Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка2/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

7

Після голодного виснажливого посту, після довгих місяців темряви, завірюхи, морозів, мору, смертей і гнітючого страху що обступав братчиків, наче вовча зграя знесиленого перехожого, прийшло перше в їх новому житті свято.

Свят–вечір, ніч напередодні Різдва.

Двадцять два братчики, включно із Фавном, який почав потроху пересуватися коридорами казарми, зібралися в залі засідань, коли зовсім стемніло і коли перша зоря засвітилася десь далеко за свинцевою сферою хмар зі снігу, пилу і попелу що обклали Землю; у залі вже стояла ялинка, прикрашена нехитрими паперовими іграшками, виготовленими зі «Статуту караульної служби бригади «Батурин», розфарбованими акварельними фарбами, — всі ці вбоїї півники, ведмедики, рибки, зірочки нагадували братчикам щасливе колишнє життя, що зникло назавжди. Поряд з ялинкою братчики поставили невеликі ясла, вистелили їх сіном й поклали ляльку Супер–Секс–Барбі, поцуплену кимось з козаків у селі. З нагоди свята зал освітлювали три ліхтарі та дві свічки.

На чолі столу сів сотенний Чміль, який з такої оказії дбайливо розчесав сиві вуса й чорну кучму волосся. Братчики також причепурилися, як могли — хто вдягнув свіжовипрану сорочку хто почистив зашкарублі черевики чи чоботи, хто поголився нарешті. Святополк був одягнений у білий смокінг, вишитий шовковими нитками — червоні маки та золотий орнамент. Вкрав колись цей гламурний прикид у заїжджої естрадної зірки в Сумах і дуже пишався своїм святковим строєм. Фавн, одягнений у якийсь непотріб, знайдений на складі, сів наприкінці столу Поряд сидів Микита, який пишався своєю роллю у врятуванні незнайомця і взяв на себе роль Фавнового опікуна. По праву руку від Чміля сидів старший сержант братства Микола Мармиза — красень з витонченим обличчям іспанського ідальго й важкими кулаками вишибайла: вдягнув козацький темно–червоний святковий жупан, невідь–яким чином збережений сержантом, якого боялися всі братчики. З лівого боку місце зайняв отець Никодим — власне, не отець, а недовчений і ще не висвячений семінарист в окулярах з товстими лінзами, за якими проглядались його вирячкуваті оченята, через що братчики прозвали його Раком Козерога, бо крім окулярів обличчя його прикрашала ріденька борідка.

Зари за столом не було, хоча Гальперин, котрий перейнявся дивом, очевидцем якого став, особисто ходив на харчоблок — просити Зару прийти на свят–вечір, на що вона мовчки мотнула головою і відвернулася від лікаря, продовжуючи чистити оселедець.

Братчики вже дізналися, яке дійство відбувалося в медчастині напередодні, вже сміялися, вигадуючи сороміцькі подробиці реанімації незнайомого, вже називали Зару Флорою, а Святополк уже спробував підкотитися до баби й засунути руку їй за пазуху, за що отримав удар ополоником і довго витягував з мокрого волосся капусту: всьому виною був довгий язик помічника Гальперина, фельдшера Сломковського, якому лікар по секрету повідав таємницю оживлення мерця. Тільки Фавн ні про що не здогадувався, бо сотенний якнайсуворіше наказав нічого не розповідати новому братчику.

— Починайте, отче, — наказав Чміль.

— Отче нащщо на небі… Нехай святиться Ім'я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…

Братчики почали повторювати слова молитви, а ті, що не знали слів, ворушачи губами, бубоніли щось, аби не відрізнятись від інших.

— Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні…

— І сала з горілкою теж, — додав неголосно Святополк і змовк, бо на нього пильно подивився Чміль.

— І прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, — повторювали братчики ревно, вимолюючи в Бога життя і прощення.

Тільки Фавн сидів мовчки, похиливши голову й заплющивши очі, наче полинув далеко від цих людей, які врятували йому життя, та від їх молитви.

— І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого… Амінь.

Частина братчиків осінила себе хрестом.

— Браття, — урочисто мовив Чміль, — нелегкий час випав на нашу долю. Багато з нас втратило своїх рідних і близьких, свої домівки й потом–кров'ю нажите майно.

По пласкому як корж, обличчю Микити покотилися сльози, бо згадав він своїх батька, матір, малих братів і сестер, яких восени викосила вірусна пошесть, що прокотилася від джунгарських степів Чорної Орди і до Португалії, не пощадивши ні старих, ні малечу бо збудником виявився вірус–мутант — продукт вибухів на азійських теренах. Ті, хто захворював — а таких назбиралось до третини всього населення Землі, — за два дні вкривалися чорним висипом і на четвертий день вмирали. Лічені щасливчики залишалися в живих. Хворобу назвали Чорним Мором, хоча насправді це був давно забутий людством різновид чорної віспи.

— Проте, ми з вами — живі, і наш обов'язок перед мертвими — захистити наших живих братів і сестер, які страждають гірше за нас, бо беззахисні й беззбройні, голодні й холодні. Хочу нагадати, що метою нашого козацького братства є захист українського люду й українських земель від усіх зайд і розбійників, від продзагонів опричників й бандформувань смертохристів, від різного мотлоху — колишніх жандармів та сірих бригад. Я вдячний вам, що зголосилися добровільно і служите самовіддано. Хочу сказати, що днями я отримав через народну пошту повідомлення з Києва, а в ньому різдвяні поздоровлення від побратимів зі Спасо–Чорнобильського, Спасо–Запорізького, Спасо–Миргородського та Волинсько–Поліського братств, створених останнім часом. Київ повідомляє, що йде підготовка до створення єдиного координуючого центру на базі Києво–Могилянського братства…

— Знову Київ усім керує, — невдоволено кинув Святополк, — а ми тут відбуваємо за всіх… Знову пани на нашу голову.. Мало їх різали.

— Святополк! Гарапника захотів? Не подивлюся на свято! — перервав свою розповідь Чміль.

— Він до Зари захотів, — реготнув хтось із братчиків.

— Тиша! — стукнув кулаком по столу Мармиза. — Продовжуйте, сотенний Чміль.

Чміль, розуміючи, що всі хочуть з'їсти куті, скуштувати оселедців з цибулею, политих олією, а ще більше — випити узвар, до якого, з дозволу сотенного, додали трохи самогону, скоротив до мінімуму своє повідомлення.

— Отже, братства стануть першими ланками порядку і влади на нашій землі, спустошеній війною, олігархами, поміщиками та окупантами. А тепер прошу, браття, почастуватися, чим Бог послав.

І перший налив собі до склянки темно–коричневий узвар й, піднявши склянку, сказав:

— Христос рождається! Славімо Його! Будьмо!

— Будьмо! Славімо Його, — дружно підтримали сотенного голодні братчики, дзенькнувши стаканами. Тільки Фавн відмовився від узвару, понюхавши плин і відчувши в коричневій рідині, де плавали засушені грушки й сливи, запах алкоголю. Натомість узяв шматок свіжого житнього хліба, спеченого зрання Зарою, поклав зверху трохи квашеної капусти і кружальце білої беручкої цибулі й почав повільно жувати цю смакоту Потім, набравши до чашки з великої миски трохи куті з медом і маком, попросив Микиту відвести його до келії, куди поселив його сотенний Чміль: маленька кімнатка — колишня комора для щіток і мітел — розміщувалася в самому кінці казарми, поряд зі складом зброї.

Микита повернувся до зали, де гульки були в розпалі. Троє братчиків, накинувши на себе вивернуті кожухи, в масках, змайстрованих з фарбованої марлі й приклеєної вати, принесли Віфлеємську зірку, зладнану з залишків люстри, знайденої в пограбованому офіцерському клубі, почали бігати навколо ялинки і ясел, радісно розмахуючи руками й всіляко виказуючи радість з факту народження божественного Дитяти.

— Маленький Ісусик

Не спить, не дрімає,

Своїми руками весь світ обіймає.

Ірод у Москві вдавився,

Бо Христос наш народився!

Братчики упізнали густий бас Нестора–літописця, як кликали молодого студента філософії з Могилянської академії, довговолосого юнака на прізвище Маркіян Пеленський. Тут вихопився другий вертепник, Степан Голик, який підігрував собі на гармошці, — вічний повстанець, член УМАР — українського махновського руху забороненої попереднім режимом організації, — який ховався від Державної Варти (ДерВару) в ЗЕКу-116[1] і ледве не був розстріляний військами Чорної Орди напередодні Великого Вибуху Не маючи жодних музичних здібностей, Голик компенсував їх відсутність безладним рипом гармошки й голосним вигукуванням колядки.

— Як Дитятко мале народилось,

У Віфлеємі воно поселилось,

— кричав Голик так, що його слова почув у дальній келії братчик Фавн, який задумливо стояв з чашкою куті перед напівзамерзлим віконцем, на шибках якого срібно різьбився крижаний гербарій.

— В небі зіронька сіяє

І всю землю обіймає,

— продовжував вигукувати ветеран махновського руху, який взяв на груди не одну склянку узвару.

— Підсипте до ясел сінця,

Щоб ангелики впали на колінця,

Ісусика вони вітають

І чемно рученьки складають.

Нестор–літописець схопив з ясел Супер–Секс–Барбі й притулив до грудей, наче насправді притискав малого Христа, а третій колядник — це був Святополк — почав махати Віфлеємською звіздою так, що світло ліхтарів і свічок, які коптіли в залі, засяяло й почало фіолетово виблискувати в скляних гранях старої люстри, потішивши братчиків, які згадали мирний електричний час.

Святополк також вирішив показати братчикам свої поетично–музичні таланти: заспівав досить приємним баритоном на мелодію всім знаної пісні:

— І шумить, і гуде,

Сніг холодний іде,

А хто ж мене, молодого,

До Ісуса проведе?

І відповідав сам собі писклявим жіночим голосом:

— Проведу я тебе,

Де Христосик живе,

А хто ж мене, молодую,

До оргазму доведе?

Захмелілі братчики реготали до упаду, бо Святополк, співаючи свої сороміцькі коломийки, ще й танцював, супроводжуючи тексти непристойними жестами. Микиті це не сподобалось, бо, як людина поважна й віруюча, не любив він цих вихилясів. З'ївши вареники з грибами, він подався до своєї келії, яку поділяв зі Святополком, — якраз навпроти комірки братчика Фавна.

Микита не почув художнього виступу отця Никодима, який, випивши узвару вирішив згадати, як у семінарії декламував не тільки четьї мінеї, а й художні твори.

Вийшовши до ялинки, отець ніяково витер руки об рясу, заплющив очі й голосно сказав:

— Микола Васильович Гоголь. Уривок з повісті «Ніч на Різдво».

Й, відкашлявшись, почав:

— «Последний день перед рождеством прошел. Зимняя, ясная ночь наступила. Глянули звезды. Месяц величаво поднялся на небо посветить добрым людям и всему миру чтобы всем было весело колядовать и славить Христа…»

Дехто з братчиків поглянув у вікна, але дарма: чорна, непроникна темрява оточувала казарму.

— «Морозило сильнее, чем с утра, — продовжував Никодим, — но зато так было тихо, что скрип мороза под сапогом слышался за полверсты… тут через трубу одной хаты клубами повалился дым и пошел тучею по небу и вместе с дымом поднялась ведьма верхом на метле».

— Зара полетіла на мітлі! — гукнув Святополк під регіт братчиків, чим збив з пантелику бідного семінариста, який знічено змовк.

8

Насправді сотенний Чміль ознайомив братчиків тільки з невеличкою частиною обіжника, що його зв'язківці народної пошти доставили з Києва.

ТАЄМНО

2 січня 2079 року



Усім осередкам Спасо–козацького братства в Украіні–Руси.

Інформуємо про подальше погіршення безпекової ситуації на теренах колишньої Української держави (УД). На тлі загального колапсу всіх технологічних, енергетичних та інформаційних систем, всіх структур влади й хаосу, спричиненого Чорним Мором, посилилася діяльність кримінальних елементів та мародерів, які тероризують місцеве населення.

Але найбільшу небезпеку на сьогодні становлять організовані бандформування з Півночі (зони Абсолютної Темряви), сформовані з ідейних смертохристів та опричників з руху Басманова. До складу бандформувань входять окремі підрозділи скандорусів, що складаються з варягів скандинавської Крижаної гвардії, монгольська бригада ім. Александра Невського та колишні військовослужбовці московської гвардійської бронетанкової армії МГБ ім. Л. Берії За нашими даними, метою бандформувань є проведення операції «Вовки Півночі», спрямованої на тотальне вилучення всіх запасів їжі з території колишньої УД і встановлення контролю над майбутніми врожаями. Успіх цієї операції означатиме остаточну загладу України, її біологічне знищення і зникнення нашого народу назавжди.

Вторгнення бандформувань очікується з дня на день, під час різдвяних і хрещенських свят. Будьте пильні.

Просимо прискорити створення Спасо–козацьких братств по всій території УД як самоврядних і незалежних органів влади на місцях, як осередків збройного опору новим окупантам, як засобу захисту мирного населення від мародерів і кримінальних елементів. Братства, які становлять на сьогодні єдину реальну національно–релігійну (воскресохристи) владну збройну силу, об'єднані у загальноукраїнську мережу, мають шанс стати державотворчим чинником, здатним врятувати і відродити Україну–Русь.

Центральний штаб Києво–Могилянського козацького братства зобов'язується у міру можливості постачати пропагандивну літературу та інструктивні матеріали, а також зброю та амуніцію з наявних запасів. Разом з тим, рекомендуємо покластися на власні сили та місцеву ініціативу. Закликаємо у цю годину загальнонаціональної катастрофи не допускати партійних чвар.

Начштабу майор Ігор Палій.

9

Захмелілий Микита важко, тримаючись за стіни коридору, дочалапав до дверей своєї келії й здригнувся від несподіванки. Перед ним, наче тінь, виник братчик Фавн.

— Микито, — прошепотів Фавн, — біжи назад і тихо, щоб ніхто не помітив, приведи сюди Чміля й Мармизу. Справа дуже нагальна. Тільки тихо.

Микита так злякався, що, навіть не розпитуючи Фавна про те, що ж сталося в ніч на Різдво, повернувся до зали засідань, звідки, після монологу отця Никодима, лунали пісні і тупотіння братчиків. Сам залишився у залі, наче щоб з'їсти ще пару вареників з грибами, натомість Чміль і Мармиза тихо вийшли й попрямували до келії Фавна. Мармиза захопив з собою гасовий ліхтар.

— Що сталося? — стурбовано спитав Чміль братчика Фавна — цю незнайому чорнобороду людину зі слідами Чорного Мору на лиці. Невідомо чому Чміль відразу, як побачив Фавна, перейнявся повагою до цього напівмерця, який охляв настільки, що майже нічого не поїв на свят–вечір й сил не мав узяти участь у спільних веселощах. Крилася у Фавні якась таємниця, яка непокоїла Чміля.

— Що сталося? — перепитав сотенний.

Фавн стояв лицем до віконця, в якому своїм кволим диханням і холодними пальцями вигрів озерце прозорого скла, що крізь нього було видно сторожову вежу і подвір'я. Чашку з кутею поставив на стіл.

— Через годину почнеться атака, — розмірено й чітко вимовляв безжальні слова Фавн. — Треба підготувати оборону Наступатимуть з боку стогу сіна, звідти, де ви мене знайшли. Але негайно треба затримати Святополка. Він приведе нападників.

Слова Фавна гіпнотично подіяли на Чміля і Мармизу які слухали незнайому людину підкоряючись її незрозумілій логіці і впевненості, наче стояв перед ними ясновидець. Чміль одразу повірив Фавнові, бо його слова збігалися з таємним попередженням з Києва, якого Фавн не читав.

— Хто нападе? Скільки їх?

— Не знаю. Бачив четверо саней, чоловік по п'ять в санях… Добре озброєні. Вони йдуть убити нас.

— Це наші? — спитав Мармиза.

— Чужі, — помовчавши, пильно вдивляючись у пітьму Фавн спитав: — Зброя у вас є?

— Є, — відповів Чміль. — Автомати ІЖ-107, станковий кулемет, три міномети.

— Є станковий гранатомет ХМ-507 і протипіхотні гранати, — додав Мармиза.

— Прилади нічного бачення?

— Є.

— А батарейки до них?



Великий дефіцит, — зітхнув сотенний. — Але для такої оказії знайдемо. А звідки ти, брате… ви, пане, знаєте?

— Про це пізніше. Не гайте часу На вежу треба поставити вартового. Вони знають, що вартових нема. На жаль, він загине, тільки–но дасть сигнал тривоги. Але встигне попередити нас. Кулемет поставити на даху Пане сержанте, ви сядете за кулемет. Пробачте мені, але я надто слабкий, не зможу бігати і стріляти. Я контролюватиму коридор. Дасте мені автомат. Міномети розставити так, щоб накрили шляхи підходу від стогу самі знаєте, де. Всі ліхтарі й свічки загасити.

Щоб не перестріляти в темряві своїх людей, почепіть шматки тканини, що світиться. Знайдете?

– Є роби для шляхових робіт, оранжеві, світяться, — сказав Мармиза.

Сотенний і сержант побігли до зали. Ніхто й не помітив, як вони повернулися: дехто вже спав, умостивши голови на столі, серед святкових страв, а найбільш завзяті вперто тупцяли біля ясел і ялинки, витискаючи з себе останні залишки енергії, тривоги і непевності. Довїї тіні братчиків стрибали по стінах і стелі, подвоювалися і потроювалися, нагадуючи декому забуті телекартинки. Яків Гальперин терпляче розтовкмачував Микиті американські підходи до лікування хвороби Альцгаймера. Віфлеємська зірка сиротливо стояла в кутку зали і вже не виблискувала святково.

Святополка в залі не було. Він зник.



10

Першим нападників помітив Микита, якого поставили на дерев'яну сторожову вежу Вони повільно посувалися з боку стогу сіна, прямуючи до заднього двору а не до центральних воріт.

Були в білих маскхалатах, майже зливаючись зі струменями снігу та все ж Микита загостреним від страху зором упіймав неясний рух сірих постатей, немовби перекреслених чорними автоматами й гранатометами. Поки витягав з за пазухи ракетницю, зір йому кольнув червоний промінь лазерного прицілу — і це його врятувало. Зістрибнув з вежі за мить до того, як пролунав тихий постріл снайперської гвинтівки, впав у кучугуру снігу й, борсаючись у ньому, встиг навмання вистрелити туди, звідки посувалися нападники. Біла сліпуча ракета з шипінням й іскрами, наче під час зварювання, полетіла низько над снігами й влучила в одну з постатей, яка раптово спалахнула жовто–червоним полум'ям. Почувся зойк, постать тупцяла на місці, доки хтось з камарадів не кинув нещасного в сніг. Та момент раптовості атаки вже було втрачено — через кілька секунд міни братчиків почали вибухати на висоті одного метру над сніговим полем, вбивши ще кількох нападників.

Фавн примостився в глухому куті коридору за матрацом, яким прикрив тумбочку викинуту з келії. Автомат поклав на матрац.

Він почув перші звуки бою, але був переконаний, що атакуючі обов'язково прийдуть сюди, щоб знищити казарму забрати з собою запаси зброї та харчів, які братчики зберігали в цьому приміщенні. Можливо, в нападаючих була якась особлива мета, про яку не знав Фавн, але знав Святополк. Коридор був порожній, лише навпроти входу блимав каганець — у поспіху його забули згасити, — й, коли око звикло до цього мізерного вогника. Фавнові здалося, що розвиднилося і коридор добре проглядається на всю його довжину Знадвору лунали автоматні черги, глухі вибухи мін, а всередині казарми панували тиша і спокій.

Нарешті якийсь звук почувся Фавнові, наче дитячий скрик, щось загуркотіло, брязнуло, як скло, по якому пройшлися чоботи. Він поклав палець на спусковий гачок. Шум долинав із зали, де щойно братчики зустрічали Різдво. Прочинилися двері зали, й у коридор вислизнули дві постаті в білих маскхалатах. Зупинилися на якусь мить, щоб порадитися, куди йти далі, і Фавн, не даючи їм шансу на осмислені дії, натиснув на спусковий гачок. Трасуючі кулі вогняними стрілами змели нападників, звалили їх з ніг. Ще двоє спробували поткнутися до коридору з зали — їх також дістали черги Фавна, який, скориставшись короткою паузою, з останніх сил поповзом повернувся до себе у комірку.

І одразу хтось з нападників, що лежали в коридорі, відкрив шалений вогонь вздовж коридору по Фавновій барикаді, розірвавши на шматки матрац і розтрощивши на тріски тумбочку Вирішивши, що з негостинним братчиком покінчено назавжди, двоє нападників підвелися й обережно посунули вбік складу зброї. Фавн, визирнувши з дверей, покотив по підлозі, наче в кегельбані, потужну гранату яка чорною кулею стрімко летіла назустріч непроханим гостям. Пролунав оглушливий вибух, після чого в коридорі все змовкло.

Фавн вийшов у коридор. З даху чулися важкі кулеметні черги. Фавн повільно, важко дихаючи, посувався коридором, тримаючи напоготові автомат, з огидою переступаючи через закривавлені трупи. Зайшов до вихолодженої морозом зали й запалив свічку Крізь розбиті вікна сипав сухий сніг. Фавн спіткнувся об щось, подумавши, що це ще один труп нападника. Підніс свічку й побачив розплющену Супер–Секс–Барбі, яка блудливо посміхалася рожевими тлустими губами, втупивши в Фавна закоханий погляд блакитних очей. «Я люблю тебе! — голосно пропищала лялька. — Поцілуй мене!» Зрозумів, звідки лунав дитячий голос.

Невдовзі повернулися збуджені з бою братчики й почали витягати залишки тіл з коридору, залитого кров'ю, складаючи трупи у дворі. Вони нарахували шістнадцять вбитих, шість поранених. Поранених допитував у сараї Мармиза й розстрілював одразу після допиту Святковий темно–червоний жупан Мармизи став на грудях і животі чорним від плям крові. Серед вбитих та поранених Святополка не знайшли.

Втрати братчиків: двоє поранених і один загиблий — отець Никодим, котрого підвели окуляри, що впали у сніг під час бою. Без них він нічого в сніговій заметілі не бачив й, коли безпомічно випростався, щоб знайти своїх, отримав чергу в спину. Никодима поховали в могилі, виритій для Фавна.

Сотенний Чміль пішов шукати Зару, щоб прибрала коридор. Зайшов до харчоблоку й застиг у дверях. На печі, біля казана з гарячим борщем, лежав один з нападників, молодий монгол. Мабуть, був поранений і приповз сюди, щоб сховатися. В спині монгола стирчав широкий кухонний ніж, а на ослінчику перед пічкою сиділа нерухома Зара й не відповідала на запитання сотенного.

«Гарне Різдво вийшло, — подумав Чміль, — а могло бути ще страшнішим, якби не Фавн. Який же я йолоп, що в таку ніч не виставив вартових. Не офіцер, а жалюгідний аматор».



11

ТАЄМНО


6 січня 2079 року Начштабу КМБ І. Палію Спецповідомлення

Сьогодні о 3–ій годині ранку стався напад на Спасо–Дніпровське козацьке братство. Розвідувальна група 5–го оперативного напрямку сил вторгнення «Вовки Півночі» у складі 29 бійців, скориставшись допомогою зрадника — члена братства, атакувала казарму братства. Завдяки заздалегідь вжитим заходам фактор раптовості не спрацював. Бій закінчився о 4.15 ранку.

Наші втрати — 1 вбитий, 2 поранених. Втрати підрозділу Півночі — 16 вбитих, 6 поранених, 2 коней убитих, 1 поранений. Захоплено 2 саней з кіньми. Залишки бандформування відступили вбік Козина і, оминувши його, зникли у невідомому напрямку. В усіх вбитих і поранених вилучено документи і зброю. Поранені після допиту розстріляні З документів вдалося встановити, що до складу розвідгрупи входило 12 москалів, З українці, 7 скандинавів (переважно норвежці), 6 татар, 1 монгол. Командир групи — Бьорн Ульванг, кавалер ордена Варязька Зірка III ступеня. Розстріляний після допиту.

Звертав увагу добра екіпіровка скандинавів — спеціальна зимова білизна й кулевідпірні кольчуги з особливо легкого пластика та вітамінно–білкові препарати, що дають можливість здійснювати тривалі переходи без вживання їжі.

Сотенний А. Чміль.

12

Яків Гальперин, уважно оглянувши медичні трофеї — ліки та біопрепарати, — порекомендував Фавну препарат, що його застосовували колись норвезькі лижники під час гонок на дальні дистанції: Суперспід–Поліглітазон–THG. І справді, вже через кілька днів Фавн відчув приплив сил й зголосився принести сіна з того стогу під яким його знайшли. Від Микитиної допомоги відмовився, сказавши, що впорається сам.

Снігопад ущух, стояв сухий морозець, коли дихається легко й думається прозоро. В полі вже не залишилось слідів минулого бою, хоча напівтемрява й пам'ять про боєзіткнення надавали цій місцевості похмурого колориту Фавн, одягнений у теплий костюм Бьорна Ульванга (кольчугу правда, не надягнув), йшов, не озираючись: не сумнівався, що сотенний Чміль навів на нього бінокль й не зводить погляду.

Фавн насправді не пам'ятав ні свого імені, ні того, що привело його до казарми братства. Знав лишень, що Чорний Мор звалив його в якомусь спорожнілому селі, де Фавна відпоювала настоями трав стара знахарка; але невдовзі вона сама захворіла, вкрившись чорною коростою, і, звуглена, вмерла в сусідній хаті. Коли і як доповз до стогу сіна, він не пам'ятав. Запам'ятав, як, виривши нору в сіні, де бігали по ньому веселі руді миші, він почув розмову: їх було троє — один говорив дивною, трохи схожою на німецьку, пташиною мовою, його перекладав на московське, акаюче наріччя другий, а третій намагався розмовляти норвезькою з грубим українським акцентом. Домовлялися про атаку на казарму в ніч на Різдво, о третій годині. Перший — мабуть, командир — пообіцяв третьому винагороду від імені конунга — золоту крону Третій перепитав, як звуть конунга, сказав, що конунг обіцяв йому більше. Московський товмач послав його нах. На тому й розійшлися.

Сморід рудого мишачого племені не давав Фавну дихати; рятуючись від задухи, він вистромив зі стогу голову, побачив, як тихо від'їжджають четверо саней, зникаючи у темряві. Ковтнувши морозного повітря, Фавн остаточно стратив притомність.

Тепер, пригадавши розмову Бьорна Ульванга, невідомого москаля й Святополка — сумнівів не було, що це він, — Фавн поспішав до стогу сіна, бо усвідомив, що залишив у норі торбу, з якою ходив по селах, а що в тій торбі — того не пам'ятав.

Можливо, торба дасть йому відповідь на запитання, хто він?

Зайшов за стіг так, щоб його не видно було з казарми, поставив малі санчата — ґринджол йому не дали, ще заважкі для нього, — й почав згрібати сіно. Нарешті знайшов лаз до свого лігва, проповз усередину крізь кольке сіно, що заплуталося в його бороді, й намацав торбу, яка здалася йому неймовірно важкою. Як ходив він з цим тягарем, виснажений і хворий?

Не став дивитися, що всередині. Швидко поклав торбу на дощатий настил саней, оточений з трьох боків саморобною фанерною огорожкою, щоб буряки чи морква не розсипалися — натрусив згори сіна і повернувся, не поспішаючи, до казарми. Після нічного бою з чотирьох боків двору сотенний Чміль виставляв вартових, які контролювали кожен рух іззовні. Вартовий з вежі привітно махнув рукою Фавну, дозволяючи йому повернення на територію братства.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка