Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка25/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

79

У суботу 10 червня 2079 року Індіра Голембієвська скликала на Майдані великий мітинг, головними гаслами якого стали вимоги відставки президента Волі та денонсації Пакту Трьох: очікувалася участь не менш як ста тисяч чоловік. Гайдук, долаючи біль, полагоджував сотні організаційних питань у приміщенні для дешиф–рувальників на Острові. Він остерігався підслуховування в своєму офіційному кабінеті — тим більш, що Воля так і не скасував свого декрету про тимчасове, на час хвороби, відсторонення Гайдука від виконання обов'язків. Вирішив спостерігати мітинг по телебаченню. Індіра вмовляла його піти разом з нею на цей мітинг, виступити. В її голосі знову прозвучали хвилююче інтимні нотки, наче йшлося не про політичний захід, а приватну — сам на сам — вечерю при запалених свічках.

— Не бійтеся нікого і нічого, Ігорю Петровичу — шепотіла з геджета вона йому на вухо, наче була поряд і притулилася до нього своїм тілом, повним жіночої зваби. — Якщо ми не будемо протестувати, через півмісяця опинимось в окупованій, поліцейській, не своїй державі. Приходьте.

Він відмовився, хоч і було соромно, пославшись на поганий стан здоров'я, й одразу відчув її розчарування, наче зрадив її. І ось тепер він, віддаючи розпорядження, поглядав на екран телевізора, де вирував святково прикрашений Майдан, з якого прибрали нарешті шибеницю. Зелено–оранжеві прапори АЗУП — Азійсько–української партії, лідером якої була Індіра, — переважали, але майоріли також знаки інших партій: біло–червоні, червоно–чорні, блакитно–жовті з червоними сонцями, чорно–помаранчеві та інші. Великий натовп, що заполонив Печерські пагорби і долину Хрещатика аж до Бессарабки, виглядав святково — стояв сонячний спечний день благодатного літа, й люди ще не могли нарадуватися світлу.

Мітинг відбувався напередодні Зелених Свят, й багато хто прийшов на Майдан з букетами квітів та зеленими гілками берези й пучками пахучих трав; у багатобарвному натовпі помітні були люди у рожевих, білих та салатового кольору чалмах, жінки у різнокольорових сарі. Нарешті десь угорі на Інститутській, навпроти музею жертв більшовизму виник людський вир: потужні об'єктиви телекамер одразу вишукали в цьому вирі Голембієвську яка в супроводі охоронців повільно посувалася живим людським коридором, що вітав її вигуком: «Інді! Інді!» — це було схоже на вихід всесвітньовідомого футболіста на поле стадіону Кілька опозиційних політиків уже чекали Індіру на трибуні, розташованій біля підніжжя монумента Незалежності. Вони не могли повірити, що така потужна сила приєдналася до опозиції, порвавши з правлячою партією КУНА Василя Волі.

— Дороїї кияни! Дороїї українці! Вітаю всіх з Зеленими Святами — святами відродження землі, святами життя! Хай живе зелена Україна!

Натовп зустрів ці слова радісними вигуками і помахуваннями зеленого гілля.

«Який я ідіот, що не пішов на мітинг, — подумав Гайдук. — Все одно нема чого втрачати. Досить ховатися. Воля не оцінить мою стриманість, а люди подумають, що я боягуз. І правильно подумають».

— Я прийшла сюди з лівого берега Дніпра, щоб з'єднати береги цієї священної ріки, щоб об'єднати великий наш народ перед лицем смертельної загрози. Тисячі людей з правого і лівого берегів створили сьогодні живі ланцюги єднання, які зв'язують схили Дніпра, проходять по мостах і по вулицях Києва. Ми всі — громадяни України–Руси, великої і прекрасної країни: етнічні українці і етнічні росіяни, поляки, румуни, євреї, вихідці з Азії та емігранти з Європи. Україна–Русь — наш спільний дім, наша рідна земля, незалежно від кольору нашої шкіри й мови, якою розмовляємо. Якщо ми ведемо наш родовід від Древньої Руси, то повинні пам'ятати, що це була не моноетнічна держава, а союз різних племен, які мали спільні інтереси, сповідували спільні цінності.

Сьогодні над нашою державою Україна–Русь нависла смертельна небезпека. Це небезпека зовнішньої кривавої агресії загарбників з Півночі. І одночасно ще більша небезпека криється тут, у Києві.

Індіра, вдягнена в легке шовкове сарі помаранчевого кольору, що під тихими подувами вітру облягало її тіло, змахнула рукою у невизначеному але зрозумілому натовпу напрямку.

— Це — загроза внутрішнього перевороту.

Гайдук, перервавши на півслові розмову з генералом Максимовим, відповідальним за військово–повітряні сили, напружився, очікуючи, що скаже далі Індіра.

Вона підняла над натовпом якісь папірці й після тривалої паузи промовила:

— У мене в руках план президента Волі — Чаленка — Богошитської щодо організації й здійснення державного перевороту в Україні–Руси, призначеного на неділю, дев'ятнадцяте червня, напередодні вторгнення військ Північного союзу План передбачає введення надзвичайного стану арешти всіх, хто запідозрений в опозиційних настроях, вбивства лідерів, надання президенту Волі диктаторських повноважень, застосування зброї проти мирних демонстрацій.

— Ганьба! Ганьба! Волю — геть! Волю — в неволю! — збурився гнівно Майдан.

— Закликаю до всенародного імпічменту президента Волі! — кинула в натовп запальний клич Голембієвська.

— Геть! Геть! Геть! — відгукнувся Майдан.

— Треба негайно розірвати Тристоронній пакт як ганебний акт зради!

— Пакту — ні! Пакту — ні! — скандував натовп.

— Нам потрібні мир і злагода, але не такою ціною! Ми готові співробітничати з Росією та Скандорусією, але не як холопи! Як рівні з рівними! Ми древній, гордий народ! Ми представники древньої індоєвропейської цивілізації, ми вільний народ вояків та хліборобів! Ми переможемо!

— Інді! Інді! Пе–ре–мо–га! Пере–мога! — повторював стотисячний натовп, який почав звільнятися від влади темряви. Телеоператори вихоплювали з натовпу обличчя людей, усміхнених, з очима, сповненими надій, — і Гайдук піймав себе на думці, що на його очах народжується нація. Не забитий, закріпачений, похмурий і страждаючий народ, не окремі, розсварені й ворогуючі групи населення, а Нація — цей магічний кристал, який виникає раптово з хаосу наче Всесвіт, що миттєво народився з Великого Вибуху разом з Часом. Цей кристал, який виблискує різними гранями, бо складається з усіх громадян цієї держави, є сам по собі заплутаною, суперечливою структурою, але в епоху Великої Гри без нації немислимим стає саме існування людей, які заселяють простори України–Руси. Без нації вони раби, полонені.

На екрані світилося щастям обличчя Індіри, яка, скінчивши промову відійшла в правий бік сцени й пригладжувала розкуйовджене вітром темне волосся, підставивши лице сонцю й примруживши очі.

Телеоператор і телережисер, не звертаючи увагу на наступного промовця, стежили за Індірою як справжні папараці: показали, як хтось з охоронців подав Індірі перламутровий геджет — можна було навіть побачити, як мерехтять на його екрані кольори виклику таємної урядової лінії зв'язку Індіра, всміхаючись, взяла геджет, притулила до вуха і щось сказала — і в цю мить голова її вибухнула червоним туманом і її обезголовлене тіло впало з трибуни в натовп.

Гайдук онімів. Відчув брак повітря й кинджальний удар у спину. Він не повірив власним очам, подумав, що це якийсь поганий жарт хакерів — ворогів Інді, що це якесь непорозуміння, марево, що він осліп. Подивився на генерала Максимова, на помічників, але й вони застигли в паралітичній паузі, нічого не розуміючи, дивлячись на нього з надією, що, може, він пояснить, скаже, що це — жарт, помилка, що цього бути не може.

Але пронизливий зойк натовпу завивання відчаю і жаху перекрили всі плутані слова телекоментатора: метушилися охоронці, в натовпі почалася паніка, люди бігли врозтіч по Інститутській і по Хрещатику; перед тілом Індіри Голембієвської на колінах стояв генерал Раджив Лал, намагаючись закрити рукою об'єктив телекамери, яка наблизилася безсоромно, щоб показати найстрашніші картини смерті народної улюблениці. На долоні генерала Лала червоніла кров Індіри.

За мить телетрансляцію перервали, почали показувати рекламу мила проти вошей.

— Швидше! — гукнув Гайдук Чмілю, який стояв неподалік. — Біжіть до Середи, нехай його люди відстежать записи урядової лінії зв'язку — хто дзвонив до Індіри?

— Бу–зроб… — зрозумівши одразу завдання, Чміль вибіг з кімнати.

80
11 червня до міжнародного аеропорту Гостомель–Київ спецрейсом з Пакистану прибули двоє VIP–пасажирів: один — відомий німецький бізнесмен, інвестор і меценат Вольф Ширка, поважний сивий пан, схожий на аргентинського актора Роберто Хіменеса — виконавця ролі диктатора Землі Гусмана в однойменному серіалі «Диктатор». Подібність з великим актором трохи псували задишка й легкий запах сірки, що ореолом оточував пана Ширку Його супутником був молодий смагляво–чорнявий чоловік у бездоганному білому костюмі, піджак якого прикрашала яскраво–червона шовкова підкладка. Прізвище молодика — Сатановський, як він пояснював, дісталося від далеких предків, що емігрували з Одеси до Парагваю; у документах значилося, що Пауль (Павло) Сатановський — незалежний політтехнолог, метою якого є читання в Києві, в Університеті слов'янської дружби імені Столипіна, курсу лекцій «Мир і злагода — запорука сталого розвитку націй».

Гостей швидко пропустили через зал офіційних делегацій, і вони вийшли на VIP–паркінг, вдихнувши гаряче київське повітря.

Там їх чекав персональний лімузин Ерни Богошитської з номером 66666, біля якого чатував координатор групускул сьомого кола пекла Гоб, вдягнений цього разу в свіжовипраний білий балахон. Ще двоє слизовиків стояли віддалік. Гоб шанобливо вклонився гостям, поклав їхній багаж до окремого електромобіля й гостинно відкрив двері чорного довгого лімо. На гостей війнуло приємною прохолодою кондиційованого повітря. Лімузин й багажний електромобіль швидко помчали в напрямку Печерських пагорбів, де гості мали розміститися в урядовій резиденції в Липському провулку. Обидва пани прибули до Києва на запрошення державного секретаря Богошитської, яка обіцяла їм організувати зустріч з президентом Волею.

За високопоставленими гостями слідувала задрипана тачка моторикші — якогось бідного індійського хлопця, якому, як виняток, дозволили займатися візникуванням у центральній частині Києва.

Уночі Сатана (це, зрозуміло, був пан Сатановський) скликав нараду дияволів, вампірів і слизовиків, прикріплених до України–Руси, з метою обговорення ситуації, що склалася в цій країні і — ширше — в усьому східнослов'янському регіоні.

На вимогу пана Ширки обслуга урядової резиденції завісила вікна великої зали чорними оксамитовими шторами, прибрала великі дзеркала, щоб не лякати гостей, коли раптом не побачать свого зображення на сяючих свічадних поверхнях, і виставила довїї столи для фуршету накриті темно–червоними скатертинами.

Рівно опівночі, коли агенти РОК увімкнули прилади нічного бачення, встановлені на сусідніх будинках, і перевірили роботу камер внутрішнього спостереження, почали злітатися сатанинські орли, грифи, шуліки, ворони і кажани–вампіри, перетворюючись усередині будинку на політичних діячів, сенаторів, генералів ЦУК, міністрів, прокурорів, суддів та іншу нечисть. Нарешті, коли гості всілися в залі згідно з протоколом, на сцену вийшла державний секретар Ерна Еріхівна Богошитська, яку за руки шанобливо попроваджували пани Ширка та Сатановський. Ерна Еріхівна виступала в розкішному платті французької королеви Марії–Антуанетти, страченої на гільйотині в 1793 році в Парижі. Плаття сталево–блакитного кольору з фіжмами (довелося замовляти в Одесі китовий вус) завширшки 2 метри 12 сантиметрів було прикрашене перлами та бурштином; біля серця — темно–багряні орхідеї; на ногах — сині шовкові панчохи й черевички лілового кольору; в її зачіску, майстерно підняту вгору Льонею Брєжнєвим, впліталося пав'яче пір'я. Церемонно вклонившися шановним зборам, Богошитська звернулася до учасників у традиційному державницько–дидактичному стилі.

— Високоповажні князі Темряви, лорди підступу й дракули інцесту, — сказала Богошитська. — Ви зібралися тут, у серці древнього Вавилона — Києва, в трагічні дні для нашої держави. Щойно в результаті потворної провокації було вбито геніальну дочку нашого індоєвропейського народу Індіру Голембієвську. Горе наше безмірне, втрата величезна, жалоба глибока і щира… Ось що може статися в суспільстві, роздертому ненавистю і суперечками, в суспільстві, де панують гіпокризія та подвійні стандарти.

Тому від імені президента України–Руси шя–я-новного лідера нації Василя Маркіяновича Волі я вітаю вашу конференцію, тема якої «Як зберегти мир і злагоду в період Великої Гри», що е надзвичайно актуальною. Хотіла б, щоб ваш безцінний досвід теоретиків і практиків світового порядку був корисним і нам, прислужився б інтересам нашої держави… Але дозвольте вас трохи покритикувати, — чарівно всміхнулася Ерна Еріхівна, відчувши, як стиснув її долоню Вольф Ширка, наче згадав старі добрі часи.

— Що ж трапилося, чим ми завинили? — і собі всміхнувся білозубо пан Сатановський, дивуючись мудрості цієї огидної — і тому бажаної — відьми.

— Ви недопрацювали гендерне питання, — відповіла Богошитська, посилаючи сигнал воронячих очей у зал. — Де ваші жінки? Де сучасні відьми? Ми ж не в Афганістані якомусь, а в європейській демократичній країні.

— Врахуємо на майбутнє, — пообіцяв Сатановський, на якого помічники вже накинули червону мантію.

Богошитську обережно, щоб не поламати каркас з китового вуса, всадовили на спеціальну лавсітку; поряд з нею, стискаючи її ручку, сів Вольф Ширка, а Сатановський зайняв своє звичне місце на троні.

Персонажі, що виступали, були в венеційських порцелянових масках, а спеціальна апаратура спотворювала їхні голоси, щоб не можна було впізнати: СБСТ — служба безпеки сатанинського трону — працювала чітко й ефективно, забезпечуючи анонімність всім учасникам конференції.

Обговорювались питання окупації України–Руси Північним союзом та розпалювання громадянської війни на території держави. Стратегічна оцінка ситуації велася по всіх параметрах — військово–політичному, економічному та психологічно–інформаційному — з урахуванням об'єктивних і суб'єктивних факторів. Прогнозувалися довга і кривава борня, зростання загального рівня ненависті й кількості жертв з обох сторін. Головну увагу доповідачі приділили інформаційній війні, агітації й пропаганді. Рекомендувалося розпалювати взаємну ненависть між білявими й чорнявими громадянами, між темно- та світлоокими, між довгоносими й кирпатими, між українцями і росіянами, українцями і євреями, росіянами та індійцями, поляками та німцями, між худими та товстими, між біло- та темношкірими, між носіями різних груп крові, між діабетиками й астматиками, між представниками різних партій, а в рамках однієї партії — між керівництвом і рядовими членами, між жінками й чоловіками, між батьками й дітьми.

Учасники конференції давали точні інструкції, як розпалювати ненависть. Особливу увагу надавали телевізійним ток–шоу, що транслювалися на всю країну, — достатньо завести туди одного–двох провокаторів, чи божевільних, чи просто жлобів та хамів, як досягався чудовий ефект збурення, люті, непримиренності, гризні, бійки: рівень адреналіну, агресину та гейтингу (від англійського hate — ненависть) зростав у три–чотири рази по всій країні. Блискучий результат!

Детально обговорювалося питання евтаназії і її широкого застосування, вбивства полонених, поранених, хворих, слабкодухих, усіх, хто зарахований до групи опору; наводилися захоплюючі приклади геноцидів в Африці та Азії із застосуванням простих підручних знарядь вбивства — ножів, мачете, бейсбольних бит, палиць, автоматів АК-47 та інших засобів народного волевиявлення.

Спеціальна доповідь була присвячена використанню національних рис українців — таких, як заздрість, жадібність, нелюбов до чужих приходнів. Наводився приклад, коли одна українська жінка зарізала ножем бідного голодного вояка за ковток борщу.

Дискусія ставала дедалі жвавішою, бо українське питання поділило учасників конференції на кілька таборів — одні обстоювали ідею повної екстермінації українців, інші пропагували поділ держави на кілька частин, які перманентно воюватимуть одна з одною, треті казали, що тільки жорстокий Володар може подолати анархію, притаманну цьому безголовому народові; напруження дедалі зростало, де–не де в залі спалахував вогонь, піднімалися клуби сірки, й навіть сам політолог Сатановський не міг угамувати доповідачів. Справа наближалась до бійки.

Богошитська з захватом слухала промовців, радіючи, що їй випала нагода побувати на такій конференції, набратися ума–розуму, повчитися в досвідчених колег мистецтва садомазополеміки й брудотехніки; хоча, чесно кажучи, їй кортіло поділитися власним державницьким досвідом організації суспільних процесів в Україні–Руси. Вже хотіла, долаючи галас, попросити в пана Сатановського надати їй слово в дебатах, аж тут на сцені непомітно з'явився ще один доповідач — у білому одіянні й білій, осяяній фосфоричним світлом масці. Богошитська навіть подумала була, що це Гоб так знахабнів і намагається виступити на поважній конференції.

Говорив незнайомий тихо, з якимсь незрозумілим, здається, арамейським, акцентом, але раптом у залі, де вже починалися диявольські бійки і вампірське ворохобництво, запала тривожна тиша.

— Що сталося з тобою, Києве, мій другий Єрусалиме, чому твої святі гори перетворюються на Череповища і чому тут убивають пророків? — мовив Незнайомий, піднімаючи догори руки, в яких тримав чашу з білого каменю. — Твоя чаша очищена ззовні, а всередині брудна.

Він показав чашу так, що всі побачили її зсередини — і всі уздріли кров у тій чаші.

— На вас впаде кров усіх праведників, пролита на цій землі.

Він змахнув чашею — і Богошитська, і всі в тій залі відчули, як бризнули їм в обличчя краплі крові. Як на біду, Богошитська забула батистову хусточку, щоб зітерти кров зі свого королівського обличчя. Стогін жаху пройшов по залі.

— Жниво велике наближається, женці з серпами йдуть, — продовжував Незнайомий.

«Хто пропустив сюди цього самозванця? — гнівно думала Богошитська. — Чому охорона така безсила?»

— Ви думаєте, що ви сила незборима, зло непереможне? Але пам'ятайте, що кожне царство, яке саме в собі розділилося, запустіє і дім, який розділився сам у собі, впаде. Ненависть завжди розсварює, розділяє, і це доводить ваше бісівське зібрання…

— Припини! — гукнув гнівно Сатановський. — Ми так не домовлялися. Це порушення права на вільні зібрання і на свободу слова!

Незнайомий, подавши Богошитській чашу, яку вона взяла тремтячими руками, не знаючи, що з нею робити, прорік:

— Дні помсти наближаються. Сповниться пророцтво батьків. Нива вже дозріла до жнив. Наближається день очищення, коли воскреснуть невинно убієнні й загинуть смертохристи.

Поряд з ним раптом постала жива Індіра Голембієвська в оранжевому сарі, опромінена сонцем, щасливо усміхнена. Тільки волосся в неї було не чорне, а геть сиве. І цятка на чолі не червона, а чорна, велика, як вхідний отвір від кулі калібру 12,7 міліметрів.

— День радості гряде, день покаяння й прощення, день миру і збирання врожаю. День правди і добра.

— Та хто ти? — крикнула Богошитська, геть кидаючи від себе закривавлену чашу.

— Я — хліб життя, я — початок, — відповів Незнайомий, і від слів сих в залі здійнялася паніка: відсувалися і перекидалися стільці, біля двох виходів почалися тиснява, вереск, бійка; Богошитська відчула, що спочатку кудись подівся Вольф Ширка, зіпсувавши повітря запахом сірководню, за ним зник головуючий — політтехнолог Сатановський, і нарешті Ерна Еріхівна залишилася сама в темній порожній залі, задихаючись від страху, що пойняв її. Вона побачила не помічений досі плакат над сценою, написаний латиною: «Liberate totume ex inferia» («Врятуйте себе від пекла»), і кинулася геть.

Тої ночі Богошитська намалювала найкращу і останню картину в своєму житті — «Бал вампірів»: навколо оголеного прекрасного жіночого тіла, але обезголовленого, кружляють на чорному тлі, наче в космосі, рожеві й блакитні круки з закривавленими дзьобами, хоча на тілі, охрещеному критиками «Венера безголова. Кінець XXI століття», не було видно жодних слідів клювання, жодних порізів чи дірок — шкіра смаглява, чиста, звабливі жіночі груди — наче куполи якогось індійського храму, з коричневими, ретельно прописаними сосками, й чорне коротке волосся на лоні.

Картина ця в році 2099–му прикрасила Лувр і звеличила український сюрреалізм. На багатьох відвідувачів Лувру, що стояли перед цією картиною, нападали непереборні приступи нудоти й блювоти, що свідчило про силу справжнього мистецтва.

81

Нижче по течії від пішохідного мосту, на піщаному березі Труханова острова, навпроти Київських гір Правобережжя була встановлена гхата — спеціальна споруда з переробленої старої баржі, на якій мали спалити тіло Індіри Голембієвської. На палубі баржі індо–українці склали піраміду з соснових Дарницьких дров, куди додали трохи сандалу щоб ароматним було вознесіння в небо Індіри. Гайдук з Олею прибули до місця спалення Індіри на броньованому катері РОК просто з Острова; морські піхотинці скинули трап на берег й, підтримуючи Олю та генерала на хитливих сходнях, допомогли вийти на піщаний пляж, оточений військовослужбовцями Індійського легіону На березі їх привітав генерал Раджив Лал, змарнілий і похмурий, і вказав місце на трибуні для почесних гостей, де вже стояли представники національних громад. Гайдук став поряд з членом сенату Янь Дун'юе — учасником нещасної подорожі до Стамбула, якого від того часу не бачив. Мовчки потиснув руку й притулився до Олі, яка сховала своє коротке золотаве волосся під чорною хусткою. Приїхала Богошитська в чорному жалобному строї, що його пошила на похорон Гайдука: привезла великий вінок червоних троянд від президента Волі, який члени поховальної команди одразу ж встановили на шмашан — місце спалення. Прийшов, важко ступаючи, прем'єр–міністр Єфім'єв, міцно потиснув Гайдукові руку й коротко кинув:

— Надо срочно свидеться.

Як завжди при таких оказіях, сановники полагоджували важливі справи, розповідали один одному смішні сороміцькі анекдоти, бо страх смерті породжував у них ейфоричну жадобу життя, гадали, хто заступить Індіру на посаді голови сенату і яких кадрових перестановок слід очікувати в державі.

Гайдук стояв мовчки, зиркаючи час від часу на Богошитську яка застигла, як тотем, осторонь від трибуни для почесних гостей в товаристві двох китайських охоронців, один з яких тримав над головою державного секретаря білу парасольку Сонце, хоч і спускалось за Правобережжя, палило нещадно; тільки свіжий вітерець від дніпровської води остуджував тих, хто прийшов на прощання з Голембієвською. Над берегом кигикали річкові чайки, очікуючи подачок від людей — хлібних крихт, — але люди чомусь не лізли до води, не бризкались, не годували птахів.

Нарешті за двісті метрів від берега на асфальт виставкового центру сіли два військових гелікоптери «Дес–АН-095» й почала формуватися погребальна процесія. На спеціальних ношах покоїлося тіло Індіри Голембієвської, загорнуте в саван помаранчевого кольору й міцно приторочене до носилок. Четверо солдат легіону в білих чалмах і четверо офіцерів РОК у парадній формі повільно несли на плечах ноші, за ними посувалися батьки Індіри в чорному четверо дітей і слідом — колона активістів партії АЗУП в білих одіяннях та численні жінки з різних азійських і українських організацій, що ними керувала Індіра. Процесія підійшла до води, військовослужбовці, які несли тіло, почали входити по пояс у Дніпрові хвилі й, піднявши над собою ноші, потроху опустили їх у воду щоб відбулося останнє омовіння вбитої. Жовтаві струмені дніпровської води ще дзюркотіли з нош, коли тіло Голембієвської встановили на стосі дров, головою — якої не було — на південь, вниз по течії Дніпра. Погребенники почали швидко, наче тренувалися перед цим, обкладати тіло хмизом, трісками й соломою. Старшому сину Індіри — худенькому й заплаканому підлітку Раму схожому на матір, бо двоє інших хлопців були руді, а четвертий — білявий, схожий на скандоруса, — подали факел з туго заплетеної соломи й підпалили. Рам, витерши з обличчя сльози, підійшов з палаючим факелом до вогнища, туди, де мала б покоїтись голова його матері, й ткнув факел у солому. Вогонь, спочатку несміливий, породив гіркий дим (Гайдук згадав запах горілого листя в садах восени), але згодом осмілів, набрався сил й спалахнув навколо тіла. Агні — бог вогню і безсмертя — прийшов до Індіри. Вогонь досить швидко перетворився на потужне полум'я, серед якого ще вгадувалися обриси тіла Індіри; в якийсь момент Оля здригнулася від страху й притулилася до чоловіка, коли їй здалося, що тіло Голембієвської ворухнулось.

Пролунали залпи прощального салюту почесної варти, полум'я палахкотіло так люто, наче під час пожежі мебльового складу бо Дарницькі залізничники поклали в серцевину кострища кілька добре просмолених старих шпал.

Гайдук подивився туди, де стояла Богошитська, але вона зникла.

Броньований катер, що привіз Гайдука і Олю, почепив баржу з палаючим вогнищем на буксир і вивів на середину Дніпра, туди, де течія підхопила баржу Кілька човнів супроводжували прах Індіри; сотні тисяч людей на правому й лівому берегах, що вийшли провести Голембієвську в останню путь, побачили, як у передвечірніх сутінках палаючий катафалк повільно пливе по чорній воді Дніпра вниз — повз гору Борщиху повз безіменний острів з іржавими космічними антенами — колишню базу ВІРУ, до Канівської греблі, туди, де баржа з попелом Індіри піде на дно.

Цю вогняну квітку яка повзла у темряві на південь, помітила з пункту спостереження марсіанської бази «Стоун» капітан Божена О'Коннел. Вона побачила характерний вигин Дніпра, ідентифікувала вогні Києва — виявляється, місто ожило після Темряви — й незрозумілий палаючий об'єкт, що рухався по фарватеру Дніпра. Зробивши відповідний запис у щоденнику Божена, щоб не впасти в остаточну безвихідну депресію, ковтнула пригорщу червоно–синіх капсул просеромексу — блокатора розпаду серотоніну якого не вистачало в синапсах її мозку з того часу, як вона покинула Київ. Назавжди. Forever.

Слово погане, як смерть.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка