Частина четверта. Доба козацька. 65. Козаччина по лубенськім погромі



Сторінка1/10
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.77 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА.
Доба козацька.
65. Козаччина по лубенськім погромі. Сумно стало на Україні по лубенськім погромі. Як стара пісня співає: Промовить тихий Дунай до Днїпра-Славути: „Дніпре-батьку, Славуто! Сам собі я думаю, гадаю, Чом я твоїх козаків у себе не видаю? Уже чверть года три місяці вибиває, Як твоїх козаків у мене не має... Всї мої квіти луговиї, низовиї понидїли, Що твоїх козаків у себе не виділи.

Хоч Жолкевскому не удало ся знищити козаччину до останку, як він задумував, проте лубенський погром усеж таки дуже придавив козаччину. Зігнано її з „волости", загорожено заставами довіз припасів на Запороже і законом сеймовим скасовано всі права війська козацького і його орґанїзацію. А що найгірше—і серед самої козаччини під впли. вом того упадку починаєть ся небезпечне роздвоєннє, внутрішня війна: частина більш смілива й безоглядна розпочинає боротьбу з частиною більш розважною, що хотіла піддобрити ся до правительства, аби вернути собі давні відносини. Се було продовженнє попереднього роздвоєння між Запорожцями та Наливайківцями, але тепер воно виливало ся в форми різші нїж перед тим, так що доходило до кріва-вих битв між ними, і одна сторона против другої шукала помочи навіть у польського правительства, просячи, щоб дало їм з своєї руки старшого. Поляки тїшііли ся з того—нехай мовляв козаки одні других погризуть, будуть покірнїйші. Але усобиця довго не трівала. Славний гетьман Самійло Кішка обеднав козаччину; рядом походів в 1599 р.—на море і на Молдаву підняв дух в козаччинї, а слїдом прийшли такі обставини, що й правительство мусїло звернути ся до козаків та попросити їх помочи.

Перед тим гетьмани козацькі, які настали по лубенськім погромі—Василевич, Нечковський, Байбуза, пильнували придобрити правительство до козаччини, добуваючи вісти про Татар; Польща не воювала нї з ким і козацької помочи не потрібувала. Але весною 1600 р господар Волохів мултянських (Валахії) Михайло зачіпив польського підручника, молдавського господаря Могилу—хотів забрати від нього Молдаву. Правительстео польське заходило ся боронити Могилу і покликало на поміч свому війську козаків. Самійло Кішка, котрого память народня знає тільки як героя козацького бунту на каторзі турецькій та визволення невіль-
193. Церква Миколи Доброго в Київі.перебудована з старої, поставленої Самійлом Кішкою.
ників козаків з турецької неволї, варт далеко більшої памяти як зручний український політик, що добре оцінив хвилю і вмів її використати для того, щоб вернути козаччинї забране від неї по лубенськім погромі. Коли польський гетьман Замойский післав до козаків кликати їх в похід на Молдаву, Кішка пустив се поза ухо; підождав, щоб попросив сам король по тім, як їх на повне зни-щеннє засудив та за зрадників проголосив. Мусів король сам писати до тих зрадників. Кішка відповів, що рад служити—одначе йти не спішив ся. В польських кругах пішла горячка, шукали кого б до козаків післати, як їх до походу прихилити. Кінець кінцем Кішка дав знати королеви, що козаки підуть на війну тільки з тим, щоб з них знято засуд, невинно на них вложений,—вернено їм давнїйші вільности й права, та щоб захищено від усяких кривд, які дїють ся їм від старостів та урядників українських. Заявив одначе, що козаки йдуть в похід не чекаючи сповнення сих жадань, бо покладають ся на те, що король сї жадання сповнить. І справдї пішли в похід. Війна пішла досить легко, але вона ще не скінчила ся, як зачала ся нова, далеко тяжша—з Шведами в Ливонїї. Знов правительство польське мусїло просити козаків, щоб не відтягали ся й від тої нової війни. А Кішка знову повторяв жадання козацькі. І сойм сим разом видав закон, котрим уневажнив попереднє скасованнє козацтва, зняв з нього засуд і хоч з ріжними застереженнями і обмеженнями, таки привернув йому давнї права.

Се був дуже важний початок, і Кішка ужив всього свого впливу і впасти у козаків, щоб їх прихилити до участи в сїй далекій і неприємній для козаків війні та задержати їх у ній до кінця. Дуже тяжко приходило ся козакам воювати в тій далекій і спустошеній країні. Вони потратили людей, коней і всякий припас (людям місцевим при тім також дали ся сильно в знаки). Сам Кішка наложив головою, убитий при облозї міста Фелїна. Кілька разів потім зміняли ся гетьмани, не можучи вдоволити козаків в тих трудних обставинах,—але козаки таки витрівали в війні до кінця, щоб не вийти „з служби королівської та на тій підставі доходити ріжних прав і свобід для себе на Україні. І справдї потім, вертаючи ся на Україну по тій війні (1603), військо козацьке домагало ся, щоб його трактовано на рівні з польським і щоб на Україну не вводили польського війська; за свою службу козацтво хоче для себе повної свободи і прав шляхетських, і стає на ново господарем на Поднїпровю, як перед лубенським погромом. Повно в сучасних листах жалів шляхетських, що козаччина „бере гору" і своєволить, і нема на неї впину і ради.

Шляхта накликала правительство, аби приборкало козаків, але не час був на те. В тім часі ріжні пани з України й Польщі заходили ся коло так званого царевича Дмитра, що знайшов ся на Україні й збирав ся доходити царства московського, як син покійного царя Івана. Ті пани, та й сам король з ними сподівались поживити ся коло завірюхи, що мала підняти ся з того приводу в Московщині. Одначе не хотїли мішати в ту справу самої Польши, а ставили справу так, що то на власну руку ріжні пани помагають Дмитрови,—а ті пани до помочи закликали козаків. Почавши від року 1604 раз-у-раз ріжні пани збирали козаків в похід на Московщину, захваляючи здобичу московську. Раз-у-раз многотисячні ватаги козацькі йшли в Московщину, потім справді з богатою здобичею вертали ся на Україну, а на їх місце йшли все нові й нові. Се була так звана „смута московська" що від року 1604 потягла ся майже повних десять літ, розбила Московщину і з тоі могутної перед тим держави зробила здобич для ріжних вояцьких і козацьких ватаг. Оден по другім зявляли ся ріжні зайдиголови, що називали себе московськими царевичами або царями і з ватагами польських або литовських вояків, козаків донських і українських ходили по краю, збирали гроші, здобували городи. Горіли городи московські; кровавими слідами червоніли московські сніги, а на Україну, на Литву, в Польщу барилками везли ся гроші московські, возами дорогі одежі, парчові кафтани, соболині шуби.

Кінець кінцем і король не втерпів, бачучи таке останнє розбите московське: рішив сам іти походом на Москву, щоб попробувати засісти на царськім престолі. Сойм польський одначе грошей йому на се не хотїв давати, і знов уже від самого короля пішли ріжні дворяне кликати козаків в похід на Москву. Охочі знаходили ся не сотнями і тисячами, а десятками тисяч. Але що то значило! Ми вже знаємо, що ті люде які приставали до козаків вважали, що як вони сповняють службу королівську, то вже вони люде свобідні, нікому не підлеглі ні вони, нї їх сімі, нї господарства не знають ні пана нї якогось начальства окрім старшини козацької. З кождим новим покликом па королівську службу прибувало такої вільної показаченої людности.

Не вдоволяючи ся походами московськими, козаччина ходить на землї татарські, турецькі, волоські, пускасть ся на море. Мало маємо про се звісток—хіба припадком. Зачуваємо наприклад про великий похід 1606 року, коли козаки здобули десяті, галер турецьких з усім припасом; напали з моря на Варну, здобули місто, і -забрали більше як на 100 тис. золотих здобичи. До сього походу прикладають стару пісню
195. Запорожці (старий малюнок)
Потім в осени 1608 р. здобули козаки Перекоп якимись хитрощами, розбили і спалили. На другий рік на 16 чайках пішли на устє Дунаю, попалили й пограбнли тамошнї міста: Ізмаїл, Кілїю, потім також Білгород, та не встигли забрати з собою здобич, бо сполошили їх при тім Турки. Нам сі згадки інтересні, бо свідчать про буйну тодішню енергію козацьку, що даючи ся в знаки сусідам, заразом ширила свобідний дух і волю також на Україні, ламаючи кайдани панської неволї.

За сї власне часи, коли само правительство польське заходило ся витягнути з України як найбільше козаччини,—нечувано зростає та величезна маса „непослушних" міщан і селян, і Україна східня, поднїпрянська й задніпрянська, козачить ся, виходячи з послушности панської, а сили козацькі зростають страшенно.



66. Устрій козацький. Устрій козацький під той час уже досить виробив ся й уло-жив ся. Він же не був дуже хитрий—був дуже простий, і свобідний, а про те вмів бути дуже сильним, мав силу величезну, потрапив панувати над душею й тїлом козацького брацтва. В тім виявив ся великий хист і здатність нашого народу до організації, що такими простими засобами, з таким простим і невиробленим матеріялом міг доказувати таких дїл.

Головна вага козацької організації все ще лежить на Низу Дніпровім, куди не сягають руки польських панів анї вояків і на свободї розвиваєть ся козацька організація. Осередком її— Сїч запорозька, що переносить ся то на той то на другий острів Дніпровий. Вона розпоряджає всїми силами козацькими, розкиданими на Запорожу і розселеними на волости. Замку або кріпости якоїсь в Сїчи не чути, згадують ся тільки вали і засіки. В потайних місцях переховують ся гармати і ріжний воєнний припас. Армата козацька бувала не велика, але завеїди добре справна. Була військова музика—згадують ся


196. Дїнпрові пороги.
кітли и барабани. Були військові корогви, пильно переховувані. Був військовий скарб, військові табуни кінські, військові човни і ріжні кораблі, захоплені від Турків.

Всї сили козацької рахували в 1590-х роках на 20 тисяч. Погром 1596 р. зменьшив її, але з першим десятилїтєм XVII віку вона знову вертаєть ся до давнього і далї зростає. Більшість козаків жила і господарила на волости; на Низу весною і лїтом пробувало по кілька тисяч козаків, готуючи ся до походів або займаючи ся ріжним промислом: рибальством, ловами, соляним промислом, або торгували з Татарами й Турками в певних пограничних містах. На зиму вони расходили ся на волость і мало хто лишав ся в зимовниках. Кілька сот козаків лишало ся на Сїчи, щоб стерігти армату і всякий військовий припас. Зимувати приходило ся не легко, в курінях, лихо зроблених з лози або дерева і ті що кілька зим прозимували тут, вважали ся особливо випробованими і досвідченими товаришами.

Військо подїляло ся на полки. Офіціально рахувало ся на початку XVII в. чотири полки і в кождім по 500 душ—стільки правительство польське ніби тримало козаків в своїй службі. В дійсности і полків тих бувало більше, і козаків в них бувало різно, навіть і по кілька тисяч (наприклад в Хотинській війнї військо козацьке мало II полків, і в декотрих полках по 4 тис. козаків). Полком править полковник. Кождий полк має свою корогву, свого сурмача і довбиша. Він подїляєть ся на сотнї, сотнї на десятки або инакшекурінї. Ку-рінями правлять атамани, сотнями сотники. Ріжні доручення гетьманські сповняють осавули. Арматою править обозний, її осїдком вважаєть ся місто Терехтемирів з старим монастирем. Се місто дав козакам Баторий на шпиталь для калік і для всяких військових потреб; але що воно занадто далеко лежало, під носом у властей польських, то звичайно армата стояла десь близше під рукою козацькою, а не в сїй офіціальній козацькій столицї. Канцелярією військовою завідує писар. Листи писані від війська стверджують ся військовою печатею. Військо в своїх листах звичайно називає себе „військом Запорозьким", але часто уживає також назви „рицарства запорозького", або „рицарства війська Запорозького"; в повновласти, виданій послам козацьким для переговорів з цісарем, зве себе військо „вільним військом Запорозьким". Самі себе козаки звуть „товаришами", а ціле військо-„товариством". З польської сторони по ґречному звуть козаків „молойцями", або „панами молойцями".

На чолі війська козацкого стоїть виборний старшина, котрого в звичайній мові звуть гетьманом—часто й самі вони себе так пишуть в листах, не тільки до своїх людей, а й до правительства, а навіть і до самого короля. Правительство ж вже їх звичайно „старшими"— „старший війська Запорозького", такий нїби офіціальний титул. Хмельницький перший одержав офіціальний титул гетьмана, а перед тим належав сей титул тільки найвищим вождям польського й литовського війська.

Правом вибирати собі старшого козаки дуже дорожили: се була основа козацької самоуправи. Правда починаючи від першої реформи 1570 р. правительство визначало від себе ріжних начальників над військом козацьким, але військо дивило ся на них як на комісарів, визначених правительством для зносин з ними, до управи в військових своїх нїкому справах їх не допускало. Виїмковим явищем було, що козаки в своїй усобицї по лубенськім погромі просили, аби правительство дало їм старшого від себе. Коли пізнїйше (в 1617—9рр.) правительство хотїло справді від себе подавати старшого, козаки противили ся тому рішучо й завзято і не допускали нїчого більшого, як тільки затверд-жуваннє правительством старшого вибраного козацьким військом одначе вважали правосильним свого виборного гетьмана все однаково, чи він дістав затвердженнє від правительства чи нї, й вибирали та скидали своїх гетьманів, не питаючи ся правительства, хоч як правительство того добивалось.

Всякі важнїйші справи йдуть під обміркованнє всеї старшини або ради цілого війська. Се соправительство гетьмана, старшини й ради всього війська зазначуєть ся в звичайних виразах листів військових, де виступає не сам гетьман, а й військо і старшина. Приклад таких докладнійших виразів дає напр. лист гетьмана Кішки до короля 1600 р., де на кінцї підписуєть ся він так: „Самійло Кішка гетьман,полковники, сотники і все рицарство вашої королівської милости війська Запорозького".

В дїйсности значіннє гетьмана і війська та їх відносини, розумієть ся, були не однакові, залежали від обставин, а головно—від особистих прикмет гетьмана, його хисту і впливу. Чим здатнїйший гетьман, тим меньше має ваги рада; коли військо починало на кож-
198. Рада козацька в Січи (рисунок XVIII віку).
дім місцї радити, особливо серед воєнних обставин, се був знак, що воно не чує віри до свого провідника, що він не держить війська в руках і не вміє собі дати ради. Гетьман, коли чує за собою силу і певний себе, дає на військову раду тільки те, що сам хоче. Взагалі ж по за радою він править сильно і самовластно, має право над житєм і смертю кождого, і військо йому вповнї і безгранично послушне. Отеє сполученнє такого широкого козацького самовластя в таким незвичайним послухом і дісціплїною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на погибіль і одним рухом може віддати на смерть кождого; з другого боку рада, котра поводить ся з своєю старшиною і з самим гетьманом низвичайно безцеремонне, а старшина перед нею корить ся і понижуєть ся, і взагалі наради ведуть ся без порядку, з галасом, криком без якихось виробленних форм обміркування і .голосовання: кричать, сварять ся, кидають шапки, під першим вражіннем скидають гетьмана, а гетьман кланяєть ся, понижаєть ся перед юрбою.

Але се переживання давнїйших часів; організація твердне і міцнїє в міру того як збільшаєть ся і розростаєть ся. Вдасть гетьмана все більше шануєть ся і окружаєть ся зверхнїми формами такого пошанівку. Факти скидання гетьмана на раді стрічають ся все рідше, і під зверхнїми формами крайньої простоти і демократизму—що й свому найвищому вождеви на знак власти давав не дорогоцінну булаву, а просту „комишину",—виробляєть ся високий дух лицарського самовідречення, що так дивував і чарував стороннїх. „В них нема нічого простацького крім одежі, завважає Француз Боплян, служебник гетьмана польського Конєцпольского, великого ворога козаків. .Вони дотепні й проникливі, вибагливі й щедрі, не жадні до богацтва, але страшенно цінять свою свободу; міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і згагу. На війні витрівалі, відважні, хоробрі, а навіть легкодушні—бо не цінять свого житя. На зріст гарні, проворні, сильні, з природи мають добре здоровлє і навіть мало підлягають хоробам; від хороби вме-рають дуже рідко, хіба в дуже великій старости; здебільшого кінчають житє на ложі слави—вбиті на війні".



67. Морські походи. Московські смути, богата московська здобич, вербованнє козаків ріжними великопанськими здобичниками до походів у Московщину і нарешті—заходи самого правительства розвинули воєнні сили козаччини до небувалої висоти. По словам Жолкєвского під Смоленськ, коли його облягав король в 1609 р., прийшло ЗО тисяч козаків, і потім іще надтягало, а иньший самовидець рахує всеі козаччини, що волочила ся тої зими по Московщині, більш як 40 тисяч: „запорозьких козаків на ріжних місцях у Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч і все більше їх прибувало: трохи не з усім кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну", каже він. Що не вся сила козацька була тоді в Московщині, се само собою розумієть ся, і ті сорок кілька тисяч „Запорозців" в Московщині дають нам тільки понятє про величезну масу і силу покозаченої людности в тодішній Україні.

З кінцем 1612 р. смута московська стала притихати, в 1613 р. козацьких і всяких иньших добичників починають з Московщини вигоняти до решти. Величезна маса воєнного козацтва, призвичаєна за стільки літ до неустанної війни й добичництва, шукає собі иньшого поля й кидаєть ся в землі турецькі, волоські, а головно на море. Морські походи, з часта практиковані й перед тим, тепер доходять небувалих розмірів і нечуваноі відваги; роки 1613-1620 се героїчна доба козацьких морських походів, коли козаки на своїх убогих чайках швендяли по цілому Чорному морю, не даючи спокою Турецькому царству, перед котрим дріжав весь тодішній європейський світ, і до божевіля доводили всевластних султанів турецьких, що навіть в своїх палатах царгородських не чули себе безпечними від тої убогої козацької голоти.

Тоді ото козаччина наша здобуває собі світову славу своєю незрівняною відвагою і зручністю.

Сучасний турецький


200. Козацька чайка (рисунок Бопляна).
історик, описуючи морські походи козаків, каже: „можна сміло сказати, що не знайти на цілім світі людей сміливійших, які меньше дбали б про житє, меньше бояли ся б смерти; люде обізнані з морським ділом оповідають, що ся голота своєю зручністю й відвагою в морських битвах страшнійша від усякого иньшого ворога". А французький посол в Царгородї, що був свідком тих козацьких походів, не знаходить слів похвали козацькій хоробрости та радить свому правительству не пожалувати яких 50 тисяч талярів, щоб козацькою фльотою звязати зовеїм турецькі сили і не дати їм ніякої змоги висунути ся на Середземне море, де Турки тодї воювали ся з Іспанією.

Особливо вражали ті убогі засоби, з якими козаки пускали ся против могутної турецької фльоти. От як оповідає згаданий уже Боплян про морську справу козацьку:

Висилають наперед на Запороже всякі речи потрібні до походу і для будови кораблїв і потім ідуть самі козаки на Запороже й будують чайки. До одної чайки береть ся їх душ шістдесять і виготовляють одну чайку за два тижнї—бо вони майстри на всі руки. Основою служить вербовий або липовий човен, довгий на 45 стіп; на нього набивають з дощок боки (борти), так що виходить човен довготи шістдесяти стіп, а ширини 10-12 стіп і такої ж глубини. Наоколо обвязують човен обвідкою з снопків очерету, щільно і міцно привязаню. Роблять дві керми, з заду і переду, ставлять щоглу на вітрила, і з кождого боку 10—12 весел. Помосту в човнї нема, і від хвилі він наливаєть ся повно водою, але та очеретяна обвідка не дає йому потонути. Таких чайок 5-6 тисяч козаків вироблять за два-три тижні штук 80 до 100. В кожду чайку сідає 50—70 чоловіка. На боках чайки 4— 6 гарматок, в бочках сухарі, пшоно і саламаха. На кождій чайці квадрант (до означування напряму дороги).

Так зібравши ся пливуть Днїпром; на переді отаман, з корогвою на ідоглї. Човни йдуть так тісно, що сливе оден торкаєть ся другого. Турки звичайно тримають свої галери на устю Дніпра, щоб не пропустити їх, але козаки вибирають темну ніч перед новим місяцем і викрадають ся очеретами. Коли їх помітять, іде пополох по всїх краях аж до самого Царгороду; султан розсилає гонців по всїх побережних краях, остерігаючи людей, але се мало помагає, бо за 36—40 годин козаки вже в Анатолії (на малоазійськім побережу). Приїхавши, лишають при кождому човнї тільки двох козаків та двох джур на сторожі, самі ж з рушницями нападають на міста, здобувають, граблять, палять, забігаючи і на цїлу милю від берега, і з здобичею вертають до дому.

Коли доведеть ся їм стрінути турецькі галери чи иньші кораблі, поступають так. їх чайки підіймають ся над водою тільки на 2 2 стопи, тому все перше вони побачать корабель, ніж той їх побачить. Отже побачивши, спускають щогли, заходять від заходу сонця і тримають ся до півночи так, щоб тільки не спустити корабля з виду. О півночи з усеї сили гребуть до кораблїв, і половина приготовляєть ся до бою, щоб приставши до корабля, кинути ся в середину його. Неприятель несподївано бачить, що 80—100 човнів обпало кораблі, разом наповняють своїми людьми і здобувають відразу. Здобувши забирають гроші і всякий дрібний крам, гармати і все що не боїть ся води, самі ж кораблї з людьми топлять.

Коли галери стрінуть козаків на морі в день, то тут справа труднїйша: Турки розпочинають сильну стрільбу з гармат і розганяють козаків як шпаків; одні тонуть, иньші тїкають. Але знов як візьмуть ся до бою, то вже тримають ся—одні стріляють, другі набивають руш-ницї й по кождім вистрілї подають товаришам; стріляють, добре — але гармати турецькі чинять козакам великі шкоди, так що в такій стрічі гине добрі дві третини козаків, рідко коли вер-неть ся половина. За те хто вертає—приносить богату здобич: шпанські й арабські червінці, коври, золотоглави, шовкові матерії ріжні.

Так оповідає Боплян. В піснях народнїх в живій памяти заховали ся оповідання про сї походи. Малюєть ся в них і галера турецька, на котрій працюють заковані невільники українські (в думі про Самійла Кішку).

Живо і сильно описують незнані нам на імя старі поети народні страшнї бурі чорноморські, де загибали не раз цїлими десятками, козацькі чайки безвістно (в думі про бурю на Чорному морі).

Саме роки по скінченню московських походів були найгорячійшим часом тих козацьких походів на море. Що року по кілька разів вибераєгь ся козаччина на море, забігаючи так далеко, як перед тим не важила ся, та сміло кидаючи ся на фльоту турецьку. 1613 року козаки два рази ходили на море і починили великі шкоди в землях турецьких, оповідає Жолкевский. Султан вислав чималу фльоту свою, галери і чайки, до очаківського порту, щоб погромили козаків, як будуть вертати, повоювавши кілька кримських городів; та вийшло навпаки, бо замість Того що мали Турки їх громити, вони самі придибали нічним ділом необачних Турків і погромили. На весну (1614) козаки вибрали ся знову на море, але сим разом не пощастило: розбила їх буря. Але козаки тим не журили ся і на лїто вибрали ся вдруге; було їх коло двох тисяч, значить з сорок чайок. Переплили Чорне море навпростець під Трапезунт і почали пустошити тутешнє побереже, засіяне богатими містами і селами, що жили тут безпечно, не знаючи страху, „бо від коли Турки посіли Малу Азію, не було тут ніколи трівоги", пише тойже Жолкевский. Утікачі Турки були козакам за провідників і вони тут швендяли скрізь. Напали на Синоп, роскішне місце, прозване „містом коханків"; здобули тутешній замок, знищили залогу, спалили великий турецький арсенал—всякі кораблі, галери, галїони. Перше ніж встигла зібрати ся на них місцева людність, забрали здобич і пустили ся назад. Султан, почувши таку пригоду, впав в страшенний гнїв, велїв повісити великого візира (головного міністра)—насилу жінки і донька султанські випросили йому житє. Знову кораблі турецькі поплили ловити козаків під Очаковим. Але козаки довідали ся про се завчасу і розділили ся на дві партиї: одні вийшли на беріг за Очаковим далі на схід і задумали на валках перетягнути чайки через землю в Дніпро повище Очакова; та напали на них Татари і козаки багато людей і здобичи потратили, одначе вернули ся до дому. Иньша партия пішла пробоєм через Очаківський лиман; теж стратила богато здобичи: самі своїми руками мусїли кидати її в воду, щоб облекшити свої чайки; але пробили ся. Турки зловили тільки двадцять козаків і післали їх до Царгороду, аби було на кім зірвати серце: як прийшли люде з Трапезунту до султана, плачучи ся на козаків—видано їм тих козацьких бранцїв, аби мали на кім помстити ся.

На другий рік (1615) козаки вибрали ся ще більшим походом, на 80 чайках, не більше не меньше як на сам Царгород—„обкурити мушкетним димом мури царгородські", як говорило ся. Вийшли на берег між двома портами константинопольським, Мізевною і Архіокою і спалили їх до решти. Султан, бувши на ловах під містом, сам на власні очі з свого покою бачив дим своєї столиці від того козацького огню. Страшенно розгніваний, наказав, щоб зараз турецькі кораблї прогнали козаків. Але козаки не сполошили ся; грабили скільки хотїли, потім забрали здобич і пішли назад. Турецькі кораблї догонили їх аж коло дунайського гірла. Козаки, помітивши їх, кинули ся на турецькі галери і погромили Турків. Самого адмірала турецького раненого взяли в неволю; давав за себе окупу ЗО тисяч, але так і вмер в неволі. Иньші турецькі кораблї утїкали. Козаки забрали кілька галер турецьких, привели їх під Очаків і тут на глум спалили їх на очах Турків очаківських. Потім напали на Очаків, зайняли худобу, і без перешкод вернули ся до дому.

Коли вони на другий рік вийшли на море, Турки по торішній пробі завчасу вже вислали свої кораблї, щоб не пустити їх на море. Кораблї заступили їм дорогу під лиманом Дніпровим, але козаки не злякали ся, вийшли на зустріч і вдаривши на турецькі кораблі побили і погромили їх. взяли кільканадцять галер турецьких і ріжних меньших човнів до сотнї. Прогнавши таким чином Турків, звернули ся на кримське побереже, поруйнували, пограбили, здобули і спалили Кафу— головний ринок невільників українських. Силу забрали там невільників з наших сторін і пустили на свободу. В Царгороді страшенно переполошили ся, почувши про сей другий погром турецької фльоти; позбирали козаків, як були в неволї турецькій, питали ся, яким би способом можна було загородити козакам дорогу? Не знати вже, що там ті їм сказали, але Турки не бачили иньшого способу, як іти походом, щоб забрати в свої руки всї пограничні замки українські—Камінець, Черкаси, Канів, Білу Церкву, обсадити їх турецьким військом і не пускати звідти козаків на землї турецькі.

Козаки тим часом на осїнь того року (1616) вийшли новим походом на море. Не було їх сим разом більше як 2000, але похід удав ся Їм на прочуд! Вони вибрали ся знова на малоазійське побереже, їхали на Самсун, але вітри віднесли їх під Трапезунт. Вийшовши з човнів, пройшли берегом під Трапезунт пішо, здобули місто, пограбили й спалили. Ударила на них ескадра турецька, під началом генуезького адмірала Цїкалї-баші; було там шість великих галер і багато меньших кораблїв, але козаки погромили їх, здобули три галери і потопили. По сїм погромі довідали ся, що султан післав кораблі під Очаків, щоб там їх погромити. Тодї козаки пішли на безборонний Константинополь, пограбили і наробили бешкету, скільки хотіли, і так посміявши ся з усіх заходів турецьких пішли туди де їх не сподївали ся в Азовське море. Через тутешнї ріки пройшли на Дніпро (мабуть через Молочну, перетягнувши відти човни в Конку) і так вернули ся на Запороже. Баша турецький, простоявши даремно під Очаковим, щоб бодай чимсь показати ся, вичекав, аж козаки з Сїчи розійдуть ся, і на своїх човнах пройшов Дніпром на Запороже. На коші сїчевім було всього кілька сот козаків, що зістали ся тут зимувати. Побачивши турецьке військо, вони уступили ся з Сїчи, і баша міг помстити ся принаймні над порожнім гніздом козацьким: взяв кілька малих гарматок, кілька човнів козацьких і повіз то з нарадою великою до Царгороду—дурити султана і весь двір турецький, що ось то він розгромив страшну Сїчу козацьку!


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка