Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка18/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

59

Спалення понад чотирьохсот слизовиків у тунелях будинку колишнього Особливого відділу викликало в країні величезний політичний скандал: опоненти Василя Волі назвали цю страшну подію «Київським крематорієм», «Бабиним яром-2», «українсько–сомалійським геноцидом» чи «flamicide» (вогнецидом), «Київським пеклом», «балом Сатани». Напередодні парламентських і президентських виборів опозиція звинувачувала президента Волю та його партію КУНА — звідти пішли прізвисько Волі «вогнеборець» та термін «кунацид», — а до членів правлячої партії приклеїли дзвінку і несправедливу назву «вогневики». По місту розповсюджувались листівки «Силовики проти слизовиків».

Замовчувати трагічну подію вже було неможливо: виборча кампанія набирала силу а партія КУНА та президент почали стрімко втрачати підтримку в суспільстві — і тому Василь Воля змушений був виступити з заявою на офіційному каналі телебачення.

«П'ятого–шостого квітня 2079 року в Києві сталися трагічні події, — сказав він. — Група фашистів–слизовиків з так званих червоно–чорних бригад КОМАН, сповнена ненависті до державних структур і зневаги до суспільства, висунула ультиматум про самоліквідацію держави, погрожуючи масовими вибухами.

Хочу нагадати, що, як встановлено компетентними органами, вибухи в різних містах України–Руси, які призвели до масових жертв серед мирного населення, були організовані саме червоно–чорними комуно–фашистами слизовиками. Внаслідок ультиматуму п'ятого квітня під загрозою знищення опинилися дитячі установи, лікарні, хлібзаводи, інші важливі соціальні об'єкти. В результаті рішучих заходів, здійснених державними спецслужбами, плани знавіснілих диверсантів і вбивць були зірвані, а керівники злочинної зграї червоно–чорних слизовиків були заарештовані й понесуть справедливе покарання».

Василь Воля зробив паузу і його обличчя набуло скорботного вигляду.

«На жаль, у ході проведення спецоперації не обійшлося без жертв серед мирних громадян, які належали до так званого Білого братства. За даними компетентних органів, загинуло близько сорока чоловік. Цих жертв не було б, якби червоно–чорні слизовики не використали невинних співгромадян як живий щит і не спровокували кровопролиття. Ми глибоко сумуємо за понесеними жертвами і обіцяємо провести розслідування інциденту з метою з'ясування всіх обставин. Спеціальна комісія вже приступила до роботи.

Неділя дев'ятого квітня оголошується днем жалоби за невинно загиблими і днем протесту проти тероризму Декретом президента на всій території Конфедерації будуть приспущені державні прапори з чорними стрічками. Забороняються всі розважальні програми. В церквах відбудуться поминальні молебні.

Як президент держави я закликаю всі політичні партії, всіх громадян країни виявити стриманість і припинити безвідповідальні політичні спекуляції і виборчу агітацію, використовуючи людське горе. Розхитування ситуації напередодні виборів тільки призведе до ослаблення внутрішньої стабільності і завдасть великої шкоди зовнішньополітичним інтересам України–Руси.

Закликаю в цей скорботний час до консолідації всіх здорових сил, до нищівної відсічі слизовикам усіх мастей — тим, хто хоче знищити нашу молоду державу посіяти хаос в наших містах.

Заявляю відповідально: ми цього не допустимо. Переконаний, що разом ми подолаємо квітневу трагедію».

Заява В. Волі була негайно проголошена опозицією «квітневими тезами Ульянова–Безволі» і названа брехливою спробою перекласти відповідальність з президента Волі на бідних слизовиків. Опозиційні партії раптом запалилися великою любов'ю до слизовиків — у газетах з'явилися статті про цих нещасних ізгоїв суспільства, про їхні поневіряння і страждання. Кандидати від опозиції, сподіваючись, що слизовики віддадуть за них голоси, почали відвідувати руїни будинку на Банковій, 11, покладати там квіти та вінки, фотографуватися з уцілілими слизовиками; було створено громадсько–політичний Комітет захисту слизовиків, до складу якого увійшла Оля Гудима. Метою комітету стало створення Центру лікування та реабілітації слизовиків; хтось запропонував негайно організувати політичну партію слизовиків і піти на парламентські вибори; були й такі добродії, що рекомендували поставити на руїнах Банкової величний пам'ятник загиблим, а саму вулицю перейменувати на Слизову.

Однак далеко не всі політичні сили відроджуваної держави підтримали такий гуманітарний напрямок думок і дій. Нікому не відома партія «Здорова Україна–Русь» (ПЗДУР) висловила задоволення з факту «оздоровлення» міста від розплідника хвороб; в офіційній заяві ПЗДУР висловлювала подяку спецслужбам за «очищення» столиці й застосування важких вогнеметів — найкращого засобу радикальної дезінфекції. Ще одна партія — скоріше не партія, а групускула ТАК (товариство активних киян), — підтримуючи винищення слизовиків, зазначала, що однієї силової акції для вирішення цієї проблеми замало. ТАК запропонувала провести реєстрацію всіх слизовиків й зобов'язати їх носити на одязі блакитні зірки, — як колись прокажені носили дзвіночки, — а тих, хто ухиляється, розстрілювати на місці.

Загальноруський рух «Зачистка» вимагав від Василя Волі вжити більш дієвих заходів для ліквідації всіх слизовиків, до яких причисляв не тільки право- і ліворадикальні групускули, не тільки Біле братство, а й усіх нелегальних іммігрантів з країн Азії (тобто прибічників Індіри Голембієвської), а також принагідно всіх українських буржуазних націоналістів з числа ліберастів–інтелігентів. У передовій статті газети «Зачистка» «Тут руський дух, тут Руссю пахне» стверджувалося, що тільки повна ліквідація всіх слизовиків та «свідомитів» (так званих «свідомих» українців) призведе до консолідації святої Русі та її відродження під скіпетром молодого, енергійного руського царя Ніколая Третього.

Оля регулярно приносила і клала на стіл Гайдукові стоси газет з слизовиковою ахінеєю — статей, закликів, похвал і погроз, проте матеріали ці не коментувала; вона замкнулася в собі, стала мовчазною — ніби соромилася свого спалаху гніву що ледь не знищив їхнє подружнє життя. Бачачи, який фарс розігрався на попелі спалених і загазованих слизовиків, Оля з гіркотою, мабуть, уперше в житті, зрозуміла, як політичні авантюристи з різних таборів спотворюють, огиджують усе, що входить в зону їхніх владоборчих інтересів, — людську скорботу співчуття, бажання допомогти знедоленим, викинутим за межі суспільства істотам.

Її також вразила жорстокість державної машини, її лицемірство — хоча їй запали в душу слова Гайдука, його пояснення й виправдання; вона мовчки страждала, спостерігаючи, як чоловік, і до того неговіркий, відчужується від неї, віддаляється стрімко, проводячи по дванадцять–чотирнадцять годин на роботі; він почав столуватися в їдальні РОК, і їй не доводилося готувати їжу; часті інспекційні поїздки Гайдука до військових гарнізонів поглиблювали в Олі відчуття самотності і відчаю. Вона, не радячись з чоловіком, подала у відставку з посади заступника міністра соціальної опіки (Гайдуку про це негайно доповіли) і стала працювати в Комітеті захисту слизовиків, очоливши проект створення лікарні для хворих на AIDS, PSV, туберкульоз, наркоманію. Її помічником став Чага, якого випустили з СІЗО «у зв'язку з відсутністю складу злочину та за співпрацю зі слідством».

Одного дня увагу Гайдука привернула анонімна стаття з газети «Руське віче», покладена на його робочий стіл одним з референтів. Оля чи не помітила цієї статті, чи навмисне не показала Ті чоловікові, аби пощадити його.

Тихий вбивця серед нас

У той час, як у центрі скандалу «Київський крематорій» опинився ні в чому не винний президент Василь Воля, якого в день спалення невинних слизовиків не було в Києві, у тіні залишався справжній винуватець цих трагічних подій, директор Розвідувального комітету, генерал–полковник Ігор Гайдук. З достовірних джерел стало відомо, що саме Гайдук очолив цю звірячу спецоперацію. Помічницею виступила його молода дружина Ольга Гудима — донька жандармського генерала, одного з катів українського народу Святополка Гудими, повішеного народними масами на Майдані. Ольга Гудима, прикриваючись посадою заступника міністра соціальної опіки, втерлася в довір'я слизовиків і склала донесення своєму чоловікові, в якому детально розповіла про структуру співтовариства слизовиків, їхні сильні й слабкі сторони.

Очоливши спецоперацію проти слизовиків, Гайдук переслідував очевидну мету — скомпрометувати молодого президента держави та його близьке оточення (Богошитська, Чаленко), викликати напередодні виборів замішання в суспільстві. Гайдук — цей старий агент американської розвідки — вірою і правдою служив злочинному режиму гетьмана. Тепер незрозуміло як Гайдук втерся в довір'я вищого керівництва держави. Саме на ньому треба зосередити увагу слідчої комісії й покарати його з усією суворістю.



60

Індіра Голембієвська, голова сенату України–Руси, яка очолила спеціальну слідчу комісію з розслідування трагічних подій 5-6 квітня, запросила до себе Гайдука. Сенат тимчасово розмістився в круглій будівлі колишнього кінотеатру «Панорама», що стояв на гребені Печерської гори, неподалік від Могили невідомого солдата. Київські гострослови швидко назвали цю бетонну споруду «Сенорамою». Цю будівлю охороняли солдати–індійці в чалмах; завдяки темній шкірі, вони не виглядали такими блідими й знекровленими, як українські вояки. Гайдука зустрів ад'ютант Індіри — бригадний генерал Раджив Лал і привітав, притупнувши тричі ногою, наче вишколений офіцер британської армії.

— Sir, — генерал приклав до кашкета вивернуту назовні долоню. — Her Excellency Miss Indira has the pleasure to invite you with my assistance.

— My pleasure, general, — усміхаючись, відповів Гайдук. Йому симпатичний був цей смаглявий молодий генерал, якого так прикрашала сліпуча білозуба усмішка. Ходили чутки, що він дальній родич Індіри. Лал у часи гетьмана був військовим помічником Голембієвської, підполковником українського війська; задовго до вторгнення Чорної Орди він ЗНИК; виявилося, що півтора року навчався в Індійській військовій академії в Дегра–Дун і повернувся звідти у ранзі бригадного генерала.

Раджив Лал провів Гайдука до офісу Голембієвської — там сиділо кілька офіцерів, які привітали гостя, ставши по стійці струнко. Генерал відкрив двері кабінету і Гайдук ступив усередину Це була розкішно обставлена велика зала: стіни — темно–зеленого кольору на вікнах, що виходили на Дніпро, — важкі темно–фіолетові портьєри; до письмового столу за яким сиділа хазяйка кабінету був приставлений полірований, горіхового дерева стіл для нарад, навколо якого — стільці з темно–зеленою оббивкою і високими спинками. Над робочим столом Індіри висів фотопортрет напівголої людини: Махатма Ганді.

Індіра вийшла з за столу й, підійшовши до Гайдука, обійняла й поцілувала двічі, залишивши ніжний аромат не відомих йому парфумів. Була у вишиваній полтавській сорочці, яка підкреслювала звабливу велич її грудей, та чорно–червоній плахті.

— Нарешті ми зустрілися, — сказала вона, все ще тримаючи його за плечі. — Пам'ятаєте, генерале, як ми домовлялися про зустріч на вечері у гетьмана?

— Пам'ятаю… хоча здається, це було в якомусь іншому світі… І в іншому часі.

— Сідайте, — вона вказала йому стілець, а сама сіла навпроти нього за столом засідань. Її чорне, густе волосся, що важкою хвилею спадало на плечі, виблискуючи шовково і молодо, свідчило про могутню життєву силу Індіри; лише спереду над чолом, біліло пасмо сивого волосся — наче старість проривалася крізь усі загорожі, нагадуючи про свою майбутню перемогу Але поки що чорно–карі очі Інді виблискували молодо, а низький тембр і»і голосу як і раніше, невідомо чому збуджував чоловічу уяву.

— Я прочитала вашу доповідну про трагедію на Банковій, — поглянула Голембієвська на прозорий екран лептона, що, здавалося, висів перед нею в повітрі, кидаючи блакитний слабкий відсвіт на її обличчя. — Вона здалася мені правдивою, щирою і переконливою. Щодо застосування вогнеметів Чаленком у мене є запитання. Але за нього горою стоять Богошитська і Воля — і я тут безсила.

Гайдук знизав плечима.

— Я не маю права коментувати.

— Звісно. Але в мене склалося враження, що дві спецслужби діють незлагоджено, різними методами. І це неприпустимо. Тим більше, як стало відомо комісії, ЦУК Чаленка мав інформаторів серед червоно–чорних і мав знати про підготовку акції слизовиків КОМАН. Вас і РОК взагалі не треба було втягувати в цю історію. Чаленко мав запобігти шантажу Більше того, моя служба безпеки твердить, що Чаленко ніби навіть спонукав слизовиків до цього. Але це треба перевірити.

— Для чого йому це потрібно?

— Для маленької перемоги перед виборами. Спеціально обраний час, коли президента нема. Але щось пішло не так, вийшло з–під контролю. І тоді викликають вас.

Вона уважно подивилась на Гайдука, ніби оцінюючи його реакцію. Він промовчав.

— Це, звичайно, версія, — продовжила вона після паузи. — Але вкладається в певну схему.

Один з помічників Індіри приніс міцний чай, окремо — невеличкі порцелянові дзбанки з молоком і вазочку з печивом. Голембієвська влила молоко до чашки з чаєм, з чого вийшла рідина світло–кремового кольору.

— Чай з молоком дуже корисний для голосу Відновлює голосові зв'язки.

«Може, Фрідман пив чай з молоком, а не айран?» — подумав ГайДук.

— У вас стомлений вигляд. Щось сталося? — Голембієвська глянула йому у вічі.

Він зробив один ковток і відсунув чай.

— Все ОК.

— Як посуваються справи з армією?

— Дуже повільно. А як інакше? Коли вище керівництво не бачить ніякої небезпеки, а люди просто знесилені. Не хочуть воювати. їх можна зрозуміти. Але виправдати не можна.

Індіра трохи підвелася й узяла зі свого робочого столу статуетку що виблискувала золотом, дала Гайдукові. Він відзначив, що статуетка, розміром у два дюйми, дуже важка.

— Це бронза?

— Ні. Це сплав панча–лоха — п'ять металів. Золото, срібло, мідь… і ще щось.

— Це хто? — оглядаючи статуетку, Гайдук боляче вколов палець.

— Це — бог Шива. Подивіться, чим ви себе вкололи.

Тепер він значно обережніше тримав статуетку: істота з напівчоловічим, напівжіночим обличчям, з чотирма руками й двома ногами, складеними в позицію «лотоса». Надзвичайно тонка проробка деталей: на шиї, замість намиста, звивається кобра; змії, як браслети, оповивають руки; в правій руці — спис, яким уколовся Гайдук. В лівій — чаша для води. На чолі — якась вертикальна позначка.

— Це що?


— Це — третє око Шиви. Одного разу він сидів на горі в Гімалаях, заплющивши очі. І Парваті, його дружина, закрила його очі руками. І тоді на його чолі з'явилося третє око, з якого вихопилося полум'я й освітило Гімалаї.

— Це як метафора розвідки. Держава заплющує очі, але третє око бачить усе, — він повернув статуетку Індірі. — Фантастично тонка робота.

Взявши Шиву до своїх смаглявих рук і попестивши бога, наче прощаючись з ним, Індіра знову передала статуетку Гайдуку.

— Візьміть. Це вам. Я давно збиралася вам подарувати. Тільки обережно. Ви помітили, що посох має форму тризуба?

— Я вдячний, але не можу взяти цей подарунок.

— Це не хабар, — засміялася Індіра. — Якби ви мені щось подібне подарували, я б відмовилась. Було б схоже на хабар. Ні, ні, це від чистого серця… Так ось, тризуб — це символ трьох функцій Бога: створення, захист, руйнування. І трьох атрибутів: саттва — благочестя, раджа — пристрасть, тамас — глупота, лінь. Треба опанувати функцію створення.

— Армії?

— Ні. Держави.

— Ви пропонуєте лізти в бруд, що зветься політикою? — наче не вірячи Індірі, перепитав Гайдук.

— Ви і так по вуха в цьому бруді, — жорстко сказала вона. — Треба було залишатися в Америці, якщо хотіли, щоб усе було чистенько–гладенько. Робіть вибір якомога швидше. Щоб не спізнитися. Так, як це було з гетьманом і Клинкевичем.

Вона допила чай з молоком і з'їла кілька кружалець печива в шоколаді. І продовжила:

— Щодо війська я обіцяю вам допомогти. Ми якнайшвидше розглянемо проект закону «Про Збройні Сили України–Руси». Але це папір. А я можу запропонувати вам створити індійський легіон. До ста тисяч бійців. Але єдина умова: не розчиняти легіон в українському війську. Визначити його окреме місце. Командувати легіоном буде Раджив Лал. Як вам?

— Якби не камери стеження у вашому кабінеті, я б вас розцілував. Дуже міцно.

Вона знову засміялася своїм дивним сміхом, який так хвилював чоловіків.

— Обережно, генерале, бо я можу погодитись. Я самотня жінка, мати чотирьох дітей… від різних чоловіків… і я вільна… Але я чула, що у вас дуже молода і дуже ревнива дружина… Це так?

Гайдук знічено пожартував:

— Скоріше це я — ревнивий старий цап, — і поспішив перевести цю небезпечну розмову.

— Ідея легіону блискуча, і я з вдячністю її приймаю. Але в мене ще одна пропозиція. Нова війна не буде ні бронетанковою, ні авіаційною, ні навіть ракетно–ядерною. Зараз — ось–ось — почнеться бурхливе відродження комп'ютерних мереж, я маю намір організувати спецбригаду кібервійськ. Ви можете дуже допомогти. Як випускниця кібернетично–шахової школи «Білий слон». Нам будуть дуже потрібні індійські хакери — мабуть, найкращі в світі. Допоможете?

Пролунав дзвінок геджета Індіри, що лежав перед нею на столі — перламутрового, наче мушля, блискучого навороченого приладу екран якого засвітився всіма кольорами райдуги. Вона вислухала повідомлення й вимкнула геджет.

— Дзвонила Богошитська. Мені треба їхати до президента. Я вам допоможу Першим хакером стане мій старший син Рам — йому чотирнадцять. Він проб'ється куди завгодно — у Пентагон, Кремль, Ва–тикан, урядове місто в Бейджині.

— Добре, — засміявся Гайдук. — Беру.

Він провів Голембієвську у внутрішній дворик, де стояв її бронеавтомобіль. За ними йшли генерал Раджив Лал та охоронці. Перед тим, як пірнути всередину машини, Індіра притислася до Гайдука і, цілуючи, прошепотіла:

— Не піддавайтесь китайцям. Після Стамбула приїздіть до мене в Дарницю. Там поговоримо. Я вас чекаю. Я ваш союзник.

Потім, ступивши крок уперед і взявшись за дверцята, засміялася:

— Шиву можете не перевіряти. Там немає жучків. Все таки бог. Він і так усе чує.

Дверцята за нею зачинив офіцер охорони. Гайдук відчув, як пульсує тіло — ознака сильного серцебиття.



61

Ерна Еріхівна Богошитська відзначалася трьома фундаментальними рисами, які твердо вирізьблювали непростий візерунок її особистості:

а) жадобою влади, причому не лише влади адміністративної чи політичної, а й влади в широкому розумінні цього величного поняття — влади над людьми, над часом, над простором;

b) жадобою помсти, породженою сатанинським почуттям заздрості — до всього, що хоч трохи перевищує її уявлення про себе як найвродливішої, найталановитішої, найрозумнішої жінки в світі; і коли майже щодня життя доводило їй, що це не так, ще більше вигострювалася й гартувалася ненависть Ерни Еріхівни до інших — переважно до ЖІНОК;

c) жадобою сексуальних насолод, нестримний потяг до яких сидів в хромосомах, успадкованих нею від батьків — Оксани Хлузько та Еріха Богошитського, перукарів з Василькова. Справа в тому що замість «жіночого» набору хромосом XX, малу Ерночку Бог (чи, скоріше, сатана) нагородив чоловічими хромосомами XY, що стали причиною вродженої гіперсексуальності (ВГС), або синдрому Мориса — рідкісної аберації, яка визначила життя дівчинки. Якби батьки уважніше придивлялися до поведінки дочки, можливо, й звернулися б до сексологів, установили причину деяких дивних схотінок Ерни. Але вічна заклопотаність, гонитва за копійкою не дали цим добрим людям можливості помітити патологію.

Навпаки, на відміну від нічим не прикметних провінційних перукарів, пропахлих шампунями й дешевими спреями, Ерночка зростала як богообрана дитина, нагороджена всебічними талантами — і насамперед мистецьким. Картини п'ятирічної чорнявої, як галка, дівчинки, трохи зизуватої й гостроносої, отримували перші місця на виставках, захоплюючи і водночас лякаючи глядачів: замість того, щоб змальовувати щасливе дитинство у вигляді веселки, сяючого сонечка і зеленої травички, мала Ерна немовби зазирала в інший — інфернальний — світ, похмурий і сповнений мороку в якому дивовижні хижі птахи з дитячими лицями літали над випаленою землею; хоч як намагався керівник художньої студії київського (Богошитські, продавши перукарню, перебралися до столиці, як радили їм наставники Ерни) районного будинку Пласту Іван Степанович Гавриш підкладати юній художниці яскраві світлі фарби, підказуючи оптимістичні сюжети, Ерна вперто гнула свою ідейно хибну лінію. Однак гетьманська держава К.-Д. Махуна потребувала більш патетичного, життєствердного мистецтва, і дванадцятилітню Ерну чекав жорстокий удар: її не прийняли до художньої школи, що перебувала під патронатом самого гетьмана; взяли найбездарніших, але вродливих дівчат, чиє базарно–святкове малярство не викликало в глядачів похмурих думок — життя саме по собі було таке похмуре, що потребувало більш оптимістичних мистецьких візій.

Невизнання художніх талантів Ерни стало поворотним моментом її життя, коли гени ненависті, заздрості, сексуальних утіх і потягу до влади раптово прокинулися в її темній душі, наче наполохані пострілом чорні птахи, що їх любила малювати. До цього додалася зустріч Ерни з Вульфом Ширкою: виявилося, що жили в одному тридцятишестиповерховому будинку на заході Києва, поряд з Окружним шосе. Одного дня, коли Ерна, пригноблена поразкою на художній ниві, похнюплена й негарна, увійшла до ліфта, слідом за нею в кабіні опинився старий, як їй здалося, сивий чоловік з хрипкою астматичною задишкою; він поглянув на дівчину своїми дивними світлими очима, в яких стояв холодний туман, й вона відчула, як його руки залізли під футболку й почали м'яти маленькі соски, від чого дівчину наче паралізувало й вона, як потім звірялася Ширці, «пустила сік», відчувши хвилю блаженства, присіла на коліна, притулившись обличчям до білих штанів невідомого пана. Їхня перша мандрівка ліфтом на тридцять п'ятий поверх тривала довго й беззвучно. З того дня — Вольф Ширка знімав пентхауз на тридцять п'ятому–тридцять шостому поверхах — життя Ерни набуло зовсім нового смислу: вона, навчаючись у німецькій школі імені Гегеля, завжди знаходила час, щоб опинитися в сусідній квартирі, реалізуючи найпотаємніші свої підліткові фантазії в обіймах Вольфа Ширки, який, вигадливо й солодко пестячи Ерну тренував її почуття заздрості й ненависті до тих, хто зустрічався на її шляху Ширка, який представився консультантом з інвестицій німецької сірчаної компанії «Сульфур–Індустрі», допоміг Богошитській почати власний бізнес, давши гроші на створення невеличкої компанії real estate «Ерна». Діяльність спекулянта помешканнями в Києві–West (до Києва–Ost Богошитську не пустили, що стало ще однією причиною її ненависті до Інді Голембієвської) відкрила перед Ерною величезні можливості у сферах людинознавства (вона називала це «шакалознавством») і квартирології (тобто науки, що вивчає невтомну діяльність людей з поліпшення умов проживання).

Уже у віці шістнадцять років Ерна Еріхівна, завдяки своїй енергії й вигадливості, стала процвітати на ринку житла, що дало їй можливість купити для власних потреб три квартири у різних районах Києва й піти від остогидлих батьків, які були неприємно вражені, відкривши, що їхня талановита Ерночка загартовувала свою невинну натуру блудом зі старим цапом, від якого смердить сіркою; батьки не розуміли, що саме вони випадково нагородили своє дитя неприродним набором хромосом, які терзали худеньке тіло Ерночки; три окремі квартири на вулицях Провідницькій, Пролетарській і Прорізній давали змогу Богошитській трахатися досхочу з широким контингентом клієнтів та колег; Вольф Ширка ніколи не дорікав улюбленій дівчині, навпаки — заохочував її допитливість, бо в момент злягання відкривалося багато людських таємниць, які цікавили Ширку На жаль, Вольф страждав на професійне захворювання — хронічну астму викликану сіркою, — від чого дихав здушено, з присвистом, зі спазмами й змушений був постійно виїздити на лікування до Ірану Пакистану Сомалі. Щоб Ерночці не було самотньо і сумно, Ширка познайомив Богошитську зі своїм старим другом, генералом Юлієм Юліановичем Мережком. Обслуговуючи літнього, товстого коротуна, вічно заклопотаного своїми режимозахисними справами, Ерна, намагаючись вичавити з цього курдупеля хоч краплину сперми, з сумом думала, що всі молоді, гарні чоловіки не цікавляться нею, захоплюючись іншими — незбагненно вродливими, звабливими жінками, якими повнився Київ і яких так ненавиділа Богошитська. Єдиною відрадою для неї було відчуття своєї влади над усіма цими старими, хворими, битими життям чоловіками. Задовольняючи свої садомазохістські примхи, Ерна випитувала в своїх партнерів сокровенні таємниці — як люблять/ненавидять вони своїх дружин, що думають вони про верховну владу в Україні і як оцінюють останні мирні ініціативи гетьмана.

Завдяки розгалуженим бізнесовим і політичним зв'язкам Богошитська стала одним з найпоінформованіших агентів ДерВару а завдяки дозволу (ба, навіть проханню) Ю. Ю. Мережка висловлювати будь–які антидержавні погляди (тобто говорити правду, на яку в цій країні мало хто зважувався) вона зажила неабиякої популярності в національно–революційних і ліберально–дисидентських колах Києва.

Доля подарувала їй зустріч з Василем Капраном (Волею), на той час одним з очільників НАРЕВ. Бажаючи купити конспіративну квартиру для зустрічей націонал–революціонерів, Капран звернувся до Богошитської. Події відбувалися в 2075 році, коли Капран, якому заледве виповнилося двадцять три роки і який вже вважався запеклим, невиправним ворогом гетьмана і його держави, остовпів, побачивши Ерну і вже в першій порожній квартирі на вулиці Пролетарській повзав біля її колін, забувши назавжди про Лесю — мрійливу однокласницю з Рівного, з якою ледве обмінявся цнотливим поцілунком… Ерна Богошитська пережила також щось подібне до душотрусу: вперше в її житті на неї звернув увагу чоловік молодий, навіть молодший за неї. Гарний, сповнений сил, овіяний славою революціонера.

З насолодою дивився Ю. Ю. Мережко записи Ерниних злягань, віддавань і нестримних, з зойками та лясканням гарапника, трахань з молодим бунтівником, сексуальна енергія якого становила значну небезпеку для держави: якщо її сублімувати в політичну дію, існуючий режим навряд чи вдасться врятувати. І ще одна істина відкрилася старому поліцеймейстеру: спостерігаючи збоку за любовними фортелями своєї агентки, якій присвоїв псевдо «Труппенфюрер», відчув огиду до брудної розпусниці і щось схоже на жаль до Василя Капрана. Доручив «вести» Богошитську одному з молодих перспективних офіцерів ДерВару на прізвище Чаленко. Власне, з подачі Чаленка Ерна Еріхівна, граючи на честолюбстві Капрана, вміло розпалювала його нехіть до старого керівництва НАРЕВ: посилилася гризня, зростали взаємна недовіра, звинувачення в приналежності до гетьманської агентури — і Василь Капран вийшов з НАРЕВ, організувавши ЛУК, де став єдиноосібним лідером. Його колег по організації націонал–революціонерів заарештували й вислали на каторжні роботи з сортування радіоактивних відходів на Чорнобильській АЕС.

Бізнес Богошитської процвітав: кожну квартиру що вона продавала VIP–персонам (а її офіс спеціалізувався саме на обслуговуванні VIPiB), була обладнана таємними камерами спостереження: елітний будинок на розі Інститутської та Банкової, в якому жив Гайдук, не був винятком. Департамент внутрішнього моніторингу ДерВару очолюваний Чаленком, швидко зростав, вимагаючи збільшення спостерігачів за житлом української еліти.

І тут трапилось неочікуване: влітку 2076 року з екранів ДерВару зникли Василь Капран та його Ліга Устима Кармалюка. Богошитська розгублено доводила Мережку і Чаленкові, що не розуміє, де подівся її коханий, що з ним сталося. Мережко, як людина потрійно підлої мудрості, не повірив «Труппенфюреру» — і мав рацію. Богошитська інтуїтивно зрозуміла, що режим Махуна ось–ось розвалиться, що при цьому її також не пощадять і що її коханий Василь буде знищений — тож, передбачивши хід історичних подій, до яких наближалася козацько–гетьманська держава, на кордонах якої вже нависала Чорна Орда, зробила все, щоб врятувати і себе, і свого улюбленого революціонера. Вона порадила Капрану пірнути, поки не пізно, в глибоке підпілля й купила йому нічим не прикметний будинок у Бучі, перервавши тимчасово з провідником ЛУК всі зв'язки. Щоправда, він міг знайти всі новини з життя процвітаючої ріелторки на сайті її офісу «Ерна» й подеколи подавати знаки свого існування, висилаючи на сайт зашифровані сигнали.

Мережко, який у червні 2077 року дістав страшного прочухана від гетьмана за невміння покласти край зухвалій діяльності ЛУК та Василя Капрана, лютував, вимагаючи від Ерни інформації про її коханого, але вона стояла на своєму: нічого, мовляв, не знаю, ніяких контактів з ним не маю і думати про нього забула.

Не забула.

Тим паче, що дійшли до неї чутки про прихильність Василя до однієї юної революціонерки, бойової подруги підпільника, — і ця звістка завдала жахливих душевних терзань Ерні Еріхівні, художня уява якої малювала содомістські картини гріховних утіх її коханого, від чого гормони ревнощів й ненависті спалювали кров чорнявої ріелтерки. Спробувала була знайти забуття в обіймах Чаленка, але те, що відбувалося між начальником департаменту ДерВару та його агенткою, навіть і траханням не можна було назвати, а — легким бряжчанням. Тільки вправи з гарапником приносили щемке задоволення. І все ж таки зближення Богошитської та Чаленка мало той позитивний результат, що Ерна Еріхівна переконала поліцейського полковника не заарештовувати Василя Капрана (Волю), на слід якого натрапили дерварівські нишпорки: благала Чаленка подумати про майбутнє.

Звичайно, молодий полум'яний революціонер Воля нічого не підозрював, перебуваючи в інших, патетичних вимірах, щиро віддаючи життя на боротьбу з тиранією: не здогадувався про роль Ерни Еріхівни, не розумів природу провалів, що переслідували конспіраторів, не міг уявити, з якою насолодою старші офіцери корпусу жандармів спостерігають у спеціальному моніторинговому центрі по вул. Володимирській, 37 за сексуальними втіхами агентки і повстанця. Тому не можна було погодитись з безпідставними твердженнями деяких недоброзичливців про те, що буцімто Воля був завербований у 2075 році ДерВаром і став платним агентом таємної української поліції. Національно–визвольна риторика Василя Волі подобалась багатьом чинам поліції, а широка підтримка молоддю його закликів і вимог примушувала задуматись над майбутнім і не віддавати лідера ЛУК в лапи Крейди, в щурячі підвали ГЕПРУ.

У період вимушеної розлуки Богошитської з Василем Волею Чаленко познайомив багату і владну ріелторку з представником нового класу політичних медуз–слизовиків. Наприкінці червня 2077 року до офісу «Ерна» завітала дивна істота в білому балахоні, яка назвалася Гобом. Незнайомий приніс з собою запах підвалу й виявився представником групускули Біле братство, яке хотіло купити десь на околиці Києва старий, напівзруйнований — а тому дешевий — будинок з підземеллями. Ерну вразили ящіркова, стареча шкіра Гоба й рання сивина, незважаючи на молоді літа пришельця. Переборовши природне почуття відрази до цього юного старця, Богошитська вирішила додати це створіння до своєї сексуальної колекції, бо Чаленко виявився повним імпотентом, а Мережко від певного часу гидував ріелтеркою. На квартирі, де не було камер спостереження, відбулося злиття Ерни Еріхівни з таємним світом слизовиків, про яких раніше нічого не чула. Гоб виявився дуже тендітним створінням, бо під час процесу освоєння певних територій тіла Богошитської двічі втрачав свідомість, — так що блюзнірством було б назвати цей процес «траханням»: отямившись, Гоб пояснив, що найкращим способом сексу є безконтактний «лотос» — коли коханці, незалежно від статі, лежать поряд на відстані долоні й випромінюють особливі хвилі блаженства, які через певний час — вісім–десять годин — повністю огортають тіла теплом вищого щастя. Правда, при цьому треба спожити наркотик галуїн. Як людина заклопотана, Богошитська не могла собі дозволити таку тривалу розкіщбо весь її бізнес опинився б під загрозою; а як представниця сатанинського племені, вона не вживала наркотиків, бо найбільшим наркотиком для неї був усе ж таки старий, традиційний, ще від Єви успадкований, контактний спосіб гріховних утіх.

Але їй було цікаво вислуховувати Гоба, який відкрив перед нею цілий потаємний, конспіративний, підземний світ групускул. Вперше від Гоба вона почула про катакомбне існування слизовиків КОМАН, які порівнювали себе з першими громадами християн, переслідуваних жорстокою державою. Гоб змалював Ерні, сидячи в неї на колінах (запах підвалу не вдалося знищити навіть найліпшими шампунями з ванної кімнати Богошитської), світлі обрії майбутнього, коли впадуть державні в'язниці й всі групи, групускули, комуни й громади заживуть вільно й щасливо. Серед невиразно ейфоричного, після прийняття чергової дози галуїна, белькотіння Гоба про перемогу групускулізму–слизовництва досвідчене вухо агентки ДерВару (Ерна Еріхівна пройшла таємний піврічний курс ППС — «політичний провокатор–стукач», — отримавши звання капітана держбезпеки) вловило щось неймовірно нове, нечувано тривожне: слизовики Білого братства з теренів Чорної Орди передали київським побратимам звістку про підготовку армади до наступу на Україну й називали навіть дату вторгнення — 1 серпня 2077 року.

Богошитська одразу ж, у червні 2077–го, кинулася, ігноруючи Чаленка, до Мережка. Старий курдупель, обмацавши Ерну своїм блакитним поглядом (рук не розпускав), ніяк не прокоментував цю жахливу новину лишень порекомендував Ерні тримати язик за зубами й подумати, як реструктуризувати її ріелтерський бізнес. Вона, не розуміючи цього таємничого фінансового терміна, одразу своїм візійно–мистецьким нутром збагнула, що насувається катастрофа, яка або знищить її маленьке існування, або дасть якийсь новий, небачений шанс. Богошитська негайно, за тиждень, продала свій розлогий і прибутковий бізнес, залишивши за собою приміський будинок у Кончі та три таємні квартири, а виручені гроші, за порадою Мережка, поклала на рахунок «ROSUKRHELLENIC BANK», відділення на Кіпрі.

Через два роки після описуваних подій, а саме 12 квітня 2079 року державний секретар, голова канцелярії президента України–Руси, член спілки художників–сюрреалістів України–Руси, заслужений діяч культури України–Руси, почесна громадянка Києва, голова АУРА — асоціації українських революціонерів–автономістів, почесний професор і доктор політології Університету слов'янської дружби імені Столипіна Ерна Еріхівна Богошитська здійснювала ранковий заплив у басейні, змінюючи через кожні сто метрів стиль плавби — від кролю до батерфляю; найліпше почувалася, коли пливла на спині: ноги, наче потужні двигуни, штовхали тіло, а диханню не заважала вода, тож можна було подумати про велике. Тобто про те, як стати королевою краси. Чи просто королевою України.

Ерна Еріхівна влаштувала басейн у переобладнаній глядацькій залі київської філармонії, що стала резиденцією першого президента України–Руси Василя Волі. Звичайно, залишилися білі колони, які прикрашали цю залу й навіть сліпучі труби органа, але там, де колись розміщувались глядачі й оркестранти, тепер плюскотіла вода, очищена озоном (довелося прибудувати невеличку станцію для збагачення води киснем) й від того — блакитно–пестлива, дружня, а не якась болотяно–зеленкувата, пропахчена хлором рідина, що постачалася конторою Шморгуна в розвідні водопроводні мережі міста.

Звучала легка музика юного Моцарта, сприяючи створенню доброї аури навколо високоповажної державної плавчині. Величний рух її хирлявого тіла був сповільнений з'явою на пластиковому борту басейну істоти в білому бруднуватому балахоні — Гоба.

Гоба відпустили з в'язниці РОК, але приставили агентів стеження, щоб з'ясувати всі зв'язки координатора групускул сьомого кола пекла.

— Пані Ерно! Пані Ерно! — ніжним тенором покликав він, відволікаючи її від ранкових найпотаємніших мрій і розрахунків. Богошитська підпливла до бортика і невдоволено кинула:

— Що тобі?

На ній був золотавий купальник фірми «Готтекс» — з тих, що при–значалися для українських учасниць всесвітнього конкурсу краси 2078 року «Міс Глобал», який мав відбутися в Каракасі й не відбувся з відомих причин. На голові Богошитської, щоб не порушити платинової зачіски, красувалося золотаве непромокаюче пластикове шапо, схоже на величезний качан капусти. Чорний зизуватий погляд другої людини в державі лякав Гоба.

— Кажи вже, — нетерпляче збурунила вона ногами воду позаду себе.

— Сьогодні вночі, — прошепотів він, — відбувся надзвичайний з'їзд комуністів–анархістів у зв'язку з загибеллю слизовиків на Банковій. Прийнято рішення головними винуватцями трагедії проголосити генерала Гайдука та його дружину Олю Гудиму Оголосити їм смертний вирок та вічну анафему яку повторювати під час кожного зібрання слизовиків.

— Це все?

— Ні. Також прийняли рішення підтримати президента Волю на виборах.

— Це рішення КОМАН?

— Ні. Його підтримало також Біле братство. Але ми вимагаємо надати нам право голосу.

— Хорошя–я дитина. Візьми у Шя–я-міля свою пайку — вона задоволено відпливла до центру басейну щоб не чути смороду Гоба, дивуючись, як могла мати справу з ним, і картаючи себе за надмірну наївність і допитливість.

Шаміль був начальником охорони Богошитської й розподіляв дози галуїна серед слизовиків.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка