Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка14/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   39

Розділ 17

Я відчула різкий присмак пряної гвоздики; загорнута в пухову ковдру, я почувалася, наче мумія. Я поворухнулася у своєму коконі, і старі пружини ліжка трохи прогнулися.

— Тс-с-с-с. — Губи Метью торкнулися мого вуха, а його тіло щільною оболонкою огортало мене ззаду. Ми лежали з ним, як ложки у шухляді, тісно притиснуті одне до одного.

— Котра година? — хрипко спитала я.

Метью трохи відхилився і поглянув на свій годинник.

— Вже за першу ночі.

— І скільки ж я спала?

— З шостої години вчорашнього вечора.



Вчорашнього вечора .

Моя свідомість розсипалася на слова та óбрази: алхімічний манускрипт, погроза Пітера Нокса, мої пальці, посинілі від електричного струму, фотографія вбитих батьків, простягнута і навіки застигла рука моєї матері…

— Ти дав мені пігулки. — Я смикнула пухову ковдру, намагаючись вивільнити руки. — Не люблю ліків, Метью.

— Гаразд. Наступного разу, коли у тебе трапиться шок, я дозволю тобі страждати стільки, скільки тобі забажається, — пообіцяв Метью і стягнув ковдру одним-єдиним порухом руки після моїх безуспішних борсань.

Різкий тон вампіра перетрусив скалки моєї розбитої пам’яті, на поверхню випливли нові картини: то Джиліан Чемберлен із перекошеним від люті обличчям попереджає мене, щоб я не приховувала таємниць, то аркушик паперу зі словом, яке наказувало мені пам’ятати… На якусь мить я знову стала семирічною дівчинкою, котра намагається збагнути, як її життєрадісні й талановиті батьки могли отак піти з життя.

Я простягнула руку до Метью, а в моїй уяві материна рука намагалася дотягнутися до батька через накреслене крейдою коло. Дитячий відчай від смерті батьків, що й досі жив у моїй свідомості, поєднався з новим, уже дорослим співчуттям до матері, яка так відчайдушно намагалася дотягнутися до мого батька. Рвучко вивільнившись з обіймів Метью, я підтягла коліна до грудей і скоцюрбилася в захисний клубочок.

Метью хотів був допомогти — я це бачила й відчувала, — але він не знав, що саме мені потрібно, і тінь моїх власних суперечливих емоцій впала на його обличчя.

Знову в голові у мене почувся в’їдливий голос Нокса: «Пам’ятай, хто ти така».

«Пам’ятаєш?» — запитувала мене записка.

Нічого не кажучи, я рвучко повернулася до вампіра, і швидко здолала відстань, що нас розділяла. Мої батьки пішли в небуття, але Метью був тут, зі мною. Сховавши голову під його підборіддям, я кілька хвилин прислухалася, поки нарешті не почула поодинокий удар його серця, що послав імпульс крові по судинах. Прислухаючись до неквапливого ритму його серцебиття, я невдовзі заснула.

Моє серце несамовито калатало, коли я знову прокинулася в темряві, скинула з себе ногами ковдру і повільно сіла в ліжку. Позаду мене Метью увімкнув лампу — її плафон і досі був відвернутий убік від ліжка.

— Що таке? — спитав він.

— Магія наздогнала мене. Відьми — також. І мене за цю магію уб’ють, як і моїх батьків. — Ці слова вихопилися в мене наввипередки з панікою, і я, похитуючись, невпевнено підвелася.

— Ні. — Метью став межи мною та дверима. — Нам доведеться зустріти це з відкритим забралом, Діано. Що б це не було. Інакше ти весь час тікатимеш і ніколи не зупинишся.

Якась частина моєї свідомості знала: він має рацію. Решта ж бажала якомога швидше кинутися навтьоки від темряви. Але як тікати, якщо на шляху стоїть вампір?

Повітря довкола мене стиха зарухалося, немов для того, щоб вивітрити відчуття про пастку. Його прохолодні пасма торкнулися халяв моїх брюк. Потім повітря поповзло угору моїм тілом і, війнувши легеньким вітерцем, на мить підняло волосся довкола моєї голови. Метью вилаявся і ступив до мене, розпростерши руки. Легенький вітерець переріс у сильні пориви, що зібгали постіль та гойднули штори на вікнах.

— Усе нормально, не бійся, — гукнув Метью навмисно високим голосом, щоб перекричати гудіння вихору і заспокоїти мене.

Та цього було не досить.

Вітер здіймався вгору, а разом із ним піднімалися мої руки, формуючи повітря у колону, яка замикала мене в собі й захищала так само, як пухова ковдра деякий час тому. А за межею вихору застиг із простягнутою рукою Метью. Він не зводив із мене очей. Коли ж я розтулила була рота сказати, щоб він не підходив ближче, з моїх вуст зірвалися не слова, а лиш холодне повітря.

— Все нормально, — повторив він, не зводячи з мене очей. — Я не рухатимусь.

Я не здогадувалася, в чім, власне, полягала проблема, аж поки не почула ось ці його слова.

— Гаразд, обіцяю, — твердо мовив Метью.

Вітер враз почав ущухати, немов спотикнувшись. Буревій довкола мене змінився на вихор, потім — на бриз, і згодом повністю щез. Я охнула і впала на коліна.

— Що ж зі мною відбувається? — Щодня я займалася бігом, веслуванням та йогою, і тіло моє виконувало те, що я наказувала йому робити. А тепер воно робило неймовірні речі. Я зиркнула вниз, щоб пересвідчитися, що мої руки не світяться електричним струмом, а халяви моїх брюк і досі не тріпає вітер.

— То був відьмовій, — пояснив Метью, і досі не рухаючись із місця. — Ти знаєш, що це?

Колись я чула про відьму в Олбані, котра мала здатність викликати буревії, але ніколи і ніхто не називав вихор відьмовієм.

— Якщо чесно — то ні, — зізналася я, і досі крадькома позираючи на свої руки та ноги.

— Декотрі відьми та відьмаки успадкували здатність контролювати стихію повітря. І ти — одна з них.

— Та я, власне, і не контролювала її.

— Це було для тебе вперше, — пояснив Метью буденним тоном. Він окинув рукою маленьку кімнату: штори та ковдра, одяг на комоді та підлозі залишився там, де був учора вранці. — Ми з тобою й досі стоїмо, а кімната не схожа на таку, в якій промчав буревій. Оце і є контроль — для початку.

— Але ж я й не збиралася його зчиняти. А це трапляється лише з відьмами — ну, електричні вогні та вітри поза їх волею? — Я відкинула пасмо волосся з очей і втомлено хитнулася. Надто вже багато подій відбулося за останню добу. Метью подався був до мене, щоб підхопити, якщо я почну падати.

— У наші часи відьмовії та блакитні пальці — явища доволі рідкісні. У тобі є магія, Діано, вона прагне вийти назовні, хочеться це тобі чи ні.

— У мене відчуття, наче я в пастці.

— Не треба було приводити тебе сюди учора, — мовив Метью присоромлено. — Інколи я не знаю, що з тобою робити. Ти як вічний двигун. Я лише хотів, щоб ти на хвилину зупинилася й вислухала мене.

Вампіру, якому нечасто доводиться дихати, було, вочевидь, дуже непросто впоратися з моєю потребою безупинно рухатися і щось робити. Відстань межи мною та Метью раптом стала надто великою. Я почала підводитися.

— Я вибачений? — щиро спитав він. Я кивнула. — Можна? — спитав Метью, показуючи на свої ноги. Я знову кивнула.

Він встиг ступити три кроки, поки я підводилася. Наші тіла зіштовхнулися як і тоді, в Бодліанській бібліотеці, коли я вперше побачила його — аристократичного та незворушно-спокійного — в читальному залі герцога Гамфрі. Однак цього разу я не відсахнулася так швидко. А охоче притулилася до нього, і тепер його шкіра здалася мені не моторошно-холодною, а заспокійливо-прохолодною.

Кілька секунд ми простояли мовчки, підтримуючи одне одного. Моє серце поволі вгамувалося, його руки досі були опущені, хоча, судячи з уривчастого і тремтливого дихання Метью, це давалося йому нелегко.

— Я теж винувата, вибач. — Я обм’якла і притулилася до нього, відчуваючи на щоці шорстку тканину його светра. — Віднині я намагатимуся тримати свою енергію під контролем.

— Нема за що вибачатися. І не треба так вперто намагатися бути такою, якою ти не є насправді. Питимеш чай, якщо я тобі зроблю? — спитав Метью, і я відчула, як він ворушить губами над моєю маківкою.

А надворі було темно, хоч в око стрель, і до світанку ще далеко.

— Котра година?

Метью змахнув рукою у мене між лопатками, щоб побачити циферблат свого годинника.

— Щойно минула третя.

Я простогнала з досади.

— Я така зморена, але чай — це було б чудово.

— Тоді піду зроблю. — Він ніжно прибрав руки з моєї талії. — Я хутко.

Щоб не випускати його з виду, я поволі рушила слідком. А Метью тим часом уже нишпорив у бляшанках та пакунках із чаєм.

— Я ж сказала, що хочу чаю, — винувато мовила я, побачивши як він видобув із буфета ще один коричневий пакунок, засунутий за кавоварку, якою я користувалася нечасто.

— А якому чаю ти надаєш перевагу? — Метью обвів рукою щільно заставлену полицю.

— Будь ласка, візьми той, що в чорному пакунку з золотистою етикеткою. — Зелений чай здався мені зараз найоптимальнішим заспокійливим варіантом.

Він став поратися з чайником та кухлем: залив гарячою водою ароматне листя і почекав, поки настоїться чай. Нарешті Метью посунув мені стару щербату чашку. Аромати зеленого чаю, ванілі та лимону відрізнялися від аромату Метью, але приємно заспокоювали.

Він і собі зробив чашку чаю, і його ніздрі розширилися.

— А цей чай пахне не так вже й погано, — визнав він і зробив маленький ковток. Уперше побачила я, як Метью пив щось, окрім вина.

— Куди сядемо? — спитала я, тримаючи чашку обома руками.

Метью кивнув головою в напрямку вітальні.

— Ходімо туди. Нам треба поговорити.

Він вмостився на софі у дальньому кутку, а я всілася напроти. Пара від чаю огортала моє обличчя — таке собі легеньке нагадування про нещодавній відьмовій.

— Я хочу збагнути, чому Нокс вважає, що тобі вдалося зламати закляття, накладене на «Ешмол сімсот вісімдесят другий», — мовив Метью, коли ми повсідалися.

Я детально пригадала розмову в помешканні декана.

— Він сказав, що закляття стають непевними в роковини свого накладення. Інші відьми — з тих, хто добре володіє ремеслом чаклунства — вже намагалися зламати його, але зазнали фіаско. І він вирішив, що я просто опинилася в потрібному місці в потрібний час.

— На «Ешмол сімсот вісімдесят другий» закляття наклала якась дуже талановита відьма, і я маю підозри, що зламати його майже неможливо. Жоден, хто намагався роздобути цей манускрипт раніше, не відповідав вимогам цього закляття, хоч якими б досвідченими в чаклунстві ці люди були, і незалежно від пори року. — Метью втупився поглядом у чашку. — А тобі це вдалося. Як і чому — ось у чім питання.

— В ідею про те, що саме я відповідаю вимогам закляття, яке наклали задовго до мого народження, повірити ще важче, аніж в якісь його зміни в день роковин. А якщо я відповідаю його вимогам, то чому це не сталося вдруге? — Метью розтулив був рота, але я похитала головою. — Ні, ти тут ні при чім.

— Нокс добре знається на чаклунстві й тому чудово розуміє, що закляття — непроста штука. Можливо, з плином часу закляття спотворюються, — якось невпевнено припустив Метью.

— От побачити б в усьому цьому якусь схему. — І перед очима у мене знову виник мій звичний білий стіл із розкладеними на ньому елементами головоломки. Я посовала туди-сюди декотрі складові — Нокса, манускрипт і моїх батьків, — але від цього картина не стала зрозумілішою. Голос Метью прорізався крізь мої роздуми.

— Діано?


— Гм-м, що?

— Що ти робиш?

— Та так, нічого, — похапливо відповіла я.

— Ти користуєшся магією, — сказав Метью, ставлячи свою чашку з чаєм. — Я нюхом це відчуваю. Сама поглянь — ти мерехтиш.

— Я роблю це тоді, коли не можу розгадати якусь загадку. — Я нахилила голову, щоб сховати очі, аби він не бачив, що мені нелегко і ніяково говорити на цю тему. — Я бачу перед собою білий стіл і багато різноманітних складових. У кожної — своя форма та колір, і вони перетасовуються, аж поки не набудуть певної структури. Коли ж ця структура утвориться, то її компоненти припиняють рухатися і перетасовуватися, а це означає, що я — на правильному шляху.

Метью надовго замислився і відповів не відразу.

— А часто ти граєш в таку гру?

— Увесь час, — неохоче відповіла я. — Поки ти був у Шотландії, я збагнула, що це теж магія, щось схоже на те, коли ти, не обертаючись, знаєш, хто на тебе дивиться.

— А знаєш, у цьому теж є схема, — сказав Метью. — Ти вдаєшся до магії тоді, коли не хочеш думати.

— Ти про що? — здивовано спитала я, і шматочки головоломки застрибали на білому столі.

— Коли ти рухаєшся, то не думаєш, принаймні раціональною частиною свого інтелекту. Коли ти бігаєш, веслуєш або займаєшся йогою, ти десь в іншому місці. Коли раціональна частина твого розуму не стримує твої магічні здібності, вони й виявляються.

— Перед тим як з’явився відьмовій, я розмірковувала. Та він таки з’явився.

— Так, але в ту мить ти відчувала сильну емоцію, — пояснив Метью, нахилившись вперед і спершись ліктями на коліна. — А сильна емоція завжди відсуває раціональне на другий план. Те ж саме трапилося, коли твої пальці замерехтіли синім вогнем під час спілкування з Міріам, а потім і зі мною. А цей твій білий стіл просто є винятком із загального правила.

— Тож виявляється, що змін настрою та фізичних вправ достатньо, для того, щоб привести в дію ці сили? Кому ж захочеться бути відьмою, коли щось настільки просте й незначуще здатне призвести до вибуху шаленства, до катастрофічних наслідків?

— Гадаю, багато кому. — Метью відвернув погляд. — Хочу попрохати тебе зробити дещо для мене, — сказав він, і софа скрипнула, коли вампір знову повернувся до мене. — І я хочу, щоб ти добряче подумала, перш ніж відповісти. Згода?

— Згода, — кивнула я.

— Я хочу відвезти тебе додому.

— Я не збираюся повертатися до Америки, — відповіла я, виконавши його прохання: подумала аж п’ять секунд.

Метью похитав головою.

— Не до тебе додому. До мене. Тобі конче необхідно покинути Оксфорд.

— Я вже сказала тобі, що згодна поїхати до Вудстока.

— Діано, Стара хатинка — то просто мій маєток, — терпляче пояснив Метью. — А мій дім — у Франції, і саме туди я й хочу тебе забрати.

— До Франції? — Я відкинула з очей пасмо, щоб краще бачити вампіра.

— Відьмаки й відьми вкрай серйозно налаштовані на те, щоб роздобути «Ешмол сімсот вісімдесят другий» і приховати його від інших створінь. Їхня теорія про те, що ти свідомо зламала закляття, а ще знатність твого роду Бішопів — оце і все, що тримало їх від тебе на поштивій відстані. Коли Нокс та решта дізнаються, що ти не вдавалася до чаклунства, щоб отримати той манускрипт — бо закляття було накладене так, щоб воно відкрилося саме для тебе, — то вони неодмінно забажають дізнатися, чому так сталося і як.

Раптом переді мною знову виник знімок із моїми мертвими батьками, і я заплющила очі.

— І при цьому вони вже не будуть дотримуватися правил ввічливості.

— Мабуть, що ні. — Метью глибоко вдихнув, і на лобі в нього пульсонула жилка. — Я бачив те фото, Діано. Тому я хочу відвезти тебе подалі від Пітера Нокса та бібліотеки. Я хочу, щоб ти трохи побула під моїм дахом.

— Джиліан сказала, що моїх батьків убили відьми. — Коли зустрілася поглядом із Метью, мене вразило — якими маленькими були його зіниці. Бо зазвичай були вони великі й чорні, але сьогодні з Метью щось було не так. Шкіра його стала менш блідою, а його зазвичай бліді губи злегка порожевіли. — Вона сказала правду?

— Точно не знаю, Діано. Нігерійці з народності хауса вважають, що джерелом відьминої сили є камені, що містяться в шлунку. Вочевидь, хтось хотів знайти ці камені в нутрощах твого батька, — співчутливо сказав він. — Тому цілком імовірно, що твоїх батьків убили відьми.

Почулося тихеньке «клац!», і на автовідповідачеві заблимав індикатор. Я досадливо простогнала.

— Твої тітки телефонують вже вп’яте, — зазначив Метью.

Хоч як би я не прикручувала звук, вампір із його слухом все одно почує розмову. Я підійшла до столика з телефоном і взяла слухавку.

— Та вдома я, вдома, добре тебе чую! — почала я, перекриваючи схвильований голос моєї тітки.

— А ми вже думали, що ти загинула, — сказала Сара. І раптом мене ошелешила думка, що ми двоє — останні з роду Бішопів. Я уявила, як тітка сидить зараз на кухні з розпатланим волоссям, судомно притиснувши до вуха слухавку. Сара старіла, тому, незважаючи на її гонористий та сварливий характер, її явно захитав та вибив із колії той факт, що я була десь далеко, і наді мною нависла смертельна небезпека.

— Я не загинула. Я у себе вдома, а зі мною Метью, — сказала я і слабко всміхнулася йому. Та він не посміхнувся мені у відповідь.

— Що там відбувається? — втрутилася в розмову Ем. Коли загинули мої батьки, волосся Емілі за кілька місяців посивіло. Вона була ще молодою — їй і тридцяти не виповнилося, — але після тієї трагедії вона стала така хвороблива й худа, що, здавалося, її могло здути поривом вітру. Як і моя тітка, вона була не в захваті від того, що, згідно з її шостим чуттям, відбувалося в Оксфорді.

— Я просто спробувала ще раз замовити манускрипт, і все, — безжурно сказала я, намагаючись не стурбувати моїх тіток іще більше. Метью несхвально втупився на мене, і я відвернулася. Але це не допомогло. Його крижані очі свердлили мені спину. — Але цього разу він із книгосховища не повернувся.

— А ти гадаєш, що ми телефонуємо тобі через книгу? — суворо спитала Сара.

Довгі холодні пальці взялися за слухавку і забрали її від мого вуха.

— Міс Бішоп, це Метью Клермон, — сухо мовив вампір. Коли я простягнула руку, щоб забрати трубку, Метью вхопив мене за п’ясть і заперечно похитав головою. — Діані погрожували. Ваші ж одноплеменці. І один із них — Пітер Нокс.

Мені не треба було мати неприродний слух вампіра, щоб почути вибух емоцій на протилежному боці лінії. Метью відпустив мою руку і подав мені слухавку.

— Пітер Нокс?! — скрикнула Сара. — І давно він там вештається?

— Від самого початку, — проказала я тремтячим голосом. — Він той самий чаклун у коричневому костюмі, котрий намагався проникнути мені в голову.

— Сподіваюся, ти не дозволила йому прокрастися надто далеко? — перелякано спитала Сара.

— Я зробила те, що змогла, Саро. Ти ж знаєш, я в магії дилетант, тому точно не можу сказати, що саме я зробила.

До розмови долучилася Ем.

— Люба, багато хто з нас має проблеми з Пітером Ноксом. Більше того — твій батько не довіряв йому, аж ні трохи не довіряв.

— Мій батько? — Підлога захиталася під ногами, і Метью спритно підхопив мене за талію. Я провела рукою перед очима, але відігнати образ скаліченої голови мого батька та його розсіченого тулуба мені не вдалося.

— Діано, що ще сталося? — тихо поцікавилася Сара. — Розумію, Пітер Нокс страшенно тебе лякає, але я впевнена, що це не все.

Вільною рукою я вхопилася за передпліччя Метью.

— Хтось прислав мені фото мами і тата.

На тому кінці лінії запала тиша.

— Ой, Діано, — ошелешено промимрила Ем.

— Оте саме фото? — похмуро уточнила Сара.

— Так, — прошепотіла я.

Сара вилаялася.

— Дай йому слухавку.

— Він прекрасно тебе чує і так, — зауважила я. — Окрім того, все, що хочеш сказати йому, можеш сміливо казати мені.

Метью пересунув руку з моєї талії на поперек і тильним боком долоні помасажував мої заціпенілі м’язи, аж поки вони розслабилися.

— Тоді слухайте мене обоє. Тікайте далеко, дуже далеко від Пітера Нокса. І отой вампір нехай про це потурбується, інакше всю відповідальність за потенційні наслідки я покладу на нього. Стівен Проктор був найбезтурботніший та найлегший у спілкуванні чоловік на світі. Треба було дуже постаратися, щоб викликати його неприязнь. І тому чаклуну це вдалося. Він терпіти його не міг. Діано, ти повертаєшся додому. Негайно.

— Ні, Саро! Я їду з Метью до Франції! — Почувши непривабливу пропозицію від Сари, я остаточно схилилася на користь пропозиції Метью.

На тому боці лінії знову запала тиша.

— До Франції? — тихо спитала Емілі.

Метью виставив руку.

— З вами хоче поговорити Метью. — Я передала йому слухавку, перш ніж Сара встигла заперечити.

— Міс Бішоп, ви маєте ідентифікатор номера абонента?

Я пирхнула. Старий коричневий телефон, що висів на стіні кухні в Медісоні, мав обертальний диск та шнур із милю завдовжки, щоб Сара, розмовляючи по телефону, могла тинятися квартирою. Який там ідентифікатор! Щоб просто набрати місцевий номер, треба витратити купу часу.

— Немає? Тоді запишіть оці цифри. — Метью поволі проказав номер свого мобільного та ще один номер, вочевидь — свій домашній, а потім докладно проінструктував, як набирати міжнародні коди. — На ці номери можете телефонувати в будь-який час.

Сара, мабуть, відповіла з притаманною їй безцеремонністю, бо на обличчі Метью з’явився спантеличений вираз.

— Я зроблю все, щоб вона була в безпеці, — відповів він і передав мені слухавку.

— Закінчуймо. Я обох вас люблю. Не хвилюйтеся.

— Припини казати нам, щоб ми не хвилювалися! — скипіла Сара. — Ти ж наша племінниця. Ми дуже занепокоєні, Діано, і непокоїтимемося й далі.

Я зітхнула.

— Що ж мені зробити, щоб переконати вас, що зі мною все гаразд?

— Для початку, частіше відповідай на дзвінки, — похмуро порадила вона.

Ми попрощалися, а я так і стояла біля Метью, уникаючи його погляду.

— Все це через мене, правду сказала тітка Сара. Я поводилася, як звичайна безтолкова людина.

Він відвернувся, пішов від мене через кімнату і зморено всівся на софу.

— Оте рішення стосовно місця магії в твоєму житті — ти прийняла його тоді, коли була самотнім переляканим дитинчам. І тепер, щоразу, коли ти ступаєш крок, усе твоє майбутнє ніби залежить від того, чи буде цей крок у правильному напрямку.

Метью страшенно здивувався, коли я сіла поруч із ним і мовчки взяла його за руки, долаючи бажання запевнити, що в мене все буде нормально.

— У Франції ти, може, кілька днів просто поживеш — нічого не робитимеш і не перейматимешся тим, що можеш зробити помилку, — продовжив Метью. — Чи навіть відпочинеш, хоча ти увесь час рухаєшся, я ніколи не бачив, щоб ти надовго зупинялася. Знаєш, ти рухаєшся навіть уві сні.

— Я не маю часу на відпочинок, Метью, — зауважила я; мене вже гризли сумніви — чи варто їхати з Оксфорда. — До конференції з алхімії лишилося менше шести тижнів. Я маю робити на ній вступну промову. Я лише почала працювати над нею, а без доступу до Бодліанської бібліотеки я не зможу скінчити її вчасно.

Метью замислено примружив очі.

— Доповідь стосується алхімічних ілюстрацій, як я можу судити?

— Так, у ній йтиметься про традицію алегоричних зображень в Англії.

— Тоді тобі нецікаво буде проглянути мій примірник Aurora Consurgens, датований чотирнадцятим сторіччям. Бо він, на жаль, про Францію та написаний французькою.

Я здивовано витріщилася на нього. Aurora Consurgens — це був неймовірний манускрипт про супротивні сили алхімічної трансформації — срібло та золото, жіноче та чоловіче начала, темряву та світло, а його ілюстрації — складні й водночас загадкові.

— Найперші з відомих примірників «Аврори» датуються двадцятими роками п’ятнадцятого сторіччя.

— Мій примірник випущений тисяча триста п’ятдесят шостого року.

— Але такий ранній манускрипт не може мати ілюстрацій, — зауважила я. Знайти ілюстрований алхімічній манускрипт, створений раніше 1400 року, це те саме, що виявити «форд-Т»[4] на полі битви при Геттісберзі[5].

— А мій має.

— Невже в ньому всі тридцять вісім ілюстрацій?

— Ні. Там їх сорок. — Метью всміхнувся. — Схоже, історики минулих епох помилялися стосовно декотрих конкретних деталей.

Відкриття подібного масштабу трапляються рідко. Зиркнути хоч одним оком на ілюстрований примірник «Аврори» чотирнадцятого сторіччя — це рідкісна удача для історика алхімії.

— А що зображено на тих додаткових ілюстраціях? А текст? Текст — такий самий?

— Щоби про це дізнатися, тобі доведеться поїхати до Франції.

— Тоді поїхали, — без вагань мовила я. Після тижнів болісного топцювання на місці нарешті я вгледіла виразну перспективу вчасно написати свою вступну промову.

— То ти їдеш не заради власної безпеки, а щоб поглянути на манускрипт? — скрушно похитав головою Метью. — А як же здоровий глузд?

— А я ніколи не вирізнялася здоровим глуздом, — зазналася я. — Коли вирушаємо?

— За годину годиться?

— Авжеж. Вочевидь, ти це рішення не приймав похапцем і необдумано. Скоріш за все, Метью, ти планував його відтоді, як я заснула.

— На злітній смузі покинутої авіабази американських ВПС нас чекає літак. Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратися?

— Це залежить від того, що я маю з собою взяти, — відповіла я, відчуваючи, як голова обертом іде.

— Небагато. Ми нікуди не вибиратимемося на сніданок чи на вечерю. Візьми з собою теплі речі й кросівки. Я і на мить не можу собі уявити, що ти поїдеш без них. Вдома ми будемо удвох, а також моя мати та її економка.

Його. Мати.

— Метью, а я й не знала, що в тебе є мати, — стиха промовила я.

— У кожного є мати, Діано. — Метью обпік мене поглядом своїх ясних сірих очей. — У мене їх було дві: жінка, яка мене народила, та Ізабо — жінка, яка зробила мене вампіром.

Метью — то було одне. А будинок із невідомими вампірами — то зовсім інше. Я враз відчула небезпеку цієї ризикованої подорожі, й бажання побачити рідкісний манускрипт швидко ослабло. Вочевидь, Метью помітив моє вагання.

— Я про це якось не подумав, — трохи ображено промовив він. — Звісно, ти не маєш підстав довіряти Ізабо. Але вона твердо запевнила мене, що з нею та Мартою ти будеш у безпеці.

— Якщо ти сам їм віриш, то і я теж. — На власний подив, я сказала це абсолютно щиро, попри легку тривогу, бо Метью точно просив Марту й Ізабо полишити думки про те, щоб перекусити мені горло.

— Дякую, — просто сказав він, зосереджуючи погляд на моїх губах; і я відчула поколювання у всьому своєму тілі. — Ти збирайся, а я піду вмиюся і декому зателефоную.

Коли я проходила повз нього, він взяв мене за руку. І знову холод його шкіри перекрився моїм теплом, що піднялося йому назустріч.

— Зараз ти робиш те, що треба, — стиха сказав Метью і відпустив мою руку.

Наближався пральний день, тому в моїй спальні набралося чимало брудного одягу. Швидка інспекція шафи виявила кілька чистих чорних штанів, кілька колготок та з півдюжини темних закритих водолазок із довгими рукавами; а ще потерту спортивну сумку з емблемою Йєльського університету. Я смикнула її до себе за лямку, і весь знайдений одяг швидко полетів до сумки, а ще на додачу кілька светрів та шерстяних пуловерів. Я засунула туди і кросівки, шкарпетки, нижню білизну й старий одяг для занять йогою: пристойної піжами я не мала, отже, це згодиться, щоб спати. Згадавши про французьку матір Метью, я поклала до сумки презентабельну сорочку та брюки.

А в залі чувся тихий голос Метью. Спочатку він переговорив із Фредом, потім із Маркусом, а опісля викликав таксі. З сумкою на плечі, я, незграбно маневруючи, зайшла до ванни. Зубочистка, мило, шампунь та гребінець — усе пішло в сумку разом із феном та косметичкою. Я нею майже ніколи не користувалася, але для такої оказії взяти косметичку здалося мені цілком слушною ідеєю.

Зібравшись, я пішла до Метью у вітальню. Він саме тицяв на кнопки свого телефона, перевіряючи повідомлення; валізка з моїм комп’ютером стояла у нього під ногами.

— Оце і все? — спитав він, здивовано оглядаючи мою спортивну сумку.

— Ти ж сам сказав мені, що багато не знадобиться.

— Так, але я звик, що жінки не слухаються мене, коли йдеться про багаж. Коли Міріам збирається куди-небудь на уїк-енд, то бере з собою стільки, що вистачить вдягнути цілий полк, а моїй матері — так тій взагалі потрібно кільканадцять величезних валіз. Луїза — та й на вулицю не вийшла б із такою маленькою сумкою, вже не кажучи про поїздку за кордон.

— Я не маю здорового глузду, а ще я потребую, так би мовити, великих експлуатаційних видатків.

Метью з розумінням кивнув.

— Паспорт при тобі?

Я кивнула і тицьнула пальцем йому під ноги.

— Так, він у валізі з комп’ютером.

— Тоді їдьмо, — мовив Метью, востаннє окидаючи поглядом кімнату.

— А де фото? — спитала я. Було негоже отак просто залишати його.

— Воно у Маркуса, — поспішив відповісти Метью.

— А коли тут був Маркус? — нахмурилася я.

— Коли ти спала. Хочеш, щоб я забрав знімок і повернув тобі? — Вампір взяв телефон і його палець очікувально завис над кнопкою.

— Ні, — похитала я головою. Мені більше не хотілося бачити те фото.

Метью взяв мої торби, і ми без пригод спустилися вниз. За брамою коледжу нас вже чекало таксі. Метью зупинився і щось сказав Фреду. Вампір віддав сторожу картку, і вони потиснули один одному руки. Вони про щось домовилися, але мені про деталі тієї домовленості не сказали ні слова. Метью швидко посадив мене в таксі. Ми їхали, не зупиняючись, приблизно півгодини, поки вогні Оксфорда лишилися позаду.

— А чому ми не поїхали на твоєму авто? — спитала я, коли ми були за містом.

— Так краще, — пояснив він. — Потім не доведеться просити Маркуса переганяти її.

Погойдування таксі заколисало мене. І я задрімала в нього на плечі.

В аеропорту ми злетіли відразу, як тільки перевірили наші паспорти, а Метью заповнив всі необхідні папери. Під час зльоту ми сиділи на кушетках довкола низького столика одне напроти одного. Кожні кілька секунд я роззявляла рота, щоб не закладало вуха, поки літак набирав висоту. Коли ми вийшли на крейсерську висоту, Метью розстебнув свій ремінь безпеки і видобув подушки та ковдри з шафи під вікнами.

— Невдовзі ми будемо у Франції. — Він примостив подушки на краю моєї кушетки, широкої, як двоспальне ліжко, і приготував ковдру, щоб мене накрити. — Можеш трохи поспати.

Але мені не хотілося спати. Насправді я боялася заснути. Ота фотографія немов закарбувалася на зворотному боці моїх повік.

Він нахилився наді мною з ковдрою в руках.

— Щось не так?

— Я не хочу заплющувати очей.

Усі подушки, окрім одної, Метью скинув на підлогу.

— Іди сюди. — Він сів біля мене і запрошувально ляснув рукою по білому пухнастому чотирикутнику. Звиваючись, я посунулася шкіряною поверхнею кушетки, поклала голову йому на коліна і випростала ноги. Метью дбайливо накрив мене ковдрою.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Нема за що. — Він торкнувся пальцями своїх губ, а потім моїх. Я відчула солонуватий присмак. — Спи. А я посиджу.

І я заснула — міцним та глибоким сном без сновидінь, а прокинулася від дотику прохолодних пальців Метью до мого обличчя — літак ішов на посадку.

— Котра година? — спитала я, повністю дезорієнтована в часі.

— Близько восьмої, — відповів Метью, зиркнувши на свій годинник.

— А де ми? — Я рвучко сіла й обмацала лямки ременя безпеки.

— Неподалік Ліона, що в провінції Овернь.

— У центрі країни? — спитала я, уявивши мапу Франції. Метью кивнув. — Ти звідси родом?

— Так, я народився і відродився неподалік. Звідси до мого дому — мого рідного дому — година-дві їзди автомобілем. Під обід ми будемо там.

Ми приземлилися в приватній зоні регіонального аеропорту, і наші паспорти та багаж взявся перевіряти службовець зі знудженим виглядом, але побачивши в паспорті ім’я Метью, він відразу ж витягнувся по стійці «струнко».

— Ти завжди подорожуєш цим маршрутом? — спитала я. Так летіти було набагато легше і простіше, аніж добиратися комерційним рейсом із лондонського аеропорту «Хітроу» до паризького аеропорту імені Шарля де Голля.

— Так, — відповів Метью без сум’яття чи сором’язливості в голосі. — Це єдиний випадок, коли я задоволений, що я — вампір і можу тринькати гроші, як захочу.

Метью зупинився біля гігантського «рейндж-ровера» і видобув із кишені набір ключів. Відімкнувши задні дверцята, він запхав мої сумки до багажника. «Рейндж-ровер» трохи поступався розкішністю його «ягуару», але брак люксусовості з лишком компенсували його розміри. То було, як їхати на панцернику.

— Ти певен, що для поїздок Францією тобі потрібен саме такий автомобіль? — спитала я, оглядаючи вузенькі рівненькі дороги.

Метью розсміявся.

— Ти ще не бачила будинок моєї матері.

Ми їхали на захід прекрасним сільським ландшафтом, де-не-де позначеним то величним маєтком, то крутою горою. Навсібіч розбігалися поля й виноградники, і здавалося, що навіть під сіро-сталевим небом земля палає яскравими кольорами осіннього листя. Ось на дорозі з’явився дороговказ «Клермон-Ферран». Навряд чи то була випадковість, попри різницю в написанні.

А Метью тримав курс на захід. Невдовзі він скинув швидкість, пригальмував, звернув на вузеньку дорогу і зупинився на її узбіччі.

— Он там, — показав він рукою вдалину. — Ото і є маєток «Сім веж».

Посеред похилих пагорбів виднілася пласка вершина, над якою вивищувалася громіздка споруда з буро-жовтого та рожевого каменя. Її оточували сім веж, а брама з баштою охороняла вхід із фронтону. Виявилося, то не чепурненький казковий замок для балів під місячним сяйвом. «Сім веж» був справжнісінькою фортецею.

— Оце твій дім? — отетеріло спитала я.

— Так. Це мій дім. — Метью дістав із кишені телефон і набрав номер. — Маман, ми майже приїхали.

Зі слухавки пролунала якась відповідь, і зв’язок урвався. Метью стримано всміхнувся і вивів авто на дорогу.

— Вона чекає нас? — спитала я, щосили намагаючись побороти тремтіння в голосі.

— Так, чекає.

— І як вона на це дивиться? — Я не поставила відвертого запитання: «Чи сподобається їй те, що ти везеш додому відьму?»

Метью помовчав, не зводячи з дороги очей.

— Ізабо не любить сюрпризів — так само, як і я, — невимушено проговорив він, звертаючи на дорогу, більше схожу на козячу стежину.

І ми поїхали угору поміж рядами каштанів до фортеці «Сім веж». Метью спрямував машину поміж двома з семи веж, і ми опинилися на брукованому майданчику перед в’їздом до головної споруди. Обабіч вивищувалися партерні посадки та парки, що плавно переходили в ліс. Вампір зупинив авто.

— Готова? — спитав він із сяючою усмішкою.

— Як і завжди, — обережно відповіла я.

Він розчахнув дверцята з мого боку і висадив мене з машини. Обсмикуючи свою чорну жакетку, я окинула поглядом солідний фасад шато. Непривітні лінії замка анітрохи не передавали моїх страхів щодо того, що чекало мене всередині. Двері рвучко розчинилися.

— Не бійся, — сказав Метью і ніжно поцілував у щоку.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка