Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка9/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29

34

Гайдук, всупереч пораді Малахова, усе ж таки відправив обоз на Суздаль — взвод китайців на конях, які супроводжували газогенераторну вантажівку («Мамая» не дав) з харчами та амуніцією. Мармизу не послав з ними, хоча дав китайцям польову радіостанцію: на Острові обладнали центр радіозв'язку звели потужні антени, командував цим господарством капітан Середа, який виявився не таким телепнем, як здавалося спочатку а людиною тямущою, ініціативною.

Гайдук написав рапорт Василеві Волі, в якому інформував, що вдалося активізувати двигуни і системи управління двох «черепах», які перебували на злітному майданчику біля палацу гетьмана, і знайти запаси пального для «черепах». Просив дати йому офіційні директиви і, можливо, лист від ЦКР до російського царя, а також вирішити питання з подарунком для нового монарха.

Василь Воля скликав на четвер, 23 лютого, позачергове засідання президії ЦКР, яка складалася з сімох осіб: Воля, Богошитська, Чаленко, Шморгун, Оля Гудима, академік–гуманітарій Микола Васильович Гоголь (Твердохліб) та керівник фінансово–господарського бюро ЦКР Деніро Альпачинович Проді — колишній власник найбільшої (до Вибуху) в Києві мережі продовольчих магазинів «Аліменто».

І знову Воля здивував Гайдука: виголосивши традиційну полум'яну промову на тему майбутньої держави України–Руси і неприпустимості повторення історії з викраденням москалями імені «Русь», — про що Гайдук мав попередити нового російського царя Ніколая Третього, — Воля зачитав Універсал ЦКР В ньому значилося всього три пункти, але які!

Перший. Необхідність захисту нової держави Україна–Русь, що народжується на території колишньої УВКФД, диктує потребу створення Міністерства національної безпеки і оборони (МНБО). Таке міністерство створюється негайно, з 23 лютого цього року. День 23 лютого стає національним святом безпеки і оборони — Днем захисників Вітчизни.

Другий. Міністром національної безпеки і оборони призначається Гайдук Ігор Петрович.

Третій. Гайдуку Ігорю Петровичу присвоюється чергове військове звання генерал–полковника.

Слухаючи універсал, зустрінутий оплесками членів президії ЦКР, Гайдук з відразою відчув, що його вкотре роблять заручником у великий грі: Воля міцно прив'язує Гайдука до себе, до своїх честолюбних планів. Цікаво, що подумає про універсал Малахов? Чи сподобається йому ця нова роль Гайдука? І чому Воля не порадився з Гайдуком, перш ніж призначати на цю посаду? Для того, щоб той не відмовився, не пішов у тінь, як мав намір це зробити, очоливши військову розвідку?

Воля коротко пояснив присутнім, чому саме зараз з'явився цей універсал: поїздка Гайдука до Суздаля — це перший вихід нової держави на міжнародну арену Треба, щоб представник України–Руси мав дуже високий статус — хоча і не першої, але і не другої людини в державі. Воля наголосив, що добрі стосунки з російським монархом матимуть важливе внутрішньодержавне значення з огляду на позицію Донбасу і Таврії.

Після цього ще один сюрприз очікував Гайдука. Чарівно всміхаючись, Ерна Еріхівна Богошитська винесла з сусідньої кімнати парадний мундир для нього. Світло–блакитний, іншого, ніж при гетьмані, крою — без козацької стилізації, — але прикрашений шевронами і емблемою нового міністерства, з чотиризірковими погонами і подвійними стежками золотих лампасів на брюках, мундир був дивом демократичного військово–уніформного мистецтва кінця XXI століття.

Гайдук ледь не розреготався, бо зрозумів, чому Оля після вінчання повзала по ньому лоскочучи пальчиками вздовж і впоперек, збуджуючи його, але не дозволяючи йому здійснити вторгнення, заки не закінчила дивну еротичну процедуру яка виявилася обміром його тіла, зняттям необхідних для пошиття мундира параметрів.

Богошитська урочисто вручила йому мундир, він поцілував її на–парфумлену руку. Воля запропонував тост (шампанське в бокалах вніс один з помічників Волі) на честь першого міністра нової держави. А той з невдячністю згадав аналогічний спектакль, розіграний гетьманом Махуном К.-Д. в конспіративній квартирі на Липському провулку тільки на погонах була тоді одна зірка і маленька булава, перехрещена з бунчуком.

«Чотири зірки — це кінець», — спочатку подумав Гайдук, і йому стало гірко, наче підходив до кінця багатосерійний телефільм: в останній серії героя мають знову заарештувати ті, хто надягав на нього мундир. Але потім збагнув, що ні, чотири зірки — то ще не кінець. Може бути ще одна, велика. Маршал. Маршал Герінг, маршал Сталін, маршал Мгуанбо, маршал Кара–хан, маршал Кім Хен Дек… славний ряд мерзотників і м'ясників, світлих борців за щастя народів, кривавих зарізяк в ім'я чистих ідеалів гуманізму. «Fuck you з вашим мундиром», — подумав, від чого на душі стало зовсім гидко, навіть ніжний поцілунок Олі не потішив його, а шампанське здалося підробкою, бо смерділо дріжджами і сивухою. Завод шампанських вин належав Деніру Альпачиновичу Проді.

Але нічого з цих крамольних думок не виказав: навпаки, безкінечне число подяк висловлював членам ЦКР і особисто Василеві Волі, цілував у щічку Богошитську за чудовий мундир, кланявся направо й наліво. Вдумливий спостерігач помітив би в його жестах і словах неприємний присмак гротеску але серед членів президії ЦКР не виявилося проникливих обсерваторів, і невдовзі розмова набула менш урочисто–радісного характеру стали обговорювати директиви для Гайдука в його переговорах з російським монархом. Перш за все, висловити побажання жити в мирі–дружбі з братнім (Воля рішуче був проти цього слова) російським народом. По–друге… Власне, що було «по–друге»? Що можна було сказати правителям (тепер не правителям, а порожнім фантомам) країни, які, засліплені жадібністю, бажанням захопити якомога більше земель та підданих, прирекли, починаючи з XVII століття, своїх громадян і свою державу на загибель?.. Читати їм уроки історії чи розповісти казку про вовка, який, поїдаючи баранів, врешті луснув, як надувна гумова куля?.. Члени ЦКР мудро вирішили, що Гайдук сам зорієнтується на місці — кому і що казати.

Єдине, що просив Воля, — розповісти москалям, що на їхніх кордонах йде успішний процес народження (відродження) могутньої колись імперії Київська Русь. Але ніяких деталей не повідомляти.

Великі дискусії виникли навколо питання про те, що подарувати Ніколаю Третьому Воля запропонував вислати молодому цареві старовинну карту Київської Русі, змальовану за двісті років до виникнення Москви, але його ідею не підтримали. Раритетну карту шкода, бо то єдиний примірник, а історичні алегорії суздальцям ні до чого — не зрозуміють. Усі підтримали ідею Богошитської — подарувати золотий барельєф із зображенням могутнього круторогого бика, знайдений в розкопках борщівської культури: нехай пам'ятають, якою древньою є земля Наддніпрянська і держава наша.

Членами делегації (голова — генерал–полковник, міністр НБО України–Руси Гайдук І. П.) призначили члена ЦКР, митрополита, настоятеля Софійського собору об'єднаних християн України владику Ізидора (Добоша) та академіка всіх гуманітарних наук, члена президії ЦКР Гоголя М. В. (Твердохліба). Оля залишалася в Києві — на 14 березня призначався конгрес представників земель та міст України, від якого залежала доля нової держави. Для цієї історичної події готувались приміщення Києво–Могилянської академії, й Олиному бюро дісталася левова частка оргроботи.

Після засідання президії ЦКР Василь Воля попросив Гайдука залишитись. Запросив до кабінету де до них приєднався Чаленко.

Крім довгих вусів, що їх пан Чаленко систематично обсмикував, наче бажав зробити довшими, він ще мав заплетену косичку що висіла в нього на шиї. «Хто йому заплітає?» — подумав Гайдук.

Воля витягнув розпочату пляшку «Арарату», поставив три чарки й наповнив їх коньяком.

— Ну хлопці, — підняв він чарочку — за добрий початок.

Мовчки пригубили чарочки, думаючи кожен про своє.

— Розпочали неймовірно важливу історичну справу — продовжував Воля, підійшовши до вікна, наче там, навпроти пам'ятника Сковороді, його слухав багатотисячний натовп. — 1 тепер нам, як нікому потрібна єдність.

Повернувся до столу підняв чарку.

— Прошу вас, брати, будьмо разом. Сашко, ти хотів щось сказати.

— Хочу вибачитись перед вами, Ігорю Петровичу — посмикав вуса Чаленко. — Працюючи в ДерВарі, я наслухався багато лихого про вас. Під час зустрічей і на нарадах Мережко весь час повторював: Гайдук — дуже небезпечний глобаліст, американський ставленик жидо–масонів, сам наполовину жид, наполовину поляк, який ненавидить Україну і все українське. Я й повірив… А коли ви втекли з тюрми. Мережко на нараді сказав, що це вас Фрідман викупив. Прошу вибачити мені… Брат Воля розповів правду про вас після того епізоду на засіданні ЦКР. Я шкодую…

— Та що ви, що ви, — миролюбно цокнувся з Чаленком Гайдук. — Я вам вдячний, бо ви привернули увагу ЦКР до моєї персони… Все, проїхали. Забули.

I додав подумки: «Forget it, fuck you, son of the bitch. I never forget nothing».

До них приєднався задоволений Василь Воля.

— Як ви думаєте, Ігорю Петровичу — спитав, доливаючи до чарок темно–коричневу кольору старого бурштину рідину — якщо ми одночасно з вашим міністерством, яке, як я розумію, відповідатиме за зовнішню розвідку створимо центральне управління контррозвідки — типу ФБР — і призначимо брата Сашка Чаленка директором?

«Ось плата за мій мундир, — подумав Гайдук. — Негайно, не відходячи від каси. Колись це звалося відкатом за неправедно отримані гроші. Хочуть, щоб я став оперетковим маршалом Герінгом. Молодці хлопці. Браво».

— В принципі, нічого проти не маю, — приязно усміхаючись, відповів Гайдук, — але треба буде добре виписати повноваження й сфери відповідальності, щоб не повторився бардак часів Махуна.

— Звичайно, звичайно, — в один голос погодились Воля й Чален–ко, вочевидь задоволені відповіддю. — Група юристів готує проект закону одразу вам дамо на узгодження.

— І ще одне, — обм'яклість зійшла з обличчя Чаленка, наче скинув він маску з полілату. — Хотів би домовитись з вами про обмін інформацією. Я контролюю архіви ДерВару там є багато цікавого…

— Коли будемо проводити люстрацію, — додав Воля.

— …але чи не могли б ви, пане генерале, поділитися з нами вашими файлами? — закінчив думку Чаленко. — Бо вороги наші розбиті, але не знищені. Тут треба об'єднати наші зусилля.

Гайдук подивився на важкі роги, що висіли над кріслом голови ЦКР, і подумав, що непогано було б встановити там відео–аудіоапаратуру спостереження, аби знати, що насправді надумали ці милі хлоп'ята та їхня богонатхненниця Ерна Еріхівна.

— На жаль, — скорботно зітхнув Гайдук, — я сам не знаю, де мої файли й чи я зможу колись до них дістатися. Людина, яка відповідала за це, буцімто загинула в Німеччині… й не відомо, чи повернеться колись… Але сама ідея чудова.

І перед тим, як попрощатися, спитав:

— А що робити, якщо Суздаль запропонує приєднатися до нас, до України–Руси?

Воля закричав, що це — троянський кінь для нової держави. Не може ведмідь, хоч і розрізаний на частини, приєднатися до вільного козацького коня.



35

Суздаль потопав у снігах, від чого непрохідні бори, що оточували місто, здавалися ще чорнішими. Обидві київські бойові «черепахи», пофарбовані в темно–сірий з блакитним відтінком колір, з білими тризубами і бортовими номерами 001 та 002, летіли на висоті триста метрів, на відстані до двохсот метрів одна від одної, підтримуючи постійний радіозв'язок між бортами. Локатор командирської «черепахи», в якій перебував Гайдук, був вимкнутий для збереження режиму невидимості, але не надходило жодних тривожних імпульсів наземних локаторів щодо загрози несподіваного залпу ракет ППО. Після Калуги вони повернули на північний схід, щоб обминути Москву яка затемненим тривожним масивом лежала зліва по курсу За командирським штурвалом сидів Крук, якому пам'ятаючи засідку в Феофанійському лісі, не повідомили деталі маршруту На місці другого пілота вмостився Невінчаний. Він разом з фірмовим позивним «бляха–муха» подавав Круку команди, звіряючись із штурманською картою, на екрані якої висвічувалися деталі їхнього лету.

Коли вже підлітали до Володимира, готуючись здійснити крутий лівий віраж до Суздаля, пролунав сигнал тривоги.

— Бляха–муха… — Невінчаний повернув спотворене Чорним Мором обличчя до Гайдука. — Повідомляють, що на наш конвой напали якісь невідомі. Вбили китайців і захопили вантаж. А я там поклав дванадцять пляшок горілки «Древньокиївської», сало, часник, мед до–вибуховий. Що з цим народом робити?

— Хто напав — відомо?

— Хлопці з Острова кажуть — якісь вовки.

«Малахов був правий, — подумав Гайдук. — Чи не занадто правий?» Ця підозра — абсолютно нормальна і професійна — була неприємна Гайдукові, і він відкинув її.

— Щось сталося? — занепокоївся митрополит Ізидор, котрий сидів поруч з Гайдуком. Це був великий, важкий чолов'яга років сорока, з густою чорною бородою і довгим, чорним, без ознак сивини волос–сям; з–під чорних брів визирали світло–сірі, з блищиками цікавості до всього, очі. Те, що чув Гайдук про владику Ізидора, свідчило про мудрість і неабияку доброту цієї людини. Розповідали, що, коли Чорна Орда окупувала Київ, він сховав у підвалах Софійського собору близько ста двадцяти єврейських дітей і не дав ірансько–палестинській спецкоманді «Месники Сабри» потягти цих дітей до Бабиного Яру У роки Великої Темряви Ізидор відкрив при Софійському соборі притулок для київських дітей–сиріт, у Києві та приміських селах священики збирали подаяння, щоб урятувати голодних дітей. Ще Гайдукові розповіли, що митрополит знає сім древніх мов — арамейську гебрейську давньогрецьку латину санскрит, староруську і старопольську (шльонську) — і вважається одним з найкращих знавців біблійно–євангельських текстів. Його перу належала книга «Віра в Бога і тиранія Технологій», видана в 2075 році у Ватикані, що викликало численні доноси з боку православних фанатиків і невдоволення гетьмана. У відповідь на це Ізидор написав публічну заяву в якій стверджував, що у XXI столітті перед християнством — чи то католицизмом, чи православ'ям, чи протестантством — стоїть спільний виклик — виживання. Мотивів для об'єднання набагато більше, ніж до розбрату І хоча його не обрали патріархом об'єднаної Української помісної церкви, як багато хто сподівався, проте авторитет Ізидора зріс.

— Невеличкі бої місцевого значення. Ми майже прилетіли. Через десять хвилин посадка, — поінформував Гайдук митрополита.

Зменшивши швидкість і висоту «черепахи» наблизилися до Суздаля. Дивовижна картина відкрилася перед киянами: потопаючи в снігах, перерізаних змієподібними вигинами ріки Кам'янки, сорок білостінних соборів, церков і монастирів, святково підсвічених, з блакитними, золотими і червоними цибулинами бань, розкинулися на берегах ріки серед непримітних дерев'яних будівель, які становили сіре тло для цієї казкової оперної декорації, що за нею стояли не співи й танці, а справжня віра, страждання, смиренні надії й уповання на Боже милосердя, якого так бракувало цим похмурим північним землям.

Прямо перед собою, на лівому березі Кам'янки, вони побачили підкову захисних валів суздальського Кремля, його серце — собор Різдва Богородиці. На півночі сіріли стіни, колись неприступні, Покровського жіночого монастиря. На самому обрії, серед лісів, ховалися твердині новітнього жіночого монастиря Марії Магдалини. Ліворуч, на правому березі Кам'янки, майже навпроти Кремля, стояв біля окружної дороги новий, щойно збудований стадіон імені Андрія Боголюбського, зелене, яскраво освітлене поле якого, підготовлене до першої гри, здавалося клаптиком справжнього довоєнного життя. Неподалік від стадіону вони помітили геометричні лінії посадкової смуги місцевого аеропорту На стоянковому майданчику можна було побачити чотири літальні апарати, серед яких — невеличкий дирижабль.

— Ввімкнути бортові вогні, зробити коло над Кремлем, — наказав Гайдук.

З монастирських келій, церков, готелів і трактирів повисипав люд; задерши вгору голову люди розмахували руками, вітаючи появу невідомих «черепах». Мабуть, думали, що марсіани прибули на літаючих тарілках.

— Суздаль, Суздаль, я Київ, — монотонно повторював Крук, кружляючи над смугою. — Як мене чуєте? Йду на посадку.

Його, мабуть, почули, бо негайно увімкнули повну святкову «ялинку» — набір білих, червоних і зелених вогників, що окреслювали точне місце посадки.

Через три хвилини за «черепахою-001» здійснила посадку «черепаха-002».

— Тут холодно, — сказав Невінчаний. — Накиньте куртку Ігорю Петровичу Ви кольчугу наділи?

— Навіщо кольчугу?

— Про всяк випадок. Мало що.

Гайдук махнув рукою і пішов до виходу І одразу наштовхнувся на давніх знайомих: біля трапу його чекав дворецький Басманова — тільки не в перуці і камзолі, як у 2077 році, а в розкішному довгому хутрі з соболів та вовчій шапці. Замість черевиків з рожевими бантами на ньому були добротні валянки тютюнового кольору.

Гайдук позаздрив дворецькому, бо мороз пробирав до самих кісток.

— Его Высокосиятельство is very glad that you're coming to us, — схилився дворецький (як виявилося невдовзі, вже не дворецький, а начальник протоколу царя, полковник дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа). Пара вихоплювалася з його рота, наче дим з маневрового паровоза.

Неподалік від полковника стояли опричники Басманова, що оточили різьблені позолочені сани — мабуть, для високих гостей. Але чорнобильська охорона Гайдука вже вивантажила з великої «черепахи» бронеавтомобіль «Козак Мамай» — свіжопофарбований, вже без недоладних газогенераторних печей, з зашпакльованими подряпинами від куль; на гарматній башті, в якій возсідали Мармиза та Микита Іваненко, встановили синьо–жовтий прапор; члени делегації зайняли свої місця в бронеавтомобілі. Крук усівся за кермо. Невінчаний — поряд з ним. У «черепахах» залишилась охорона.

— З Богом, — сказав Гайдук. І додав подумки безсмертне гасло Невінчаного: «Бляха–муха».

«Козак Мамай», супроводжуваний опричниками, рушив з місця.

Гостям здалося, що в Суздалі, незважаючи на святкове освітлення, набагато темніше, ніж у Києві. Через півгодини після приземлення запала полярна ніч.



36

Основні урочистості коронування нового російського царя Ніколая Третього відбувалися в суздальському Кремлі — спочатку в соборі Різдва Богородиці, потім — в Архієрейських палатах, що примикали впритул до собору У неділю вранці посипав пухнастий сніг, який розквасив викладені заздалегідь червоним сукном дороги для почесних гостей. Сотні опричників, що гарцювали на конях головним проспектом Суздаля — вулицею Леніна, перетворили шлях, яким мали йти почесні гості, на суцільне болото. На щастя, делегація з Києва зупинилася неподалік Кремля — в одному з затишних п'ятизіркових готелів «Соломонія» в Посаді. Вранці 26 лютого рівно о 10.45 «Козак Мамай», супроводжуваний чорнобильцями та опричниками, під'їхав до головного входу собору урочисто прикрашеного різнокольоровими лампочками: у місті було встановлено два десятки локомобілів, переважно перероблених зі старих музейних паровозів, які гуркотіли на півночі, біля Ризоположенського монастиря. Електрики вистачало. Сам собор вирізнявся якоюсь небесною, журливою красою своїх ще домонгольських стін і ліній, своєю п'ятиглавою смиренною блакиттю цибулин, укритих золотими зірками. Цей собор, ідея якого була перенесена з Чернігова, втратив візантійську пиху пристосувався до вбогих північних краєвидів. Наче прочитавши Гайдукові думки, митрополит Ізидор неголосно промовив:

— Здрастуй, внуче київський, правнук царгородський.

І перехрестився.

М. В. Гоголь (Твердохліб) був улещений увагою до себе суздальського люду (бо і справді чимось нагадував свого великого полтавського земляка — особливо носом, правда, більш м'ясистим і роздобрілим у довоєнний час на академічних харчах і на нескінченних бенкетах дисертантів) — вартові при вході уважно звіряли його перепустку з біометричними даними, не вірячи, що сам Гоголь приїхав до них з далекої Хохландії — і тому Микола Васильович утримався від історичних коментарів на теми синергізму та антагонізму цих земель з київською вітчизною.

В соборі стояли довгими рядами дубові лавки, куди проводили гостей розпорядники, що працювали під пильним наглядом полковника дипломатичних військ Родіонова–Дюбуа: він привітно махнув граціозною ручкою Гайдуку Сіли в лівому секторі, неподалік іконостаса, там, де були зарезервовані місця членам іноземних делегацій. Праворуч залишалися ряди для бояр та духовенства.

Собор зсередини був так само зворушливо–наївний, зосереджений на несуєтній молитві, як і ззовні. Темно–вишневі, розмальовані золотими та зеленими рослинними орнаментами, древні стіни були позбавлені купецької аляпуватості постсовєтського православного відродження та нафтогазового гламуру XXI століття, а ікона Рубльова «Богоматір», що висіла в центрі іконостасу притягувала до себе погляди присутніх, немов чисте джерело прозорої питної води, яке кличе до себе спраглих: Младенець зворушливо обіймав Матінку за шию, поклавши праву руку їй на груди, і всі ці пригаслі, могутні в своєму спокої кольори — ясно–червоні, чорні, вохряні, золотисто–осінні — здавалося, освітлювали Велику Темряву зігрівали душі людей, споконвіку звиклих до концтабірних холодів.

До митрополита Ізидора підійшов, прошелестівши крізь заповнені ряди, полковник Родіонов–Дюбуа і спитав, чи зміг би владика своєю проповіддю і молитвою за нового російського царя освятити церемонію, враховуючи історичну роль Києва як другого Єрусалима слов'янських земель. На що Ізидор дипломатично відповів, що він не патріарх Київський і ніхто не давав йому повноважень на таке представництво. А молитися за молодого царя він небезпремінно буде.

— І що цікаво, — поділився своїми спостереженнями з супутниками Ізидор, — ніде тут я не бачу і сліду символіки смертохристів, яка оскверняє православні святині. Хоча Басманов — головний деміург цього дійства — є палким прихильником смертохристів. Це він породив Сансизбаєва. З чого я роблю висновок, що проект смертохристів був призначений спеціально для України, для руйнування і компрометації основ нашої віри, для поділу вірян й для розпалювання між ними ненависті.

На подіумі перед олтарем стояло десять тронів, посередині — найбільший, золотий, прикрашений темно–червоними рубінами. Гайдук упізнав трон, на якому возсідав Басманов, приймаючи його в своїй чернігівській резиденції.

Тим часом міністр імператорського двору граф Буйський оголошував імена високопоставлених гостей, що заповнювали собор:

— Его высочество принц Уэльский Джонатан, лидер лейбористской партии Объединенного Королевства Великой Британии, его высочество наследный принц Датский Гамлет, партия зеленых Дании, его выс…ство герцог Вюртембергский, его… принц Саксонский, великий князь Черногорский, его сиятельство, специальный посланник Поднебесной народно–демократической империи, генерал–губернатор дальневосточных и восточноуральских территорий посол Ли Хунчжан…

При цьому урочисто були внесені жовті прапори з червоними, мов полум'я, драконами.

— …принц Неаполитанский Сальваторе–Сарно Четвертый…

Гайдук згадав це ім'я — воно не раз звучало в донесеннях ВІРУ, це був керівник неаполітанської каморри, який замовляв у Керчі підводні міні–човни для транспортування наркотиків. Звучали і прізвища видатних російських аристократичних родів: Боліцин, Бодунов, Будін, Бужков, Буданов, Бедмедєв, Буйський, Бенкендорф, Байден, Багров, Браудер, не кажучи вже про Басманова. Нескінченною чередою йшли титуловані особи, які переважно нікого і нічого не представляли, зате хизувалися своїми титулами, як старі олені — важкими рогами. Але з–посеред пишних титулів, звань, рангів і посад два прізвища привернули особливу увагу Гайдука:

— барона Буковинського, Подільського, Гомельського, Смоленського, графа Марбурзького, члена Світового уряду в Локарно (Швейцарія) Фрідмана, який увійшов до собору у великій хутряній гостроверхій хасидській шапці, не скинувши її, чим викликав загострення антисемітських почуттів серед православного люду

— і виконавчого менеджера скандинаво–руської благодійної організації «Вовки Півночі», високодостойного ярла Святополка Рьонгвальда — особистого представника конунга Фенрира Сьомого.

Гайдук не повірив власним очам: позаду в третьому ряду всівся колишній братчик Спасо–Дніпровського козацького братства Свято–полк, його рятівник — довгов'язий скандорус з холодно–блакитним поглядом і впалими щоками, що заросли світлою щетиною. Перед початком основної частини коронації Гайдук устиг по геджету закритого зв'язку дати наказ Невінчаному взяти з собою Мармизу та Іваненка і підійти якомога ближче до собору — рівень їхніх перепусток (охорона VIP) дозволяв це.

Тимчасом голографічні, об'ємні, лякаюче живі постаті–фантоми дев'ятьох найвидатніших царів Росії вийшли на подіум і розсілись на тронах.

Іноземні гості, бояри у високих шапках, схожих на ведмежі папахи англійської королівської гвардії, що зайняли правий сектор собору православні ієрархи, купці та опричники, пройняті містичним трепетом російської історії і вічною магією влади, вгадували — хто є хто серед привидів минулого: всі погляди негайно схрестилися на тіні Сталіна, який сів зліва від трону нового царя. Сталін був у світло–голубому маршальському мундирі (тут Гайдук прокляв Богошитську за вибір майже такого ж самого кольору генеральської уніформи, прокляв і себе, що спокусився на цей мундир, проміняв темно–зелений колір офіцера ВІРУ на це небесне одіяння, fucken old fart); Сталін спокійно розпалював люльку не звертаючи на зал жодної уваги. Мало хто помітив, що винесли також голову Леніна в скляній призмі, оголосивши, що це — подарунок науково–дослідного мавзолею; голову поклали на крайній правий трон. Серед символів історії були Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга (Гайдук не знав, що вона була така товста, нагадавши йому чимось Зару), Ніколай Перший та Ніколай Другий, якого всадовили по праву руку його молодого спадкоємця. В ході цього перформансу стався смішний інцидент: одним з останніх на подіум ледве видерся якийсь віртуальний ліліпут з колишніх хазяїв Росії й хотів зайняти місце поряд зі Сталіним. Стара, прозора, але все ще грізна тінь кривавого диктатора гаркнула на весь собор:

— Зачем прешься? Пошел на хер отсюдова, жид троцкистский…

Його підтримала Катерина Друга, яка піддала ліліпутові під зад кришталевим черевичком, так чудово описаним М. В. Гоголем, примовляючи при цьому:

— А фот щас физофу айнзацкомандо, ферфлюхте юде…

Але, незважаючи на окремі прецікаві інтермедії, що розігрувалися на потіху глядачам, відчувалося, що основна церемонія затримувалася. Нарешті страшна чутка промайнула, як подув холодного вітру з тундри: нібито невинного хлопчика Ніколая Третього щойно зарізали скритовбивці, підіслані конкурентом — царем–не–царем Кірілом Другим (Медуновим), і що біле, як сніг, знекровлене тіло Ніколая Третього лежить на бенкетному столі в Архієрейських палатах.

І хоча церемонія розпочалася через півгодини (сказали, що то Басманову стало зле) і всі нарешті побачили молодого царя, страшний і підступний поголос поповз по Суздальській землі, перекинувшись на Москву та інші сепаратні частини колишньої Імперії Двоголового Орла, і чутки ці не вдалося викоренити чи притлумити в ході інтенсивної антидифамаційної кампанії, розпочатої піар–командою молодого царя.

Велике скупчення людей і затримка в протоколі призвели до того, що, відчувши нестачу кисню, почали гаснути воскові свічки в соборі — довелося заміняти їх муляжами з електролампочками. Нарешті на амвоні з'явився патріарх Суздальський, Московський, Володимирський і всія Русі Савелій — двометровий гігант, який колись грав за збірну духовної академії з баскетболу і запам'ятався кліру тим, що, закинувши м'яч до кошика, щоразу ставав на коліна і хрестився на всі чотири боки.

— Во имя Отца и Сына и Духа Святаго, — басовито проголосив патріарх, і всі встали.

Священики внесли стіл з імператорськими регаліями: царським вінцем, отороченим хутром, ясно–червоною мантією з підкладкою з горностаю, скіпетром і державою. Всі повернули голови до входу в собор, де з'явилися юний цар, його регент боярин Басманов і опричники. Хлопчисько трохи підріс від того часу коли Гайдук бачив його, але залишався, як і в 2077 році, блідим, задумливим підлітком, якого, здається, не обходило те, що відбувалося в соборі. Басманов дуже постарів — його сиві патли зжовкли й поріділи, а сам він згорбився, і рука, що колись твердо тримала посох–сокиру тепер безперервно тряслася, від чого цокотіння посоха на підлозі лунало в соборі, як автоматна черга. Новий цар був одягнений в мундир гвардійського полковника дивізії МГБ, тільки чоботи були не чорні, а — червоні, з білими написами «Nilce».

Почався чин коронації. Новий цар, зійшовши на подіум, проігнорував віртуальні постаті своїх попередників: зупинився тільки перед головою Леніна, навіть присів, щоб краще роздивитися вбивцю свого батька, матері та невинних сестер і братика. Потім наблизився до царської брами, перехрестився й відважив земний уклін, відтак умостився на троні, трохи завеликому для нього, і ну собі роздивлятися навсібіч, вітаючи помахом руки знайомих, яких побачив у соборі. Патріарх підійшов до Ніколки й щось тихо спитав. Той відповів голосно і роздратовано:

— Да православный я, будто не знаешь. Не тяни резину мудак.

Накинувши на себе мантію, яка виявилася задовгою, виказуючи велике нетерпіння, підліток вихопив з рук патріарха шапку Мономаха, надягнув її й почав крутити на голові, не знаючи — де перед, де зад. На допомогу йому поспішив його попередник, Ніколай Другий, допоміг підлітку надіти корону Патріарх підштовхнув хлопця до трону і вклав у його праву руку скіпетр, схожий на електрошокер, тільки золотий, і в ліву — державу що нагадувала золоте гарматне ядро.

Тепер, коли хор співав урочисто–сумний псалом «Просимо милості Твоєї, Господи», настала черга для таємничого ритуалу миропомазання на царство: Ніколай неохоче зняв з себе корону не віддаючи її ні Басманову ні єпископам, й підійшов до царської брами. Вона розчинилася — на порозі олтаря царя зустрів патріарх, який спеціальною ароматною рідиною, перевіреною в хімічній лабораторії центрального управління опричників, помазав хлопцеві чоло, очі, ніздрі, від чого Ніколай голосно чхнув, а далі — рот, груди і руки, примовляючи: «Печать дара Духа Святаго». Окропивши Ніколая святою водою, патріарх радісно гукнув:

— Господь помазал Царя елеем радования, одел его силою с высоты небесной, наложил на его голову венец, даровал ему долготу дней, дал в десницу его скипетр спасения, посадил на престоле правды. Царь Всероссийский Николай Третий взошел на престол! Да спасет он землю русскую от смуты, распада, войны и разорения!

Хор грянув «Многие лета», і церемонія закінчилась.

Гайдук глянув на геджет. Коронування тривало одну годину тридцять сім хвилин. Невінчаний повідомив, що вони чекають свого генерала біля виходу з собору Надворі все ще падав густий сніг, вибілюючи темні постаті опричників та крупи їхніх коней, що здавалися чавунними.

— Подать карету Его Величеству царю Всероссийскому Николаю Третьему! — дзвінко і пронизливо закричав на весь присоборний майдан полковник дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа.

Гайдук коротко переговорив з Невінчаним (Мармиза та Іваненко чекали поодаль) і сів до «Козака Мамая», з насолодою зачинивши важкі броньовані двері. Наче додому повернувся.

— Куди? — спитав Крук.

— До готелю. Маємо дві години перерви.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка