме цю пісеньку весь вечір і доведе Ізабо до сказу.

А вогонь у каміні все ширив і ширив тепло кімнатою, і я, зігрівшись, закуняла. З яєчнею було вже покінчено, і я насилу примудрялася тримати повіки розплющеними.

Позіхаючи, я роззявила рота так, що він мало не луснув, тоді Метью підняв мене зі стільця — тепер я була в нього на руках, а мої ноги теліпалися в повітрі. Я запротестувала.

— Припини. Ти навіть сидіти прямо не в змозі, а не те, щоб іти.

Він обережно поклав мене на край ліжка і відгорнув ковдру. Сніжно-білі простирадла здалися мені такими хрусткими та спокусливими… Я опустила голову на одну з численних подушок, покладених під різьбленим бильцем ліжка.

— Спи, — сказав Метью і обома руками запнув портьєри.

— Не знаю, чи зможу, — відказала я, придушуючи ще один позіх. — Зазвичай мені не вдається швидко засинати.

— Тепер усе інакше, — сухо мовив вампір. — Тепер ти у Франції. І мусиш розслабитися й відпочивати. Я буду внизу. Коли щось знадобиться, гукнеш.

Один сходовий марш вів із залу до його кабінету, а наступний — до спальні з протилежного боку, тому ніхто не зміг би пробратися сюди, не пройшовши повз Метью. Ці кімнати були сплановані немовби для того, щоб захистити його від власної ж родини.

Іще одне питання вже мало злетіти з моїх вуст, але Метью досмикнув портьєри і, щільно запнувши їх, фактично позбавив мене права голосу. Ці завіси не пропускали світла і майже повністю захищали від протягів. Моє тіло розслаблено вгрузло в твердий матрац, швидко зігрілося під товстим шаром ковдри, і я й незчулася, як заснула.

Прокинулася я під шерхіт сторінок, і швидко підхопилася, похапцем міркуючи — хто ж це заточив мене в оббиту тканиною скриню? А потім враз все пригадала.

Франція. Метью. Я у нього вдома.

— Метью? — гукнула я стиха.

Він розсунув портьєри й усміхнено поглянув на мене. За спиною в нього виднілися запалені свічки — дуже багато свічок, кілька десятків. Декотрі стриміли з настінних канделябрів, декотрі стояли в канделябрах на підлозі та столах.

— Хоч ти й не любиш дрімати і засинаєш не відразу, спала ти досить міцно, — вдоволено зауважив вампір. Про нього можна було з упевненістю сказати, що подорож до Франції пішла йому на користь.

— А котра година?

— Якщо не припиниш питати час, доведеться дістати для тебе годинник, — сказав він, поглянувши на свій старий «Картьє». — Майже друга дня. Мабуть, скоро прийде Марта і принесе чаю. Хочеш помитися під душем і перевдягнутися?

При думці про гарячий душ я жваво відкинула ковдру вбік.

— Авжеж, якщо можна!

Метью обхопив мене за тулуб і, вправно уникаючи моїх кінцівок, якими я на знак протесту вимахувала навсібіч, підняв із ліжка і поставив на підлогу, яка виявилася помітно далі від краю ліжка, аніж я розраховувала. До того ж вона була холодна — кам’яні плити крижаними голками вп’ялися в мої голі ступні.

— Твоя сумка — у ванній, комп’ютер — внизу в моєму кабінеті, свіжі рушники — теж у ванній. Можеш не поспішати, — сказав Метью мені вслід, коли я навшпиньки проскочила до ванни.

— Так це ж справжнісінький палац! — захоплено вигукнула я. Між двома вікнами окремо стояла величезна біла ванна, а на довгій дерев’яній лаві лежала моя стара спортивна сумка. З дальнього кутка визирала вмонтована в стіну головка душа.

Я увімкнула воду, приготувавшись довго чекати, поки вона нагріється. Але сталося диво: гаряча пара огорнула мене майже відразу, а медово-квітковий запах мого мила допоміг зняти напруженість, що накопичилася в тілі за останню добу.

Добряче вимившись та розслабивши заціпенілі м’язи, я влізла в джинси та водолазку, а на ноги начепила шкарпетки. Розетки для фена тут не було, тому довелося довго і ретельно витирати волосся рушником. Потім я причесала його і зав’язала хвостиком на потилиці.

— Поки ти милася, Марта принесла чай, — проказав Метью, коли я увійшла до спальні й побачила на столі чайник та чашку. — Хочеш, наллю тобі чаю?

Ковтнувши приємно-заспокійливої рідини, я аж зітхнула від задоволення.

— А коли можна буде подивитися манускрипт «Аврора»?

— Коли я пересвідчусь, що ти не заблудишся на шляху до бібліотеки. Готова до великого турне?

— Так, прошу. — Я взула легкі мокасини і збігала до ванни за светром. Поки я метушилася, Метью терпляче чекав на верхньому майданчику сходів.

— Може, віднесемо чайник вниз? — спитала я, різко загальмувавши.

— Ні, бо Марта оскаженіє через те, що я змусив гостю торкнутися посуду. Почекай іще добу, а вже потім зможеш допомагати Марті.

Метью спускався сходами так легко й невимушено, наче міг зробити це і з зав’язаними очима. Я ж сповзала вниз, обмацуючи кам’яні стіни і спираючись на них руками.

Коли ми добралися до його кабінету, Метью вказав рукою на мій комп’ютер — той стояв на столі біля вікна вже під’єднаний до живлення. Ми пішли до зали, де клопоталася Марта, а в каміні весело потріскував вогонь, поширюючи кімнатою дим згорілого дерева. Я схопила Метью за руку.

— Бібліотека! — нагадала я. — З неї починаємо наше турне.

Бібліотека розмістилася поряд, у кімнаті, яка за багато років наповнилася всякою всячиною та різноманітними меблями. Біля письмового стола часів французької Директорії стояв складаний італійський стілець доби Савонаролли, а на широченному дубовому столі, змайстрованому приблизно 1700 року вишикувалися демонстраційні шафки, наче з музею вікторіанської доби. Попри досить помітні розбіжності, єдність стилю надавали незчисленні книги в шкіряних палітурках, розставлені на полицях із горіхового дерева, та гігантський обюсонський килим у м’яких блакитних, золотистих та коричневих тонах.

Як часто трапляється в старих бібліотеках, книги тут розставлені на полицях за розміром. Там були товстелезні манускрипти в шкіряних оправах із впалими корінцями і випуклими декоративними застібками, з назвами, написаними чорнилом на франтисписі. На одній полиці акуратно рядами стояли інкунабули та кишенькові книжечки, що охоплювали історію книгодрукування від 1450-х років і до наших часів. Там були і рідкісні сучасні першодруки, включно з екземпляром оповідань Артура Конан Дойля про Шерлока Холмса та романом «Меч в камені» Томаса Генбері Вайта. В одній книжковій шафі були лише величезні фоліанти — з ботаніки, з медицини, а також атласи. Якщо скільки цікавинок було на нижньому поверсі, то можна тільки уявити, які скарби зберігалися нагорі, в кабінеті Метью!

Він почекав, поки я обійшла кімнату по колу, вдивляючись у назви книг і зойкаючи від захвату. Я повернулася до нього і тільки й змогла похитати головою, не вірячи власним очам.

— У тебе було б не менше, якби ти сторіччями купляла книги, — стенув плечима Метью, нагадавши мені цим жестом Ізабо. — Час іде, книжки та інші речі збирають. За багато років ми чимало чого викинули через непотрібність. Нам доводилося це робити, бо інакше кімната перетворилася б на ще одну національну бібліотеку.

— Так де ж «Аврора»?

— Яка ж ти нетерпляча! — Він підійшов до полиці, понишпорив очима поміж фоліантів, нарешті видобув книжечку з чорною оздобленою палітуркою і подав її мені.

Я за звичкою закрутила головою в пошуках м’якої підставки, а Метью розсміявся.

— Та годі, Діано! Просто розгорни книгу. Запевняю, вона від цього не розпадеться.

Тримаючи в руках цінний манускрипт, я не могла позбутися дивовижного відчуття: я дивилася на такі книги як на рідкісні безцінні предмети, а не як матеріал для читання. Намагаючись не розкривати манускрипт надто широко, щоб не пошкодити оправу, я зазирнула всередину. І звідти враз вирвалися яскраві золотисті й сріблясті кольори.

Я аж охнула від несподіванки. Решта бачених примірників «Аврори» і близько не були такими вишукано-елегантними.

— Як красиво! А ти знаєш, хто автор малюнків?

— Одна жінка на ім’я Бурго Ле Нуар. Вона користувалася вельми великою популярністю в Парижі чотирнадцятого сторіччя.

Метью взяв у мене книгу і розгорнув її повністю.

— Ось так. Тепер можна роздивитися як слід.

Перша ілюстрація зображала королеву на пагорбку, що давала притулок семи маленьким створінням під широкими полами своєї мантії. Зображення обрамляли лози, що звивалися й перекручувалися, повзучи пергаментним аркушем. То тут, то там бруньки вибухали, перетворюючись на прекрасні квіти, а з гілок вигулькували пташки. Прикрашене золотистою вишивкою яскраво-червоне плаття королеви сяяло на полуденному сонці. У нижній частині сторінки сидів якийсь чоловік на щиту зі сріблясто-чорним гербом; він захоплено споглядав на королеву, побожно здійнявши руки догори.

— У це ніхто не повірить. Невідома копія Aurora Consurgens з ілюстраціями, виконаними жінкою? — Я спантеличено похитала головою. — Як же мені цитувати цей манускрипт?

— Я можу позичити «Аврору» бібліотеці Байнеке, якщо це допоможе. Звісно, що анонімно. А про Бурго Ле Нуар, скоріш за все, експерти скажуть, що ілюстрації виконав її батько. Але це її робота. Десь тут має бути на неї квитанція, — невпевнено проказав Метью, озираючись довкола. — Я спитаю Ізабо, де лежать речі Готфріда.

— Готфріда? — перепитала я, розглядаючи французьку королівську лілію, оточену змієм, що кусав себе за хвіст, у центрі невідомого герба.

— Це мій брат, — пояснив Метью спохмурнівши; його голос втратив нотку невпевненості. — Він загинув тисяча шістсот шістдесят восьмого року в одній із безкінечних воєн Луї Чотирнадцятого. — Обережно загорнувши манускрипт, він поклав його на стіл. — Потім я візьму його до свого кабінету, і ти матимеш змогу ретельно дослідити його. Зазвичай тут уранці Ізабо проглядає газети, решту ж часу нікого немає. Будь ласка, приходь сюди в будь-який час — можеш досхочу нишпорити серед полиць.

Після цієї обіцянки він повів мене до великого залу. Ми зупинилися біля стола з китайською вазою, і Метью продемонстрував мені облаштування приміщення: стару галерею для менестрелів, люк у стелі, крізь який випускався дим в ті часи, коли ще не вміли споруджувати каміни та димарі, і вхід до квадратної сторожової башти, що охороняла головний підхід до шато. Туди вони піднімуться іншим разом, коли буде нагода. Метью привів мене до підвального поверху з його лабіринтом комірчин, винних льохів, кухонь, кімнат для челяді та комор для провізії. З кухні виступила Марта з руками по лікті в борошні, й подала мені булочку щойно із печі. Я з задоволенням жувала, а Метью тим часом походжав довкола і пояснював колишнє призначення кожної кімнати: там зберігалося зерно, там висіла на гаках копчена оленина, там виробляли сир.

— Вампіри ж нічого не їдять, — сконфужено зауважила я.

— Так, але наші гості їли. А Марті дуже подобається куховарити.

Я пообіцяла завантажити її роботою. Булочка була надзвичайно смачна, а яєчня — взагалі бездоганна.

Наступною зупинкою був сад. Щоб потрапити до кухонь та комор, ми спустилися один сходовий марш, але тепер ми якось вийшли надвір на рівні землі. Здавалося, наче ми опинилися у саду шістнадцятого сторіччя — розділені стежинами клумби з квітами та грядки з травами та осінніми овочами. По межі щільно росли трояндові кущі, на яких де-не-де ще лишилися поодинокі квіти. Але мене зачарував аж ніяк не аромат квітів. Я попрямувала найкоротшим шляхом до приземкуватої споруди.

— Обережно, Діано, — вигукнув Метью, широким кроком наздоганяючи мене на гравійній стежині. — Балтазар кусається!

— А який із них Балтазар?

Метью стурбовано йшов до входу в стайні.

— Жеребцю може спасти на думку почесатися об тебе, як об стовп, — суворо відказав Метью. Я стояла спиною до великого коня з важкими копитами і масивними ногами, а біля мене вже кружляли мастиф та вовкодав, із цікавістю мене обнюхуючи.

— Та ні, він мене не вкусить. — Велетенський ваговоз першеронської породи нагнув голову і почесав вуха об моє стегно. — А як звуть оцих джентльменів? — спитала я, погладивши вовкодаву шию, поки мастиф злегка пробував на зуб мою руку.

— Вовкодава звуть Фаллон, а мастифа — Гектор. — Метью клацнув пальцями і обидва пса підбігли до нього, слухняно всілися біля ніг і пильно вдивлялися в його обличчя, чекаючи на подальші вказівки. — Будь ласка, відійди від коня.

— Навіщо? Він же такий гарний! — Балтазар ствердно стукнув копитом землю і з гордим викликом поглянув на Метью.

— «Метелик летить на звабливий вогонь, бо не знає: згорить він у тому вогні», — стиха проказав Метью. — Балтазар гарний тільки коли йому нудно. Прошу — відійди, поки він не вибив двері.

— Ми дратуємо твого хазяїна і він вже цитує вірші, написані схибленим італійським священиком. Я принесу тобі завтра що-небудь смачненьке.

Метью не спромігся приховати своє здивування.

— Ти впізнала ці рядки?

— Так. Це Джордано Бруно. «Коли олень спішить до струмка, щоб напитись, то не знає він: там його жде смертоносна стріла, — продовжила я. — А коли одноріг поспішає до лігва, то не відає він: пастка вже там його жде».

— Ти знайома з творчістю братів Ноланів? — Метью навмисне згадав кінорежисерів, чия творчість просякнута містикою шістнадцятого сторіччя. У такий обхідний спосіб він, мабуть, хотів привернути мою увагу до його ролі в тогочасних подіях.

Я примружила очі. Господи милосердний, невже він знав Джордано Бруно так само добре, як і Макіавеллі? Здавалося, Метью вабило до кожної химерної особистості, що заявляла про себе в історії людства.

— Джордано Бруно від самого початку підтримував Коперніка, і я не можу цього не знати, бо займаюся історією науки. А звідки ж ти знаєш праці Бруно?

— Я дуже полюбляю читати, — ухильно відповів Метью.

— Ти знав його! — кинула я докірливим тоном. — Він був демоном, еге ж?

— Так, демоном, і надто часто переступав межу, що відділяє геніальність від божевілля. На жаль.

— Ще б пак. Він вірив у позаземне життя і проклинав інквізиторів, що вели його на вогнище, — додала я і скрушно похитала головою.

— Проте він чудово розумів силу пристрасті.

Я кинула на вампіра гострий погляд.

— «Пристрасть жене мене вперед, а страх — загнуздує». Джордано фігурує в твоєму есе для коледжу Всіх Душ?

— Та трохи, — відказав вампір, стиснувши губи в тоненький шнурок. — Може, підемо звідси, га? А про філософію поговоримо іншим разом.

У моїй пам’яті спливли інші пасажі. У працях Бруно було щось іще, що змушувало Метью думати про нього. Він писав про богиню Діану.

Я відступила від стійла.

— Балтазар — не поні, — попередив мене Метью, беручи під лікоть.

— Ясна річ. Але я здатна впоратися з цим конем. — І алхімічній манускрипт, і середньовічний італійський філософ враз вилетіли з голови від думки про такий виклик.

— Ти хочеш сказати, що вмієш їздити верхи? — з недовірою в голосі спитав Метью.

— Я виросла на селі, і їздила верхи з дитинства — виїжджування, стрибки через перешкоди і таке інше.

Верхова їзда нагадувала політ навіть більше, аніж веслування.

— Ми маємо інших коней. А Балтазар залишиться у стійлі, — твердо мовив Метью. Верхова їзда виявилася несподіваною винагородою за приїзд до Франції, і це майже повністю компенсувало непривітність Ізабо. Метью повів мене через стайню туди, де стояли ще шість чудових коней. Двоє з них були великі й темні, хоча дещо менші за Балтазара: одна — дебеленька кобила, а другий — гнідий мерин. А ще двоє коняк андалузької породи з великими важкими копитами та вигнутими шиями. Одна з них підійшла до дверей стійла — подивитися, що відбувається в її царині.

— Це Нар Ракаса, — проказав Метью і лагідно погладив їй морду. — Її ім’я означає «вогниста танцюристка». Зазвичай ми звемо її просто Ракаса. Вона граціозно рухається, але дуже норовиста. Тому ви з нею прекрасно порозумієтеся.

Я відмовилася ковтати наживку, подану так елегантно, і дозволила Ракасі понюхати моє волосся та обличчя.

— А як звуть її сестру?

— Фіддат, що означає «срібло». — Коли Метью проказав її ім’я, Фіддат виступила вперед і поглянула на нього ніжними і люблячими очима. — Фіддат — кобила Ізабо, а Ракаса — її сестра, — пояснив Метью. Далі він показав на двох коней темної масті. — А ото мої. Дар і Саяд.

— А що означають їхні імена? — поцікавилася я, підходячи до їхніх стійл.

— Дар означає арабською «час», а Саяд — «мисливець», — пояснив Метью, наближаючись до мене. — Саяд полюбляє ганятися полями за здобиччю і перестрибувати через чагарникові загорожі. А Дар — спокійний і терплячий.

Ми продовжили наше турне. Метью показував мені особливості місцевих гір та пагорбів і розповідав мені, як добратися до міста. Потім показав, які частини шато зазнали переробки, і зазначив, що реставраторам довелося використати інший різновид каменю, бо оригінального вже ніде не можна було дістати. Коли обхід скінчився, я вже мала впевненість, що не заблукаю в маєтку — головним чином, завдяки основній вежі замку, яку було важко не помітити і сплутати з рештою споруд.

— І чому я така зморена? — позіхнула я, коли ми повернулися до шато.

— Ти безнадійна, — мовив Метью з відчаєм у голосі. — Ти й справді хочеш, щоб я детально розповів тобі про події останніх півтори доби?

За його наполяганням я погодилася знову подрімати. Залишивши Метью в його кабінеті, я видряпалася сходами в спальню і кинулася в ліжко, вже не маючи сил загасити свічки.

За кілька секунд мені снилося, що я їду верхи темним лісом, а на мені — зелена туніка, перехоплена на талії ременем. На ногах у мене сандалії, прикріплені довгими шнурками майже до колін. Десь позаду в чагарниках скаженіють пси і стукотять копита. На плечі у мене — сагайдак зі стрілами, а в стиснутому кулаці — лук. Попри загрозливі звуки погоні, я не боюся своїх переслідувачів.

Я всміхнулася уві сні, наперед знаючи, що їм мене не наздогнати.

— Лети! — наказала я коневі — і кінь злетів.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка