Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка4/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

16

Чміль покликав Фавна до себе. Крім сотенного, були сержант Мармиза та лікар Яків Гальперин.

Чміль повідомив, що одержав з Києва наказ перевірити, в якому стані перебуває колишній палац гетьмана, розташований на горі Боршіисі. Подивитися, чи немає де прихованих запасів продуктів та зброї. І чи може там розміститися велика військова частина.

Микита запряг двох коней у сани, вистеливши їх сіном й вкривши білим маскхалатом, що колись належав Святополку Братчики взяли з собою автомати, завантажили їжу гранати і набої й вирушили в дорогу їхали повз знайомі Фавну місця, де ходив він на берег Дніпра. Потім з'їхали на колишнє магістральне шосе, завалене снігом і звужене до однієї санної колії, теж притрушеної свіжим снігом. їздили тут нечасто. Подеколи їм траплялися покинуті, загрузлі в заметах автомобілі; в одному місці дорогу перегороджував перекинутий догори колесами автобус, обмерзлий, із вибитим вітровим склом. Крізь отвір усередині можна було побачити якусь невиразну темно–сіру масу, якесь лахміття — об'їжджаючи автобус, братчики відвернули голови, щоб бува не угледіти щось страшне, хоча до страшних картин вони звикли. їдучи на південь, вони ледве не проминули малопримітний поворот наліво. Чміль помітив указівник, що ледве визирав з–під снігу: г. Борщиха 1,5 км. Через десяток метрів наштовхнулися на ще один мертвий, нікому не потрібний знак — темно–червону круглу пляму з білою поперечною смугою: «В'їзд заборонено».

— Як у Сибіру, — зітхнув Чміль, який накинув на себе старий, жовтуватого кольору кожух і чорну смушкову шапку з малиновим шликом. — Порожнеча… А колись які тут були місця…

— Так, — погодився Гальперин. — За моїми демографічними підрахунками, якщо в Україні залишилось мільйонів двадцять людей, то це добре. Міста порожні, села повимирали.

Сани ковзали по жорсткому сніговому насту в якому кінські копита залишали неглибокі ямки.

— Вчора був у Халеп'ї, — докинув свого Микита, — по картоплю їздив. Так, вірите, на три хати — дві порожні. Кілька хат варяги недавно спалили.

Чміль, який регулярно отримував донесення від братчиків, що жили в навколишніх селах, чув про це і промовчав. Фавн не брав участі в розмовах, дивуючись, звідки він знає цю алею, обсаджену з обох боків карпатськими, пожухлими від темряви, смереками.

Нарешті попереду вони побачили темний силует гетьманського палацу — архітектурний шедевр пізнього модерну епохи К.-Д. Махуна, витвір гетьманових смаків та холопської запопадливості його челяді, побудований у зловісному стилі київського Будинку з химерами, прикрашений бетонними барельєфами динозаврів, птеродактилів, носорогів та гігантських пухирчатих жаб, які розповзлися по фасаду і верхньому парапету, лякаючи дітей та наївних провінційних туристок.

Звичайно, братчики в напівтемряві не могли побачити всіх архітектурних принад споруди, лишень Фавн, подивившись на контури палацу, уявив усі його деталі. Зі сходу, з боку шосе, ця споруда заввишки у два поверхи здавалася приземкуватою, набагато меншою, ніж палаци архонтів, олігархів, князів та прокураторів України, створювала ілюзію скромності, притаманної національному лідеру. Проте частина палацу що виходила на Дніпро, нагадувала літаючу тарілку й мала чотири рівні, які терасами збігали аж до берегової лінії. Величезний за об'ємом палац угніздився в надрах гори Борщихи, не порушуючи її правічної структури, лише додаючи до цих диких місць асиметричність постконструктивізму та упорядкованість армованого бетону і броньованого скла.

Сани в'їхали на площу перед палацом, посередині якої вгадувались круглі форми центрального фонтану Це місце також здалося знайомим Фавну.

На пихатому обліпленому крокодилами й орлами вході до палацу на його важких дверях висів великий іржавий складський замок. Чміль поторгав замок, який легко відкрився: був зламаний. Він матюкнувся й потягнув на себе дубові парадні двері, оздоблені потемнілою бронзою, які неохоче, з рипом відкрилися. Праворуч від входу висіла зчорніла мармурова дошка, на якій ледве вгадувався рельєфний металевий напис:

Гетьман України

Чміль чомусь скинув чорну смушкову шапку як перед покійником, і сказав:

— Господи, коли це все скінчиться? Спаси нас і помилуй.

І перехрестився.

Увійшли до розкішного вестибюля, з якого численні ліфти, парадні та запасні пожежні сходи вели вниз — до гетьманського кабінету допоміжних приміщень, офісів високопосадовців попередньої, зниклої назавжди, епохи, до складів та підземних гаражів.

Напівтемний вестибюль, за яким розміщувалась величезна зала засідань з видом на Дніпро, зберігав урочисту державну тишу хоча при першому ж погляді неважко було помітити, що палац був пограбований: обідрано, як липку все, що можна було зняти і винести. Зі стін були зрізані гобеленні тканини, кришталеві люстри валялися, розкурочені, на підлозі, що зяяла дірками там, де виламаний був паркет, викладений колись з дорогоцінних порід дерева. Всі бронзові й мідні прикраси — плафони, важкі дверні ручки — все зникло.

Братчики нерішуче топталися посеред вестибюля, не знаючи, куди йти, боячись вступити в купи фекалій, якими загиджене було це приміщення.

— Кабінет гетьмана — поверхом нижче, — сказав несподівано для себе Фавн, — склади — на першому і другому рівні. Ми перебуваємо на четвертому.

— Ви, — звернувся Фавн до Чміля, — йдете до сховища для зброї разом з сержантом, Микита — до харчового складу, а ви, докторе, подивіться на другому рівні праворуч — там була медчастина. Можливо, знайдете якісь ліки. Я займуся третім поверхом.

Знову, як і в ніч на Різдво, його накази звучали з такою переконливою впевненістю, що сотенному залишилося тільки мовчки кивнути головою.

— Ви що, бували тут. Фавне? — вражено спитав Гальперин.

— Не знаю, — здвигнув плечима Фавн. — Не пам'ятаю…

«Типовий випадок глибокої травматичної амнезії, — подумав лікар. — Але, здається, він починає одужувати. Хто він, на біса, такий? Може, один із гетьманської камарильї, архонтів чи дерварівських жандармів? Чи садистів з ГЕПРУ? З тих злочинців, які мордували Україну? А ми дали йому притулок, і тепер він вислуховує наші сповіді, дізнаючись наші таємниці…»

Висловлюючись подумки щодо «наших сповідей» та «наших таємниць», лікар Гальперин трохи грішив проти істини: по–перше, він не приходив до отця Фавна на сповідь, хоч Чміль і рекомендував, по–друге, якби й прийшов, то, як людина обережна, ніколи не відкрив би своїх сокровенних таємниць цьому худому, чорнобородому, зі слідами Чорного Мору на обличчі небезпечному чоловікові з темним поглядом. Як казала одна мудра людина, нікому не розповідай своїх снів — до влади можуть прийти психоаналітики.

Братчики, кваплячись, розбрелись по палацу, вдихаючи промерзлий запах цвілі і запустіння, бо часу в них залишилось обмаль. Не хотілось повертатися в суцільній темряві, тому домовились зустрітися у вестибюлі за годину.. Кожен мав з собою автомат, олійний ліхтар, мішок та саперну лопату–сокиру. У разі тривоги мали дати сигнал — автоматну чергу.

Фавн залишився на третьому, гетьманському рівні, подавшись до окремого блоку приміщень, що виходили на Дніпро. Проминув порожній контрольно–пропускний пункт з понівеченою рамкою–сканером, приймальню, в якій залишились лише скелети шкіряних диванів і крісел, обірвані дроти й порубані сокирами залишки дерев'яного бар'єру за яким сиділи референти з управління особистої охорони гетьмана.

Двері до кабінету гетьмана були зірвані з петель і зникли. Підлогу встеляли зашкарублі папери, які шурхотіли під ногами, наче пергамент. Стихія грабунку з нещадною силою пройшлася по кабінету гетьмана, розтрощеному з особливою люттю: дверцята порожнього сейфа вирвані й кинуті на підлогу на якій чорніли сліди вогнищ; книжкова шафа потрощена, від книжок залишилися палітурки — папір грабіжники вирвали, мабуть, на розпалювання печей; портрети стародавніх гетьманів порізані на шматки; величний годинник–дзигар, що прикривав потаємні двері, зник, а самі двері перехняблено висіли на одній петлі. Біля східної стіни, якраз перед замерзлим панорамним склом. Фавн помітив зотлілий труп людини й швидко вийшов з кабінету Автоматично повернув праворуч і, пройшовши коридором метрів п'ятнадцять, зупинився перед дверима, на яких висіла бронзова, дивом уціліла табличка:

Радник гетьмана з національної безпеки

Пройшов через невеличке приймальне приміщення й опинився в кабінеті. Наблизився до броньованого скла, намагаючись крізь крижані візерунки побачити скутий морозом простір Дніпра, далеку темну смугу лівого берега й мертві контури невеличкого безіменного острова посередині ріки, але не побачив нічого. Це приміщення також було пограбовано — можливо, не з такою люттю, як кабінет гетьмана, але дверці сейфа були відкриті, меблі винесені, картини зірвані зі стін, а комп'ютер розбитий ударами сокири. Зазирнув до маленької кімнатки відпочинку що примикала до кабінету Тут було зовсім темно. Рефлекторно підніс ліву руку й натиснув одну з чотирьох клавіш контролю освітлення. З цієї абсурдної затії, звичайно, нічого не вийшло. Тоді Фавн спересердя стукнув кулаком по всіх клавішах — і ледь не знепритомнів: по периметру підлоги й згори — в стелі — засвітилися вогники аварійної підсвітки. Фавн забув, коли бачив востаннє електричне світло. Подумав, що потужні аварійні акумулятори, встановлені в підвалах палацу залишились неушкодженими.

Керований неусвідомленим інстинктом, Фавн просунув руку знизу підвіконня, якраз там, де залишилась ніша від виламаної грабіжниками батареї водяного опалення, — клацнув замок, й підвіконня легко відійшло, відкриваючи добре обладнану в стіні схованку. Фавн дістав звідти масивний пістолет «Беретта» М9А11 з трьома запасними магазинами, по п'ятнадцять патронів у кожному, потужний електричний ліхтар, обов'язковий у наборі американських полісменів (перевірив — ліхтар працював), та у темно–коричневих шкіряних піхвах кинджал морських піхотинців Конфедерації.

Поклав свої знахідки до мішка, додав до цього скарбу кілька випадково вцілілих книжок, вимкнув аварійне освітлення і почав поволі підніматися запасними сходами на верхній — четвертий — рівень. І раптом почув хрипке дихання, що долинало з верхньої площадки. Фавн тихо дістав з мішка електричний ліхтар і увімкнув: яскравий пучок світла вихопив вишкірену морду, рубіновими жаринами засвітилися очі вовка, готового до стрибка. Фавн, який тримав автомат ІЖ-107 у лівій руці, рефлекторно, не роздумуючи ні секунди, дав коротку чергу: велике обезголовлене тіло хижака забилося в конвульсіях. Пройшовши до вестибюля. Фавн вимкнув електроліх–тар й почув стриБожені вигуки братчиків, які кинулися вгору на звук автоматної черги.

Першим прибіг, задихаючись, Мармиза:

— Що сталося?

— Вовк… на сходах.

Мармиза вийшов на сходову площадку й приволік за хвоста тіло вбитого вовка.

Добра робота, — похвалив Фавна. — А хутро нам пригодиться. Важкий, собака.

Тимчасом прибігли всі учасники експедиції. Ні зброї, ні продуктів братчики не знайшли, тільки пощастило лікарю Гальперину, який в одній з кімнат знайшов картонну скриню з американськими антибіотиками, термін дії яких закінчився у жовтні 2077 року. Гальперин сказав, що це не має значення, бо, як правило, строк дії цих препаратів можна продовжити на два–три роки.

Усівшись у сани (вовка поклали до мішка й тягли на мотузці позаду саней, бо інакше коні, чуючи гидкий сморід хижака, намагалися вирватися з упряжі — ледве вдалося їх заспокоїти), братчики розпили з горла пляшку самогону (Фавн відмовився), заїли салом, збереженим ще з Різдва, й рушили в безпроглядну ніч. Чміль заспівав журливу пісню:

— Ніч яка місячна.

Зоряна, ясная.

Видно, хоч голки збирай…

Братчики дружно підхопили її. Тільки Фавн не знав ні слів, ні мелодії цієї пісні.

17

Наступної ночі, коли Фавн уже спав, до дверей бліндажа постукали. Фавн витягнув з мішка, що лежав під ліжком, «Беретту» й підійшов до дверей:

— Хто там?

— Відкрийте, — почув глухий жіночий голос.

Сховавши «Беретту» під подушку де лежала завжди Біблія, обережно відчинив двері. Перед ним стояла Зара, запнута хусткою, в довгій шинелі, за спиною в неї висів речовий мішок. У руці тримала палицю. Що було дивом — від Зари не йшов нудотний запах цибулі й сирої картоплі.

— Заро… що вам треба? — знітився Фавн.

До нього, незважаючи на заборони Чміля, дійшли чутки про німецько–американський метод реанімації і роль Зари в спасінні Фавна. Йому не хотілося про це думати, тим більше, що він нікого, крім Флори з дивними очима, не запам'ятав; відганяв від себе думку про Зару і про те, що насправді трапилося в медчастині напередодні Різдва.

— Хочу сповідатися, — рішуче ступила до печери Зара, відсторонюючи Фавна й падаючи на коліна.

Фавн збентежено пішов за нею, похапливо накинувши на плечі куртку норвезького варяга. Тільки темрява могла приховати його розгубленість. Але подолав непевність й запалив лампадку Зара перехрестилася:

— Вислухайте мене, отче.

— Хто ви, Заро? Звідки? — спитав він, щоб не мовчати, бо почувався винним перед нею.

— He знаю. Батько був циган, десь зник. Мати жебракувала по селах, і я з нею. Нас ганяла з місця на місце поліція, жандарми били, коли ми потрапляли до їхніх рук… Примушували матір працювати, мене ходити до школи… Ми тікали й шли далі. Влітку ночували в полях, крали з городів помідори, картоплю, коли вдавалося — курку… Взимку приставали до старих людей, допомагали їм… корів, свиней доглядати… а навесні — знову на свободу.. Мати почала пити, приводила полюбовників, а вони до мене лізли… Мені це не подобалось, і я пішла від матері.

Вона зітхнула й знову перехрестилася.

Скинула з голови хустку — Фавн злякався, що почне роздягатися, але процес стриптизу на цьому закінчився.

— Я пішла геть й почала підробляти на автострадах… Мене там всі знали — водії Фрідмана, ЕнРосу, Карго–Датч, поляки, турки. Звали мене «сороковушкою», бо народилася в сороковому році. Заробляла я непогано, навіть рахунок у банку відкрила. Але ніякого задоволення від цього… від того, чим займалася, не мала. Лікарі казали, що це — хвороба якась гормональна. В Антрациті мене схопила поліція, звинуватили в нелегальній проституції… Я там довго сиділа. Вони мене ґвалтували, а я була безчуственна… наче лантухи з борошном тягала… їм це теж не сподобалось… нарешті відпустили й взяли мене на психоблік… Постригли — відтоді я стрижена ходжу.

Зара провела рукою по стриженій голові, наче щоб пересвідчитися, чи не відросло волосся, й замовкла надовго.

— Що далі? — спитав Фавн, розуміючи, що йому треба було б мовчати, не підганяти свою рятівницю: адже нікуди не поспішає, й така ніч трапляється раз у житті. Але й слухати було болісно і соромно.

— Я згадала, мати казала, що народила мене в Козині, й повернулася туди. Там жила моя тітка. Знайшла роботу в Кончі у панів — прибирати, готувати. Це багаті були люди — дім на три поверхи на березі озера, мармурові сходи до води… шість автомобілів… стайня на сорок коней. Яхта на Дніпрі. Люди дуже хороші. Він — суддя з земельних справ… вона — співачка. Чоловік купив їй голос — ну, горлянку їй пересадили чиюсь з Молдавії. Хтось продав. Вона завжди горло закривала светрами чи спеціальні високі комірці носила. Щоб шрамів не було видно. Голос непоганий… тільки коли–не–коли зривався — щось їй там не дорізали чи перерізали… І син молодий, років шістнадцяти. Алхазуром звали. Якось уночі, коли батьків не було, він приповз до мене, заліз під ковдру Почав гладити мене так ніжно, що мені це сподобалось… Гладив, гладив… догладився… Чорненький, як циганча… Я пустила його… Вперше в житті я була щаслива. Алхазур до мене дуже прив'язався. Батьків він не любив, просив втекти з ним у Чеченію… Казав, що відріже голови батькам, а потім ми втечемо. Там його родичі, казав, що допоможуть нам. Мені так добре було з ним, що я завагітніла… А потім його мати нас заскочила, викликала охорону мене кинули в клітку., в них у підвалі стояла… Бити не били, а щодня приходила у підвал мати Алхазура — його я більше не бачила — й проклинала мене… Голос у неї був страшний, наче вона каркала… Кар… кар… кар… А коли живіт у мене виріс… мене повезли. У лікарню. Там лікарі бігали… знімки робили… Я прив'язана була, не могла ворухнутися, ні кричати… Вони вирізали з мене мого синочка, забрали…

— Як вирізали? — не повірив Фавн.

— Як ту свиню, порізали мене й порося забрали, — просто, без плачу і схлипувань, сказала Зара. — Кажуть, забрали дитя на якісь спе–рименти. Ніби взяли, щоб матір Алхазура лікувати, щоб омолодити її. Через три дні після операції викинули мене на вулицю. Без документів… тільки трохи грошей дали. Знову пішла жебракувати, почала пити… Але знаєте що? Ходжу я по хатах чи сиджу перед церквою в Обухові, раптом чую — в животі в мене щось ворушиться… Синочок мій живий. Рученятками щось ніби хапає, ніжками тупцяє… А я молю його: синку ти мій малесенький… потерпи трохи… вже недовго… я тебе народжу й ти будеш ручками ворушити, цукерку їсти, ніжками підеш по травичці. Але потім спам'ятовуюсь, що не буде в мене ніколи синочка… туга така, що як не вип'єш — помреш. Відпустіть, отче, мої гріхи, — попросила Зара.

— Не бачу гріхів ваших, — вимовив Фавн. — Ви ні в чому не винні…

— Ні, ні, це я винна, — обхопила його ноги попід колінами Зара й притулилася до нього обличчям. — Треба було йти одразу тікати з Кончі, як тільки квіточка моя почала проростати… Зніміть з мене гріх, молю вас, отче.

— Тоді покайся в тому що монгола зарізала…

— Каюся, отче. Коли стріляли, я злякалася, сховалася під столом. А потім чую — щось шарудить, стогне… Дивлюся, хтось біля казана з борщем пісним порається… Черпаком борщ набирає… Я до нього, а він не по–нашому гелгоче… Я злякалася… й ножем його в спину втопила… ніж по ребрах ковзнув, а далі наче в тіло провалився… Тут Чміль прибіг. Тільки Чміль мене похвалив, а ви кажете — гріх…

— Відпускаю вам усі гріхи, великі й малі, свідомі й несвідомі, — сказав Фавн, бажаючи, щоб сповідь скінчилася якомога швидше. Остаточно переконався, що він ніякий не священик й не має права відпускати нічиї гріхи. Те мовчання минулого, та німота, що огортала його, наче темрява землю, те безпам'ятство, з яким прийшов сюди, у братство, ось–ось мали скінчитися: ще не знав, хто він насправді, але вже розумів, що не братчик Фавн, що не має права закидати комусь гріх убивства, бо сам — добре вишколений до вбивства ХТОСЬ, хто розуміється на системах зброї і методах ведення боїв, хто знає, де зберігалася зброя в палаці гетьмана і де розташований злітно–посадковий майданчик, на якому мають стояти бойові «черепахи».

Зара підвелася й міцно обійняла Фавна, який, долаючи відразу, сповнився ніжності до неї.

— Дякую вам, Заро, що життя мені врятували. Не забуду ніколи.

Він поцілував її коротко стрижену, кольку голову, і цей поцілунок приніс йому щемливий спогад минулого, яке вже поверталося, вже стояло на порозі його приспаної пам'яті.

— Все життя молитимусь за вас, отче… За той рай, що спізнала з вами. Прощайте. Треба йти… Не можна мені більше залишатися тут.

— Куди підете проти ночі?

— Я не боюсь ночі. Я відьма, — сказала Зара буденним голосом, наче людина в управлінні людськими ресурсами називає свою професію.

Фавн відчинив двері бліндажа:

— Дивіться, щоб вартові не побачили. Ще підстрелять.

— Не підстрелять, — поправила Зара лямки речового мішка на плечах. — Вони сплять. Пиячили увечері з Кирилом. Прощавайте.

Темрява швидко увібрала в себе її постать, її важку ходу й пошорхування палиці по снігу.

18

Надвечір у неділю 29 січня 2079 року зіткнулися над братством та поблизькими Дніпровими горами дві могутні стихії: снігова, великої потужності завірюха, що з нестримною силою посилала на землю жорсткі білі потоки замерзлої води, які збивали людей з ніг, і друга — страшніша і незвична для цієї пори року стихія вогню: блискавки, прокладаючи сліпучі тунелі у товщі снігової лавини, несучи мегавольтні електричні заряди, гатили по деревах, спорудах і землі, наче молоти, що забивають палі у фундаменти будівлі небачених розмірів і незрозумілого призначення. Повітря, одяг, зброя, волосся братчиків — все було наелектризоване, потріскувало іскрами. Вартові, зрозумівши, що загинуть від ударів блискавок швидше, ніж від атаки ворогів, втекли до казарми, де збилися докупи злякані братчики — бо ніхто з них нічого подібного ніколи в житті не бачив.

Фавн сховався від цього полярно–тропічного виверження у бліндажі. Крізь вузенькі віконця–бійниці спалахи блискавок, немов лазерні промені, пронизували темряву Фавнової печери; він лежав на ліжку з розплющеними очима, боячись підвестися і не маючи змоги заснути, і йому здавалося, що кожен удар блискавки і грому (світло і звук були злютовані, зрощені, невіддільні одне від одного) проникає всередину його мозку освітлюючи найпотаємніші його куточки. Він згадав трясучку літака уночі, спалахи і грім вибухів, почуття безнадії та страху що охопило його тоді. Йому здалося, що хтось веде прицільний вогонь по бліндажу і що перекриття не витримає ударів — мокра земля сипалася на стіл і ліжко, і йому довелося поверх ковдри вкритися з головою білим маскхалатом. Поступово Фавн почав звикати до аритмічної канонади спалахів і грому йому здалося, що він задрімав, але в ту мить прямий удар блискавки струснув бліндаж, а сліпуча вогняна куля спалахнула всередині Фавного існування — наче в його голову в'їхав найновіший дрон, який остаточно розірвав ту чорну стіну що відділяла пам'ять від забуття, й він скочив з ліжка, бо йому здалося, що поряд з ним спить його маленька донька, його Кристина, яку він ніжно любить, і що ця вогняна куля може спалити її маленьке тільце, і що тільки він здатен урятувати, захистити дитину — та де ж вона, де? Нікого не було в бліндажі, пронизаному наскрізь променями блискавок. Нікого близького, жодної рідної істоти не було поряд — ні в казармі, ні в пограбованому порожньому палаці, ніде в світі. Серце калатало так, що, здавалось, його удари заглушали звуки снігової грози.

Він засунув руку під подушку, намацав важкий метал «Беретти» й поруч — обкладинку Біблії.

І тоді згадав, хто він.

І це відкриття не принесло йому полегші, наповнивши його смуток гірким розумінням минулого. Він подумав, що він схожий на багатотонний згаслий супутник, який несе на орбіті гігантський масив мертвої інформації — наче літаючий крематорій з попелом неіснуючих людей. Вночі буря вщухла і почалася злива. Температура різко піднялася, гори снігу перетворилися на потоки води, немовби почалася весняна катастрофічна відлига, бліндаж перетворився на земляну яму, наповнену каламутною глинистою водою, а в небі з'явилися перші ознаки закінчення доби Великої Темряви.

Тропічна стихія перемогла полярну.

19

Він знову повернувся до своєї тісної комірки в казармі і, пославшись на недугу, припинив практику сповідей, перестав спілкуватися з братчиками (виняток становили сотенний Чміль та лікар Гальперин, які були занепокоєні станом Фавна й намагалися підтримати капелана словом і ліками) і заглибився в своє минуле, наче мандрівник чи аматор–археолог, що блукає лабіринтами напівзруйнованої будівлі, реконструюючи первинний проект, відновлюючи давно забуті деталі зниклого назавжди життя — уривки розмов, залишки нікому не потрібних таємниць, чиїсь неясні погрози й безглуздо–радісні ілюзії. Перебираючи подумки хроніку свого життя, наче перегортаючи напівзотлілі сторінки книжки, яка не має ні початку, ні кінця, він зрозумів, що все його попереднє існування будувалося на ілюзіях, на примарних уявленнях про порядність, честь, вірність обов'язку, дисципліну, служіння Батьківщині.

І що таке Батьківщина? Те місце, де ти народився — твій дім, тихий київський двір, завжди втомлений батько, мати, яка душі в тобі не чула, школа, де вчитель фізики Антон Іванович Неділько розповідав про експедиції на Марс? Чи це шеренга випускників офіцерського училища, яка застигла по команді «струнко» і слухає наказ верховного головнокомандуючого, його заклик виступити на захист Батьківщини, не пожаліти для неї ні свого здоров'я, ні життя?

Він склав на папері графік свого життя, розбивши його на роки й місяці, й заповнював кожен рядок, наче анкету вписуючи короткі, не зрозумілі сторонньому абревіатури, уривки українських і англійських слів. Тільки роки 2077–ий та 2078–ий залишалися білими плямами в цьому його споминальнику Інколи, відкриваючи нові сторінки своєї біографії, він не міг повірити, що таке насправді могло з ним трапитись, — і він ставив знак запитання. Може, колись вдасться перевірити.

Закінчилася злива, яка оголила землю, відкрила її пожухлу сіро–зелену барву і чорні скелети дерев, що втратили листя, перетворивши навколишні пагорби й долини на похмуру тайгу яка складалася з одних сосон та ялинок. В один з таких днів, коли братчики на невеличкому плацу хлюпаючись у калюжах й матюкаючись, удосконалювали свій військовий вишкіл під командою сержанта Мармизи, на дорозі від Трипілля на узліссі з'явилося щось давно не бачене: чмихаючи синім димом, до них повз якийсь екіпаж — вантажний автомобіль? чи бронетранспортер? — плямисто–зеленого кольору.

— Сотня… до бою! — гукнув Мармиза, радіючи, що нарешті військова теорія, яка гибіла в дощах і грязюці, буде підкріплена практикою реального вбивства. — Приготувати гранатомети… зайняти позиції!

З казарми вибіг, застібуючи бушлат, Чміль, ледве тримаючи в руках важкий станковий кулемет і кричучи:

— Не стріляти без команди!

Дивної форми апарат наблизився на відстань ста метрів. На його даху з'явилася постать, що вимахувала двома прапорами — синьо–жовтим і червоно–чорним. Праві дверці автомобіля відкрилися, на приступці з'явилася дівоча постать; братчики нарешті почули її вигуки.

— Ми свої! З Києва! Не стріляйте! Ми до сотенного Чміля!

Братчики, покинувши позиції, зібралися біля центральних воріт, там, де валялися потрощені стовпи і дошки — все, що залишилося від сторожової вежі після ударів блискавок.

Дивний екіпаж під'їхав ближче — це був патрульний бронеавтомобіль «Козак» — КрАЗ 4502М, — й братчики побачили, що з обох боків кабіни приладнані великі вертикальні баки, які надавали йому грізного вигляду — наче башти старих, давно забутих лінкорів. Братчиків вразив сам факт прибуття з Києва цього транспорту — при відсутності бензину й електроструму для підзарядки акумуляторних батарей.

З автомобіля вийшли троє — водій, той, хто розмахував прапорами, та молода дівчина у чорному береті й камуфляжному військовому строї.

Той, хто розмахував прапорами, — молодий, суворого вигляду чоловік у шкіряному чорному плащі, з автоматом дивної, не відомої братчикам конструкції, що висів на грудях, — підійшов до Чміля й чітко відсалютував:

— Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

І, широко розкривши обійми, розцілувався з сотенним Чмілем.

Братчик, якого всі й далі продовжували називати отцем Фавном, стояв у дверях казарми, спостерігаючи за гостями з Києва та їхнім дивним автомобілем. Потім швидким кроком повернувся до своєї комірки, замкнув зсередини двері й почав складати свої нехитрі пожитки до зеленого солдатського мішка. «Беретту» з магазином сховав до камуфляжної куртки й, одягнений, випростався на ліжку. Довго чекати не довелося. До дверей комірки постукали спочатку тихо, кінчиками пальців, потім гучно — кулаком.

— Отче Фавне, — почувся голос Мармизи, — відчиніть. Вас кличе сотенний. Що з вами? Вам зле? Може, Яшу гукнути?

Фавн рвучко відкрив двері, аж Мармиза здригнувся від несподіванки. Перед ним стояла інша людина — чисто поголений чорноволосий худорлявий чоловік з приплюснутим боксерським носом, слідами–шрамами від Чорного Мору на високому чолі та впалих щоках. Жорстким поглядом темно–карих очей він зміряв сержанта з ніг до голови і промовив, ніби вибачаючись:

— Трохи заспав… Де вони?

— В залі, — розгублено відповів Мармиза, дивуючись, звідки цей Фавн–не–Фавн знає, що його чекає не лише Чміль, а й КОМІСІЯ з Києва.

За столом у залі спинами до вікон сиділи троє: у центрі — капітан Середа, обабіч — приїжджа дівчина у чорному береті й сотенний Чміль.

— Сідайте… отче, — запросив Чміль, вражений зміною, що сталася з Фавном, показуючи на стілець, поставлений напроти столу.

Братчик мовчки сів.

— Ви хто? — суворо спитав гість з Києва.

— А ви хто?

— Мовчати! Тут я ставлю запитання, — стукнув кулаком по столу Середа.

Фавн спокійно, не кваплячись, наче дістаючи необхідні документи, витягнув з за пазухи «Беретту» й наставив на отетерілого розвідника. І тоном, що не віщував нічого доброго для гостей, холодно наказав:

— Встати, коли з тобою розмовляє старша за званням людина. Струнко!

Блідий Середа скочив з місця й відрапортував:

— Начальник розвідки штабу Києво–Могилянського братства капітан Середа.

— Де служив, капітане?

— Заступник командира роти зв'язку особливої революційної бригади імені Петлюри в Ніжині, — затинаючись від страху і сорому сказав Середа.

— А чому на вас жандармський мундир?

— Це не мій… повірте… я не жандарм. Не було що вдягти… довелося перешити, — принижено пояснював київський гість. — Слово честі…

— Отче Фавне, побійтеся Бога, я Середу давно знаю, — почав благати Чміль, не розуміючи, куди подівся лагідний й поступливий капелан, замість якого перед ним сидів жорсткий незнайомий чоловік.

— Капітане, вам не розвідником бути. Вам кашу манну варити в дитячому садку — цідив образливі слова Фавн. — Чому не виставили вартового перед залом, чому не обшукали людину яку викликали на допит, чому немає у вас зброї?

— Є, — відчуваючи свою нікчемність, пролепетав Середа, головною метою поїздки якого до Спасо–Дніпровського братства було похизуватися перед супутницею, звабити її своєю силою і рішучістю. — є пістолет… тільки я не встиг його вихопити… я не знав…

— Вважайте, що ви мертвий, — ввічливо пояснив капітану Фавн.

— Як ви смієте! — вибухнула дівчина в чорному береті, підводячись і намагаючись відкрити кобуру пістолета, що висів на поясному ремені з лівого боку. — Ви… ви бандит справжній, а не священик…

— Оля Гудима! Сядьте негайно й припиніть революційну істерику Ви, я бачу, залишилися такою, як і були. Думав, подорослішаєте трохи. Спочатку навчіться стріляти і вести допит. І ви сідайте, капітане. Тепер можна і познайомитися.

Капітан, червоний від приниження, сів. Чміль зачаровано дивився на «Беретту» М9А11, не розуміючи, звідки цей штурмовий пістолет з'явився у братчика Фавна. Оля скинула від розгубленості чорний берет, під яким ховалося коротке, по–хлоп'ячому стрижене золотаве волосся. Надувши пухлі губки, вона сердито дивилася на незнайомця, який знав її, а вона його не пам'ятала.

— Моє прізвище Гайдук. Ігор Петрович Гайдук, — твердо вимовив братчик Фавн. — Я — генерал–лейтенант військової розвідки України. Точніше — колишній генерал колишньої розвідки колишньої України. Я вдячний сотенному Чмілю і всім братчикам, які врятували мене від смерті. Вибачте, сотенний, — звернувся він до Чміля. — Я не брехав вам, коли казав, що не знаю, хто я. Я дійсно не знаю, що зі мною сталося… після Великого Вибуху і Чорного Мору., і звідки взялося це ідіотське ім'я — Фавн.

Гайдук замовк, наче намагався згадати, що ж насправді з ним відбувалося в 2078 році, де блукав він по цій землі, доки не доповз до стогу сіна, де помер.

Оля вийшла з за столу підійшла до Гайдука, — він підвівся, не забувши лівою рукою забрати зі столу «Беретту», — й сказала розгублено:

— Господи, яка ж я дурепа… Ігорю Петровичу… я вас не впізнала. Пробачте, Бога ради. Багатим будете.

Вставши навшпиньки, Оля обійняла його й міцно поцілувала, залишивши солодкий смак своїх вуст на його зашерхлих губах.

Спізнавши ще одну хвилю приниження й гіркоти, капітан–залицяльник вирішив виправити ситуацію і знову захопити втрачену ініціативу. Виструнчившись, він звернувся до Гайдука:

— Пане генерале, дозвольте ознайомити вас з оперативною обстановкою.

— Доповідайте.

— Оперативна обстановка в межах Київсько–Черкаської, Чернігівської і Полтавської земель характеризується великою складністю і негативним динамізмом. Згідно плану операції «Вовки Півночі», противник концентрує війська на кордоні України…

— Стривайте, капітане. Який зв'язок у вас є з прикордонними районами?

— Тільки народна пошта. Це коли добровольці переносять депеші від села до села. Зв'язок повільний і ненадійний.

— Ваша спеціальність після закінчення училища? — поцікавився Гайдук.

— Радіоелектроніка. Сучасні засоби боротьби і придушення… Але ж радіозв'язок не працює… ви, сподіваюсь, це знаєте? — єхидно спитав капітан.

— А ви перевіряли? Ви вмієте змайструвати детекторний приймач?

— Детекторний? Це такий, що використовують детективи? Вокі–токі?

Тут Чміль нервово перервав цю змістовну бесіду і запросив гостей та Гайдука на урочистий обід на честь представників Києво–Могилянського братства.

— Де ви їх приймаєте? — тихо спитав Гайдук Чміля.

— В кімнаті для гостей біля харчоблоку отче… пробачте… пане генерале.

— Не робіть цього… нехай обідають разом з усіма братчиками. Як усі, — порекомендував Гайдук.

— Слухаюсь.

Під час обіду всадовивши гостей разом з братчиками за один стіл, сотенний по черзі представив киян, а потім — Гайдука. Запанувала мертва тиша, коли братчики дізналися, ким є Фавн насправді. «Сцена з п'єси «Ревізор», — подумав Гайдук, дивлячись на реакцію своїх побратимів. «Або сюжет трилера «Повернення з мертвих», — поправив сам себе.

Дехто з братчиків пошкодував, що був дуже відвертий під час сповіді Фавну. А Яків Гальперин перелякався не на жарт, бо це він намовив Чміля вислати до Києва спецдонесення з приводу підозрілої особи — так званого отця Фавна. Правда, заспокоїв себе тим, що на донесенні стояв підпис Чміля, а не його закарлючка.

Гайдук відчув, як негайно між ним та іншими братчиками, яких устиг полюбити, виникла незрима, але неподоланна межа відчуження, і зрозумів, що вже ніколи не стане отцем Фавном, котрому відкривалися серця і душі цих людей. «Фавн помер», — з сумом подумав він.

Наступного ранку деренчливий газогенераторний автомобіль, пальним для якого служили відсирілі, дрібно поколоті дрова, чмихаючи їдким димом, від'їхав від воріт братства: спереду сиділи водій, прокопчений дров'яним димом, немов скумбрія, посередині — Оля в чорному береті з золотим тризубом, а біля правих дверей, тримаючи на колінах автомат ІЖ-107 з підствольним гранатометом, їхав Гайдук. Капітан Середа мовчки вмостився на задньому сидінні цього броньовика, на жовто–зеленому плямистому борту якого виднів білий напис: «Козак Мамай».

Коли минали вимерлий Козин та спалені розкішні панські палаци, Гайдук згадав Зару.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка