Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка6/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

24

Він з огидою повернувся увечері до своєї кімнатки, думаючи про те, що, мабуть, саме тут померла від Чорного Мору волхвиня Зореслава — кохана дівчина Нестора й розпусна шльондра старого бабія Яромисла. Запалив економну електролампу, слабке мерехтливе світло якої ледве окреслювало жовте коло посередині кімнати, вихоплюючи з темряви частину акуратно застеленої лежанки, стіл, вкритий подертою клейонкою, та два стільці, сидіння яких були оббиті брудно–коричневою засмальцьованою тканиною. «Яка гармонія, — подумав Гайдук. — 1 чи трупна команда провела дезінфекцію в цій кімнаті?»

Не скидаючи чистеньку військову норвезьку куртку (Бьорн Ульванг був поранений у стегно і тому на куртці не залишилося слідів крові, а перед розстрілом Микола Мармиза наказав командиру групи вторгнення скинути куртку). Гайдук у черевиках улігся на лежанку Почувався мертвим, що випадково, через багато років після загибелі, повернувся з поля бою у зовсім нове, незнайоме життя, в якому його ніхто не пам'ятає, не чекає, ніхто не радіє його поверненню, бо він не потрібен цим молодим самовпевненим людям. Уявив, як здивувалися б соціалістичні мрійники з Української Центральної Ради в 1917 році, якби на засідання раптом ввалився напівзотлілий кошовий отаман Кость Гордієнко і почав їх повчати військового мистецтва, а головне — як їм вести справи з Росією. Він розповів би їм, як Москва купувала його прихильність, як підступно, всупереч своїм обіцянкам, поставила фортецю на Січі, почавши нищення цього центру українського опору як люто відомстила Гордієнку за його підтримку Мазепи та угоду з Карлом XII — викопавши труп його сина Василя, москалі обезголовили тіло й повісили на дереві. А ті прекраснодушні народні провідники 1917 року глузували б з Гордієнка, з його застарілих поглядів, бо, бачте, пане отамане, прийшли нові світлі часи й Росія вже не та — не дика, темна, жорстока загарбницька сила, а демократична, братська — не обмежуватиме волю українську та й методи ведення війни вже не ті, Ш.0 за часів Мазепи і Петра, вибачте, пане генерале, ваше знаття вже не потрібне, бо з'явилися танки, аероплани, отруйні гази, концтабори… і ваша та генерала Левенгаупта кіннота була б безсила сьогодні проти шрапнелі й кулеметного вогню.

Що за ідіотське порівняння з Костем Гордієнком? Людиною, яка досконало розумілася на своєму мілітарному ремеслі, яка завбачливо підготувала біля Переволочної переправу через Дніпро, завдяки чому Карл XII та гетьман Мазепа не загинули від Петрових тортур.

Кость Гордієнко боровся до кінця, подумав Гайдук. Мені ж треба ще пройти свій шлях, виконати своє призначення. Я не мертвий. Я бачу далі цих молодих людей. Бо в мене інше бачення, інший досвід. Я поважаю силу і хочу цю силу будувати, щоб її поважали інші.

Тепер я знаю, що треба робити. І як. Я потрібен цьому нещасному місту бо це моє місто, все моє життя і коріння тут. я потрібен цим молодим людям, розгубленим від шаленої кількості й заплутаності проблем, що постали перед ними. І це їхнє засідання, на якому обговорювалося безліч питань — від очистки Києва від сміття до символів майбутньої держави, — свідчить про незнання членами ЦКР основних принципів управління катастрофами: визначення кількох — не більше п'яти — першочергових завдань–пріоритетів, концентрація зусиль на їх виконанні, чіткий розподіл функцій і надання широких повноважень керівникам численних бюро, сувора персональна відповідальність за свій напрямок. Складання короткострокових і довготермінових планів. Цим молодим людям навіть не спало на думку запросити інженерів і вчених — створити науково–технічні ради з низки пріоритетних проблем: енергопостачання, фінансова система, оборонна промисловість, зв'язок, медична допомога, харчування дітей… «Як я постарів за цей час, — гірко подумав Гайдук. — Мені здається, що я все знаю. Це — небезпечна ознака старості. Генерал Гайдук дасть свої мудрі рекомендації, що, як завжди, будуть спотворені їх поганим виконанням. А що дасть Києву отець Фавн? Думаючи про пріоритети, я забув про віру. Колись це звалося «моральний стан суспільства». На жаль, немає отця Івана. Але, певен, є інші священики, які не прийняли доктрини смертохристів і які зможуть об'єднати народ навколо Христа. Віра. Земля. Воля. Україна…»

З цими патетичними думками, ненавидячи себе за цю піднесену риторику (ще одна ознака старості) і за те, що біс честолюбства знову погнав його на чергову авантюру, пов'язавши з якимось самозванчим, міфічним ЦКР, Гайдук почав засинати, почуваючись украй знесиленим.

Його пробудив неголосний, але рішучий стукіт. Не розуміючи спросоння, хто він, де і чому опинився у цій злиденній кімнатці. Гайдук вимкнув світло і обережно прочинив двері, тримаючи в руці «Беретту».

Перед ним стояла Оля Гудима, в руках у неї був невеличкий коровай чорного хліба з п'ятьма тонкими запаленими свічками.

— Happy birthday to you, — усміхаючись, заспівала вона, входячи до кімнати й ставлячи коровай на стіл. З польової сумки дістала пляшку вина, пучок зеленої цибулі, шматок сала та дві скибки чорного хліба.

— Happy birthday, general Hajduk, Happy birthday to you! 3 днем народження, Ігорю Петровичу! Невже забули? Сьогодні — дванадцяте лютого. Вам стукнуло, вибачте, п'ятдесят два роки.

— Це правда? — тихо спитав він. — Який я старий… А звідки ви знаєте?

— З вашої біографічної довідки. Готувала до засідання… Ви що — не раді мені? — надула вона пухлі губки, пильно вдивляючись йому в очі.

Він нарешті вийшов зі стану остовпіння й заметушився:

— Що ви, що ви. Сідайте, я зараз все зроблю. Каву питимете? В мене є.

— Вип'ю. Але спочатку відкрийте вино.

Немає чим, — винувато сказав він.

— Я так і знала, Ігорю Петровичу Генерал, а основних видів зброї — штопора і ножа для консервів — не маєте. Погана у вас логістика. Сядьте, будь ласка. Ви іменинник. Я все зроблю.

Він згорбився за столом, думаючи, що ще не все пригадав після повернення до тями. Свого дня народження, наприклад.

— А де таку розкішну цибулю взяли? — спитав машинально.

— Китайці вирощують у теплицях.

Вона відкоркувала пляшку принесеним штопором, розлила вино до глиняних горняток для кави, покраяла хліб і сало, почистила й помила цибулю, поклавши ці скарби на єдину тарілку знайдену в кімнаті Гайдука. Всівшись за столом навпроти Гайдука, Оля подивилася на нього радісно, наче це було її свято. Гайдук пригадав день в Ірпені, коли він побачив уперше цю школярку–революціонерку у картатій міні–спідничці, і йому знову як і тоді, здалося, що вона дивиться на нього, як на старого вчителя, від якого очікує чогось незвичного, а він не знає, що казати їй, що робити. Йому приємно, він зворушений, але цілком розгублений: простіше було б, якби він залишався отцем Фавном й прийняв їі сповідь, дізнався б про їі ніжні дівочі таємниці. Про саморобну ядерну бомбу наприклад, — це дуже цікаво. Чи ще існує? Про дії УРА по винищенню ворогів. Про її стосунки з Василем Волею чи капітаном Середою. Проте він мовчки дивився на п'ять свіччиних вогників, придушуючи в собі бажання схопити в обійми цю дівчину яка принесла до його вбогої кімнати тремтливе, наче перший поцілунок, живе світло.

— Що ж ви, — перервала мовчання Оля. — Дмухніть… треба загасити.

Він дмухнув. Згасло лише три вогники. Вона засміялася:

— А якби стояло п'ятдесят дві свічки?

Потім турботливо поклала ліву долоню на його руку і спитала:

— Вам погано, Ігорю Петровичу? Що з вами? Це на вас так засідання подіяло?

— Все добре, — заспокоїв він її. — Просто не хочу щоб усе моє попереднє життя згасло одразу.

І, різким подувом загасивши останні свічки, він підніс горнятко:

— Як добре, що ви прийшли…

— За вас, Ігорю Петровичу. З днем народження!

Руку вона не забрала. Точніше, він не відпустив її долоньку, тепло якої поступово входило в нього, знімаючи всі душевні болі.

«Життя не має ні минулого, ні майбутнього, — подумав він. — Тільки оця мить темряви, і вдихання запаху згаслих свічок, і тепло цієї дівчини».

Але примусив себе відпустити її долоню, роблячи останню спробу перервати цю мить наближення ще до того, як впадуть між ними всі табу, всі заборони, всі роки, всі бар'єри, всі умовності, всі відстані.

— Хто цей Чаленко? — спитав він, наче невдаха–автор, який з болем у серці перекреслює попередній, занадто романтичний, абсолютно нереальний сюжет і береться за нову нудну повість.

— Він — права рука Волі. Нічого без його дозволу не робить. Очолює відділ безпеки при голові ЦКР Ходять чутки, що він працював у ДерВарі й допомагав ЛУК. Будьте дуже обережні, Ігорю Петровичу Тут повний бардак і гадючник. Всі хочуть бути гетьманами, бояться конкуренції. Вас дуже бояться.

— А де Індіра Голембієвська? Вона жива?

— Вони посварилися з Волею. Вона організує на Лівому березі КУІР — Київську українсько–індійську республіку.. Але що ми все про політику? Давайте вип'ємо.

— За мене вже пили. Тепер за вас.

— Ні, за нас, — твердо сказала вона.

Він бачив її обличчя, відчував блиск її світлих, широко поставлених очей, наче не панувала в кімнаті темрява. Оля дивилася йому у вічі, тримаючи горнятко з вином обома руками, ніби це була дорогоцінна чаша.

— Як тільки побачила вас тоді, в Ірпені, — повільно продовжувала Оля, — я пережила щось, схоже на засліплення… Я покохала вас, хоча знала про вас усе — що у вас є близька людина, що ви великий, дорослий, а я мала дівчинка… Це було безнадійне кохання, але я вірила, що Бог почує мої молитви. Я правду вам казала, що не пишу віршів, але мені так хотілося їх писати для вас… Я страшенно мучилася, Ігорю Петровичу, почувала себе винною, зрадницею… Бо в мене був наречений, гарний хлопець… Може, ви чули — Максим Боровик, вчився у військовому ліцеї імені Івана Богуна.

— Він загинув?

— Так. І це кара небесна для мене на все життя. Він думав, що я кохаю його… Він подобався мені, він гарний хлопець, але я не кохала його… А після того, як я познайомилася з вами, він взагалі перестав існувати для мене. Якби ви знали, як я страждала… Як проклинала сама себе, та не могла нічого вдіяти.

Вона підвелася, він теж, з гуркотом відкинувши стілець. Оля наблизилась до Гайдука:

— Я недаремно хочу випити за нас. Ваша воля, Ігорю Петровичу ви можете вигнати мене, відкинути геть, як цей стілець, але знайте: не буде у вас більш вірної людини, ніж я. Не треба бути самому.. Я знаю, що ви скажете, але зробіть цей крок. Я хочу бути вашою коханкою, дружиною, помічницею, подругою, сестрою — ким завгодно, аби з вами… Знаєте, я бачила серіал американський про хірурга та його операційну сестру В хірурга була дружина, діти, але не було ближчої істоти, ніж медсестра. Вона була його другим «Я» — його продовженням, бо розуміла його без слів…

Він подумав, що найгіршим блюзнірством було б у цю мить казати щось повчальне, випадкове, пустопорожнє, жартівливе.

— За нас, — цокнувся Гайдук горнятком з Олею й одним ковтком випив вино.

Забув, коли пив востаннє. Він обійняв її й, як при зустрічі в братстві, поцілував у вічі, відчувши солону вологу Потім прийшла хвилина Великого Скидання Одягу коли на підлогу полетіли їхні камуфляжні куртки, черевики, штани, футболки, які перемішалися безладно; зверху цю купу вінчали Олин ліфчик і трусики. Гайдук упав у провалля часу й забуття, й тільки зойк Олі повернув його до ТЯМИ: Оля сиділа на ньому й скрикувала, як доросла жінка, до якої з війни повернувся чоловік. Нічого дитячого в ній не залишилося, вона люто і солодко терзала його тіло, не бажаючи скінчити це злиття, а навпаки — примусити його все глибше і глибше увійти в неї, наповнити собою все її гнучке тіло. Він не помітив, як і сам почав стогнати від болю і щастя, — йому здалося, що якась сила висмоктує з нього залишки життя, точніше, це він виштовхує з себе своє життя, біль останніх двох років існування, стаючи порожнім і невагомим. Він жалібно, по–дитячому заплакав і відчув Олині поцілунки, майже материнські. «Не плач, ти мій, ти мій, — примовляла вона, — поспи, я з тобою…» Він занурився у сон, наче одужуючи після тяжкої хвороби.

Уві сні прийшла до нього Флора, і йому це не сподобалося, бо знав, що ніжна Флора з великими, полохливими, як птахи, очима — це смерть, а вмирати він не хотів.



25

Центральна координаційна рада виникла стихійно ще влітку 2078 року, коли кілька молодих людей з ЛУК, УРА та інших заборонених гетьманом підпільних організацій і партій, подолавши перший шок і смертельну летаргію, що охопила переважну більшість населення, зібралися в приміщенні Києво–Могилянської академії на Подолі й оголосили себе радою. Засновниками ради стали Василь Капран (Воля) і Оля Гудима, що вишукували в порожньому Києві знайомих молодих людей, з якими колись зустрічалися на нелегальних зборах чи легальних студентських конференціях, про яких можна було сказати, що вони — противники українського феодалізму, вороги режиму олігархів та гетьманської декоративної влади. Дуже багато людей відмовлялися брати участь у політичному житті. До ЦКР зголосилися тільки одиниці–одчайдухи.

Одночасно в Києві, як і в інших містах Європи, почали виникати групи добровольців, які намагалися хоч якось полегшити долю тих своїх співгромадян, яким вдалося вижити. Ці групи, що спочатку самоорганізувалися в окремих будинках, вулицях і дільницях міста і перебирали на себе деякі функції місцевого самоврядування, також відчували потребу координації своїх дій у межах великого мегаполісу Так в ЦКР зійшлися два крила — загальнополітичне, очолюване Василем Волею, і самоврядне, представником якого був Шморгун: «теоретики» і «практики», як їх назвали пізніше історики. «Теоретики» перемогли, бо володіли полум'яною політичною риторикою, вміли яскраво сперечатися й переконувати опонентів, говорили про майбутнє так, наче знали те невідоме в усіх деталях, а головне — взяли на себе важкий вантаж лідерства.

ЦКР працювала нерегулярно, бо під час пандемії Чорного Мору зібрання було проводити небезпечно. Напередодні нового, 2079 року поновилися засідання ради, яка стала єдиним органом влади в напівмертвому місті. Звичайно, до ЦКР прилипли й ті, хто шукали тут для себе матеріальну вигоду (їдальня та лазня з гарячою водою приваблювали багатьох) або мали політичні амбіції на майбутнє, відчуваючи, що рано чи пізно в місті (а згодом і в країні) буде подоланий вакуум влади і виникне нова, тверда система управління. Але переважно йшли працювати (тобто мати справу з трупами, хворими, немічними людьми, з нестачею води і продуктів харчування, з дітьми–сиротами й невідкладними комунальними проблемами) справжні ідеалісти, чисті, добрі молоді люди, місце яким — на сторінках історії. Але такі люди переважно не потрапляють на сторінки історії, бо їх випереджають спритні прилипали, параноїдальні его–центрики, популісти й честолюбці — всі ті, кого нестримно вабить до себе влада, яку вони розуміють як право коїти будь–які дурниці без жодного відчуття відповідальності за свої дії.

Гайдук почав роботу в новоствореному Бюро з безпекових та міжнародних питань (яке розмістилося на другому поверсі в п'яти кімнатах старовинного будинку Контрактів навпроти Києво–Могилянської академії) з вивчення складу та структури ЦКР Члени ЦКР, переважна більшість яких була не знайома Гайдукові, були закріплені за десятьма бюро:

— організаційним;

— відбудови Києва;

— з питань будівництва держави і релігійного розвитку;

— з питань символіки, пам'ятників та перейменування старих назв;

— торгівлі;

— оборони (Центральний штаб Києво–Могилянського козацького братства);

— з безпекових та міжнародних питань;

— національної освіти та охорони здоров'я;

— міжнаціональних відносин;

— фінансово–господарським.

З цього списку неважко було зрозуміти, що головне навантаження падало на Київське бюро, яке мусило вирішувати безліч складних проблем, не маючи ні достатньої кількості людей, ні необхідних матеріальних засобів. Оля виявилася безцінним помічником і порадником, знайомлячи Гайдука зі станом справ, даючи влучні характеристики членів ЦКР. Першим, кого запросив до себе Гайдук, був тимчасово виконуючий обов'язки начальника Бюро з питань оборони, начальник штабу КМБ майор Ігор Палій — син полковника Палія, начальника Оперативно–розшукового управління військової контррозвідки ДерВару, давнього Гайдукового друга.

Широкоплечий, схудлий, від чого виглядав молодшим, ніж два роки тому, Ігор Палій радісно кинувся в обійми Гайдука.

— Що з батьком? — було перше питання Гайдука.

Востаннє він бачив Палія–батька 15 серпня 2077 року, коли стався Великий Вибух. Гайдук вирішив повернутися до Києва, а Палій і Невінчаний пішли до Вінниці.

— Помер. Точніше, загинув за нез'ясованих обставин. Підозрюю, що це справа рук Мережка.

— Вічна йому пам'ять, — перехрестився Гайдук.

Упродовж двох годин Ігор Палій, який приніс з собою кілька військових карт, пояснював оперативну обстановку, що склалася в районах відповідальності братств, які виникли на Право- та Лівобережній Україні. Зв'язок з братствами був ненадійний, органи військової розвідки і контррозвідки не були сформовані. Братства скоріше нагадували партизанські загони, ніж регулярну армію, спостерігалися випадки насильства і грабунку мирних жителів. Політична ситуація в ДУР (Донецько–українській республіці) була незрозуміла, щоправда, звідти Київ отримав перші сигнали — пропозицію почати обмін продуктів харчування з Центральної України взамін на донбасівське вугілля. Як вдалося встановити, хоча дані партизанської розвідки були дуже неточні, операція «Вовки Півночі» проходила досить успішно: проникнення добре озброєних бойових груп було зафіксовано в районах Ніжина, Кролевця, Конотопа, Бахмача, Ромен, Лохвиці і загрожувало Миргороду Полонені в один голос твердили, що метою першої фази окупації є відрізати Київ від Харкова і Донецька, заглибитись у зону українських чорноземів. Повномасштабну операцію нібито мали розпочати після зникнення Темряви.

На запитання Гайдука, де розташовані центри управління операцією «Вовки Півночі», хто персонально її очолює, звідки, якими шляхами йде постачання зброї та амуніції. Палій тільки знизав плечима.

— Hi супутників, ні «черепах» у нас немає, Ігорю Петровичу а полонені в один голос клянуться, що не знають. Це добре законспірована операція.

Він також повідомив, що з Волинсько–Поліського братства поки що ніякої інформації щодо пересування груп вторгнення не надходило, хоча Палій (Гайдук з ним повністю погодився) вважав, що спроби відрізати Київ із заходу обов'язково будуть.

Вони уважно переглянули карту Волинсько–Поліської землі, і Гайдук звернув увагу на напрямок Мозир — Єльськ — Овруч — Коростень — Житомир — Бердичів — Вінниця як найбільш імовірний: відсікаються магістральні лінії зв'язку Києва з Ковелем і Львовом (тобто з Західною Україною, Польщею та Європою), і нападники виходять у стратегічну зону чорноземів, захоплюючи Поділля (Хмельницький і Вінницю). Домовилися вислати групу розвідників на територію Білорусі і посилити військовий контингент в районі Коростень — Овруч за рахунок двох резервних бригад, що формувалися в Києві.

Неясним залишалося питання, чи «Вовки Півночі» атакуватимуть безпосередньо Київ. Гайдук висловив припущення, що обов'язково здійснять таку спробу тільки пізніше, коли Київ стане справжнім центром новонароджуваної держави. Тільки тоді «Вовки Півночі» намагатимуться обезголовити Україну.

Загальна чисельність озброєних людей, яких могли виставити братства, за дуже оптимістичними підрахунками, не перевищувала двадцяти тисяч вояків, чого було недостатньо для організації ефективної оборони. Легковажність Василя Волі, як цивільної людини, можна було зрозуміти, але не виправдати.

Були й добрі новини. На території кількох братств містилися великі склади зброї, бойової техніки, амуніції, обмундирування як гетьманської армії, так і сил вторгнення Чорної Орди. Проте ця сучасна зброя вимагала пального і радіоелектронного зв'язку Принагідно зайшла мова за капітана Середу; виявилося, що Палій був ним незадоволений — фанфарон, слабак, нічого в розвідці не тямить. Гайдук порекомендував організувати відділ зв'язку куди відрядити Середу з випробувальним терміном для негайного налагодження надійного зв'язку з братствами.

Також домовилися про негайне створення ГУВР — Головного управління військової розвідки. Палій пообіцяв виділити зручне приміщення на Рибальському острові. Вирішили робити це таємно від цивільних балакунів у ЦКР, які можуть зіпсувати всю справу.

І нарешті вони дійшли до головного: як швидше зібрати досвідчених офіцерів, насамперед ВІРУ[4], тих, хто вцілів за останні два роки, які стали б кістяком нової армії.

Палій скептично оцінював можливості швидкого створення боєздатного війська: апатія і відчай охопили людей, і ніхто не хоче воювати, не хоче чути про державу і регулярні збройні сили. І тут Гайдук поділився з ним давно виплекуваною ідеєю:

ЗЕМЛЯ.

Офіцерам і рядовим першого призову, які добровільно зголосяться служити у війську — Гайдук запропонував назву УНА — Українська Народна Армія, — треба буде негайно виділити у довічне користування від десяти до ста гектарів сільгоспугідь, оформляючи одразу ж спеціальний сертифікат на володіння землею і видаючи план–карту з точними межами ділянки.



— Люди повинні знати, що вони захищають і які в них перспективи на майбутнє, — сказав Гайдук.

— Ідея дуже добра, — обережно погодився Палій, — але ж, Ігорю Петровичу, земельне питання в нас страшенно заплутане, ніхто не знає, кому що належить. Знайдуться старі господарі, та й нових уже багато — кріпаки почали самосильно захоплювати землю. Я вже не кажу про міжнародні зобов'язання України. Ви ж знаєте, що банда Крейди продала половину української землі Китаю, Саудівській Аравії, Африканському союзу Почнуться суди, міжнародні протести…

— Знаєте, Ігорю, ми, українці, завжди запізнювалися — на століття, десятиліття, роки. Бо ми не були хижаками, а мирними волами. Ми селюки з діда–прадіда й тому програвали, — задумливо казав Гайдук. — Коли я жив у братстві, познайомився з одним хлопцем, який молиться на князя Святослава… Той дійсно не знав вагань, мав стратегічне відчуття часу. Сьогодні склалася нова парадигма. Нульовий Час нашої історії. Питання землі повинно бути вирішене в рамках цієї нової нульової ситуації — і негайно. Без цього ми програємо Україну Як уже бувало не раз. Бо наша земля — це потужний магніт для всіх хижаків, що оточують нас. А за сусідами прийдуть китайці, африканці, хто завгодно. Я прошу залишити цю розмову між нами. Тут треба діяти через ЦКР. Тільки шляхом політичних легітимних рішень. Але без цього боєздатного війська нам не створити. Сподіваюся, що Воля мене підтримає.

Палій якось дивно подивився на нього.

— Ігорю Петровичу ви що, наївний? Вірите цьому.. Ви йому як кістка в горлі. Цей балаболка націлився на верховну і неподільну владу Ви йому не потрібні з вашим військом. Він уявив себе месією, який усе знає, все розуміє, все передбачає… Я спробував до нього сунутися, розповісти про небезпеку вторгнення. Він і слухати не схотів. Сказав, що я панікую. Думаєте, він даремно зчепився з Індірою? Вона була членом ЦКР, щось заперечила йому Він роздмухав конфлікт, звинуватив її в розколі ЦКР, його дружки — а там більшість його дружків — проголосували за виключення Індіри з ЦКР Наступним буде Шморгун. Ви його знаєте?

— Помітив.

— Толковий мужик. Придивіться до нього. Він інженер–енергетик, винахідник. Будьте дуже обережні з Чаленком і сестрою Ерною.

— Хто це?

— Ерна Еріхівна Богошитська — особиста секретарка Волі, його права рука і ліва нога, його ідеолог та натхненниця. Якщо Воля стане президентом, то Чаленко займе посаду Мережка, а Ерна стане Клинкевичем.

Гайдук подивився у вікно. Побачив у присмерку постать Сковороди, порожній Контрактовий майдан перед Києво–Могилянською академією. «А де ж птахи? — подумав. — Невже всі загинули? Колись голуби й горобці сиділи на голові Сковороди. Тепер нема».



26

Гайдук недосипав ночами й змушений був знову почати приймати норвезький ДОПІНГ; в Олі, яка переселилася до сусідньої з Гайдуком кімнати, з'явилися синці під ясними очима. Але обидва виглядали щасливими, незважаючи на зморливу працю, суєтний, безладний ритм діяльності. Здається, всі співробітники одразу зрозуміли характер їхніх відносин, але ніхто своїх здогадок і суджень не виказував: попередній світ, в якому люди існували до 15 серпня 2077 року, впав раптово, як після дванадцятибального землетрусу, назавжди зник у темряві і хмарах пилу; також зруйновані були майже всі сім'ї; через загибель близьких розпалися вмить усі зв'язки — з'явилася величезна кількість самотніх людей. І тільки на початку 2079 року, в очікуванні нового Світла, почали виникати нові союзи, пробиватися паростки нового життя, не схожого на минуле. Жінки, хоч і зрідка, почали народжувати дітей — про ці радісні новини оголошували в телевізійному театрі, — довелося негайно відкривати пологове відділення при лікарні імені академіка Л. Пирога; при ЦКР організували щось на зразок весільного офісу, яким керувала Ерна Еріхівна Богошитська, де можна було за кілька хвилин оформити шлюб або розлучення. Ніхто не питав про попередній цивільний стан відвідувачів; у багатьох не збереглися документи, а архіви, особливо їх електронна серцевина, були мертві.

Того дня Гайдук прокинувся дуже рано — о п'ятій годині, коли ніяких ознак закінчення ночі ще не виникло. Поруч затишно примостилася Оля, згорнувшись в теплий калачик.

Гайдук лежав тихо, не ворушачись, не вірячи, що живий, що поряд з ним — ця дівчина, яка чомусь пахне грушею: молодою, зеленою, ще не дозрілою грушкою. Гайдук не розумів, чому відчуває цей тонкий свіжий запах груші, бо вже давно відвик розпізнавати запахи і лише дуже зрідка поверталося до нього це правічне відчуття — як запах старої сосни на березі Рогульки — наче відкривалися в старому будинку на якусь мить двері і вікна, щоб невдовзі знову зачинитися.

І тоді, в тиху хвилину щастя, гострий біль туги пронизав його: він укотре згадав маму. Вона сховалася десь у снігах і темряві Верхнього Шльонська, неподалік чеського кордону Ні від мами, ні від Марека Гороля не надходило ніяких звісток, а якщо й були — то як вони могли знайти Гайдука, який загубився в своїх блуканнях по Україні, бо став «звістуном» — попереджав людей про друге пришестя Христа, читав їм Біблію, яку носив у торбі, ставши самозваним, самопризначеним священиком; люди вірили в його святість — ніхто ніде не впізнав його (можливо, рятувала довга чорна борода); називав себе отцем Георгієм і задовольнявся, чим Бог послав: хлібом, молоком, іноді люди давали йому шмат сала чи цибулину; ніде подовгу не затримувався, хоч багато самотніх жінок просили залишитися, і йшов далі, без жодного визначеного маршруту і якоїсь видимої цілі.

Гайдук нікому — ні в братстві, ні Олі — не розповідав, як жив після Великого Спалаху і до своєї смерті у стозі сіна, коли прийшла до нього Флора. Він і сам не розумів, чи це було життя, чи тільки марення, синдром зупинки часу посттравматичний шок, як після вибуху в метро, коли людина, оглушена і осліпла, не знає, куди йти і навіщо жити. Тут багато незрозумілого було для нього самого; вірив, що пам'ять того зниклого назавжди часу потроху відновиться й виведе його з лабіринтів темряви. Але пам'ять була лише недосконалим протезом реальності, що загинула назавжди.

Кинути Київ і бюро він не міг. Треба було знайти когось — кого? — хто подався б до Польщі у пошуках Марії Юзефівни.

Ворухнулася Оля, спросоння сіла в ліжку здерши ковдру з Гайдука, почала в нестямі озиратися навсібіч й жалібно покликала:

— Тату! Татусеньку! Де ти?

Гайдук лежав нерухомо, щоб не наполохати її, відчуваючи, як холод охоплює його тіло. Оля знову вмостилася поряд, поклавши руку на його живіт. Він обережно, щоб не розбудити, накрив її й себе ковдрою, сподіваючись, що ці ранкові хвилини без сну дадуть йому прозріння, що Хтось підкаже йому як жити далі у час заперечення самого життя.

— Я не сплю, — раптом тихо сказала Оля. — Наснився батько… як живий.

Гайдук закляк у мовчанні, боячись завдати їй болю: існувала межа, яку вони не переступали. Він знав, що сталося з Олиним батьком — йому розповів водій «Козака Мамая». Гайдук ніколи не питав її про долю Святополка Гудими, генерала жандармського корпусу.

Оля знову підвелася й лягла на Гайдука, наповнюючи його тіло щемким бажанням.

— Тільки без дурниць, — засміялася вона, відчувши його поштовх, хоча, можливо, їй самій були потрібні ці «дурниці», щоб відігнати похмурих демонів ночі.

Поцілувавши його, вона прошепотіла, лоскочучи вухо:

— У мене є блискуча ідея.

— Поснідати?

— Ваші гастрономічні фантазії, Ігорю Петровичу, такі ж нереальні, як і цей ранок. їсти нема чого. Моя ідея набагато конструктивніша.

Він промовчав, бо це бісове дівчисько ще тісніше притискалося до нього, лівою рукою намацуючи те, що так швидко зростало в ньому, твердішало і прагнуло входження до її гарячих джерел.

— Я хочу вийти за вас заміж, — оголосила Оля. — Давайте післязавтра візьмемо шлюб. Підемо до Ерни й розпишемося.

Від несподіванки він скинув Олю з себе і сів у ліжку, спустивши ноги на холодну підлогу.

— Ти з глузду з'їхала? Тобі скільки років?

— Вісімнадцять. Дев'ятнадцятий уже.

— А закон Конфедерації про суспільну мораль і здоровий розвиток нації знаєш?

— Ні, — знову взялася за своє Оля, поклавши голову на його коліна.

— Це дуже мудрий закон. Шлюб між чоловіком і жінкою можна укладати, якщо різниця у віці не перевищує двадцяти років. Understand? Я можу одружитися на жінці від тридцяти двох до сімдесяти двох років.

— Плювати на цей дурний закон для інвалідів та імпотентів! Плювати на вашу улюблену Америку, Ігорю Петровичу! Чого ви боїтесь? Хіба ви старий пердун чи імпотент? Вам пропонує руку і серце краща дівчина Європи. Кращу за мене не знайдете!

Вона підвела голову і гнівно надула губки. Він подумав, що вона в усьому має рацію і що він знову робить недолугу спробу ухилитися від долі.

Її гнів не вщухав.

— Чи, може, ви зберігаєте вірність вашій Божені?

— Божени не існує. Вона мертва. І більше ніколи не згадуй її, — його ноги змерзли до корчів, і Гайдук забрав ноги до ліжка, бо тремтів від холоду. — Ти божевільна, і я тебе за це люблю. Тобто не тільки за це. Але уяви: через сім років я старію, я хворий, я набридаю тобі. І ти урочисто оголошуєш, що я не задовольняю тебе сексуально, що в мене паскудний характер, що я стара ганчірка, що я вкрав у тебе кращі роки твого життя. І що тобі набридло обслуговувати мене, і що вся ця ідіотська вигадка про операційну медсестру і хірурга не для тебе, бо ти сама великий хірург, і що з'явився найкращий хлопець Європи, з яким ти хочеш…

— Ні з ким нічого не хочу! — вигукнула вона й зіскочила з ліжка. Стояла гола перед ним, прекрасна у своїй молодості й праведному гніві. Світанок сірими півтонами малював примарні обриси її тіла, на якому не було засмаги і двох білих смуг — від ліфчика і трусиків, як у дівчат до Вибуху. Гайдукові стало її жаль, бо вже другий рік це дівча не знало сонця та інших радощів довибухового часу.

— Іди сюди, замерзнеш, — поцілував її у живіт.

— Я народжу вам дітей. Гарних, білявих, як я… ну може, чорнявих. Теж непогано. Розумних, як ви… Поїдемо з ними до Болгарії, до Созополя… Там є казкове місце — Санта Маріна. Як уві сні — зелене, чисте, добре. Мене тато і мама туди возили, коли я маленькою була. Там рай для дітей — пляжі піщані. Чорне море тепле, повітря сухе. Ви будете плавати з дітьми.

— А якщо я плавати не вмію? — притягнув її до себе Гайдук.

— Я вам рятувальний жилет куплю, — поцілувала його Оля. — Дві дівчинки і один хлопець.

— Навпаки.

— Ну добре, — засміялася вона. — Коли підемо?

— Куди?

— Ігорю Петровичу — заблагала вона. — Ніколи не думала, що ви такий тупий… Ви казали про сім років. Та невже ви думаєте, що я така курва, що секс для мене означатиме все? Для мене кохання не вимірюється довжиною пеніса. Це зовсім інше. Ви нічого не зрозуміли…



— Це ти нічого не розумієш, бо молода дурепа, — закричав він у відчаї, бо вже майже змирився з її божевільною ідеєю. — Ти не знаєш ще, яку скажену роль грає в житті секс. Скільки він приносить щастя і нещасть. Але не в сексі справа, а в тому що я помру набагато раніше, ніж ти. Ти хоч це розумієш? Ти хочеш стати наймолодшою в Європі вдовою? Ти хочеш, щоб тебе називали моєю донькою, коли ми з'являтимемося разом у публічних місцях? А якщо народиться дитина, мене називатимуть дідусем… і всі казатимуть — це не його дитина, а його ад'ютанта… Хочеш, щоб мені присилали анонімні листи з рогами, домальованими до моєї огидної пики? А коли я захворію, стану немічним, ти хочеш судно під мене підкладати? Така молода красуня… Хочеш спаплюжити собі життя?

— Хочу, хочу… Помовчте, бо я хочу, — відкрилася вона йому, допомагаючи легко увійти в себе, і застогнала: — Хочу, хочу, хочу!

Ніяких дискусій більше не виникало, бо вони знову поринули в короткий сон солодкого знесилення і прокинулись лише о восьмій ранку.

— Я їсти хочу, — жалібно сказала вона.

— Дозволяю тобі зробити яєчню з беконом і заварити міцну каву.

— Швидше піднімайтеся, пане генерале, бо проспимо їдальню з бурдою, — поспіхом одягалася вона.

— Я згоден, — підвівся Гайдук. — Стань моєю дружиною. Я офіційно прошу твоєї руки. Ми повінчаємося у неділю. Я знаю де. А потім підемо до шлюбного офісу. Але все ОДНО: ти — божевільна. А я старий дурень.

Вона зупинила на півшляху процес одягання.

— Неправда. Ми ідеальна пара. І чого ви досі лежите і втупилися очима в мене? Я соромлюсь… Адже я ще не ваша дружина… Сьогодні перший щасливий день за останні роки.

Вона обійняла його і міцно поцілувала.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка