Дебора Гаркнесс Сповідь відьом Дивовижні стосунки магії та науки



Сторінка10/39
Дата конвертації05.05.2016
Розмір7.96 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   39

Розділ 13

Метью прийшов забрати мене після обіду — я була єдиним створінням серед людей у Сельден-Енді. Ми йшли попід відкритими балками перекриття з орнаментальним розписом, і він методично засипáв мене питаннями про роботу та про те, що я сьогодні прочитала.

В Оксфорді стало по-справжньому холодно й похмуро, і я, затремтівши на сирому повітрі, підкотила під горло комір. Метью, здавалося, було байдуже — він навіть піджака чи куртки не вдягнув. Похмура погода зробила його зовнішність не такою виразно-помітною, але й з оточуючими він не злився. Коли ми проходили центральним внутрішнім двором бібліотеки, люди оберталися і витріщалися, несхвально похитуючи головами.

— Тебе помітили, — сказала я йому.

— Я забув вдягнути куртку. До того ж вони дивляться на тебе, а не на мене, — сказав Метью і подарував мені свою сліпучу запаморочливу усмішку. Якась жіночка, помітивши Метью, аж рота роззявила і, штовхнувши ліктем свою подругу, кивнула головою на Метью і щось їй сказала.

— Ти дуже помиляєшся, — розсміялася я.

Ми подалися до Кебл-коледжу та Університетського парку, а потім звернули праворуч біля Родс-гаус і ввійшли до лабіринту сучасних споруд, призначених для лабораторій та комп’ютерних центрів. Збудовані на величному тлі Музею природничої історії, цієї гігантської будівлі з червоної цегли, справжнього храму науки, вони видавалися безликими, функціональними зразками сучасної архітектури.

Метью вказав на пункт нашого призначення — непоказну, приземкувату споруду — і намацав у кишені пластикову перепустку. Він провів нею по зчитувачу біля дверної ручки і натиснув на кнопки, набираючи коди в двох різних послідовностях. Коли ми опинилися всередині, він підвів мене до пункту пропуску, вписав моє ім’я в журнал відвідувань і подав перепустку, щоб я пришпилила її до свого светра.

— Щось забагато заходів безпеки як для університетської лабораторії, — зауважила я, вертячи в руках бейдж.

І заходи безпеки тим більше посилювалися, чимдалі ми йшли нескінченними коридорами, котрі невідомо як вмістилися за скромним, на перший погляд, фасадом. У кінці коридору Метью видобув зі своєї кишені ще одну пластикову перепустку, провів її крізь зчитувач і притиснув свій вказівний палець до скляної панелі біля дверей. Панель озвалась мелодійним звуком, і на її поверхні з’явився щиток із кнопками. Метью пробігся пальцями по кнопках, позначених цифрами. Двері стиха клацнули і відчинилися, і я відчула чистий, просякнутий антисептиками запах, що нагадував шпитальний та запах порожніх кухонь у ресторанах та кафе. Він породжувався численними квадратними метрами кахлів, іржостійкої сталі та електронного обладнання.

Перед нами розляглася шеренга кімнат зі скляними стінами. В одній був круглий стіл для зібрань, чорний прямокутник монітора та декілька комп’ютерів. В іншій стояли старий дубовий стіл та шкіряне крісло, на підлозі лежав величезний перський килим, який, напевне, коштував грубезні гроші; також там були телефони, факсові машини, комп’ютери і монітори. Далі виднілися решта приміщень: із картотечними шафами, мікроскопами, холодильниками, автоклавами, численними стійками з пробірками, центрифугами та десятками невідомо яких пристроїв та приладів.

Здавалося, на цьому просторі не було жодної людини, хоча звідкись долітали акорди концерту Баха для віолончелі, якась пісня, страшенно схожа на ті, що виконувалися у фіналі останнього конкурсу Євробачення.

Коли ми проходили повз два адміністративно-службових приміщення, Метью кивнув рукою на ту, що з перським килимом.

— То мій офіс, — пояснив він. І з цими словами спрямував мене до першої ж лабораторії з лівого боку. Кожна ділянка її поверхні містила ту чи іншу комбінацію з комп’ютерів, мікроскопів та вмістищ для зразків, акуратно розставлених на стійках. Картотечні шафи стояли попід стінами. На одній із шухляд виднілася позначка «0».

— Ласкаво просимо до історичної лабораторії. — У блакитному світлі обличчя Метью здавалося білішим, а волосся — чорнішим.

— Саме тут ми вивчаємо еволюцію. Ми беремо матеріально існуючі види з древніх поховань, розкопок, скам’янілих решток та живих істот, і видобуваємо зразки ДНК із цих зразків.

Метью витягнув іще якусь шухляду і видобув звідти оберемок тек.

— Ми — лише одна з сотень лабораторій в усьому світі, де застосовують генетику для дослідження проблем, пов’язаних із появою та зникненням видів. Різниця ж із рештою лабораторій полягає в тім, що люди — не єдиний вид, який ми досліджуємо.

Його слова, холодні та чіткі, обрушилися на мене, немов каменепад.

— Ви досліджуєте генетику вампірів?

— А також демонів та відьом. — Метью, зігнувши ногу гачком, підсунув обертальний стільчик і лагідно усадовив мене на нього.

Якийсь вампір у спортивних черевиках із високими халявами прожогом вискочив з-за рогу і, верескнувши підошвами по підлозі, став вдягати на руки латексні рукавички. Йому було під тридцять, і він мав русяве волосся та блакитні очі типового каліфорнійського серфінгіста. Стоячи поруч із Метью, він, зі своїм середнім ростом та статурою, здавався маленьким та тендітним, але насправді його тіло було жилавим та енергійним.

— Антитіл не виявлено, — мовив він і кинув на мене сповнений захвату погляд. — Ти диви, яка знахідка! — додав він і, заплющивши очі, глибоко вдихнув. — Та ще й відьма!

— Маркусе Вітмор, знайомся, це Діана Бішоп, професор історії з Йєльського університету, — сказав Метью, несхвально поглянувши на молодого вампіра, — і вона у нас — гість, а не піддослідний об’єкт.

— Ясно, — розчаровано сказав Маркус, але відразу ж оживився. — А ви не будете заперечувати, коли я таки візьму у вас кров на аналіз?

— Звісно, що буду. — Мені зовсім не хотілося, щоб мене обмацував та штрикав голкою якийсь вампір-ексфузіоніст.

Маркус присвиснув.

— Як агресивно ви реагуєте, докторе Бішоп! І скільки адреналіну! Я його нюхом відчуваю.

— Що тут відбувається? — почулося вже знайоме мені сопрано. І через кілька секунд перед нами виникла крихітна фігурка Міріам.

— Доктор Бішоп приголомшена нашою лабораторією, Міріам.

— Вибачте, я просто не відразу збагнула, що це вона, — спалахнула Міріам. — Вона має інший запах. Це що — адреналін?

Маркус кивнув.

— Еге ж. А ви завжди такі? Всі в адреналіні й нема куди скинути його надлишок?

— Маркусе. — Метью проявив дивовижну здатність висловлювати лячне попередження всього лише невеличкою зміною інтонації.

— З семи років, — відповіла я, зустрівшись поглядом із його вражаючими блакитними очима.

Маркус знову присвиснув.

— Тепер ясно. Жоден вампір не зможе пройти мимо. — Він мав на увазі не мої фізичні дані, хоча й кивнув у моєму напрямку.

— Що ви маєте на увазі? — спитала я, бо моя цікавість переважила роздратування.

Метью злегка смикнув волосся у себе на скронях і вирячився на Маркуса таким лютим поглядом, від якого, здавалося, молоко скисло б.

Маркус враз напустив на себе байдужо-відсторонений вигляд, мовляв, та то я так, і гучно хруснув пальцями. Від різкого звуку я аж підскочила.

— Вампіри — хижаки, Діано, — пояснив Метью. — І нас приваблюють агресивні реакції типу «бийся-або-тікай». Коли люди чи тварини хвилюються, ми це відчуваємо на нюх.

— І на смак також. Від адреналіну кров іще смачніша, — додав Маркус. — Пряна, шовковиста, а потім у ній з’являється солодкий присмак. Дуже смачна штука.

У горлі Метью почулося низьке гарчання. Його губи піднялися, оголивши гострі зуби, — і Маркус перелякано позадкував. Міріам міцно схопила його за лікоть.

— Що? А я нічого, я не голодний! — запротестував Маркус, відкидаючи її руку.

— Доктор Бішоп може й не знати, що вампіру не обов’язково бути фізично голодним, щоби відчувати адреналін, Маркусе, — сказав Метью, з видимим зусиллям беручи себе в руки.

— Вампіри не завжди потребують харчування, але ми постійно прагнемо полювати і відчувати адреналінову реакцію здобичі на хижака.

Через мої зусилля тримати під контролем тривогу, не дивно, що Метью завжди запрошував мене кудись на обід чи вечерю. Бо голодним він ставав аж ніяк не від мого запаху жимолості, а від надміру мого адреналіну.

— Дякую, що пояснили, Метью. — Навіть після учорашнього вечора я залишалася відносно необізнаною стосовно вампірів. — Я спробую заспокоїтися.

— Нема потреби, — коротко кинув він. — Це не ви маєте себе заспокоювати. Це ми мусимо виявляти необхідну ввічливість і самоконтроль. — Він іще раз люто вирячився на Маркуса і витягнув одну з тек.

Міріам занепокоєно зиркнула на мене.

— Може, почнемо з самого початку?

— Ні, гадаю, що краще почати з кінця, — відказав Метью, розгортаючи теку.

— А вони знають про «Ешмол сімсот вісімдесят два»? — спитала я, побачивши, що Міріам та Маркус і не збираються йти. Метью кивнув. — І ви розповіли їм про те, що я побачила? — Він знову кивнув.

— А ви ще кому-небудь розповідали? — спитала Міріам, і в її погляді відбилася вікова недовіра вампірів до відьом.

— Якщо ви маєте на увазі Пітера Нокса, то ні. Знають лише моя тітка та її партнерка, Емілі.

— Три відьми та троє вампірів знають таємницю, — задумливо мовив Маркус, глянувши на Метью. — Цікаво.

— Сподіваймося, що нам краще вдасться зберегти цю таємницю, аніж у нас вийшло з ось цією. — І Метью підсунув мені теку.

Я розгорнула теку — і три пари вампірських очей пильно спостерігали за мною.

У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР, криком кричав газетний заголовок. У животі у мене похолонуло, і я відклала газетну вирізку вбік. Під нею виявилося газетне повідомлення про ще одне загадкове вбивство, де фігурував знекровлений труп. А нижче лежала журнальна стаття зі знімком, який робив зрозумілим її зміст попри моє невміння читати по-російськи. Горлянка жертви була розірвана від нижньої щелепи до сонної артерії.

Далі були повідомлення всілякими мовами про десятки інших убивств. У декотрих випадках жертви були без голови. У декотрих із трупів було висмоктано всю кров, і при цьому жодної краплини на місці вбивства не виявили. Через жахливі рани, залишені на тулубі та шиї, у деяких репортажах ішлося про ймовірний напад якоїсь тварини.

— Ми вимираємо, — сказав Метью, коли я відклала останню вирізку.

— Не знаю, як ви, а що помирають люди — це точно, — різко кинула я.

— І не лише люди, — сказав він. — Виходячи з цих свідчень, вампіри виявляють ознаки свого занепаду як виду.

— І оце те, що ви хотіли мені показати? — спитала я, і мій голос затремтів. — Який стосунок це має до походження видів та манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два»?!

Погроза-попередження, яке я почула від Джиліан, сколихнуло в моїй душі болісні спогади, а щойно побачені жахливі фото лише загострили їх і зробили більш чіткими.

— Вислухайте мене, — тихо мовив Метью — Будь ласка.

Може, все це й видавалося недоречним, але я бачила, що він не намагався мене навмисне залякати. Напевне, Метью мав вагомі підстави поділитися зі мною вмістом цієї теки. Обхопивши її руками, я мовчки сіла на стілець.

— Ці вбивства, — почав він, забираючи в мене теку, — стали результатом халтурних і невдалих спроб обернути людей на вампірів. Те, що було колись нашою другою натурою, тепер стало важко реалізовувати. Наша кров дедалі більше виявляє нездатність витворити нове життя зі смерті.

Нездатність до відтворення призводить до вимирання виду. Однак щойно побачені знімки свідчили, що вампіри в цьому світі непотрібні.

— Це легше робити старшим вампірам, таким як я, бо молодим я харчувався переважно кров’ю людей, — продовжив Метью. — Однак коли вампір старіє, його мотивація творити нових вампірів слабшає. З молодими ж вампірами все інакше. Їм хочеться заводити сім’ї, щоби якось розвіяти самотність новонабутого життя. Коли ж вони знаходять собі для пари просту людину, з якою хотіли б жити і народжувати дітей, дехто з них виявляє, що їхня кров є недостатньо потужною для необхідної трансформації.

— Ви сказали, що ми всі вимираємо, — зауважила я, не впоравшись до кінця зі своїм гнівом.

— Сучасні відьми не такі сильні, як їхні предки, — діловим тоном взялася пояснювати Міріам. — І ви вже не народжуєте стільки дітей, як у минулому.

— Це не схоже на доказ, на свідчення про тенденцію. Це просто суб’єктивна оцінка, — відказала я.

— Хочете побачити докази? Прошу. — Міріам витягнула ще дві теки і штовхнула їх лискучою поверхнею стола з такою силою, що вони аж влипли мені в руки. — Ось. Хоча я сумніваюся, що ви зрозумієте.

Одна з папок мала обведену пурпуровим кольором бирку з чітко надрукованим написом «Бенвенгуда». Друга мала бирку з червоними краями та іменем «Беатриса Гуд». У тих теках не містилося нічого, окрім графіків та схем. Верхні, яскраво-кольорові, мали вигляд обруча. А внизу було багато графіків із чорними та сірими стовпчиками, що марширували білим папером.

— Це не чесно, — заперечив Маркус. — Тут жоден історик не розбереться.

— Це послідовні низки ДНК, — сказала я, показуючи на чорно-білі зображення. — А до чого тут кольорові графіки?

Метью обперся ліктями на стіл поруч зі мною.

— Це результати генетичних тестів, — пояснив він, підсовуючи ближче аркуш із вигнутими графіками. — Тут йдеться про мітохондріальні ДНК жінки на ім’я Бенвенгуда, котрі вона успадкувала від своєї матері, та від матері своєї матері, а також кожної своєї попередниці. Ці ДНК розповідають нам її генеалогію по жіночий лінії.

— А як стосовно генетичної спадщини її батька?

Метью взяв аркуші з чорно-білими результатами ДНК-тестів.

— Батько Бенвенгуди, котрий був звичайною людиною, теж присутній у цих графіках. Ось він тут, у ядерній ДНК, тобто в її геномі — разом із її матір’ю-відьмою. — І Метью знову повернувся до кольорових обручів. — Але мітохондріальні ДНК поза межами ядра клітини відображають лише її спадковість по материнській лінії.

— Чому ж тоді ви досліджуєте і її геном, і її мітохондріальні ДНК?

Про геном я вже чула раніше, але мітохондріальні ДНК були для мене новою цариною.

— Ваша ядерна ДНК розповідає про вас як про унікального індивіда — яким чином генетична спадщина вашої матері та батька переінакшилася і витворила вас. Бо саме комбінація генів вашого батька та матері дала вам блакитні очі, русяве волосся та ластовиння. Мітохондріальні ж ДНК допомагають нам краще зрозуміти історію всього виду.

— Це означає, що походження та еволюція виду зафіксована в кожному з нас, — повільно проказала я. — Вони — в нашій крові та кожній клітині нашого тіла.

Метью кивнув.

— Але кожна історія походження розповідає іще одну історію — не про початок, а про кінець, про занепад.

— Знову ми повернулися до Дарвіна, — насупилася я. В його «Походженні видів» йшлося не лише про те, звідки взялися ті чи інші види, а й про природний відбір та відмирання тих чи інших видів.

— У певному сенсі можна сказати, що в «Походженні» йдеться здебільшого про вимирання видів, — зауважив Маркус, підкотившись на своєму стільці до протилежного кінця лабораторного стола.

Я поглянула на яскраві обручі Бенвенгуди.

— Ким вона була?

— Вона була дуже сильною відьмою, — пояснила Міріам. — Ця відьма жила в Британії в сьомому сторіччі. Вона була справжнім чудом у добу, коли чудеса траплялися на кожному кроці. А Беатриса Гуд — остання з її відомих нащадків.

— А родина Беатриси Гуд часом не з Салема походить? — пошепки спитала я, торкаючись теки. Бо я знала, що там, разом із Прокторами й Бішопами, мешкала також і родина Гудів.

— До родоводу Беатриси входять Сара та Дороті Гуд із Салема, — мовив Метью, підтверджуючи мою несподівану здогадку. Він розкрив теку Беатриси і поклав її мітохондріальні графіки разом із обручами Бенвенгуди.

— Але ж вони — різні, — мовила я. — Це видно зі структури та забарвлення.

— Не такі вже вони й різні, — підправив мене Метью. — Ядерна ДНК Беатриси має менше маркерів, притаманних відьмам. І це свідчить про те, що її предки, сторіччями намагаючись вижити і пристосуватися до несприятливого середовища, дедалі менше покладалися на магію та чаклунство. Зміна потреб спричинили мутації ДНК, і ці мутації відсунули магію на другий план.

Його висновок прозвучав як суто наукове твердження, але воно стосувалося особисто мене.

— Те, що предки Беатриси відкинули магію, в кінцевому підсумку і привело родину до занепаду — я правильно розумію?

— Це не зовсім провина відьом. Тут винувата й природа, — з сумом мовив Метью. — Здається, відьми, як і вампіри, теж зазнавали дедалі сильнішого тиску, який чинив на них світ звичайних людей, і їм доводилося докладати чималих зусиль, щоб вижити. Так само й демони. Геніальні здібності, якими вони відрізнялися від простих людей, трапляються серед них дедалі рідше. А божевілля — дедалі частіше.

— А люди не вимирають? — поцікавилася я.

— І так, і ні, — відповів Метью. — Ми дійшли думки, що на цей час люди виявили більшу здатність до адаптації. Їхня імунна система є більш гнучкою, і вони мають сильнішу мотивацію до розмноження, аніж вампіри чи відьми. Колись світ був більш рівномірно поділений між людьми та створіннями. Але тепер люди значно переважають, а створіння складають лише десять відсотків світового населення.

— Світ був зовсім іншим, коли нас було стільки ж, скільки людей, — зазначила Міріам із жалем, що баланс у колоді карт природи змістився не на нашу користь. — Але колись чутливість та гнучкість імунної системи людей проти них же й обернеться.

— А настільки сильно ми, створіння, відрізняємося від людей?

— Істотно відрізняємося. Принаймні — на генетичному рівні. На перший погляд ми схожі, але склад наших хромосом різниться.

Метью швидко нарисував графік на обкладинці теки Беатриси Гуд.

— Люди мають двадцять три хромосомні пари в кожному ядрі клітини, і кожна з них структурована в довгі послідовні низки кодів. Вампіри ж та відьми мають двадцять чотири хромосомні пари.

— Більше, ніж у людей, винограду піно нуар та свиней, — кивнув Маркус.

— А у демонів?

— Вони мають таку ж саму кількість хромосом, що й люди, — пояснив Метью, але на додачу в них є окрема додаткова хромосома. Наскільки я можу судити, саме ця хромосома й робить ці створіння демонічними — і схильними до психічної нестабільності.

Коли я придивлялася до ескізу Метью, мені на очі впало з лоба пасмо волосся, і я його роздратовано відкинула.

— А чим характерні ці додаткові хромосоми? Що вони містять?

Тепер, коли Метью вийшов за межі курсу біології для студентів коледжу, мені було важко угнатися за ходом думки Метью.

— Додаткові хромосоми містять генетичний матеріал, який відрізняє нас від людей, — сказав Клермон, а також матеріал, що регулює функції клітини; науковці ще називають його ДНК-непотріб.

— Втім, це зовсім не непотріб, — втрутився Маркус. — Увесь цей генетичний матеріал залишився в результаті попереднього відбору не просто так, а з якоюсь метою, можливо, він перебуває в режимі очікування, щоби бути використаним на вищому щаблі еволюції. Ми просто ще не знаємо, у чому саме ця мета. Поки що не знаємо.

— Стривайте, — перервала я його. — Відьми та демони народжуються. Але ж вампіри не народжуються, вас, так би мовити, виробляють, із людських ДНК. Звідки ж ви берете оцю додаткову хромосомну пару?

— Коли звичайна людина відроджується як вампір, творець спершу видаляє геть усю її кров, що призводить до колапсу органів. Але до настання смерті творець віддає свою кров тому, хто відроджується, — пояснив Метью. — Наскільки ми можемо судити, притік вампірської крові спричиняє форсовані генетичні мутації в кожній клітині колишньої людини.

Вчора Метью вжив слово «відроджуваний», але слово «творець» стосовно вампірів я почула вперше.

— Кров творця потрапляє до судинної системи відроджуваного і несе з собою нову генетичну інформацію, — сказала Міріам. — Щось схоже трапляється під час переливання крові від однієї людини до іншої. Але кров вампіра спричинює в ДНК сотні модифікацій.

— Ми почали вивчати геном на предмет доказу таких різких вибухових змін, — пояснив Метью. — І знайшли такий доказ: це мутації, які доводять, що всі нові вампіри, щоб вижити, проходили процес спонтанної адаптації, коли всотували в себе кров свого творця. Саме це й підводить до думки про виникнення й розвиток додаткової хромосомної пари.

— Ага, це як теорія Великого вибуху в генетиці. Вампір — як галактика, що виникає із гаснучої зірки. За кілька секунд ваші гени перетворюють вас на дещо інше, відмінне від людини. Дещо нелюдське й жорстоке. — Я запитально поглянула на Метью.

— Вам стало зле? — спитав він. — Може, зробимо перерву?

— Можна води попити?

— Зараз принесу, — підхопився Маркус зі свого стільця. — У холодильнику зі зразками є трохи води.

— Завдяки людям вдалося отримати перший доказ того, що саме різкий клітинний стрес у результаті впливу бактерій та інших форм генетичного «бомбардування» здатен дати поштовх швидким мутаціям, а зовсім не процес природного відбору, який відбувається вкрай повільно. — Міріам витягнула з шухляди ще одну теку. Розгорнувши її, вона показала на розділ із чорно-білими схемами та графіками.

— Цей чоловік помер тисяча триста сімдесят п’ятого року. Він пережив віспу, але хвороба призвела до форсованої мутації третьої хромосоми, хоча його організм швидко впорався з напливом бактерій.

Повернувся Маркус і приніс мені води. Я відкрутила пробку і спрагло припала до пляшки.

— У ДНК вампіра багато схожих мутацій, спричинених опором, який чинив хворобам його організм. І, можливо, саме ці зміни і призводять до нашого вимирання. — На обличчі Метью з’явився занепокоєний вираз. — Тепер ми намагаємося зосередити наші зусилля і дізнатися, яка саме властивість крові вампіра започатковує процес генерації нових хромосом. І відповідь може бути саме в мітохондріях.

Міріам похитала головою.

— Аж ніяк. Відповідь у ядерній ДНК. Коли тіло людини зазнає різкого впливу вампірської крові, в ньому, напевне, починається реакція, яка дає тілу можливість швидко трансформуватися і адаптуватися до різких змін.

— Може, й так, але в такому разі нам слід детальніше дослідити й оту «зайву» ДНК. Напевне, саме вона відповідальна за вироблення нових хромосом, — наполягав Маркус.

Поки вони утрьох сперечалися, я закочувала свій рукав. Коли з-під тканини показався мій лікоть, а вени на руці відчули прохолодне повітря в лабораторії, вампіри замовкли і спрямували свою увагу на мою шкіру. Мені стало лячно.

— Діано, — холодно сказав Метью, торкнувшись свого паломницького знака. — Що ти робиш?

— Ви маєте ще чисті рукавички, Маркусе? — спитала я, закочуючи рукав.

Маркус весело вишкірився.

— Авжеж. — Він підвівся і видобув із сусіднього стола пару латексних рукавичок.

— Тобі не слід цього робити. — Слова Метью застряли у нього в горлі.

— Та знаю. Але хочу. — У світлі лабораторних ламп мої вени здавалися ще синішими, ніж зазвичай.

— Якщо це буде для тебе проблемою, Метью, то можеш почекати за дверима, — спокійно сказала я.

— Перш ніж зробити це, я хочу, щоб ти добряче подумала, — мовив Метью і схилився наді мною, немов захищаючи — так само, як і тоді, коли в Бодліанській бібліотеці до мене наближався Пітер Нокс. — Ми не можемо передбачити, що покажуть аналізи крові. Все твоє життя, вся історія твоєї родини буде викладена чорно-білими графіками. Ти абсолютно впевнена, що тобі потрібне таке ретельне дослідження?

— Що ти хочеш сказати — «все моє життя»? — Під його прискіпливим поглядом я аж скорчилася.

— Ці аналізи розкажуть нам набагато більше, ніж колір твого волосся та твоїх очей. Вони вкажуть — які іще риси передали тобі твої мати та батько. Не кажучи вже про риси, що їх передали тобі твої предки по жіночій лінії.

Ми обмінялися довгими мовчазними поглядами.

— Саме тому я й хочу, щоб ви взяли мою кров на аналіз, — спокійно мовила я.

На його обличчі на мить відбилося сум’яття.

— Усе життя мені хотілося знати, що ж там поробляє кров Бішопів, циркулюючи у моїх венах. І всім, хто знав мою родину, теж цікаво було знати. І ось тепер ми узнаємо.

Усе здавалося мені надзвичайно простим: моя кров розповість Метью те, про що я сама не знала і про що ризикувала дізнатися цілком випадково в несприятливій для мене ситуації. Мені не хотілося підпалювати меблі, літати між дерев чи подумати про когось погано, а потім дізнатися, що два дні по тому ця людина смертельно захворіла. Нехай Метью думає, що здавати кров на аналіз — ризикована справа. Мені це видалося справою абсолютно безпечною та надійною, бо я врахувала й зважила всі обставини.

— До того ж ти сам сказав мені, що відьми вимирають. А я — остання з роду Бішопів. Може, моя кров і допоможе тобі знайти відповідь на питання — чому відьми вимирають.

Наші погляди схрестилися — відьми і вампіра. Міріам та Маркус терпляче й мовчки чекали. Нарешті Метью сказав із відчаєм у голосі:

— Маркусе, принеси набір необхідних інструментів.

— Я сам це можу зробити, — вперто заперечив Маркус, ляснувши краєм рукавички об п’ясть. Міріам хотіла була його втримати, але він уже рушив до мене з коробкою пробірок та спеціальних голок.

— Маркусе, — застережливо мовила Міріам.

Метью вихопив приладдя у молодого вампіра і зупинив його холодним моторошним поглядом.

— Вибач, Маркусе. Але якщо вже хтось і буде брати у Діани кров — то це я.

Взявши мою п’ясть своїми холодними пальцями, він кілька разів зігнув і розігнув мені руку, а потім випростав її і лагідно, обережно поклав на прохолодну поверхню стола з іржостійкої сталі й обмотав мою руку над ліктем гумовим джгутом. Мушу сказати, коли вампір уводить голку вам у вену, то є в цьому щось зловісне й моторошне.

— Стисни руку в кулак, — тихо мовив він, натягуючи рукавички і готуючи порожнисту голку та першу пробірку.

Я зробила, як він сказав — і дивилася, як набухають мої вени. Метью не завдав собі клопоту попередженням, що зараз буде боляче. Він просто нахилився і без зайвих церемоній увів гостру металеву голку в моє передпліччя.

— Вправна робота, — сказала я і розслабила кулак. Тепер я спостерігала, як кров вільно побігла у пробірку.

Міняючи пробірки, Метью міцно стиснув рот у тоненьку ниточку. Скінчивши, він висмикнув голку і кинув її до цупкого пакета, призначеного для біологічно небезпечних відходів. Маркус зібрав пробірки і передав їх Міріам, а та позначила їх маленькими акуратними літерами. Метью наклав марлеву пов’язку на місце введення голки і притримав її своїми дужими холодними пальцями. А другою рукою взяв липку стрічку і приліпив марлю мені до руки.

— Дата народження? — спитала Міріам.

— Тринадцяте серпня тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року.

Міріам здивовано витріщилася на мене.

— Тринадцяте серпня?

— Так, а що?

— Та нічого, просто перепитала для впевненості, — промимрила вона.

— У більшості випадків ми беремо також і ротовий мазок. — Метью розкрив пакунок і витяг із нього два шматочки білої пластмаси у формі мініатюрних весел, а їхні широкі кінці були злегка шершаві.

Не кажучи ні слова, я роззявила рот і дозволила Метью мазнути по внутрішній стороні щоки спочатку однією паличкою, а потім — другою. Кожна паличка зайняла місце в герметичній пластиковій рурці.

— Готово.

Окинувши поглядом лабораторію з голубими світильниками, я подумала про алхіміків, які наполегливо трудилися в тьмяному світлі вогнищ із деревного вугілля, чаклуючи над своїм імпровізованим устаткуванням та тріснутими глиняними тиглями. Вони, мабуть, все віддали б заради того, щоб мати можливість працювати в такій лабораторії з таким устаткуванням, яке значно полегшило б їм процес пізнання таємниць світобудови.

— А ви що — займаєтеся пошуками першого вампіра? — спитала я, кивнувши на шафу з шухлядами.

— Інколи, — повільно мовив Метью. — Здебільшого ж ми фіксуємо, як харчування та хвороби впливають на вид, і як та коли всихають певні генеалогічні гілки.

— А це правда, що ми є чотирма окремими видами, чи все ж демони, вампіри, відьми та люди мають одного спільного предка?

Мені завжди здавалося, що впевненість моєї тітки Сари в тому, що відьми мають мало спільного з людьми та іншими створіннями, ґрунтувалася не більше, ніж на традиціях та намаганні видати бажане за дійсне. В часи Дарвіна вважалося неможливим, що двійко звичайних предків-людей здатні були породити так багато різних расових типів. Коли декотрі європейці бачили чорних африканців, то вони, ясна річ, приставали на теорію полігенізму, згідно з якою раси походять від різних, не споріднених між собою предків.

— На генетичному рівні демони, люди вампіри та відьми можуть істотно відрізнятися, — відповів Метью, обпікши мене пронизливим поглядом. Він зрозумів, чому я про це питала, але від прямої відповіді ухилився.

— Якщо ваші дослідження доведуть, що ми — не різні види, а лише різні генеалогічні гілки одного й того самого виду, то це спричинить зміни всієї концепції, — застерегла я.

— З часом ми зможемо дізнатися, яким чином ми споріднені — якщо споріднені взагалі. До остаточного висновку нам іще треба пройти довгий шлях, — відповів, підводячись, Метью. — Гадаю, що на сьогодні вже досить науки.

Я попрощалася з Міріам та Маркусом, і Метью відвіз мене до Нью-Коледжу, а потім вирушив додому перевдягнутися. Увечері він забрав мене на йогу. До Вудстока ми їхали майже мовчки, заглибившись у власні роздуми.

Біля Старої хатини Метью, як і завжди, висадив мене, а потім витягнув із багажника наші циновки і кинув їх собі на плече.

Двійко вампірів швидко промайнули повз нас. Один із них мимоволі злегка доторкнувся до мене, і Метью блискавично взяв мене за руку й переплів свої пальці з моїми. Контраст між нами вражав — його шкіра була бліда й холодна, моя ж, на відміну, жива й тепла.

Метью тулився до мене аж поки ми не увійшли до будинку. Після занять ми поїхали назад до Оксфорда, а по дорозі спочатку поговорили про Аміру, а потім — про одного демона, який утнув дуже характерну для представників свого виду витівку. Проїхавши крізь браму Нью-Коледжу, Метью зупинив авто і перед тим, як висадити мене, вимкнув двигун, чого він раніше ніколи не робив.

Коли вампір підійшов до скляної перегородки сторожки, Фред відірвав погляд від моніторів спостереження і, відсунувши скло, сказав:

— Слухаю вас.

— Я хотів би провести доктора Бішоп до її помешкання. Нічого, якщо я залишу авто тут — разом із ключами, якщо вам доведеться переміщати його на інше місце?

Фред зиркнув на табличку шпиталю Джона Редкліфа на авто і кивнув. Метью кинув йому крізь вікно ключі.

— Метью, — поспішно й схвильовано сказала я. — До мого помешкання лише два кроки ступити. Не треба проводжати мене додому.

— Треба. І я це вже роблю, — відказав він безапеляційно. Коли ми пройшли крізь арку сторожки і віддалилися від неї достатньо, щоб нас не бачив охоронець, Метью знову вчепився за мою руку. Цього разу шок від холоду його руки поєднався з різким і бентежним припливом тепла внизу живота — немов мене там язиком лизнули.

Біля підніжжя сходів я обернулася і впритул глянула на Метью — він і досі тримав мене за руку.

— Дякую, що звозив мене на йогу.

— Та нема за що. — Він заправив мені за вухо неслухняне пасмо волосся і трохи затримав свої довгі пальці у мене на шиї.

— Приходь завтра на вечерю, — тихо й ніжно мовив він. — Тепер моя черга пригощати. Можна тебе забрати завтра тут о пів на восьму?

Моє серце тіпнулося. «Скажи НІ!» — суворо наказала я сама собі, долаючи хвилювання.

— Аякже, — вирвалося натомість у мене.

Вампір притиснув свої холодні губи спочатку до однієї моєї щоки, а потім — до другої.

— Ma vaillante fille[2], — прошепотів він французькою.

Його запаморочливий звабливий запах заповнив мої ніздрі.

Нагорі хтось уже закріпив, як і належить, ручку дверей, і я насилу впоралася з замком. Мене привітало блимання автовідповідача, нагадуючи, що прийшло ще одне повідомлення від Сари. Я перетнула кімнату, визирнула у вікно — і побачила, що знизу на мене дивиться Метью. Я помахала йому. Він усміхнувся, засунув руки в кишені й попрямував до сторожки. Через кілька секунд вампір розчинився у темряві, наче у рідній стихії.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   39


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка