Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка29/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

* * *

Єдине, про що не згадав у своїй книзі І. Гайдук, — це про роль у перемозі України–Руси таємничого пакета Божени О'Коннел, переданого генералу в день його вінчання братом Божени — Аскольдом. Ніхто ніколи не довідався, що містив у собі пакет, але ходили неперевірені чутки, що в ньому могли бути описи зразків марсіанської зброї, завдяки яким такої ганебної поразки зазнав Північний союз. Це питання і дотепер залишається нез'ясованим.



94

Після довгих нічних сварок і скандалів, які закінчувалися любощами, батьки вирішили мене охрестити Свято–Петром: мама сказала, що називатиме мене Святиком, тато — Петриком. Батьки такі дурні, що не розуміють: Я все чую, що діється назовні, все тямлю, знаю всі їхні таємниці.

Вони не можуть собі уявити, як ембріон (тобто я), починаючи з чотирьох місяців, маленький плід, надійно упакований у череві матусі, знерухомлений, може самостійно мислити, щось розуміти, прислухатись до зовнішніх сигналів і навіть уявляти майбутнє. Припустимо, мої батьки такі тупі, тато — обмежений солдафон, як одного разу спересердя назвала його матуся; уявімо, що мама Оля, заклопотана лікуванням своїх слизовиків, нерідко забуває про мою присутність і говорить щось таке, чого ніколи не сказала б, знаючи, що я все чую. Але чому людство, маючи геніальних мислителів, учених, провидців, ще й досі не збагнуло, що малі істоти в жіночих черевах здатні мислити, — цього я ніяк не можу зрозуміти!

Отже, я — Свято–Петро Ігор Гайдук, ще не народжений син генерала Гайдука та Олі Гудими. Я так люблю свою матусю, мені так затишно всередині її молодого, гарного тіла, яке віддає мені все найкраще, що має; от тільки поки що я не можу поглянути іззовні на свою матусю, побачити, як вона виглядає. А шкода! По ночах, коли тато притискається до мами, він шепоче їй, яка вона гарна — і я вірю йому в ці хвилини, але заздрю татові, бо він може її поцілувати, посмоктати її соски — я залюбки зробив би те ж саме, але ще не прийшов мій час; я відчуваю, як тато кладе свою важку руку на матусин живіт, не думаючи про мене, не переймаючись тим, що мені може бути боляче. А найбільше я ненавиджу коли мама з татом починають як божевільні займатися так званим коханням: якщо це кохання, то що тоді зветься бійкою, спробою придушення й травмування малої істоти, чи аварією, катастрофою, перекиданням з ніг на голову? Коли я народжусь, стану дорослим, обов'язково змушу Організацію глобальної безпеки (я так багато наслухався татових розмов про цих лицемірів) прийняти конвенцію про заборону сексу з вагітними жінками, щоб не допускати насильства над малюками.

Інколи мені хочеться дати батькові по пиці, коли він притуляє щоку до матусиного животика — ніби щоб почути мене, а насправді думає про інші втіхи. А ось тобі, таточку! Годі з мене знущатися! Але я ще не маю свободи рухів, лише можу інколи брикнути ніжками — тоді батьки припиняють свої жорстокі вправи, а матуся шепоче: «Обережніше, пане генерале, це вам не рукопашний бій, он бачите, як Святик («Петрик», — поправляє тато) розсердився». В такі хвилини я обожнюю свою матусю, яка змогла мене захистити. Але згодом вони знову починають штовхатися, стогнати, забувають про мене, але я вже не серджуся на них, бо мене охоплює, омиває ріка ендорфінів — гормонів щастя, які нуртують у матусиній крові, — і радість батьків поступово стає моєю радістю, і мені хочеться скоріше вистрибнути зі свого сховку, побігти кудись, де не так спечно й не так тісно, — і тоді я починаю рахувати дні, що лишилися до дня моєї появи на світ. Це улюблена забава мами — рахувати місяці, тижні, дні до дня мого народження. Вона чомусь упевнена, що я народжуся шостого січня 2080 року якраз на Різдво, і бачить у цьому особливий знак долі. Тато заперечує, каже, що це неможливо розрахувати, бо дати народження не підлягають законам математики, а залежать від примх біології. Зрештою, вважає він, нічого страшного не буде, якщо я народжуся двадцять п'ятого грудня 2079 року аби тільки не сьомого листопада. Можливо, тато має рацію, бо відтоді, як у мене прокинувся дар провидіння, бачення майбутнього, наслідків, які витікають з причин, що самі були колись наслідками, я збагнув, якими хисткими, химерними, страшними, неочікуваними можуть стати результати прогнозів та передбачень.

Через неможливість побачити матінку я уявляв її у вигляді велетенського світла, що огортало мене зусібіч; тато здавався мені темною, жорстко окресленою тінню, яка час од часу заповзає у володіння світла, але не може його затьмарити, поневолити, хоч як намагається, — і відступає надовго, зникає. Мама тоді плаче, каже, що скучила за татом, який знову кудись поїхав, знову заклопотаний своїми державними справами, полишивши напризволяще матусю й мене.

Вони часто сперечаються щодо значення слова «держава», яке я ніяк не можу уявити, бо тато стверджує, що без держави не можна вижити («Невже держава — це як ковток води чи молока?» — думаю я), а мама каже, що Свято–Петрик житиме не в державі, схожій на стару напівзруйновану фортецю XVII століття, а у великій асоціації громад, вільному сузір'ї міст, чого мій тато зрозуміти не хоче і страшенно дратується, кажучи, що держава — як автомобіль, архаїчний винахід, але здатний удосконалюватись.

Лише згодом, через багато років, я зрозумів, про що йшлося і хто мав рацію.

Друге слово, яке я почув від початків свого існування й самоусвідомлення, було слово «перемога», яке звучало безліч разів і пов'язувалося в моєму розумінні з диким гуркотом («Святковий салют», — казав тато), що так злякав мене, з вигуками «Гай–дук! Гайдук! Слава!» Мама казала татові, що їй не подобається це славовиверження, що вона ненавидить ці крики, боїться їх, не вірить у щирість натовпу просила тата припинити ці переможні перформанси, паради, мітинги, стадіонні ревища в стилі римських цезарів, — а він сміявся, казав, що народ має право на радість. Відтоді я боюся слова «перемога», гуркоту його бундючних барабанів, від якого мене не могло захистити навіть матусине тіло.

Мамі інколи — хоч вона не любила цього — доводилося ходити на урочисті паради, зібрання й прийоми, під час яких я наслухався улесливих слів, фальшивих компліментів, підлабузницьких оцінок, від чого мене нудило — і тоді в мамусі також починався токсикоз й вона бігла до туалету блювати. На жаль, я не міг попередити тата і маму, щоб не слухали тих фарисеїв. З того часу слово «перемога» пов'язане для мене з нещастям, поразкою.

Вдома увечері мама іноді вмикала свою улюблену музику Вівальді й лежала тихо на канапі, вбираючи в себе й одразу ж віддаючи мені ці божественні звуки, які заспокоювали мене, сповнювали мою душу неясними щемкими сподіваннями та тихим щастям життя вдвох з мамою. Інколи мій тато — це траплялося дуже нечасто — також слухав музику: він любив Шопена, який не подобався мені, бо в його музиці був зашифрований якийсь трагічний сигнал, який перекреслював усі надії на краще майбутнє, закладені в мелодії. Одного разу слухаючи цю музику тато розповів мамі дивну історію: коли війська якогось Паскевича захопили Варшаву російські солдати увірвалися до помешкання, де залишалася сестра Шопена (сам він устиг виїхати на еміграцію), й, схопивши фортепіано Шопена, викинули з четвертого поверху на тротуар. Спочатку я нічого не зрозумів — яка Варшава? який Паскевич? яке фортепіано? — бо не міг уявити, що музику можна знищити, вбити, викинути з вікна на хідник, але тато сказав, що тепер на тому місці стоїть пам'ятник і звучить музика Шопена. Тато додав, що кілька днів тому в Полтаві військовий трибунал засудив до страти членів таємного товариства імені Паскевича, які, готуючи збройне повстання, вирішили встановити пам'ятник кату–фельдмаршалу.

Тоді мама спитала: чим тато кращий від фельдмаршала, коли дозволяє вбивати людей за політичні погляди? Тато страшенно розлютився, вони почали лаятись, а я став сіпати ніжками, мамі стало погано, й на цьому музичні вечори припинилися.

Я неодноразово переконувався, що мій стан перебування всередині матусі дає добру нагоду пізнати різні сімейні, політичні й побутові таємниці. З цього знання зродилася в майбутньому необхідна гіркота мудрості, без якої неможливо сприйняти ту страшну і коротку пригоду, яка зветься життям. Під час нічних шепотів я дізнався, що в мене є старша сестричка, яка живе в Канаді. Я уявив, що сестричка — це ніжний рожевий плин, в якому існую, субстанція, насичена киснем, від чого легко дихається. Я полюбив сестричку Кристину й часто розмовляв з нею, розповідав їй різні пригоди зі свого життя всередині. Вона була назовні, десь у Канаді, я думав, що це зовсім поряд з вулицею Інститутською, на якій ми тоді жили з татом і мамою. Мамі не подобався наш одноповерховий будинок, що сховався у глибині саду над Кловським узвозом і був щільно оточений охороною. Мамі дім не подобався, їй хотілося повернутися до нашої старої квартири на Рибальському острові, але тато казав, що ніхто нам цього не дозволить, бо ми не належимо самі собі. Мені було дивно чути це, бо я думав, що тато належить сам собі, а не сидить безсило всередині якогось тіла, як я.

Я першим дізнався про матусину хворобу: вона пішла разом зі мною до професора Поліщука і довго розповідала йому якісь незрозумілі речі, скаржилася на щось, на якісь симптоми, яких я не помічав, хоча, здавалося, перебував у центрі її організму Професор розпитував її нудно, обстежував, обстукував, зробив мені боляче, примусив матусю пройти якісь дивні дослідження, збирав у неї кров і нарешті виніс вирок: синдром передчасної старості, викликаний PSV — Premature senility virus, який заповзає спочатку в сплетіння периферійної нервової системи, потім у магістралі спинного мозку окуповуючи згодом усі поверхи і сегменти головного мозку викликаючи катастрофічне постаріння організму стаючи причиною повзучого вгору від стоп, паралічу.. Дивно, але, слухаючи мамині скарги, я зрозумів, що ця хвороба обійшла мене, ніяк мене не заторкнула, наче мама зробила все, щоб врятувати мене: мене надійно прикривала згори, мов захисний купол, мамина печінка, яка рятувала мене від отруєнь і впливу алкоголю — мама, правда, майже не пила, особливо не терплячи віскі (я ненавидів запах віскі, що інколи йшов від тата). Молоді мамині нирки, схожі на дві башти, захищали мене ззаду а матусине лоно, немов охоронна споруда, забезпечувало мені вільний вихід у життя, в інший, чужий і лякаючий світ.

Я спочатку не повірив — так само, як і матуся, — в діагноз професора Поліщука. Мама наполягала на проведенні додаткових досліджень, але сумнівів не було. І першим запитанням маминим стало: чи встигне вона народити мене і чи не загрожує вірус мені? Професор Поліщук запевнив маму що час ще є, адже це хронічна інфекція, і що, можливо, невдовзі буде винайдено спосіб ефективного лікування. Він сказав, що в американській пресі є окремі повідомлення про те, що переривання вагітності сприяє одужанню. Я відчув, як здригнулася мама, як гормон страху заполонив її кров; вона сказала, що ніколи не рятуватиме себе такою ціною — ціною життя її дитини. Я запам'ятав її слова на все життя.

Якось уночі вона не витримала (хоча сама просила професора Поліщука нічого не казати генералу Гайдуку) й розповіла татові про свою хворобу, вона плакала так, що в мене серце стискалося від болю, а тато ніжно гладив її, казав, що це помилка, що все буде добре. Але потім якийсь біс вселився в матусю й вона закричала, що нічого доброго не буде й коли вона помре, генерал Гайдук знову стане вільним і зможе одружитися зі своєю коханою Боженою і що їй — матусі — байдуже, що робитиме генерал, тільки мамі Олі жаль сирітку свого коханого хлопчика Святика.

І тоді тато заплакав — я ніколи не чув ні до того, ні потім, як плаче тато — це був стогін смертельно пораненої істоти, зойк безвиході й самотності — і мама злякалася, почала цілувати тата, просила вибачення, а він схлипував, як скривджена дитина, й не відповідав на матусині пестощі. Тої ночі я зненавидів матінку Олю за наругу над батьком: тоді я ще не знав, з яких чорних глибин зростає жіноче кохання, поряд з яким визріває отруйний плід цього кохання — жорстокі, всеспалюючі ревнощі, але все одно ніколи не забуду татових ридань.

Ще схлипуючи, тато сказав, що це слизовики заразили маму вірусом PSV, що вони прокляли тата і маму і поклялися помститися батькам, — я цих слів не зрозумів. «Шкода, що їх тоді не спалили усіх, що я дозволив тобі створити цей проклятий центр на Солом'янці, — казав тато. — Скажи, хто з них укусив тебе або обслинив шкіру? Чага? Гоб? Чи хтось інший? Тільки скажи».

Мама нічого не сказала татові, але я чув, як вона розповідала професору Поліщуку що якось триокий Чага, цілуючи їй руку куснув і одразу почав вибачатися за свою незграбність. Мама тоді не надала цьому значення. Поліщук тільки зітхнув: «Тепер усе зрозуміло».

Мама ходила на сповідь до якогось Ізидора — я запам'ятав дивовижно сумні співи; мені здалося, що я знав ці пісні давно, ще до свого зачаття, у далекому минулому від якого в пам'яті залишилися бомкання дзвонів, перестукіт копит і цей спів. Мама звіряла свої таємниці Ізидору, голосу якого можна було довіряти, каялася в своїх ревнощах до всіх жінок генерала, але головно бідкалася моєю долею і казала, що не знає, як жити далі. Хвороба вже терзала її тіло, зістарювала красу Навіть я став це відчувати, хоч як матінка захищала мене від цієї хвороби.

Те світло, що його випромінювала матуся, померкло, я став відчувати перебої в постачанні кисню, вітамінів, антиоксидантів, імуноглобулінів, розуміючи, що мамі набагато гірше. Я страждав від думки, що забираю все необхідне їй, не можу їй допомогти.

Ізидор, наче прочитавши мої думки, сказав матусі, що в неї є два заступники, дві надії: Бог і дитя, тобто я. Саме тоді я почув уперше це слово — Бог. Коли Ізидор сказав, що Бог — всемогутній, вседоб–рий, я подумав, що Бог — це моя матінка, тільки я цього не знав… Бо всі інші боги — жорстокі, далекі, байдужі.

Після відвідин Ізидора матінка почала молитися по ночах, благаючи Бога заступитися за мене, я ж молився своєму Богові — матінці, нічого не просячи для себе. Аби лише їй було добре. Саме після сповіді в Ізидора я відчув у собі дивовижні ЗМІНИ: я став не лише чути голоси й осмислювати їх, але й раптом перед моїм внутрішнім зором почали виникати якісь картини, зміст яких я не міг тоді витлумачити, але зрозумів їхнє значення згодом, вочевидь, переживши їх. Саме тоді я вперше побачив батька іззовні — але не в генеральському мундирі, не в сяєві еполет, аксельбантів і орденів, як на численних фотографіях, телезображеннях і портретах, а в простій чорній свитці, з солдатським мішком за спиною й карпатським топірцем у руці; зовсім незнайома людина з сивою бородою і чорними сумними очима, але голос рідний і рука в нього татова, яку запам'ятав ще з тих часів, коли він клав долоню на матусин живіт.

Стоїмо з ним на горі над Дніпром, звідки видно, як сонце повільно сходить над лівим берегом, над задніпровськими лісами, розчиняючи, розтоплюючи своїм теплом смуги туману простелені над водою. Тато стискає мою руку, від чого мені стає легше на душі, й каже:

— Ходімо, Святику.

Він більше не називає мене Петриком.

— Ходімо, — кажу я.

Я не знаю, куди ми йдемо — чи ми тікаємо назавжди з цієї землі, з цього осоружного Дикого Поля, оманливо схожого на рай, чи навпаки — повертаємось до себе, в свою країну де нас чекають, де пам'ятають мою матінку і люблять тата, де наш дім, де неоране поле, де в повітці чекає іржавий плуг.

Вночі, коли прийшло до мене це дивне видіння, раптом прокинулася моя матінка, схопилася й заплакала — мабуть, привиділися їй та сама гора, Дніпро і чоловік із сином, що налаштувалися в дорогу самі не знаючи — куди.


1

ЗЕК — Зона етнічної консолідації.



2

ГЕПРУ — Генеральна прокуратура України.



3

Велесова книга, К., «Велес», 2011, 36а, с.89, пер. Б. Яценка.



4

ВІРУ — Військова розвідка України.



5

УСРАН — Українська секція Російської академії наук.



6


Див. «Час смертохристів». К., 2011, с 97-99.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка