Час жити і час помирати



Сторінка1/18
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.47 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Час жити і час помирати
I

У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці. В Африці, під шаленим обстрілом англійців, мертвим теж доводилося довго лежати на нейтральній смузі, чекаючи, поки їх поховають, але сонце робило своє. Нічний вітер приносив солодкуватий і важкий запах — мертв’яків розпирало газами; наче привиди, зводились вони у світлі чужих зірок, немов знову збиралися піти в бій — мовчки, без надії, наодинці. Але вже перед світанком вони всихали і, неймовірно зморені, припадали до землі, немовби хотіли заритися в неї. І коли потім їх знаходили, більшість із них були легесенькі і висхлі, а від деяких через тиждень залишались хіба що скелети, котрі потріскували кістками у тепер завеликих мундирах. Це була суха смерть, у пісках на сойці та вітрі. В Росії смерть була липка і смердюча.

Дощ сіявся кілька днів. Сніг розтавав. А ще місяць тому намети сягали людського зросту. Розбите село, що складалось на перший погляд із самих лише спалених дахів, щодня збільшувалося в розмірах — у міру того, як меншало снігу. Спочатку з-під нього визирнули віконні рами, за кілька ночей з’явилися двері, згодом — східці ганків, що спускалися прямо в брудно-білу кашу. Сніг усе танув і танув, і з-під нього з’являлися мертві. Вони лежали тут уже давно. Село безліч разів переходило з рук до рук — у листопаді, грудні, січні й тепер, у квітні. Його займали і залишали, залишали і знову займали, а завірюха так замітала вбитих, що нерідко через кілька годин санітари вже не могли їх розшукати. І мало не щодня біла ковдра знову вкривала руїни, немов та сестра-жалібниця, що застилає білим простирадлом закривавлене ліжко.

Спершу показалися забиті в січні. Вони лежали зверху і проступили вже на початку квітня, невдовзі після того, як почав танути сніг. Тіла закам’яніли на морозі, обличчя здавалися виліпленими із сірого воску.

Їх скидали в могилу, мов колоди. На узвишші, біля села, де снігу було менше, його розгорнули, і продовбали мерзлу землю. Це була важка робота.

В забитих у грудні виявлялася зброя, яка належала забитим у січні,— гвинтівки і гранати вгрузали в сніг швидше, ніж тіла; інколи знаходили й каски. У цих трупів було легше зрізати розпізнавальні знаки під мундирами, від талого снігу одяг уже встиг розмокнути. Вода стояла і в роззявлених ротах, наче в утоплеників. Деякі трупи вже трохи повідтавали, і коли їх переносили, тіла ще не згиналися, але руки вже звисали і гойдалися в такт ході, немовби посилаючи вітання з жахливою, майже цинічною байдужістю. У всіх, хто полежав на сонці, спершу розмерзались очі. Вони вже втратили природний блиск і стали драглистими, незвичними. Крига повільно танула і витікала з очей. Здавалося, трупи плачуть.

Несподівано на кілька днів повернулись міцні морози. Сніг узявся крижаним панциром, перестав просідати. Та незабаром знову повіяв гнилий, розпарений вітер.

Спочатку на білому тлі з’явилася сіра пляма. За годину вона перетворилась на руку, піднесену до неба і скорчену судорогою.

— Ще один, — мовив Зауер.

— Де? — запитав Іммерман.

— Там, біля церкви. Може, спробуємо відкопати?

— А навіщо? Вітер сам відкопає. За церквою ще чимало снігу. Може, в метр, а то й два. Це чортове село лежить в якійсь улоговині. Чи тобі знову кортить набрати в чоботи крижаної води?

— Та ні, дякую! — Зауер кинув погляд у бік кухні.— Не чув, що даватимуть жерти?

— Капусту. Капусту з свининою, картоплю і воду. Свинини, як завжди, не вистачить.

— Капуста! Звичайно! Втрете на цьому тижні.— Зауер розстебнув штани і став до вітру. — Ще рік тому струмінь бив, мов із шланга, — гірко зауважив він. — Як у справжнього військового. І почував я себе добре. Харчі були першокласні! Щодня ми давали належну кількість кілометрів! Думав, уже скоро й додому. А тепер, справляю малу нужду, як паршива цивільна кляча, ні тобі настрою, ні задоволення.

Іммерман засунув руку під мундир і заходився солодко чухатись.

— А мені байдуже, мені все оце байдуже — тільки б знову стати цивільним.

— А мені, гадаєш, ні? Та тільки схоже на те, що ми довіку зостанемось солдатами.

— Атож. Будь героєм, доки не вріжеш дуба. Тепер лише есесівці мочаться по-справжньому. — Зауер застебнув штани. — Чом би й не так! Вся найбрудніша робота лягає на наші плечі, а почесті — їм. Ми по два-три тижні б’ємося за яке-небудь кляте містечко, а в останній день з’являються есесівці і переможно входять у нього першими. Поглянь лише, як з ними панькаються. Шинелі в них завжди найтовщі, чоботи найкращі, а шмат м’яса найбільший!

Іммерман усміхнувся:

— Тепер уже й есесівці не беруть міст. Тепер і вони дають драла. Точнісінько, як ми.

— Е, ні, не так. Ми не розстрілюємо й не палимо все, що трапляється на шляху.

Іммерман перестав чухмаритись і насторожився.

— Що це сьогодні з тобою? — запитав здивовано. — Раптом якісь людські інтонації прорізались? Не дуже розганяйся, а то почує Штайнбреннер і не розминутись тобі із штрафною ротою. А сніг перед церквою тим часом осідає нижче! Руку вже видно аж по лікоть.

Зауер поглянув у бік церкви.

— Якщо сніг танутиме так і далі, то завтра небіжчик висітиме на якому-небудь хресті. Непогане місце. Якраз там, де цвинтар.

— Хіба там цвинтар?

— Звичайно. Ти що, забув? Адже ми тут один раз уже побували. Під час останнього наступу наприкінці жовтня.

Зауер схопив свій казанок:

— А ось і похідна кухня! Мерщій до неї, а то перепадуть нам самі помиї.

Рука росла й росла. Здавалося, це вже не сніг тане, а вона сама повільно підіймається із землі, неначе німа загроза, закам’яніле волання про допомогу.

Командир роти Рае зупинився.

— Що воно там таке?

— Якийсь мужик, пане лейтенант.

Рае придивився пильніше, розглядаючи вицвілий рукав.

— Це не росіянин, — сказав він.

Фельдфебель Мюкке поворушив у чоботях пальцями ніг. Він не міг терпіти ротного командира. Щоправда, він і зараз стояв перед ним струнко — дисципліна понад усякі там особисті почуття, але, щоб виявити своє презирство, непомітно ворушив пальцями ніг у чоботях. «Йолоп, — думав він. — Базікало!»

— Нехай його витягнуть, — звелів Рае.

— Слухаюсь!

— Негайно ж надішліть туди кількох людей. Видовище не з приємних!

«Ганчірка, — думав Мюкке. — Вже наклав у штани! Неприємне видовище! Може, ми ще не надивились на мертв’яків!?»

— Це німецький солдат, — сказав Рае.

— Слухаюсь, пане лейтенант! Ось уже чотири дні ми знаходимо тільки росіян.

— Нехай його витягнуть. Тоді довідаємось, хто він.

Рае попростував до своєї квартири. «Самовпевнена мавпа, — думав Мюкке. — Має піч, теплу хату ще й залізного хреста[1] на шиї. А в мене чортма навіть залізного хреста першого ступеня. А я ж заслужив його не менше, ніж цей усі свої брязкальця».

— Зауер! — гукнув він. — Іммерман! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребер! Гіршман! Бернінг! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець — поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!

Підійшов Штайнбреннер.

— Об заклад? — перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності.— На скільки?

Мюкке на мить завагався.

— На три карбованці,— сказав нарешті.— На три окупаційні карбованці.

— П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.

— Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.

Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.

— Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?

Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним. обережним. Всі знали, що той стопроцентний нацист.

— Добре, добре. — Мюкке дістав з кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. — Сигарету?

— Можна!

— А фюрер не курить, Штайнбреннере, — недбало кинув Іммерман.

— Стули писок!

— Сам стули!

— Ти тут, видно, розжирів! — Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії.— Мабуть, уже все позабував, та?

Іммерман розсміявся:

— У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.

— Годі патякати! — сказав Мюкке. — Треба копати. Наказ командира роти.

— Ну що ж, почнемо! — Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.

— Відколи це в наряді курять? — запитав Іммерман.

— Ми не в наряді,— роздратовано заявив Мюкке. — Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.

— Це не росіянин, — сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.

— Не росіянин? — Штайнбреннер спритно і впевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. — А й справді! Форма німецька. — Він обернувся. — Мюкке, це не росіянин! Я виграв!

Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.

— Нічого не розумію, — промурмотів він. — Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.

— А може, ще з жовтневих, — промовив Гребер. — Тоді тут проходив наш полк.

— Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.

— Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.

— Це правда, — підтвердив Зауер.

— Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала і поховала всіх убитих. Напевно!

— Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.

— Я чую це від тебе вже вдруге. — Штайнбреннер поглянув на Гребера.

— Коли маєш охоту, можеш почути ще і втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.

— А тепер ми що, відступаємо?

— Тепер ми знову повернулися сюди.

— Отже, відступаємо — так чи ні?

Іммерман застережливо штовхнув Гребера.

— А що, може, йдемо вперед? — запитав той.

— Ми скорочуємо свою лінію, — відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі.— Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.

— У нього на пальці перстень, — раптом промовив Гіршман. Він прогріб іще й вивільнив другу руку мертвого. Мюкке нахилився.

— Справді,— підтвердив він. — Навіть золотий. Обручальний.

Всі подивилися на перстень.

— Будь з ним обережнішим, а то цей мерзотник ще зіпсує тобі відпустку. Доповість, що ти панікер. Він так і жде нагоди.

— Він просто задавака. Гляди, краще сам не вклепайся. Ти в нього більше на прикметі, ніж я.

— Чхати мені на нього. Я відпустки не матиму.

— На ньому нашивки нашого полку, — мовив Гіршман, розгортаючи руками сніг.

— Отже, тепер немає жодного сумніву, що це не росіянин? Чи не так? — Штайнбреннер ошкірився до Мюкке.

Ні, не росіянин, — сердито відповів той.

— П’ять карбованців! Жаль, що не побилися об заклад на десять. Давай грошики!

— При мені немає.

— А де ж вони? Чи не в рейхсбанку? Ану давай!

Мюкке розлючено подивився на Штайнбреннера. Потім дістав з кишені на грудях гаманець і відрахував гроші.

— Сьогодні мені не везе. Прокляття!

Штайнбреннер сховав гроші.

— По-моєму, це Райке, — сказав Гребер.

— Що?


— Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.

— Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.

— І все-таки це Райке.

— Звільніть йому голову.

Гребер і Гіршман відгрібали далі.

— Обережно! — гукнув Мюкке. — Не зачепіть голови.

Нарешті З-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очницях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор недоліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.

— Я його не впізнаю, — сказав Мюкке.

— А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.

— Витріть йому очі.

Якусь мить Гребер вагався. Потім обережно змів сніг рукавицею.

— Так, це він, — мовив тихо.

Мюкке захвилювався. Тепер він сам перейняв на себе командування. Коли йдеться про офіцера, вирішив він, командувати має старший чином.

— Підніміть його! Гіршман і Зауер візьмуть за ноги, Штайнбреннер і Бернінг — за руки. Гребере, обережніше з головою. Нумо, всі разом — раз, два!

Тіло трохи подалося.

— Ану ще разок! Дружніше!

Труп знову трохи подався. Із снігової ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.

— Пане фельдфебель, нога відпадає! — гукнув Гіршман.

Це був лише чобіт. Він наполовину зсунувся! Від талої води ноги в чоботях погнили і м’ясо розповзлося.

— Опустіть на землю! — закричав Мюкке.

Та було вже пізно. Тіло випорснуло, і чобіт залишився у Гіршмана в руках.

— Там хоч нога є? — спитав Іммерман.

— Поставте чобіт збоку і розгрібайте далі,— гримнув Мюкке на Гіршмана. — Хто б міг подумати, що тіло вже розклалося зовсім? А ви, Іммермане, помовчте. Майте повагу до смерті!

Іммерман здивовано поглянув на Мюкке, але нічого не сказав. Через кілька хвилин усе тіло відгребли від снігу. В мокрому мундирі знайшли гаманець з документами. Літери порозпливались, але дещо можна було розібрати. Гребер не помилився; це був лейтенант Райке, той самий, що восени командував взводом у їхній роті.

— Треба негайно доповісти, — сказав Мюкке. — Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!

Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рае сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рае вийшов з ним на вулицю.

Зупинившись біля мертвого тіла, Рае хвилину мовчки дивився на нього.

— Закрийте йому очі,— мовив нарешті.

— Неможливо, пане лейтенант, — відповів Гребер. — Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.

Рае перевів погляд на розбиту церкву.

— Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?

— Домовини довелося покинути, — доповів Мюкке. — У нас було кілька про всякий випадок. Тепер вони дісталися росіянам. Гадаю, вони їм знадобляться.

Штайнбреннер зареготав. Рае не сміявся.

— А можна зробити домовину?

— Швидко її не зробиш, пане лейтенант, — відповів Гребер. — А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.

Рае кивнув.

— Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.

Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.

— Фельдфебель Мюкке! — гукнув Рае.

— Я, пане лейтенант!

— Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.

— Слухаюсь, пане лейтенант!

— Одному господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…

— Я йду добровільно, — вихопився Штайнбреннер.

— Гаразд.

Обличчя Рае залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.

«Пішов до своєї печі,— подумав Мюкке. — Ганчірка! Що ж тут такого — розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»

— Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, — сказав Штайнбреннер. — Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?

— Про мене!

На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, — думав він. — Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»

— Якої ви думки про Рае? — запитав він Штайнбреннера.

Той здивовано поглянув на нього:

— Адже він наш ротний командир, чи не так?

— Звичайно. А взагалі?

— Взагалі? Що — взагалі?

— Нічого, — невдоволено буркнув Мюкке.

— Глибше не треба? — запитав найстаріший з росіян. Було йому років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.

— Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, — гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав. Його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.

— Треба глибше, — сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.

— Для нас? — поцікавився росіянин.

Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.

— Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткав пельку. По-твоєму, тут що, базар? — І всміхнувся, його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.

— Ні, це могила не для вас, — промовив Гребер.

Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть; і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу, людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.

Росіянин не ворушився. Кров з розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці — кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.

Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрілити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.

— Лягай униз! — скомандував він.

Росіянин кинув мотику і ліг у яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.

— Не коротка? — запитав Штайнбреннер Гребера.

— Ні. Райке був невисокий.

Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:

— Вилазь!

Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.

— Так, — сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. — А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.

Був ранній ранок. Тьмяно-червона смуга підперізувала горизонт. Скрипів сніг; уночі знову прихопив морозець. Свіжовикопані могили чорніли.

— Прокляття, — обізвався Зауер. — Знову вони нам підсунули свиню. З якого дива ми повинні цим займатися? Чому не СД? Вони ж спеціалісти спроваджувати на той світ! Чому саме ми? Це вже втретє. Ми ж чесні солдати.

Гребер недбало тримав у руках гвинтівку. Сталь була наче крижана. Він натягнув рукавиці.

— Для СД в тилу вистачає роботи.

Підійшли інші. Лише Штайнбреннер був дуже бадьорий і не виглядав заспано, його тонка шкіра рожевіла, немов у дитини.

— Послухайте, — промовив він. — Там серед них ота корова. Залиште її для мене.

— Тобто як це для тебе? — запитав Зауер. — Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.

— Він і думав, — уставив Іммерман.

Штайнбреннер обернувся й визвірився:

— А тобі звідки відомо?

— Вона його не пустила.

— Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж? Якби я захотів оту червону корову, вона б нікуди не ділася.

— А може, й ділася б.

— Годі вам теревенити, — Зауер відкусив шматок жувального тютюну. — Якщо хочеш пристрелити її власноручно, будь ласка. Мені не особливо кортить.

— І мені теж, — додав Гребер.

Інші промовчали. Посвітлішало. Штайнбреннер сплюнув і люто промовив:

— Розстріляти — це надто велика честь для бандитів. Патронів на них жаль! Їх слід повісити!

— А де? — Зауер оглядівся навколо. — Може, ти бачиш хоч одне дерево? Чи накажеш робити шибеницю? Але з чого?

— Ось і вони, — сказав Гребер.

З чотирма росіянами з’явився Мюкке. Два солдати конвоювали їх спереду, два ззаду. Першим ішов дід, за ним жінка, потім два молодших чоловіки. Всі четверо, не чекаючи наказу, вишикувались перед могилами. Перш ніж стати до могили спиною, жінка заглянула вниз. На ній була червона вовняна кофта.

Лейтенант Мюллер з першого взводу вийшов з хати ротного командира. Він заступав Рае при виконанні вироку. Це було смішно, але формальностей нерідко ще дотримувалися. Кожний розумів, що четверо росіян, можливо, були партизанами, а можливо, й ні. Але їх все одно допитали за всталеною формою й винесли вирок, не залишивши їм жодних реальних шансів. Та й що тут було з’ясовувати? Вони нібито переховували зброю. Тепер їх мали розстріляти з дотриманням усіх формальностей, в присутності офіцера. Наче для них це мало якесь значення.

Лейтенант Мюллер мав двадцять один рік, його прислали в роту лише півтора місяця тому. Він оглянув засуджених і прочитав вирок.

Гребер подивився на жінку. Вона спокійно стояла в своїй червоній кофті перед могилою. Молода, міцна, здорова, створена, щоб народжувати дітей. Вона не розуміла того, що читав Мюллер, але знала, що це смертний вирок і що за кілька хвилин життя, яке так нестримно пульсує в і її жилах, буде обірване назавжди. І все-таки жінка стояла спокійно, немовби нічого особливого не сталося і вона лише трохи промерзла на ранковому морозі.

Гребер помітив, як Мюкке багатозначно щось прошепотів Мюллеру, Той звів брови.

— А не можна зробити це потім?

— Краще зараз, пане лейтенант, так простіше.

— Гаразд. Робіть, як знаєте.

Мюкке ступив наперед.

— Скажи он тому, щоб скинув чоботи, — звернувся він до діда, що розумів німецьку, й показав на молодого полоненого.

Старий виконав його наказ. Говорив він тихо, майже співучим голосом. Той другий — худий чоловік, до якого він звернувся, спершу нічого не збагнув.

— Ану швидше! — гримнув Мюкке. — Чоботи! Скидай чоботи!

Старий повторив те, що сказав раніше. Молодий нарешті зрозумів, чого від нього хочуть, і, як людина, котра усвідомила свою помилку, почав квапно скидати чоботи. Стоячи на одній нозі й незграбно підстрибуючи, він стягав чобіт з другої. «Чому він так поспішає? — думав Гребер. — Щоб померти хвилиною раніше?» Чоловік узяв чоботи в руки й покірно простягнув їх Мюкке. Чоботи були добрячі. Мюкке щось пробурмотів і показав рукою вбік. Чоловік поставив чоботи і повернувся назад у ряд. Він стояв на снігу в брудних онучах, з них виглядали жовті пальці ніг, і він ніяково їх ховав.

Мюкке уважно оглядав інших. Побачивши в жінки хутряні рукавиці, звелів покласти їх поряд з чобітьми. Червона кофта теж привернула його увагу. Вона була міцна й добротна. Штайнбреннер нишком посміювався, але Мюкке так і не наказав жінці роздягнутися. Чи то остерігався Рае, який міг усе бачити з вікна; чи то не знав, що йому з тією кофтою робити потім. Він одійшов убік.

Жінка щось швидко заговорила російською мовою.

— Запитайте, що вона хоче, — сказав лейтенант Мюллер. Він був блідий. Він уперше брав участь у страті.

Мюкке перепитав старого росіянина.

— Вона нічого не хоче. Вона лише проклинає вас.

— Що? — крикнув Мюллер, нічого не зрозумівши.

— Вона проклинає вас, — повторив старий голосніше. — Вона проклинає вас і всіх німців, які ходять по російській землі. Вона проклинає ваших дітей! Вона мріє про той день, коли її діти розстріляють ваших дітей, як зараз ви розстрілюєте нас.

— Ну й гадюка! — Мюкке оторопіло втупився в жінку.

— У неї двоє дітей, — сказав дід. — І в мене три сини.

— Досить, Мюкке! — нервово гукнув Мюллер. — Ми ж не пастори!

Відділення стало струнко. Гребер стиснув у руці гвинтівку. Він знову скинув рукавиці. Сталь обпікала пальці холодом. Поруч стояв Гіршман. Він завмер і весь аж пожовтів. Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч. Раніше, коли його призначали в таку команду, він стріляв у повітря, але тепер уже давно цього не робив. Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші чинили так само, і часом мало не всі навмисне не влучали в ціль. Тоді процедура повторювалась, і таким чином полонених страчували двічі. Щоправда, був випадок, коли жінка, яку не вбили одразу, кинулась на коліна і слізно дякувала їм за подаровані кілька хвилин життя. Він не любив згадувати про ту жінку. Але таке більше й не повторювалось.

— На приціл!

Крізь проріз Гребер бачив росіянина. Це був той самий старий з бородою і синіми очима. Мушка розділяла його обличчя навпіл. Гребер прицілився нижче; останнього разу він комусь зніс пострілом підборіддя. В груди стріляти надійніше. Він помітив, що Гіршман занадто підняв цівку і стрілятиме вище полонених.

— Мюкке стежить! Візьми нижче. Ліворуч! — пробурмотів він.

Гіршман послухався.

— Вогонь! — пролунала команда.

Росіянин немовби став навшпиньки, збираючись ступити до Гребера. Потім вигнувся, наче відображення в кривому дзеркалі ярмаркового балагана, і впав навзнак. З ями стирчали його ноги. Інших двоє попадали одночасно, там, де стояли. Той, що без чобіт, в останню мить підняв руки, щоб затулити обличчя. Одна його рука повисла на сухожиллі, наче ганчірка. Росіянам не скручували рук і не зав’язували очей. Про це просто забули.

Жінка впала долілиць. Вона була ще жива. Спершись на лікоть і підвівши голову, дивилася на солдатів. На обличчі Штайнбреннера відбилося задоволення. Крім нього, в неї ніхто не цілився.

З могили почувся голос старого; потім стало тихо. Тільки жінка все ще лежала, спираючись на лікті. Повернувши до солдатів своє вилицювате обличчя, вона щось прохрипіла. Старий росіянин був мертвий, і ніхто вже не міг перекласти, що вона каже. Вона лежала, спираючись на лікті, неначе велика строката жаба, що не може зрушити з місця, і хрипіла, не відводячи погляду. Здавалося, жінка не бачить, як збоку до неї підходить роздратований її хрипінням Мюкке. Вона все хрипіла й хрипіла, і лише в останню мить побачила пістолет. Відкинувши голову, вона вп’ялася зубами в руку Мюкке. Той вилаявся і лівою рукою з розмаху вдарив її в підборіддя. Коли зуби розціпились, він вистрілив їй у потилицю.

— Нікчемні стрільці,— гаркнув Мюкке. — Цілитись не вмієте!

— Це Гіршман, пане лейтенант, — доповів Штайнбреннер.

— Ні, не Гіршман, — заперечив Гребер.

— Тихо! — крикнув Мюкке. — Вас не питають! — Він поглянув на Мюллера. Той стояв страшенно блідий, заціпенілий. Мюкке нахилився, щоб оглянути інших росіян. Приклавши пістолет до вуха одного з молодших, вистрілив. Голова сіпнулася і знову впала. Мюкке заховав пістолета й подивився на свою руку. Потім дістав носовичка й перев’язав рану.

— Помажте йодом, — порадив Мюллер. — Де фельдшер?

— В третій хаті праворуч, пане лейтенант!

— Негайно йдіть туди!

Мюкке пішов. Мюллер подивився на розстріляних. Жінка лежала, розпластавшись, на мокрій землі.

— Покладіть її в яму й закопайте, — звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка