Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка13/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   39

Розділ 16

За вікнами Діани стемніло, коли Метью вибрався з ліжка. Нарешті вона заснула, хоча спочатку неспокійно вовтузилася і зітхала. Коли шок у неї минув, вампір відчув це — ледь вловно змінився Діанин запах. Хвиля холодної люті накочувалася на нього щоразу, коли він думав про Пітера Нокса та Джиліан Чемберлен.

Метью вже й забув, коли востаннє так піклувався про іншу істоту. Він відчував іще деякі емоції, але не хотів сам собі в цьому зізнаватися, а тим більше — чітко називати їх.

«Вона відьма, — нагадував він собі, дивлячись на сплячу Діану. — Вона не твоя».

І чим частіше він повторював ці слова, тим менш переконливо вони звучали.

Нарешті він обережно вибрався з ліжка і потихеньку вийшов із кімнати, залишивши двері прочиненими на щілину, щоб побачити, коли Діана прокинеться чи поворухнеться.

Опинившись на самоті у вітальні, вампір дав вихід гніву, що годинами нуртував у його душі. Сила цього гніву аж душила його. Він потягнув за шкіряну мотузку, видобув із-під светра сріблясту домовинку Лазаря, торкнувся його потертої гладенької поверхні. Йому хотілося прожогом вискочити у темряву і спіймати Джиліан Чемберлен та Нокса, але його стримувало лише одне — рівне Діанине дихання, що чулося із сусідньої кімнати.

Оксфордський годинник вдарив восьму і нагадав Метью про телефонний дзвінок, на який він не відповів. Витягнувши з кишені телефон, він перевірив повідомлення і швидко переглянув автоматичні оповіщення систем безпеки в своїх лабораторіях та маєтку Стара хатинка. Декілька повідомлень надіслав Маркус.

Метью нахмурився і набрав номер, щоб прослухати голосові повідомлення. Зазвичай Маркус не впадав у паніку. Що ж змусило його так терміново шукати контакту?

«Слухай, Метью. — У голосі Маркуса і близько не чулося притаманних йому грайливо-іронічних ноток. — Результати аналізу ДНК Діани вже готові. І вони… дивовижні. Зателефонуй мені».

Записаний голос іще звучав, а палець вампіра вже натиснув іншу, одну-єдину кнопку на телефоні. Чекаючи, поки Маркус відповість, він пригладив пальцями волосся. Чекати довелося лиш один гудок.

— Привіт, Метью. — У голосі Маркуса не почулося звичної теплоти, прозвучало саме полегшення, адже пройшло кілька годин відтоді, як він надіслав повідомлення, а відповіді й досі не було. Маркус навіть телефонував до оксфордського закладу, який Метью найбільше полюбляв відвідати на дозвіллі — до музею Пітт-Ріверз, де часто вампір подовгу простоював то перед скелетом ігуанодонта, то перед одним із портретів Дарвіна. Насамкінець Міріам вигнала Маркуса з лабораторії, роздратована його безперервними розпитуваннями — куди подівся Метью і з ким.

— З ким, з ким… Звісно, що з нею, з ким же ще? — буркнула Міріам під вечір, тоном, сповненим засудження. — І якщо в тебе на сьогодні вже немає роботи, йди додому і чекай на його дзвінок. Бо ти мені тут заважаєш.

— Що показав аналіз ДНК? — спитав Метью тихо, але в його голосі вчувалася приглушена лють.

— А що сталося? — швидко перепитав Маркус.

В око Метью впало фото, що лежало зображенням догори на підлозі у ванній. Саме його стискала Діана в руках кілька годин тому. Метью вдивився у фото, і його очі перетворилися на вузькі щілини.

— Ти де? — хрипко спитав він.

— Вдома, — відповів Маркус.

Метью підняв фото і за запахом знайшов аркушик паперу, що був прикріплений до знімка — він залетів під софу. Вампір витягнув його звідти, прочитав те одне-єдине слово на ньому і різко втягнув у легені повітря.

— Принеси до Нью-Коледжу звіт про аналізи та мій паспорт. Помешкання Діани — у парковому чотирикутнику, горішня квартира в під’їзді сім.

Коли двадцять хвилин по тому Метью відчинив двері, його волосся стояло сторч, а на обличчі відбився такий лютий вираз, що молодшому вампіру довелося докласти чимало зусиль, щоб не позадкувати.

Маркус простягнув йому коричневу теку, вкладену поміж сторінок червоно-коричневого паспорта, і терпляче чекав. Він не збирався заходити до помешкання відьми без дозволу Метью, тим більше, коли той у такому збудженому стані.

Дозволу довелося чекати довго, але нарешті Метью взяв теку і відступив убік, пропускаючи Маркуса.

Поки Метью вивчав результати аналізів, Маркус уважно розглядав свого товариша. Його гострий нюх спіймав запах старої деревини та старої потертої тканини, а також запах відьминого страху та ледь стримуваних емоцій вампіра. Від такої суміші запахів і його чуприна стала сторч, а з горлянки вирвалося мимовільне гарчання.

За багато років Маркус навчився цінувати чесноти Метью — його здатність до співпереживання, його сумлінність та чесність, його терплячість до близьких йому людей. Але зазвичай несамовита лють Метью була руйнівною та деструктивною: коли її отрута вихлюпувалася, він зникав на місяці й навіть на роки, щоб внутрішньо змиритися з тим, що він накоїв.

Але ще ніколи Маркус не бачив свого батька таким, як зараз — холодна лють переповняла Метью й от-от мала вихлюпнутися через край.

Метью Клермон увійшов у життя Маркуса тисяча сімсот сімдесят сьомого року — і залишився в ньому назавжди. Він з’явився у фермерському будинку родини Беннетів разом із саморобними ношами, на яких пораненого маркіза де Лафайєта винесли з поля бою під час битви під Брендівайн. Своїм авторитетним виглядом та високим зростом Метью пригнічував решту військових і гаркав накази, не зважаючи на чини.

Ніхто не перечив його наказам — навіть сам Лафайєт, який попри поранення навіть жартував зі своїм другом. Однак добрий гумор маркіза не вберіг його від прочухана, який він заробив від Метью. Коли Лафайєт запротестував, заявивши, що сам про себе потурбується і що присутнім краще попіклуватися про інших поранених, Клермон випалив кілька фраз французькою з такою кількістю лайки та ультиматумів, що його підлеглі побожно витріщилися на нього, а маркіз слухняно замовк.

Маркус отетеріло витріщався на французького військовика, який лаяв начальника медичної служби армії, всіма шанованого доктора Шиппена, відкидаючи запропонований ним план лікування як «варварський». Клермон наполіг на тому, щоб за лікування Лафайєта взявся заступник Шиппена — Джон Кокрен. А через два дні можна було чути, як Клермон та Шиппен обговорюють тонкощі анатомії та фізіології, вільно послуговуючись латиною — на втіху всього медичного персоналу та особисто генерала Вашингтона.

Хоч Континентальна армія і потерпіла під Брендівайн поразку, Метью встиг відправити на той світ чималу кількість британських солдат. Військовики у шпиталі переказували неймовірні легенди про його безстрашність в бою. Дехто навіть стверджував, що Метью буквально вривався в шеренги супротивника і не брала його ані куля, ані штик. Коли гармати замовкли, Клермон наполіг, щоб Маркус залишився з маркізом як його санітар та доглядач.

Восени Лафайєт знову зміг їздити верхи, тож вони з Метью зникли на деякий час у лісах Пенсільванії та Нью-Йорка і повернулися з цілою армією воїнів племені онейда. Індіанці звали Лафайєта Каюла за його вправність у сідлі. Метью ж вони звали Атлутанун, тобто воєвода, завдяки його вмінню згуртовувати воїнів і вести їх на битву.

Лафайєт повернувся до Франції, а Метью ще довго залишався в армії. Маркус теж залишився на службі простим помічником хірурга. День у день він загоював рани, отримані солдатами від кулі мушкета, ядра гармати чи шаблі. Коли ж поранення отримував хтось із підлеглих Клермона, Метью намагався розшукати Маркуса, бо у того, за його словами, був талант загоювати рани.

Невдовзі після того як Континентальна армія вступила до Йорктауна, Маркус захворів на лихоманку. На жаль, його талант до загоювання ран нічим не зарадив. Маркус лежав, тремтів у холодному поту, і за ним доглядали лише тоді, коли у когось із персоналу траплялася вільна година. Після чотирьох днів боротьби з хворобою Маркус усвідомив, що помирає. Лафайєт саме повернувся до Америки і разом із Клермоном зайшов до шпиталю провідати когось зі своїх поранених бійців. Метью побачив Маркуса у дальньому кутку палати на зламаному ліжку. І відчув запах смерті.

Офіцер-француз сів на ліжко біля умирущого і, коли ранок приходив на зміну ночі, розповів йому свою історію. Маркусу здалося, що він марить. Чоловік, що пив кров, не міг померти? Почувши таке, Маркус вирішив, що він уже помер і його мордує отой диявол, котрий, як застерігав його батько, живитиметься його гріховною натурою.

Вампір пояснив, що Маркус зможе пережити лихоманку, але за це доведеться заплатити певну ціну. Спершу народитися знову. А потім і полювати, і вбивати, і пити кров — навіть людську кров. На певний час потреба в крові унеможливить перебування серед поранених та хворих. І Метью пообіцяв послати Маркуса до університету, щоб він потроху призвичаївся до свого нового єства.

Перед світанком, коли біль став нестерпним, Маркус вирішив, що його бажання жити є сильнішим за страх того нового життя, про яке розповів йому вампір. Метью виніс його, обм’яклого та палаючого від лихоманки, із шпиталю і поніс до лісу, де на них уже чекали воїни племені онейда, щоб відвезти далеко в гори. Метью випив кров Маркуса у потаємній печері, де ніхто не почув би його верески. Навіть нині Маркус прекрасно пам’ятав ту спрагу, яка охопила його відразу після цього. Він буквально збожеволів від неї, йому страшенно хотілося пити все, що було прохолодне й рідке.

Нарешті Метью прокусив зубами власне зап’ястя і дав Маркусу напитися. Могутня кров вампіра повернула його до життя — нового й незвіданого.

Індіанці онейда з байдужим спокоєм чекали біля входу в печеру, щоб не дати новоспеченому вампіру влаштувати гармидер на сусідніх хуторах, коли проявиться його жага крові. Вони розпізнали, ким насправді був Метью, тієї ж миті, коли він з’явився у їхньому поселенні. Він був як Дагваненьєнт — відьмак, що жив у вихорі й був безсмертний. Для індіанців було загадкою — чому боги вирішили обдарувати французького вояка такими здібностями, але боги часто являли їм свої несподівані, непояснимі рішення. Все що вони могли зробити — це неодмінно розповісти своїм дітям легенду про Дагваненьєнта і навчити, як слід убивати таке створіння: спалити, розтерти його кістки на порох, а порох розвіяти під чотири вітри, щоб воно ніколи не змогло відродитися.

Суворо обмежений у своїх діях, Маркус поводився, як мала дитина; втім, він насправді й був малою дитиною: завивав, плакав і тремтів від усвідомлення власного безсилля та незадоволених потреб. Коли Метью вполював оленя, щоб нагодувати юнака, котрий відродився як його син, Маркус швидко висмоктав тварину досуха. Це вгамувало його голод, але не притлумило гудіння у венах, які Метью наповнив своєю древньою кров’ю.

Тиждень Метью годував його у печері свіжою здобиччю і насамкінець вирішив, що Маркус уже готовий полювати самостійно. Батько та син висліджували оленів та ведмедів у лісових хащах та на залитих місячним сяйвом гірських кряжах. Метью вчив його нюхати повітря, видивлятися в темряві найменший натяк на рух і відчувати зміни вітру, який донесе до них нові запахи. А ще він вчив цілителя, як убивати.

У ті давні дні Маркус прагнув якомога більше крові. Метью теж потребував крові, щоб вгамувати свою жагу й підживити ненаситне тіло. І лише тоді, коли Маркус навчився вправно висліджувати оленя, швидко валити його на землю і так само швидко й без зайвого шуму випивати його кров, Метью дозволив йому полювати на людей. Про жінок і мови не йшло. Бо, як пояснив Метью, новонароджені вампіри дуже ризикували з ними оконфузитися — надто вже тонкими були межі, що розділяли секс та смерть, залицяння та охоту.

Спочатку батько й син живилися хворими британськими солдатами. Декотрі благали Маркуса залишити їм життя, і Метью навчив його, як слід харчуватися теплокровними так, щоб їх не вбивати. Потім вони почали полювати на злочинців, які верещали, благаючи пощади, на яку не заслуговували. І щоразу Метью примушував Маркуса пояснювати йому, чому він вибрав жертвою саме цю людину. Мораль Маркуса зростала і розвивалася — неквапливими свідомими кроками, бо саме так вампір приходить до розуміння того, що саме потрібно йому для виживання.

Метью славився своїм розвиненим відчуттям добра і зла. А всі його помилкові судження робилися виключно у стані гніву. Маркусу розповіли, що його батько вже не схильний до проявів цієї небезпечної емоції. Може, й так, але цього вечора в Оксфорді лють на обличчі Метью була така сама, як і тоді, під час битви при Брендівайн. Але поля бою, де він міг би дати вихід своїй люті, не знаходилося.

— Ти помилився, — роздратовано кинув Метью, скінчивши вивчати результати аналізів відьминої ДНК.

Маркус похитав головою.

— Я дослідив її кров двічі. А Міріам підтвердила мої висновки результатами ДНК-аналізу мазка з ротової порожнини Діани. І я не можу стриматися: результати дивовижні.

Метью вдихнув, тремтячи від гніву.

— Вони просто сміховинні.

— Діана має майже кожен генетичний маркер, які нам коли-небудь траплялися у відьом. — Стиснувши губи, він погортав сторінки від першої до останньої. — Але ось ці амінокислотні послідовності нас занепокоїли.

Метью взяв теку і ще раз передивився отримані дані. Там було з дві дюжини ДНК-послідовностей, декотрі короткі, а декотрі — довгі (біля них Міріам поставила червоним маленькі знаки запитання).

— Господи, — мовив він, кидаючи теку сину. — У нас і так купа проблем. Цей вилупок Пітер Нокс погрожував їй. Йому потрібен манускрипт. Діана спробувала знову замовити його, але «Ешмол сімсот вісімдесят два» зник у книгосховищі й повертатися звідти більше не хоче. На щастя, Нокс переконаний, що вперше вона отримала цей манускрипт тому, що навмисне зламала закляття.

— А хіба ні?

— Ні. Діана не має ані знань, ані навичок для такої делікатної процедури. Її сила абсолютно некерована. Вона навіть дірку пропалила в моєму килимі. — На обличчі Метью відбилася образа, і Маркус насилу стримав усмішку. Його батько і справді побожно ставився до свого антикваріату.

— Тоді нам треба якось нейтралізувати Нокса, щоб дати Діані можливість розібратися у своїх здібностях. Схоже, це не так вже й важко зробити.

— Нокс — не єдина моя проблема. Ось що Діана отримала сьогодні поштою. — Метью взяв фото з супровідним аркушем і подав сину. Коли він знову заговорив, голос його набув монотонної, але загрозливої інтонації.

— Це її батьки. Пригадую, що чув про вбивство двох американських відьом у Нігерії, але це було досить давно. І я ніколи не пов’язував їх із Діаною.

— Боже праведний, — тихо проказав Маркус, розглядаючи знімок. Він уявив, як би почувався сам, якби отримав поштою фотографію батька, розідраного навпіл і кинутого в багно помирати.

— І це ще не все. Можу судити лише з того, що мені відомо, Діана довго вважала, що її батьків убили звичайні люди. І саме через це намагалася не пускати магію у своє життя.

— Марні зусилля, еге ж? — пробурмотів Маркус, згадавши про ДНК відьми.

— Так, — похмуро погодився Метью. — Поки я був в Шотландії, одна відьма, Джиліан Чемберлен, сказала їй, що то не люди вбили її батьків, а одноплеменці — відьмаки та відьми.

— А це справді так?

— Достеменно не знаю. Ясно одне: у цій ситуації йдеться про дещо більше, аніж про знайдений Діаною «Ешмол сімсот вісімдесят два». — Голос Метью набув моторошно-серйозного звучання. — І я збираюся з’ясувати, що це таке.

На шиї у батька щось блиснуло. «То він надів домовинку Лазаря», — здогадався Маркус.

Ніхто в родині не говорив відкрито про Елеонору Сен-Леже чи про обставини її смерті, бо всі боялися, що Метью сказиться від люті. Маркус знав, що його батько не збирався 1140 року покидати Париж — там він саме вивчав філософію. Та коли батько Метью, Філіп, покликав його до Єрусалима на допомогу в розв’язанні конфліктів, які, мов чума, безперервно мордували Святу землю після завершення хрестового походу під проводом Папи Урбана II, Метью підкорився. Там він познайомився з Елеонорою, подружився з її чималенькою англійською родиною, і безтямно закохався.

Однак Сен-Леже та Клермони часто опинялися по різні боки конфліктів, і старші брати Метью — Гуго, Готфрід та Болдвін — умовляли його порвати з цією жінкою, щоб дати їм можливість знищити її родину. Метью відмовився. Одного дня сварка між Болдвіном та Метью через якесь дрібне політичне питання вийшла з-під контролю. На пошуки Філіпа, який цю сварку припинив би, не було часу, тож Елеонора втрутилася сама. А коли Метью та Болдвін отямилися, було пізно: вона втратила надто багато крові.

Маркус і досі не розумів, чому Метью дав Елеонорі померти, якщо так сильно її кохав.

І тепер його батько вдягав знак пілігрима, коли боявся когось убити чи думав про Елеонору Сен-Леже. Або в обох випадках.

— Цей знімок — погроза. І не пустопорожня. Геміш вважав, що гучне ім’я родини Бішопів змусить відьмаків поводитися більш обережно, але, боюся, сталося протилежне. Хоч якими б великими не були вроджені таланти Діани, вона не в змозі себе захистити, а щоб попрохати допомоги — вона аж надто горда та самовпевнена. Я хочу, щоб ти побув із нею кілька годин, — мовив Метью, насилу відриваючи погляд від фото Ребекки Бішоп та Стівена Проктора. — Я збираюся розшукати Джиліан Чемберлен.

— А чому ти так упевнений, що це вона прислала цей знімок? — слушно зауважив Маркус. — Він має два різних запахи.

— Другий належить Пітеру Ноксу.

— Але ж Пітер Нокс — член Конгрегації! — Маркус знав: під час хрестових походів створили координаційну раду з дев’яти демонів, відьом та вампірів — по три представники кожного виду. Завдання Конгрегації полягало в тому, щоб гарантувати безпеку кожного створіння, відвертаючи від них увагу звичайних людей. — Якщо ти хоч пальцем його зачепиш, це буде виклик авторитету координаційної ради. У конфлікт втягнуть всю родину. Невже ти справді збираєшся наразити нас на небезпеку лише для того, щоб помститися за якусь відьму?

— Ти ставиш під сумнів мою відданість? — пирхнув Метью.

— Ні. Я ставлю під сумнів твою розважливість! — емоційно вигукнув Маркус, без страху перечачи батьку. — Твій абсурдний роман може скінчитися дуже погано. Конгрегація має право вжити проти тебе відповідних заходів. Тож не давай їм підстав.

Коли Маркус уперше приїхав до Франції, його бабуся-вампірка втлумачила, що тепер він мусить дотримуватися завіту, котрий забороняв вампірам близькі стосунки з іншими видами створінь, а також втручатися в релігійні та політичні справи звичайних людей. Стосунків із людьми — зі справами сердечними включно — вони мали уникати, дозволялося як виняток це тоді, коли не спричиняло проблем. Маркус завжди волів проводити час із вампірами, тому ці умови завіту важили для нього мало і звучали досить абстрактно. Дотепер.

— Та всім давно байдуже, — кинув Метью вибачливим тоном і зиркнув на двері кімнати, де спала Діана.

— Господи, та вона ж нічого не знає про той завіт, — презирливо скривився Маркус, — а ти й не збираєшся їй про нього розповідати! Чорт забирай, ти ж чудово розумієш, що не зможеш довго тримати це від неї в таємниці!

— Конгрегація дала цю обіцянку тисячу років тому, коли світ був зовсім іншим. — Метью зосереджено розглядав старовинну репродукцію, де богиня Діана націлювала лук на мисливця, що тікав від неї через ліс. Він пригадав рядок із книги, яку багато років тому написав його приятель: «…бо вони вже не мисливці, а здобич» — і мимоволі здригнувся.

— Подумай добряче, Метью.

— Я вже подумав. І прийняв рішення. — Він старанно уникав погляду сина. — Придивися за Діаною, щоб із нею не трапилося нічого лихого, добре?

Маркус кивнув, не в змозі протистояти благанню, що лунало у батьковому голосі.

Коли за Метью зачинилися двері, Маркус підійшов до Діани. Вампір підняв одну її повіку, потім другу, помацав її п’ясть. Він принюхався і учув шок і страх, що оповивали відьму. А ще він учув запах медикаменту, що й досі циркулював у її організмі. «От і добре», — подумав Маркус. Батькові таки дістало здорового глузду дати відьмі заспокійливе.

Він продовжив вивчати стан Діани: швидко оглянув шкіру та прислухався до дихання. Далі Маркус підвівся і постояв біля ліжка, спостерігаючи, як відьма спить і бачить сни. Вона нахмурила брови, наче з кимось сперечалася.

Після огляду Маркус знав дві речі. По-перше, з Діаною все в нормі. Вона пережила сильний шок і потребувала звичайного відпочинку — обійшлося без непоправної шкоди. По-друге, всю її покривав запах його батька. Він зробив це умисно, тобто помітив Діану, щоб всякий інший вампір знав, кому вона належить. Це означало, що ситуація зайшла навіть далі, аніж Маркус міг уявити. Важко ж буде батькові відірвати себе від цієї відьми! А йому доведеться зробити це, якщо історії, що розповіла Маркусу його бабця, — правдиві.

Метью повернувся тільки після дванадцятої ночі. Його лють роз’ятрилася ще більше, але зовні вампір був так само бездоганно-акуратним. Він пригладив пальцями волосся і, не сказавши синові ні слова, рушив до спальні Діани.

Маркус розумів, що зараз краще батька ні про що не питати. Тож він дочекався, поки Метью вийде з кімнати відьми.

— Ти збираєшся обговорювати з Діаною результати аналізів її ДНК?

— Ні, — коротко кинув Метью, і в голосі його не було і натяку на почуття вини через те, що він збирається приховати таку важливу інформацію. — І я не розповідатиму їй про те, що з нею зроблять відьми з Конгрегації. Вона й так мала досить лиха у житті.

— Діана Бішоп — не така вже й беззахисна. Ти не маєш права приховувати цю інформацію, особливо, якщо збираєшся бути з нею.

Маркус знав, що життя вампіра вимірюється не годинами чи роками, а таємницями — розкритими та прихованими. Вампіри старанно оберігали особисті стосунки, свої імена та подробиці численних прожитих життів. Однак його батько мав більше секретів за майже всіх його одноплеменців, а його бажання приховувати будь-що від родини тривожило не на жарт.

— Маркусе, не лізь, куди тебе не просять, — визвірився батько. — Це не твоє діло.

Маркус стиха вилаявся і сказав, як відрізав:

— Твої бісові секрети доведуть родину до погибелі!

Та не встиг він договорити, як батько міцно вхопив його за карк.

— Мої секрети роками гарантували безпеку нашої родини, сину. Якби не мої секрети, то де б ти зараз був, га?!

— Мабуть, хробаків годував би в безіменній могилі на цвинтарі в Йорктауні, — прохрипів Маркус.

Роками Маркус намагався розкрити деякі з батькових таємниць, але значними успіхами похвалитися не міг. Наприклад, йому так і не вдалося дізнатися, хто «здав» його Метью, розповівши про його витівки в Новому Орлеані після того, як Джордж Вашингтон здійснив так звану Купівлю Луїзіани, тобто придбав величезні території, на які претендувала Франція? Там, у Новому Орлеані, він збив зграю вампірів із наймолодших та найбільш безвідповідальних громадян — таку собі веселу, галасливу й чарівливу компанію, як і він сам. Шалена зграя налічувала бентежну кількість картярів та покидьків, яких могли викрити щоразу, коли вони з настанням темряви вибиралася погуляти. Маркус пригадував: новоорлеанські відьми наполягли на тому, щоб невгамовні молодики та молодиці полишили місто.

А потім з’явився Метью в супроводі вампірки-метиса на ім’я Жульєт Дюран. Метью та Жульєт розпочали свою кампанію проти Маркусової зграї. За кілька днів вони створили в районі Гарден «нечестивий альянс» з одним молодим піжонистим французьким вампіром, що мав неймовірне золотаве волосся і був неймовірно жорстокий. І тоді прийшла справжня біда.

Минуло два тижні, й нова родина Маркуса якимось загадковим чином істотно поменшала. Кількість смертей та зникнень зростала, а Метью здіймав догори руки і щось мимрив про те, як небезпечно жити у Новому Орлеані. Жульєт, до якої у Маркуса за кілька днів знайомства з’явилася стійка огида, загадково всміхалася і воркотіла щось заспокійливе батькові на вухо. Вона була найхитрішою та найпідступнішою з усіх створінь, які траплялися Маркусу, тому він зітхнув із превеликим полегшенням, коли батько з нею розлучився.

Під тиском своїх іще живих дітей Маркус щиро присягнувся поводитися пристойно, аби тільки Метью та Жульєт поїхали геть.

Метью погодився, але спочатку виклав чіткі вимоги щодо нових членів родини Клермонів.

— І коли наступного разу ти здумаєш зробити мене дідом, — напучував він сина перед найстарішими та найвпливовішими вампірами міста, — будь обачнішим.

Згадка про цю принизливу бесіду і досі змушувала Маркуса червоніти від сорому.

Хто наділив Метью та Жульєт повноваженнями діяти так, як вони діяли, лишилося загадкою. Можливо, сила його батька, хитрість Жульєт та прізвище Клермон допомогли їм заручитися підтримкою місцевих вампірів. Але це ще не все. Усі створіння в Новому Орлеані — навіть відьми — ставилися до його батька як до члена королівської родини.

Раптом Маркусу спало на думку: а чи не був його батько членом Конгрегації? Тоді це багато що пояснило б.

Його роздуми перервав голос Метью.

— Сину, може Діана й хоробра, але їй ще не можна всього знати. — З цими словами він відпустив Маркуса і відступив убік.

— А чи знає вона про нашу родину? Про решту твоїх дітей? — «Чи знає вона про твого батька», — подумки додав він.

Та Метью й так знав, що подумав його син.

— Я не розповідаю історії про життя інших вампірів.

— То ти помиляєшся, — мовив Маркус, хитаючи головою. — Діана не вибачить тобі за приховані секрети.

— Це ти так думаєш. І Геміш. Коли вона буде до цього готова, я їй розповім усе. Але я не поспішатиму, — заявив Метью рішуче. — А тепер єдиний мій клопіт — забрати Діану з Оксфорда.

— Ти відвезеш її до Шотландії? Там її вже точно ніхто не дістане. — Маркус мав на увазі віддалений маєток Геміша. — Чи ти збираєшся залишити її у Вудстоці до свого від’їзду?

— Мого від’їзду куди? — здивовано спитав Метью.

— Ти ж попросив мене принести тобі паспорт. — Тепер здивувався Маркус. Отак завжди з його батьком: він сердився і кудись зникав сам-один, а згодом, взявши себе в руки, повертався. Але часто не пам’ятав сказаного у хвилини роздратування й люті.

— Я не покину Діану саму, — заявив Метью крижаним тоном. — Я відвезу її до шато «Сім веж».

— Невже ти збираєшся поселити її під одним дахом з Ізабо? — ужахнувся Маркус, і його голос відлунив у маленькій кімнаті.

— Це також і мій дім, — відказав Метью, виставивши щелепу і стиснувши губи в тоненький шнурочок.

— Твоя мати відверто вихваляється, що вбила багато відьом, і кожну зустрічну відьму звинувачує в тому, що трапилося з Луїзою і твоїм батьком.

Обличчя Метью спотворила гірка гримаса, і Маркус нарешті все зрозумів. Прислане Діані фото нагадало Метью про смерть Філіпа і про боротьбу Ізабо з власним божевіллям після тієї трагедії.

Метью стиснув долонями скроні, немов відчайдушно намагався придумати якийсь новий, оригінальний план.

— Діана не має стосунку до жодної з цих трагедій. Ізабо зрозуміє це.

— Не зрозуміє, ти ж знаєш, що не зрозуміє, — затято впирався Маркус. Він любив свою бабусю і не хотів, щоб їй завдавали болю. А якщо Метью, її улюбленець, приведе додому відьму, це неодмінно завдасть їй болю. Сильного болю.

— Немає місця безпечнішого за «Сім веж». Відьми й відьмаки добряче подумають, чи варто зв’язуватися з Ізабо, особливо у неї вдома.

— Заради Бога, не залишай їх наодинці.

— Не буду, — пообіцяв Метью. — Я хочу, щоб ви з Міріам перебралися до сторожки Старої хатини, аби всі подумали, ніби Діана там. Вони, звісно, дізнаються, що це не так, але кілька днів ми таки виграємо. Мої ключі у швейцара. Повертайтеся за кілька годин, коли ми вже поїдемо. Заберіть з її ліжка пухову ковдру — на ній буде запах Діани — і їдьте до Вудстока. І залишайтеся там доти, поки я з вами не зв’яжуся.

— А ти зможеш захистити себе і ту відьму одночасно? — тихо спитав Маркус.

— Зможу, — впевнено відповів Метью.

Маркус кивнув, і вампіри, потиснули руки, піднявши передпліччя, й обмінялися багатозначними поглядами. Усе, що кажуть у такі моменти, було сказано дуже давно.

На самоті Метью зморено опустився в крісло й обхопив руками голову. Затята впертість Маркуса прикро вразила його.

Він підняв голову і знову подивився на репродукцію, що зображувала богиню мисливців Діану на полюванні. Іще один рядок пригадався йому з тієї поеми: «Я твоя здобич, кохана Діано».

У спальні, надто далеко для слуху теплокровних, раптом заворушилася і скрикнула Діана. Метью блискавично кинувся до неї й обхопив руками. Охоронний інстинкт знову повернувся, але цього разу з чітко усвідомленим відчуттям мети.

— Не бійся, я тут, — пробурмотів він і прихилився до різнобарвних, як райдуга, пасом її волосся. Він поглянув на обличчя сплячої Діани — ображено надуті губи, суворо насуплені брови. То було добре знайоме обличчя, яке він вивчав годинами, але ці суперечливі риси і досі дивували і бентежили вампіра.

— Невже ти приворожила мене? — спитав він уголос.

Сьогодні увечері Метью збагнув, що ця відьма потрібна йому, як ніхто інший. Ні його родина, ні навіть присмак крові наступної жертви не значив тепер для нього так багато, як впевненість у безпеці Діани. Якщо саме це означало бути привороженим, то він пропав.

Він міцніше стиснув Діану уві сні так, як не дозволив би собі тоді, коли вона не спала. Відьма зітхнула і пригорнулася до нього.

Не був би Метью вампіром, він не почув би слів, які пробурмотіла Діана, обхопивши рукою домовинку Лазаря крізь тканину светра і притиснувши кулак до його серця.

— Ти не пропав. Я знайшла тебе.

Метью здивувався — може, то йому причулося? — але він достеменно знав, що ні.

Діана не могла чути його думок.

Ні раніш, ні коли вона спить, ні коли вона не спить — не тепер. Але це було питанням часу — Діана неодмінно взнає все, що про нього має знати. Вона дізнається про його секрети, про ті лихі й страшні речі, безпристрасно розібратися з якими йому бракувало хоробрості.

Діана знову відповіла ледь чутним шепотом:

— У мене вистачить хоробрості на нас обох.

Метью прихилив до неї голову.

— Інакше й бути не може.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка