Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка28/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

88

У Чабанах сталися зміни: територія саду де стояв дерев'яний будинок, була оточена мотками колючого дроту при в'їзді працював КПП, на якому чергували військові поліцейські в білих касках, а неподалік будинку де зустрілися у квітні Янь та Інь Гайдука і Олі, розташувалися легкі алюмінієві модулі з плетивом антен, біля яких поралися люди в комбінезонах.

І хоча всередині будиночка все було, як тоді — у квітні, навіть палав камін, хоч надворі стояла літня спека, відчуття втраченого щастя переслідувало Олю: наче щось чуже, казенне увійшло до цих покоїв без її дозволу немовби стала вона часткою військової машини. Це почуття нагадало їй час, коли зникла «черепаха» з Гайдуком і коли його долю вирішували чужі, незнайомі люди. Охоронці намагалися їй не надокучати, не вступати в розмови з нею, і часом вона почувалася, як школярка посеред заклопотаних дорослих з їх незрозумілими справами.

Коли вранці 1б червня побачила на телеекрані Гайдука, остовпіла спочатку; потім, прослухавши кілька разів його заяву вона гірко заплакала, остаточно переконавшись, що він не довіряє їй. Надвечір Гайдук заскочив на кілька хвилин до Чабанів. Підійшов до похмуро–заплаканої Олі, притиснув її до себе й поцілував, але вона відсунулася від нього, пересіла до крісла й мовчки спостерігала гру полум'я в каміні — безглузду як і все, що відбувалося навколо неї.

— Пробач, — нарешті вимовив Гайдук, гладячи її кольке волосся. — Я не міг інакше.

— Авжеж, — похитала вона головою, — хіба я ваша дружина? Але якщо ви вважаєте, що я агент іноземної розвідки, то повісьте мене на Майдані, як мого тата… Я вітаю вас, — вставши з крісла, Оля низь–ко вклонилася йому. Вона здалася такою молодою і вродливою, що Гайдук не повірив, що це його дружина. — Тепер ви диктатор України. Чи, може, король? Як вас тепер величати? Ваша величність? Чи ваша тиранська світлість? Або темність? А мене? Перша леді — тиранозавр держави? Чи тепер вам потрібна буде інша перша леді, з чистішою біографією?

В її очах стояли сльози гніву Не тямлячи, що робить, Оля схопила зі столика й жбурнула до вогнища рожеву з золотим листям китайську порцелянову вазу весільний подарунок Янь Дун'юе; минулого разу коли вони робили дитину Гайдук поставив до вази квіти; ваза вибухнула в огні, як петарда, розсипавшись бризками по каміну.

— Якщо ти зараз не припиниш істерику втратиш мене назавжди, — Гайдук дивився їй у вічі жорстко, наче з телеекрана, коли зачитував заяву КОПОР. Вона зрозуміла, що він каже правду і з жахом уявила, як він виходить з будиночка і ніколи сюди не повертається.

— Через три дні починається війна, — повідомив Гайдук. — Це дуже таємна інформація. Щоб не казала, що я тобі не довіряю. Не виключені ракетні атаки на Київ. Я хочу забрати тебе до Малахова. Там безпечніше. Я зараз їду туди.

— Я нікуди не поїду — згаслим голосом сказала вона. — Я люблю вас, пане генерале, хоч ви і ворог демократії, за яку я боролася. Божевільний диктатор, Попандопулос, Кара–Хан чи Піночет, як їх там…

— Генерал Ярузельський.

— Ви вже замовили собі трон? — спитала.

— Замовив. У вигляді ешафота під шибеницею.

— Можете тримати при собі ваші гребані таємниці. Я вас ніколи не зраджу Вас зрадять інші. Ви — нещасна людина.

Він нічого не відповів. У двері постукав і одразу ж обережно просунув голову майор Чміль — сиві козацькі вуса на його молодому обличчі здавалися приклеєними бездарним гримером.

— Ігорю Петровичу вибачте. Час їхати.

І одразу ж сховав голову за одвірок.

— Вибач, більше не можу — голос Гайдука звучав хрипко, як завжди, коли він хвилювався. — Крім тебе в мене нікого нема. Вчора повернувся Невінчаний. Сам. Нікого не знайшов. Ні своєї сім'ї, ні мами. Все залишилося в Темряві.

Оля заплакала — тепер не від злості й образи на генерала, а від жалості й страху за нього. Підійшовши до Гайдука, перехрестила невміло, не знаючи, як вести руку — зліва направо чи навпаки, й міцно поцілувала.

— Він і справді ворушився? — спитав Гайдук. — Я питав Гальперина, він каже, що це неможливо. Ще рано.

— Це наш син. Все можливо.

— Бережи себе і його. Якщо щось станеться зі мною… назви його Ігорем.

— Не назву його Ігорем ніколи, — Оля виціловувала Гайдука, наче дитину яку забирають від матері назавжди. — Бо з тобою нічого не станеться. А сина назвемо Святополком. Святиком.

— Святобригадою, — поправив Гайдук. — Полків тепер нема. Тільки бригади.

— Буде Святополк, — вперто наполягала Оля.

— А чому не Петрик?

— Тому що це моя дитина.

Гайдук витягнув з кишені зелене, недостигле яблуко й дав його Олі.

— Це з тої яблуні, що в саду.. Я дзвонитиму тобі. Телефонних дзвінків не бійся. Система не пропускає імпульсів смерті.

— А імпульси кохання пропускає? — схлипнула Оля.

Вже виходячи з будинку Гайдук щось згадав і вражено зупинився на порозі.

— Ти сказала мені «ти»? Чи це привиділося?

— Йдіть вже, пане генерале. Тільки повертайтеся. Повертайся, коханий, — вона знову впала йому в обійми.

89

Батьком тих хижаків, що їх побив Фавн на Дніпровій горі, був велетенський вовк Фенрир, який жив на Півночі і якого однаково боялися боги, велетні і люди. Ніхто не міг утамувати жадобу Фенрира, який пожирав усе, що траплялося на його шляху — так одного разу у нестримній люті він проковтнув сонце і настала Велика Темрява.

Боги намагалися вгамувати Фенрира й викували міцний ланцюг, умовили вовка накинути на себе, але він легко розірвав ланці Тоді змайстрували з надміцних титаново–нікелевих сплавів другий ланцюг — Фенрир порвав і його.

Оскаженілий від жадоби помсти, голодний Фенрир прийшов на українські землі, щоб забрати всі багатства і знищити люд мирний. І тоді біля Чорної гори, окропленої кров'ю Фенрирових вовченят, його зустрів Фавн і запропонував парі: якщо Фенрир не зможе розірвати Фавнові пута, вовк повернеться до свого острова в Льодовитому океані й не чіпатиме ніколи Україну–Русь; якщо ж розірве пута — загинуть і Фавн, і Україна.

Фавн та його майстри сплели третю чарівну сітку з таких компонентів, як шелест котячих кроків, дихання риб, пташиний спів, коріння гір наддніпровських, жили вола та волосся з жіночої бороди, — і накинули на Фенрира. Той заревів, борсаючись у мережі, але не зміг її розірвати. Лишень устиг перегризти Фавну хребет, та отець усіх богів Один — головний Фенрирів ворог — устиг витягти Фавна з пащеки скаженого вовка. Сітку, в якій у нестямі бився Фенрир, почепили до трьох гігантських гелікоптерів «Сікорський-079» підняли в небо й відтягли на Нову Землю, де кинули до шахти, в якій колись відбувалися випробування атомних і водневих бомб.

Фавну ж поставили штучний надміцний нанопластиковий хребет, він одужав і знову усамітнився в своїй печері, щоб зцілювати всіх, хто приходить до нього.



90

Конунг Фенрир Сьомий одержав персональне послання від Гайдука. Конунг, який командував 1–им малоросійським фронтом, отаборився в Мозирі, звідки його війська мали наступати на Коростень — Житомир — Вінницю. На цьому напрямку було сконцентровано дві тисячі бойових штурмових платформ «Дракар–VIII», крилаті ракети «Тор-19», далекобійні вогнемети дальністю до ста кілометрів, гігантські транспортні гелікоптери «Сікорський-079» та багато інших цікавих сюрпризів. Штаб конунга розмістився у найвищій сталебетонній будівлі Мозира — Палаці справедливості, на вулиці Гоголя, на самому березі Прип'яті. Тут в одному будинку поєднувались тюрма, жандармське управління, районна прокуратура, КДБ, притулок для бомжів та родильне відділення.

Власне, першим з посланням Гайдука ознайомився Ольгерд Санін, якого покликав до таємного відділу шифрувальників його помічник Святополк Рьонгвальд, що чергував того дня біля персонального комп'ютера конунга. Санін, приємного вигляду русо–арієць з білявою, клинцем, борідкою і набряклими від недосипу повіками, почувши від Святополка новину прибіг на третій поверх й почав уважно вивчати текст послання:

«Ваша Величність,

До Вас звертаюся я, генерал Гайдук, голова Комітету порятунку, який перебрав на себе всю владу в Україні–Руси. Я глибоко поважаю Вас як хороброго воїна, як видатного військового лідера варягів, з якими нас єднають глибокі історичні зв'язки минулого ще з часів Київської Русі. Через те нас особливо занепокоїла звістка про участь скандорусів під Вашим керівництвом. Ваша Величність, в агресивному, несправедливому, загарбницькому поході разом з ворогом скандинавської незалежності царем Ніколаєм Третім і зрадником та катом українського народу, міжнародним злочинцем наркобароном Крейдою І. О.

Агресивна війна, яку ось–ось мають розв'язати проти України–Руси названі вище авантюристи, безперечно, буде засуджена світовим співтовариством, вона викличе хвилю народного гніву українців і зазнає поразки.

Закликаю Вас, Ваша Величносте, утриматися від участі в операції «БІС». Цим самим Ви збережете людську силу — мужніх чоловіків, таких потрібних народу Скандинавії, — й врятуєте дорогоцінну бойову техніку. Хочу нагадати, що місто Мозир, в якому перебуває Ваш штаб, пов'язують з українським містом Коростень, куди Ви збираєтесь наступати, давні узи дружби. Замість участі в операції «БІС» пропоную Вам розпочати сепаратні переговори. Ми готові підписати з Вами взаємовигідну угоду про продаж зерна взамін на поставки високотехнологічних товарів (бойові «черепахи», «Вольво», броньовані платформи «Дракар–VIII», надміцні пластмаси, стрілецька зброя, лікувальні препарати).

Ми також готові розглянути питання безмитного проходження товарів і купців по шляху «з варяг до Середземного моря» — в обмін на такі ж преференції для руху наших товарів до північних портів.

Чекаю Вашої позитивної відповіді до 6.00 РМ 18 червня. Не хочу погрожувати, але Ваша відмова призведе до тяжких наслідків і, можливо, до ліквідації Вашого королівства.

З повагою

Координатор з міжнародно–безпекових питань держави Україна–Русь

Генерал–полковник І. Гайдук

16.06.2079 р., Київ».

— Оце так, — сказав Ольгерд Санін, прочитавши послання. — От сука хохляцька… Що скажеш?

Святополк Рьонгвальд покліпав задумливо світлими віями, потер зап'ястя, чорні від тортур у Гайдукових застінках, і лише тоді порадив:

— Негайно показати конунгу. Я пішов би на переговори. Воювати завжди встигнемо. Та й не до війни народу. Тільки б вижити.

— Ти розумієш, що кажеш? — прошепотів Санін, озираючись, чи бува ніхто не чує їхньої розмови. — Якщо люди Савелія дізнаються, нам кінець.

— Треба йти до конунга, — наполягав Святополк. Раптом почувся йому запах землі батуринської, привиділися світло–зелені смуги озимини, побачив він братів своїх і Мар'янку які стоять перед хатою, чекають на нього увечері, коли йде він з поля. — Ти уявляєш, якщо ми цього не покажемо? Конунг шкуру з нас здере.

Нарешті, після довгих вагань, Санін вирішив запросити конунга до приміщення шифрувальників, щоб у штабі ніхто не помітив слідів документа, що невідомо яким чином надійшов на найбільш захищену особисту електронну адресу конунга.

Через півгодини, закінчивши оперативну нараду штабу фронту де визначалися остаточні параметри і графік прориву уточнювалися завдання, поставлені перед окремими частинами, й узгоджувалася дислокація об'єктів госпітальної бази фронту (аналітики передбачили втрати в перші сім днів війни у кількості тридцять сім тисяч вояків), конунг спустився з зали засідань на десятому поверсі, звідки можна було спостерігати, як завантажуються на баржі конструкції зернопроводів та інша бойова техніка, на третій, до відділу шифрувальників, що сиділи ізольовано, в колишніх камерах для в'язнів, аби міцніше утримувалися військові таємниці.

Уважно прочитав лист Гайдука і спитав:

— Хто це читав? — ліве око конунга кліпалось частіше, ніж зазвичай.

— Тільки він, — указав Санін на Святополка. — Він чергував за комп'ютером. І я, звісно.

Конунг був одягнений в уніформу скандинавської Крижаної гвардії — літню легку кольчугу з надміцного кулевідпорного пластику; на кольчузі не було жодних знаків розрізнення, лише номер 001 на лівій частині, де серце, свідчив про найвищий ранг воїна.

— Що скажеш, Ольгерде? — спитав конунг.

— Звучить дуже заманливо. Треба почати з ним гру.

— А як же пакт?

— Не ви ж підписали. Ваша величносте. Я. Ваша честь не постраждає, — сказав Санін. — Що з мене візьмеш?

— Тоді починайте гру — прошепелявив Фенрир. — Дайте Гайдуку сигнал. А ми подивимось. Якщо у другого і третього малоросійських фронтів усе піде добре, ми виступимо. З запізненням на три–чотири дні. А поки нас ніщо не підганяє. Клаузевіц казав, що війни треба вигравати без ведення воєнних дій.

Конунг згадав про «Чорнобиль-30», що лежав зовсім недалеко від Мозира, звідки можна було чекати будь–яких неприємностей. Варязька розвідка доповідала конунгу про наявність у «Чорнобилі-30» кобальтових ядерних бомб, вибух яких створював надпотужне радіаційне випромінювання і знищував усе живе в радіусі 200 кілометрів. Ні кольчуга, ні стіни цієї в'язниці, ні броня «Дракарів» не врятує.

Війну можна було починати проти президента Волі. Війна проти генерала Гайдука — цього шаленого диктатора Дикого Поля — ставала надто небезпечною розвагою. Конунг згадав долю короля Карла XII.

91

I все ж таки війна почалася.

На таємному засіданні Комітету порятунку було прийнято одноголосне рішення погодитись з аргументами генерал–полковника Гайдука і почати превентивну операцію «Стратегічний параліч» у ніч на 19 червня, напередодні найкоротшої ночі року випередивши на кілька діб ворога.

Війна почалася з тиші, в якій звучав на повну силу спів солов'їв по обидва боки державного кордону; почалася з того, що значна частина офіцерів і солдатів агресора, отримавши листи Гайдука, вирішила покинути бойові позиції й повернутися додому і ніякі розстрільно–загороджувальні загони СС — Суздальські спецслужби — не змогли стримати цей рух дезертирів, що дезорганізував і без того погано налагоджені бойові порядки; війна не почалася з залпів крилатих ракет по штабах військ Північного союзу як очікувалося, не було жахливих пожеж нафтобаз і складів боєприпасів, не загинули тисячі мирних жителів у своїх домівках, не постраждали діти, яких ніхто з оточення імператора Ніколая Третього не сподобився евакуювати з зони бойових дій у безпечне місце; DDoS–атака з території п'ятдесяти трьох країн, де працювали військові представники РОК, ударною силою якої стали триста шістдесят п'ять тисяч комп'ютерів, повністю вивела з ладу державні й військові комп'ютерні мережі Суздаля. Спроба імператорського особливого корпусу хакерів імені Васілія Іванькова — вісімнадцятилітнього геніального російського хакера, страченого в Америці на електричному стільці за викрадення ста мільярдів глобо з банку резервної системи, — провести атаку–реванш на комп'ютерну мережу розумово відсталих хохлів закінчилася крахом: до зовнішніх мереж було під'єднано всього двадцять п'ять комп'ютерів. Решта мереж не мали виходу назовні.

Хаос і паніка у військах Північного союзу зростали упродовж усього дня 19 червня: раптом вийшли з ладу лінії електропередач, з труднощами відновлені після Великої Темряви саме під початок малоросійської операції. Імператор Ніколай Третій, що розмістив свій штаб у Брянську бігаючи в нестямі довгими коридорами будинку обкому комуністичної партії, гнівно вигукував накази, що суперечили один одному вимагав покарати винних і нарешті наказав розстріляти педантичного маршала Ганса Муратмухамедова — начальника Генштабу військ вторгнення, що ще гірше заплутало ситуацію, бо комп'ютерна пам'ять маршала могла б стати в пригоді, коли системи зв'язку і управління розвалювалися на очах розгублених генералів.

Генерала психологічних військ Корнілова–Кисельова врятувало від імператорського гніву те, що він сховався в жіночому туалеті, присівши навпочіпки на унітазі так, що генералових ніг не було видно знизу.

— Немедленно начинаем атаку! — гукав у коридорі імператор. — Поднимайте в воздух самолеты и ракеты! Выводите танки! Свяжитесь с Фенриром, с Крейдой, с Миллерово и Севастополем! Пусть тоже начинают!

— Ваше Величество, связи с фронтами нет, — намагався пояснити Родіонов–Дюбуа, наражаючись на смертельну небезпеку.

— Как нет? Почему нет? Кто отвечает за связь? Расстрелять!

Імператор, одягнений у військову форму полковника царської армії часів Першої світової війни — такий самий мундир полюбляв носити Ніколай Другий, — прибіг до вузла зв'язку головного командування операцією «БІС», де стояли найпотужніші комп'ютери, нещодавно закуплені у Фрідмана, завдяки яким блискавично вирішувалися всі оперативно–тактичні проблеми ведення наступального бою.

Тут панувала паніка. Оперативний персонал, звичайно, не міг знати, що почався другий етап операції «Стратегічний параліч»: імператор не повірив власним очам, побачивши, як комп'ютери, куди заздалегідь були закладені «логічні бомби» — тобто програми самознищення, почали вибухати й розсипатися на частини. В повітрі літали розплавлені плати, згорілі мікропроцесори (Родіонов–Дюбуа встиг врятувати улюбленого монарха, кинувши його на підлогу і прикривши підлітка плащ–накидкою).

Виконуючи наказ імператора, граф Буйський вислав вістових на аеродром, щоб підняти в небо винищувачі–бомбардувальники восьмого покоління «Су(м) — 307» для нанесення удару по Малоросії, але опівдні над розташуванням військ Північного союзу зависли сотні безпілотних літаючих апаратів серії класу «Ghost» («Примара»), озброєних новою, виготовленою в «Чорнобилі-30», зброєю — електромагнітно–пульсовими гарматами, які послідовно і безжально знищували комп'ютери радіолокаційних станцій, центрів управління летами, електронне обладнання ракетних комплексів та літаків, двигуни танків, вантажівок і платформ «Дракар–VIII».

Шморгун також вніс свою лепту в справу розгрому Північного союзу: виявилося, що бензин, керосин, дизпальне та горючо–мастильні матеріали, що їх так щедро постачала на Північ фірма «ВК», хоч і відмінної якості, містили в собі певні нанодомішки, які можна було активізувати радіосигналом, — пальне, залите в баки літаків, танків, вантажівок, БМП та інших рухомих об'єктів, раптом перетворювалося на чорну в'язку рідину непридатну до вжитку Саме тому на маршруті Брянськ — Суздаль загинув лайнер імператора «Илья Муромец–SXI», керований особистим пілотом Ніколая Третього, кавалером Чорної Зірки Кара–хана, графом Максом фон Йденкопфом. Цим літаком молодий російський цар передав своїй коханій Брунгільді Фебцайт букет запашного білого бузку й аудіозапис співів курських солов'їв. Після падіння літака в лісах під Володимиром в масиві обгорілих його уламків можна було почути любовне щебетання солов'їв. «Соловьи, соловьи, не тревожьте солдат…»

Особлива історія на цій війні спіткала Івана Оврамовича Крейду Увечері 18 червня зник американець Боб. Люди Крейди пояснили це тим, що тихий ракетний штурман подався на вечорниці до грайворонських молодиць, які своєю красою не поступалися дівчатам полтавським. На другий день, коли зв'язок був заблокований й почалася паніка, Крейда, не очікуючи наказу імператора, вирішив на свій страх і ризик розпочати власну війну навіть зрадів, що зможе оголосити створення уряду єдності на чотири дні раніше. Диспозиціям цього мудака, маршала Ганса Муратмухамедова, він все одно не довіряв, знаючи, що брати–слов'яни будь–який порядок перетворять на бардак.

Тому погнав на конях (бронеавтомобіль чомусь не заводився) з начальником охорони замість кучера до берега Ворскли, де стояла батарея ракет «Ревенджер XI».

— Швидше, швидше! — нетерпляче підганяв Іван Оврамович пів–нічнокорейського майора, командира батареї. — Шнеллєр! Віво! Промптлі! Спідлі! Запускай!

— Хольосьо, — пролепетав майор, давши команду на запуск.

Іван Оврамович, задихаючись, ледве добіг до командної машини.

— Владиславе! — гукнув Крейда, побачивши племінника, який, безтямно відкривши рота, дивився на ракети, наче мала дитина. — Ховайся до броніка!

Але племінник не чув його, а навпаки — посунув до найближчої установки, з якої вже поповз білий дим, загуркотіли двигуни.

— Нєхольосьо! — суворо сказав північнокорейський майор, грюкаючи бронедверима й щільно зачиняючи їх.

Із завмиранням серця стежив Крейда через перископ за Владиславом, який майже впритул підійшов до пускової установки. Тремтіли на старті ракети, перш ніж вогненними стрілами — знаками Армагеддону — злетіти і влучити у серце ненависного ворога.

Та сталося неочікуване. Найнадійніші американські ракети «Ре–венджер XI» раптом почали вибухати, так і не злетівши: вогняна хмара вдарила в борт бронеавтомобіля, спалила об'єктиви перископів, підняла автомобіль угору й, перевернувши довкола осі кілька разів, потягла туди, де Ворскла несе свої води до самої Полтави. Якби Крейда не оглух, не втратив свідомість у цьому пекельному ракетному торнадо, почув би, як важко гепнувся командний бронік у Ворсклу, як пливе, паруючи в прохолодних хвилях, в яких вистигала розпечена сталь командної машини ракетного комплексу.

92

Капітан легіону «Марс» Божена О'Коннер не могла заснути, бо злива метеоритів впала на базу «Стоун», ламаючи антени, молотячи, наче залізними ковадлами, по дахах модулів, понівечивши на стартовій позиції транспортний корабель «Президент Ван Лі».

Але Божена не могла заснути не через жахливі скреготи, тріск та удари, що викликали в залоги бази «Стоун» відчуття початку Судного дня, — врешті пригорща червоно–синіх капсул, до яких призвичаїлася останнім часом, могла дати їй необхідну відключку — проте причиною її безсоння стали повідомлення Центру з мису Канаверал про військовий переворот в Україні–Руси, в ході якого диктатором з широкими повноваженнями став генерал Гайдук, а також інформація про початок війни між Україною–Руссю та Північним союзом. Космічне командування Конфедерації SPACOM наказувало посилити увагу спостерігачів станції «Стоун» до подій у цій частині Європи з огляду на їх геостратегічну важливість. У Божени боліло все тіло, вона почувалася, наче її пропустили через ротори великої пральної машини; вона навіть була рада фізичному болю, однак він не міг відволікти її від нав'язливого, хворобливого, об'ємно–реального — і тим страшнішого за всі психоделічні марення — спогаду: холодна вода Рогульки, сяючі бризки й занурення разом з Гайдуком вглиб озера, довга неможливість дихання — аж до запаморочення — й стрімке повернення до повітря, до поцілунків, до щастя, яке скінчилося, так і не почавшись. Того дня, коли сиділи на березі перед вогнищем. Гайдук прочитав їй вірш якогось невідомого українського поета:

Скінчилось все:

і спека, і пожежі,

мереж енергетичних катастрофи,

зупинки холодильників у моргах

і димові завіси у садах,

задишка міст великих

і пустельне умирання сіл забутих.

Скінчилось все.

Надії на Пришестя Друге,

бо не Христос прийшов,

а смертохристи.

Скінчились трави

й черги за бензином,

всі, хто хотів,

покинули ці землі,

скінчилось все.

Та не скінчились ми з тобою.

сучасники серпневих зорепадів,

бо наша доля — подолання

закону невблаганного згасання,

бо ми останні вартові

колодязів пересихаючих,

на дні яких

жива вода безсмертного кохання.

Щоб не чути зростаючого гуркоту метеоритів, щоб позбутися спогаду про Рогульку та прохолодний, чистий присмак води при поцілунках, щоб зупинити клятий, безжальний час, який далі й далі віддаляв її від Рогульки й Гайдука, Божена висипала на долоню всі капсули, що зберігалися на чорний день у пляшечці, й ковтнула їх, запивши остогидлою червонястою водою, отриманою шляхом рециклінгу — відновлення, очищення від забруднення в замкнутих санітарних системах марсіанської станції «Стоун».

Скінчилось все. Гарний вірш. Вода в колодязях пересохла.

93

Уривок з книги глави держави Україна–Русь, генерала армії, Героя України Ігоря Гайдука «Велика Гра і Стратегічний вибір» (Київ, 2081, видавництво «Ярославів Вал»).

«…мені здається, що тепер, через два роки після українсько–російської «зернової війни», прийшов час підняти завісу й відкрити деякі факти, приховані від громадськості через низку обставин, насамперед режим таємності, накладений військовим керівництвом України–Руси на все, що стосувалося операції «Стратегічний параліч». З легкої руки журналістів, експертів з ведення воєн та деяких істориків, письменників і політиків, схильних до творення міфів, події 19-22 червня 2079 року одержали такі назви, як «Чотириденна війна», «Операція «Солов'їний щебет», «Війна без пострілів», «Битва комп'ютерів», «Безкровна перемога» і т.д., що, без сумніву спрощує проблему применшує значення перемоги українського народу над безжальним ворогом, який хотів знищити саму державу і наш народ. Оцінюючи червневу перемогу слід пам'ятати, що вона була здобута ціною неймовірних зусиль і великих жертв у період після Великої Темряви, яка принесла людству безпрецедентні за всю історію світової цивілізації втрати, руйнування електронних засобів зв'язку і зберігання колективної пам'яті, злидні, голод, хвороби. Ще й досі не підраховано кількість жертв Великого Вибуху й матеріально–грошові збитки, що стали результатом цієї глобальної катастрофи.

Ті, хто залишився в живих після Четвертої глобальної війни, — а природа знову довела непереможну здатність людства до виживання й самовідновлення, — дивовижно швидко почали відтворювати такі рятівні форми самоорганізації народу як самоврядна громада і держава, піднімати з руїн промислові підприємства, транспорт, зв'язок, сільське господарство. В неймовірно короткі строки було відновлено функціонування комп'ютерних мереж, налагоджено випуск надійних вітчизняних комп'ютерів; завдяки зусиллям таких концернів, як «Чорнобиль-30» та «ВК», відбулася справжня революція в енергозабезпеченні країни. Це був процес відродження народу і держави, час сподівань на мирне майбутнє.

На жаль, деякі міжнародні державні об'єднання і окремі держави почали готуватися до нової Великої Гри, восьмої в історії людства, суть якої полягає в агресивній боротьбі за продовольчі, водні, енергетичні та інші ресурси. Вже на початку 2079 року коли українське суспільство тільки виходило з летаргічного стану спричиненого Великим Вибухом і Великою Темрявою, різні сили обрали за жертву і донора найслабшу на їхню думку країну Євразії — Україну–Русь, Дике Поле, за термінологією загарбників, — цей стратегічно важливий обшир, багатий на природні ресурси, продукти харчування.

Група патріотично налаштованих громадян України–Руси, насамперед співробітників військової розвідки як найбільш поінформованої і стратегічно мислячої частини суспільства, почала з лютого 2079 року підготовку до відродження державності та до самостійної участі у Великій Грі. В ході прямих контактів з представниками сил, що загрожували Україні–Руси, та в результаті активної агентурної діяльності військовій розвідці вдалося встановити характер викликів та загроз і дізнатися про таємні плани поневолення й пограбування України–Руси. Так, ми отримали детальний план операції «БІС» і заздалегідь дізналися про дату нападу — 22 червня 2079 року.

Цю важливу для національної безпеки роботу довелося вести в неймовірно важких внутрішньополітичних умовах, по суті, таємно від тодішнього керівництва Волі–Капрана, команди популістів, які, граючи на миролюбних настроях суспільства, намагалися обеззброїти Україну–Русь. Питання, свідомо чи несвідомо вони це робили, ще розслідується.

Василь Капран–Воля, ставши маріонеткою в руках злочинної групи Чаленка — Богошитської, у власних політичних цілях перешкоджав розбудові Збройних Сил та сприяв міжнародній ізоляції держави. Зараз колишній президент В. Капран–Воля інтернований, ведеться слідство, і Вищий військовий трибунал вирішить долю екс–президента.

В інтересах встановлення історичної правди варто нагадати, що при Бюро з безпекових і міжнародних питань ЦКР вже в середині лютого 2079 року почав працювати спеціальний штаб, метою якого стали відновлення інтелектуального потенціалу Збройних Сил, створення розвідувальних структур, реорганізація офіцерського корпусу підготовка до відродження Української Народної Армії. Незважаючи на опір правлячої верхівки та агентів впливу інших держав, фінансові обмеження та інші негативні фактори, вдалося досягти швидкого прогресу завдяки самовідданим зусиллям тисяч патріотів. Особливу роль відіграли військово–патріотична офіцерська організація СІЧ — «Слава і честь», козацькі братства, створені в усіх землях України–Руси. Цей процес був пришвидшений трагічними подіями — підлим вбивством видатного політичного діяча нашої Вітчизни Індіри Голембієвської, яка зробила неоціненний внесок у зміцнення обороноспроможності країни. Це вбивство і підписання зрадницького Пакту Трьох значною мірою вплинули на те, що нам довелося діяти в умовах дефіциту часу грати на випередження, перебуваючи під дамокловим мечем як внутрішнього перевороту до якого готувалася група Капрана–Волі, так і повно–масштабної війни з Північним союзом. Тільки завдяки втручанню Збройних Сил та проведенню рішучих військово–політичних заходів — насамперед запровадженню надзвичайного стану на всій території України–Руси — нам вдалося ліквідувати смертельну загрозу що нависла над державою втретє в XXI столітті (напад їмперії Двоголового Орла, наступ Чорної Орди і війна з Північним союзом).

Незважаючи на бажання КОПОР уникнути жертв, при запровадженні надзвичайного стану на всій території довелось вжити силу в ході чого було вбито 123 чоловіка, переважно з числа співробітників таємної поліції, які чинили збройний опір; затримано 2081–го, з яких заарештовано за підозрою в скоєнні тяжких злочинів (вбивство І. Голембієвської та інші) 87 чоловік, інтерновано 1151–го, з них звільнено через два місяці 843. Слідством було доведено роль Богошитської та Чаленка в організації вбивства Індіри Голембієвської. Обоє підозрюваних, на жаль, не предстали перед трибуналом — Чаленко наклав на себе руки, доля Богошитської досі невідома.

Треба зазначити, що громадяни України–Руси, втомлені безпринципною, брудною політичною боротьбою в ім'я влади, в основному підтримали заходи КОПОР Особливо позитивно вони зустріли скасування посади президента держави, оскільки багатостраждальна історія України–Руси засвідчила, що концентрація влади в одних руках є архаїчним пережитком феодалізму несе небезпеку захоплення влади кримінальними елементами, психічно хворими особами, схильними до садизму кривавої помсти та тиранії.

Нам непросто було піти на обмеження демократії, контроль над ЗМІ, заборону політичних партій. Але перед нами стояло питання — чи Україна–Русь і надалі, попри всі проблеми, існуватиме в кордонах, визнаних міжнародним співтовариством ще в 1991 році, чи розпадеться на дрібні, слабкі фрагменти, які будуть знищені в ході Великої Гри. Члени КОПОР, серед яких були українці, росіяни, поляки, татари, євреї та представники інших національностей, дійшли спільного висновку що Україна–Русь в нас одна, єдина — від Луганська до Ужгорода, від Чернігова до Одеси. Всі, хто населяє цю територію, — українська політична нація, громадяни держави, яку хочемо бачити вільною, багатою і щасливою. Ми — європейська нація, європейська держава з власними геополітичними інтересами і власною долею.

Ми були сповнені рішучості не допустити розгулу агресивного етнонаціоналізму та войовничого шовінізму і сепаратизму вивищення одних національних чи соціальних груп за рахунок інших. Найбільшими злочинами XX століття, що принесли незчисленні страждання українському народові, члени КОПОР вважали комунізм і нацизм, включаючи червону і чорну українофобію.

Ми поділяли погляди великого українського державотворця, поляка за походженням, В. Липинського, який казав: «поняття Нації ототожнюється з поняттям Держави. Нація для нас — це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат» і не мова, віра, племена… ми хочемо Української Держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі».

Такими були, є і будуть принципові погляди військового керівництва на проблеми державотворення. Ми були переконані, що заборона політичних партій, заборона руйнівної, агресивної політичної пропаганди — цієї зброї ненависті — благодійно вплине на суспільство, яке потребує спокою, мирної творчої праці.

Будуючи державність України–Руси, ми виходили з того, що центральний уряд у Києві не повинен — або повинен мінімально — втручатися в справи бізнесу й повсякденного життя громадян; центри прийняття більшості важливих для громадян соціальних рішень формуються в органах місцевого самоврядування, в земельних органах влади.

Сказане має, на мій погляд, велике значення для розуміння того, яку державу збирався будувати і захищати КОПОР. Читачам може здатися дивним, але професійні військові, готуючись до війни, відчуваючи брак часу вирішуючи безліч мобілізаційно–оборонних справ, вели також багатогодинні дискусії щодо державного устрою і форм політичного життя в майбутньому.

Ми вірили, що після Великої Темряви в історії людства, в історії України–Руси починається якісно новий період: нам дуже хотілось, щоб це був період відмови від цинічної брехні, від подвійних стандартів і демагогії політичних смертохристів; сподівалися, що надходить новий час повернення до моралі, до віри, до правди.

Неоціненну роль у заспокоєнні суспільства відіграла Національна комісія з примирення (National Reconciliation's Commission), яку очолив видатний релігійний діяч митрополит Ізидор. Гаслом цієї комісії було «Єднання замість ненависті». Ізидор, зібравши в Софійському соборі ієрархів ворогуючих церков, очільників земель України–Руси, непримиренних політиків і сповнених взаємної ненависті публіцистів, став перед ними на коліна й проголосив: «Пробачте нам наші злочини і гріхи, й ми пробачаємо ваші. Нехай назавжди зникне у Великій Темряві ненависть, що роз'єднувала нас».

На таких засадах — ясних, чистих і, можливо, ідеалістичних — ми намагалися побудувати режим військової влади; таку віру сповідувала група офіцерів, що прийшла до влади в червні 2079 року Це була достатньо ліберальна модель встановлення необхідної дисципліни в суспільстві в поєднанні з м'якими методами впливу — насамперед шляхом переконування опонентів. Ми вірили, що така стратегія виживання дасть позитивний результат.

Однак треба чесно визнати, що життя кидало нам виклики, характерні для часу хаосу злиднів, озлоблення й розпачу мільйонів людей. Зростання злочинності, захворюваності, наркоманії (справа так званих слизовиків), зневіри в державу та її Збройні Сили спонукало військове керівництво до жорстких заходів. Усього в період 2079 — 2081 років військові трибунали засудили до страти на шибеницях чи до розстрілу 5179 злочинців — учасників кримінальних банд, групускул комуно–анархістів, членів олігархічних приватних військових формувань, агентів ворожих держав, корупціонерів. Наводячи в країні лад, військовий режим рішуче виступив проти судів Лінча, самосудів, зловживання владою, виявів анархії.

Мрія офіцерів–ідеалістів про червневу революцію жоржин, революцію в «білих рукавичках» виявилася нездійсненною. На жаль, і в роботі трибуналів та особливих відділів були зафіксовані прикрі помилки, надужиття владою, навіть злочини.

Так, визнана неадекватною страта на шибениці відомого циркового блазня Арлекіна, який запропонував поділити державу по лінії Дніпра. Вивчивши цю та інші прикрі помилки, Вищий військовий трибунал викрив низку невмотивованих жорстокостей та інших злочинів. Голова київського трибуналу М. Мармиза був розстріляний.

Хочу детальніше висвітлити операцію «Стратегічний параліч», у розробці та реалізації якої видатну роль відіграли генерал–полковник (тоді бригадний генерал), міністр оборони, Герой України І. Палій, голова Ради менеджерів, президент компанії «ВК», Герой України В. Шморгун, перший віце–голова Ради менеджерів, куратор оборонної промисловості, голова концерну «Чорнобиль-30», Герой України М. Малахов.

Було визначено такі засади проведення операції «СТРАП»:

— це мала бути асиметрична бойова операція нового типу війни — неконтактної — з використанням найсучасніших високотехнологічних видів зброї;

— результатом операції мала стати повна перемога при мінімальній кількості людських жертв як з нашого боку так і з боку ворога;

— операція повинна була увінчатися вагомим, позитивним для України–Руси геополітичним результатом.

На засіданні військового штабу на початку червня 2079 року було вирішено завдати превентивного удару який давав нам шанс на перемогу в умовах значної переваги противника в живій силі і кількості конвенціональних озброєнь (літаки, танки, артилерія, міномети, ракетні комплекси). Це рішення, можливо, сумнівне з морального боку було абсолютно необхідним з військового погляду.

Ми застосували такі види зброї:

1. Корпус кібервоїнів (хакерів), до складу якого включено бригаду індійських хакерів, з участю резидентів військової розвідки в 53 країнах організував масовану DDoS–атаку на мережі противника, прорвавши його захист і вивівши з ладу чим довів повну перевагу українсько–індійських програмістів. Нашою перевагою стало своєчасне відключення від зовнішнього світу й переведення в автономний режим більшості комп'ютерних мереж України–Руси, що захистило їх від контратаки ворога.

2. Згідно з таємною угодою, укладеною між РОК України–Руси і Клубом Локарно, наші західні партнери постачали на територію ворога нові комп'ютери з диверсійними закладками («логічні бомби»), які у потрібний момент за наказом корпусу кібервоїнів знищили комп'ютери ворога і суттєво пошкодили кабельні магістралі, дезорганізувавши управління і зв'язок у військах противника.

3. Були використані гармати PPW (pulse power weapons) — генератори ЕМР потужністю понад 1000 мегаджоулів, виготовлені концерном «Чорнобиль-30». За допомогою PPW були знищені РЛС ППО і ПРО противника та інші чутливі до ЕМР системи–двигуни, штучні сателіти і т. п. — аналогічно тому, що відбулося після серії ядерних вибухів у космосі в серпні 2077 року.

4. Використовувалися засоби психологічної війни (відправлення персональних листів на комп'ютери офіцерського складу сил ворога і т. ін.), які дали вагомий результат: війська нападників були дезорганізовані, а конунг скандорусів Фенрир Сьомий — командуючий військами 1–го малоросійського фронту агресорів — пішов на сепаратні переговори з військовим керівництвом України–Руси, в результаті чого було досягнуто згоди щодо укладення договору про ненапад і співробітництво — так званий «Стокгольмський протокол», підписаний у вересні 2079 року На жаль, у результаті внутрішньополітичних процесів конунг Фенрир Сьомий навесні 2080 року був скинутий з престолу а Скандорусія приєдналася до ОБСЄ — Організації балто–скандинавської єдності.

5. Нові нанотехнології, розроблені в дослідницькій лабораторії В. Шморгуна, дали можливість у бажаний час за спеціальним наказом перетворювати пальне та мастильні речовини на непридатну ні до чого субстанцію, що дало змогу знерухомити літаки, «черепахи», танки, бронетранспортери і вантажівки ворога й унеможливити виконання ними бойових завдань.

6. На деяких ділянках фронту були випробувані бойові установки акустичної зброї, поставлені Організацією глобальної безпеки, — «Єрихон-10», які викликали в рядах ворога паніку глухоту сонливість, нездатність до повноцінної розумової діяльності, депресію, включно з суїцидальною поведінкою.

7. Застосовувались деякі нові види зброї, з яких ще не знято режим секретності.

Окрему спецоперацію провели проти 20–тисячної групи десантників Північного союзу сконцентрованих у Севастополі для того, щоб великими десантними кораблями типу «Містраль» Чорноморського флоту командування якого підтримало царя Ніколая Третього, доставити їх до Одеси і Херсона. Крім пошкодження загальнокомандних та індивідуальних бортових комп'ютерів, татарські аквалангісти замінували судна й провели серію вибухів під час посадки десантників. Результатом стало повернення Севастополя до складу України–Руси.

В результаті проведення операції «Стратегічний параліч», яка 20-21 червня була доповнена атаками наших крилатих ракет «ZR-300» конструкції КБ ім. С. Конюхова, що знищували бойову техніку противника, ворог втратив понад 50 000 вояків, серед яких убитих 11 тисяч (ось чому війну не можна назвати безкровною), решта — дезертири, хворі на панічний синдром, поранені. Було знищено понад 1 500 бойових машин «Дракар–VIII», 152 бойові «черепахи», близько 500 танків і САУ, 2 100 літаків, 20 000 вантажівок, близько 200 потягів з амуніцією, продуктами харчування та зброєю для військ агресора.

Нами був використаний американський та ізраїльський досвід проведення превентивних операцій; сьогодні операцію «СТРАП» вивчають у Генеральних штабах ряду країн світу.

Ми одержали повну і беззаперечну перемогу яка закінчилася підписанням у серпні 2079 року Чернігівської угоди, відповідно до якої Суздаль зобов'язався відвести свої збройні формування на 100 кілометрів вглиб від кордонів України–Руси і не брати участі у військових авантюрах проти нашої держави. В результаті змови бояр і опричників малолітньому монарху Ніколаю Третьому було призначено регента Родіонова–Дюбуа, і сьогодні вирішується питання встановлення в Суздальсько–Володимирському князівстві конституційної монархії.

Наші втрати у цій війні — 59 загиблих вояків, головним чином в результаті пиятики (дорожньо–транспортні аварії, необережне поводження зі зброєю тощо). 22 червня відзначається як всенародний День Перемоги України–Руси над загарбниками; його святкування в 2080 та 2081 роках супроводжувалось великими народними гуляннями, салютами і концертами на Майдані за участю народних улюбленців Рофії Сотару Виколи Маскова і Паїсії Товалій. У цей день, за рішенням КОПОР, час телевізійної трансляції продовжено, як виняток, на одну годину — з трьох до чотирьох годин, незважаючи на шкідливий вплив TDV — Television debility's virus.

Хочу сподіватися, що ці мої короткі замітки, хоч і далеко не повні, дадуть історикам майбутнього певне уявлення про характер операції «Стратегічний параліч» і обставини, за яких вона відбувалася.

Незважаючи на те, що Україна–Русь після перемоги 2079 року ста–ла у 2080–му повноцінним членом Організації глобальної безпеки, час Великої Гри для нашої держави не скінчився.

Про це — в наступних розділах».

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка