Ця книга присвячується



Сторінка1/9
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.73 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Annotation


У 1952 році французький лікар А. Бомбар здійснив нечувану в історії мореплавства подорож на гумовому човні через Атлантичний океан. Ця незвичайна експедиція мала довести, що людина, яка зазнала корабельної аварії, може досить довго пробути у відкритому морі без запасів їжі та прісної води і, кінець кінцем, дістатися до берега. Під час подорожі, яка тривала 65 днів, А. Бомбар харчувався тільки тим, що давав йому океан: сирою рибою та планктоном, він пив морську й дощову воду, а також сік, який вичавлював з риб. У книжці «Один в океані» А. Бомбар цікаво розповідає про цю дивовижну подорож, про пригоди та злигодні, яких довелося йому зазнати в океані.

Ален Бомбар

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

ПРИГОТУВАННЯ

НАУКОВА ПІДГОТОВКА

ПРАКТИЧНА ПІДГОТОВКА ДО ПОДОРОЖІ

СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕВІДПЛИТТЯПЛАВАННЯ ПОБЛИЗУ БЕРЕГІВУ ВІДКРИТОМУ МОРІЗ 7 ДО 21 ЧЕРВНЯБИТВА ЗА СПОРЯДЖЕННЯ. ТАНЖЕРПЕРШІ ПІДСУМКИ. МИ В ТАНЖЕРІ

АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАНВІДПЛИТТЯ З ТАНЖЕРАСАМ В ОКЕАНІКАСАБЛАНКА — ЛАС-ПАЛЬМАСЗЕМЛЯ. СПОКУСА. ВАГАННЯ«ЛЮДИНА СОЛОНОЇ ВОДИ» [16]МІЖ ДВОМА СТИХІЯМИЯКА ДОВГОТА?«АРАКАКА». ПРИБУТТЯЗЕМЛЯ

ВИСНОВОК

notes1234567891011121314151617181920212223

Ален Бомбар
ОДИН В ОКЕАНІ

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Малюнки ЖАНА РЕШОВСЬКОГО  



ЦЯ КНИГА ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
трьом чоловікам: лікареві Фюрнестену адміралові Солю капітанові Картеру
і трьом жінкам: моїй дружині моїй матері Касабланці  

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ


 

1951 рік. Булонь. Весняний ранок. Я ще сплю у своїй кімнаті при госпіталі. Раптом мене будить телефонний дзвінок. — Черговий лікар? — Так, у чому справа? — Корабельна аварія біля молу Карно. — Іду негайно! Ще не усвідомивши трагізму того, що сталося, я, лаючись, нашвидкуруч одягаюсь і поспішаю до приймальної палати. Там нікого немає. Швейцар розповідає мені, що траулер «Нотр-Дам-де-Пейраг» з маленького порту Екіем заблудився в тумані і наскочив на мол Карно. Надворі холоднеча, але море зовсім спокійне, і я вже не так хвилююсь, як раніше. Мол виступає далеко в море, і у вітряну погоду він дуже небезпечний. Проте, коли немає хвиль, піднятися на нього досить легко, бо через кожні двадцять метрів з молу спускаються до моря сходи. Чути, як надворі сигналить машина швидкої допомоги. Я навстіж розчиняю двостулкові двері і, дуже гордий своєю роллю, виходжу… Ніколи не забуду того жахливого видовища, яке я побачив!.. Сорок три чоловіки, купою звалені один на одного, лежали в страшних, неприродних позах, наче пошматовані ляльки, — всі босоніж і в рятувальних поясах. Незважаючи на всі наші зусилля, жодного з них не вдалося повернути до життя. Незначна помилка — і за одну жахливу хвилину сорок три трупи і сімдесят вісім сиріт. Мені здається, що тільки в ту мить я повністю усвідомив страшну драму загибелі корабля серед просторів океану і що саме цей випадок спричинився до організації експедиції на «Єретику». Корабельна аварія! Ці слова почали означати для мене людське страждання, вони стали синонімами відчаю, голоду і спраги. Щороку море збирає з людей страшну данину: самих тільки громадян Булоні гине від ста до ста п'ятдесяти чоловік. А на всій земній кулі, як я згодом довідався, в мирний час щороку гине в морі близько двохсот тисяч чоловік. Якщо навіть четверта частина жертв не йде на дно разом з кораблем і висаджується в рятувальні шлюпки, то невдовзі всі ці люди гинуть у жахливих муках. Мене давно цікавило питання: скільки часу людський організм може витримати всілякі нестатки? І я дійшов висновку, що в окремих випадках людина виживає навіть тоді, коли порушуються всі норми, встановлені фізіологією. Тривалий час я вивчав умови життя ув'язнених, засланців, а також людей, що жили впроголодь. Та найчастіше такі теоретичні розвідки кінчалися тим, що я сам себе запитував: «А для чого це мені?» — бо наукові знання завжди лишалися для мене мертвими, доки я не знаходив їм практичного застосування: адже я був медик за освітою. І ось до ряду таких нерозв'язаних проблем додалася ще одна — проблема потерпілих від аварії на морі. Особливість її полягала в тому, що зовнішні фактори, які викликають людське страждання, тут аж ніяк не залежать, як це буває, наприклад, з ув'язненими, — від лихої волі інших людей, або — як, скажімо, в Індії під час голоду — від посухи, коли становище справді безвихідне. Потерпілий на морі потрапляє в середовище, хоч і небезпечне, проте дуже багате на все необхідне для того, щоб жити або принаймні вижити, дістатися до найближчого берега чи дочекатися допомоги. Коротше кажучи, я міркував так: хоч море і становить для потерпілого вічну загрозу, воно не безжалісне і не мертве. Треба тільки перемогти в собі страх і добути з нього їжу. В цьому немає нічого нездійсненного. Такою була моя точка зору щодо середовища, в якому опиняються потерпілі. Що ж до людського організму, змушеного існувати в цьому середовищі, боротися з ним і живитися з нього, то я дійшов висновку, що фізіологи часто недооцінюють ролі розуму і його впливу на організм людини. Тут існує певне непорозуміння. Не можна категорично твердити: «Ось у таких фізичних умовах можна вижити». Більш правильно було б сказати, користуючись улюбленим формулюванням математиків, що за всяких рівних даних (тут мається на увазі і вплив розуму, під яким я розумію мужність і надію на життя) можна врятуватись, коли є ось такі чи такі фізичні умови». Я звернувся до статистичних даних. Щороку п'ятдесят тисяч чоловік гине уже в рятувальних суднах. Невже нічого не можна зробити, щоб їх врятувати? А коли можна, то як саме? Я перечитав легендарні оповідання та історії про потерпілих корабельну аварію, але вони здалися мені сповненими того відчаю, коли будь-яка боротьба уявляється марною, а будь-яка надія — безглуздою. 2 липня 1816 року фрегат «Медуза» викинуло на піщану мілину за сто вісімдесят кілометрів од узбережжя Африки. На спорудженому нашвидкуруч плоту, який буксирували шлюпки, розмістилися сто сорок дев'ять чоловік — пасажири, солдати і кілька офіцерів. При досить загадкових обставинах буксирний канат розірвався, і пліт понесло в Атлантичний океан. На плоту було шість бочонків вина й дві бочки прісної води. Пліт було знайдено через дванадцять днів, але в живих лишилося тільки п'ятнадцять чоловік. Десять з них уже помирали і загинули відразу ж, як тільки їх узяли на борт корабля. 14 квітня 1912 року пасажирський трансатлантичний пароплав «Титанік» наскочив на айсберг. Він потопав кілька годин. Перші кораблі прийшли на допомогу через три години після загибелі пароплава, а в рятувальних шлюпках і катерах уже було чимало мерців та божевільних. Цікаво, що серед тих, хто поплатився божевіллям або смертю за свій панічний страх, не було жодної дитини, молодшої десяти років. Діти були ще в досить розумному віці. Такі приклади зміцнили моє переконання, що моральний фактор мусить відігравати вирішальну роль. Статистичні дані, які свідчать, що дев'яносто процентів жертв гинуть протягом перших днів після корабельної аварії, стали раптом зрозумілими і ясними. Адже щоб померти від голоду чи спраги, потрібно значно більше часу. Коли корабель поринає в безодню, людині здається, що разом з нею увесь світ іде на дно. Втрачаючи палубу під ногами, вона втрачає одночасно мужність і розум. Якщо навіть людина в цю хвилину знайде рятувального човна, вона й тоді ще не врятована, бо завмирає там, пригнічена нещастям, бо вона вже більше не живе. У нічному мороці, віддана на волю течії та вітру, тремтячи від страху перед безоднею, боячись і шуму, і спокою, ця людина, зборена жахом, уже за якихось три дні перетворюється на мерця. Не море, не голод, не спрага убили вас, жертви легендарних морських катастроф! Гойдаючись у самотньому човні на хвилях, під жалібне квиління чайок, ви вмерли від страху… Я остаточно переконався, що більшість потерпілих на морі гинуть задовго до того, як фізичні або фізіологічні умови стануть для них справді смертельними. Як же боротися з відчаєм, що вбиває швидше і вірніше за будь-які фізичні страждання?  

ПРИГОТУВАННЯ


 

У вересні 1951 року один із моїх супротивників у запливі через Ла-Манш, Жан Ван Хемсберген, подзвонив мені по телефону і запропонував узяти участь в морській прогулянці: треба було випробувати новий тип рятувального човна. Закінчивши чергування в госпіталі, я йду на берег, де Жан демонструє мені гумового надувного човна, схожого на майбутнього «Єретика», тільки трохи меншого за розмірами. Цей човен має форму підкови, а за корму йому править широка дошка. О 16-й годині ми вирушаємо у випробне плавання з підвісним мотором. — Може, попливемо у Фолкстон? — пропонує Жан. Я погоджуюсь, і ми беремо курс норд-норд-вест до маяка Південний Фуланд, що час від часу вказує нам шлях спалахами світла в темряві. Здіймається вітер, море хвилюється, «Хіч-Хайкер» (так зветься наш човен) блискуче витримує іспит, і о 23-й годині ми входимо в англійський порт. Погода тим часом зовсім зіпсувалася. Розпочався один із штормів, на які таке щедре Північне море. І хоч ми тепер повністю довіряємо нашому «Хіч-Хайкеру», все ж вирішуємо дочекатися затишшя. Ми хотіли вийти в море у понеділок, але це виявилося справжнім безумством. Хоч-не-хоч, довелося чекати. А тут, як навмисне, не розпогоджується! Мабуть, у госпіталі вже почали серйозно турбуватися про мою долю. Нарешті, о 9-й годині ранку, у вівторок, ми залишаємо фолкстонський порт, незважаючи на всі умовляння друзів, і виходимо в розбурхане море… В таку негоду вийти з порту настільки важко, що ми починаємо вагатись: вирушати чи ні. Але дослід занадто вже привабливий. Справді, хіба корабельна аварія трапляється тільки в хорошу погоду і хіба в трьох випадках із чотирьох не доводиться плисти розбурханим морем на благеньких суденцях? Ніс нашого човника раз по раз занурюється у хвилі, і ми побоюємося, що кожної миті мотор може залити водою. Та ні, поки що все йде чудово. «Хіч-Хайкер» швидко пливе собі морем, яке сьогодні зовсім пустинне. Па-де-Кале — це відоме перехрестя морських шляхів, де звичайно панує пожвавлення, сьогодні нагадує пустелю. Рискуючи щохвилини власним життям, ми нарешті о 18-й годині дістаємося до узбережжя поблизу Віссана. Перемогу здобуто! Того ж дня ми обидва, запалені першим успіхом, вирішили на ділі довести життєвість моєї теорії, що тоді тільки зароджувалась, про можливість врятування потерпілих. Спочатку я повинен був науково, в лабораторних умовах, довести, що людина може знайти в океані все необхідне для свого існування, а потім уже вдвох збиралися вирушити в море і на власному прикладі довести свою правоту. Це дослідження допомогло б у майбутньому вилікувати жертви корабельної аварії від безнадії та відчаю. Мені треба було розробити маршрут подорожі. Наш меценат, відомий спеціаліст рятувальної служби, взяв на себе практичне здійснення задуму. За дослідницький центр ми обрали Океанографічний музей у Монако. Від'їзд було призначено на кінець року. Та непередбачений випадок прискорив події, і я змушений був почати свої експерименти як людина, що сама стала жертвою корабельної аварії не з власної волі.  



* * *

 

Перш ніж вирушити в Монако, ми, Ван Хемсберген і я, мали завітати в Англію на весілля до однієї нашої знайомої. У середу, З жовтня, ми вийшли з Віссана в море на надувному човні і з новим мотором. За три милі від мису Грі-Не, на норд-норд-вест, мотор зіпсувався, і ми почали дрейфувати. Маючи намір зробити лише невеличку перевірку мотора, ми не взяли з собою ні вітрила, ні бодай маленького весла. Підштовхувані постійним північно-північно-східним вітром, ми пливли отак два дні й три ночі і ніяк не могли наблизитися до землі. Берегів не було видно, але ми знали, що узбережжя від гирла Сомми виступає в море на захід, і тому не дуже хвилювалися. Ми були певні, що дрейфуємо паралельно берегам і приб'ємося згодом між Сен-Валері та Дьєппом. Нарешті в п'ятницю, близько 9-ї години ранку, ми помітили траулер «Нотр-Дам-дю-Клерже» і скерували човен до нього, приладнавши замість вітрила чохол нашого суденця — великі труднощі долають здебільшого за допомогою простих засобів. Цей урок не минув для нас марно. Протягом двох днів Ван Хемсберген не мав ні краплини води в роті. Що ж до мене, то я, аби вгамувати спрагу, пив невеликими дозами морську воду, знаючи, що це мені нічим не зашкодить. З харчів ми мали лише фунт вершкового масла, яке випадково знайшли в човні, і не можна сказати, щоб воно допомогло нам боротися із спрагою. Як тільки ми піднялися на траулер, мій товариш одразу випив великий глек води. Я, переконаний, що теж хочу пити, намагаюся зробити те саме, але після двох ковтків зупиняюсь, бо насправді не відчуваю спраги! Значить, це мені тільки здалося. Завдяки режиму, мій організм не відчував потреби у воді. І це ще раз показує, як психіка впливає на людський організм, що інколи прагне того, в чому насправді не має потреби. Через три дні я прочитав в одній газеті: «Ален Бомбар помер від голоду. Труп його, знайдено поблизу Сен-Валері». Про мене почали вигадувати романтичні історії… Та насправді ж два чоловіки, які мерщій кинулися на аеродром до літака, що вилітав рейсом на Туке, щоб устигнути вчасно на весілля в Англію, аж ніяк не були схожі на мерців. Та ось у справу втрутилася берегова охорона, і почалась перша дія фарсу, якому я дав назву «Комічна інтермедія». Слід додати, що незвичайні епізоди цього фарсу розігрувались і далі, протягом всієї нашої подорожі. Перша дія «Комічної інтермедії» відбувається в кімнаті установи, де стоїть багато столів, завалених купами паперів. За одним із них — морський офіцер з п'ятьма великими нашивками. Я, наче, неслух-школяр, сиджу перед ним, а він кричить на мене:  

— Чи відомо вам, що ви підлягаєте суду Морського трибуналу? Ви самовільно вийшли з територіальних вод! — Але ж це правило необов'язкове для малих суден… — Необов'язкове! Але такі судна звуть ще «пляжними», і ніде не написано, що їм дозволено виходити з територіальних вод! — Та хіба ж їм заборонено плавати у відкритому морі? — А про це теж ніде не написано! — В такому разі… Але офіцер не дає мені закінчити: — Оці витівки так вам не минуться! Я не дозволю! — Я був тільки пасажиром. У човні сидів сам власник! Ви це знаєте? — Я не хочу більше з вами розмовляти! Як вирішиться ця справа, вас повідомлять потім! Ми прощаємось, не дійшовши згоди. Та доля посміхнулася мені, як потім ще не раз посміхалася. В приймальні я зустрічаю офіцера в такому ж чині, капітана Монсу. Це вже справжній моряк. Він гаряче обіймає мене і каже: — Любий мій, поздоровляю тебе!  

НАУКОВА ПІДГОТОВКА


 

19 жовтня я прибув у Монако і, зайшовши до Океанографічного музею, попросив дозволу працювати разом з дослідниками, що мали в своєму розпорядженні лабораторне устаткування. Мене прийняв заступник директора, який згодом з неослабною увагою стежив за моїми експериментами і весь час щиро ставився до мене. Того ж дня, завдяки його дружній допомозі, було зроблено все можливе для того, щоб я міг взятися за досліди, і я відразу ж поринув у роботу. Та спершу треба, мабуть, хоч коротко розповісти, що я знав про корабельні аварії до того часу, як розпочав свої дослідження. Існує два основних види корабельних аварій: корабельна аварія поблизу землі (берегова) і корабельна аварія далеко в морі. З 200 тисяч чоловік, які щороку гинуть від цього лиха, трохи більше половини тоне поблизу берега. Цих людей рятують члени Товариства допомоги потопаючим, чия робота не може не викликати захоплення. У відкритому морі все йде інакше. Коли 50 тисяч чоловік тоне щороку одразу після аварії корабля, то що ж діється з 50 тисячами, які мають у своєму розпорядженні рятувальні човни? І тут знову ж таки можливі два випадки. Я розрізняю два типи кораблів. По-перше, ті, що протягом усього плавання підтримують постійний радіозв'язок з землею. До них належать пасажирські й торговельні судна та великі військові кораблі. Якщо один з цих кораблів іде на дно, весь світ уже точно знає, де саме, на якому градусі та за скільки миль від берега скоїлося нещастя, і допомога надходить порівняно швидко. Так було, наприклад, з «Титаніком». Досить лише морально підтримати потерпілих, щоб вони з надією чекали допомоги. Таким потерпілим протягом тривалого часу не треба турбуватися про їжу й воду. Є ще й другий тип суден — це ті, що підтримують зв'язок з берегом через певні проміжки часу: через 6,12, а інколи навіть і через 24 години. З моменту прийняття останнього сигналу минає багато часу, і судно встигає відпливати на значну відстань. Тоді важко встановити, де сталася катастрофа, і знайти всіх, кому пощастило врятуватись. Такі аварії найчастіше трапляються з кораблями-«бродягами» — великими траулерами, вантажними пароплавами і рибальськими суднами. Потерпілим саме з цих суден я й хотів подати своїм експериментом дійову, справжню допомогу. Що робиться зараз для їх врятування? Я був приголомшений, коли довідався, що цих людей заздалегідь вважають за мерців. Найбільше, що роблять у найсприятливіших умовах, — це організовують розшуки нещасних протягом десяти днів. Практично розшуки нічого не дають, бо на морі неможливо знайти сліди потерпілих. Через десять днів, за якимись «нормами» нашої цивілізації, розшуки припиняються. В усіх випадках вважають, що після десяти днів марно сподіватися знайти живими людей, яким пощастило врятуватися із затонулого корабля. Це пояснюють тим, що нібито ні людина, ні спорядження в таких умовах не можуть довго витримати. Треба було повернути в серця цих нещасних надію на порятунок. Тисячі вдів щороку— ось причина, заради якої варто було ризикнути однією людиною.  



* * *

 

Я заходився збирати повну бібліографію з таких питань: а) корабельні катастрофи в минулому та їх вивчення; б) підтримка життя потерпілих після катастрофи; в) риби та їх будова; г) способи ловлі риб; д) сприятливі вітри та течії. Одночасно я почав проводити на собі лабораторні досліди з живлення, виходячи з анормальних умов. Треба було вивчити все. Протягом шести місяців я вивчав будову риб, досліджував хімічний склад морської води, а також усі види планктону [1] . Я повинен був покласти в основу дослідження той факт, що рятувальний човен лише теоретично має потрібне спорядження і що в дійсності всі необхідні речі зникають у ту хвилину, коли вони справді стають потрібними.  



* * *

 

Першого ж дня я знайшов наукове підтвердження своєї думки в свіжому номері «Бюлетеня друзів Океанографічного музею». Це було повідомлення, яке зробив в Академії наук 17 листопада 1888 року князь Альберт І, засновник Океанографічного музею. «З наведених фактів ясно, — було сказано в ньому, — що екіпаж судна, залишений без запасів харчів у північній Атлантиці або десь в інших морях з помірною чи теплою водою, може не загинути від виснаження, якщо матиме хоча б частину такого спорядження: 1) одну або кілька дрібних сіток, розміром від одного до двох метрів, з двадцятиметровим тросом, щоб ловити морську фауну і зціджувати саргассові водорості; 2) кілька міцних шнурів, завдовжки п'ятдесят метрів, з латунними поводками на кінці, розміром 3 браси [2] кожен, з великим товстим гачком і штучною принадою для тунців; 3) невеличкий остень, щоб бити морських окунів, і кілька блискучих гачків, на які окуні йдуть навіть тоді, коли на них і не наживлено приманку; 4) гарпун для великих морських тварин, що супроводжують уламки корабля. Ці речі за сприятливих умов допоможуть потерпілим проіснувати, доки прийде допомога. Тепер треба було визначити кількість необхідної їжі в таких умовах і показати, що в усіх випадках море забезпечить нею потерпілого. Які продукти можна завжди дістати з моря? Морську воду, рибу і планктон. Я потрапив у становище людини, якій дають будівельний матеріал в обмеженій кількості й кажуть: «Спорудіть з цього будинок!» І я спорудив. Насамперед людині потрібна вода; адже всім відомо, що вона є важливішою за їжу. Якщо людина десять днів не питиме ні краплі води, то вона неминуче загине. Коли ж питиме воду і нічого не їстиме, то може прожити близько тридцяти днів. Де ж узяти прісну воду? Незабаром я прийшов до висновку, що її постачатиме мені в потрібній кількості риба. Аналіз риб свідчить, що від 50 до 80 % ваги риби припадає на воду; саме цей риб'ячий сік і повинен позбавити мене спраги, адже він прісний. Вам, мабуть, доводилося куштувати морську рибу, яку господарка забула посолити? Риба ця, здається, зовсім не має смаку. І справді, хімічний аналіз довів, що м'ясо риби має в собі менше солі, ніж м'ясо ссавців. Якщо я зможу добути риб'ячий сік, то мені цілком вистачить трьох кілограмів риби на добу. От тільки як його добути? Ця проблема виходила вже за межі лабораторії. А що, коли не пощастить зловити рибу? Саме так і буває з усіма потерпілими протягом перших трьох-чотирьох днів після корабельної аварії. Якщо вони не питимуть, то смерть настане вже на десятий день від обезводнювання організму. І навіть коли люди після довгої перерви одержуватимуть потім достатню кількість води, це не вирішить справи; організм ніколи не повернеться до свого попереднього стану. Тому в перші дні, коли не щастить на рибу, а організм усе-таки треба забезпечити потрібною кількістю вологи, можна пити морську воду. Морська вода криє в собі небезпеку, це знає кожен: надмірне вживання її може викликати смерть від нефриту. Що ж тоді робити? Рішення приходить після ознайомлення з формулою морської води: найважливіший елемент її становить хлористий натрій. Відтепер я вживатиму свій щоденний раціон солі в морській воді, випиваючи 800–900 грамів солоної рідини. Але таке становище може тривати не більше як п'ять днів, бо інакше мені загрожуватиме нефрит. Ну, з водою, здавалося, все вирішено. Тепер я міг усю свою увагу зосередити на їжі в повному розумінні цього слова. Насамперед треба було знайти стільки їжі в сирому вигляді і з таким вмістом білків, жирів та вуглеводів, який би забезпечив організм потрібною кількістю калорій. Таблиці складу поживних речовин у м'ясі риб свідчать, що білків або азотистих речовин вони мають багато, навіть більше, ніж жирів. Однак для мене виникла складна проблема, по-справжньому велика проблема для лікарів-дієтологів — вуглеводи та цукор. їх можна дістати безпосередньо з їжі, вони утворюються також у самому організмі. На жаль, зовнішнє джерело постачання було бідне. Де в біса у морі знайду я цукор? Правда, його містить у собі рослинний планктон. Але чи зможе людина засвоїти такі вуглеводи? Відомо, що печінка риб має властивість виробляти глюкозу і глікоген, та коли я їстиму тільки печінку, мені загрожуватиме жахлива хвороба, яку викликає надмірна кількість вітамінів А і Д — двох необхідних, але небезпечних речовин. Що ж, тоді я сам вироблятиму потрібні вуглеводи з інших речовин. Цей синтез цілком можливий і проходить нормально, коли людина вживає м'ясо чи жири, але для цього потрібна значна кількість води. Я потрапив у якесь чудернацьке зачароване коло: адже щоб дістати воду, мені потрібно чимало м'ясної їжі! І лише експеримент на людині міг вирішити це проблемне питання. В той же час один цікавий приклад підтримав мою надію — життя ескімосів, які протягом шести місяців полярної ночі їдять лише м'ясо та жири. Вони п'ють тільки солонувату воду з розтопленого льоду, а проте не скаржаться на серйозні шлункові захворювання. Є ще й інші речовини, потрібні організму людини, хоч і в надзвичайно малих кількостях: це відомі всім вітаміни. Навіть у найменших дозах вони позитивно впливають на організм, і, навпаки, їх відсутність призводить до тяжких захворювань, поганого засвоєння їжі і так званого авітамінозу. Надмір їх теж небажаний, бо викликає інші важкі хвороби, так звані гіпервітамінози. Чотири з таких вітамінів абсолютно необхідні людині, без них вона не може обійтися навіть протягом короткого часу. Це вітаміни А, В, С і Д. Що ж до інших вітамінів, то нестача їх менш помітна. Вітаміни А і Д містяться, як відомо, в риб'ячому жирі, що його витоплюють з риб'ячої печінки. Вітаміни В1 й В2 містяться в м'ясі риб; зате вітаміну В12 ніколи в ньому не знаходили. Але, на мого думку, навіть тривала відсутність його особливо не загрожує здоров'ю. Після того, як усі ці проблеми були розв'язані, лишалося ще одне питання, яке має для мореплавців виняткове значення. Це скорбут, або цинга. Цинга — хвороба, пов'язана з неправильним обміном речовин внаслідок нестачі вітаміну С, якого дуже багато в свіжих овочах, фруктах і зелені. Відсутність цього вітаміну і викликає тяжке захворювання — цингу, якої дуже боялися в давнину всі моряки. Як позбутися цього лиха? Я почав міркувати так: усі тварини поділяються на дві групи — ті, що виробляють аскорбінову кислоту [3] і ті, що дістають її зовні, з їжі. Кити, наприклад, задовольняють свою потребу в ній, живлячись виключно планктоном і малесенькими рачками. То чи не зможу я знайти вітамін С в планктоні? Згодом хімічний аналіз підтвердив моє припущення. Тепер я мав цілком урівноважений раціон: вітаміни А, В. С і Д, необхідні для життя, та дуже калорійні білки й жири. Я вирушив у путь з одним лише нез'ясованим питанням: чи вистачить мого раціону води, щоб виробити потрібну кількість вуглеводів?  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка