Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка26/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

82

Ідучи до будинку уряду який гранітною важкою брилою нависав на Печерській горі над Києвом, Гайдук міг переконатися в справедливості слів Індіри Голембієвської про підготовку до державного перевороту здійснюваного президентом Волею — Чаленком — Богошитською: президентський палац був щільно оточений силами жандармського корпусу на перехрестях стояли танки і бронетранспортери; з Подолу дістатися центральної частини міста можна було або підземним тунелем до Бессарабки, або по Набережному шосе, повз Аскольдову могилу в Липки. Центральну частину міста патрулювала на джипах «Джура» поліція, озброєна станковими кулеметами й гранатометами. На даху будинку уряду були встановлені ракетні комплекси залпового вогню «Світязь-1200», що здатні були зруйнувати половину міста; ударна бригада поліції швидкого реагування стискала кільце навколо Рибальського острова — довелося командування РОК і оперативний штаб операції «Ранні жнива» перебазувати в Батий–град, в порожні приміщення, де розміщувався колись штаб Моха–мад–бека, зруйнований у серпні 2077 року; взявши стратегічну гору під свій контроль, військові розвідники відновили кілька приміщень у спаленій дощенту споруді, ретельно замаскували, щоб іззовні не було видно світла, підвели оптоволоконні кабелі й живлення від мобільного енергетичного комплексу Інспектора Кварка.

Уночі, одразу після кремації тіла Індіри Голембієвської, Гайдук пояснив Олі, що залишатися на Острові небезпечно (про операцію «Ранні жнива» не сказав нічого), й вони, ступивши на борт бойової «черепахи-001», перелетіли через усе місто, на Батиєву гору вдивляючись у мерехтливі вогні Києва. Оля, на диво, відреагувала спокійно — можливо, не вірила в небезпеку бо кияни, сп'янілі від світла, зелені й можливості поратися в городах, легковажно ставились до розмов про переворот чи війну а можливо, була рада, що житиме недалеко від лікарні, де лікувалися слизовики.

Насправді причина спокою Олі полягала зовсім в іншому: дитина, яка зростала в її лоні, наповнювала матір відчуттям дивного споглядального спокою і мудрості, що захищало молоду жінку від тривог і нав'язливих страхів. Навіть трагічна смерть Індіри стала подією зовнішньою, немовби розігрувалася на екранах телебачення, а не в дійсності, в реальному житті; Олі вистачило жаху пережитого в очікуванні Гайдукової смерті, — після його воскресіння душа її вимагала спокою і зосередженості на незбагненному диві, що сталося з нею: два життя в одному тілі. Ніякі ознаки легкої інтоксикації, цієї супутниці вагітних, ніякі біохімічні зміни крові й сечі не могли вплинути на стан щасливої рівноваги, осягнутий нею, — абсолютно нове для неї відчуття, якого не міг ні зрозуміти, ні навіть помітити Гайдук, поглинутий підготовкою до державного перевороту і війни.

Наближаючись з боку Липок до будинку уряду Гайдук думав про можливу пастку — арешт чи навіть убивство — і на цей випадок передав свої повноваження Палієві, але агенти РОК, що працювали в конторі Чаленка, не підтвердили Гайдукових підозр. Чаленко з Богошитською необачно і завчасно викреслили його — тяжко пораненого, напівмертвого — зі списку життя, їхнього життя у владі, якої насправді вони ніколи не мали. Індіра Голембієвська, вбивство якої викликало загальний страйк, мала і за життя й після смерті набагато більшу владу, ніж господарі Українського дому на Хрещатику.

Гайдук, накульгуючи й спираючись на топірець, пройшов через КПП на п'ятому поверсі, потім внутрішніми сходами піднявся на шостий і повільно попрямував до лівого крила будинку, де містився кабінет прем'єр–міністра України–Руси Никанора Петропавловича Єфім'єва. Назустріч Гайдуку вийшов помічник прем'єра — молодий японець–качок, зрослий на стероїдах, у чорному шовковому кімоно — церемонно вклонився й провів генерала, не затримуючись, через вітальню, де сиділи вічні страждальці–прохачі: губернатори, бізнесмени, іноземні шукачі щастя, що понаїхали в Україну–Русь у надії обдурити аборигенів і продати якийсь залежалий товар.

Єфім'єв, побачивши Гайдука, важко піднявся з за столу й вийшов назустріч, ставши посеред світло–кремового килима, наче боєць на рингу в очікуванні суперника. Вузькими очима уважно просканував кволу постать генерала і, не знайшовши нічого для себе небезпечного, незграбно–люб'язно запропонував сісти на білий шкіряний диван, умостившися навпроти у просторому для суперваговика кріслі розміром XXL.

Помічник нечутно приніс кожному по маленькій чашечці міцної кави й чайничку чаю. На дні напівпрозорої порцелянової чашки для чаю лежав тонкий шматочок лимона.

— Генерал, насколько опасна нынешняя ситуация? Только откровенно.

Єфім'єв підніс до носа чашечку з кавою й, заплющивши очі, зробив глибокий вдих.

— Напад Росії та Скандорусії заплановано на двадцять друге червня. З масовими атаками крилатих ракет, танковими ударами, повітряними десантами. Сили третього малоросійського фронту чисельністю п'ятдесят тисяч чоловік, зосереджені в районі Міллерово, завдадуть удару в напрямку Луганськ — Дебальцеве — Горлівка і далі — на Запоріжжя. Основні бої пройдуть по території, що належить компанії «Вуглесталь».

— Ядерное оружие у них есть?

— Стратегічна ядерна зброя була захоплена спільними американсько–китайськими командами в 2076 році, під час розпаду Росії. Тактична ядерна зброя, як нам відомо, вичерпала свій ресурс і не придатна для застосування, — доповідав Гайдук у сухій, беземоційній манері. — Але хто знає?

— Что же нам делать? — розгублено спитав Єфім'єв. — Что конкретно мне делать?

— Хочу дати вам пораду — допив каву Гайдук. — Негайно їдьте на батьківщину до Краматорська. Там дислокується штаб корпусу імені Івана Мазепи.

Почувши ім'я Мазепи, Єфім'єв скривився, але нічого не сказав.

— Я знаю, що ви маєте приватні збройні формування.

— Около пятидесяти тысяч человек, — підтвердив Єфім'єв, розтираючи приплюснуті вуха, наче з морозу.

— Їх треба негайно відмобілізувати й підпорядкувати командуванню корпусу імені Івана Мазепи. Але, пане прем'єр–міністре, дозвольте вас спитати… я сподіваюся на вашу відверту відповідь.

— Спрашивайте.

— Ходять чутки, що ви співчуваєте Росії. Навіть більше — що ви підтримуєте Ніколая Третього. Що Українська держава для вас — порожній звук. Я прочитав усі ваші публічні заяви, зроблені упродовж останніх семи років, так само, як і таємні агентурні донесення, і думаю, що чутки небезпідставні.

Обличчя Єфім'єва набуло кольору добре надраєної міді, а очі стали ще вужчими. Гайдук не знав, що саме таким ставав Єфім'єв за лічені секунди до бою, коли закінчувалася брутальна словесна роздрочка бійців. Єфім'єв, що мав кличку «Mad Bull» (Скажений Бик), грав роль поганого хлопця («Нееі») і був схильний до кривавих боїв, що велися на рингу огородженому колючим дротом і встеленому кактусами; з шістдесяти трьох боїв на аренах Америки і Європи Скажений Бик виграв шістдесят два, з них п'ятдесят дев'ять нокаутом, після страшного удару лівою ногою в голову суперників; сім боїв закінчилися смертю його супротивників на ринзі. Заробивши на боях півмільярда глобо, одержавши п'ять золотих поясів за версією WHC і WGW і ставши абсолютним чемпіоном планети, Єфім'єв повернувся в рідний донецький край і взявся перемагати своїх суперників у бізнесі й політиці, граючи так само без правил. Будучи кумиром молоді, він легко перемагав на виборах, а маючи владу політичну — легко долав конкурентів по бізнесу Єфім'єв сповідував ідеологію Басманова й ніколи не задумувався над долею України: для нього не існувало такого поняття, як Україна, бо не знав ні її мови, ні історії, ні географії, ні пісень, нічого, бо його батьківщиною були брудні донецькі задвірки, вбоїї бараки шахтарів–кріпаків, засмічені торговища азійських іммігрантів, безкінечні бійки конкуруючих молодіжних банд. Наркотики, що надходили з Полтави (сам Єфім'єв наркотиків не вживав), викликали передчасні смерті від передозу; двоє його старших братів померли від галуїну, батько загинув на копанці, а мати з горя спилася — й тому мрією молодого реслера було якнайшвидше кинути цей осоружний край, забути цю напів–Україну напів–Росію, напів–Азію, це дике поле на задвірках Європи; лише жорстокі бої на американських і мексиканських рингах, перемоги і тріумф, захоплені крики «Ні–Кі! Ні–Кі!» дали Скаженому Бику відчуття свободи, насолоди й самоповаги. Він зрозумів, що він не такий, як усі, що він зможе. Але тільки ставши президентом ДУР — Донецько–української республіки, — Єфім'єв уперше всерйоз задумався над тим питанням, що йому поставив цей тяжко поранений, але сповнений якоїсь магічної сили темноокий худющий генерал.

— Вы поставили мне очень сложный вопрос. Постараюсь быть максимально откровенным. Я русский и люблю Россию. Собственно, когда я был подростком, я знал, что я русский, что донецкий край — русский. Никаких вопросов не было. Я не догадывался о существовании Украины. Будучи рестлером, я выступал под флагом Украины, я знал, что я национальная гордость Украины, однако — извините — для меня это была декорация, не более. Но теперь, когда я стал премьер–министром этой страны, — кстати, я слыхал, что это вы предложили мою кандидатуру на заседании Рады, спасибо вам, — я начал серьезно относиться к этим проблемам. Я понял, что территория Украины–Руси — не случайность и не ошибка, а историческое, геополитическое образование, она веками складывалась и не мне этот расклад менять. Это первое.

Второе. Я не поддерживаю Николая Третьего, считаю его ничтожным лилипутом, засранцем и никогда не прощу ему убийства Басманова, который фактически сам создал этого ублюдка из говна, из каких то костей. Нападение Северного союза на нашу страну считаю преступлением и буду всеми силами бороться с агрессией. Мы не должны отдавать им наши земли и наше зерно.

Третье. Мне не хочется, чтобы погибло, сгорело, было разграблено все то, что я создал в донецком крае — великолепные заводы, образцовые шахты, новые поселки, больницы и, главное, Всемирный центр реслинга в Макеевке, мое любимое детище, в которое я вложил немало денег и души. Тут я не знаю, как все это спасти. Но защищать это буду до последней капли крови.

— Дякую за щирість, — глянув Гайдук на великий, наче на вокзалі, годинник, відзначивши, що їхня зустріч, замість п'ятнадцяти запланованих, триває вже сорок хвилин. Здивувався, не побачивши в кабінеті прем'єр–міністра ритуального портрета президента Волі. — Головною проблемою у війні з Північним союзом є не Ніколай, не Фенрир, а керівництво нашої держави. Його капітулянтська позиція розпалює апетити Суздаля.

— Согласен с вами, — чайник у великих лапах Єфім'єва здавався зовсім маленьким, наче з дитячого сервізу. — Считаю этого самозванца Волю, его босячку Эрну и их жандарма и стукача Чаленко ловкими демагогами, пеной, возникшей на волне народных надежд, случайными людьми, за которыми не стоит никакая серьезная сила. Согласитесь, чтобы кем то управлять, надо кого то и что то представлять. Убийство Голембиевской и всеобщая забастовка нанесли державе нашей серьезный урон и показали, что чем скорее мы освободимся от правящей шайки, тем лучше.

Ми зробимо все, що в наших силах, щоб стабілізувати ситуацію в державі і виграти війну з мінімальною кількістю жертв, — встав Гайдук.

Єфім'єв теж підвівся, хоча відчувалося, що він не проти продовжити розмову з генералом.

— Я завтра же вылетаю в Краматорск.

— Я повідомлю командуючому корпусом про ваш приїзд. Сподіваюся, ви спрацюєтесь. Ми заготували деякі сюрпризи для Ніколая та Фенрира. Побачите на місці.

Єфім'єв, ще раз дивуючи Гайдука, потиснув йому руку м'яко, наче слабкодухий професор–інтелігент, а не кровожерний реслер Скажений Бик.

Японський качок, провівши Гайдука до КПП, оголосив усім, хто очікував зустрічі з прем'єр–міністром, що Єфім'єв сьогодні нікого не прийматиме.

83

Вранці 15 червня державний секретар Богошитська вперше за останній час не кинулася в прохолодні озоновані води басейну в президентській резиденції: внаслідок загального страйку спричиненого вбивством Індіри Голембієвської, було паралізовано життя Києва, зокрема подача електроенергії. Звичайно, негайно були запущені автономні генератори електроструму але установку для озонування басейнової води довелося вимкнути — надто потужний потік енергії це німецьке диво споживало. Довелося йти в душову кабіну стати під ледь теплий струмінь води, що пахла хлором. Тої миті, коли Ерна Еріхівна здійснювала необхідні гігієнічні процедури, товсті скляні двері душової кабіни прочинилися й на порозі виник Гоб; його білий балахон був знову брудний, а сиве волосся звисало патлами на очі й вуха, зістарюючи молодого слизовика.

— Ти звідки? — злякалася Ерна.

— З каналізації, — пояснив Гоб. — Басейн не працює.

— Що треба?

— Мені — нічого. Це вам треба, — зухвало відповів Гоб, налякавши Богошитську ще дужче. Її охопило лихе передчуття: якщо вже нікчемні слизовики виходять з–під контролю, то чого можна чекати від інших частин розхлябаного державного апарату?

Прикривши тіло рушником–простирадлом з великими синьо–золотими президентськими вензелями «ВВ» — Василь Воля, — вона обережно, щоб не посковзнутися на біло–блакитній мармуровій підлозі, вийшла з кабіни. Вичавивши з грейпфрута рожевий холодний сік, сіла за столик у роздягальні, просто під сушаркою, схожою на хірургічну лампу й, відчувши заспокійливе тепло, що огортало голову і плечі, спитала:

— Що там у тебе?

Гоб натиснув кнопку кавоварки й, набравши чорного плину до чашки з вензелями «ВВ», нахабно всівся навпроти й ковтнув з насолодою гірку рідину.

— Сьогодні вас убивати будуть.

— Ти що верзеш? — обурилася державний секретар, якій Шаміль вранці доповів, що президентська охорона у кількості вісімсот чоловік працює в режимі найвищої готовності до надзвичайних ситуацій й що жодних ознак протиправних дій навколо палацу й резиденції не помічено. Однак інтуїтивним своїм чуттям вона повірила Гобу бо від часу вбивства Індіри перебувала в стані тривоги й ледве стримуваної паніки.

Вирішила заохотити Гоба й кинула тому плитку швейцарського шоколаду FREY, яку той схопив злету й сховав до балахона.

— Розповідай, — наказала вона, — часу немає.

Вона казала правду, бо день був сповнений різних рутинних, але важливих державних подій, головна серед яких — зустріч президента Волі й державного секретаря Богошитської з дипломатичним корпусом з метою роз'яснення мирних ініціатив України–Руси, що лежать в основі Тристороннього пакту.

— Увечері вашу резиденцію висадять у повітря, — наважився нарешті Гоб сказати головну новину — Не надумайте ночувати.

— Хто сказав?

— Слизовики з каналізаційних мереж. Вони бачили, як під філармонію… пробачте, під резиденцію підводять вибухівку І розмови чули.

— Хто?


— Невідомо. Якісь люди в масках.

Сік виявився таким холодним, що тіло Богошитської почало тремтіти.

— Не ночуйте сьогодні тут, — порадив Гоб, підводячись з за столу бо погляд Богошитської не віщував нічого доброго.

— Почекай, — гукнула Ерна Еріхівна, боячись залишатись сама, наче Гоб був останньою рідною істотою, яка кидала її напризволяще.

Та постать у брудному балахоні вже зникла за дверима роздягальні.

* * *

…Того ж ранку Оля Гудима приїхала до лікарні на Солом'янці: тут уже працювало відділення для лікування наркоманів на сто п'ятдесят ліжок; в окремому корпусі розміщався хоспіс на сорок ліжок для слизовиків, що помирали від передчасної старості, викликаної вірусом PSV; у відділенні реабілітації відкрили соціальний центр допомоги слизовикам — з їдальнею, куди міг прийти кожен бажаючий, приміщенням для гіпнозу і спортивним залом. Тут містився невеличкий Олин кабінет, де збиралися її добровільні помічники — молоді лікарі–ентузіасти, студенти медики, колишні наркомани, самотні жінки, які хотіли допомогти нещасним слизовикам.

У кабінеті ще нікого не було: чи тому що Оля приїхала зарано, чи охорона посилила режим і майже нікого до кабінету не пускала. Сівши за комп'ютер, Оля вирішила увійти до Євронету, а через нього спробувати лінкнути Балтимор, щоб ознайомитися з роботою аналогічного центру DAP — для drag addict persons — при університеті Джона Гопкінса. Дивно, але вона не змогла увійти до мережі Євронет, хоча ще вчора зв'язувалася з колегами у Гданську й Дубліні. Навіть спроба зв'язатися з наркологічним госпіталем у Херсоні їй не вдалася. «Господи, — зітхнула вона, — який бардак. Робимо крок уперед, потім відступаємо — і знову долаємо труднощі». Потім подумала, що виною всьому є загальний страйк, хоча навряд чи автоматизовані сервери, роботу яких було недавно відновлено, беруть участь у страйку.

І в цю хвилину у вентиляційному отворі стелі кабінету з'явилася голова Чага, який своїм третім оком на зморшкуватій лисині уважно оглянув приміщення й, не побачивши жодної загрози для себе, спритно, наче Спайдер, спустився по стіні. Оля приклала палець до вуст й показала на двері, за якими розташувалися її охоронці. Сьогодні їх було четверо замість двох, і це її обурило. Збиралася увечері дати шановному генералу Гайдуку добрячого прочухана: чи військовій розвідці вже зовсім немає чого робити?

Тимчасом Чага, на якому красувалася нова жовтенька майка з гордим написом «Я не вживаю галуїн», наблизився до столу й прошепотів:

— Ольго Святополківно, ви нічого не чули? в місті щось діється… Тобто навпаки, нічого не діється… Але тривога зростає.

— Яка тривога? — легковажно відмахнулася вона від слів Чаги. Була переконана: якби насправді відбувалися якісь надзвичайні, події. Гайдук попередив би її. Хіба що війна з Північчю почалася? Але й про це вона дізналася б одразу.

— КОМАН одержали нову партію свіжих драгів, — стояв на своєму Чага. — Вони щось знають, щось готують. Вам не слід тут залишатися, Ольго Святополківно.

— A ти й справді не вживаєш галуїн? — перевела розмову Оля, показуючи на майку Чага.

Третє око на його лисині винувато закліпало.

— Майже не беру. Тільки по святах. Але вчора колеги почастували… Смачний, холера… Пробачте, Ольго Святополківно… Я можу майку скинути…

Він навіть підняв майку заголивши худе тіло.

— Йди вже, — невдоволено сказала Оля.

Чага радісно, мов ящірка, поповз по стіні й зник у вентиляційному отворі, не забувши закрити зсередини отвір сіткою.

Зателефонував Гайдук, якого вона не бачила з часу похорон Індіри Голембієвської — брав участь у якихось штабних навчаннях.

— Я просив тебе не йти до лікарні, — невдоволено мовив він, навіть не привітавшись.

— Він ворухнувся, — радість переповнювала її.

— Хто?


— Син! Що з вами, пане генерале?

— Тим більше. Я дав розпорядження начальнику охорони негайно забрати тебе і відвезти до Чабанів.

— Але, пане генерале…

— Виконуй, — жорстко наказав він. — В мене часу немає. Розповім, як побачимось.

Зв'язок перервався.

* * *

Після розмови з Гобом Богошитська спробувала зв'язатися з Чаленком, але жодна з ліній таємного урядового зв'язку не відповідала. «Бояться, мерзотники, — подумала Богошитська. — Після Індіри бояться геджетів, І–фонів, телефонних трубок. Казали, що дехто страхається навіть телевізорів і комп'ютерів. Що за бардак у державі… Коли вже порядок наведемо?»

Вона насилу відбула півторагодинну зустріч президента з дипломатичним корпусом, здивувавши Волю своєю мовчазністю, хоча він очікував її виступу–диктанту який своєю гегельянською логікою міг розсіяти сумніви послів європейських країн.

Особливо роздратував президента посол Польщі Кшиштоф Бонєк, довгов'язий молодик, який безцеремонно допитувався: чи Тристоронній пакт означає відродження російського імперіалізму й загрозу для сусідів і чи Україна–Русь перекреслила тим пактом свою європейську орієнтацію?

Але і тут Богошитська не втрутилася в розмову не поставила нахабного поляка — дальнього нащадка Тадеуша Костюшка — на місце, не нагадала Бонєку про злочини поляків супроти українців у Галичині в 1920 — 1930 роках. Василь Воля як президент не міг собі цього дозволити, але державному секретареві сам Бог велів поставити на місце цього зарозумілого пана, який, як доповідав Чаленко, обзавівся в Києві одразу двома українськими коханками. Воля вирішив дати Чаленкові команду піймати Бонєка на одній із цих курв, агентці ЦУК, і з великим скандалом витурити його з Києва.

— Що сталося? — спитав Воля Ерну Еріхівну після закінчення зустрічі.

— Зле почуваюся, — опустила вона додолу свої воронячі очі. — Сьогодні я не ночуватиму з тобою… поїду на квартиру батьків. Скучила за спокоєм. Там тихо… відлежуся, відпочину..

— Як знаєш, — майже байдуже мовив Воля. Після вбивства Індіри немовби якась тінь пролягла між ним і Богошитською, наче виник у президентському палаці вакуум, коли дихати стало важко; його президентські рейтинги полетіли донизу в усіх землях України–Руси, надто ж в Особливому конфедеративному окрузі Київ; загальний страйк лякав Волю, хоч як Богошитська применшувала його значення, запевняючи, що цей емоційний сплеск швидко вгамується, заспокоїться і що після 22 червня все зміниться, лідери непримиренної опозиції будуть покарані дружніми військами Північного союзу а легітимність Василя Волі буде підтверджена самодержцем російським Ніколаєм Третім.

Але, втративши такого союзника, як Індіра Голембієвська, — партнера хоч і незручного, але могутнього, — Василь Воля розгубився: раптом зрозумів, що всі його колишні друзі — генерал Гайдук, Оля Гудима, владика Ізидор, академік М. В. Гоголь (Твердохліб), інші члени ЦКР, які підтримували його, — поступово віддалилися, наче хтось побудував між ним та його колишніми товаришами з Фронту визволення України міцну непроникну стіну Він опинився у тісній камері, наче знову сидів у підвалах ДерВару — і хоч камера ця звалася президентським палацом з високим рівнем комфорту Воля знову як і в минулому відчував, що став іграшкою в руках Богошитської і Чаленка.

Треба було зламати стіни цієї камери. Тому він навіть зрадів, почувши бажання Богошитської вийти поза межі палацу і резиденції. Тільки–но кортеж Богошитської, супроводжуваний двомастами охоронцями, від'їхав від палацу Воля набрав номер Розвідувального комітету Сигнал з президентського палацу перекомутували, пропустили через фільтри, щоб запобігти проходженню смертельного пучка енергії, який зніс голову Індірі, — і тільки тоді він почув голос генерала Гайдука.

— Я слухаю, пане президенте.

— Хочу з вами зустрітися, Ігорю Петровичу.

— Коли? — в голосі Гайдука не було ні здивування, ні радості -лише холодна офіційна ввічливість.

— Сьогодні ввечері о сьомій. Я чекаю на вас у палаці.

— Буду — відповів Гайдук й одразу відімкнув геджет.

* * *

Тридцятишестиповерхова башта, в якій колись жила з батьками Ерна Еріхівна Богошитська, стояла порожня: більша частина мешканців померла під час Великої Темряви й Чорного Мору а ті, хто залишилися в живих, розійшлися по селах і так і не повернулися; Богошитська, ще будучи членом ЦКР, потурбувалася переписати на себе цю власність. Будинок почистили, відремонтували, налагодили роботу ліфтів, поставили внизу варту — щоб відбивала спроби слизовиків перетворити елітну споруду на содомогоморний бар–далей.

Стоячи на тридцять п'ятому поверсі перед ледь прочиненим вікном, Ерна дивилася на зелені лісові масиви, що підступали з заходу до Окружного шосе, — і ці поліські пейзажі, залляні літнім сонячним світлом, ледь задимлені легким туманом відстані, викликали в неї сум, якого вже Давно не знала, — сум за батьками, які так любили свою маленьку Ерночку сум за дитинством, за втраченими ілюзіями, їй раптом схотілося відкрити навстіж вікно й полетіти над шосе на південь — над Вишневим, над соснами Боярки до рідного Василькова, до їх старого дерев'яного будиночка біля Застугни; знову сидіти у дворі за дощатим столом й малювати своїх улюблених птахів; а поряд, відбиваючись від ос, щоб мама варила вишневе варення на літній печі й Ерночка бігала раз за разом лизати біло–червону солодку піну яку мама збирала великою дерев'яною ложкою з булькаючої поверхні й скидала на тарілку Вітер з лісів розкидав папери по кімнаті, й Богошитська зачинила вікно, наче відрізала всі спогади та ілюзії.

Пішла до ванної кімнати, стала перед дзеркалом й почала краяти ножицями вибілені патли, знищуючи досконалий витвір перукарського мистецтва Льоні Брежнєва. Потім вичавила з тюбика чорну фарбу й густо намастила нею голову попередньо одягнувши полілатові рукавички. Одразу відчула аміачний запах — добре, що не сірчаний. Через півгодини стала на коліна перед ванною й пустила на голову струмінь теплої води.

Відновивши природний свій колір, який, хоч як дивно, сподобався їй більше блондинного, Ерна Еріхівна витягла з торби принесені нею з канцелярії паспорти — всього чотири, на ім'я Хельги Мюллер, Оксани Хлузько, Катажини Дембко та Марфьони Каретникової — й сховала за підкладкою легкого плаща, виготовленого зі спеціальної радіопоглинаючої тканини, що гарантувала невидимість на екранах радіолокаторів. Нарешті дістала з комори, де зберігався ще з батьківських часів різний мотлох, картонну скриню й поклала на паркетній підлозі найбільший свій скарб: PFD X15 — personal flying device, апарат індивідуального лету взятий на озброєння ізраїльськими десантниками й українськими військовими розвідниками.

Почувши тупіт і гуркіт згори, з пентхаузу Ширки, зрозуміла, що то її охорона займає позиції на даху й перетягує меблі на верхньому поверсі. Страх, якого ніколи не знала раніше, стиснув її серце.


1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка