Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка8/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

30

Перед від'їздом з Пирогова Гайдук провів Аскольда і Ликеру з дітьми до їхньої хати. Аскольд ніс на руках малого Івася. Ликера йшла попереду.

— Ви не ображайтесь, пане генерале, — тихо мовив Аскольд, щоб не розбудити Івасика, який заснув у нього в руках. — Мені болить усе, що пов'язане з Боженою.

— Мені теж.

— Ми вас не засуджуємо, але…

— Ви мене засуджуєте і, можливо, маєте рацію.

— Чи ви отримуєте якусь інформацію з Америки?

Гайдук заперечливо похитав головою.

— Може, вона жива? — в голосі Аскольда були туга і надія.

— Хотів би вірити. Я сподіваюся на це, — Гайдук подумав, що навіть уві сні Івасик усміхається. — Божена покинула мене у найважчу хвилину мого життя. Її звільнення обійшлося дуже дорого. І досі батьки Льоші — загиблого офіцера — проклинають мене. Не розуміють, в ім'я чого він загинув. Божена зробила вибір — служити Америці. Я її не засуджую за це. Але, як мені здається, вона вирішила відкрити військовим одну таємницю Марса… Хоч не мала на це права. Для мене вона мертва.

Він сам жахнувся з непримиренної жорстокості цих слів.

Вони зупинилися біля висохлої груші, на якій колись — у найщасливішу пору Гайдукового життя — сидів дрон серії «Яструб».

— Я не виправдовуюсь перед вами, — продовжував Гайдук. — Але зрозумійте: у вас є Ликера, діти. А в мене — нікого. Я стояв на межі загибелі… Тобто помер одного дня. Мене повернули. Самотність — як чорна діра. Знищує людину…

— Я розумію, — покірливо мовив Аскольд. Він уже не був схожий на самовпевненого латиноса, а — блідий, зморений, посивілий, в ла–таному–перелатаному бушлаті — скидався на українського селянина часів сталінської колективізації.

— Як ви змогли вижити? — спитав Гайдук.

— Деякі запаси були… А потім я впрягався у візок й ходив до Києва, торгував борошном і картоплею. Продавав борошно склянками і картоплю на штуки. Тепер оратиму поле, чекатиму сонця. Я чув, що хочуть землю в нас відібрати москалі. Продзагони наче організували?

— Відіб'ємо. Роздамо вам зброю, армію організуємо.

— Без землі нам не жити, — Аскольд передав сонного Івася в руки Гайдука. — Потримайте, я зараз вернуся.

Він пішов до хати й повернувся з синім пластиковим конвертом, туго перемотаним коричневою клейкою стрічкою.

— Це вам. Це все, що залишилось від Божени.

Перш ніж віддати батькові Івасика, Гайдук відчув тепло малюка, що несло заспокоєння. «Це називається нірвана», — подумав Гайдук. Хлопчик усміхався уві сні так блаженно, наче бачив щасливе видіння — сяєво, яке щедро линуло на землю з небесних сфер, — і ніхто на землі ще не помітив цього тихого світла, за яким спрагли люди, але мале дитя вже було благословенне цим знаком життя і спасіння.

Коли вони від'їжджали, хлопці з самооборони ще не повернулися, Григорій Невінчаний пообіцяв проконтролювати все, пов'язане з замахом на Гайдука, і доповісти в Києві. Принагідно й розповісти історію своїх мандрів у часи Великої Темряви.

«Козак Мамай» повертався до Києва іншим маршрутом, звернувши при виїзді з Феофанійського лісу праворуч до торговельного центру «Магелан», а далі знову праворуч — повз територію сірих пагорбів Голосієва.

Оля сумно і мовчки сиділа — куди тільки поділася її ейфорія? — а Гайдук похмуро думав про Божену.



31

Бог дуже любив Землю як найкраще своє творіння і тому не витримав довгої розлуки й повернувся з далеких галактик Він по–бачив темну планету, оповиту хмарами попелу, немовби запнуту брудними ганчірками. Його всепроникний погляд, для якого сіро–коричнева пелена хмар не становила жодної перешкоди, узрів свинцеву поверхню океанів і потопаючі в пітьмі масиви континентів, позбавлені звичного сяева великих міст–метрополій. Лишень де–не де мерехтіло слабке світло енергонезалежних земель — Норвегії, Швейцарії чи Канади, — де працювали в автоматичному режимі гідроелектростанції Ні Темрява, ні падіння економіки, ні загибель великих людських популяцій не занепокоїли Господа, бо, як істота справедлива і мудра. Він знав:

— по–перше, що люди завинили перед Ним, не послухалися Його пересторог, занурившись у численні гріхи содомії, безвір'я, віровідступництва, брехні, братовбивства, анархічної розпусти й віртуального блуду, у зло повсякденне, — і Він тому покарав їх;

— по–друге, що життя відродиться згодом і все почнеться спочатку — до наступного Великого Спалаху.

Але що насправді занепокоїло Бога — це те, що за Його відсутності Сатана, перенісши свій трон з Содому і Гоморри до Нешавару, на кордоні Пакистану й Афганістану, значно посилив свою інформаційну присутність на Землі серед народів людських, провівши низку пропагандистських кампаній і пустивши поголос про боязку втечу Бога з земних Його володінь, про те, що зрадив Господь людей, кинувши їх у годину Темряви; численна агентура Сатани, прибравши подобу фальшивих пророків, сіяла на Землі зневіру, ненависть і розпач. Настали часи злославні, й Господь уже не міг стояти осторонь, дивлячись, як творіння Його — Земля і життя на ній — поринають у темряву духовну, у безвихідь.

Вислухавши доповіді близьких співробітників про ситуацію на Землі, Бог негайно увімкнув стільниковий телефон ВНЗ (вищого небесного зв'язку) й набрав номер Сатани: 666. Між Ним і Сатаною відбувся такий діалог:

БОГ. На якій підставі ти. Сатано, порушуєш існуючі домовленості про розмежування зон впливу?

САТАНА. Рівновагу порушив Ти, дозволивши Твоїм дітям, божевільним землянам, провести серію ядерних вибухів. Ти що, не знав, які наслідки потягне за собою Твій дозвіл? Не читав спеціальної літератури про ядерну ніч?

Б. Припустимо, я помилявся, в чому каюсь. Але ти не мав права оголошувати Землю своїм володінням — зоною Абсолютного Зла.

С. (сміючись). Я тільки заповнив існуючий вакуум влади.

Б. З метою відновлення запровадженого мною світрпорядку я відправляю на Землю особливий легіон Ангелів Світла…

С. (іронічно)…яких у всеозброєнні чекатиме і знищить мій легіон Ангелів Безодні.

Б. Пропоную не починати нової Небесної Війни, бо світ може не витримати нового випробування.

С. Яне проти, бо немає в Універсумі миролюбнішої сили, ніж я та мої Ангели Безодні. Але ти програв людство, яке зневірилося в добрі, в існуванні милосердя. Люди не вірятьу Тебе.

Б. Це наклеп! За найсвіжішими соціологічними дослідженнями, до двадцяти відсотків людей — це святі, добрі, благочестиві люди, які слідують моїм заповідям.

С. А сорок відсотків віддали мені душу й не хочуть чути про Твоє існування.

Б. Ти знаєш, наскільки брехливими є дані так званих соціологічних досліджень. Але можу погодитись з тим, що ситуація не є нормальною, і я вживу всіх необхідних заходів, щоб змінити її на свою користь.

С. (гмикає). Ну–ну, спробуй.

Б. (роздратовано). Кінець зв'язку.

Після цієї розмови Бог, який тимчасово оселився в Тибеті, розмістивши поряд свою Адміністрацію, почав думати нелегку думу про шляхи виходу з ситуації, що склалася.



Частина третя. ЗОМБІ
32

Падіння в 2076 році російської Імперії Двоголового Орла, яке боярин Басманов схарактеризував як найбільшу геополітичну трагедію XXI століття, вирішило на певний час питання політико–економічної орієнтації різних частин імперії — від Євро–російської республіки (ЄВРОР) на Балтиці зі столицею Кенігсберг до Російсько–японської асоціації на Далекому Сході (РОСЯНА); але фрагментація імперії на автономні частини тільки загострила основне династичне питання російської монархії — хто візьме на себе роль нового «збирача земель руських», тобто хто стане новим російським царем: Його Величність старий, дев'яностодворічний монарх, товариш Кіріл Другий (Медунов), генеральний секретар партії МАРС, безнадійно хворий на паркінсонізм, чи новий претендент на російський трон, вихованець боярина Басманова дванадцятилітній Ніколай Третій, якого оточення Кіріла Другого негайно оголосило самозванцем й піддало анафемі.

Після листопадових подій 2076 року у Москві (Кривавий Курбан–Байрам) Кіріл Другий (Медунов), якому жодна з шести самостійних російських республік не схотіла надати притулок, змушений був повернутися до Баден–Бадена, де колись народився як представник занедбаної, захирілої галузки колись могутнього древа царської сім'ї Романових. Невдовзі після свого повернення з Москви Медунов був підключений до апарата штучного дихання і втратив будь–який контакт з дійсністю. Тому Земський собор Росії, скликаний у Чернігові Басмановим з дозволу командування військ Чорної Орди 10 серпня 2077 року якраз напередодні Великого Вибуху проголосив наступним імператором Всеросійським Ніколая Третього. І хоча невеличкий підрозділ УРА обстріляв з важкого станкового кулемета зведений за гроші Басманова бетонний, схожий на фортецю палац імені князя Мстислава Хороброго, в якому засідав собор, а на двох гостроверхих вежах Спаського собору вивісив українські національні прапори, ця атака не вплинула на учасників собору які в спеціальній резолюції підкреслили, що Чернігів разом з Тьмутараканню завжди був надійним форпостом Росії і є невід'ємною частиною Суздальського царства.

Здавалося б, Басманов як ніколи близький до реалізації своєї мрії — побачити на російському троні свого Ніколку І проведення це–ремонії інтронізації Ніколая Третього в Суздалі підтверджувало це, якби не одна обставина юридично–династичного характеру: ново–проголошений цар виявився КЛОНОМ.

Ціною величезних коштів і зусиль Басманов спромігся клонувати Ніколку з кісток імператора Ніколая Другого, вбитого більшовиками в 1918 році. Спочатку ця операція трималася в суворій таємниці, але врешті–решт вийшла на яв саме напередодні Чернігівського Земського собору 2077 року.

Російське феодальне суспільство — бояри, купці, військові, опричники, кріпаки, жандарми, кібервоїни, люди вільних професій — здригнулося від цієї звістки, вперше в історії зіткнувшись з проблемою, яка не мала прецедентів, адже нікому у Великій Британії не спало на думку клонувати королеву Вікторію чи у Франції відтворити з отруєних миш'яком кісток Наполеона улюбленого імператора–корсиканця.

Одразу ж представники двору Кіріла Другого (Медунова) — людини, як відомо, бездітної — заявили, що з тіла паралізованого старця видобуто кілька краплин безцінної романовської справжньої сперми, якою запліднено графиню Софію Августу Ангальт–Цербст з німецького роду вічних добровільних безвідплатних донорів Росії, і що тільки цей нащадок — Кіріл–Ганс Третій, що має ось–ось народитися, — гідно представлятиме відроджений рід Романових. Прибічники Медунова подали позов проти Басманова до Європейського трибуналу прав людини в Женеві, в якому доводили, що так звані «кістки Ніколая Другого» є невідомим субстратом, що міг належати навіть якомусь єврейському чекістському виродку або китайському більшовицькому комісару.

Женевський трибунал прийняв амбівалентне рішення, стверджуючи, що клонування людини не порушує фундаментальних прав людини, а династичні суперечки не входять до компетенції суду.

Підбірку з газетних вирізок на цю тему знайдених у бібліотеці Києво–Могилянської академії, принесла наступного дня після вінчання Оля, яка, занепокоєна небезпеками дальньої подорожі свого чоловіка у російські дикі ліси, запропонувала Гайдукові свою програму дій.

Перше: рота китайських народних добровольців під команду–ванням Миколи Мармизи (охорона Гайдука) з важкою стрілецькою зброєю рушає негайно до Суздаля кіньми і з трьома бронеавтомобілями «Козак», завантаженими подарунками новому російському цареві.

Друге: сам Гайдук з кількома членами делегації транспортується до Суздаля іншим способом, а для того, щоб дізнатися, яким саме, треба йому негайно відвідати «Чорнобиль-30».

Гайдук, який уже майже звик до химерного поєднання шаленої енергії, тверезого розуму та молодіжних фантазій дружини, зітхнувши, погодився з цим. Він і сам розумів, наскільки небезпечною і важливою стане подорож до Суздаля.



33

Працюючи радником гетьмана з національної безпеки, Гайдук ніколи не бував на особливо таємному спецоб'єкті «Чорнобиль-30», що входив до сфери особистої відповідальності К.-Д. Махуна, який ревно оберігав своє дітище від зайвої уваги підлеглих, навіть найближчих. До Гайдука доходили різні чутки щодо діяльності спецоб'єкта «Чорнобиль-30» (відкритими для світу залишалися лише протиатомні скафандри «Чорнобиль-30»), але він заборонив співробітникам ВІРУ збирати окремий файл, присвячений «Чорнобилю-30», бо це було б грубим порушенням прямих наказів гетьмана, його суворої заборони.

Їхня нинішня поїздка до Чорнобиля також була обставлена таємним ритуалом: Оля не сказала своєму шефові Василю Волі, куди вони їдуть (повідала лише, сором'язливо опустивши очі, що подаються «у рамках медового місяця туди, де чекає на них богиня Траха»), і дозволила запросити тільки Валер'яна Шморгуна — як виявилося, довірену особу для зв'язку з «Чорнобилем-30».

Враховуючи сумний досвід весільної прогулянки до ЗЕК-116, на даху «Козака Мамая» встановили спарену швидкострільну гармату GMAS-33 (калібр 33 мм, народна назва — «тещин язик», яка змітала все навкруги в ближньому бою від п'ятдесяти до трьох тисяч метрів). Гарматою заправляли Гайдукові друзі — братчики Микола Мармиза та Микита Іваненко, які першими приїхали до Києва на виконання розпорядження ЦКР Чміль та Гальперин затрималися в братстві, щоб підшукати собі заміну.

Коли проїздили повз Куренівку, вже за пам'ятником старому київському трамваю, який був свідком глинисто–дощової, селевої катастрофи Бабиного Яру, Гайдук звернув увагу на корпуси Китайсько–українського університету високих технологій імені Ден Сяопіна, на всіх поверхах яких світилися вікна й спостерігався рух людських постатей.

Гайдук зітхнув. Поки Воля цитує Велесову Книгу в Києві не працює жоден український університет. Він подумав, що, либонь, у Бостоні та ж сама ситуація: в темряві, в холоді й мороці світяться вікна китайських університетів, а Гарвард і МІТ зяють пусткою.

У Нових Петрівцях, біля брами Межигірського національного іс–торико–природного заповідника — бібліотеки Ярослава Мудрого, їх зупинив патруль.

Люди в незнайомій Гайдуку чорній формі, добре озброєні (на чорних бейсбольних кашкетах можна було побачити знак атома), ретельно перевірили документи киян, звіривши з попереднім списком на невеличкому лептопі командира. Оля, яка явно знала командира, кинула йому кілька незрозумілих слів — мабуть, пароль, — він зазирнув усередину «Мамая» і підняв руку.

— Ми будемо вас супроводжувати, — повідомив. Ескорт — їх було чоловік двадцять — усівся в чотири темно–сірі військові джипи «Джура», два спереду і два позаду «Мамая», і колона рушила. Порожнє шосе вело на північ: Димер — Іванків — Чорнобиль. За п'ять кілометрів до Чорнобиля їх зустріло КПП та огорожа, що складалася з трьох ліній колючого дроту й захисного муру з надміцного нанобетону — заввишки три метри, з потужними прожекторами, як у тюремній зоні. На в'їзді до КПП, перекритому сталевими надовбами, висіли грізні оголошення: «Стій! Ти в'їжджаєш до закритої зони»; «Висока радіація!»; «Стій! Перевірка документів»; «У разі порушення — стріляємо без попередження».

Їх знову перевірили люди в чорній уніформі. Гайдука особливо вразили їхні засмаглі обличчя — наче повернулися з теплих сонячних країв, — що контрастували з блідими, анемічними подобизнами його супутників. «У них що — своє сепаратне чорнобильське сонце?» — подумав Гайдук. Швидко проминули Чорнобиль, що анітрохи не нагадував покинуте, притрушене радіоактивним пилом забуття містечко, а навпаки — вразив широкими, добре освітленими проспектами (Гайдук запам'ятав проспекти академіків Бар'яхтара і Легасова), новими чотириповерховими будинками–котеджами, оточеними соснами, білими і оранжевими електромобілями, що тихо снували по вулицях.

З Чорнобиля подалися до Прип'яті, але не доїхали; після мертвого Леліва звернули, не доїжджаючи до Копачів, наліво — ніби в напрямку Чистогалівки.

І тут трапилася ще одна дивина: Гайдук незчувся (втратив на мить концентрацію й не помітив), як їхня колона опинилася під землею: це був тунель з чотирма смугами руху добре освітлений. У бічних «кишенях–стоянках» Гайдук побачив важкі темно–сірі тягачі з закритими платформами незрозумілого призначення. У таких колись транспортували мобільні стратегічні ракети наземного базування «Сварог» — доти, доки гетьман Махун не знищив їх на ультимативне домагання Конфедерації держав Північної Америки, яка погрожувала припинити фінансову допомогу Україні й позбавити членів Ареопагу архонтів та олігархів їхніх рахунків в офшорах та маєтків на Флориді. Але головною принадою для гетьмана стала обіцянка американців запросити його до Білого дому й сфотографуватися з Ендрю Ван Лі.

Система підземних тунелів розгалужувалася — це було справжнє підземне місто з цехами й лабораторіями, магазинами, складами й центром відпочинку Гайдук ще раз з сумом подумав, що він виявився далеко не найкращим керівником розвідувальної організації, яка за його наказом дивним чином не помітила об'єкт «Чорнобиль-30». Було порушено головний принцип розвідки: знати все без винятків. Нарешті колона виїхала на просторий підземний майдан, освітлений з особливою яскравістю, і зупинилася перед спорудою, що трималася на восьми легких, сяючих алюмінієм і нікелем, конструкціях–колонах. Навпроти розташувався монумент: довга колона людей у дивних свинцевих накидках (ці люди виглядали як олов'яні солдати) виходила на майданчик, де лежали розкидані уламки реактора, і приречено спускалася у підземелля, зникаючи назавжди — мабуть, згоряючи у пекельному полум'ї.

— Пам'ятник ліквідаторам, — прошепотіла Оля.

З будинку, де містився адміністративний центр «Чорнобиль-30», вийшов молодий усміхнений офіцер у чорному мундирі з двома червоними шевронами й чемно привітався з Гайдуком.

— Вас чекає Інспектор Кварк.

Оля і Шморгун прослідували за Гайдуком; Мармиза та Іваненко, засліплені після темряви братства, до якої звикли й вважали природною, вражені, наче потрапили до раю, залишилися в кафе у вестибюлі, а Крук переставив «Мамая» на дальню стоянку й влігся спати в бронеавтомобілі.

Гайдука з супутниками ввели до великої зали, три скляні стіни якої відкривалися на неозорий український степ, якому кінця–краю не було: тут золотіли соняшники, що повертали свої голови за сонцем, шелестіли бронзові зарості кукурудзи, а на безмежному баштані червоно і оранжево світилися планети гарбузів, темно–зеленими ядрами лежали прохолодні кавуни. Після похмурого мороку Великої Темряви з її низькими грифельно–брудними хмарами, що прасували Землю і пригнічували людські душі, небо на панорамі здавалося прозоро–глибоким, з переходом від легковажної блакиті, створеної для птахів, до чорно–фіолетових космічних заповідників Бога.

Степ бринів життям; недалеко від скляної стіни хиталися білі сумні ковили, ховрашки стояли некліпними стовпчиками, дивлячись на гостей; а підступний шуліка чигав на необачних роззяв з гризунського племені, нерухомо зависнувши в повітрі.

Гайдук подумав, що це не звичайна штучна панорама, створена з допомогою комп'ютерної графіки і стереоефектів, а наркотик для стражденних, спраглих за світлом душ; після такого видива навряд чи хто схоче повертатися в сутінки повсякденної реальності.

— Подобається? — почув за спиною голос і різко повернувся. Перед ним стояв невисокий, худий чоловік із широкою, але жорсткою усмішкою на зморшкуватому обличчі й некліпним твердим поглядом суворого пророка. В ньому дивно змішувалася старість плоті — мереживо зморщок, пігментні плями на вилицях, лисий череп — з молодою енергією руху і сміху.

— Давайте знайомитись. Інспектор Кварк. Насправді — Малахов.

Микола Михайлович. Генеральний директор і головний конструктор об'єкту «Чорнобиль-30».

Гайдук не повірив своїм очам.

— Це… ви? Ви ж загинули…

— Дрібниці, — неприродно афектовано зареготав Кварк–Малахов. — З ким не буває. Про вас теж, Ігорю Петровичу розповідали дивні речі… Олечко, сонечко, йди сюди, — він поцілував Олю і привітно поздоровкався зі Шморгуном.

— Оля — моя племінниця, — пояснив Малахов Гайдуку — Донька моєї сестри. Я знаю, що сталося, і радий за вас. І за неї. Але бережіться, генерале, це справжнє чортеня. Я сподівався, що вона працюватиме разом зі мною, але її потягло в революцію… Прошу сідати. Каву питимемо пізніше.

Він сів у крісло головуючого, й одразу за його спиною виник екран.

— Щоб одразу зняти всі недомовки, поясню, пане генерале.

Натиснув кнопку — і на екрані виник офіційно затверджений Клинкевичем портрет гетьмана Махуна.

— Як вам відомо, з 2066–го по 2070–ий роки я обіймав при Махуні посаду головного радника з питань розвитку держави. Був його найближчим другом і перебував на найвищих посадах — президента Академії наук України — підкреслюю: України, а не УСРАН[5]. Секретаря РНБ. Наукового керівника оборонно–промислового комплексу У цій якості я приїздив до вас в Америку Ігорю Петровичу і ви мені тоді дуже сподобались.

— Дякую. Ви мені теж.

Малахов ілюстрував свою розповідь фотографіями на екрані, серед яких майнуло обличчя Ширлі Ван Лі — під час прийому в Білому домі, потім — щасливі, усміхнені обличчя Гайдука, Малахова, Безпалого…

— Практично, я був сірим кардиналом при Махуні. Але поступово я побачив, що мої ідеї і поради нікому не потрібні, що є ще сіріші за мене кардинали, що найбільш негативною характеристикою для людини в системі Махуна є високий IQ. Люди, що будували державу жили у вимірах дев'ятнадцятого, максимум початку двадцятого століть. Вони думали лише про одне — про збереження своєї влади за будь–яку ціну Марні були спроби пояснити Махуну що Україна в кордонах після 1991 року є найперспективнішою модерною державою в Європі, маючи величезні природні і транспортні ресурси, «магічну дев'ятку», родючу землю, джерела води, людський капітал… Я доводив гетьману що будь–які етнічні поділи в такій державі, як Україна, не повинні відігравати жодної ролі, бо будувати треба не етнічну козацько–феодальну хуторянську жлобську українську державу і не етнічну боярсько–кріпацьку лапотно–кацапську Московію чи горілчано–деградуючу Совдепію, ностальгічний фантом сталінської утопії, — а сучасну європейську українську громадянську націю вільних людей. Ти маєш український паспорт — і ти вільний серед вільних, рівний серед рівних… Але хтось вклав у голову Махуна гетьманський мікрочіп… Думаю, що це був Крейда — оця полтавська підступна галушка (на екрані Крейда щось улесливо шепотів на вухо гетьману), який перетворив патріотизм на інструмент найвищих ступенів зради і підлості. Крейда став головним моїм опонентом, — гірко всміхнувся Малахов. — У дію було пущено всі винаходи сучасної української політичної думки — наклепи, оббріхування, підніжки на кожному кроці, звинувачення у підготовці заколоту з метою захопити посаду Махуна… Ви були, пане генерале, тоді в Америці й багато чого не знали. Навіть дружину мою не пощадили — донесли Наталі Гаврилівні, нібито моя Зоя звела Махуна з якоюсь жінкою, яка народила від нього Клинкевича… Уявляєте? Наталя Гаврилівна стала нашим смертельним ворогом. І я зрозумів, що програв. Була розмова з гетьманом, в якій я виклав усе, що думав про самого Махуна — а наша дружба починалася ще тоді, коли я був директором танкоремонтного заводу, а він — командиром танкової бригади, — і що я знаю про його оточення… Ви не повірите, Ігорю Петровичу але він заплакав — правда, був дуже п'яний — і почав просити прощення, але сказав, що нічого вдіяти не може і що Наталя Гаврилівна не хоче чути про мене…

На екрані з'явилося сімейне фото — Малахов і його кучерява веснянкувата Зоя, обійнявшись з Махуном та Наталією Гаврилівною, сидять у пляжних костюмах на березі Рогульки — ще не посварені, усміхнені й щасливі: чорні ворони незгоди, ворожнечі й смерті ще не всілися над ними на сосні, під якою вони фотографувалися.

— На той час я створив власний науково–технологічний концерн «Чорнобиль-30», — Малахов довго вдивлявся у голографічне віртуальне минуле, наче не хотів з ним прощатися. — Тільки Махун знав, що ми створили два стратегічні і кілька тактичних кобальтових боєзарядів. Про всяк випадок. Ці заряди надавали Махуну впевненості в собі і його козацькій державі. І я запропонував гетьману угоду: ми з Зоєю добровільно вмираємо для України, для його камарильї і особливо для Наталі Гаврилівни — зникаємо з усіх радарів держави, — а він дозволяє мені розбудовувати «Чорнобиль-30». Більше того — допомагає грішми, владою. Я прибрав псевдонім Кварк.

— Чому Кварк?

— Тому що невільний. Ніхто кварка не бачив. З усіх кварків я — down, нижній. І am strange — дивний. Не наважусь назвати себе truth — істинним або гарним — beauty. Та й не дуже я charm — чарівний.

Він знову голосно і дивно засміявся.

Інспектор Кварк — гендиректор Малахов — одягнений був у синій френч з бавовняної тканини, з якої зазвичай шиють спецівки для заводських інженерів та майстрів. До третього згори ґудзика був причеплений невеликий золотавий кулон невідомого призначення — ідентифікаційний бейдж чи мікрокамера для зйомки, або більш складний, багатофункціональний геджет.

Малахов натиснув кнопку на пульті. На екрані висвітилися кадри відеохроніки: «6 липня 2070 року Трагедія на Київському морі. Загинули академік Малахов з дружиною. Його човен перевищив швидкість 220 км/год і вибухнув у повітрі. Тіл Малахова та його дружини не знайдено. Комісію з пошуків академіка Малахова очолив особисто К.-Д. Махун. Експерти вважають, що Малахова прибрали спецслужби. Росії? Китаю? ОГБ? Конфедерації держав Північної Америки? Чорної Орди?»

Малахов знову реготнув.

— Насправді, прибрати мене зі сцени допомогла рідна українська спецслужба. Державна Варта. Мій родич Гудима, батько Олі. Я йому дуже вдячний, царство йому небесне… Коротше, зі стану підводного — ми з Зоєю аквалангісти і після вибуху човна непоміченими дісталися берега — я перейшов у стан підземний.

Гетьман мене не чіпав, його особливий відділ охороняв мене і допомагав. Навіть щороку Махун виділяв на «Чорнобиль-30» гроші з бюджету під виглядом витрат на чорнобильський заповідник дикої природи, але наша корпорація сама почала заробляти великі гроші, експортуючи скафандри, деякі системи зброї та комунікацій. Частиною прибутків я ділився з гетьманом і Клинкевичем, а вони — ще з кимось. І ми почали розбудовувати підземну інфраструктуру, бо в принципі я передбачав, що може статися якась глобальна катастрофа. До Вибуху наш персонал жив у Чорнобилі та Прип'яті, а після Вибуху негайно був переведений під землю. Завдяки тому ми вижили.

— А як вирішувалися проблеми з енергетикою та зв'язком?

— Ніяких проблем. Ще до Вибуху ми почали виробляти пересувні електростанції, що працюють на плутонії… Тут його сотні тонн. Вистачить на тисячу років.

— Маленькі АЕС? — допитувався Гайдук.

— І так, і ні. В них відсутні парогенератори, і тому вони вибухо–безпечні. Це наш винахід. Пряме, без пару і парових турбін, виробництво електроенергії. Ви, мабуть, бачили платформи при в'їзді до нас. Думали, ракети?

— Чесно кажучи, так.

— Помилка. Це МЕС — мобільні енергетичні станції. Поставте під Києвом три МЕС — і місто оживе.

— Чому ж не поставили?

— Це ви нашого месію Волю спитайте, — стрепенувся Шморгун. — Він хоче особисто запустити ТЕС на Оболоні, яка працює на вугіллі. щоб хмари чорніші були. І для власного піару зручно.

— Брате Шморгун, це неправда, — заперечила Оля. — Брат Воля боїться терористичних актів. ще плутонію нам не вистачало в повітрі.

— Оля має рацію, — погодився Малахов. — МЕС потребують доброго захисту а ЦКР ніколи ніякого захисту не забезпечить. Тому що це — сцена для базік. Філармонія. А тут потрібна тверда рука військових.

— А зв'язок? — нагадав Гайдук.

— Це взагалі загадкова історія. Ніякий Великий Вибух не пере–риває радіозв'язок на такий довгий час. Є кілька теорій щодо цього. Або під час Великого Вибуху діяв якийсь додатковий фактор, якесь невідоме джерело так званого ЕМР — Electromagnetic Pulse, — бо, за розрахунками наших фізиків, вибухи російських ракет не спроможні були викликати такий катастрофічний ефект… Це може означати, що хтось скористався з загального безладу й «підкачав» електромагнітне випромінювання в деяких регіонах світу до яких, на жаль, потрапила Україна. Ми зараз вивчаємо це питання — хто це міг зробити. І я скажу вам, пане генерале, нам дуже не вистачає розвідданих з різних частин світу Треба провести заміри ЕМР і порівняти. Нам потрібно якнайшвидше відновити роботу військових аташе і спецзв'язок з ними.

«Легко сказати — відновити, — подумав Гайдук. — А спецзв'язок? Ми не маємо надійного зв'язку з Житомиром, Сумами…» А вголос тільки вимовив:

— А другий варіант?

— Не виключено, — безпристрасним тоном, наче на науковому симпозіумі, мовив Малахов, — що вже після Великого Вибуху хтось провів нищівну кібератаку активізував логічні бомби, знищив усі програми зв'язку енергетики, банківських мереж… І зробив це у своїх цілях, вибірково.

— Вибірково? — вигукнув Шморгун. — Це неможливо!

— Це можливо, — багатозначно сказав Малахов. — Ми зараз перевіряємо цю версію. Ми часто мислимо в рамках «африканського синдрому»: якщо в нас у країні Бумбу–Юмбу спека, то ми їдемо на Північний полюс у шортах і в пір'ї. А якщо уявити, що наслідки Великого Вибуху різні для різних країн?

— Як це може бути? — не вгамовувався Шморгун. — Це неможливо!

— Дядьку Миколо, не мучте нас, — перервала суперечку чоловіків Оля. — їсти хочеться. І поплавати в басейні.

— Потерпи, Олечко, — Малахов увімкнув зображення на екрані. — Придивіться уважно: це зображення, отримане два тижні тому з нашого супутника «Чорнобиль-30–М155».

Перехопивши здивовані погляди гостей, Малахов пояснив:

— Це наш найбільш захищений від ЕМР спеціальний проект, що ми розробляли на випадок ядерної війни. На щастя, він не потрапив безпосередньо в зону вибухів. Ми активували його місяць тому Він «бачить» крізь хмари. Дивіться.

На чорно–космічному тлі виплив блакитно підсвічений еліпс — фрагмент Землі. Кілька хвилин супутник плив над абсолютно темною поверхнею.

— Це — Євразія, — коментував Малахов. — Летимо над Сибіром. Волга… Україна.

Поодинокі слабкі вогники виникли і згасли в районі Києва.

— Польща… Трохи краще… Німеччина… Це Швейцарія — острів світла в Європі. Франція — вогні пожеж… А це Лондон.

Вони побачили інтенсивне сяяння світла великої метрополії. Через кілька хвилин суцільної океанської темряви супутник вихопив з мороку міріади вогнів східного узбережжя Америки — наче зоряне небо у липні відкрилося враженим гостям Інспектора Кварка.

— Канада поділилася з Америкою своїми енергетичними потужностями, — прокоментував Малахов. — Як бачите, далеко не всі потерпають від Великої Темряви. Покажу ще щось цікаве.

Він змінив картинку на екрані, який знову поринув у темряву І раптом засяяв вигинистий світляний потік, різко обмежений кордонами чорноти з обох боків.

— Це Китай, — пояснив загадкову картинку Малахов. — Морське узбережжя. Але дивно, що континентальні райони темні. Можливо, стався розкол Китаю на північний і південний, почалася громадянська війна. Ми не знаємо. Але Шанхай і вся промислова зона не постраждали від ядерних ударів.

Гайдук, пригнічений цією інформацією, почувався першокласником–невігласом на уроці вищої математики. Блукаючи у пітьмі після Великого Спалаху переходячи від села до села і ставши свідком народних страждань, намагаючись хоч трохи їх полегшити — як отець Георгій чи Фавн, занурившись у ніч, молитви і спроби покаяння, взявши на себе непосильний тягар провини за все, що сталося, бажаючи вимолити в Бога прощення, він, мабуть, загубив ту аналітичну інтуїцію, те стратегічне чуття, яким відрізнявся від багатьох колег — військових і політиків. щось трапилося з Гайдуком, і він уподібнився до розвідувального супутника, що зіскочив, збочив зі стаціонарної орбіти, осліп, оглух, утратив здатність реагувати на швидкі й несподівані зміни ситуації, перестав надавати на Землю парадоксально–пророчі прогнози. Звичайно, Гайдук на своє виправдання міг сказати, що був позбавлений усіх джерел інформації, що розвідувальна мережа була зруйнована, він був викинутий із Системи, лінії зв'язку перервані, надійний апарат управління ліквідований, а очі і вуха ВІРУ — супутник «Січ-77», на відміну від супутника Малахова, безмовно, без усякого сенсу кружляє по невідомій орбіті — все це було правдою, але не Істиною. Істина полягала в тому що Історія — цей химерний потік випадкових, нерідко безглуздих подій — знову викинула диявольський фортель, довівши свою непередбачуваність та ірраціональність: суцільна планетарна війна з однаковими наслідками для всіх країн виявилася міфом, і Гайдук повинен був уявити таку гіпотетичну можливість серед багатьох варіантів розвитку подій, які він розглядав після того, як під Вінницею почув повідомлення про пуск російських ракет.

У підземному світі «Чорнобиля-30» він визнав свою інтелектуальну поразку Але найдивнішим було те, що ця поразка не завдала йому такого болю, як дотепер, коли страждав від набагато менших своїх прорахунків. Він сам здивувався такій своїй негордливій нечуственості. Його навіть збентежила така смиренність.

Тимчасом Малахов вимкнув проектор і забрав екран.

— Олю і Валер'яне, йдіть до їдальні і там почекайте. У нас розмова.

Залишившись сам на сам з Гайдуком, Інспектор Кварк зміряв генерала довгим і, як здалося Гайдукові, зверхнім поглядом. Хоча, можливо, це тільки здалося. Бо слова були теплі й доброзичливі.

— Я дійсно дуже радий, Ігорю Петровичу що ми нарешті зустрілися. Поясню ситуацію. «Чорнобиль-30» — це єдиний успішно діючий фрагмент неіснуючої держави. Держава перетворилася на фантом. Ми — реальні. Маємо власну поліцію, розвідку збройні сили чисельністю до двадцяти тисяч чоловік. Власні теплиці, вирощуємо рибу маємо корів. Повна автаркія. І це все нам забезпечує Чорнобиль, його багатства. Ви знаєте, через сім років, коли відзначатимемо століття чорнобильської катастрофи, якщо доживу — виступлю на весь світ з доповіддю про Чорнобиль як подарунок Бога українському народу. Це енергетичний Клондайк, ядерно невичерпна Саудівська Аравія. Все те, що здавалося нашим предкам таким екологічно шкідливим, виявилось справжнім багатством. Плутоній, уран, рідкісні елементи. Відходи українських АЕС концентрувалися тут, і тепер серце України не в Донбасі з його вбогим вугіллям з золою, не в Дніпрохрестовську і не в Запоріжжі. Тут, — Малахов постукав вказівним пальцем по столу. — «Вовки Півночі» сюди приходили?

Малахов гордовито посміхнувся.

— Спробували. Але більше не потнуться. Ми їх зустріли так само, як і Чорну Орду Оточили себе високопотужними радіаційними полями — до тисячі рентген на годину Вони перепалили сотню людей і пішли в ліси… Пропоную вам взаємовигідний союз. Я надаю вам повне сприяння і великі технологічні можливості «Чорнобиля-30», а ви…

«Що дам йому я? Свою роздвоєну свідомість, понівечене допитами і Чорним Мором тіло, своє незнання глобальної ситуації?» — подумав Гайдук.

— А ви — політичне сприяння мені й моєму дітищу — «Чорнобилю-30».

— Як у вас з кров'ю? — неочікувано спитав Гайдук.

— З якою кров'ю?

— Ви здорові? У вас немає, часом, білокрів'я? — ставив неприємні запитання Гайдук. — Всі ваші люди засмаглі, а ви — блідий.

Малахов чимось нагадав Гайдуку контр–адмірала Феоктистова.

— Он що, — зареготав Малахов, хоч його сміх не був ні легким, ні переконливим. — Ні, в мене все ОК. Я просто не відвідую наш солярій. Не люблю. Та й роботи багато… Ось сонечко визирне, і я виповзу з цієї нори, — мрійливо сказав він, вдивляючись у звабливу картину віртуального степу — Поїду на Кариби.

Гайдук устиг уповні оцінити усю привабливість пропозиції Малахова.

— Що ви розумієте під «політичним сприянням»? Моя роль у ЦКР — мізерна. Своєї команди ще немає. Навколо — чужі люди. Все вирішується голосуванням. Переважно на користь популістських рішень…

— Не применшуйте своєї ролі, Ігорю Петровичу. Все ще тільки починається. Я дійсно хочу, щоб ми стали союзниками. Ніяких попередніх умов не ставлю. Але з тими людьми… з ЦКР… з тими демагогами, націонал–радикалами і популістами не хочу мати справи. Тільки з вами. Ви згодні?

— Згоден, — прийняв тверде рішення Гайдук, потиснувши руку Малахову. Він поки що не мав жодних застережень проти такого союзу хоча знав, що майбутнє може принести великі несподіванки. В тому числі — неприємні. Надто нестандартною і егоцентричною постаттю видався Інспектор Кварк. Гайдук присвоїв йому псевдо: Капітан Немо.

— Добре, — зрадів Малахов. — Пропоную обмін інформацією, узгодження спільних дій, творчі дискусії. Щодо вашої поїздки до Суздаля. Оля мені казала. Не посилайте людей пішим шляхом. Це дуже небезпечно. У мене є інформація, що на конвой готується напад. Відмовтеся від китайців. Вони робитимуть тільки те, що накажуть їм комісари Піднебесної імперії. Оля — добра дівчина, але… вітер свище в голові. Зрештою, якщо хочете — перевірте. Це навіть цікаво. Але я даю вам дві «черепахи». Ми виготовляємо пальне для модернізованих двигунів. Одна «черепаха» командирська — для вас і членів делегації. І друга — для взводу охорони. Абсолютно надійні хлопці. Ми повинні показати Басманову нашу волю і силу В них ще немає «черепах»… Даю вам і вашим людям дві радіостанції для зв'язку зі мною і з вашими людьми в Києві, геджети індивідуального, добре зашифрованого, зв'язку Що ж, Ігорю Петровичу — підвівся Малахов, вимкнувши зображення степової панорами. В кабінеті одразу стало темно і непривітно. — Ми зробили з вами добру роботу Тепер можна пообідати. Запрошую вас.

Він зсутулено пішов попереду нервово повертаючи з боку в бік голову наче скануючи довколишній простір. Гайдук спостерігав за різкістю його швидких рухів, розуміючи, що зустрів ще одного божевільного пасіонарія, який хоче підкорити, поневолити, зневладнити Гайдука, підпорядкувати своїй волі, використати його.

Але для чого?


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка