Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка19/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29

62

10 квітня 2079 року в мексиканському місті Веракрус — головній військово–морській базі Мексики на Затоці в Карибському морі (Fuerza Naval del Golfo) — відбулася важлива зустріч. Троє людей, супроводжуваних двома десятками охоронців, зійшлися у фортеці Сан Хуан де Улуа, яка, наче хвилеріз, виходила своїми похмурими бастіонами в море. Хоч і стояла тепла погода (температура повітря +21°С), вирішили не сидіти на відкритому повітрі. В патіо біля другого бастіону під захистом міцного муру була встановлена спеціальна розбірна конструкція з куленепробивного скла — невеличкий зал для зустрічі й обіду важливих персон, — бо, за мексиканською традицією, ділова зустріч була невіддільна від обіду що міг тривати від шести до дванадцяти годин. На жаль, історичні обставини не сприяли довгим зустрічам з розлогими розмовами про жінок, дітей, братів, сестер і племінників, з нескінченними тостами й оповіданнями з життя, з анекдотами, притчами, з журливими піснями у виконанні мар'яччо — найкращих співочих бригад на атлантичному узбережжі, якими так славився колись Веракрус.

Пострахом для цього колись безтурботного, веселого, співучо–танцюючого, сповненого сміху міста стали північноамериканські дрони — непілотовані літальні апарати (НЛА), які, прикриваючись темрявою, що панувала в цих колись сонячних місцях, вишукували і безжально винищували керівників мексиканського народного наркоповстання проти клятих імперіалістів–грінго. Дрони полювали на ціль номер один — самопроголошеного президента Мексики, наркобарона Хосе Сапатерро. Після великих успіхів повстання у червні–липні 2077 року коли революційна наркоармія Сапатерро відбила в янкі віковічні мексиканські землі в штатах Каліфорнія, Техас та Нью–Мексико, злам настав у серпні, особливо після Великого Спалаху 15 серпня: янкі знову захопили всі визволені повстанцями території й, перейшовши Ріо–Гранде, вдерлися до штату Чіауа, оволодівши містом С'юдад–Хуарес — штаб–квартирою Сапатерро, — й пограбували золотий запас наркобарона.

Під час Великої Темряви активних бойових дій не велося, але янкі застосували нову тактику почали систематичне винищення за допомогою дронів командирів і комісарів наркоармії й активно підтримали новий, створений на їхні гроші, національно–визвольний антинаркотичний фронт Мексики — смертельного ворога Сапатерро. Фронт захопив столицю країни Мехіко і низку тихоокеанських провінцій, оголосивши перемир'я з Вашингтоном. Правда, до складу Конфедерації держав Північної Америки Мексику так і не повернули. Щоб принизити нарковождя, янкі провели швидкий і неправий суд над його братом Порфіріо Сапатерро — вбивцею президента Ендрю Ван Лі — й засудили його до страти, але не на електричному стільці, а через внутрішньовенне введення смертельної дози колумбійських наркотиків.

До скляної, куленепробивної споруди, прикритої згори червоним тентом з білими написами Coca Cola, увійшли троє панів: двоє мексиканців у камуфляжній уніформі з чотирма зеленими зірками на рукавах — знаками генералів мексиканської народно–визвольної наркоармії, і один іноземець у чорному в білу смужку двобортному костюмі нью–йоркських біржевих маклерів зразка 1940 року.

Хосе Сапатерро — худий, зі змореним видом мексиканець, схожий на індіанського бідного селянина, — запропонував сісти за круглий стіл й почастував гостя кубинською сигарою. Його супутник — комісар та ідейний натхненник визвольного наркоруху старий аргентинський марксист–ленінець Владімір Адольфо Ернандес — від сигари відмовився; гість мовчки розминав пальцями коричневе тверде тіло сигари й обрізав кінчик за допомогою спеціального кільцеподібного різака. Сапатерро перервав мовчання.

— Вітаю дорогого друга, — і клацнув запальничкою, подавши вогонь гостю — невисокому на зріст, лисому й хитроокому пану у вишиваній сорочці.

— Сеньйоре Іване Крейдо, — похилив Сапатерро голову на знак поваги, — я дуже радий, що ви змогли приїхати, незважаючи на тяжкі обставини. Ми високо цінуємо ваш учинок, що свідчить про міцний духовний зв'язок між народами Мексики та Українії. На жаль, маємо дуже обмежений час — усього дві години, за який треба обговорити важливі речі. Я змушений повернутися до Халапи. Тому прошу — підходьте до сусіднього столу беріть їжу й напої, сідайте й починайте їсти. Вибачте, але офіціантів не буде. Чим менше свідків, тим надійніше, — всміхнувся він, що траплялося з Сапатерро нечасто.

Коли всі всілися, обставивши себе гостро наперченими наїдками мексиканської кухні, Іван Оврамович Крейда, анітрохи не постарілий за цей час, а навпаки — сповнений латиноамериканської енергії (бо оселився з сім'єю в столиці Венесуели Каракасі, де викладав у місцевому університеті порівняльний курс прав людини і завжди був оточений студентською молоддю), підняв високу циліндричну чарочку з текілою, приготувавши попередньо шматочок гіркого лимончика й насипавши дрібку солі в ямочку поміж великим і вказівним пальцями лівої руки.

— Вітаю великого вождя Мексики, вірного друга України, видатного сина мексиканського народу, президента, генералісімуса Хосе Сапатерро. Як каже наш народ, хай живе і хай згинуть наші вороги. Будьмо! Salut!

Говорив на дивній суміші української, іспанської та англійської мов.

Він зі смаком випив золотавий напій і, лизнувши сіль, з відчуттям блаженства закусив зеленим лимончиком.

Тепер розмова рушила по наїждженій колії, хоч і в пришвидшеному темпі. Обмінявшися тостами за жінок, дітей і онуків, перейшли до поточного політичного моменту.

— Війська загарбників–грінго ведуть безжальну війну з нашим волелюбним народом. Вони знищують жінок, дітей, старих людей, вишукуючи керівників повстання. Склалася, на жаль, украй загрозлива ситуація — нам не вистачає зброї, бо ми втратили частину золотого запасу наші оперативні можливості обмежені. Нам не вистачає афганських і українських наркотиків — героїну і галуїну.

У розмову втрутився Владімір Адольфо Ернандес, довїї сиві патли і відсторонений погляд якого робили його схожим скоріше на поета, аніж на комісара, що уславився своєю жорстокістю. Правда, вірші він також писав у перервах між боями, наслідуючи двох найбільших революційних російських поетів — Маяковського та Євтушенка.

— Наша стратегія грунтувалася на можливості знищення імперіалізму янкі шляхом розповсюдження на їх території зброї масового вживання — наркотиків. Тепер, коли кордон перетворився на щільно закриту лінію фронту шляхи наркотрафіку перервані. Ми втратили дев'ять підводних міні–човнів у Тихому океані і три — в Затоці, що завдало нам великої шкоди, в тому числі й фінансової. Американська влада запровадила безпрецедентні репресії проти мексиканців. Нелегальні іммігранти і симпатики нашої революції ув'язнені в концтаборах на півночі Канади. З інших мексиканців під страхом ув'язнення взято письмові заяви про лояльність до режиму янкі і засудження визвольного наркоруху. Ми дійшли до того, що змушені продавати залишки наркотиків власному населенню. Всупереч марксистсько–ленінським принципам вести війну на території ворога.

— Потрібні гроші, — зітхнув Сапатерро. — На довершення всього злого кілька днів тому янкі провели атаку крилатих ракет на Тампіко і знищили нафтоперегінний завод. Підпалили нафтосховища, чорний дим пожеж перетворив звичний морок на справжнє пекло. Почалася паніка. Ми втратили важливий нафто- і наркоекспортний порт.

Владімір Адольфо Ернандес вирішив більше не лякати гостя.

— Але ми не втрачаємо надії. Марксистсько–революційна партія Колумбії надає нам суттєву допомогу Моральний дух військ дуже високий. Ми сподіваємось, що друзі з Українії також підтримають нас.

Іван Оврамович Крейда, що споживав славнозвісний рибний салат «Веракрус», оздоблений по краях гігантськими рожевими креветками, співчутливо зітхнув. Витерши накрохмаленою серветкою спітнілу лисину (в цьому бісовому акваріумі було парко, мов у лазні) й пройшовшись білосніжною тканиною по губах, наче промокачкою, обережно сказав:

— Час тепер важкий… Всюди. І в Європі, і в Україні. В Європі спостерігається розпад наркоінфраструктури, пов'язаний з припиненням регулярного постачання сировини з Афганістану Транспортні потоки перервані — сподіваюся, тимчасово. Регулярні армії — навіть така переможна, як визвольна армія Чорної Орди, — розпалися, перетворившися на дрібні банди. Ситуація в Україні дуже важка. Після Великого Вибуху там панувала повна анархія, кримінальний хаос, виробництво галуїну майже припинилося. Тепер, коли з'явилися надії на закінчення Великої Темряви, ситуація тільки погіршилася. Група націоналістів–самозванців захопила владу в Україні, мріючи про відновлення могутньої держави зі столицею в Києві.

— Я був колись у Києві, — сказав чотиризірковий комісар нарко–повстанців. — Мені дуже сподобалось. Особливо ваш борщ. Він кращий за будь–який наркотик.

— А гречаники чи вареники ви куштували? — Іван Оврамович Крейда ностальгічно відчув, як при згадці про ці безсмертні народні продукти в роті починається потужне слиновиділення. — Не порівняти з цими мексиканськими морепродуктами, пропахченими нафтою.

Сапатерро, який майже нічого не їв, лишень курив сигару повернув своє жовчно–жовте обличчя до Крейди.

— Де ваш небіж, сеньйор Владислав? Ми ніколи не забудемо його допомоги.

— я маю постійний радіозв'язок з Амстердамом. З місцевою громадою слизовиків комуно–нацистів. Вони готові зібрати значну суму золота взамін за колумбійський кокс. Я сьогодні ж відправляюсь до Європи з партією кокаїну й після її реалізації негайно надам вам фінансову допомогу Владислав Крейда перебуває в Європі, — повідомив І. О. Крейда, випиваючи третю чарку текіли й відчуваючи приплив надій на краще післятемрявне майбутнє. — Але і нам потрібна ваша допомога. В Україні кояться страшні речі. Нідерландські друзі розповіли нам про трагедію, що сталася в Києві, коли були спалені десятки тисяч ні в чому не повинних слизовиків. Це справжній геноцид. І головний винуватець — мій давній ворог, агент янкі генерал Гайдук. Ви чули про нього — це коханець Ширлі Мак Доул.

— Мені розповідала про нього Сара Лу Лейн. Він винятковий виродок, — підтвердив Сапатерро.

— Випадок набагато гірший, — зітхнув Іван Оврамович Крейда. — Він справжній державний злочинець, зрадник. Але хитрий і розумний. Рветься до влади в Україні, використовуючи молодого дурника, так званого президента. Тому я вирішив повернутися до Європи. Я хочу сформувати український уряд і вас, як президента Мексики, прошу визнати мій уряд.

Хосе Сапатерро, здавалося, був занурений у глибокі роздуми й не поспішав відповідати. Замість нього мовив комісар Ернандес:

— Але ж ми чули, що в Україні сформовано легальний уряд, є президент, сенат. За таких умов нам непросто буде визнати ще один уряд. Шкода, але вони, здається, випередили вас.

— Повторюю: в Україні немає легального уряду — Івана Оврамовича почала дратувати юридична тупість цих наркобандитів. — Хлопчисько–самозванець, якийсь Воля, політичний злочинець, проголосив себе президентом. Виборів не було, й не відомо, чи будуть. я посідав одну з найвищих посад у державі й маю право на формування уряду народної довіри. Повірте — я знайду підтримку в Росії, Туреччині, Нідерландах, Пакистані, інших країнах. Якщо вам важко — а вам і справді важко, — не обов'язково надавати мені дипломатичну підтримку Є інші форми допомоги. Але в такому разі я також не надам вам тої підтримки, про яку ви могли тільки мріяти.

Обидва мексиканці втупили погляди в Крейду: Сапатерро — ворожо–жовчний, Ернандес — усміхнено–приязний.

Витримавши довгу паузу Іван Оврамович сказав буденним тоном, наче йшлося про якусь дрібничку — лізинг старенького літака «АН-32» для перевезення наркотиків з Мексики на територію янкі:

— Я можу забезпечити доставку вам двох ядерних зарядів. Але повторюю — лише за вашої дієвої допомоги мені в Україні.

— Я обіцяю, — моментально відреагував Сапатерро. — Ми негайно визнаємо ваш уряд… А сьогодні я можу дати п'ять–десять найкращих бійців спецназу у повне ваше розпорядження.

— Гаразд, — погодився Іван Оврамович Крейда. — За два місяці я доставлю вам заряди. І сформую уряд України.

Наприкінці зустрічі Хосе Сапатерро вручив І. О. Крейді велику картонну темно–сіру коробку: всередині, на білій муаровій подушці, виблискував орден Ацтека першого ступеня з діамантами. За зміцнення дружби між мексиканським і українським народами.

Обійнялися, ритуально постукавши один одного по спинах правою рукою, й заклопотані Сапатерро й Ернандес виїхали з території фортеці, поспішаючи повернутися до Халапи — столиці штату До шести особистих охоронців Івана Крейди додалося семеро мексиканців у зеленій уніформі, озброєних найновішими американськими пістолетами–кулеметами М36К.

…Біля п'ятого пірса федеральної зони порту Веракрус був пришвартований підводний човен, що належав Крейді, — гордість Керченського суднобудівельного заводу «Залив». У суцільній темряві, яка стояла над портом, ледве можна було побачити сині ліхтарі, що світилися на рубці, кидаючи слабкі відсвіти на чорний лискучий корпус субмарини та неспокійні хвилі, що набігали на пірс.

Біля пірса Крейду вже чекав капітан підводного човна Остап Овчаренко. Він служив колись на АПЧ «Москва» разом з контр–адміралом Феоктистовим, але за станом здоров'я змушений був повернутися в рідні місця — Полтаву де познайомився з Крейдою.

— Пане маршале, підводний човен повністю готовий до походу — доповів Овчаренко. — Вантаж на борту охорона і мексиканські… гості завершили посадку.

— З Богом, Остапе, — потиснув капітанову руку Крейда.

— Пане маршале, — вагаючись, мовив капітан, — чи варто робити це зараз? Може, почекати? Я слухаю українське радіо. Там страшно і небезпечно.

— Ні, ні, Остапе… навіть не починай, — старий прокуратор зробив рішучий крок до трапа. — Саме тепер. Саме я… Ти не уявляєш, як я скучив за Україною. За Полтавою. За справжніми галушками. За українським повітрям.

Він схлипнув від повноти почуттів і ступив на трап, перекинутий на човен. Вахтові матроси віддали кінці, й підводний човен швидко зник у темряві серед розбурханих хвиль Мексиканської затоки.

Опинившись у своїй каюті на човні, Іван Оврамович Крейда з полегшенням скинув з себе тісний американський костюм, залишившись у розстебнутій вишиванці, й вбрався у зручні шовкові червоно–полум'яні шаровари на гумці. Охоронець приніс гарячі галушки зі шкварками й пляшку рідної мінеральної миргородської води. З кубрика долинула пісня: «Вечір на небі, зіроньки сяють…» Крейда приєднався до пісні: «Тихо по морю човен пливе…» Відчувши момент блаженства, Іван Оврамович відкрив шафу: там висів темно–синій мундир маршала юриспруденції, на чорній краватці заклично, наче зоря в небі, сяяла маршальська зірка.

Підводний човен взяв курс на Карибське море. Ще побачивши субмарину на стапелях у Керчі, уздрівши її видовжений, наче в меч–риби гострий ніс, І. О. Крейда зрозумів, що човен повинен носити назву «Н.В. Гоголь» — на честь його земляка. Це була найсучасніша субмарина завдовжки тридцять метрів, водотоннажністю сімсот п'ятдесят тонн, вартістю два мільярди глобо. Хоч човен належав Крейді, та не він сплатив за його побудову а держава, тобто платники податків. Крейді вдалося переконати гетьмана Махуна, що для виконання оперативних завдань ГЕПРУ Україні потрібна саме така субмарина, корпус якої побудований з надміцного титану і вкритий спеціальною склянистою композитною оболонкою, що змінювала колір від світло–зеленкуватого до чорного. В субмарині було встановлено потужний ядерний двигун виробництва «Чорнобиль-30», й вона могла розвивати швидкість до ста вузлів та перебувати в автономному плаванні упродовж двох років. Команда складалася з п'яти досвідчених підводників. До Великого Спалаху «Н. В. Гоголь» стояв у закритому ангарі в Комиш–Бурунській бухті — якраз навпроти російської військово–морської бази «Острів Тузла». За кілька днів до Спалаху коли Клинкевич вирішив позбутися Крейди — свого благодійника і головного конкурента, — Іван Оврамович, прихопивши сім'ю та золотовалютні запаси ГЕПРУ, кинувся до Керчі й відплив до Мексики.

Тепер, наладувавши у човен сто п'ятдесят тонн кокаїну він повертався до рідних берегів Європи. Гострий ніс субмарини, схожий на ніс класика російської літератури, великого полтавця М. В. Гоголя, стрімко розсікав на стоп'ятдесятиметровій глибині підводні простори Атлантики. Курс субмарини знали тільки Крейда і капітан Овчаренко: Веракрус — Амстердам — Гібралтар — Дарданелли — Босфор — Стамбул — Чорне море — Керч.



Частина п’ята. ВОСКРЕСІННЯ
63

Гайдук прилетів до Стамбула вранці в понеділок 17 квітня. Велика десантна «черепаха», пілотована капітаном Круком, приземлилася на бетонну поверхню аеродрому що належав дирекції судноплавного каналу «Босфор-2» і був розташований у сорока кілометрах вглиб чорноморського узбережжя. Власне кажучи, місце, де приземлилася «черепаха» (бортовий номер 002), не можна було назвати ні Стамбулом, ні Туреччиною, оскільки «Босфор-2», ледве добудований турецьким урядом в 2045 році (остаточний кошт будівництва перевищив заплановану суму в шість разів і становив шістдесят мільярдів глобо), був негайно зданий Китаю в довгострокову оренду на сто п'ятдесят років; зона Босфорського каналу-2 (ЗБК-2) стала суверенною територією Китаю і не підлягала юрисдикції Туреччини; грошей, виплачених Китаєм за «Босфор-2», вистачило, аби врятувати турецьку фінансову систему від дефолту «Босфор-2», з великими труднощами пробитий крізь кам'янисті гори Фракії, перетворив західну європейську частину Стамбула на острів, затиснутий поміж «Босфором-1» та «Босфором-2». Bosphorus Strait-2 — гігантська споруда завдовжки сорок вісім кілометрів й завширшки сто п'ятдесят метрів — став важливим геополітичним надбанням Піднебесної народно–демократичної імперії; на цю зону не розповсюджувалася дія Конвенції Монтре з її абсурдними вимогами щодо обмеження кількості й тоннажу військово–морських сил у Чорному морі.

Завдяки ЗБК-2 Китай забезпечив безперебійне пересування гігантських танкерів з каспійською нафтою до африканських володінь імперії і в разі потреби міг вводити безперешкодно підводні човні й авіаносці до Чорного моря, загрожуючи південному флангу ОГБ, Україні, Росії, Грузії та чорноморському узбережжю Туреччини. Китай спокійно (якщо не сказати — прихильно) поставився до приєднання Туреччини до Чорної Орди — мудреці–мандарини в Бейджині знали: все, що випалить, наче степова пожежа. Орда, рано чи пізно стане володінням Піднебесної. Потрібні були тільки час і терпіння, а цих ресурсів нащадки Конфуція мали вдосталь.

З Гайдуком прибула невеличка китайська делегація: мер Chinatown у Києві Янь Дун'юе — статечний сімдесятип'ятилітній чоловік, власник мережі китайських ресторанів у місті, член сенату України–Руси, — а також молодий китайський перекладач. Гайдуків супровід складався з його порученця Микити Іваненка та десятьох охоронців, восьмеро з яких мали охороняти «черепаху» на аеродромі, двоє — генерала. На борт «черепахи» про всяк випадок завантажили бронеавтомобіль «Козак Мамай».

Оля відмовилася від поїздки, бо Шморгун викупив порожнє приміщення лікарні на Солом'янці для Центру реабілітації слизовиків — і Оля підшукувала персонал, займалася поточним ремонтом занехаяних корпусів, у яких — іронія долі — донедавна отаборювалося кілька групускул слизовиків. Оскільки в неділю, 23 квітня, відзначався Великдень, Оля попрохала Гайдука купити в Туреччині родзинки, курагу мигдалеві горішки та інші прикраси святкового столу.

Делегацію з Києва зустрів заступник маршала Чжан Цзюна генерал–полковник Лю Ці — командуючий ЗБК-2, якого супроводжували кілька вищих офіцерів військового особливого округу Центральної Європи. Гайдука всадовили в старий урядовий лімузин — «членовоз» «Хунці» з червоним, наче в півника, перламутрово–пластиковим прапором–гребінцем на капоті; у такому мабуть, пересувався колись Мао Цзедун. Бару з віскі всередині лімузину не було — лише невеличка бібліотечка з китайських книжок. Процесія урочисто посувалася вздовж нового каналу в напрямку чорноморського узбережжя. Гайдук уважно придивлявся до споруд каналу яким на південь повільно повзли важкі суховантажі й танкери під панамськими, грецькими і китайськими прапорами.

Ще одне свідчення близького закінчення Великої Темряви й відновлення Великої Гри держав.

«Босфор-2» був добре укріплений: по обидва боки каналу стояли зенітно–ракетні комплекси HQ-76V; в скелях були видовбані печери для складів і зведені оборонні бункери; на гребенях гір можна було побачити споруди РЛС систем ПРО; на аеродромі, де приземлилася «черепаха-002». Гайдук нарахував два десятки китайських потужних космічних винищувачів–бомбардувальників IQ-48 — аналогів північноамериканських машин F-160.

Невралгічна точка європейсько–азійської географії та історії, про загарбання якої мріяли колись Російська та Британська імперії, належала тепер новій наддержаві, яка тримала на прицілі Європу, Середземномор'я та Близький Схід. ЗБК-2 яскраво освітлювалась по всій протяжності, долаючи морок Великої Темряви. Гайдукові пояснили, що під каналом побудовано три підземних тунелі, які забезпечують надійний зв'язок між правим і лівим берегами.

«Членовоз» та автомобілі супроводу дісталися палацу прийнять на мальовничій горі на березі Чорного моря, темна збурунена маса якого простягалася до кордонів України.

Гайдук ступив на сіру доріжку відчувши під ногами пружний хрускіт черепашнику і з насолодою вдихнув прохолодне морське повітря, до якого домішувався запах сосон, які відрізнялися не баченим досі рожевим кольором довгої і пухнастої глиці. «Ще одне китайське диво», — зітхнув Гайдук.

Представники Києва ритуально вклонилися монументу Ден Сяопіна й піднялися на другий поверх палацу — до урочистої зали засідань. Гайдука та його супутників підвели до столу переговорів, де їм довелося навстоячки очікувати приходу маршала Чжан Цзюна, якого по стійці струнко чекали також китайські генерали. Нарешті до зали тихо увійшов маршал — літній, але по–військовому підтягнений чоловік, якого дуже легко було розпізнати поміж схожих один на одного генералів з чорним пофарбованим волоссям; біляве, судячи з усього, природного кольору волосся маршала гармонійно поєднувалося з блакитними очима, які світилися в азійських прорізах повік.

Маршал підійшов до свого крісла, запопадливо підсунутого йому заступником, стримано вклонився Гайдуку не подавши йому руки (річ небачена в китайському дипломатичному етикеті), й, усівшись і не чекаючи, доки всядуться гості, почав виголошувати довгу промову Перекладач маршала — літня жінка (як потім з'ясувалося, професор кафедри україністики Шанхайського університету тлумачка творів Тараса Шевченка на китайську) — ледве встигала артикулювати гнівне клекотіння Чжан Цзюна.

— Ми здивовані й обурені тим, що президент України–Руси Василь Воля зігнорував наше запрошення і не приїхав особисто на переговори, чим виявив неповагу до Піднебесної народно–демократичної імперії і особисто до мене як намісника імперії в Європі та віце–прем'єр–міністра Світового Євразійського уряду Мабуть, президент вашої країни, як людина молода, недосвідчена, не розуміє, яку високу честь виявлено до нього і до України–Руси — можливість побувати на території колишньої Візантії бажаним гостем, а не нападником, як це було колись з князями Київської Русі.

Не маючи нічого особисто проти вас, генерале, і бажаючи вам стати маршалом у майбутньому сьогодні я відмовляюся вести з вами переговори — як непаритетні й асиметричні — й доручаю моєму заступнику генерал–полковнику Лю Ці довести до вашого відома наші вимоги.

Маршал рвучко підвівся й вийшов з зали, залишивши по собі дзвінку тишу й розгубленість учасників зустрічі.

«За що мені така кара небесна, — тоскно подумав Гайдук, відчуваючи, що змерз. Він доторкнувся до порцелянового чайничка, що стояв перед ним, щоб зігріти захололі пальці. — Мабуть, щось подібне відчували мої далекі предки, вислуховуючи бундючні промови константинопольських імператорів, відчуваючи всю силу зневаги і презирства до варварів з берегів Дніпра». І тут мстива і божевільна картинка виринула з глибин його уяви: побачив, як повільно повзе каналом танкер, навантажений в Керчі сотнею тонн вибухівки; як вибухає напроти дирекції «Босфору-2» та аеродрому у сонячному сплетінні споруд каналу — шлюзів, центру управління, складів, сухого доку і ракетних батарей; як летять уламки скель, нищачи все навкруги, і як виникає на місці вибуху велетенська вирва, кратер, що його можна побачити з місячних і марсіанських космічних станцій. На душі стало легше (екіпаж перед вибухом можна забрати й вивезти на «черепасі» до сусідньої Болгарії), і Гайдук почав слухати далі пташиний спів генерал–полковника Лю Ці.

— Піднебесна народно–демократична імперія дає керівництву України–Руси два місяці на роздуми і підготовку акта про приєднання вашої держави до імперії, про розміщення наших військ на території України–Руси та про переселення трьох мільйонів китайських громадян, які нададуть вам дієву допомогу у відновленні промислового й аграрного потенціалу країни, з якою нас пов'язують узи стратегічного партнерства. Чи є запитання, генерале?

Лю Ці скинув окуляри й прижмурився так, що очі зовсім зникли за важкими повіками.

— Є, — відгукнувся Гайдук. — Перше. Прошу вас ці вимоги надати нам у вигляді офіційного документа, підписаного особисто його Червоною Величністю товаришем імператором. Ніяких заяв маршала Чжан Цзюна, ні документів, ним підписаних, ми не приймаємо, оскільки нам відомо, що через кілька днів маршал буде знятий зі своєї посади і відправлений до виправної зони Сіньцзянь.

Розгублена тиша запанувала на китайському боці.

— Ми приймемо лише документ імператора, опублікуємо його і проведемо широке всенародне обговорення. Потім — референдум.

Нарешті Лю Ці, оцінивши ситуацію і смертельну небезпеку на яку наражався, якщо не зреагує на зухвалі слова, кинуті на адресу маршала, вигукнув:

— Ви збожеволіли! Звідки вам відомо? Ніяких документів! Це таємні переговори і таємні вимоги.

— Нам потрібен офіційний документ, — вперто наполягав Гайдук. — Керівництво України–Руси і наш народ не повірять, що мудрий миролюбний китайський народ може розмовляти такою мовою зі своїми друзями і стратегічними партнерами. Це — мова Чорної Орди! А що скаже китайська громада України, з якою ми живемо в мирі і дружбі?

Мер China town Янь Дун'юе виголосив кілька тирад на підтвердження слів Гайдука.

— І друге. Україні–Руси загрожує вторгнення з Півночі росіян, скандорусів і варягів з метою загарбання наших чорноземів. Як подивиться на це імперія?

Генерал–полковник Лю Ці роз'яснив, що з моменту підписання угоди про приєднання України–Руси до Піднебесної імперії та входження до складу Світового Євразійського уряду Київська держава перебуватиме під захистом китайських збройних сил, які забезпечать збирання й захист врожаю зерна від зазіхань сусідів–хижаків.

На цьому переговори скінчилися. Гайдук відмовився від ночівлі на території ЗБК-2 й вирішив переміститися до Стамбула, щоб вилетіти звідти вранці наступного дня.

Провівши Гайдука до трапа «черепахи-002» (мер China town Янь Дун'юе та перекладач вирішили залишитися в китайському секторі з тим, щоб приєднатися вранці до Гайдука), генерал–полковник Лю Ці, ніби вибачаючись за поведінку маршала–блондина, всіляко намагався заспокоїти гостя і попросив дати адресу в Стамбулі, де зупиниться Гайдук, — ану ж раптом виникне негайна потреба в додатковій зустрічі з представником України–Руси.

Гайдук написав на папірці: «Mesrutiet Cad. 52, Tepebasi, Pera Palace Hotel, Room 414» і віддав китайцю. Той прочитав текст і здивовано розтулив вузькі повіки:

— О, я знаю цей готель. Це дуже дорогий готель, нам не по кишені, — і з повагою вклонився. І тихо, щоб ніхто з супроводу не почув, спитав: — Про маршала… це правда? Це просто неймовірно…

— Будь–яка неймовірність з часом стає реальністю, — ввічливо відповів Гайдук. Це був третій закон Гайдука.

«Черепаха» полетіла в напрямку стамбульського міжнародного аеропорту імені Ататюрка: попередньої домовленості про можливість посадки було досягнуто ще в Києві, під час радіопереговорів РОК з військовою адміністрацією Стамбула. Після поразки Чорної Орди владу в Туреччині перебрав так званий уряд «молодих генералів», які засудили неооттоманські, імперські претензії своїх попередників, розстріляли кілька одіозних діячів, зокрема міністра закордонних справ Орди Агджі Гюндюза, й проголосили повернення Туреччини до курсу Ататюрка — побудови секулярної, європейської, нейтральної демократичної держави.

Гайдука на летовиш,і зустрів полковник Щепотін — колишній резидент ВІРУ при Генеральному консульстві України в Стамбулі, один з організаторів турецької частини операції «Ахіл–лесова п'ята», а тепер — дрібний торговець килимами, що мав у центрі міста невеличку крамничку Вони обійнялися з Гайдуком, збрехавши один одному як чудово кожен з них виглядає, хоча Щепотін дуже постарів за час, відколи не бачився з Гайдуком, зіщуплів, посивів; руки його дрібно трусилися, наче захворів на паркінсонізм, на обличчі з'явився вираз стражденної непевності. Але, зустрівши Гайдука, він засвітився радістю й запросив переночувати в себе вдома — жив навпроти української школи ім. Т. Шевченка в центральній частині Стамбула. Гайдук погодився. Капітан Крук, як завжди, залишився ночувати в «черепасі»; восьмеро спецназівців також залишилися, щоб охороняти «черепаху». Від «Козака Мамая» Гайдук відмовився, щоб не привертати до своєї особи зайвої уваги.

Щепотін всадовив Гайдука, Іваненка і двох охоронців до старої, але надійної автівки «Шевроле–еко», й вони рушили бульваром Кеннеді, що тягнувся вздовж мальовничого узбережжя Мармурового моря — праворуч з авто відкривався вид на море кольору каламутної синьки, а не мармуру за яким в імлі купчилися узвишшя азійських берегів Стамбула. Перетнувши міст Галата, який зусібіч був заповнений рибалками, що заклякли в надії здобути дармову їжу вони добралися до пішохідної вулиці Істікляль й запаркували авто в бічній вуличці.

Гайдук десять років тому побував у Стамбулі на запрошення турецької компанії, що була зацікавлена в купівлі української радарної системи «Мантія». Компанія розмістила гостя в розкішному готелі «Pera Palace» — одному з найдорожчих готелів світу; він не сподобався Гайдуку бо видався старомодним, претензійним і незатишним палацом у стилі дев'ятнадцятого століття — з розкішними архітектурними прикрасами, ліпниною високих стель, мармуровими басейнами, бронзовими світильниками, шовковими ширмами, — але без електронно–техногенного комфорту американських готелів. Гайдуку забронювали найпрестижнішу кімнату 414, поряд з кімнатою–музеєм за номером 411 — в ній колись жила Агата Крісті, яка написала тут роман «Вбивство в Орієнт–експресі». Дізнавшись про ціну яку сплатила компанія за дві ночі перебування в цьому готелі–музеї. Гайдук подумав, що, на щастя, не писатиме детективних романів у найдорожчих готелях, в яких незручні меблі, холодна підлога й нудотно–солодка кава, що подається вранці.

Вони з Щепотіним і охоронцями пройшли повз шестиповерхову розкішну але облуплену й потріскану споруду «Pera Palace Hotel», й Гайдук, уважно слухаючи розповіді старого полковника про легендарний готель, не перейнявся сентиментальними спогадами про своє минуле перебування тут; сьогодні ж, враховуючи жахливий фінансовий стан держави, йому навіть на думку не могла спасти ідея зупинитися тут. Добротний «Holliday Inn» — такими були його теперішні можливості.

Щепотін допоміг Гайдуку купити золотаву шовкову хустку для Олі та смакоту на Великдень. Гайдук пам'ятав вулицю Істікляль під час свого першого перебування в Стамбулі, сповнену радісним натовпом туристів, бродячих торговців та роззяв, професійних мандрівників з величезними рюкзаками і місцевих жриць кохання, поважних городян, що цілими сім'ями здійснювали вечірню прогулянку і заїжджих шукачів пригод, вулицю зі старим дерев'яним трамваєм посеред проїжджої частини, який повільно посувався серед натовпу відчайдушно калатаючи в дзвін, з вигуками зазивал–торговців та звуками орієнтальної музики із заклично відкритих ресторанчиків.

Тепер ця артерія, ні, не артерія, а справжня аорта Стамбула, нагадала Гайдукові Київ: погано освітлена, майже порожня, з трамваєм, який нерухомо закляк посередині маршруту з жебраками — найчастіше селянками з дітьми на руках, з безногими й безрукими солдатами–інвалідами — колишніми вояками великої визвольної армії Чорної Орди.

Гайдукові стало сумно, й він відмовився від пропозиції Щепотіна податися на протилежний берег затоки Золотий Ріг й відвідати змусульманену святиню візантійського православ'я — Айя Софію, оточену наче вартовими, чотирма ракетоподібними мінаретами. Хотів зберегти в душі те відчуття неземного лету зачудування сонячно–блакитним світлом, що сповнювало величезний простір храму: в цій старовинній візантійській церкві Гайдук — у ті часи зовсім байдужий до справ релігійних, чужих йому — пережив скоріше не духовне осяяння, а технологічний шок, бо не зміг зрозуміти, як можна було побудувати таке велетенське диво півтори тисячі років тому; здається, тільки тоді, перебуваючи всередині цієї золотої примари, він збагнув, чому його київські далекі предки обрали грецьке, а не західне християнство. Після Айя Софії київський Софійський собор здавався йому маленьким, темним і провінційним.

Раптом щось відволікло Гайдука від архітектурно–духовних спогадів, його увагу привернула група людей, що посувалася назустріч. Кілька латиноамериканців у зелених уніформах без знаків розрізнення з важкими кобурами при правому боці й пістолетами–кулеметами М36К на грудях здивовано роздивлялися на всі боки (новачки, але як дісталися вони через океан?); за ними, пильно дивлячись навсібіч, йшли охоронці в чорних крислатих техаських капелюхах з автоматами в руках.

— Ого, — сказав Щепотін з повагою, збочуючи вправо, щоб звільнити шлях цим озброєним людям, які нікому не збиралися поступатися дорогою. Охоронці Гайдука напружилися і прикрили його на всяк випадок. Микита Іваненко йшов попереду Гайдука, витягнувши пістолет–кулемет Мікро TAR-22, подарований Невінчаним; Микиті не сподобалися молодики, що крокували назустріч.

Лише на якусь коротку мить, коли обидві групи порівнялися. Гайдук побачив невисокого огрядного чоловіка, якого щільно оточували озброєні люди. Охоронюваний об'єкт. Якийсь черговий латиноамериканський VIP. Гайдуку здалося знайомим обличчя цієї людини, але він відігнав цю абсурдну думку: можливо, бачив колись цю товсту пику на сайті журналу «Newsweek» чи це був один із замовників української зброї з Латинської Америки і Гайдук випадково зустрів його на якомусь прийнятті у Вашингтоні?

Дійшовши до кінця вулиці Істікляль, вони повернулися до «Шевроле–еко» й рушили до району де мешкав Щепотін. Охоронців і Микиту розмістили у великій вітальні квартири Щепотіна, а Гайдук з полковником сиділи в тісній кухні, згадуючи минуле. Щепотін жив один — дітей не було, а дружина померла від Чорного Мору; нарікав, що пенсії жодної не отримує, хоч вірою і правдою служив державі, а від продажу килимів заробіток мізерний — кому потрібні дорогі перські килими в цей час? Беруть тільки дешеві, китайські; поліція за ним пильно приглядає, хоч він і отримав турецьке громадянство. Генеральне консульство не працює, хоч українців тут дуже багато. Так за розмовою випили пляшку дотемрявної горілки «Древньокиївська», а Гайдук все не міг пригадати — хто та людина, яку випадково зустрів на вулиці Істікляль.

Вранці, коли Гайдук голився, почув радіоновини Стамбула англійською мовою й вибіг до вітальні, де одягалися його охоронці:

«Сьогодні вночі в готелі «Pera Palace» стався розбійний напад на кімнату номер 414. Вбито сорокарічного англійського бізнесмена та його турецьку супутницю й пограбовано речі загиблого. Кімната–музей Агати Крісті номер 411 не постраждала. Поліція проводить розслідування».

— Звичайна історія, — зітхнув Щепотін, опухлий після вчорашніх посиденьок. — Стамбул став бандитським містом. Живеш і не знаєш, що тебе чекає.

…Тільки коли «черепаха» злетіла в повітря над Стамбулом — містом, що сірими кристалами щільно поставлених будинків, опуклостями константинопольських соборів і вертикальними баштами мінаретів ліпилося ластівчиним гніздом до останніх узвиш Європи, — Гайдук згадав обличчя VIP–персони, зустрінутої ввечері на вулиці Істікляль:

Це був Іван Оврамович Крейда.


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка