Час великої гри. Фантоми 2079 року Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року»



Сторінка17/29
Дата конвертації05.05.2016
Розмір4.94 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29

57

У чорному настрої, супроводжуваному нестримним тупим головним болем й бажанням нічого не робити, ні з ким не розмовляти, ні про що не думати, через силу Гайдук приїхав до Софійського собору Кінчалася ранкова служба, яку вів митрополит Ізидор: був не в сяючих, наче пасхальне яєчко, ризах, а в чорній монашеській рясі. Людей прийшло зовсім небагато, всередині ще панувала нічна темрява, а кілька тоненьких запалених свічок, здавалося, тільки підкреслювали морок, що завис у храмі. Високо над царською брамою, у пітьмі центрального апсиду тьмяно світилося золоте сяєво, що оточувало постать Оранти; Богоматір, яка в розпачливому жесті здійняла руки до неба, була без младенця Ісуса, від чого здавалася ще самотнішою. Дорослий Ісус, майже непомітний вгорі, дивився на свою Матір з вершини центрального купола.

Ізидор правив заупокійну службу за убієнними слизовиками. Словам його молитви вторив невеличкий хор, що складався зі старих жінок, голоси яких звучали жалібно й дисонансно: віч–на–а-я пам'ять, вічная па–а-м'ять.

Після закінчення служби Гайдук підійшов до Ізидора, поцілував великий золотий хрест, що його тримав митрополит. Ізидор запросив Гайдука до своєї резиденції — митрополичого дому білого двоповерхового барокового будинку що стояв навпроти собору Не надягаючи нічого поверх ряси, владика провів гостя по двору підтримуючи за руку щоб не посковзнувся на слизькому камінні, яким вимощена була доріжка. Падав холодний дощ, і Гайдук подумав, що розплавлена у вогні магма — руїни будинку на Банковій — уже вистигла, ні дим, ні пара не піднімаються з них, тільки стоїть гіркий запах гару.

Піднявшись на другий поверх, Ізидор відкрив двері свого кабінету скромної кімнати, заставленої важкими дубовими шафами для книжок. У лівому кутку кабінету висів різьблений дерев'яний темно–коричневий іконостас з трьома образами і поличкою, на якій мерехтіла запалена лампадка; перед іконостасом стояв аналой, прикритий вишиваним рушником. Праву — світську — частину кабінету прикрашав масивний дубовий робочий стіл митрополита, на якому панував ідеальний порядок: поряд з тоненьким лептоном — акуратно складений стос списаного паперу старовинні книжки з різноколірними закладками, дерев'яне розп'яття, поряд з яким — гуцульський свічник з п'ятьма недогарками воскових свічок й масивна чаша з зеленого скла з вигостреними олівцями.

Ізидор усадовив Гайдука на дерев'яній лавці, прикритій карпатським ліжником, а сам підійшов до кахляної зелено–жовтої печі й приклав до кахлів долоні.

— Змерз.

Зігрівшись трохи, сів у своє робоче крісло за столом, дістав з шухляди сірники й довго запалював свічки, що стояли на столі. На стіні позаду Ізидора висіла масивна, продовгуватої форми, майже в метр заввишки ікона–дошка без окладу: Ісус Христос у темному кольору ночі, хітоні; тьмяно–золотавий німб ледве проглядався навколо голови Спасителя; тонкі пальці правої руки складені для благословення, а ліва рука тримає важку книгу оздоблену коштовним камінням, — Євангеліє. Щось дивне привиділося Гайдуку в цьому образі Христа, чого не міг зрозуміти.

— Чаю вип'єте?

— Ні, — заперечливо хитнув головою Гайдук, відчуваючи, як біль стає нестерпним, шкодуючи, що не ковтнув з ранковою кавою три капсули екседрина. — Мені дуже погано. Тільки ви можете допомогти.

Ізидор підвівся з за столу (ворухнулося полум'я свічок у свічнику залишивши багряні відсвіти на іконі Христа) й сів поряд з Гайдуком: обхопив теплими великими долонями його голову стиснув скроні й тримав руки так довго, аж поки біль почав ущухати.

— Давайте помолимось разом, — запропонував митрополит. — Вам не обов'язково повторювати мої слова. Ви їх не знаєте. Лишень пропустіть їх через своє серце.

Ізидор став на коліна, поряд з ним опустився навколішки гість. Гайдук через силу нахилив голову й заплющив очі, почувши лагідний бас митрополита.

— Господи Ісусе Христе, володарю життя і смерті, незбагненні помисли і шляхи твої. Молю Тебе пом'янути в Царстві Твоєму душі усопших рабів твоїх, що відійшли у вічність без Твого напутнього слова і благословення. Також благаю Тебе, аби простив убієнним гріхи вільні та невільні. Прости і нам. Твоїм рабам смиренним, гріхи наші, слова і справи неправедні, помисли нечестиві, дії жорстокі, в чому каємось перед Тобою, Спасителю.

Низько схиляємо в покорі і жалобі голови наші перед Твоїми шляхами небесними, перед мудрістю і добротою Твоєю і молимо — спаси і помилуй нас та осіни своєю благодаттю. І даруй Царство Небесне невинно убієнним, бо Ти — суддя живих і мертвих.

В ім'я Отця, і Сина, і Духа Святого, амінь.

Гайдук, не розплющуючи очей, перехрестився, відчувши, що головний біль поступово відступає. Відкрив очі й побачив, як Ізидор плаче беззвучно, змахуючи сльози пальцями.

— Я цього не хотів, повірте, — ворухнувся Гайдук, підводячись з колін. — Часу майже не було на підготовку операції.

— Знаю. Вірю. Треба каятись. І вам, і мені, і всім. Бо слизовики, якими б жахливими були — це частка нашого народу Наші заблудлі діти. Там згоріло двоє моїх священиків, які допомагали тим нещасним знайти віру лікували хворих.

— Це моя провина, — Гайдук подивився у вічі митрополиту зустрівши погляд, сповнений співчуття.

Ізидор застережливо підняв руку.

— Тільки не впадайте в гріх гордині, генерале. Це — від сатани, не від Бога. Не беріть на себе всі гріхи і злочини світу цього. Бо не дано нам зрозуміти волі Господньої. Він послав вам випробування, й від вас залежить, як ви його пройдете.

— Чи не забагато випробувань? — спитав Гайдук. — І навіщо мені їх проходити? В ім'я чого? В ім'я нової зірочки на погонах, яка мене не цікавить? В ім'я тих людей, які спритно всілися у високі крісла і які викликають у мене дедалі більшу огиду? Я переживаю, владико, глибоку кризу яка загрожує моїй сім'ї. Я відчуваю, що можу втратити найдорожче… останнє, що є в мене. І все в ім'я чого? Я не хочу бути головним катом країни. Це не моє.

— А ким ви хочете бути? — митрополит уже повернувся до сюго крісла.

Гайдук задумливо похитав головою:

— He знаю, владико. Мені подобалась моя професія. Я вірив, що захищаю державу, виконую важливу роботу в ім'я держави. Навіть убиваючи людей. Я почував себе справжнім воїном, і це подобалося мені. Все в ім'я України. Але виявилося, що далеко не все робилося задля України, виявилося, що сама Україна — це великою мірою міф, бо дуже часто я захищав не інтереси українського народу а інтереси купки мерзотників, зграї бандитів, які захопили, окупували Україну пошматували її, ненавидячи її, — а я служив їм вірою і правдою… А тепер… тепер — я ні у що не вірю, владико. Ми вигадали казочку про Нульовий Час, про можливість почати все з чистого аркуша… але це — чергова ілюзія. Залишився надто великий потенціал ненависті, заздрості, жадібності, брехні, що душать тих, хто рветься до влади, хто стоїть у владі. Навіть Великий Спалах і Велика Темрява не очистили їхні душі.

Гайдук замовк, але Ізидор, важко горблячись у своєму кріслі, уважно слухав, не перебиваючи. Дивно: чим більше говорив Гайдук (ще півгодини тому не міг вимовити слова), тим менше боліла голова, тим далі відступала його туга.

— А з другого боку маємо слизовиків. Тих, хто не хоче жити в державі, кому держава — ворог. Ми зараз маємо великі проблеми зі створенням війська. Молодь не хоче воювати, захищати свою землю, не хоче чути про Збройні Сили… В суспільстві поширена ідеологія слизовиків… Ви питали, ким я хочу бути, владико. Мені здається, що коли був самозваним священиком, отцем Георгієм чи Фавном — я був самим собою… Але час від часу не витримував, хапався за зброю, бо не міг дивитися байдуже на те, що коїлося навкруги…

Ізидор ще довго мовчав, осмислюючи почуте. Два свічних недогарки згасли, митрополит загасив пучками пальців позосталі. Стало зовсім темно. До кабінету хоч і вповзав сірий ранок, проте ікона за спиною Ізидора геть зчорніла, тільки ліва її частина, здавалося, зберігала залишки світла.

— Ваша місія — творити державу — мовив Ізидор, потираючи обпечені свічками пальці. — 1 словом, і мечем.

— І вогнем? — іронічно спитав генерал.

— І вогнем, якщо треба. Це дуже непросто, це важкий шлях, це часом гріх смертний, але це ваша доля, це ваша місія, яку поклав на вас Господь. I це ваша кара і мука. І не думайте, що ваше покликання воїна суперечить бажанню бути священиком. Історія знає багато прикладів воїнів Христових, які тримали в правій руці меч, а в лівій — Євангеліє. Думаєте, вони не страждали? Але вони вимолювали прощення в Господа, а потім знову йшли в бій, знову грішили… Мені здається, що в вас живе почуття справедливості, стремління до справедливості. Тобто те, що папа римський Бенедикт назвав обов'язковою рисою для політика. Знаєте, що казав Святий Августин?

Гайдук знизав плечима.

— Заберіть справедливість — і чим же тоді обернеться держава, як не зграєю розбійників? Не відступайте, пане генерале, від свого покликання, хоч би як важко вам було. Творіть справедливу державу інакше народ наш зникне.

Митрополит наблизився до Гайдука, поклав руку на його голову.

— Відпускаю гріхи рабу Божому Ігорю–Георгію. Нехай Господь охоронить вас. І, будь ласка, передайте пані Олі, що я дуже прошу її прийти до мене.

Гайдук підвівся й обійняв митрополита. Ізидор підвів його до свого крісла; витягнув з шухляди електричний ліхтарик й спрямував промінь світла на ікону–дошку яка висіла над робочим столом.

— Я помітив, як ви дивилися на цей образ. Я ним дуже пишаюся. Це старовинна копія ікони Христа–Пантократора з шостого століття. Походить з Синайського монастиря. Фактично, це — перше зображення Христа, яке дійшло до нас. Воно виконано не олійними фарбами, а древньоєгипетською технікою енкаустики. Через те ікона зберегла таку могутню силу кольорів. Але головне в цій іконі — це обличчя Христа. Віками священики і вчені, художники і богослови намагаються зрозуміти таємницю Його обличчя. Подивіться.

Світло вихопило лик Ісуса, і Гайдук переконався в тому, що не ПОМИЛЯВСЯ: обличчя було дивно асиметричне, суперечило законам небесної гармонії; ліва частина обличчя — умиротворено спокійна, лагідна, сповнена світла й доброти, а права — затемнена, з чорним оком, погляд якого був суворий і гнівний.

— У цьому — амбівалентна природа Христа, його роздвоєність Боголюдини, — пояснив митрополит. — Так, так, саме роздвоєність, хоча це скидається на богохульство. Сяєво Боже поєднується з пристрастями людськими.

Ліхтарик згас, і образ занурився в сутінки.

Що ж тоді казати про нас, слабких і грішних людей? — перехрестився Ізидор. — 1 коли ви зустрінете цілком святу людину як вам здається, — не вірте. Святість визначається не зовнішньою оболонкою вчинків, усього того, що сьогодні зветься іміджем. Усе це — фарисейство. А мірою покаяння, глибиною самопосвяти, самовіддачі Христу готовністю пройти свій хресний шлях до кінця…

Митрополит зітхнув і знову перехрестився.

— І коли ви бачите цілком пропащу злочинну гріховну людину — не вірте. Якщо це не ангел безодні, не виплодок сатани, ви можете знайти в його душі залишки Божого світла.

Вже прощаючись з Ізидором, стоячи на порозі кабінету Гайдук спитав:

— Владико, що це за ікона Божої Матері Київської держави, про яку згадував Василь Воля? Пам'ятаєте? На Софійському майдані. Де вона тепер, яка її доля?

Ізидор низько похилив голову наче завинив чимось перед Гайдуком.

— Це гріх великий. Мій і Василя Волі. Мій — тому що промовчав, не сказав правду Боявся, мабуть, образити президента. А його гріх у тому що такої ікони не існує. І ніколи не існувало. Це брехня, вигадка — чи президента, чи його оточення. Справа в тім, що існує російська легенда, буцімто в 1917 році в день зречення від престолу царя Ніколая Другого в селі Коломенському об'явилася ікона Божої Матері «Державної», яка тримала в руках скіпетр і державу розміром з добрий футбольний м'яч, з царською короною на голові, а Ісус сам по собі, тримався, наче приклеєний до її тіла. Це — жахливе святотатство, святокрадство, знущання з християнства. Такими акціями, як ця, московське православ'я знищувало само себе, стаючи агітпропом шовіністичної держави… Я дуже шкодую, що наш президент зважився на такий крок… Мене питають ієрархи, віряни, журналісти: де ця ікона Київської держави? Я ухиляюся від прямої відповіді, а потім відмолюю свій гріх. Може, Господь почує мої молитви і простить…

Він благословив Гайдука і тричі розцілувався з ним.

Дощ посилився, наче маскувальною сірою сіткою вкривши собор, пам'ятник Богдану Хмельницькому і прилеглі будинки. Гайдука чекали охоронці. Двоповерховий жовтий автобус так і лежав, перекинутий, на майдані: шибки були вибиті й сидіння зірвані; покришок на колісних дисках не було — мабуть, десь протестанти — слизовики чи вороги слизовиків — палили їх, додаючи їхній масний чорний дим до загальної мряки.

— На Дегтярівську — наказав Гайдук, сідаючи до «Козака Мамая».

Крук зрозумів: на Дегтярівській розміщувався таємний спецізолятор РОК — невеличка тюрма, одноповерховий будинок, оточений високим муром, на воротах якого висіла іржава вивіска: «Склад металобрухту тресту Заготсировина № 15».



58

Спецізолятор був переповнений слизовиками, яких розподілили на дві категорії: білі і червоні. Гайдука зустрів старший слідчий майор Домбровський та щойно призначений комендант тюрми лейтенант Мармиза, які провели його до кімнати для слідчих дій, куди через кілька хвилин притягли Таса–Фелікса–Троцького; його було важко впізнати — без чорної шевелюри, вусів та борідки, зі зморшкуватою, наче поверхня мозку лисиною, підбитим оком та вибитими зубами.

Гайдука залишили сам на сам з Тасом.

Він мовчки дивився на в'язня, відчуваючи нудотний сморід слизовиків. З подивом побачив руки Таса, який тримав їх на столі: ніяких копитець — темно–коричневі від крововиливів, спухлі, мов розварені сосиски, пальці, вирвані нігті, замість яких — чорні лунки–заглиблення. Тас сидів, не підводячи погляду вивчаючи свої понівечені руки.

— Назвіть своє ім'я, прізвище, рік народження, професію, — нарешті перервав Гайдук мовчання.

— Я — Фелікс Бикоріз, кликуха Тас, — повідомив в'язень, ледве ворушачи губами. — Народився в Києві у 2057 році у так званій промзоні. Мати — повія–алкоголічка, батько невідомий. У віці вісім років я пішов від матері, примкнув до групускули НАРЕВ. Націоналістів–революціонерів. Був пійманий жандармами Мережка, які віцепили мені в мозок чіп — як казали, «чіп вищої освіти». Виявилося — чіп стукача.

«Йому всього двадцять два роки, — жахнувся Гайдук. — Про імплантацію чіпів ДерВаром уперше чую».

— Продовжуйте.

— Розчарувався в НАРЕВ… Всі божевільні, а вони — найбожевільніші. — Фелікс вперше глянув на Гайдука. — Вони хотіли побудувати українську державу для українців і вимагали, щоб усі члени НАРЕВ довели, Ш.0 мають українське коріння до п'ятого коліна. Ніхто не зміг — бо в кожного серед предків траплялися росіяни, євреї, поляки, індійці, африканці… А я взагалі свого батька не знаю. Може, він малаєць? В НАРЕВ я зустрівся з Василем Капраном — нинішнім президентом України–Руси. Він розколов НАРЕВ і створив ЛУК.

Гайдук удав, що проігнорував це повідомлення, наче й не почув.

— Далі.

— Після того, як я здав Мережку керівництво НАРЕВ — частину з них було вбито за невідомих обставин, частина загинула на каторзі, частина чомусь уникла покарання, — я наказом Мережка був переведений на інший напрямок — КОМАН. Це було три роки тому КОМАН щойно починав свою діяльність і став дуже популярним у середовищі маргіналів.



— Чим популярний? Ідеями, методами?

— Не тільки. КОМАН був постачальником драгів Білому братству їм це подобалось. Вони надавали нам неоціненну допомогу Були нашими вухами і очима. Справа в тім, що, споживаючи такі драги, як галуїн, члени Білого братства, перш ніж накласти на себе руки, набували здатність передавати один одному думки на відстань. Вони, повзаючи по вулицях, сидячи в усіх брудних канавах чи підвалах, попереджали нас про небезпеку про засідки чи облави. їм дуже подобалися наші ідеї щодо знищення держави. Ми повністю ними керували.

— А як Мережко ставився до ідей КОМАН?

— Ніяк. — Фелікс замовк і заплямкав губами. — Можна прийняти ліки? Голова болить.

— Можна.

За сигналом Гайдука прийшов літній фельдшер у брудному халаті й дав Феліксу капсулу і склянку з водою. Проковтнувши капсулу («Чи не екседрин?» — подумав Гайдук), Фелікс обережно витер рот рукою і знову зиркнув коротко на Гайдука. Його погляд був сповнений ненависті.

— Яка чисельність Білого братства і червоних слизовиків КОМАН?

— До війни тисяч триста «білих», причому вони почали об'єднуватися з жебраками і дервішами з азійської частини, з Київ–East. КОМАНів значно менше — до тисячі активних бійців. Після війни втрати були величезні. Але під час Великої Темряви кількість «білих» знову значно зросла за рахунок безпритульних дітей. Думаю, зараз приблизно двісті тисяч парків, хворих на AIDS та PSV, туберкульоз. Плюс бомжі, психи та геї.

— А членів КОМАН?

— Душ п'ятсот. Але ідейних і професійних.

— Хто ними керує?

— Ніхто, у КОМАН немає вождя. У цьому його принципова відмінність від більшовизму чи махновщини. Це мережа, а не вертикаль. Справжні слизовики. Тому КОМАН безсмертний.

— А яка роль Мережка? — домагався Гайдук.

— Мережко був моїм шефом і працював зі мною напряму Він дуже розумна людина. Я йому вдячний за те, що врятував мені життя.

— Хто був той Пухир, до якого мене привели? На четвертому поверсі?

Гайдуку здалося, що в очах Фелікса майнув страх.

— Не знаю.

— Хто? — з погрозою перепитав Гайдук.

— Можливо, хтось з групускули інформації та піару.. Я дійсно не знаю.

— Слухай мене, Феліксе… — терпець Гайдукові уривався. — Якщо ти думаєш, що я добрий слідчий, ти помиляєшся. Я хотів тобі дати шанс. Хотів, щоб ти вижив і працював на нас. Ти не хочеш. Зараз тебе знову пропустять через «карусель», і ти багато чого пригадаєш. Згода?

І, не чекаючи відповіді. Гайдук дав сигнал забрати Фелікса. До кімнати привели його подружку Зореславу і всадовили навпроти Гайдука. Він не помилявся тої ночі у тунелі — вона й справді була сліпа. Замість очей — білі шпаринки, затиснуті повіками.

Понюхавши повітря, Зореслава сказала:

— Я знаю, хто ти. Ти — головний державний убивця. Я пам'ятаю твій запах. Це ти спалив невинних дітей. Ми знайдемо тебе, твою сім'ю, твоїх дітей і онуків і спалимо. І твою державу.

Після невеличкої паузи Гайдук спокійно звернувся до неї:

— Я знаю, що вас зовуть Зореслава. Знаю, що ви були головною волхвинею священної ради рідновірів України. Знаю, що з вами сталося, і співчуваю вам. Але як ви потрапили до цього кубла червоних слизовиків, які хочуть підірвати нашу країну? Невже мало нещасть спізнав наш народ? Це так ви служите руським богам?

— Fuck you, — сплюнула Зореслава у бік Гайдука, але плювок вийшов кволий і ледве долетів до середини столу Гайдук узяв чистий формуляр допиту зіжмакав папір, витер слину й викинув у бачок для сміття. Почувши дзенькіт кришки бачка, Зореслава здригнулася, подумавши, що незнайома, але страшна людина, яка сиділа навпроти, клацнула затвором пістолета.

— Ненавиджу тебе, вбивця, ненавиджу всіх вас, пси холуйські… Давай, вбивай!

— Мені жаль вас, Зореславо, — Гайдук з відразою подивився на її чорне, немовби обвуглене, обличчя. — Чому ви зрадили рідновірів?

— Пішов ти нах, вівчарка поліцейська… Не я їх зрадила, а вони мене! Вони! А Тас підібрав мене, обігрів, виходив… Що тобі треба від мене, падлюко?

У приступі істерики вона почала бити кулаками по столу й дряпати темно–сіру пластикову поверхню.

— Мені нічого від вас не треба, — сумно сказав Гайдук, відчуваючи новий напад головного болю. — Просто я випадково дізнався про вас, вашу хворобу Як лежали ви самотня на вулиці Сковороди…

— Хто тобі це сказав? — припинила шкребти нігтями по столу Зореслава. — Хто?

— Один молодий хлопець, який дуже страждає. Зовуть його Маркіян, Воїслав. Чи Нестор. Він кохав вас… Думаю, і зараз кохає.

— Кохає? Кохає? — захлиналася в риданнях Зореслава. — Це його закляття на мені… Де він? Що він тобі казав? Мовляв, Зореслава така курва, що кинула його заради трахання?

— Він нічого такого не казав. Заспокойтеся. Дати вам води?

Тут Зореслава вистрибнула з за столу ставши посередині кімнати, й почала швидко розстібати байковий сірий тюремний халат — не встиг Гайдук опам'ятатися, як вона скинула халат і голою стала перед ним, підперши руки в боки.

— Так, я курва! Я хотіла трахатись, хотіла спізнати щастя, а він мені молов щось про Святослава, про його череп… Я почала всім давати й була щаслива. І тобі дам, якщо хочеш. Подивись, хіба я тобі не гарна? А хочеш, покажу тобі, як це робиться?

Вона поклала праву руку поміж ніг.

— Показати?

Дивлячись на її чорне, наче обгоріле, сліпе потворне обличчя, не можна було повірити, що тіло її — біле, з невеличкими дівочими грудьми, звабливе і прекрасне — належить тій самій людині.

До кімнати увійшла огрядна наглядачка і гримнула:

— Ану Зорько, припини цей зайоб! Думаєш, якщо ти курва, то можна шмоньку начальнику показувати? Вдягнися негайно!

Наглядачка накинула на Зореславу халат і, всадовивши за стіл, вийшла. Гайдук сидів мовчки. Зореслава, затуливши сліпі очі долонями, наче в пориві сорому тихо схлипувала.

— Це я в усьому винна, — плакала вона. — Він мене кохав, а я… по–справжньому кохав. А я зрадила його, смертельно образила… Такого чоловіки не прощають. І ніякі мої оргазми, і конвульсії, і злягання на горищах і в підвалах не можуть замінити його кохання. Це — кара Божа… я заслужила її. Він мені вірші писав, а я…

— Що ви думаєте далі робити?

— Буду разом з Тасом. Я люблю його. Я його не кину що б з ним не трапилося…

— Хто такий Пухир — той, на четвертому поверсі?

— Це — Мережко. Радник Таса. Тас його також врятував… Він дуже хворий. А що ти зробив з Мережком? Га? Ти його вбив?

Огрядна наглядачка вивела Зореславу зі слідчої кімнати. Через декілька хвилин Мармиза притягнув на спині Фелікса, скинув його на стілець і став по стійці струнко перед колишнім братчиком. В гармонійних, наче відкарбованих у ході природного добору аристократичних рисах його обличчя не було нічого, що свідчило б про безжальну жорстокість Мармизи.

— Що, Миколо?

— Які будуть вказівки, пане генерале?

— Ідіть. Я вас викличу — Гайдук уважно подивився на в'язня — чи здатний він відповідати на запитання після «каруселі».

— Я розкажу все. Тільки заберіть цього… — простогнав Фелікс.

— Яку роль відігравав Мережко в КОМАН?

— Після приходу до влади Клинкевича Мережко перейшов на нелегальне становище й переховувався на таємній квартирі ДерВару на Оболоні. Я знав адресу цієї квартири і відвідував його. Під час Великої Темряви він, покинутий усіма, дуже бідував. Ми з Зореславою допомагали йому Торік він захворів на міксомікоз і дуже страждав…

— Ви не про страждання цієї людини кажіть, а чим він займався.

Фелікс змовк, але, згадавши про можливий третій тур «каруселі», продовжив розповідь.

— Він став головним ідеологом і гуру КОМАН. Навчав слизовиків стратегії й тактики боротьби, читав курс підпільної роботи, викладав правила конспірації. Це було дуже змістовне навчання.

— А вибухи?

— З початку року коли стало зрозуміло, що невдовзі держава буде відновлена, Мережко запропонував узяти на озброєння тактику терористичних актів. Першим був замах на генерала Гайдука біля Феофанії.

— Успішний?

— Судячи з того, що ви допитуєте мене, — ні. Виконували недосвідчені бойовики з Борщагівської групускули. Повний провал, майже всі вони загинули. Ледве трупи встигли винести. Мережко лютував, казав, що втрачено унікальний шанс. Після того він порадив перейти до вибухів, порекомендував нам двох підривників, агентів ДерВару Перший вибух ми організували біля Києво–Могилянської академії. Потім хотіли підірвати спортивний зал «Космічний», але церемонію раптово перенесли на Софійський майдан. Тоді ми не встигли. Але домовилися за наступної нагоди організувати вакуумний вибух, який зніс би Софійський та Михайлівський собори. Загинули б усі люди в цій зоні.

— Як ви збиралися це робити?

Тас розумів, що підписує собі смертний вирок, але зупинитися вже не міг. Точніше — не хотів. Життя втратило для нього сенс.

— З допомогою Мережка та його підривників ми розробили схему розстановки чотирьох–п'яти автомобілів, завантажених вибухівкою. При одночасному підриві зарядів виникав вакуум страшної руйнівної сили.

— Де брали вибухівку?

— З таємного складу ДерВару біля Умані. У Мережка були там свої люди.

— Звідки надходили наркотики для слизовиків?

— До Великого Вибуху регулярно — з Афганістану переважно з транспортними колонами Фрідмана. В цьому секторі працювали люди Крейди. Після Вибуху наркотики йшли переважно з підпільної лабораторії Крейди під Полтавою. Про все, що я знав, я дав свідчення майору Домбровському.. Дайте мені спокій, генерале. Сил немає.

— Ви ні про що не шкодуєте?

Тас–Фелікс Бикоріз задумався, потім виплюнув на підлогу кривавий згусток.

— Шкодую. Є три речі, яких шкода. Перша. Шкодую, що тоді тебе, генерале, не вбили, коли їхав вінчатися зі своєю сучкою. Напартачили, засранці. Друга. Шкодую, що не підірвали нах всю вашу Русь–Україну на Софійському майдані. І всіх зрадників на чолі з Капраном і Богошитською. Третє. Шкодую, що Зореслава залишиться одна… Загине без мене.

Він підвівся, тремтячи від холоду й передчуття смерті. Ні в чому не був схожий на самовдоволеного маленького Льва Троцького у червоно–чорному балахоні, а нагадав Гайдукові одного закатованого до півсмерті молодого таджика, якого вели в Пешаварі на страту: в сіро–жовтому дранті, яке ледь прикривало понівечене тіло, неголений, з запалими щоками й чорним поглядом ненавидячих усе очей.

— Вас судитиме військовий трибунал. Не тільки за вибухи в Києві та інших містах. Але і за жертви серед слизовиків. Своїм безглуздим ультиматумом ви спровокували цю бійню. Вас присудять до страти і повісять на Майдані Незалежності. Ви хочете щось сказати?

— Будьте ви прокляті разом з вашою державою. Хай живе революція… — ВИЙШЛО: ЛЕ–ВО–ЛЮ–ЦІЯ — безсило, без оклику Тас ледве прошепотів це велике слово.

…Дегтярівська вулиця була занурена в суцільну мокву. Біля «Козака Мамая» виднілась якась постать, хоча охорона спецізолятора пильно стежила, щоб ніхто підозрілий не вештався перед ворітьми. Двері бронеавтомобіля були прочинені — незнайомий розмовляв з Круком. Гайдуку здалося, що він звідкись знає цього довготелесого чоловіка; побачивши, як той відкидає правою рукою довге волосся з обличчя, пригадав: це Нестор–літописець. Або Маркіян. Або Воїслав. Волосся в юнака було мокре, а вигляд розгублений.

— Я звертаюся до вас не як до генерала, а як до отця Фавна, — сказав Нестор.

Гайдук жестом руки зупинив охоронців, які збиралися відтиснути не відому їм людину.

— Слухаю вас.

— Мені сказали, що Зореслава тут.

— Так, — сухо підтвердив Гайдук.

— Як ви думаєте, чи можу її побачити? Поговорити? — Нестор був у старому промоклому до нитки пальті, з волосся й ріденької борідки крапала вода.

— Ви де живете? В братстві? — спитав Гайдук.

— Ні. Я повернувся до Києва, працюю в газеті «Український час». Живу в квартирі батьків.

— Я дозволяю вам побачитись з Зореславою. Скажете майору Домбровському Якщо вона погодиться бути з вами, можете взяти її на поруки.

Гайдук дістав з заднього сидіння плащ–палатку, дав її Нестору.

— Літопис написали? — спитав, дивлячись, як юнак скидає мокре пальто й надягає плащ–палатку.

— Ні, — неохоче сказав Нестор. — Є інший сюжет.

— А чашу Святослава шукаєте?

— Що її шукати, — похмуро, не дивлячись на Гайдука, відповів Нестор. — На Подолі в китайському магазині продаються сотні чаш Святослава. Будь–яка ціна, будь–який розмір…


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   29


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка