Д-р Роберт Маєр (Німеччина)



Скачати 90.91 Kb.
Дата конвертації06.05.2016
Розмір90.91 Kb.
Всесвітня історія ХХ століття в українських шкільних підручниках д-р Роберт Маєр (Німеччина)

Дозвольте мені почати з вимог до шкільного підручника.

Як людина й громадянин світу, я вважаю, що шкільний підручник з історії має стояти на позиціях захисту прав людини й демократичних цінностей, а також виховувати толерантність і сприяти взаєморозумінню між народами. В цьому смислі освітній освітній процес має бути спрямований на формування незалежного, критично мислячого й відповідального громадянина. Важливо розвивати у молоді "історичну свідомість", оберігати її від доктринерства й неправильного використання історії, як це, зокрема, робилося в тоталітарних системах ХХ століття.

Як особистість із певною культурною, національною, мовною, релігійною і гендерною ідентичністю, я вважаю, що шкільний підручник має враховувати ці особливості. А це можливо лише тоді, коли підручник побудований на засадах плюралізму. Піднесення будь-якої ідентичності (наприклад національної) до абсолюту призводить до скорочення інших ідентичностей. Шкільні підручники мають слугувати для захисту меншин від дискримінації та визнавати їхній внесок у творення спільної історії. Вони не повинні містити в собі слів або речень, які б звинувачували чи підбурювали. Інші держави, нації та культурні регіони слід теж відповідно представляти. Неупереджені історики , які представляють іншу націю, здатні сприйняти добре збалансований виклад.

Як історик, я вважаю, що шкільний підручник має подавати факти точно й неупереджено, з урахуванням сучасного стану історичних досліджень. Автори мають відверто викладати свою позицію і теоретичні передумови. Не слід відкидати протилежні погляди й тлумачення, а також наводити учня на думку, що існує лише "одна історична правда". Автори мають представляти історію як відкритий процес, а не як заздалегідь визначений хід подій. Слід подавати предмет у повному обсязі, включаючи, між іншим, гендерні питання та історію повсякденного життя.

Як дидактик, я вважаю, що шкільний підручник маю допомагати вчителям викладати історію як предмет для роздумів, а не як матеріал для вивчення. Одержання навичок і методів навчання значно важливіше, ніж одержання знань. Навчання історії маю навчити учня самостійно оцінювати минуле, щоб, проникнувши в його суть, одержати змогу оцінювати сучасне і майбутнє. Цієї мети не слід досягати через установлення чітко визначеного наукового "канону знань". "Міркування" має завжди пов’язуватися з альтернативами й зміною поглядів. Отже, підручник з історії має максимально враховувати різноманітність поглядів, що навряд чи можливо здійснювати в межах лише авторського тексту. Використання джерел дозволяю показати різноманіття і протиріччя минулого життя набагато конкретніше, яскравіше й вірогідніше, ніж це може зробити автор. Таким чином, джерела мають становити основну частину підручника, тоді як авторський текст має виконувати лише допоміжну функцію.

Як педагог, я наполягаю на тому, що мова і добір тем мають відповідати вікові й потребам учнів. Сьогодні молодь більше орієнтована на наочність. Тому сучасні підручники мають містити значну кількість наочних джерел. Психологи, яких підтримує більшість учителів, впевнено свідчать про те, в чому переконалися на власному досвіді –учнів мало стимулює простий перелік історичних подій і фактів; натомість вони реагують на емоційні імпульси та хвилюючі "історії", які викликають у них зацікавленість і почуття ідентифікації. Реальна історія пропоную вчителям багато відповідних джерел.

Далі я перейду до питання про те, якою мовою українські шкільні підручники, згадані нижче, відповідають моїм побажанням.

Зокрема, я детально зупинюсь на трьох шкільних підручниках із всесвітньої історії (1914-1939 рр.) для учнів 10-го класу:


  • підручник Рожика та інших, видавництво "Генеза";

  • підручник Бердичевського й Ладиченка, видавництво "Прем’єр;

  • підручник Полянського, видавництво "Генеза".

Крім того, я охарактеризую ще два підручники з всесвітньої історії (1939 р. –сучасність):

  • підручник Буракова, Кіпаренка й Мовчана, видавництво "Генеза";

  • підручник Бердичевського, Ладиченка і Щупака, видавництво "Прем’єр.

Усі ці підручники досить нові –вони видані у 2000-2002 рр.

Що мене вразило?

Усі підручники, крім написаного Полянським, малоформатні (13 х 21 см), що дозволяє друкувати лише в один стовпчик. Цей формат підходить для книг для читання, а не для підручника, який містить різноманітні матеріали: кілька видів тексту, таблиці, ілюстрації тощо. До того ж, підручники, надруковані в кілька стовпчиків, краще сприймаються.

Обкладинки дуже привабливі, надто у підручників Бердичевського. Хоча не можна не помітити, що всі 30 осіб, зображених на обкладинці, -чоловіки, тож складається враження, що дише чоловіки творять історію.

Бердичевський (підручник для 10-го класу) і Полянський використовують такий чудовий прийом, як піктограма. Полянський також використовує різні кольори, щоб зробити структуру книжки чіткішою, це суттєвий крок уперед.

Підручники звичайно мають завеликий обсяг. Підручник Бердичевського для 11-го класу займає 540 сторінок. На мою думку, такий обсяг був би виправданий, якби підручник містив факультативні розділи чи багато матеріалів, із яких учитель міг би щось вибрати. Але в цьому випадку йдеться лише про обов’язкові теми.

Мені досить складно оцінити лінгвістичну відповідність розглядуваних підручників. Мені здається, що Полянський доклав найбільше зусиль до тог, щоб адаптувати мову свого підручника до віку учнів. А Бердичевському це, на мою думку, вдалося найгірше. Складається таке враження, що він звертається до студентів університету, а не до 16-річних учнів. Речення в нього задовгі, дієприкметникових зворотів забагато, стиль іноді має "соціологічне" забарвлення. Десятикласникам навряд чи відомі такі слова, як "апологетичний" або "катаклізм".

Назви розділів і пунктів із погляду мови невиразні й лаконічні або мають теоретичний характер. Вони рідко спрямовані на постановку проблеми чи засвоєння учнями ідей, основних питань і змісту.

Бураков просто ділить абзац на дві чи три теми, що цілком прийнятно, тоді як у Бердичевського один абзац містить до 40 пронумерованих пунктів –набагато більше, ніж потрібно.

Загалом структура підручників свідчить про те, що всі вони є просто придатками до історії відповідних країн. Три четверті абзаців присвячені окремим країнам. Переважаючі теми –це війни, культура, робітничий рух і міжнародні відносини. Я надав би перевагу класифікації за темами, важливими для даного історичного періоду, як от досвід війни, етнічна діаспора, повернення втрачених територій, політика стосовно меншин, колоніалізм, "перший" і "третій" світ, фашистська ідеологія, комунізм, селянські партії, загроза демократії, становище й роль жінок тощо. Ці теми можна було б висвітлювати на конкретному прикладі однієї країни чи порівняльному вивченні кількох країн.

Авторський текст становить суттєву частину усіх проаналізованих підручників. У підручнику Рожика – це 80-90 % від загального обсягу. У підручниках сучасної історії Заходу авторський текст скорочено до чверті обсягу. У підручниках Полянського принаймні є абзаци, в яких авторський текст займає лише 50-60% книжки.

Авторський текст можна скоротити за рахунок джерел і документів. Хоча всі автори повключали у свої підручники документи, ця їхня функція досі залишається до кінця не визнаною і не реалізованою. Рожик, наприклад, навіть повторює деталі з документів в авторському тексті. Підібрані документи часто нудніші за авторський текст, кили вони стосуються договорів.

Розділ "Запитання і завдання" обов’язково знаходимо у всіх підручниках. Багато запитань слугують для перевірки одержаних знань, і проти цього фактично немає заперечень. Учитель має впевнитись, що учні зрозуміли текст. Запитання, які просто допомагають перевірити запам’ятовування дат, не мають нічого спільного ні з "розумінням", ні з "міркуванням". А проаналізовані підручники містять забагато таких запитань. Запитання до авторського тексту звичайно створюють проблеми. Як учням оцінювати текст, якщо автор уже запропонував власну оцінку? Як їм знайти аргументи, які привели б до іншої оцінки? Автор, наприклад, пише, що в 30-х рр. ХХ ст. Велика Британія жорстоко придушила боротьбу Іраку за свободу. Далі він пропонує учням: "Охарактеризуйте політику Великої Британії стосовно Іраку". Це навідне запитання, яке свідчить про те, що автор не сприймає учнів серйозно як незалежно мислячих особистостей. З іншого боку, у всіх підручниках я знаходив чудові відкриті запитання, що стимулюють критичне мислення. Це передусім стосується підручників Бердичевського, і я гаряче схвалюю цей факт.

Мені не зовсім зрозуміла функція розділу "Запам’ятайте ці дати". кількість цих дат слід суттєво скоротити. Не так уже й важливо знати, що "Договір чотирьох держав" було підписано в рамках Вашингтонської конференції 13 грудня 1921 р., "Договір п’яти держав " –6 лютого 1922 р. і "Договір дев’яти держав" –того ж таки дня. У Німеччині вважають, що з історії ХХ ст. учні мають запам’ятати 30-40 дат. В українських підручниках, якщо судити по Бердичевському, ця цифра сягає 300-400 дат.

На мою думку, мапи є головною складовою у навчанні історії. Вони показують, що історія відбувалася на певних теренах. Вони наочно об’єднують окремі події, підводячи до узагальнюючої, систематичної їхньої оцінки. Історичні карти показують історичну картину світу. Автори українських підручників або взагалі не зважають, або ледве зважають на мапи. У трьох проаналізованих підручників для 10-го класу, надто тих, які показують воєнні операції. Лише Полянський використовую цей засіб достатньою мірою.

Те саме стосується таблиць, малюнків і діаграм. Лише Бердичевський, і передусім Полянський , використовують ці необхідні наочні посібники. Технічний рівень виконання діаграм часто не дуже високий.

Ілюстрації –слабке місце у всіх розглядуваних підручників. Їх мало, хоча прогрес помітний, в тому числі щодо якості друку. підручник Рожика містить у середньому одну чорно-білу ілюстрацію на кожній 10-й сторінці. Полянський помістив ілюстрації майже на кожній сторінці; деякі з них навіть кольорові. Проте ці ілюстрації виконують лише ілюстративну функцію. Вони не пов’язані ані з задоволенням, ані із запитаннями. Підписи не пояснюють основу їх створення, мету, спрямування тощо. Коротко кажучи, ілюстрацію не використовують як "джерело". А там дуже важливо навчити учнів критично вивчати ілюстрації, оскільки сучасні засоби інформації перегодовують їх образами, які вони бездумно сприймають як правдиві та об’єктивні.

Усі автори виступають прихильниками цінностей, які поважає людство, прав людини й демократії. Вони чітко висловлюють свої погляди на історичні ситуації, в яких, на їхню думку, цими цінностями нехтують. Певні місця у підручниках Буракова й Бердичевського звучать як захоплення "вільним світом", громадським суспільством, демократією й лібералізмом, у тому, числі ринковою економікою. Відповідно, ставлення авторів до комунізму, в якому вони здебільшого вбачають тоталітаризм, характеризується критичністю аж до відрази. Я розумію їхню логіку, але маю власні сумніви. На Заході ми пишемо критичніше про "вільний світ" і без такої відрази –про комуністичну епоху. Авторам українських підручників слід, мабуть, показати різні підходи до соціалістичного минулого. Жоден з авторів не аналізуватиме зміни в ментальності й соціальні механізми, які в тоталітарних системах перетворювали людей на добровільних катів. Учні не повинні підпадати під вплив емоцій через неправильний виклад. Один з авторів, Бураков, пише що "дві найнебезпечніші соціально-політичні хвороби ХХ століття, націонал-соціалізм і комунізм, які загрожували людству рабством, були знищені" (стор. 44). В іншому місці свого підручника він говорить про "великих цабе" комуністичної партії (стор. 146). Такі підбурюючі слова неприйнятні в авторському тексті. З іншого боку, у підручнику Буракова я натрапив на найглибші зауваження щодо радянської економіки, які я досі будь-коли читав у пострадянському шкільному підручнику. Підручник Рожика (найдавніший з підручників, які я проаналізував) –цікаве свідчення про перехідний період після падіння комунізму. Очевидно, що автори порвали з радянською ідеологією. Вони навіть свідомо відкидають революційний характер Жовтневої революції. Проте у підручнику відчувається вплив ленінської термінології, марксистського мислення, офіційної комуністичної історіографії.

Крім Полянського, всі автори частіше чи рідше згадують про свою етнічну приналежність, свою націю. Російські воєнні операції у Першій світовій війні описані навіть співчутливо, поразки виправдовуються. Автори з гордістю говорять про врятування Франції завдяки Росії". Всі території, що історично належали Україні, або, де українці становили більшість населення, само собою називається "українськими землями", на які претендує Україна. Питання багатоетнічності ніколи не порушується. Претензії інших націй завжди характеризується як акти агресії. Запитайте поляка чи польку, що вони думають з приводу таких речень: "1-го вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу. 17 вересня Червона Армія форсувала Прут і окупувала Західну Україну і Білорусь". (Рожик, стор. 188). При читанні деяких підручників у мене складалося враження, що питання про возз’єднання Закарпаття з Україною було одним із найважливіших на Версальській конференції.

Антиісторична "етнізація" поширюється на інші країни. У підручнику Бердичевського для 10-го класу є мапа, на якій Нижня Сілезія й Померанія показані як "польські землі, що стали частиною Німеччини після Першої світової війни" (стор. 229). Міф про те, що ці землі польські, створено тільки після Другої світової війни. Українські підручники почасти нагадують мені підручники, що видавалися в країнах Заходу в 60-х роках ХХ століття: домінування авторського тексту, енциклопедичний зміст, національне чванство, згадки про діаспору, додаткові розділи про культуру та мистецтво.



Цю рецензію слід розуміти як похвалу серйозному історіографічному змістові й демократичним прагненням авторів. Що стосується дидактичного задуму, то я знайшов чимало свідчень того, що українські автори успішно йдуть шляхом поліпшення якості своєї продукції й прилучення до міжнародного обговорення способів удосконалення підручників. Мені залишається лише заохотити їх далі рухатися в цьому напрямку.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка