Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка23/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29

72

У середу 17 травня 2079 року через місяць після удару в спину Гайдука двох розривних куль, калібр 12,7, отруєних наркотиком галуїном, після п'яти клінічних смертей, глибокої коми, після одинадцяти торакальних і нейрохірургічних операцій, після видалення селезінки й третини правої легені. Гайдук почав прокидатися.

Першою помітила тремтіння його повік Оля, яка розтирала спиртом його спину щоб не допустити пролежнів: коли Гайдука повертали з боку на бік (тепер Оля сама могла підняти його тіло, яке втратило майже всю вагу), вона помітила рух повік, наче він хотів розплющити очі, почула легкий стогін й побігла до хірурга Поліщука.

— Єфреме Миколайовичу! Він прокидається!

Професор–нейрохірург Поліщук, який оглядав пораненого офіцера РОК з відкритою черепно–мозковою травмою, передавши пацієнта асистентам, не скидаючи рукавичок і спеціальних окулярів, вискочив з операційної і побіг до Гайдукової палати. Він не вірив в одужання Гайдука, хоча не казав про це Олі: надто важкими виявилися поранення, ускладнені наркотичною інтоксикацією, великою втратою крові та паралічем нижніх кінцівок. Гайдук згасав, і жити йому залишилося кілька днів. Всю правду про стан пораненого Поліщук розповів лише полковнику Палієві та Богошитській, яка дзвонила від імені президента Волі й детально розпитувала про перебіг лікування, турботливо питаючи, чи не треба чимось допомогти. «Тільки чудо може його врятувати», — відповідав Поліщук безсило.

Він підняв обережно повіки пораненого генерала, зазирнув у його очі, відзначивши нормальну реакцію зіниць на світло. Не вірячи Олі, яка вже кілька разів даремно піднімала на ноги хірургічне відділення, думаючи, що чоловік опритомнів. Поліщук схопив чайну ложку яка лежала на столику поряд з ліжком, різко пройшовся тупим металом по жовтих, як у покійника, стопах пораненого й побачив, що стопи відреагували розгинальним рухом і легким тремтінням пальців. Тоді молоточком стукнув нижче колінної чашечки — нога відповіла ледь помітним рефлекторним здриганням. Знаючи добре, як неприпустимо давати надію родичам умираючих, не сказав нічого Олі, яка сама все бачила, лише буркнув: «Треба спостерігати», — й вибіг з палати, наказавши черговому ординатору не відходити від ліжка Гайдука й доповідати, якщо…

…Нічого не розуміючи — де він, хто він і що з ним трапилось, — Гайдук розплющив очі: кімната сяяла від нестримного сонячного світла («Навіщо вони поставили такі потужні прожектори, наче в Суздалі?» — подумав він), а на сусідньому столику стояв бузок («Це що за диво? Ніколи не бачив такого… Мабуть, щось штучне, бо не буває у природі таких важких лілувато–білих китиць і такого запаморочливого запаху ніколи не чув»); поряд у кріслі задрімала Оля («Це хто? Донька Кристина? Чи незнайома медсестра? Яка гарна», — думав він, не знаходячи відповіді). Оля була в білому халаті, вона жила у відділенні, ночувала або в палаті Гайдука, або в кабінеті професора Поліщука, споживала гидку лікарняну їжу й майже нікуди не виходила. Оля спала, згорнувшись в клубочок, її зморене обличчя набуло дитячого вигляду а пухлі губи були напіввідкриті, немовби чекали легкого, як доторк метелика, поцілунку.

Гайдук, потрапивши в абсолютно нову й чужу обстановку не зрозумівши нічого, злякався, що за дверима немає вартових, ніхто його не охороняє і що можуть прийти і ще раз вбити його. Хоча невже можна двічі стати мертвим?

Тут була якась загадка, непідвладна йому.

Він застогнав і вирішив знову поринути в темряву до якої звик, де було йому затишно. Але над ним нахилилося Олине обличчя:

— Ігорю Петровичу! Прокидайтеся! Ви мене впізнаєте? Це я, Оля… Не заплющуйте очей!

— Світло, — ворухнув він пальцями.

— Що? — не зрозуміла вона.

— Вимкніть світло.

— Та я не можу — засміялася вона. — Це ж справжнє сонячне світло. Темрява скінчилася! Чуєте? Весна! Все цвіте!

До палати злякано зазирнув ординатор, який, попри наказ Поліщука, бігав до їдальні, бо не снідав уранці. Поглянувши на Гайдука, він прожогом кинувся за Єфремом Миколайовичем Поліщуком…

…Тільки на п'ятий день Гайдук остаточно прийшов до тями, спитавши Олю, чи вже скоро святкуватимуть Великдень, бо йому так хочеться скуштувати паску солодку з родзинками. Дуже здивувався, дізнавшись, що Великдень давно минув, залишивши помітний слід в історії людства: саме в неділю, 23 квітня 2079 року закінчився час Великої Темряви.

Спершися на Олине плече й притулившись колькою щокою до її короткого золотого волосся. Гайдук дошкандибав до відчиненого вікна. Надходив вечір, коли лікарняна суєта почала спадати, всі процедури, перев'язки й впорскування закінчилися, відвідувачі пішли, черговий ординатор скінчив вечірній обхід. Під вікнами відділення розквітли яблуні — білими островами вони пливли в згасаючих променях сонця, що червоною загравою жевріло над грибоподібною спорудою Олімпійського стадіону Оля стала перед вікном, а він притиснувся до неї ззаду так, як колись на Софійському майдані, коли проголошували нову державу Україну–Русь, а Оля боялася ворухнутися, щоб не збудити біль у його спині, не вірячи, що він може ходити, бо професор Поліщук сказав їй, що спинний мозок розірвано і що ніякої надії нема, але тепер вона відчувала, як тепло, що йде від чоловіка, огортає її спину і нижче спини, і тоді Гайдук спитав:

— Що за сюрприз ти обіцяла мені, коли вилітав зі Стамбула?

— В нас буде дитина, — вона відчула, як тепло огортає те місце, де ховалося їхнє маленьке дитя. — Син. Тому пане генерале, киньте симулювати й починайте жити. Ви дуже потрібні сину І мені, — додала вона.

— Я хочу — сказав він.

— Що ви хочете?

— Як тоді в Чабанах.

— Ну ви й сексуальний маньяк, — розсміялася вона, почуваючи, що спрага життя знову повертається до неї.



Частина шоста. ОПЕРАЦІЯ «БІС»
73

Першою закінчення Великої Темряви на Землі помітила старший аналітик легіону «Марс» капітан Божена О'Коннел, Перебувала на Марсі, на військово–космічний базі «Стоун» — генерала Річарда Стоуна було посмертно реабілітовано, і на його честь названо нову базу розконсервовану напередодні Великого Спалаху; туди Божена, відмовившись від призначення на БКС «Роналд Рейган», встигла дістатися останнім транспортним кораблем, що стартував на Марс 14 серпня 2077 року Після ядерних вибухів на Землі зв'язок корабля і бази «Стоун» з центрами у Флориді і Х'юстоні було перервано; Земля, щільно закрита кількома шарами попелу димових і піскових хмар, здавалася з Марса мертвим чорним об'єктом, яких багато в космосі; троє членів команди «Стоуна» — дві жінки й один чоловік — збожеволіли, спостерігаючи за рентгенівською тінню Землі, не знаючи й не розуміючи, що сталося з їх планетою, що сталося з Америкою, з їхніми домівками і сім'ями; довелося перетворити один з модулів бази «Стоун» на тимчасове психіатричне відділення.

Сидячи за екраном спостережної телескопічної апаратури, спрямованої на Землю, Божена думала про Київ і Гайдука, згадуючи плавання в тихих водах Рогульки, нічний лет над американським посольством і прощання з Гайдуком. Ця магнетична зацикленість на минулому, якого вже не було, нагадувала параною і могла закінчитися лише одним — вона це добре розуміла — переходом до модуля–психушки, з якого один крок залишався до крематорію: попіл померлих вистрілювався в спеціальній капсулі у дальній космос з усіма почестями, з молитвою і виконанням американського гімну.

Такий кінець її життя — недоладного, заплутаного, розплющеного, розірваного, знищеного важким коханням старих чоловіків, — видавався їй природним і бажаним. Вона була переконана, що Земля згоріла в ядерному вогні, в якому загинули всі — і тета Марта, й Аскольд О'Коннел з сім'єю, і Гайдук, і всі, кого знала, — і що повернення назад немає, а те, що сталося з нею — кара Божа за те, що вона зрадила і генерала Стоуна, який перетворився на металеві конструкції бази, і Гайдука, якого поглинуло полум'я війни. Все її життя зводилося тепер до нескінченного монологу зверненого до обидвох генералів, в якому переважали самозвинувачення й каяття; тугу відганяла таблетками антидепресантів–напівнаркотиків.

І коли під час рутинного чергування випадково, крізь наркотичну дрімоту вона помітила, як зникає чорна заслона хмар, як з'являються перші просвіти блакитної поверхні океанів і як з мороку виринають сіро–коричневі обриси континентів, капітан О'Коннел впала в паніку враз забувши всі тренінги, і оголосила на базі бойову тривогу Дев'ять здорових — ще здорових — членів залоги зайняли свої місця, готуючись відбивати атаку невідомого ворога; і лише тоді Божена сказала їм, що трапилось насправді, і всі кинулися до моніторів, щоб побачити це диво — воскресіння Землі з мертвих.

З Марса неможливо було уявити, що робилося на Землі в ті хвилини: мільйони змучених, голодних, кволих людей, побачивши світло, вихопилися на вулиці міст, вилізли на дахи вцілілих будинків, кинули свої вбоїї сільські хижі, виповзли з печер у передгір'ях, завмерли з переляку у джунглях, боячись, чи це бува не новий Спалах, який остаточно винищить Землю. А потужний стовп сонячного світла переможно посувався від країни до країни, викликаючи засліплення (у прямому сенсі слова) тисяч необережних, які проігнорували попередження влади і не надягли сонцезахисні окуляри; те, що відбувалося з людьми, які, зустрічаючи сонячне світло, плакали, кричали від радості, стогнали при думці про тих, хто не дожив до цієї хвилини, не йшло ні в яке порівняння з іншими радісними подіями минулого: карнавалами, музичними рок–фестивалями, перемогами улюблених футбольних команд у турнірах; щось подібне відчували лише стародавні люди, коли зненацька приходило сонячне затемнення й так само раптово закінчувалося, — тваринний страх смерті і тваринну радість повернення до життя.

Ось чому в різних країнах, де сяк–так діяли уряди, день 23 квітня 2079 року був проголошений національним, а згодом і міжнародним святом — Днем Сонця, днем Порятунку. На честь цього свята всесвітньовідомий грецький композитор Евангел Діонісос написав «Оду Світлу», що стала неофіційним гімном Дня Сонця.

З поверненням світла на Землю багатьом її наївним мешканцям здалося, що всі лиха скінчилися, темна смуга воєн і заколотів залишилася позаду що світ повертається до епохи злагоди й миру здобутого шляхом компромісів; такі ілюзії переважали в XIX столітті після закінчення наполеонівських війн, на початку XX століття — напередодні Першої війни, наприкінці XX століття — після закінчення холодної війни, і вважалися серйозними істориками реалістичної школи за вияв уродженого кретинізму людства, за доказ засліплення цілих поколінь мріями про тихий відпочинок після кривавих битв — мріями недосяжними і безглуздими, що ігнорували останні відкриття генетиків, які ідентифікували в структурі людського геному спеціальний ген ВІЙНИ й АГРЕСІЇ, названий на честь Стівена Спілберга геном ДИНОЗАВРА. У світлі цих досліджень людина являла собою складну суміш динозавра, ангела, вбивці та ягняти у різних пропорціях.



74

23 травня 2079 року в Архієрейських палатах суздальського Кремля відбулася таємна нарада учасників Північного союзу скликана російським царем Ніколаєм Третім і конунгом Скандорусії Фенриром Сьомим. Ніколай Третій возсідав на новому розкішно оздобленому золоченому троні (старий викинули, щоб не нагадував молодому монарху Басманова), оснащеному набором комп'ютерних ігор. Поряд, у скромному протестантському шкіряному кріслі з вмонтованим відсувним столиком, на якому стояв прозорий лептоп, сидів конунг — колишній гравець хокейної команди НХЛ «Варяг» — рудий, з вибитими передніми зубами й безперервно кліпаючим лівим оком — пам'ятним знаком контузії, отриманої при вибуху його карети в норвезькому місті Кіркенес.

У нараді брали участь вищі сановники Суздальського царства — міністр військових справ граф Буйський та міністр дипломатичних військ Родіонов–Дюбуа, начальник служби розвідки, він же патріарх Суздальський, Московський, Володимирський і всія Русі Савелій, начальник генштабу — колишній басмановський опричник маршал Ганс Муратмухамедов і начальник українського департаменту Генштабу генерал Корнілов–Кисельов.

У складі делегації скандорусів можна було побачити начальника розвідки конунга Ольгерда Саніна, біля якого сидів його особистий помічник, оперативний уповноважений «Вовків Півночі» на київському напрямку капітан Святополк Рьонгвальд (Блідий), звільнений групою «вовків» з чернігівської колонії суворого режиму коли скандорусам довелося покласти майже всю охорону не кажучи вже про великі хабарі, призначені інформаторам у Києві. «Вовки» не кидали своїх людей напризволяще.

Сюрпризом для учасників наради стала присутність делегації Ук–раїни–Руси на чолі з Іваном Крейдою, президентом уряду в екзилі, визнаного Мексикою; до складу української делегації також входили похмурий міністр оборони Владислав Крейда з забинтованим черепом, що робило його схожим на свіжо забальзамованого єгипетського фараона, і, навпаки, радісно усміхнений, з лицем, прикрашеним найдобродушнішими ямочками, міністр закордонних справ Руслан Фощенко.

Молодий монарх, вдягнений у мундир офіцера Преображенського полку часів Петра Першого, випромінював рішучість.

— Господа, — сказав він натхненно, — час пробил. Над просторами нашей дорогой Отчизны, над Россиею снова воссияло солнце надежды. Мы пережили ночь, понеся неисчислимые потери. Положение наше отчаянное. Голод в северной арийской части России и Скандоруссии усиливается, пожиная все новые и новые жертвы. Между тем на юге России, в Малороссии, с приходом солнца ожидается невиданный урожай. Малороссы, сохранив посевной материал, успели подготовиться к окончанию Великого Мрака; вспахали и засеяли максимальное количество посевных площадей и через месяц соберут огромное количество зерна. Зто прямой вызов существованию России, угроза нашей национальной безопасности. Поэтому властью, даною мне Богом, повелеваю: утвердить сегодня план операции «ВИС» и начать наступление на наши исконные, незаконно отторгнутые украинскими сепаратистами русско–южные земли. Выступаем на рассвете в четверг, двадцать второго июня 2079 года, с целью овладения зерновыми запасами и установлення в Малороссии законного правопорядка. Операция спланирована так, чтобы реализовать принцип бессмертного российского генерала Лебедя: «Мы вас ждали с моря на лыжах, а вы с горы на танках». С Малороссии мы начнем собирание воєдино потерянных русских земель. Так больше продолжаться не может. За нами Москва, Петербург, вольная Воркута и Сталинград. С нами города русской славы Киев, Полтава, Харьков, Одесса и Керчь. Промедление, господа, смерти подобно! С нами Бог!

Конунг Фенрир Сьомий, шепелявлячи, ламаною російською мовою привітав самодержавця Суздальського, підтвердивши, що армія «Вовків Півночі» в складі трьох корпусів («Вікінг», «Варяг», «Витязь»), відмобілізованих і добре озброєних, готова до виходу на бойові позиції. Він запропонував підписати таємний протокол щодо поділу зон окупації, зафіксувавши угоду на карті.

Тоді Ніколай Третій повелів маршалу Гансу Муратмухамедову представити основні положення операції «БІС». Начальник Генштабу вдягнений у військово–польовий мундир Добровольчої армії 1919 року стоячи перед екраном монітора, замучив присутніх нудним, по–австрійському педантичним переліком бойових частин, військової техніки, напрямів ударів 1–го, 2–го і 3–го малоросійських фронтів та погодинним графіком вторгнення, додаючи до кожного опису переможної операції словечко «якщо»: якщо погода 24 червня не завадить 129–ій десантній бригаді здійснити висадку в районі міста Кременчук; якщо противник не застосує під час переправи через Дніпро хімічну зброю; якщо…

Молодому цареві набридло слухати цю беліберду й він, перервавши доповідь маршала, дав наказ генералу Корнілову–Кисельову висвітлити політичний бік справи. Генерал був досить молодим чоловіком років сорока, з великими темно–коричневими, з фосфоричним блиском очима, з кольким пронизливим зирком, який примушував кожного, на кого він дивився, відводити погляд — не від страху а від сорому: присутні знали, що під час київського повстання у серпні 2077 року невдячні малороси, упіймавши генерала в штабі визвольної армії Чорної Орди, вирізали йому очі. Довелося вставляти штучні німецькі електронні очі, трохи більші за розміром, ніж натуральні, енергія погляду яких живилася потужними батареями.

Саме Корнілову–Кисельову вдалося пояснити учасникам наради, в чому полягає велич операції «БІС». За його словами, було проведено ретельний аналіз операції Леніна–Троцького «Продразверстка» по викачуванню українського зерна в 1918-1920 роках. Поряд з позитивними моментами (масові розстріли, повішення, спалення непокірних хохлів, які не хотіли поділитися хлібом і салом з голодуючими пролетарями Півночі) тоді припустилися засадничої інформаційної помилки: червоні (армія) і чорні (ЧК) приходили як відверті вороги українського селянства, як грабіжники й організатори Голодомору Нинішня операція, про що свідчила її назва —

БРАТИ І СЕСТРИ («БІС»),

— носитиме виразно гуманітарний, допомоговий, добродійний, полегшувальний характер, виходячи з того, що великороси і малороси — єдиний народ (ЄДРОН), що історичний прогрес призвів до того, що зітерто всі різниці, які ще існували в 1917-1920 роках, і тепер немає ніяких бар'єрів для вільного возз'єднання братів і сестер, здатних поділитися один з одним останнім шматком хліба, останньою кулею. Щодо українських глобально–буржуазних націоналістів — цих американо–європейсько–сіоністських агентів, — то їх буде легко винищити з допомогою їхніх же братів і сестер — хохлів і малоросів. Червневий похід в Малоросію має бути так само приємним і легким, як визвольна місія Червоної Армії в Західній Україні в 1939 році.

Очі Корнілова–Кисельова, працюючи за спеціальною програмою, яка містилася в чипі, імплантованому в мозок головного експерта з українських справ, уважно моніторили слухачів, особливо тих, хто сидів за окремим столом української делегації, фіксуючи кожен їх скептичний погляд. Знав, що кожен третій хохол, навіть з тих, що обожнювали рябіну берізку матрьошку та щі, — прихований українець–самостійник, підступний зрадник, замаскований нащадок Хазарського каганату козацької Січі, мазепинської гетьманщини, махновського Гуляй–Поля та бандерівської УПА. Пам'ятав, як кинулися на нього його ж підлеглі хохли, які ще напередодні Великого Вибуху ницьма лежали перед ним, як скрутили йому руки й гострими ординськими кинджалами почали вирізати йому очі.

Проте майбутній комісар національних справ уряду Малоросії генерал–лейтенант психологічних військ Корнілов–Кисельов не поділився з учасниками наради цими своїми сокровенними думками з українського питання, а продовжував змальовувати політичні особливості операції «БІС».

У протоколах наради зберігся фрагмент промови Корнілова–Кисельова: «Ваше Величество, мы подготовили подробные инструкции политрукам и комиссарам армии, которую я предлагаю именовать Бело–Красной освободительной братско–сестринской армией. В инструкциях подчеркивается, что не честолюбивые замыслы и никакие другие своекорыстные расчеты руководят Россией в ее поступательном движении в Малороссию, но исключительно только желание умиротворить этот край, дать толчок его производительным силам и открыть кратчайший путь для сбыта малороссийского зерна в России и других частях света».

Він показав заготований проект відозви до Братів і Сестер з обіцянкою надати освітню, медичну і технологічну допомогу навчити найновіших методів вирощування, збирання і зберігання зерна, переробки і транспортування харчових продуктів за найвищими світовими стандартами. Корнілов–Кисельов продемонстрував присутнім не бачений ще ніким проект гігантської зернотранспортної системи: через усю територію України прокладалося чотири бетонні споруди, схожі на естакади чи акведуки, що розмірами нагадували Велику китайську стіну зверху яких розміщувалася труба — зернопровід діаметром два метри, з системою зерносховищ, зернотерміналів та насосних станцій і, звичайно, бетонних блокпостів для надійної охорони; споруда дозволяла б пересувати українське збіжжя двома потоками на північ, одним — на схід і одним — на південь, у зону експортного зернотерміналу на Чорному морі в районі Яничар–Янукської затоки.

Слухаючи Корнілова–Кисельова, цар подумав, що кращого генерал–губернатора упокореної Малоросії годі й шукати. Тільки очі треба підшукати інші, щоб не так лякали людей. Цар спитав патріарха Савелія, з яким часто тренувався в баскетбольному залі, намагаючись обіграти гіганта, прослизнути під кільце й закинути м'яч у кошик, якою є сьогоднішня ситуація в Малоросії.

Савелій, виструнчившись по–військовому доповів, що, як і завжди, цю штучну псевдодержаву характеризують стан перманентного бардака, гризня у верхніх ешелонах влади і загальне небажання воювати, а працювати на городах у час бурхливої літньої вегетації. Всі церкви і монастирі, вся розвідувальна мережа «русскаго міра» готові до наступу об'єднаних сил коаліції. Савелій повідомив також, що з вищим керівництвом України–Руси ведеться поглиблена робота і є позитивний зсув у напрямі згоди укласти братсько–сестринський договір з Росією, віддавши їй половину врожайних земель у безстрокову оренду.

Разом з тим (як професійний розвідник, патріарх Савелій любив подавати об'єктивний образ подій, чітко поділяючи, за заповітом Христа, сфери інформації: «Богу — Богове, кесарю — кесареве»), він зазначив, що український націоналізм пустив глибоке коріння в малоросійському суспільстві, використовуючи егоїстичний, антихристиянський принцип «своя сорочка ближча до тіла». І тому він, Савелій, застерігає проти необгрунтованого оптимізму деяких учасників наради щодо легкої прогулянки до південних земель; як і в 1918 — 1920 роках, малоросійські брати і сестри не віддаватимуть хліб задурно, всупереч Христовій істині «не хлібом єдиним живе людина». Церковна практика «русскаго міра» показала, що малороси — найбільш егоїстичний, скритомислячий, підступний, закритодушний, жадібний, єлейно–фальшиво–смиренний, повстанськовибуховий народ у світі.

Тут слово попросив І. О. Крейда, якого попервах молодий цар назвав «Йоан Абрамович Крейдман», чим засмутив славного полтавця, та він, пройшовши латиноамериканську школу міжнародних відносин, вирішив не звертати увагу на протокольні дрібниці.

— Ваше Величество, милостивые государи, друзья и союзники. От имени законного правительства Союза держав Руси — СОДР, признанного двумя величайшими державами мира — Россией и Мексикой, приветствую вас и передаю вам братско–сестринский привет от порабощенного народа, взывающего к вам, его освободителям, — сбросить оковы национализма, прийти с высокой миссией славянско–скандинавской любви, помочь людям, познавшим Тьму и теперь стремящимся к свету единения, я не могу согласиться с некоторыми обидными словами, звучащими здесь в адрес моего народа. О, если бы вы знали, как больно ранят любящее народное сердце такие несправедливые инвективы! Никто лучше об этом не сказал, как мой земляк, великий писатель земли русской Николай Васильевич Гоголь. Вспомните, Ваше Величество, слова Тараса Бульбы про то, что не было лучших товарищей, чем в русской земле! То есть, у нас в Малороссии. А разве случайно, уже сгорая на костре, тот же Тарас Бульба пророчествовал? Вот его слова: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается на Русской земле свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!» Речь шла о вас, Ваше Величество.

Слова ці дуже сподобались Ніколаю Третьому: операція «БІС» набувала всесвітньо–історичного, провіденційного, цезаребудівного характеру Але хто цей Гоголь? Невже той хохол–блазень, що зневажливо–карикатурно змальовував дійсність часів прапрадіда Ніколая Першого?

Хлопчисько, що сидів на троні, уважніше придивився до цього самозванця, хазаро–хохла Крейди, який здався цареві схожим на Гоголя. Треба з ним обережніше. Зрадить — і оком не змигне.

— Позвольте, Ваше Величество, привлечь ваше внимание к еще одной гигантской фигуре настоящего малоросса, моего земляка–полтавца, величайшего воина всех времен и народов, затмившего по количеству побед и наград всех военачальников России, вкупе с маршалом Жуковым.

«Что он несет, этот самозванец? — почав дратуватися Ніколай Третій. — Кто может быть выше Жукова?»

— Я имею в виду Ивана Федоровича Паскевича, Ваше Величество. Фельдмаршала России, Пруссии и Австрии, графа Ереванского, светлейшего князя и покорителя Варшавского, героя войны 1812 года, победителя кавказских народов, Персии и Турции, члена Верховного суда над предателями–декабристами. Мы должны восстановить светлый облик Паскевича в глазах малороссийского народа, сделать его примером для подражания. Ведь это наш истинный национальный герой! Его девиз — «Никаких послаблений сепаратистам; твердая воля плюс штык, пуля и виселица победят любое сопротивление» — должен быть взят на вооружение операции «БИС». И я покорнейше прошу Ваше Величество присвоить имя фельдмаршала Паскевича полтавскому добровольческому корпусу Второго малороссийского фронта.

На Івані Оврамовичу красувався новенький мундир володаря СОДР, зшитий ще у Венесуелі за ескізом його сина Кузьми: голубий державний сюртук на вісім ґудзиків у два ряди з золотими еполетами й червоною шовковою стрічкою для орденів, маршальська зірка (правда, з надпиляними й затупленими кінцями променів, щоб не травмували більше шию прокуратора), жовті шаровари з червоними лампасами, заправлені у коричнево–червоні чоботи зі шпорами.

— Наш святой и чистый, самый трудолюбивый народ в мире, готовый поделиться с ближним последним куском хлеба, разделить свой убогий кров с каждым пришельцем, с нетерпением ждет вас, Ваше Величество, Ваша Святость, Ваши Превосходительства, вас, господа офицеры, чтобы свершился наконец акт исторической справедливости, акт воссоединения двух ветвей нашего единого некогда народа — северной и южной. Моя роль, господа, в этом процессе — это, по сути, роль Богдана Хмельницкого, как выразителя чаяний народных. И я готов возложить на себя эту историческую миссию — подписать вместе с вами, Ваше Величество, на Софийской площади в Киеве, под сенью памятника бессмертному Богдану соответствующий документ, суть коего следующая:

Мы провозглашаем создание нового государственного геополитического образования Союз держав Руси — СОДР Царем СОДР провозглашаетесь вы, Ваше Величество. Вашей резиденцией становится Мариинский дворец в Киеве над Днепром.

Резиденцией патриарха Савелия будет Софийский собор с прилегающими к нему помещениями бывшего МГБ — КГБ — ДерВара, а ныне ЦУК по улице Владимирской, 33-37.

Его Величество конунг Фенрир размещается на Княжей горе в Киеве, там, откуда правили Русью его предки, скандоруссы Рюрик, Хельга, Ингмар, Ярицлеств и другие.

Что касается меня, то осмелюсь просить Ваше Величество назначить меня исполнительным правителем СОДР, дабы избавить Ваше Величество от мелких, бесполезных и не подобающих вашему чину хозяйственно–управленческих функций.

Столицей СОДР объявляется Киев — мать городов русских, второй Иерусалим, а ныне, после уничтожения Иерусалима, то и вовсе первый. Москва, Санкт–Петербург и другие города и земли входят в состав СОДР на правах отдельных княжеств.

Соответствующий проект манифеста Вашего Величества, нижайше кланяясь, передаю в ваши руки.

Крейда, ледве долаючи опір черева, вклонився й віддав Ніколаю Третьому флешку з відповідним контентом. Монарх зблизу помітив на Крейдиній шиї синю смугу — наче земляка М. В. Гоголя та І. Ф. Паскевича недавно зняли з шибениці.

«Какие, однако, хохлы мошенники, — подумав цар, беручи флешку — никому нельзя верить. Очень на жидов похожи. Хорошо бы овладеть их землею, но чтобы на ней не было хохлов». Потім схаменувся: «А кто же будет работать? Не россияне–арийцы же. Придется все равно завозить таджиков…»

— И еще одно соображение, Ваше Величество, — продовжував Крейда Перший (Крейда Другий, Владислав, поранений під час бою в шотландському замку відключено сидів за столом переговорів, нічого не тямлячи; рівненька лінія його борідки, по якій давно не гуляло лезо, розрослася на безформне скупчення волосся, роблячи обличчя племінника схожим на портрет легендарного кубинського революціонера Ернесто Че Гевари). — На том носителе информации, что я позволил себе передать вам, єсть проект второго вашего манифеста — о даровании малороссийским знатным родам всевозможнейших дворянских, княжеских и графских званий и привилегий и, соответственно, земных наделов с людьми. Ваши верноподданные малороссы, Ваше Величество, очень чувствительны или, говоря современным языком, сенситивны к разного рода привилегиям. Вспомним такие славные фамилии, как Бинчуки, Бахметьевы, Бьющенки, Бердыевы, Блюйки, Базаровы…

«У меня и своих на б… достаточно», — подумав цар. Йому вже добряче набрид цей хитрий наркобарон, детальну довідку на якого підготувала молодому монарху служба патріарха Савелія.

— И третий документ к подписанию Вашим Величеством, — продовжував тріщати претендент на звання правителя Руси. — Прилагается список смертельных врагов плана «БИС», закоренелых недругов нашего общего отечества, агентов глобализма, империализма, сионизма и саентизма, подлежащих немедленному уничтожению после двадцать второго июня 2079 года.

Першим у тому списку стояв генерал Гайдук.

Ніколай Третій, якому остобісіли всі ідіотські розмови, маніфести, проекти, стратегічні плани і накази Генерального штабу — його в спальних покоях чекала наречена, чарівна дванадцятирічна німкеня, руденька Брунгільда Фебцайт, з якою бавився він в роздягалки, підглядалки та мацалки, — закрив нараду давши наказ негайно опрацювати всі пропозиції й приступити до випуску зернотруб відповідного діаметру і збірних залізобетонних конструкцій для швидкого зведення естакад на території дружньої Малоросії з тим, щоб до початку операції «БІС» 22 червня відповідні приготування були закінчені. Молодий монарх також затвердив план розміщення концентраційних таборів для малоросів на території вільної республіки Воркута.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка