Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка7/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

27

До Гайдука прийшов Шморгун — керівник Бюро з відбудови Києва. Одягнений був просто і практично: стара плетена шерстяна шапочка з довгими вухами, зелена фінська куртка для єгерів з тканини, що підігрівалася спеціальною батареєю, міцні чоботи, утеплені ззовні собачим хутром. Скинувши шапочку і куртку і акуратно розчесавши руду бороду, цей лисий чоловік з великим інтересом оглянув кімнату Гайдука; не знайшовши нічого, гідного уваги, сів на дерев'яну лавку, що стояла попід стіною, і витягнув з торби–тайстри невеличку пластикову каністру.

— Пропоную експеримент. Можете дати мені два–три літри чистої води?

— Можна, — всміхнувся Гайдук. Набрав у відро кип'яченої питної води з бака, що стояв у коридорі. Шморгун на око прикинув кількість води у відрі й відлив туди трохи коричнюватої рідини з каністри. Ретельно перемішав лінійкою, вмочив пальці, потер їх і понюхав. Залишився задоволений.

— Ходімо, — покликав Гайдука. — Можна не одягатися, це швидко.

Вони вийшли на майдан, що відділяв будинок Контрактів від Києво–Могилянської академії. Перед фасадом будинку з його величними чотирма колонами дорійського ордера стояв старенький «Шевро–ле–лугар» 20б5 року випуску кольору «металік». Комбінація бензинового двигуна з акумуляторними батареями. Шморгун витягнув з багажника жерстяну саморобну лійку встромив її до горловини бензобака.

— Можете подивитися показники. Бензин на нулі.

Він вилив коричневу воду з відра до бака, закрутив пробку зафіксувавши ІТ спеціальним замком.

— Сідайте.

Гайдук сів поряд зі Шморгуном. Той натиснув кнопку запалювання — і одразу двигун тихо завуркотів. «Шевроле» зрушив з місця.

— Цієї води вистачить на двісті кілометрів! — закричав Шморгун, хоча в салоні було тихо. — Ще й акумуляторні батареї зарядяться на чотириста кілометрів.

— Здорово! — захоплено вигукнув Гайдук, переймаючись Шморгу–новим ентузіазмом. — Так у чому справа? Чому в Києві майже немає транспорту? що це за рідина?

— Я називаю це «Валер'янові краплі». Бо я Валер'ян. Це мій винахід.

— Вітаю вас, чудово. Нобелівську премію одержите.

— Але ці балаболки не визнають, — махнув рукою в напрямку Києво–Могилянської академії.

— Як не визнають?

— Якийсь академік затесався серед членів ЦКР, каже, що це суперечить законам фізики. Правда, сам він мовознавець. Гоголь якийсь.

— А скільки у вас цього… цих крапель? На скільки автомобілів вистачить?

— Навалом. Хоч на десять, хоч на сто тисяч. Тільки треба маленьку штучку у двигун поставити.

Шморгун витягнув з бардачка алюмінієвий пристрій, схожий за формою і розміром на гранату–лимонку, дав його Гайдукові.

— Це додаток до системи запалювання.

Вони зробили кілька стрімких кіл по площі, здіймаючи фонтани бризок з калюж.

— А для «черепах» можете зробити пальне?

— Питань нема, — знову закричав Шморгун. — Ми з Круком, вашим пілотом… ну, водієм «Мамая», працюємо над цим. Справа не в пальному.. Он його скільки, — він на повному ходу влетів до калюжі, перетворивши «Шевроле» на глісер. — Справа в електроніці. Наскільки вона пошкоджена і чи пошкоджена взагалі. В мене є кілька людей, які петрають у цьому. Вони налагодили радіозв'язок з Варшавою, концерти з Лондона слухають.

Гайдук відчув, що майже любить Шморгуна. Йому навіть цей крик сподобався й манера Шморгуна легко ставитись до технічних проблем Великої Темряви.

Нарешті вони повернулися до будинку Контрактів. Гайдук вийшов з «Шевроле», не помітивши на радощах, що по самі щиколотки вліз до калюжі.

— Що вам треба? Яка допомога?

— Хочу до вас, пане генерале… Не можу з тими мудаками, — Шморгун також стояв у калюжі, не звертаючи на цю невеличку водну перешкоду жодної уваги. — Не хочу займатися трупами, сміттям. Я приведу з собою групу електриків, технологів… Але я вимагаю свободи і довір'я. Я ні з ким не хочу ділитися своїми винаходами. У мене є на все патенти, але там не вистачає деяких технічних деталей… «Валер'янових крапель»… Ви чули про «Чорнобиль-30»? Там у мене друзі працюють. Там такі потужності, відновимо все… Тільки домовтесь з Волею, щоб до вас відпустив…

Шморгун продовжував вигукувати свої ідеї — поодинокі перехожі, що йшли площею в бік China town, щоб закупити свіжі овочі, здивовано зупинялися на мить, щоб поглянути на рудобородого дивака. А Гайдук уже не слухав його, думаючи, що це — перший щасливий ранок за останні два роки: спочатку Оля, тепер — оцей божевільний винахідник, в якого Гайдук повірив одразу, бо знав, що такі люди існують, треба їх лише знайти. Люди, які все вміють робити власноруч, все зладнати з якихось провідків та мікрочипів, з мотузок і цвяшків, зможуть оживити мертві двигуни і верстати, генератори струму і лінії радіорелейного зв'язку Поки є на землі такі люди, техногенна цивілізація не загине. «Господи, як багато часу я згаяв, блукаючи в пітьмі, придивляючись до страждань людських, не роблячи нічого позитивного», — подумав він і раптом почув голос Олі:

— Ігорю Петровичу! Ви ж застудитесь! Я до вас!

Вона перетинала Контрактову площу з боку академії. Зарожевіла від бігу й холоду задихаючись, стала на краю калюжі й подала йому руку щоб витягти з води.

— Що ви робите? — обурено накинулася на Гайдука, як на неслухняну дитину — А якщо до неділі розхворієтесь? Яка безвідповідальність! А ви, брате Шморгун! Вашу проповідь чути у Фролівському монастирі. Ви не знайшли кращого місця?

Гайдук дивився на Олю, наче вперше її побачив: невже ця молода красуня стане його дружиною? Чорний берет з тризубом був хвацько натягнутий по самі брови, а вилицювате обличчя з широко поставленими очима світилося щастям.

— Вас терміново кличе Василь Воля.

— Не забудьте про мене сказати, — нагадав Шморгун, сідаючи в «Шевроле».

Оля, взявши Гайдука за руку наче школярка молодшого братика з дитсадка, попрямувала у напрямку бібліотеки, де засідав голова ЦКР Василь Воля.



28

На дверях приймальні, куди Оля підвела Гайдука, висіла табличка, намальована олійними фарбами, — немовби вишиваний полтавський рушник, на якому вигаптуваний напис:



Брат Василь Воля

Голова ЦКР України–Руси

Почесний доктор філософії Києво–Могилянської академії

У приймальні, радісно мружачись, наче від яскравого світла, Гайдука привітала Ерна Еріхівна Богошитська — колишня брюнетка, пофарбована у сліпучо–білий колір, від чого здавалася старішою за свій вік. Гострий ніс, гострі чорні лінії намальованих брів, гостре підборіддя, гострі зморшки від усмішки, що не сходила з обличчя, робили Ерну Еріхівну схожою на акцентовані графічні портрети забутого французького художника Бюффе. Була в бронежилеті, майстерно прикрашеному темно–червоними вишивками та червоним намистом.

— Дуже, дуже рада з вами познайомитись, шя–я-новний брате Ігорю. Брат Василь багато розповідав про вас. Він щасливий, що ви повернулися до нас. Він вас чекає.

Вона говорила повільно, скандуючи слова, наче була хвора на паркінсонізм або працювала логопедом у школі для дефективних дітей.

«Наречена в мене вже є, — подумав Гайдук, — тепер Бог послав сестричку. Цікаво, чи фігурує вона в моїх файлах?» Він по–старопольськи поцілував ручку Богошитської, наче генерал Речі Посполитої, вклонився кілька разів й пристукнув каблуками мокрих черевиків, від яких на паркеті лишилися сліди.

Воля у розкішній вишиваній сорочці (Гайдуку чомусь пригадався гетьман) чекав його на порозі, широко розкривши обійми. Просторий кабінет Василя Волі прикрашали саморобні, з важких дощок, стелажі, на яких були недбало розставлені стародавні глиняні горщики й статуетки, кілька уламків черепів без нижньої щелепи і великогомілкова кістка. Гайдук чув, що Василь Воля захоплюється археологією, працював колись в археологічній експедиції копачем–дослідником. Помітивши уважний погляд Гайдука, Воля ПОЯСНИВ:

— Це залишки борщівської культури. Я брав участь у розкопках біля села Борщів на Дніпрі. Двадцять тисяч років тому це був центр могутньої держави Горатти, тобто Країни Бика. Це наші прямі предки. Ви уявити не можете, що я відчув, коли ми викопали справжню хату, точнісінько, як у мого діда. Навіть солом'яна стріха частково збереглася. І глиняне начиння з малюнками биків та риб.

— А кістки?

— Правдоподібно належать царю Горатти Артану Першому. Ви не уявляєте, що ми там тільки познаходили. Всю історію України–Руси. Шолом часів князя Ігоря, махновські кулеметні стрічки, німецькі міни… ледве не підірвались… На глибині п'яти метрів ми знайшли святилище царя Артана, чашу, ось вона, — він подав Гайдукові надщерблену глиняну чашу з зображенням могутнього тура і, ледве Гайдук устиг роздивитися малюнок, забрав чашу й з величезною обережністю поклав її на полицю. — Чаша є символом жреців, вищої касти праведників. А це вам мій подарунок — друга знахідка святилища.

Подарунок Василя Волі лежав на його столі — глиняна, розміром з долоню, сокира.

— Обережно, не розбийте, брате Ігорю. Це священне — символ воїна. Для вас.

— Дякую, дякую, — зворушено притискав Гайдук до серця руку з глиняною сокирою, не знаючи, куди її сховати. Нарешті знайшов велику накладну кишеню на камуфляжних штанах, нижче колін, невідь для чого призначену.

— Другий за значенням, після жреців, символ воїнського стану І третій — плуг землеробів. Це ми майбутньому міністру сільського господарства подаруємо.

Невеличке глиняне орало він поклав на полицю, взявши щось, схоже на прямокутний бублик. Покрутивши бублик, засміявся:

— Це — ярмо. Для наших ворогів.

Гайдук хотів був пожартувати — мовляв, чи чогось схожого на комп'ютер ви часом не знайшли в тій царській могилі? — але щось його зупинило. Тим часом Ерна Еріхівна принесла на срібній таці дві чашечки з кавою і гарячі круасани.

— Тут у нас при їдальні є невеличка спецпекарня, можна замовляти кондитерські вироби. До речі, брате Ігорю, я чула, що ви ходите до загальної їдальні…

— Як і всі. А що — є інший зал? — здивувався він.

— Для керівництва. Щоб не чекати в чергах. Ваш час дорогоцінний. Візьміть, це спецталони до залу номер один. Це тут, поряд з бібліотекою.

Ерна Еріхівна подала йому аркуш нерозрізаних талонів, на яких зеленою фарбою було надруковано «Зал № 1», і вийшла з кабінету залишивши по собі наркотичний запах парфумів.

Тільки–но Богошитська покинула кабінет, Василь Воля, озираю–чись, наче школяр, що побоюється суворої вчительки, дістав з шафи пляшку вірменського коньяку «Арарат», поставив дві чарочки.

— Спробуємо по дві крапельки?

Гайдук не відмовився.

— То як ваші справи, пане генерале? Мені дуже важливо почути саме ваші перші враження. Що б ви порадили? Що вам заважає? Які негайні рішення повинна, на вашу думку, прийняти ЦКР? Я врахую при підготовці.

Розкошуючи від гіркого присмаку колумбійської несолодженої кави. Гайдук розумів, що причина його виклику була інша, але вирішив не порушувати запропонованого Волею ритуалу. Розповів про перші дні своєї діяльності, про зростання загрози українським землям з боку «Вовків Півночі», пропонуючи максимально пришвидшити процес створення регулярної армії; попросив перевести до Бюро з безпекових та міжнародних питань Валер'яна Шморгуна — керівником управління енергетичної безпеки, на що Воля, який акуратно нотував бесіду, негайно погодився, зазначивши, що Гайдук натерпиться від цього демагога й галасуна, щоправда. Гайдук не розповів Волі ранкову історію про випробування «Валер'янових крапель»; також Гайдук попросив перевести до його бюро Чміля, Мармизу, Гальперина та Микиту Іваненка з Спасо–Дніпровського козацького братства. Воля також дав на це згоду. Гайдук пообіцяв через кілька днів подати свої пропозиції щодо поліпшення структури бюро, які працювали в складі ЦКР.. І останнє, найважливіше: поділився з Волею своєю ідеєю про роздачу землі у власність рядових і офіцерів, які зголосяться до УНА.

Воля, випивши каву одним ковтком і роздерши теплу плоть круасана, але не з'ївши, підвівся рвучко, як колись в Ірпені, коли засновували Фронт визволення України. Але не стукнув, як тоді, кулаком по столу, не розплескав молоко з молочниці.

— Не поспішайте, прошу вас, пане генерале. Все зробимо свого часу: створимо військо, вирішимо питання землі… Ви як людина військова, це зрозуміло, звикли діяти швидко і рішуче. Але ми, політики, повинні бути обачні, враховувати безліч обставин. Нам спочатку треба створити державу, провести вибори, сформувати органи влади.

Він нервово міряв кабінет швидкими кроками.

— Ви колись в Ірпені обіцяли двісті тисяч бійців, — нагадав Гайдук. — Дайте їх. Хоча б сто тисяч.

— Не можу я нічого дати! — не припинив своєї ходи Воля. — По–перше, все лежить в руїнах, зв'язку немає…

— Зв'язок ось–ось буде.

— По–друге, в програмі моєї партії КУНА є обіцянка не створювати регулярну армію, а обмежитись добровільними силами місцевої самооборони. Братства — ідеальна модель. А щодо землі… Ми обіцяли віддати їі тим, хто нас підтримує. Насамперед — членам КУНА. Дайте мені, Ігорю Петровичу спочатку вибори виграти, взяти владу А потім ми зможемо переглянути програму й піти на створення професійних Збройних Сил. Але я вас покликав не для цього… Є важливіша причина… Армію обговоримо пізніше.

Він сів за письмовий стіл, над яким висіли широкі й круті роги бика, прикріплені разом з носо–очною частиною черепа до темно–коричневої дошки.

Витягнув з шухляди згорнутий у сувій цупкий папір, розгорнув сувій, на якому Гайдук побачив червоні сургучні печатки.

— Прийшло запрошення від Басманова Києву як матері городів руських взяти участь у коронуванні нового російського царя Ніколая Третього. Церемонія відбудеться двадцять шостого лютого, в неділю, в Суздалі. Запрошує повноважну делегацію високого рівня. Я поїхати не зможу Ненавиджу тих москалів так, що ні бачити, ні чути їх не хочу Та й справ тут повно — треба готуватися до асамблеї українських міст і земель. Тому прошу вас, брате, очолити делегацію Києва. Басманов гарантує безпеку Я дам вам для охорони взвод китайських народних добровольців, які охороняють China town. Це дуже надійні люди. У делегацію беріть кого захочете, тільки, будь ласка, Олю Гудиму залиште тут.

— Це чому? — гостро відреагував Гайдук.

— Вона дуже потрібна в Києві. На ній — підготовка асамблеї, всі оргпитання. Залиште її.

— Я її не залишу хоча б тому що цієї неділі одружуюсь з нею. Вас запрошую на весілля.

Це повідомлення анітрохи не здивувало Василя Волю. Навпаки – він заспокоєно сів й почав дожовувати шматки круасана. Посміхнувся широко — за цю відкриту усмішку його любили кияни.

— Ну ви даєте, Ігорю Петровичу… Заздрю вам… І щиро радий за вас і Олю. Це перше весілля в ЦКР. Давайте за це.

Вони випили ще по краплі коньяку.

29

У неділю 19 лютого 2079 року над Києвом та околицями стояв теплий туман, що пробуджував щемливі спогади про весну. І хоч небо все ще було щільно встелене хмарами, але здавалось, що темрява над землею почала потроху розсмоктуватись, втрачаючи свою абсолютну владу.

На вінчання їхали втрьох — водій «Козака Мамая» Крук, Гайдук і Оля. У бак залили двадцять літрів води з «Валер'яновими краплями», відключивши газогенераторні печі, від чого двигун працював потужно.

— Пєсня! — захоплювався Крук. — Ви чуєте, як тягне? Це вам не дрова!

Оля, що сиділа між водієм та Гайдуком, щосили притискалася до Гайдука, поклавши руку йому на шию. Гайдук про всяк випадок тримав на колінах автомат НК–МР 5/П, заряджений китайськими набоями з самонавідними розривними кулями.

— Куди ми їдемо? — весь час питала Оля, цілуючи його в ліве вухо, від чого лоскоти йшли по всьому тілу.

— Потерпи, побачиш.

Вони їхали тим самим шляхом, яким поверталися до Києва зі Спасо–Дніпровського братства зовсім недавно, в тому ж самому «Козаку Мамаї», тільки тепер без капітана Середи. Оля подумала, що повертаються до братства, хоча там церкви не було, або прямують до Обухова. Але, проминувши оборонні загородження біля Південного мосту й територію автоцентру з тисячами понівечених, розкурочених легкових автомобілів, вони звернули праворуч й виїхали на порожнє Окружне шосе, почавши підніматися вгору.

І біля першого ж переліску, з якого починався Феофанійський ліс, були раптово обстріляні. Гайдук помітив короткі кулеметні зблиски, наче пелюстки сліпучих, злих квітів, що розкривалися на мить у пульсуючому ритмі. Кулі зацокотіли по бронесклу та правих дверях. Рефлекторно, не думаючи, він кинув Олю, яка нічого не зрозуміла, на підлогу і, піднявши броньовий щиток на правих дверях «Мамая», вистромив з амбразури автомат. Водій різко зупинив важку машину і наступна черга пройшлася по шосе в п'яти метрах перед ними, дроблячи на маленькі шматки порепаний асфальтобетон. Гайдук послав довгу чергу туди, де працював кулемет.

— Що робимо? Повертаємо назад?

— Жени вперед! — гукнув Круку — Не зупиняйся більше!

За кілька метрів перед «Мамаєм» вибухнула граната. «Хоч би не вжарили протитанковою ракетою», — подумав Гайдук, не припиняючи вогню. Побачив, як падають тоненькі берізки, зрізані його кулями, — наче сінокосилкою пройшовся. Маленькі, самонавідні на живу ціль, кулі несли потужну вибухову силу «Козак Мамай» на повній швидкості пронісся повз місце засідки, і Гайдукові здалося, що він побачив у тумані три постаті нападників, які тікали вглиб лісу Одна постать була охоплена полум'ям. Він послав навздогін ще одну чергу.

Підняв з підлоги перелякану Олю.

— Ти в порядку?

— Все плаття весільне мені зіпсували, — ображено задихаючись, вимовила вона. — Як я виглядаю?

— Як найкраща наречена Європи, — поцілував він її в носик. І визвірився на водія: — Хто знав про наш маршрут?

— Я нікому не казав, — повернув до Гайдука бліде, наче засохле від страху обличчя Крук. — Стривайте, коли підписував путівку в Богошитської, вона дуже цікавилася, в якій церкві, де… А я саме повернувся з Пирогова… Після того, як домовився про весілля. Вона за вас дуже раділа. Мабуть, хотіла, щоб ви її запросили.

«На похорон її свій запрошу — подумав Гайдук, — fucken dyed bitch».

— Ви в порядку пане генерале? — ніжно притулилася до нього Оля. — Ще не передумали вінчатися на лінії вогню?

Вона, на щастя, не зрозуміла тої смертельної небезпеки, яка їх щойно спіткала. «Хто виконавці? — похмуро міркував Гайдук. — Наші нездари чи «Вовки Півночі»? Схоже, що аматори. Варяги не залишили б жодного шансу Ми щасливчики сьогодні».

Туман уже майже розтанув. Вони звернули на територію колишнього ЗЕК-116. «Козак Мамай» легко вискочив на пагорб — туди, де влітку 2077 року стояли з Невінчаним. Перед ними знову відкрилася ця земля, але нічого ідилічного в ній не залишилось. Наче художник, що змалював цю нову картину, мав усього дві фарби: чорну і білу, змішуючи які, досягав небаченого розмаїття усіх відтінків сірого кольору — навіть білі колись церкви стали на цій картині тьмяно–сірими, а поверхня ставків здавалася мертвою, наче риб'яче око.

Біль сповнив Гайдукове серце: так болісно, так до нестями безнадійно любить син своїх батьків, які ще зовсім недавно були сповнені сил, молоді й гарні, а сьогодні — смертельно хворі, виснажені, бліді й упокорено смиренні перед відходом у вічність. Не можна було з цим змиритися.

«Козак Мамай» наблизився до майдану, на якому стояла церква, і Гайдук зі здивуванням відзначив, що храм уже відновлений, охайно пофарбований — слідів пожежі не залишилось. Шинок також залатали картоном та фанерою. Біля церкви стояла група людей, серед яких був священик у святкових золотаво–рожевих ризах, що вирізняли його з–поміж темного одягу селян.

Священик — старий сухенький дідок з білим, як у кульбаби, пушком замість бороди — ступив назустріч Гайдуку та Олі.

— В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — перехрестив він молодих. — Чекаємо на вас, пане генерале.

Крук почав виносити з «Мамая» весільні дари — свіжоспечені хлібини, пляшку іспанського хересу для весільної чаші, кільця ковбаси, свіжі китайські овочі, темно–червону банку розчинної кави «Taster's Choice» і навіть торт «Київський», замовлений Гайдуком у спеццеху їдальні № 1 для членів ЦКР.

Побачивши кілька озброєних людей з синьо–жовтими пов'язками членів місцевої самооборони, що стояли осторонь. Гайдук підійшов до них і розповів про стрілянину на феофанійському узліссі. Попросив — але тоном наказу, що не підлягає обговоренню, — негайно піти на місце перестрілки й подивитися, чи не залишилися там мертві й поранені. Мертвих обшукати, забрати зброю й документи, поранених привезти до села.

Четверо хлопців знехотя пішли запрягати воза, а Гайдук повернувся до церкви, де його з нетерпінням чекала Оля.

І тут він побачив Аскольда О'Коннела — міцної статури сивого чоловіка, який тримав на руках хлопчика років півтора–двох. Хлопчик з великою цікавістю дивився своїми світлими оченятами на яскраву ризу священика, на Гайдука та Олю, на броньовик, яким приїхали гості, й доброзичливо усміхався до всіх. Поряд стояла постаріла, але все ще вродлива Ликера, тримаючи за руки худенького білявого хлопця років п'яти та семирічну дівчину в пальтечку перешитому з камуфляжної військової куртки. У дівчинки — чорнявої й смаглявої, як батько, — був не по–дитячому недовірливий, відчужений погляд. Ярема та Михайлина.

Гайдук підійшов до О'Коннелів. Хоч вони й розцілували його, але не було в їхніх обіймах колишньої теплоти: наче щось безцінне, якесь тепле марево любові й довіри, зникло за півтора року що не бачились. Гайдук, представивши їм Олю, подумав, що, либонь, Божена незримо стоїть між ним і цими людьми, вони ніколи не подарують йому цього весілля, цю молоду його наречену це швидке і безжальне забуття Божени. Хоча насправді ніякого забуття не було — була спроба втечі від минулого, спотвореного тортурами, окупацією та Великим Спалахом, втечі від безчасся, від смерті, від Флори. Божена залишалася його болем, якого він марно намагався позбутися. Оля стала його спасінням, і їй не треба було знати його минуле — те, що пов'язувало його з цими не знайомими їй людьми, з цією церквою і селом.

— Вибачте, пане генерале, треба починати, — отець Михаїл підійшов до молодих. Старечі його очі сльозилися. — 1 ради Бога пробачте, що я в цій ризі. За каноном потрібна біла риза для вінчання, але, бачите, всі ризи згоріли — і біла, і червона, і зелена. Доведеться в цій…

Вони з Олею підійшли до дверей храму Оля була в білому довгому платті, пошитому в China town з парашутного шовку і блакитній прозорій косинці. Вона вже замерзла після теплої кабіни «Мамая», й Гайдук боявся, щоб вона не застудилася. Сам він одягнув виміняний за мішок картоплі на Бессарабці військовий темно–зелений мундир без будь–яких знаків розрізнення, шевронів чи погон; мундир був український, а жінка, що продала його, сказала, що це уніформа її сина, офіцера ВІРУ, який служив у військовому аташаті у Франції й згинув у Темряві, хоча жінка не втрачала надії, що повернеться.

Отець Михаїл дав молодим запалені свічки і попросив їх обмінятися обручками. Це називалося заручини. Щоб молода зовсім не змерзла у вогкому мороці, священик провів цю церемонію дуже швидко й завів їх до храму, де було тепло від запалених СВІЧОК; поставив молодих на білому, вишитому червоними квітами, рушнику.

На аналої, також вкритому вишиваним — білим по білому — рушником, лежали старовинне Євангеліє у потертій шкіряній палітурці й два позолочених вінці, в яких, як у кривих дзеркалах, жовто і червоно мерехтіло полум'я свічок. Церква заповнилася людьми, які давно вже не бачили вінчання, та ще й незнайомих людей з Києва. Всі звикли до відспівування покійників.

Гайдук попросив Аскольда стати його свідком. Той неохоче, як здалося Гайдукові, віддав Іванка (так звали малого хлопчика, що сидів у нього на руках) Ликері; другим свідком зголосився водій Крук, який стояв з боку Олі, бо, як людині невисокій на зріст, йому важко було б тримати вінець над Гайдуком. Оля стояла з лівого від Гайдука боку. Вона встигла перед основною церемонією ще вщипнути свого майбутнього чоловіка в зад, й він ледве стримався від сміху Аскольд тримав вінець над Гайдуковою головою твердо, руки його, на відміну від Крука, не тремтіли.

Отець Михаїл натягнув старенькі окуляри з товстими скельцями й прочитав з записки:

— Вінчається раб Божий Георгій–Ігор–Гавриїл з рабою Божою Ольгою…

Почувши таку кількість імен свого чоловіка, ледве не пирснула раба Божа Ольга, в яку вселився бісик веселощів.

— Раб Божий Георгій–Ігор–Гавриїл, чи ти згоден взяти в дружини рабу Божу Ольгу і жити з нею в злагоді й любові аж доки смерть не розлучить вас? — тихо пробурмотів священик.

«Бідний, він зовсім розсипається», — подумав Гайдук і твердим командирським тоном відповів:

— Згоден.

— Чи згодна ти, раба Божа Ольга…

— Згодна, згодна, — поспішаючи, немовби церемонію могла перервати нова кулеметна черга, сказала Оля, сильно стиснувши чоловікові ліву руку й полоскотавши пальчиком його долоню.

Отець Михаїл підніс чашу з хересом, ледве не розплескавши дорогоцінне вино, — й молоді тричі пригубили гірко–солодку сповнену пахощів хмільну рідину.

— Благословляю вас на довге, мирне і щасливе подружнє життя, бажаю вам усіх благ і добрих діточок. В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого…

Кілька людей заспівали «Многая літа». Поцілувавши вінці й маленькі дерев'яні іконки з зображеннями Христа і Богородиці та обійшовши навкруги аналою тричі. Гайдук та Оля стали чоловіком і жінкою, ще не вірячи в реальність того, що сталося з ними.

Гайдук не хотів розповідати Олі, як довго напередодні вмовляв Крук отця Михаїла провести вінчання. На перешкоді стояли вік Гайдука та його перший шлюб. Тільки щедрі продуктові дари та посилання на архієрея, без згоди якого він не мав права давати Боже благословення літньому чоловікові й легковажній школярці, пом'якшили священикову суворість. Правда, з'ясувалося, що архієрей помер ще рік тому, а вищі церковні ієрархи взагалі забули про існування маленької сільської церкви. Отож отець Михаїл, побачивши торбину гречки, яку так любив, білі паляниці й ковбасу–кров'янку (а до Великого посту ще треба було дожити), дав згоду на скорочену церемонію, не наполягаючи на сповіді молодих та їхньому причасті.

Оля розчервонілася від хвилювання й тепла і зі щасливою усмішкою приймала поздоровлення Аскольда, Ликери, їхніх сусідів, зовсім незнайомих людей. Вона здалася Гайдукові білим екзотичним метеликом, що випадково потрапив до цієї темної сирої церкви, до чужих людей, на долю яких випали каторжна праця, втрати близьких, всі нещастя цієї землі, — і, незважаючи ні на що, люди ці не втратили доброти і співчуття до інших.

Останнім з привітанням до них підступив дебелий лисий чоловік з бородою у стилі американського оскароносного актора Дейвіда Моріарті, що зіграв у 2075 році роль царя Ірода, але — на відміну від актора — зі слідами Чорного Мору на обличчі, у водонепроникному плащі, з тих, що ними були екіпіровані солдати турецького корпусу яничар, а під плащем проглядали скандинавська кольчуга й короткий меч за поясом. Незнайомий чоловік хрипко промовив:

— Ну бляха–муха, не думав, що зустріну вас тут, Ігорю Петровичу… А ти, — накинувся він на Олю, — як ти поводиш себе з бойовим генералом? Ти що, вночі не можеш його ущипнути? Хто тебе таку виховав, бляха–муха?

Гайдук і Оля остовпіло дивилися на незнайомця. Це був Григорій Іванович Невінчаний.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка