Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка3/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

13

Тепер у Фавна з'явилася товстенька пошарпана книжка у м'якій чорній обкладинці, з прозорими сторінками зі спеціального паперу: «Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового заповіту із мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекладена». Книжка була з картами й схемами маршрутів, наче підручник для офіцерів Генштабу Весь свій вільний час читав цю книгу відкриваючи навмання сторінку — чи то Мойсееве П'ятикнижжя, чи Плач Єремії, чи соборні послання, але найчастіше вабили його Євангелія, які перечитував уважно, наче хотів знайти в них потаємний сенс, який не відкривається при легкому поквапливому перебігу тексту очима, без участі душі.

Після Різдва сотенний Чміль усадовив Фавна по свою ліву руку — на місце загиблого отця Никодима. Це стрімке підвищення Фавна в братській ієрархії не сподобалося Микиті, який почувався справжнім героєм нічного бою: його підопічний перемістився невідомо чому вгору; але наказів сотенного не обговорювали. Ніхто з братчиків не дізнався ні про розмову Чміля й Мармизи з Фавном перед боєм, ні про довїї перемовини сотенного з новим братчиком після Різдва: Чміль попросив Фавна виконувати обов'язки отця Никодима — стати капеланом братства, адже недаремно людина читає Біблію, тож стоїть ближче до Бога, ніж інші.

— Ми хоч і не релігійне братство, не ченці, але без Бога не можна існувати. Що ж від нас залишиться, якщо хліб заберуть і віру? Дивіться, що зараз робиться: після Вибуху народ знову повернувся до віри. Хто кинувся до язичництва, ось і в нас є троє таких, але більшість визнає Христову віру Навіть Яша Гальперин, хоч юдей, але як нашу віру шанує… Кажуть, в Обухові церква переповнена людом. У кожного своє горе, отже, моляться всі… Тому прошу вас, брате Фавне, стати нашим духовним отцем. Братчики вірять вам і поважають. Ви найстарша людина тут, слово ваше авторитетне. В народі подейкують, що скоро почнеться друге пришестя Христа. Кажуть, є багато прикмет. Кінець світу почнеться… власне, вже почався. Я, признаюсь вам, брате Фавне, не професійний військовий. Так, бавився в козацтво, був пластуном… потім у студентському братстві… вступив до УРА. Пам'ятаю, що тоді робилося — якесь бісівство. Казилися, як перед кін–цем світу. На телебаченні, в житті, в політиці. Думав, не доведе це до добра. Не можна так довго існувати… От і догралися. А як ви думаєте — скоро почнеться Страшний Суд?

— Не знаю, — задумливо мовив Фавн, намагаючись пригадати, ким він є насправді. Невже він священик? — 1 ніхто того не знає. Христос сказав: про годину ту не знають ні ангели на небі, ні навіть Син — тобто Ісус. Тільки Отець. Але я не священик… мені здається, що не священик… Ви помиляєтесь.

Чміль мовчки погодився з ним, згадавши нічні накази Фавна та його бій з нападниками в коридорі. Але не відступав від свого задуму:

— Це нічого. Хоч тимчасово побудьте, доки знайдеться справжній піп. Людям треба сповідуватись, щоб гріхи їм відпустили, дітей треба хрестити, весілля треба грати. Розкажете братчикам про Святе Письмо. Багато знають цю історію тільки з музичної комедії «Смерть на Голгофі».

— Поранених… не треба було вбивати, — сказав Фавн, розуміючи, що їх треба було вбити за законами тої нещадної війни, що почалася в ніч на Різдво.

Чміль розсердився:

— А що з ними накажете робити? Годувати їх, коли самі голодуємо? Лікувати, коли ліків немає? А потім, коли вони одужають? Думаєте, мені приємно? Мармизу братчики катюгою назвали. Вже почали боятися його…

— Я погоджуюсь, — несподівано сказав Фавн. — Тільки віддайте мені бліндаж, що біля господарського двору Хочу там жити… в печері. А в разі нападу буду відстрілюватись. І якщо хто схоче, нехай приходить на сповідь.

«А кому ж мені сповідатись? — подумав. — І звідки в мені той тягар гріхів смертельних?»

З бліндажа винесли запаси картоплі й моркви, забрали діжки з кислою капустою й солоними огірками — перенесли до погреба, що був виритий навпроти харчоблоку. Причепурили сяк–так землянку, поставили вузьке ліжко й невеличкий столик, повісили хрест і лампадку, проте спертий запах картоплі й кропу ще довго залишався.

Першим на сповідь до Фавна прийшов сержант Микола Мармиза. Він змінився після того бою — уникав зустрічатися поглядом з братчиками, кулаки вже не так весело гуляли по ребрах підлеглих. Навіть у темряві бліндажа можна було помітити, як змарніло його шляхетне обличчя карпатського графа. Мармиза став на коліна перед Фавном. Той спочатку знітився, не знав, що робити, але потім прикрив сержантову голову старим темно–синім з золотими шаблями й малиновими хрестами прапором бригади «Батурин», знайденим у бліндажі.

— Кажи, — ніяково наказав Фавн, дивуючись, що цей зарізяка слухняно стоїть перед ним на колінах й готовий повідати свої таємниці.

— Каюсь, отче, в смертних гріхах. І перший мій гріх…

«Вбивство», — подумав Фавн.

– …заздрість.

— Заздрість?

— До сотенного Чміля. Я сподіваюсь, що таємницю сповіді гарантовано?

— Так, так, — запевнив сержанта Фавн.

— Я ненавиджу його і заздрю. Він ніякий не військовий, а звичайний вискочка. Неук. Студентик з Могилянки. Я ж закінчив вище училище сержантів у Немирові, воював з москалями. Люблю воювати, командувати людьми. Чому ж він, отче?

— Воля Божа, — ухильно відповів Фавн.

— Яка Божа? Купив він посаду сотенного в Києві. Зв'язки там у нього. А мені ходу немає. Бо я простий малограмотний сержант. Коли думаю про це, зарізав би його… з яким задоволенням… Під час бою, коли сидів з кулеметом на даху аж руки свербіли чергу в нього вгатити. Я ж зверху.. — і Мармиза заплющив очі й стиснув зуби так, що на його видовженому бездоганно гармонійному обличчі з'явилися тверді жовна.

— Це гріх, брате мій, — мовив лагідно Фавн, ховаючи страх перед сержантом.

— Знаю… Тому й каюсь… Чи Господь простить мене?

— Будеш каятись — простить.

— Буду — пообіцяв Мармиза. — То що, можна йти?

— А хіба інших гріхів в тебе немає?

— Є. Але малі. Комусь в пику дав під час військових занять. Микиті несправедливо вліпив два наряди поза чергою.

— А поранених стріляти? — нагадав Фавн.

— Поранених? То ж святе діло, — здивувався сержант. — Вони смертельні вороги наші.

— І нічого не здригнулося в твоїй душі? — допитувався Фавн.

— А що може здригнутися? Навпаки, мені це сподобалось… Якесь задоволення, щось солодке, наче з бабою кінчав, — щиро визнав Мармиза.

— Покайся, бо вбивство — гріх великий.

— Коли треба, покаюсь, отче. Але як мені після цього воювати? Тут або вони мене вб'ють, або я їх. Кому повезе. Це що — вбивати і каятись, каятись і вбивати?

— Виходить, так, — тихо сказав Фавн, відчуваючи біль у голові й стрибки пульсу.

Довго сидів Фавн після того, як Мармиза пішов, дивився на вогник лампадки й думав про те, що книжка, яку так старанно читає, не на всі запитання дає відповіді — треба самому їх шукати. Або знайти іншу книгу.

Другим ступив у бліндаж (чи, як називав Фавн, — печеру) його рятівник Микита Іваненко. Скинув мотоциклетний шолом, розписаний, мов пасхальне яєчко, синіми й червоними зірками, похрестився на дубовий хрест у кутку, став на коліна й покірливо нахилив голову, щоб бригадний прапор її накрив (сержант Мармиза вже провів серед братчиків виховну бесіду — що і як треба робити під час сповіді, погрожуючи тим, хто не піде до отця Фавна, не пустити до лазні), й хитро спитав:

— Чуєш, Фавне, тобі все розповідати чи не обов'язково?

— Як хочеш, — байдуже відповів Фавн. — Обманюєш не мене, а Бога.

Микита злякався:

— Бога обманювати не буду Отож слухай. Історія це довга. Мені двадцять сім років. Я народився в Миргородському повіті, село Великий Байрак. Там усе належало Крейді. Знаєш такого?

— Крейда? — перепитав Фавн.

— Та знаєш його, хто ж його не знає. А село наше конкретно належало племіннику крейди. Простіше кажучи, я, мої батьки, сестри й брати, все село було в кріпаках у цього ірода. Вирощували гречку але він усе механізував і роботи практично не було. Ну я ходив до лісу що також належав Крейді, приносив хмиз, збирав гриби. Мене двічі ловили осавули Крейди, били шомполами так, що досі на жопі сліди лишилися. Інакше не міг, бо треба було якось жити, адже на той час мені треба було годувати свою сім'ю. В мене вже була наречена Настя, тому й ходив до лісу щоб її прогодувати та її сім'ю. У ставку рибу ловив, хоч заборонено було. Якось пішли ми з Настею до лісу — вона гриби збирала, я вудки закинув до ставу Аж тут нас сам Владислав Крейда піймав. Він з гостями був — великі цабе з ДерВару ГЕПРУ, кажуть, був брат самого Клинкевича…

Ці слова — ДерВар, ГЕПРУ[2], Крейда, Клинкевич — будили у Фавна якісь неясні спогади минулого, але пам'ять їх відкидала, наче була обладнана спеціальною сталевою сіткою, міцною і пружною, що не пускала минуле в Фавнову душу Тому слухав він розповідь Микити майже байдуже.

— Вони застукали нас у лісі, коли ми з Настею… ну ти знаєш… любили одне одного. Побачили сітку з рибою, коропи були добре вгодовані, й відро з грибами. Там їх сила–силенна була, ніхто не збирав, боялися люди. Крейда з гостями вже п'яні були, веселі. Осавули сказали, що це той Микита, який злісно порушує порядок. Тоді вони прив'язали мене до дерева, потім роздягли Настю й почали її ґвалтувати. В мене на очах, отче…

Микита застогнав, скрививши жалібно широке обличчя, і Фавн ніби вперше побачив цю типову картину з життя кріпаків в Українській військово–козацькій федеративній державі. Щось відбулося з пам'яттю Фавна — наче тріснула сталева сітка, якісь страшні й каламутні картини його власного минулого почали спливати, й душа сповнилася великою тугою.

— Вони ґвалтували її, вона спочатку пручалася, кричала, але вони вливали в неї горілку й вона сп'яніла й почала сміятися, потім… потім… їй це сподобалось й вона стогнала від радості…

— Припини, — сказав Фавн, якому стало млосно від цієї розповіді. — В чому твій гріх?

— Пробач, отче… Гріх мій у тому що, коли почалося повстання, ми спалили будинок Крейди, повісили його осавулів… Сам він утік. А дітей залишив.

— І що далі?

— Ніхто цього не знає. Тільки я й ти.

— Що ти накоїв?

— Я замкнув кімнату, в якій залишилися малі діти Крейди. І вони згоріли. Якби ти почув, як вони кричали…

Микита застогнав ще сильніше, потім, схлипуючи, почав шукати щось по кишенях мокрими від сліз руками. Тривало це довго, і Фавн не знав, як заспокоїти свого рятівника. Нарешті Микита знайшов, що шукав.

— Ось, — на його долоні лежав невеличкий ключ. — Цим ключем я їх замкнув.

Дихав важко, але слова його звучали тепер спокійно — ні сліз, ні схлипувань.

— Не знаю, що з ним робити. Візьми, брате, врятуй мене від цієї змори, — Микита простягнув ключ Фавну. Той взяв, вагаючись, ключ й прошепотів:

— Боже, прости гріх смертний брату Микиті. Йди й молися, брате. Проси прощення. Це на все твоє життя. Не я відпускаю твої гріхи, а Бог. Проси в нього. Я лишень слабка людина.

Фавнові стало зле, його почала бити пропасниця, наче знову Чорний Мор повернувся до нього. Він ліг на своє жорстке ліжко, накрився маскхалатом Бьорна Ульванга — легеньким, майже невагомим, але теплим — таким що захищав бійця від найлютішого морозу й chilli–фактора — крижаного арктичного вітру, й довго лежав навзнак, з відкритими очима, не розуміючи, хто він, як опинився в цій печері і що цим чужим людям, які оточують його, потрібно від нього. Можливо, він найбільший грішник серед них.

14

Дивно, але всі, хто висповідалися в Фавна, відчували раптову полегшу, навіть ейфорію, наче новий капелан радикально зцілював душевні рани братчиків, знімав біль кривавих спогадів й жахіть, через які за останні роки перейшли ці люди. Після перших сповідей до Фавна вишикувалася черга братчиків, але він обмежив сеанси само–викриттів, посилаючись на стан здоров'я, усамітнився і заглибився у читання Біблії. Слава про Фавнові здібності вийшла за межі казарми, адже всюди — і в Трипіллі, і в Щербаківці, і в Халеп'ї чи Витачеві, в Обухові і в Кагарлику не кажучи вже про Козин і Кончу — в братчиків залишилися батьки, родичі, жінки, коханки, повії, куми, свати й друзяки. І багато цих людей з–поза братства забажали і собі піти на сповідь до отця Фавна. Ті, кому вдалося побувати в бліндажі, підтвердили чудодійну душозміцнюючу силу сповідей. Слава про отця Фавна покотилася по всій окрузі — стали його називати Фавном–цілителем. Фавном Печерським, навіть святим відлюдником почали величати самопроголошеного отця.

Завдяки сповідям Фавн дізнався не тільки про великі і малі гріхи цих людей, про тих демонів, що терзали їхні душі; йому також поступово відкривалися й ті підспудні речі, що завжди супроводжують, як лишайник дерево, будь–яку справу — найшляхетнішу будь–яку організацію — навіть найсправедливішу Фавнові ставали відомі в деталях дедалі більше нових і нових таємниць функціонування братства — цього складного механізму самопорятунку народу у годину руїни.

Кілька енергійних людей, на чолі яких стояли Чміль та Мармиза, бачачи безвладдя, спустошення й розгул бандитизму створили братство, яке почало наводити порядок (це означало — розстрілювали безжально кожного затриманого на місці злочину бандита й мародера). До братства потяглися добровольці, які кров'ю підписали його статут. Братство давало надію на виживання від голоду ощадливо розподіляючи серед братчиків запаси харчів, знайдених на продовольчих складах. В особі Чміля та його побратимів поєднувалися адміністративна влада округи, суд, каральні органи та збройний захист людей. Виявилося, що братчиків було набагато більше, ніж два десятки, як спочатку думав Фавн, — понад три сотні членів братства жили в поблизьких селах і, маючи зброю, при потребі брали участь у збройних акціях. Селяни, повіривши у справедливість братства, почали допомагати їжею та кіньми. Будь–яка партійна діяльність заборонялася, ніякої виборної демократії не передбачалося. Гаслом братства було:



ЗЕМЛЯ. ВОЛЯ. УКРАЇНА.

Братство нікому не підпорядковувалося, лише інколи координувало свої дії з Києво–Могилянським братством — сотенний Чміль знав там кількох людей і довіряв їм.

Разом з тим, сповідальники розповідали й про менш патетичні справи, про побутовий низький дріб'язок, в який були занурені деякі братчики. Так, люди, які відповідали за харчоблок та запаси їжі, не завжди по справедливості ділили їх, віддаючи по блату частину харчів своїм родичам. Начальник харчового постачання братчик Кирило, золотозубий колишній власник продовольчого магазину в Богуславі, утримував двох коханок у різних селах, ще й підгодовував дружину та численну рідню. Один зі сповідальників розповів, що Кирило скуповує на чорному ринку у киян, тих, які вціліли після Вибуху й переселилися до сіл, золото і коштовності, розраховуючись борошном й м'ясом, що належали братству. Ось чому, коли під час спільної молитви і вечері Фавн запропонував організувати сироти–нець при братстві, щоб підгодовувати голодних сиріт, Кирило різко заперечив, кажучи, що братчики самі ледве зводять кінці з кінцями. Чміль підтримав Фавна, чим викликав велике невдоволення Кирила і двох його найближчих посіпак.

За склад зброї, що дістався братчикам від залишків бригади «Батурин», відповідав сержант Мармиза. Але й тут не все було гладко, бо велика партія штурмових автоматів–коротунів НК–МР 5/11 з китайськими набоями безслідно зникла зі складу, а згодом з'явилася у банді Мокрого, який тероризував дальні села. Фавн не розумів, звідки він знає про автомати НК–МР 5/11 і про бойові властивості саме китайських набоїв, коли побачив убитого братчика: черга з цього автомата прошила наскрізь скандинавську кольчугу, що її надів на себе братчик. Звичайні кулі таких кольчуг не пробивали. Розлючені братчики загнали бандита, який убив козака, до порожньої повітки і підпалили її. Він, задихаючись, виповз, кинув на сніг автомат і мішечок з золотом, благав пощадити, але Мармиза миттєво вихопив свій старий «Маузер» С-96 з великою червоною цифрою «9» на руків'ї й вистрілив бандиту в обличчя, знісши тому половину голови: на тій, що залишилась, можна було вивчати анатомію головного мозку, його лівої півкулі. Чміль лаявся, бо треба було спочатку бандита допитати, взнати, куди поділася банда Мокрого, хто їй допомагав, зробити так, як завжди це робив Мармиза, не порушуючи існуючого порядку але Мармиза лише зціпив зуби, погравши жовнами, й пішов у дальній кут двору помочитись. У сніговому заметі залишилась свіжо–жовта, паруюча на морозі глибока дзюрка.

Фавн ні з ким не ділився тим, про що дізнався, живучи в братстві — і не тільки тому що дотримувався таємниці сповіді. Якийсь голос казав йому не втручатися в справи дрібні, що нагадували йому вовтузіння рудої мишви в сіні, коли лежав, помираючи, очікуючи на пришестя Флори. «Я не вчитель їм і не суддя, — думав він. — Є в них інший Вчитель та інший Суддя».

Відчував, хоч і не міг пригадати — коли і де, — що був свідком набагато страшніших злочинів та фатальних пристрастей, які промайнули, наче снігові хмари над замерзлим Дніпром, не залишивши по собі сліду Інколи він ходив на гору що нависала над Дніпром. Провалюючись по пояс у снігу продирався крізь чагарник — кущі бузку та акації — і виходив на лисий вершок, звідки відкривалися обриси Дніпра, закутого в кригу в яку навічно вмерзли засніжені рештки двох десантних барж, й занурені в сутінки далі Лівобережжя. Далеко вище, на правому березі, можна було вгадати три високі труби електростанції — мертві, позбавлені тепла й диму вертикальні стовпи. Ні вогника, ні сліду життя, тільки посвист вітру з півночі й сутінки, що переходили в ніч, але ніколи не закінчувалися ранком.

Щось пов'язувало Фавна з цими дикими місцями, хоча він не пам'ятав світла, блиску живої води, кольору квітучих дерев, бо світ, до якого належав, складався з темних кольорів, навіть сніг був сірий, без іскор, а замети і дерева не відкидали тіней, бо все було тінню.

15

Одного разу вже після Водохреща, прийшов до Фавна Нестор–літописець — зовсім молодий юнак, не зарослий, як інші братчики, колькою щетиною, а вкритий невинним пухом першої молодості. Довготелесий, незграбний, він щохвилини відкидав з правої щоки довге пасмо волосся, яке знову і знову спадало на обличчя; пояснив, що стріляти це йому не заважає, бо в бою зав'язує на голові стрічку — так, як роблять це футболісти, — яка оперізує чоло і потилицю і не дає волоссю розсипатися буйною гривою. Він спотикався в темряві Фавнової печери, ледь не зламав лежанку, не знаходячи собі місця, але потім заспокоївся і, замість стати на коліна, всівся на ослінчик, а Фавн примостився навпроти літописця на ліжку, не роблячи спроби накрити його голову бригадним прапором.

Нестор довго мовчав, наче звикав до темряви, потім спитав:

Звідки у вас, брате, таке дивне ім'я — Фавн?

— Не знаю, — знизав плечима Фавн.

— А що воно означає — знаєте?

— Ні, — щиро зізнався Фавн. — А що?

— Не чули такий вірш: «Стрибає Фавн, коханець полохливих німф»?

— Ні.

— Мені знайоме ваше обличчя, — Нестор відкинув непокірне волосся. — Ніяк не згадаю, де я бачив вас.



Фавн посміхнувся.

— Коли згадаєш, скажеш. Мені самому цікаво.

— Фавн — пророк, напівбог, напівкозел, напівлюдина. Живе в лісах, — повідомив Нестор, пригадавши курс міфології. — Вовки його бояться.

— Що тебе непокоїть, синку? — спитав Фавн.

— Хочу очистити душу, сповідатися, але не можу…

— Що заважає?

— Я не християнин. Я рідновір. Сповідую рідну дохристиянську віру. Мої боги — то великий Перун, Дажбог, Хоре. А найбільший з них — Числобог. Бог чисел, бог часу.

Фавна знудила розмова з цим басовитим претензійним юнаком, який всюди — на спільних трапезах, на навчаннях чи вечірніх посиденьках — намагався підкреслити свою інакшість, відмінність від інших братчиків, свою філософську зверхність над простими кріпаками, за що братчики платили йому тою ж монетою: зневагою. Бо в боях Нестор показав себе найбільшим боягузом, невміхом, якому то автомат затинало у вирішальну хвилину, то руки трусилися, коли треба було негайно поміняти магазин.

Нестор подивився на хрест, ледь освітлений лампадкою, що висів над столиком.

— Найбільшим нещастям для нашого народу стало прийняття юдохристиянства, — мовив, дивуючись, що Фавн його не перебиває.

— Чи ви знаєте, що дві третини населення Руси — невинні діти, жінки, старі — загинули під час хрещення? Хрест — це знаряддя вбивства. На ньому розпинали наш народ. Ваш несамовитий юдейський пророк та його вчення не придатні для нашого святого і чистого народу Це чужі нам пристрасті, далека від нас віра. Адже Христос і не збирався створювати якусь універсальну релігію… Він удосконалював свою юдейську віру ворожу нам, слов'янам.

Фавн мовчав.

— Чи ви знаєте, що ті, кому ви вклоняєтесь — ваші святі княгиня Ольга та князь Володимир, — одні з найбільших злочинців в історії Руси? Одна — холодна і підступна вбивця невинних людей, а другий — розпусник, що перетрахав тисячі жінок, рабинь, багатожонець, який зрадив рідну віру знищив наших богів. Чули про це?

Фавн нерухомо сидів, не перебиваючи палку промову юнака.

— Ви вкрали в нас народні звичаї, народні свята, просту народну мораль… Ваше християнство перетворило українців на покірливих рабів, на бидло, готове служити будь–якому пану Бо, бачите, ваш Христос учив підставляти ліву щоку коли вам врізали в праву.. Але знайте, ваша юдейська влада кінчається. Наближається Дажбожа революція, кінець Темряви, ми знищимо нав'язане нам юдейське чужовір'я. Наш вождь — князь Святослав, один з найбільших воїнів в історії людства. Його переможний меч — наш символ, його звитяги — приклад для нас. Я — член священної ради рідновірів. Ми створили дружину імені великого князя Руського Святослава і врятуємо землю нашу від заглади. Ми встановимо над Києвом, на місці Софійського собору могутній монумент Перуна, а на місці Печерської лаври збудуємо храм Числобога, в якому служитимуть волхви. Ми знищимо юдохристиян і відновимо в народі прості моральні принципи — чужинцям не довіряй, ворогам не прощай, свого не віддавай, на чуже не зазіхай…

Його пристрасний монолог раптом урвався, лише почути можна було переривчасте й глибоке дихання рідновіра.

— Несторе, — нарешті озвався Фавн.

— Я не Нестор, — злобно прошепотів юний братчик. — І не Маркіян. Я — Воїслав. Тільки нікому не кажіть. Це таємниця.

— Добре, — пообіцяв Фавн. — Що тобі, синку, найбільше хотілося б ужитті робити?

— Знайти чашу Святослава.

— Яку чашу?

— Його череп, оправлений золотом. Це наша святиня. Вона зникла, і я хочу її повернути нашому народу.

— А ще чим хотів би займатися?

— Писати.

— А що вмієш писати? Вірші, прозу?

— Написав поему. «Мертві душі». Тепер пишу літопис братства.

— «Мертві душі» — це про що? — обережно спитав Фавн, щоб часом не образити молодого філософа жахливою підозрою.

— Про юдохристиян. Це вони — мертві душі землі нашої.

Несподівано Нестор став на коліна й почав ридати довго й голосно — так жінки плачуть над покійником, зойком намагаючись побороти смертельну тугу.

Фавн поклав руку на голову Нестора–Маркіяна–Воїслава.

— Два роки тому я закохався, отче, в дівчину з мого курсу. Звали її Зореслава. Була вона головною волхвинею священної ради.

Він виштовхував з себе короткі речення, перериваючи ними ридання й стогони.

— Я покохав її до нестями. Понад усе — понад життя і смерть. Покинув батьків, поселився з Зореславою на Подолі. Ми зняли кімнатку на вулиці Сковороди, Якраз навпроти Могилянки. Наша організація була оголошена гетьманом поза законом. Нам це подобалось. Нам усе подобалось. Брудна кімнатка без ліжка. Таємне капище на Щекавиці. Спільні ігрища навколо ідолів. Вивішування вночі наших прапорів навпроти ДерВару. І кохання на кожному кроці — чи на підлозі, чи в траві, чи в бібліотеці…

Поступово Нестор заспокоювався.

— І раптом напередодні окупації щось сталося. Зореслава пішла від мене. Я збожеволів від туги, почав її всюди шукати. Нарешті хтось зі священної ради підказав мені: вона пішла до Яромисла, старого цапа–волхва, який жив з дванадцятьма жінками. Зореслава стала тринадцятою. Я знайшов їх на Рибальському острові, в напівзруйнованому цеху якогось заводу, там було їхнє лігво. Серед іржавого брухту. Я прийшов туди надвечір й, залізши на електрокар, що стояв у цеху, спостерігав за ними. Спочатку вони пили з чорної великої миски якусь гидоту. Напевно, наркотик. Потім молилися на Яромисла, наче це Дажбог. Падали на коліна, цілували йому ноги… і вище… там такий хрін стояв… що ого! Яромисл був старий, голий, зарослий шерстю, як вепр, він підносив руки догори й вигукував якісь заклинання. А жінки повзали перед ним по цементній підлозі, замурзані мазутом. І серед них Зореслава… Потім почалися дикунські танці й злягання. І першою, з якою це робив старий цап, була Зореслава…

Фавн подумав, що Нестор зараз знову розридається, але той лише ковтнув повітря і продовжував:

— Ніякий порнофільм не може зрівнятися з тим, що я побачив. Так казилися вони до півночі, доки не зморилися і не полягали спати.

— І ти вбив Яромисла? — спитав Фавн.

— Ні, отче, — схлипнув винувато юнак. — Я не можу вбити людину Я жалюгідний боягуз, а не Воїслав… Я підповз уночі до Зореслави, розтермосив її й хотів забрати з собою. Я сказав їй, що прощаю її гріхи, уявляєте? Тільки б вона повернулася до мене.

— Як Христос…

— Який Христос… як нікчемна ганчірка. Але вона сказала, що нікуди не піде й не хоче мене більше бачити. Я став на коліна перед нею, як перед вами, я благав її повернутися до нашої кімнатки, але вона навідріз відмовилась. І сказала мені таке, таке…

Нестор почав знову задихатися.

— Не треба казати… — Фавн лагідно провів рукою по волоссю сповідальника.

— Ні, треба! Треба! Бо я жити з цим не можу.. Якщо не скажу.. Вона сказала, що я її не задовільняв сексуально і що тільки з тим смердючим старим цапом вона спізнала, що таке щастя! Невже, отче, для жінок головне — довжина чоловічого члена, а не душа? Не любов? Невже всі жінки такі сучки, для яких немає нічого святого?

— Не всі, — сказав Фавн.

Після хвилини мовчання Нестор продовжив:

— Я пішов тої ночі від неї… назавжди. Незадовго до окупації цю сатанинську зграю заарештували. їх звинуватили в ритуальних жертвоприношеннях… казали, що вони вбивали молоденьких дівчаток.

Він здригнувся, наче йому довелося побачити і це страхіття.

— Це все? — Фавн стомився стояти над Нестором і знову сів на лежанку. Запах ладану в печері чомусь нагадував йому про смерть.

— Ні, не все, — Нестор залишився стояти навколішки. — Головне було попереду. Я не витримав мук і прокляв Зореславу. Нікого в житті ніколи не проклинав. А мушу вам, отче, сказати, що колись, коли я був маленький, мама повела мене до ворожки. Та подивилася на мене і сказала: яка світла дитина! Таку не можна ображати, це гріх великий. Не дай Боже, якщо хтось завдасть хлопцю несправедливої кривди і хлопець когось прокляне… Кара буде страшна. Я добре запам'ятав ці слова. І повірив ворожці… Після Великого Спалаху я втратив батьків… усіх родичів… Я повернувся до батькової квартири на Гоголівській… А коли почався Чорний Мор, пішов до Могилянки, щоб запастися книжками і нікуди не ходити, і зазирнув до нашої кімнатки… Я… Я застав там Зореславу! Всі її кинули, вона була сама. Вона лежала на якомусь дранті, хвора. Лице — колись чисте і прекрасне — вкрилося чорним струп'ям, вона була непритомна… Я не підійшов до неї… не дав попити води, хоча видно було, що її мучить спрага… боявся заразитися… і чимскоріш кинувся з кімнати. Думаю, вона там і померла…

Він перехрестився.

— Біля Могилянки я зустрів сотенного Чміля. Я його знав, він там викладав чи аспірантом був. Він мене забрав з собою до братства. Навчив стріляти з автомата. І наказав писати літопис братства.

Нестор знесилено замовк. Здавалось, він ось–ось засне й вляжеться на ніч у Фавновому бліндажі. Фавн надягнув на нього куртку, допоміг Нестору підвестися, поклавши його руку на своє плече, вивів хлопця з печери, так і не закінчивши ритуалу сповіді відпущенням гріхів. Протоптаною в снігу чорною доріжкою пересікли господарський двір, пройшли повз стайню, де фуркали коні, і, зайшовши до казарми, наблизилися до келії Нестора. Сам літописець, прогулявшись по легкому морозцю, підбадьорився: напад хворобливої слабкості минув, він знову був здатен мислити і розмовляти. Власноруч відкрив двері й люб'язно запросив Фавна до келії. Той не хотів заходити всередину, але Нестор наполіг: кімнатка була на диво чистенька, охайна. На підвісній полиці — кілька книжок, на правій стіні, над акуратно застеленим ліжком, — портрет великого князя Святослава — білявого красеня з довгим оселедцем на виголеному черепі. Суворий погляд світлих жорстоких очей, пшеничні вуса, кольчуга золотавого кольору двосічний меч, червоний плащ, застебнутий на грудях золотою клямрою, і напис унизу: «Іду на ви».

Зліва Фавн помітив двері. Перехопивши його погляд, Нестор спитав:

— Хочете побачити мій робочий кабінет? Я тут працюю над літописом.

Він відкрив фанерні двері, на яких висів календар ОУР — організації українських рідновірів — на позаминулий, 2077 рік.

— Заходьте, отче, тільки вам показую.

Фавн увійшов до тісної комірки й закляк від здивування: на столі стояв справжній комп'ютер з великим монітором.

Нестор сів у велосипедне крісло й почав крутити педалі, встановлені під столом. Екран монітора спалахнув, і на ньому чітко висвітилася назва твору над яким працював Нестор: ПОВІСТЬ ТЕМНИХ ЛІТ. ХРОНІКА СПАСО–ДНІПРОВСЬКОГО БРАТСТВА.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка