Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка22/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29

68

Оля, повернувшись від Богошитської з відчуттям, наче це не Гайдук загинув, а вона — знищена, зламана, розтерта і принижена, без жодного права на надію, подалася до душу де довго милася різними шампунями, привезеними Гайдуком з Локарно, відтирала тіло спеціальною щіткою, наче валялася перед тим у багні й блювотині, наче лежала в грязюці, зґвалтована й викинута з якогось сатанинського борделю на вулицю. Прийшовши до тями, виплакавши всі сльози, яких усе одно не було видно в душовій, відчувши, що тіло зігрілося, поборюючи нестерпне бажання лягти на диван, вкритися теплим ліжником й заснути, вона вдягла чисту білизну светр і джинси й пішла на кухню: підняла кришку каструлі, зазирнула в борщ, ще теплий, від чого їй стало ще гірше, наче готувалася до поминок, й, повернувшись до вітальні, почала набирати таємні номери зв'язку з «Чорнобилем-30», намагаючись поговорити з Інспектором Кварком. На це пішла година, бо зв'язок увесь час переривався, її паролям не довіряли, кілька разів відмовляли, казали, що його немає на місці, і -нарешті — вона почула характерний рипучий голос Малахова:

— Олю, що сталося?

Вона, схлипуючи й затинаючись, розповіла дядькові про зникнення «черепахи». Він сказав, що негайно перегляне супутникові матеріали моніторингу території України, але попередив, що це дуже довга і ненадійна процедура. Ще пообіцяв вислати в район Одеси бойову «черепаху» своєї фірми, оснащену потужною пошуковою апаратурою, й заспокоїв племінницю, сказавши, що переконаний: з Гайдуком нічого не сталося і не треба передчасно його ховати.



* * *

Як часто буває в надзвичайних ситуаціях, справу вирішує якась випадковість, непередбачена дурниця, а не цілеспрямовані зусилля розхлябаної військової чи бюрократичної машини. 18 квітня, у вівторок вранці, кілька козаків Спасо–Чигиринського братства пішли в самоволку й подалися до Великої Андрусівки, біля якої спустили на воду надувний гумовий човен, щоб порибалити в Кременчуцькому морі й заготувати рибу на Великдень; свинство полягало в тому що рибу вони ловили не для спільних потреб братства, а для себе і своїх сімей, що жили у поблизьких селах. День був собачий, холодний і вітряний, лову ніякого, бічна хвиля шарпала човен безжально, козаки були мокрі, мов хлющ, й замерзлі; задубілими синіми пальцями братчик на прізвисько Сервер (він усіх задовбав розповідями про участь у захопленні якихось серверів на грецькому острові, коли служив у ВІРУ) насилу витяг з пляшки кукурудзяну затичку й пустив пляшку по колу Ковтаючи чистий, як сльоза, самогон, козаки відчули значну полегшу як на душі, так і в тілі, й незчулися, як вітер та стрімка течія прибили їх до протилежного, кременчуцького берега якраз біля села Недогарки. Зрозумівши, що сталося, зажурилися.

Бо збагнули достеменно, що факт грубого порушення ними статуту козацької служби буде тепер зафіксовано й майор Грім надере їм сраки по повній програмі. З горя вирішили випити ще одну пляшку фірмового напою «Чигиринський», розкласти вогнище, посмажити ті кілька нещасних рибин, що вдалося зловити, посушити одяг, а далі пішки повзти до Кременчука, переходити міст через Дніпро й повертатися на Чигиринщину. Добре, що хоч зброю мали при собі.

І саме тоді, коли друга пляшка і полум'я вогнища зігріли їх, а смажена підгоріла риба видалася дивовижно смачною, й коли вони вже затягли улюблену пісню «Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе…», — хоча місяця не було на затемненому небі, зіроньки також не сяяли з відомих фізичних причин формування Великої Темряви, а човен їхній зовсім не тихо приплив до берега розбурханим Кременчуцьким морем, — саме тоді, коли вони вже перестали боятися майора Грома, над ними з жахливим гуркотом пролетіла літаюча тарілка, від гарячої повітряної хвилі якої згасло вогнище й порозкидало одяг, здійнялася хмара піску боляче б'ючи братчиків в обличчя, а самі вони увібрали голови в плечі й застигли, наче соляні стовпи в пустелі. Чекали вибуху за узвишшям, за яким впала тарілка. Жодного сумніву що сталася катастрофа, в них не було. Але вибуху вони не почули.

Першим отямився Сервер, бо зрозумів, що це ніякі не марсіани, а бойова «черепаха», на якій неодноразово літав на спецзавдання, навіть бортовий номер устиг помітити — 002. Сервер, прихопивши з собою автомат, кинувся до узвишшя й, продряпавшись через чагарник, піднявся на вершок. Те, що побачив, уразило його й заповнило душу каламутним жахом: «черепаха-002» — ціла й непошкоджена — приземлилася на краю злітно–посадочного майданчика, з другого боку стояв десантний гелікоптер; якісь люди виводили з «черепахи» спецназівців (Сервер зрозумів це по камуфляжах), миттєво обеззброювали їх й, відділивши частину прибульців, одразу розстрілювали пострілами в потилицю. Запізніла луна від пострілів притишено долітала до пагорба, на якому засів Сервер. Керував процесом поділу й розстрілу полонених невисокий чоловік в шкіряній авіаційній куртці. Потім з трапа «черепахи» повільно з'їхав бронеавтомобіль, куди завантажили залишених у живих полонених. Нападники поїхали на вантажівці слідом за бронеавтомобілем, виставивши двох вартових біля «черепахи»; вартові, тільки–но зникли автомобілі, кинулися до вбитих — нишпорити по кишенях, непотрібне викидаючи, а потім заходились знімати одяг, доки трупи не заклякли, складаючи окремо куртки, штани й черевики, й зривати солдатські медальйони з молодих мертвих худих тіл, які так безпомічно й моторошно біліли на темному бетоні майданчика.

Сервер (насправді це був лейтенант Гордій Груздь з бригадної розвідки ВІРУ) згадав про банду генерала Тараса Галушки, яка віднедавна об'явилася на Кременчуччині й уже встигла вславитися вбивствами колишніх кріпаків, що повстали проти Крейди. Обережно, щоб ніхто його не помітив, Груздь–Сервер скотився з пагорба вниз, на піщану косу де мовчки сиділи братчики навколо згаслого вогнища.

— Там щось лихе коїться, браття, — мовив Груздь. — Нам не можна йти на Кременчук. Можуть вбити. Рація працює?

— Та вроді працює, — один з братчиків відкрив мішок з запасними магазинами для автоматів й витягнув армійську рацію.

Груздь надяг навушники з тонкою гілочкою мікрофона на задубілу від холоду голову — довелося навіть відтирати вуха — й клацнув кнопку ON:

— Я Сервер, я Сервер, як мене чуєте? — заклинав нудно Груздь базу — Чуєте мене?

— Це ти, сучий сину? — нарешті крізь тріск перешкод озвався голос майора Грома. — Де ти зник, твою мать?

— Ти мою мать не чіпай, царство їй небесне, — люто відказав Груздь, — а слухай сюди.

Довелося розповісти командиру всю правду тільки збрехав, що рибалили в громадських інтересах, щоб сюрпризно збагатити раціон братської їдальні на Великдень. Коли майор почув номер «чере–пахи-002», то сказав, що це борт генерала Гайдука. Справа поважна, і він негайно сповістить Київ. Наказав Груздю й братчикам зайняти позиції на пригорбку добре замаскуватися й чекати наказів. Самим жодних акцій не розпочинати.

* * *

Олю розбудив сигнал телефона закритої військової лінії. Вона скочила з дивана, розгублено згадуючи, де телефон і що сталося. Почула Палія:

— Ми знайшли.

Подивилася у вікно — западали сутінки, день закінчувався, й вона з жахом зрозуміла, що проспала все, що нічого не зробила, щоб знайти Гайдука.

— Що з ним? — спитала.

— Сподіваюсь, що все гаразд. «Черепаха» ціла.

Палій не сказав їй про розстріли на посадочному майданчику не сказав, де і як знайшли борт 002. Не сказав, що не відомо, куди повезли полонених, хоча доброю новиною було те, що «черепаха» не вибухнула і не розбилася при падінні на землю.

— Що ви збираєтесь…

— Ми робимо все, що треба, — перебив її Палій. — Я не можу казати про деталі, але повірте…

— Я повірю, якщо візьмете мене з собою, — сказала Оля. — Обіцяю не заважати.

— Чекайте, ми вас покличемо, — Палій поклав трубку.

Вона так і не зрозуміла, чи повернувся вже Палій до Києва, чи покличуть її увечері, вночі або на світанку.

Палій так і не сказав Олі (й не міг сказати), що по тривозі надвечір піднято особовий склад Спасо–Чигиринського, Спасо–Миргородського, Спасо–Махновського козацьких братств, розвідувальну бригаду РОК, Новомосковський козацький полк імені Яворницького, Полтавський військовий гарнізон; сформовано штаб операції «Черепаха» на чолі з Палієм і оперативну групу спецназу РОК, до якої увійшли капітан Чміль, лікар Гальперин і, як виняток, Оля Гудима. Для того, щоб запустити цю махину в дію, потрібен був час; всі приготування мали закінчитися о 4.00 AM 19 квітня, у середу Тільки тоді мала початися операція, головна географічна ціль якої була невідома. Бандформування, яке захопило Гайдука, спецназівців та китайців, зникло у невідомому напрямку Найімовірнішою метою їхнього руху залишався Кременчук — з огляду на кількість можливих таємних сховищ у місті і на впливи брата прокуратора І. О. Крейди — Петра Оврамовича Крейди. Те, що таємничий партизанський «генерал Тарас Галушка» якимось чином пов'язаний з І. О. Крейдою, не викликало сумнівів в оперативному штабі.

Крім Кременчука, найбільш імовірної й небезпечної точки в зоні пошуків, залишалися інші напрямки: Золотоноша, що лежала на трасі Кременчук — Переяслав, містечко Глобине, де була помічена діяльність бандформування Галушки, а також Миргород, Полтава, Охтирка чи Люботин.

Було окреслено зону пошуків Гайдука, узгоджено напрямок пересування окремих бойових груп й обумовлено порядок взаємодії між ними. Палій прийняв рішення перекрити патрулями всі шляхи в підозрюваній зоні, затримувати всіх подорожніх й допитувати їх; дві «черепахи» з десантниками мали прочісувати з невеличкої висоти місцевість.

Було враховано все, крім одного: щільний ранковий туман над Кременчуцьким морем і зоною пошуків не дав можливості розгорнути операцію «Черепаха» в усій красі її оперативних компонентів.

Сильний північно–східний вітер здув непроглядну стіну сирого мороку над Кременчуцьким морем та його берегами тільки о другій годині пополудні (2.00 РМ).

69

Тільки о 2.30 РМ розвідгрупа Спасо–Чигиринського братства на чолі з майором Громом, переправившись на десантній мотобаржі через Кременчуцьке море (ширина моря становила тут тридцять кілометрів), побачила обриси гори Пивихи й помітила на краю урвища три стовпи. Майор Грім дав команду вимкнути двигун, торохкотіння припинилося, й в суцільній тиші чути було тільки плюскіт хвиль та посвист вітру Баржу знесло вниз по течії й винесло на піщане плесо. Бредучи до берега по коліна в холодній воді, вони побачили сірі обриси таємничого шотландського замку про який ходили різні легенди. Ні влітку 2077 року коли на Полтавщині палали поміщицькі маєтки й здавалося, що народне повстання перемогло, знищивши Крейдині володіння, ні в роки Великої Темряви, коли банди (чи загони) зголоднілих смердів блукали в цих краях у пошуках їжі й палива, нікому не вдалося захопити шотландську фортецю генерального прокуратора І. О. Крейди: залога добре укріпленої фортеці, що оголосила себе партизансько–революційним народним рухом «Полтава», була озброєна до зубів і наводила пострах на всю округу. А відколи в загоні об'явився генерал Тарас Галушка, тактика дій змінилася: народно–революційні партизани, діючи переважно по ночах, вишукували активних учасників повстання 2077 року й спалювали їх разом з сім'ями. Спасо–Миргородське братство, до зони відповідальності якого входили землі, де розташувався шотландський замок, виявилося надто слабким, щоб припинити чи бодай обмежити діяльність бандформування Галушки.

Палій наказав майору Грому непомітно наблизитись до замку й чекати подальших наказів.

Бойова «черепаха-003» з Палієм, Олею, Чмілем та п'ятдесятьма бійцями спецназу отримавши точні координати від Груздя–Сервера, люди якого вночі страшенно перемерзли в укритті на узвишші й проклинали, як могли, нещасну рибалку лише о 2.20 РМ, виринувши на бриючому леті з боку Кременчука, зависла на висоті двох метрів поряд з «черепахою-002». Спецназівці, впавши зненацька на вартових, пов'язали їх без жодного пострілу й Микола Мармиза, спеціально привезений для такої оказії, почав допит «третього ступеня», після якого вартові, розколовшись, лежали в його ногах закривавленими ганчірками. Розповіли Палієві й Чмілю все, що знали: і про спалення Микити Іваненка, й про чутки, ніби САМ повернувся — бачили його з племінником Владиславом, тобто «генералом Галушкою», — і про Гайдука та шотландський замок. Оля мерзла біля «черепахи», боячись рушити з місця, бо неподалік лежали синьо–сірі голі тіла охоронців Гайдука, яких знала і тепер боялася дивитися в їхній бік. Мармиза діловито, б'ючи черевиками в ребра вартових, примусив поповзом, рачки добратися до поля, зарослого пожухлою, гнилою кукурудзою 2077 року Дав полоненим лопату щоб вирили собі могилу тварюки, які роздягли вбитих спецназівців, але вже сил не було ворухнутися в цих нелюдів, й тоді Мармиза витягнув старий «Ма–узер« з цифрою «9» на рукоятці й стрелив тим двом у голови; Оля бачила цю сцену чула глухі короткі звуки пострілів, що прилетіли до неї після спалахів, хотіла заплющити очі, та не змогла: уявила, що це Богошитську кінчає Мармиза, а не вовкулаків з Крейдиної зграї. Зайшла до вихолодженої «черепахи-002», побачила на сидінні улюблену норвезьку куртку Гайдука і святковий турецький пакет з великодніми подарунками й заридала по–баб'ячи, наче над покійником.

Тут її знайшов Чміль, який зазирнув з трапа всередину «черепахи».

— Пора, — сказав він. — Вирушаймо.



70

Напередодні 15 дня місяця нісан єврейського свята песах у пам'ять виходу народу з єгипетської неволі Син Божий покинув Лхасу й повернувся на Святу Землю, щоб звідти здійснити мандрівку по ближніх і дальніх світах і вочевидь відчути, що сталося з людьми після Великого Вибуху і Великої Темряви. Йому ледве вдалося вблагати Отця відпустити в таку небезпечну подорож: довелося дати обіцянку по–перше, не робити рімейк з трагедії, що розігралася 2046років тому в Єрусалимі, окупованому Десятим легіоном Римської імперії, і, по–друге, не втручатися в сучасні події земні — заплутані, хаотичні, багато в чому непідконтрольні вищим силам, а відтак — надзвичайно небезпечні. Будь–який необережний крок Христа, будь–яке — навіть мінімальне — його втручання в хід земних подій могли змінити історико–генетичний код людства з непередбачуваними наслідками. «Подумай, Сину мій, — мовив Бог Христу — що сталося б, якби тоді, коли ти вершив свій жертовний подвиг в ім'я людства, тебе не видав би Юда агентам Синедріону, а вказав би на Петра, або якби на місці Пілата був інший, більш рішучий і чесний прокуратор, якийуневиннив би Тебе — цілком слушно, бо Ти таки був невинний! — які жахливі наслідки для людства мала б зміна сценарію. Ти уявляєш світ без християнства? Світ, в якому панує симоніанство чи петріанство?» Отець взяв з Христа обіцянку: Син прибере подобизну професора історії християнства Єврейського університету в Єрусалимі і, одночасно, кореспондента журналу «Тіте» — й поводитиметься з величезною обережністю, не даючи втягнути себе в жодні політичні й військові розбірки, не стаючи на бік тих чи інших партій і груп — хоч би якими справедливими були їхні гасла.

Так худорлявий тридцятитрьохлітній засмаглий чоловік з довгим волоссям і чорною борідкою, в якій з'явилося перше сиве волосся, з проникливим і тривожно асиметричним поглядом темно–карих очей, вдягнений у напіввійськовий одяг — куртку жовтувато–оливкового кольору, зелену T shirt з написом YMCA (Youth Man Christian Association), пошарпані блакитні джинси й жовті солдатські черевики, що їх носили вояки під час операції «Буря в пустелі», — з великим пластиковим бейджем на грудях з написом PRESS та геджетом прямого відеозв'язку з Лхасою на лівій руці, — так Ісус Христос 15 квітня 2079 року повернувся на Оливну гору — як тоді, коли в сяючі дні місяця нісан з групою прибічників прийшов Він з Єрихона до селища Витанія й воскресив Лазаря; ніхто не вірив у можливість оживлення мерця, від якого вже йшов запах тліну (дні були спекотні), але Христос зробив це, хоча дехто з Його ж пророків засуджував ці Його реанімаційно–медичні дива за популізм, але Він твердо знав, що інакше натовп напівголодних, брудних людей, які повсюди оточували Його, не повірить, що він — Месія. Чудо було потрібне цим нещасним.

Він стояв на вершині Оливної гори й плакав: перед Ним на пагорбах розкинувся Єрусалим — мертве, сіре, як тіло покійника Лазаря, місто, знищене ударами ядерних боезарядів; каміння, колись живе — біле, опалове, рожеве, що на світанку сяяло у промінні сонця, яке сходило позаду Оливної гори над Юдейською пустелею й радувало серце Христове в Його земному житті, — перетворилося на мертвий вапняк, спалений пекельним вогнем і отруєний радіацією; в цьому нагромадженні потрощеного, руїнного каміння, залізних понівечених конструкцій і шматків бетону, в цих горах щебінки й сміття не було місця ні мусульманину, ні юдею, ні християнину, ні малечі, що вивчала на цих горах Тору, Біблію та Коран, ні старим, хворим на Альцгаймера безпам'яткам, ні гарним дівчатам з ЦА–ХАЛ, ні відчайдушним бойовикам ХАМАС.

Христос довго не міг зрушити з місця, бо в цьому сірому хаосі, над яким ще тривала Велика Темрява, Він не побачив жодних знайомих прикмет Єрусалима: ні могутніх башт Другого Храму, ні будинку на горі Сіон, де скуштував Він свою останню вечерю, ні палацу Понтія Пілата в Антонії, ні того проклятого Череповища, де Його розпинали, ні оливного Гетсиманського саду, де зрадив Його Юда. Не залишилося навіть посмертної біло–алебастрової маски міста — зник створений залізною імперською волею рельєф вулиць, кам'яний план Єрусалима.

Лише праворуч, на горі Скопус, здіймалася якась дивом уціліла бетонна вежа, що була спостережним пунктом захисників Єврейського університету перетвореного під час війни на фортецю.

Зітхнувши, Христос рушив з Оливної гори донизу, до Кедронської долини; спускався довго, обходячи купи каміння й залишки захисних споруд. Йшов у напрямі гори Моріа, на вершині якої колись стояв Храм. Відстань невеличка — всього якихось дві тисячі ліктів, які колись — у ЗЕМНОМУ ЖИТТІ — долав швидко, кілька разів на день. Знав, що Золоті ворота на Східній стіні замуровані арабами, які боялися приходу Месії (самі користувалися Левовою брамою), — тому здивувався, побачивши, що Золоті ворота відкриті, але одразу ж збагнув, що стіна на їх місці була проламана вибухом; згадав, як віслючок, на якому сидів, пручався перед брамою, злякавшись вітальних і розлючених вигуків натовпу Тепер куса зустріла мертва тиша. Жодних слідів Храму на горі Моріа не залишилося, так само, як відсутня була будівля мечеті Омара з її величезним золотим куполом. Спустившись камінною водостічною трубою вниз, туди, де сподівався побачити залишки Стіни Плачу, Христос довго кружляв у лабіринті руїн, не впізнаючи улюблених місць. І вже коли був повернув назад, щоб видостатися з цих кам'яних завалів на Оливну гору, дорогу Йому заступила стара жінка, схожа на прокажену: лисий череп і вкрите виразками обличчя, смердюче лахміття на згорбленому тілі, тільки оливкові очі зберегли пустельну красу.

— Шалом, Мешіах, — сказала жінка. — Ти прийшов нарешті, й мертві постануть зі своїх гробів… Ти не пам'ятаєш мене?

— Ні, — розгублено відповів Ісус.

— Я — та Марія, що ноги омивала Твої й висушувала їх своїм волоссям. Я сестра Лазаря, якого Ти воскресив з мертвих.

Він жахнувся, бо не впізнав цю жінку, хоча назавжди запам'ятав сухе тепло її розкішного чорного волосся, що стелилося по ногах, пробуджуючи земні бажання. Стара, спираючись на ковіньку, дістала з за пазухи шматок зчорнілого коржа–маци й подала Христові.

— Скуштуй у дорозі. Ти далеко йдеш?

— На північ, — невизначено махнув рукою Він, страждаючи від жалю, співчуття й сорому перед жінкою, якої не впізнав. — Я можу тебе змолодити, зцілити, — несміливо запропонував Він, боячись образити її такою відвертою платою за кусень опріснока.

— Ні, Мешіаху, — похитала головою прокажена. — Головне, що Ти прийшов і що ми нарешті постанемо з мертвих. Знаєш, скільки нас тут лежить? Весь мій рід, і Твій, і Авраама, і Якова, й Ісаака, і Йосифа, і Давида, іМохамеда, іАсада, іАхмета, іНаїфа, і Саїда…

Тінь Великої Темряви впала на Єрусалим. Невдовзі кінчалася її влада.

71

Гайдук розплющив повіки. (Насправді він не розплющував повік, бо лежав у Київському військовому госпіталі в стані клінічної смерті, з двома важкими кульовими пораненнями спини з правого боку — з роздробленням лопатки, вогнестрільними переломами п'яти ребер, розривом правої легені, проникаючим ушкодженням дев'ятого грудного хребця (D9) й руйнуванням стінки хребтового каналу що викликало параліч нижніх кінцівок, дихальний та спинальний шок). Над ним у вузькому просторі темної башти стояло три невиразні постаті у довгих середньовічних балахонах й каптурах без прорізів — як на іконах смертохристів, — тримаючи в руках автомати не баченої ним конструкції, стволи яких боляче упиралися Гайдукові у груди. (Над ним, підключеним до апарату штучного підтримання життя, яскраво світила операційна лампа й метушилися хірурги в зелених халатах; сам він був у глибокій передсмертній комі, й Оля, знаючи це, сидячи в коридорі операційного блоку пообскубувала нігті на лівій руці, беручись за пальці правої; поряд мовчки сидів полковник Палій). Постаті раптом зникли, й розвиднілось. Виявляється, це були не автомати, а арбалети з лазерними прицілами, але тепер Гайдук уже нічого не боявся, бо почалася довга й урочиста прелюдія смерті, він одразу зрозумів це, хоча ніколи не вірив побрехенькам тих, хто вижив після клінічної смерті й розкривав таємниці ритуалу — потрапляння до тунелю, наче проводять MRI — магнітно–резонансне дослідження — і ти бачиш попереду світло. «Брешете, — думав він, — все не так». (Насправді Гайдук думати не міг, бо анестезіологи ввели його в стан повної глибокої відключки третього ступеня, коли під дією потужних анестетиків і гіпотермії мозок перестає функціонувати, стаючи тимчасово біоконсервом — недіючою на рівні свідомості й підсвідомості субстанцією).

Гайдук зрозумів, що почав утілюватися генеральний план його смерті, детально розроблений Кимось, наче опис складного технологічного процесу — найтаємніший документ у світі, для кожного свій, що зберігається надійніше за секретні креслення найновішої зброї, чи таємні файли Гайдука, або оперативно–тактичні плани генштабу Спочатку темрява поступилася світлу потім виникли гори, і Гайдук радісно відчув задишку альпініста на висоті п'ять тисяч метрів й сліпучу холодну енергію вершин, рожевих і темно–фіолетових від сонця. Він згадав, що він Ікар, fucking Ікар — гордий, бундючний, затятий, зверхній, нестримний у своєму тупому бажанні вивищитися над усім світом, Ікар з саморобними крилами, ще більш ненадійними, ніж крила «боїнгів» чи «локхідів»; він став на краю скелі, на самому краєчку урвища, щоб, відштовхнувшись, злетіти в це чортове небо, назло всім, хто не вірить у можливість лету над Землею, і раптом почув ззаду тихий голос:

— Людино, не роби цього. Для лету небесного не такі крила потрібні…

— А які? — зло огризнувся Гайдук, обернувшись. Перед ним, лагідно всміхаючись, стояв високий довговолосий бородатий чоловік у військовій оливково–жовтій куртці, голубих джинсах і солдатських черевиках піскового кольору Обличчя цієї людини здалося Гайдуку знайомим.

— Віра, — відповів Прибулець. — Крила зламаються, а віра — незламна.

— Та звідки ти тут взявся і хто такий? — Гайдук був роздратований нахабним втручанням Прибульця у підготовку до останнього стрибка в небо.

— Я професор Єврейського університету прийшов з Єрусалима.

— Ти єврей? Чи американець?

— Єврей.


— Можливо, ти єврей… Але не бреши, що прийшов з Єрусалима. Там неможливо бути, жити, дихати. Чи, може, в тебе був скафандр «Чорнобиль-30»?

— Ні. Був у цьому в чому стою перед тобою, — Прибулець ніяково доторкнувся до своєї військової куртки, наче соромився свого military style.

Гайдукові заважали важкі крила, від яких боліли руки і спина. Він скинув цю осоружну конструкцію й відчув полегшу Не помітив, як зникли гори, прірва, скелястий майданчик для старту; стояли посеред пустелі, де спека і спрага мучили Гайдука.

— Чи ми, часом, не зустрічались колись? — підозріло спитав Гайдук, подумавши, що цей тип міг вести з ним переговори у Вашингтоні в складі ізраїльської делегації щодо закупівлі української зброї.

— Я не займаюся купівлею чи продажем зброї, — Прибулець наче вгадав думки Гайдука. — Мене це не цікавить.

— А що ж тебе цікавить, коли гине твоя країна? Може, ти не єврей?

— Я єврей, і мені рідною є та земля. Я згадую запахи чавленої оливи і свіжоспеченої маци, коли святкували песах і матінка запрошувала до суботнього столу Згадую прохолодний затишок Храму де можна було пізнати слово Боже і Книги пророків… Пам'ятаю прозорі хвилі Генисаретського озера…

Гайдук теж пам'ятав: під час відвідин Ізраїлю провів ніч у кібуці на березі озера.

— …сумні пісні рибалок, коли сиділи вони увечері навколо вогнища, де смажили рибу Але я бачив також роз'єднаність, розбратання, розсвареність свого народу Бачив продажну верхівку садукеїв, які, зрадивши свій народ, відмовилися від незалежності і вірнопіддано служили римлянам. Бачив і зрадливих фарисеїв, яким комфортно було під римською окупацією… Я прокляв їх, за що вони вбили мене.

«Як схоже, — подумав Гайдук (хоч не міг думати). — Мене теж вбили. Свої садукеї. Значить, я потрапив до світу мертвих».

— Але мені також чужі були зелоти, — вів далі Прибулець. — Революціонери, які не вірили в Бога. Це були екстремісти, що проповідували насильство. Я проти насильства…

«Ага, — зрозумів Гайдук. — Він — прибічник Ганді з ізраїльської організації «Peacecreator».

— Але те, що сталося… — Прибулець відкинув волосся з чола, і Гайдук з острахом побачив різні очі Прибульця, його добрий і суворий погляди. — я передбачав загибель Другого Храму загибель і розсіяння нашого народу я знав, що Єрусалим вбиває своїх пророків і побиває їх камінням, але уявити не міг, що станеться з містом і людьми.

— Ваша військова розвідка виявилася не на висоті, — піт струмками лився з Гайдукового чола, заливаючи їдким плином очі. — Треба було передбачити час ядерних ударів і завдати превентивного удару. Система ПРО також дірява. Я чув, що між вашими політиками й військовими точилися запеклі суперечки. А прийняття рішення відкладалося.

— Суперечки між євреями? — насмішливо перепитав Прибулець. — Хіба це новина? Навіть під час повстання проти Веспасіанового сина Тіта, коли зрозуміло було, що насувається перший голокост євреїв, вожді повстання перегризлися між собою і Єрусалим упав.

«Мабуть, він професор історії», — подумав Гайдук.

— Ні, — заперечливо похитав головою Прибулець. — Вибач, я сказав тобі неправду Я не професор історії і не працюю в Єврейському університеті. Я — Ісус Христос. І тому я тепер — не єврей. Я — Син Людський. Я належу всьому людству І римлянам, і еллінам, і африканцям, і слов'янам. Але Іудея — моя батьківщина. А моє зображення ти бачив на іконі в домі митрополита Ізидора… тому й знаєш мене. Я тебе також знаю.

— Як? — Гайдук з останніх сил тримався, щоб не померти в ту хвилину, коли прийшов до нього Ісус.

— Ти прислав до мене електронний лист, каяття. Це було якраз після Великого Вибуху Пам'ятаєш?

— Ти прочитав мого листа? Невже Ти чуєш усі молитви, звернуті до Тебе? Це ж який обсяг пам'яті треба мати? Мільярди зета–байтів?

Гайдук був настільки вражений, що відчув, як згорає в тій пустелі від спеки, від сорому що не пізнав Сина Божого і вів з ним дурні розмови про зброю, розвідку ПРО, від туги, що мати тепер не дізнається про його зустріч з Ісусом. Зі смиренням і покірністю дивився Гайдук, як Ісус наближається до нього, підносить до його розпеченого чола руку і тонкими пальцями торкається, щоб намалювати на чолі знак хреста, і як тихо шепоче:

— Воскресни з мертвих.

— Хіба я вже помер? — жахнувся Гайдук.

— Так. Але житимеш тепер. Бо я є воскресіння і життя.

— Чому ти мене воскресив? — заплакав Гайдук. — Адже я грішник великий…

— Тому що ти покаявся.

Гайдук побачив, як померкло яскраве світло, як зникла постать Сина Божого в сутінках, а потім чорнота всмоктала у свої глибини пораненого генерала.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка