Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка5/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

20

Оскільки Творець землі, світла, води, людей, рослин і тварин покинув поспіхом, у сум'ятті цю галактику. Його місце негайно зайняли інші боги, божки, тотеми, ідоли та герої. Це був час, коли, відключені від водопостачання та електрики, позбавлені джерел харчування та інформації, великі міста занурювалися в пітьму і хаос, а їхні мешканці — ті, що не загинули у своїх багатоповерхівках, кинулися врозтіч до малих містечок і сіл, де ще можна було знайти воду та їжу. Не розуміючи, що сталося, охоплені страхом і тугою, розгублені, непристосовані до злигоднів, людські народи подумали, що надходить Страшний Суд. І кожен почав рятуватися, як міг: відкинувши пекельну гординю, зневагу до Господа та його старозавітних немодних повчань і простих істин, упокорені, осамітнені люди зрозуміли, що ні новочасні Технології, ні Інформатика чи Генетична інженерія не заступлять їм Когось, хто давав би їм надію, до Кого можна було б звернутися як до найближчої істоти й сповідатися — у сподіванні, що Він почує, і змилосердиться, і простить гріхи вільні та невільні І дасть надію на порятунок.

Почалося масове повернення до Віри. Прийшов Час Віри. Час молитви і повернення до Бога.

Два мільярди людей, що залишились на Землі, почали гарячковито шукати собі богів — старих чи нових. Зевс, Аполлон, Сварог, Дажбог, Перун, Велес, Христос, Будда, Брахма, Заратустра, Магомет. З'явилися нові, не бачені до цього боги і нові герої: Помст, Добролют, Парка, Траха, Сало, Сміттяна. Новими персонажами цього пантеону стали також Цар–Голод, богиня Холодрига, Цариця–Пошесть і добрий бог Імунітет.

Саме в цей час Темряви і розпуки на найвищій горі над Дніпром, що панує над простором між Доном і Дунаєм і є духовно–енергетичним центром України, народився в засніженому лісі Людинобог чи Боголюдина. А подобизна його була така: на голові — шолом золотий з антенами дальнього космічного зв'язку, на обличчі — маска пілота часів Третьої світової війни, а голос його — мов ревище найбільших футбольних стадіонів доісторичного світу. І в правиці він тримав книгу за сімома печатями, де доля кожної людини була написана, але книгу ту ніхто не міг прочитати, а в лівій руці стискав він меч лазерний з двома променями й енергетичною підкачкою. А ноги в нього були могутні кінські, з золотими копитами, якими викрешував він джерела водяні з землі.

І звали його ФАВН (FAVN), що означало First Advanced Virtual Nomad.

I оселився Фавн у печері поблизу штабу Спасо–Дніпровського козацького братства, не спричинивши братчикам жодної шкоди. Тільки взяв до себе звабливу жінку з табору, на ймення Діно–Зара (від грецьких слів DINOS — страшний, жахливий, і ZAUROS — ящір), могутньої статури і з великими, як поросята, грудьми. І коли вони злягалися три дні і три ночі, сталися землетрус, грім, блискавки та снігова заметіль водночас, і перелякані братчики поховалися по своїх криївках. Діно–Зара, запліднена Фавном, пішла від нього і народила дванадцять дінозавриків у золотих шоломах, від яких бере свій початок плем'я ВДВ (Воїнів Дніпрових Володінь).

Фавн нічого не вимагав від людей — ні їжі, ні жертвоприношення, ні золота. Тільки просив прийти до його печери і розповісти правду про своє життя. Взамін він давав людям заспокоєння, знімав, наче наркотиком, усі страхи та кошмари минулого. До Фавна, якого прозвали Печерським Цілителем, почали приходити пілігрими з дальніх земель — від Дона до Дунаю. Але нікому він не відкривав тої книги, хоч як його просили ті, хто сповідувався в нього. Ніхто не розумів, навіймо йому те знаття людських гріхів, печалей і надій, той тягар скорботний. Трапилося, що взимку стала облогою навкруги братської оселі велика зграя північних вовків, великих голодних двометрових тварюк з довгою сіро–сивою шерстю, які загризли вартових і вже обступили були занесений снігами продуктовий склад, в якому закрилися братчики. Вовки залізли на дах і прогризли в ньому дірку. Братчики зрозуміли, що прийшла їхня погибель, бо кулі не брали вовків, не пробивали їхню кулевідпорну шерсть, і люди почали молитися, і хтось сказав: «Ось прийшов мій смертний час, і ніхто мене не згадає, бо я втратив сім'ю, тільки Фавн знає, що жив такий один на темнім світі». І Фавн почув його мольбу і, вийшовши з печери, пішов убивати вовків лазерним мечем. Вовки скавучали, вишкіривши гострі, великі, наче фінські ножі, ікла, стрибали на Фавна, — але його меч розрубав їх навпіл, і їхньою чорною кров'ю заюшений був сніг на горі. Гору згодом так і назвали: Чорна гора. Залишки зграя, підібгавши хвости, втекли до великого лісу, на північ.

На честь Фавна врятовані ним братчики спорудили з каміння і дерева подобизну у вигляді ідола з золотою головою, в руках — автомат з лазерним прицілом і книга, зроблена з баскетбольного щита, а ноги — зі стовбурів дуба.

Тут молився і досі молиться місцевий люд.



Частина друга. ПРИЗНАЧЕННЯ
21

Київ зустрів Гайдука та його супутників сірими сутінками, дрібним дощем та оборонними спорудами, що перекривали Столичне шосе в районі Південного мосту. Гайдук відзначив, що споруди — розкислі від дощу земляні вали; захисні стіни з тріснутих бетонних блоків та важких, схожих на мостові ферми, іржавих металоконструкцій; барикади, складені з мішків з намоклим піском, обплетені гірляндами колючого дроту; кулеметні гнізда та батареї застарілих пускових ракетних установок «Світязь-38» — виглядали досить грізно для тих, хто нічого не тямив у військовій справі. Оборонна здатність Києва вражала, мабуть, лише селян, які приїздили на конях, щоб виміняти продукти харчування на золото, коштовності, ліки та наркотики. Для тих, хто забажав би проникнути вглиб міста та атакувати життєво важливі центри, захисна лінія була дірявою: в ній можна було знайти десятки проходів, прихованих підступів, неконтрольованих ділянок. Все питання в тому, який тип війни очікував Київ.

Перевірка документів, яку вели двоє студентів — хлопець і дівчина в таких самих, як у Олі Гудими, чорних беретах з тризубом, — також скидалася скоріше на декоративний ритуал, ніж на серйозний контртерористичний захід. Привітавшись з Олею та капітаном Середою і не подивившись на їхні перепустки, вони навіть не зазирнули в середину автомобіля, байдуже ковзнули поглядом по тимчасовому посвідченню Гайдука — члена вже неіснуючого Фронту визволення України, термін дії якого закінчився у жовтні 2077 року, й махнули рукою: проїжджайте. Своє старе посвідчення Гайдук знайшов у торбі, що зберігалася в сіні від того часу, як він помер. Там же лежала американська водійська ліцензія.

— Ви звідки, молоді люди? — спитав Гайдук перевіряльників.

— Члени революційної бригади імені Героїв Крут, — сказала, шморгаючи носом, дівчина в старому чоловічому пальті, підперезаному білим ременем з візерунчастою позолоченою пряжкою з літерами «DG». Ця тендітна дівчина змерзла, з червоного носа безупинно текли соплі.

— Людей не вистачає, — зітхнув Середа. — Ледве сформували поховальні команди, які прочісують вулиці і будинки, шукають мертвих…

Темно–сірі Київські гори здичавіло громадились ліворуч від мокрої порожньої дороги, якою повільно сунув «Козак Мамай». Проминувши лівий поворот до Аскольдової могили, вони попрямували на Поділ. Опинившись на Контрактовій площі між пам'ятником Сковороді та будівлями Києво–Могилянської академії, «Козак Мамай», пихкаючи синім димом, зупинився.

— Приїхали, — весело зістрибнула з кабіни Оля. — Ви почекайте, Ігорю Петровичу ми підемо до штабу оформимо вам необхідні документи — на їдальню й проживання.

Вони з Середою зникли у великому жовтому корпусі з білими колонами. Гайдука вразило, що всередині в корпусі працювало електричне освітлення. Це здавалося такою ж фантастикою, як працюючий комп'ютер Нестора–літописця або аварійне світло в палаці гетьмана.

Відразу зрозумів, звідки світло: перед самим корпусом академії стояв старовинний, схожий на паровоз, локомобіль, який наповнював Контрактову площу гуркотом і чорним вугільним димом. Біля парової установки громадилася чорна гора антрациту Від локомобіля йшли довїї паси до двох електрогенераторів. Гайдук зрадів, побачивши в цьому першому після Темряви, світлі добрий знак, надію на майбутнє.

— Пробачте, Ігорю Петровичу — звернувся до нього водій «Козака Мамая», який курив самокрутку сидячи на приступці автомобіля й гріючись від газогенераторної пічки. — Ви мене не пам'ятаєте?

— Ні, — здивовано подивився Гайдук на цього непримітного, мовчазного чоловіка в авіаційній шкіряній куртці.

— Я — пілот «черепахи». Крук моє прізвище. Працював під командою Григорія Івановича Невінчаного. Пару разів літав з вами. До Басманова. Пам'ятаєте?

— Звичайно, — відповів Гайдук, все одно не пригадуючи цієї людини. — А де Невінчаний? Ви щось чули про нього?

Водій–пілот загасив самокрутку об колесо й похитав головою:

— Ні. Хотів би вірити, що він живий… Хочу попросити вас, пане генерале: візьміть мене до себе. Поки з оцим одороблом «Мамаєм», а потім, може, й «черепаху» піднімемо в повітря. В мене є одна ідея…

Тут повернулася Оля й вручила Гайдуку пластикові картки й талони.

— Ходімо обідати. Тут у підвалі наша їдальня. А житимете поруч, на Сковороди. Там наш гуртожиток. У вас буде невеличка кімнатка… — помовчавши трохи, повідомила: — Я там теж живу. А потім зустрінетесь з Василем Волею.

— Це хто?

— Наш лідер. Голова Центральної координаційної ради революційних організацій України–Руси. Майбутній президент. Ви його знаєте.

— Звідки?

— Насправді він не Воля, а Капран. Пам'ятаєте? Голова Ліги Устима Кармелюка, — пояснила Гудима.

— А чому Воля?

— Це його псевдонім.

Гайдук відчув втому, голод і роздратування від повернення до суєти, що породжувала порожнечу в душі. Згадав, як добре почувався в братстві, коли був отцем Фавном.

Оля взяла його за руку й повела до їдальні. Мружачи від незвичного електричного освітлення очі. Гайдук отримав свою пайку — кусень чорного хліба, миску гарячої баланди, в якій плавали шматки буряка і капусти, та дві картоплини «в мундирах» з хвостом солоного оселедця.

— Тут набагато гірше з харчуванням, ніж у вас у братстві, — ніби прочитала його думки Оля. — З поверненням, Ігорю Петровичу! — вона підняла кухля з гарячим чаєм.

22

Майбутній президент України–Руси кілька днів не мав часу на зустріч з Гайдуком. На прохання Олі, яка завідувала оргбюро ЦКР, за Гайдуком закріпили газогенераторний бронеавтомобіль «Козак Мамай», і він, маючи вдосталь вільного часу, вирішив побачити, що сталося з Києвом.

З розповідей Олі він уже знав, що, за орієнтовними підрахунками, після Великого Спалаху Київ утратив дві третини населення — тих, хто помер, і тих, хто покинув місто в пошуках порятунку Але побачене перевершило всі похмурі очікування: пустка затемнених вулиць, дерева на яких були поспіль вирубані, захаращених старими автомобілями, уламками меблів, дитячими візками, порожніми пластиковими пляшками, ганчір'ям та сміттям, вражала. Гайдукові здалося, що він опинився на дні колись повноводного водосховища, з якого збігла вода, відкривши всі потворні таємниці підводного світу потоплених будинків, зарослих водоростями, й колишніх кладовищ з поваленими набік хрестами.

Особливо вразили Гайдука Липки Печерські — фешенебельний район високопосадовців, банкірів, олігархів, куди колись не можна було потрапити без спеціальної перепустки. Гламурні висотні будинки зяяли пусткою, верхні поверхи цих пихатих башт, що безглуздо вивищувалися колись над дзвіницею Лаври, почали руйнуватися, і в сутінках їхні чорні силуети здіймалися, наче щербаті руїни казкового замку з привидами. Оля розповіла Гайдукові, що в одній з цих висоток погребенники на сороковому поверсі знайшли напівзотлілий труп людини, яка сиділа в кріслі навпроти телевізора. Гайдук згадав Альфреда Ісааковича Вебера та відкритий ним телевізійний вірус TDV — Television debility's virus. Липки повністю вимерли — казали, що радіоактивна хмара після вибухів зачепила ці пагорби, знищивши тих, хто тут намагався залишитись. Це сталося ще до початку епідемії Чорного Мору Будинок Національного банку як і гетьманський палац, був пограбований. Хідник і проїжджу частину вкривали, наче зотліле осіннє листя, злежалі коржі грошей — нікому не потрібні карбованці з зображеннями гетьманів, поп–зірок, кріпаків–стахановців, олімпійських чемпіонів та кобзарів; квадратний продірявлений циферблат годинника над входом до банку показував свій останній час: 20.00 15 серпня 2077 року.

На розі Інститутської та Банкової «Козак Мамай» зупинився, і Гайдук вийшов з машини. Задер голову і відчужено подивився на темний силует будинку в якому ще зовсім недавно жив разом з Боженою. Будинок здався йому випаленою, байдужою тінню минулого, яке ніколи не існувало і не залишило по собі ніяких доказів. Лише припущення. Він пішки рушив Банковою, проминувши праворуч спалений старовинний будинок Спілки письменників, що належав ще зовсім недавно Крейді, і наблизився до масивної споруди Особливого відділу при гетьмані. Навпроти похмуро чорнів Будинок з химерами. Жодної душі не зустрів на цих вулицях Гайдук.

«Козак Мамай», чмихаючи і стріляючи, як справжня піч, до якої господар кинув сосновий хмиз, повільно сунув за Гайдуком.

Він згадав таємний підземний тунель, що вів до гетьманського палацу. «Боже мій, — жахнувся він. — Ось прямий шлях для нападників у серце Києва».

Вони спустилися по Круглоуніверситетській вниз, до Бессарабки, і Гайдук знову здивувався, побачивши зовсім інший Київ, у якому відроджувалося життя: у приміщенні Всесвітньої аграрної біржі (критого ринку в давні часи) і навколо знову виникло стихійне торжище. Місце це було слабко освітлене електрикою. Можна було побачити темний натовп людей, які, немовби потрапивши у повільний вир, кружляли, утворюючи концентричні кола.

— Це наш товчок. Тут можна купити що завгодно: одяг, консерви, наркотики, зброю… А тут, — пояснив водій, обережно проїжджаючи крізь натовп і повертаючи праворуч, на Хрещатик, — наш телевізійний театр.

Гайдук побачив велику чергу людей, що стояли перед приміщенням колишнього 5D кінотеатру:

— Що, невже телебачення працює?

— Та де, — призупинив хід автомобіля водій. — Люди спрагли за телевізором. Приходять сюди, сідають. Сцена влаштована у вигляді телевізійного екрану. А на сцені актори, освітлені голубим променем. Спочатку грають новини. Диктор щось там ґелґоче — що на Пушкінській можна виміняти талони на хліб або про набір дівчат на курси медсестер… Потім спорт. М'ячем грають, наче футбол транслюють… А потім концерт: співають, танцюють. Пугачова іноді виступає.

— Яка Пугачова?

— Нова. Клонована, — пояснив водій.

Хрещатиком уперед–назад сунули пасажирські потяги — причеплені до парових тракторів платформи, на яких стояли люди. Зупинок не було, бо потяги сунули так повільно, що кожен бажаючий міг зіскочити чи навпаки — стрибнути на платформу в будь–якому місці.

На Хрещатику тулилися крамнички з фанери, картону й бляхи, де за хлібні талони можна було виміняти банку «чайна–коли» або пачку афганської жуйки з наркотиками. Найдефіцитнішим і найдорожчим товаром були антибіотики та батарейки до ліхтариків.

На Майдані, під монументом Незалежності, на тому місці, де завжди в грудні ставили новорічну ялинку Гайдук побачив стаціонарну шибеницю на шість висячих місць. На шибениці ніхто не висів.

— Тут по суботах засідає народний трибунал, — сказав водій. — Судять колишніх… Вирок виконують негайно. Днями повісили п'ять чоловік: брата Клинкевича, одного прокурора, одного жандармського генерала, двох олігархів.

— А що з самим Клинкевичем?

— Не знаю. Ходять чутки, що його бандюки зарізали разом з Мотрею. За наказом Сірого Князя. Якісь діаманти не поділили. Господи, прости, — перехрестився водій. — А який красень був.

Гайдук відкрив праві дверцята, щоб краще розгледіти Майдан, щедро обставлений блакитними кабінками біотуалетів:

— А багато людей приходить на такі трибунали?

— Дуже багато. Хто що знає про підсудних — виходить, розповідає. В людей багато гніву на цих… Приходять кріпаки з сіл… Розповідають страшні речі. А потім суддя питає: який вирок ці виродки заслужили? І народ кричить: Смерть! Смерть!

Гайдук згадав спогади якогось киянина про давно забуту Другу світову війну Той твердив, що на Майдані вже стояла колись шибениця, на якій вішали німецьких генералів і полковників. Гайдук цьому не повірив, подумав, що це ще один народний міф.

— А гроші якісь у вас ходять? Карбованці, глобо, юані?

— Ні, — похмуро похитав головою шофер. — Тимчасові талони ЦКР, які підробити — раз плюнути. В мене справжні талони вкрали, довелося міняти золотий годинник на фальшиві. Якби не їдальня…

Побачивши посеред Європейської площі велике брезентове шапіто з написом КСЕНЯ і рекламою «Кожен заслуговує на щастя. Заходь до нас!». Гайдук подумав, що, незважаючи ні на що, Київ повертається до життя. Принаймні, сексуального.

Ще більше пожвавлення панувало на Подолі, при в'їзді до China town: мерехтіли кольорові ліхтарики, на вулиці Сагайдачного снували рикші, а сама вулиця перетворилася на суцільний торговельний ряд, де можна було поїсти китайські страви, купити м'ясо й східні прянощі, свіжі овочі. Це найбільше вразило Гайдука.

— Китайози перші пристосувалися, — з заздрістю зазначив шофер. — Великий народ.

Гайдук з цим погодився.



23

Засідання ЦКР відбувалося у неділю, 12 лютого, в приміщенні бібліотеки Києво–Могилянської академії — вихолодженому залі, зі стелі якого частково, островами, обвалився тиньк, відкривши дранку. Ці острови злиднів вважалися, очевидно, елементом архітектурного оздоблення, надаючи залу, як гадали господарі, поважного середньовічного вигляду. На стінах, над високими старовинними книжковими шафами, висіли вкриті пліснявою портрети бородатих ректорів Могилянки, серед яких можна було пізнати хіба що Брюховецького і чомусь безбородого Ломоносова. Туалету в бібліотеці не передбачалося, тому учасники засідання час від часу вибігали у двір, де стояли кабіни біотуалетів, вкриті студентським сороміцьким бароковим графіті. Всього зібралося чоловік п'ятдесят — усі, крім Олі, не знайомі Гайдуку молоді люди, які не звертали на генерала жодної уваги. Проголосували порядок денний, в якому двадцять першим питанням стояло коротке: працевлаштування Гайдука І. П. Сиділи за довгими незручними столами, на яких заздалегідь Оля розклала проекти порядку денного та деякі довідки і резолюції. Слово надали Василю Волі. На подіум вийшов невисокий молодий чоловік, білявий, з твердим поглядом сіро–сталевих очей та енергійними жестами досвідченого народного трибуна. Гайдук спочатку не впізнав його. «Воля. Дуже гарний псевдонім, щоправда, трохи прямолінійний. Потрібен ще лідер з прізвищем Земля», — подумав він.

Воля не був схожий на колишнього лідера ЛУК Василя Капрана — не тільки тому що мав інший колір волосся та іншу зачіску На його, колись молоде, привабливе обличчя лягла печатка вселенської скорботи й державної рішучості; владні зморшки біля рота виказували в ньому людину, що не терпить заперечень.

Витримавши паузу. Воля підійшов до краю подіуму, уважно обвів зал поглядом.

— Брати і сестри, — неголосно почав він.

Гайдук нарахував у залі п'ятеро сестер. Всі інші — брати.

— У страшний період нашої історії довелось нам діяти, але вибору в нас немає. Ми розплачуємось за злочини попереднього режиму за наступ Чорної Орди, за ядерну війну розпочату російськими імперіалістами, за байдужість західних урядів, а головно — за байдужість, боягузтво і зрадництво нашого народу який так довго терпів наругу над собою…

Але сьогодні час ганьби і приниження скінчився. Можна впевнено стверджувати, що, незважаючи на всі нещастя, українська нація вижила. Більше того, відбулося очищення, хоч ми, як прикро це визнавати, зазнали великих, невіджалованих втрат. Але вижила найбільш сильна частина нації, її серцевина, те, що я називаю «маленькі сильні українці». Про них ще будуть складені пісні, поеми, легенди, їхній подвиг ще буде вшанований прийдешніми поколіннями. Прийде час, браття, і ми встановимо для всіх, хто вижив, спеціальний орден — «Честь нації» — й урочисто вручимо кожному Ніхто не буде забутий.

Гайдук тихо сидів позаду окремо від членів ЦКР, але добре чув кожне слово Василя Волі, не розуміючи — чи то така добра акустика залу чи гарна, чітка дикція лідера. «Зара теж отримає орден? — гірко всміхнувся він. — Її теж не забудуть?»

— Історія дала нам шанс, не озираючись на минуле, почати все з чистого аркуша. Бо живемо в Нульовий Час. Час Zero. Україна сьогодні — як tabula rasa, на якій ми напишемо наші тексти. Ми сформулюємо наші цілі і створимо нашу державу — Україну–Русь. Ми відновимо історичну назву нашої держави, вкрадену в нас москалями, повернемо колишню славу Київської Русі і героїчні традиції наших славних предків — княгині Ольги, непереможного воїна князя Святослава, князя Володимира, мудрого будівничого нашої держави князя Ярослава. На руїнах московської імперії та Чорної Орди побудуємо потужну державу Я не виключаю, що нова держава згодом стане новою слов'янською імперією зі столицею в Києві.

— Ти краще скажи, що з трупами робити? Крематоріїв не вистачає. Що з каналізацією і водопостачанням? — перервав Волю не знайомий Гайдукові чоловік жовчного вигляду худий, лисий, з довгою рудою бородою. — Нам хлорка потрібна для дезінфекції. Де її взяти?

— Тихше, не перебивай, — гукнули присутні. — Ганьба! Слава Волі! Продовжуйте, батьку! Нехай вийде з зали! Геть його!

— Не галасуйте, брати і сестри, прошу вас, — заспокоїв членів ЦКР Воля. — Брат Шморгун має право на власну думку. Вам, брате, — лагідно звернувся Воля до рудобородого, — добре відомо, що всі ці питання, які ви підняли, стоять на порядку денному. Включно з хлоркою. Документи треба читати. Ми їх обговоримо сьогодні. Обов'язково. Але спочатку треба визначитись з головним: держава, її формат, символи.

— Продовжуйте, батьку, — загула зала.

— Ви збожеволіли! — не здавався Шморгун. — Хочете будувати нову імперію, ще нічого не давши народу? Спочатку Київ треба відновити. Люди голодують… Базікати навчилися, а…

— Ми дамо народу все, — рішуче перервав його Воля. — Для цього ми прийшли сюди. Надовго прийшли. Ми дамо народу волю, землю, справедливість…

— А навала з Півночі? — ніяк не міг угомонитися Шморгун. — Це питання життя і смерті. Чому ви про це не кажете?

— Брате Шморгун, — жалібно скривившись, мовив Воля. — Я прошу вас не сіяти паніку Після розпаду Росії та падіння Чорної Орди для нас склалися якнайкращі геополітичні умови. Нікому до нас у цій Темряві немає справи. А з окремими вовчими зграями ми впораємось, сил у нас достатньо. Зараз час будувати, а не воювати. Збирати каміння, а не розкидати. Народ не хоче війни. Навоювалися. Тож займайтеся спокійно відбудовою Києва. Але Київ — це лише столиця, а нам потрібна вся Україна. Вся, — повторив вагомо Василь Воля. — Ми повинні мати ясну перспективу на майбутнє. Й будуватимемо УССД — Українську соборну солідаристську державу Чи називати її Україна–Русь, чи просто Україною — вирішить народ… Я маю для вас, брати і сестри, добру новину.

Знову, як досвідчений актор, він зробив паузу. Всі змовкли.

— Згідно з прогнозом вчених з Національної обсерваторії імені академіка Яцкова, у найближчі місяці відбудеться розрив щільного шару з хмар і попелу, що означає закінчення Великої Темряви, повернення до сонця і нормального життя.

— Ура! — вигукнув хтось у залі. Залунали оплески.

— Добре, добре! — підняв урочисто вгору руки Воля, широко всміхаючись.

«Він дуже харизматичний, і йому довіряють, — подумав Гайдук. — Це не Махун і не Клинкевич. І не колишній Капран. А що з Індірою Голембієвською?» — згадав він раптом смагляву багатодітну матір з карміновою позначкою на чолі. В залі її не було.

— Хочу накреслити наші найближчі плани, — продовжував Воля. — Брат Шморгун абсолютно правий. Нашому київському бюро, очолюваному братом Шморгуном, треба зосередити всі зусилля на вирішенні невідкладних проблем: налагодження водопостачання, очистка міста, транспорт, електроосвітлення — сподіваємось, що невдовзі зможемо запустити електростанцію на Оболоні. Я переконаний, що брат Шморгун і його люди подолають усі труднощі. Але ми нічого не вирішимо, поки не запровадимо тверді гроші. Є пропозиція назвати їх «куни». Це давньокиївська, ще до гривні, назва грошей. Походить від слова «куниця». І водночас слово «куна» буде означати Києво–Українська Народна Асамблея. Пропоную так назвати нашу партію. По секрету скажу вам, що ми надрукували в Братиславі потрібну кількість добре захищених асигнацій і через кілька днів, відповідно підготувавшись, роздамо кожному киянину по сто кун з досить високою купівельною спроможністю. Ліквідуємо всі фальшиві купони і весь цей мотлох зі старих грошей.

«Завтра в Києві почнеться паніка, — подумав Гайдук. — Спекулянти почнуть скуповувати за купони все, що тільки можна».

— Є заперечення? Прошу голосувати. Одноголосно.

— І друге, — задоволений своєю владою над членами ЦКР, продовжував Воля. — Пропоную вже у березні зібрати представницьку асамблею українських міст і земель з метою визначення основних засад формування української державності та нашої символіки. Подумайте, браття і сестри, в який важкий, але прекрасний час ми живемо! Адже сьогодні, коли весь світ лежить в руїні, коли наші вороги перетворилися на порох, ми з вами відчуваємо себе справжніми творцями. Творцями нації, творцями національної релігії Велеса, Дажбога, Перуна, Лади, а не брехливої, нав'язаної нам підступними греками юдохристиянської, чужої нашому народові віри. Ми станемо творцями національної держави укрів і русів — України–Руси. Як велить нам Велесова Книга:

Предречено од старих часів, що мусимо в спілці з іними створити державу велику,

відродити маємо Русь нашу з Голуном і трьомастами городів і сіл. Вогнищ дубових дим там, і Перун наш є, і земля.

Се бо Мати–Птиця співає про дні ті, і чекаємо на часи ті, в які крутиться стануть кола Сварожі до нас, і часи ті знову йдуть до нас.[3]

Ці його натхненні слова присутні зустріли зливою оплесків. Тільки Шморгун, махнувши рукою, пішов із зали.

…За три години ЦКР доповзла до питання Гайдука.

Василь Воля, що вів засідання, відповідав на запитання, сперечався і переконував своїх колег, вже виразно втомлений, монотонно зачитав коротку біографічну довідку Гайдука і запропонував обрати його кандидатом у члени Центральної координаційної ради.

Вже поставив був це питання на голосування — як завжди, очікувано позитивно одностайне, — проте піднявся невисокий молодий чолов'яга з довгими козацькими вусами і прим'ятим обличчям, схожим на часто вживану, розтягнуту маску з полілату, назвався Олександром Чаленком і сказав, повільно і важко прожовуючи слова:

— Я не розумію, браття і сестри, що відбувається. По–перше, я хочу подивитися на генерала Гайдука.

Гайдук підвівся, і всі присутні озирнулися, щоб побачити його.

— По–друге, хто він такий? Це чужа, ворожа нам людина. Він активно будував злочинний режим Махуна, займав найвищі державні посади в тій державі. Він відмовився взяти участь у військовому перевороті проти гетьмана, в результаті чого постраждало багато невинних людей, таких, як колишній міністр оборони Прядко… Пан Гайдук довгий час приховував від суспільства інформацію, що свідчила про корупцію та злочини правлячого режиму Знаючи більше за всіх про підготовку нашестя Чорної Орди на Україну, Гайдук не зробив нічого, щоб попередити народ і відвести небезпеку Незрозумілими є відносини генерала з американською владою, американською розвідкою, нарешті, з американською жінкою з елітного легіону «Марс», яка, судячи з усього, завербувала Гайдука…

Тепер усі члени ЦКР не зводили з Гайдука поглядів. Такого птаха вони в житті не бачили.

— Це неправда! — дзвінко вигукнула Оля, вискакуючи на подіум, і всі погляди, як магнітна стрілка компасу хитнулися до неї. — Олександре Олександровичу ви брешете! Для чого ви це робите? Генерал Гайдук відіграв вирішальну роль у створенні Фронту визволення України. Він був репресований режимом гетьмана… Ви знаєте це, як ніхто!

— Олю, — спокійно сказав Гайдук, — заспокойтеся, не треба… У вас, товариство, мабуть, все в порядку з розвідкою, контррозвідкою, обороною Києва, безпекою та міжнародними справами… Ви, мабуть, перемогли добре озброєні формування «Вовки Півночі», що вже вторглися в Україну і хочуть захопити наші землі, наш хліб… У вас, мабуть, дуже багато генералів, які хочуть служити новій Україні. Тому шановні, я піду.. Якщо хочете, можете заарештувати мене за мої колишні злочини й повісити на Майдані незалежності в найближчу суботу Вільні місця на шибениці є. Бажаю здоров'я!

Відсалютувавши по–військовому він чітко повернувся спиною до залу і попрямував до виходу Вже на сходах, думаючи з насолодою про біотуалет, бо дуже при такому холоді хотілося попісяти, почув тупотіння ззаду і голос Василя Волі:

— Стривайте… пане генерале! Це непорозуміння. Ніхто не підозрює вас ні в чому! Чи ви пам'ятаєте, як ми працювали разом? Я поручуся за вас. Ви нам дуже потрібні. Поверніться, будь ласка. Я оголосив перерву.

— Перерва — це добре, — миролюбно буркнув Гайдук. — Мені потрібно до туалету. Зашкалює.

— Повернетесь? — спитав Воля і прохально провів долонею по плечу Гайдука, що виглядало дуже мило і щиро. — Прошу вас.

Гайдук засміявся від такого хлоп'ячого жесту майбутнього президента.

— Куди ж я дінусь? Поодинці ми всі загинемо.

Після перерви всі члени ЦКР проголосували (похмурий Чален–ко утримався) за обрання генерала Гайдука одразу членом ЦКР і за створення під його керівництвом спеціального Бюро з безпекових та міжнародних питань. Виділили приміщення і чотири штатних одиниці співробітників, закріпили бронеавтомобіль «Козак Мамай» і дали право Гайдукові самому набирати людей до бюро.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка