Чарівник Земномор'я



Сторінка9/9
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ОСТРІВ ІФІШ


 

У селищі на острові Західне Ручище Гед провів три дні. Трохи відпочивши, він узявся лагодити човен, яким розжився в одного з тутешніх жителів. Суденце було таки нівроку — просмолене, міцне, з високою щоглою та справжнім вітрилом. Тепер можна було спокійно плисти, вкладаючись спати просто серед моря. Як і більшість човнів у цих краях, Гедів був обшитий дошками, щільно припасованими одна до одної, — завдяки цьому судно могло витримати не один шторм. Човен було зроблено на совість, але все одно Гед промовив кілька заклять, щоб убезпечити його у далекій дорозі. У човні могли поміститися принаймні троє людей, і старий, якому належало суденце, казав, що колись вони разом з братами виходили в море навіть у негоду. На відміну від хитрого ґонтійського рибалки, дідок з поваги до чаклуна ладен був віддати човен задарма. Та Гед щедро віддячив старому, зціливши його очі від більма, яке загрожувало сліпотою. Втішений острів'янин на прощання сказав: — Ми називали наш човник "Струмінчиком", а ти назви його "Світозором" і намалюй очі на борту. Тоді мої зіркі очі будуть дивитися з цього незрячого дерева і берегти тебе від скель та рифів. Бо я вже майже забув, скільки світла є у цьому світі, а ти мені його повернув! Коли до Геда повернулася сила, він охоче узявся допомагати тутешній громаді у її повсякденних справах. У селищі жили такі самі прості люди, як і його односельці з Північної Долини. Гед почувався серед них, як удома. Він добре розумів гризоти і біди цих нужденних людей. Тож без зайвого галасу зцілював хворих і калік, заворожував від моровиці, накладав чари на отари овець і кіз, щоби ті завжди були ситими та плодючими. Старовинною руною "Симн" він заворожував веретена, прядки, весла, бронзові та кам'яні знаряддя, які йому приносили селяни. А руну "Пірр" Гед накреслював на дахах будинків, захищаючи їхніх мешканців від пожежі, буревію та безумства. "Світозор" був готовий до походу, його вдосталь завантажили водою та сушеною рибою. Проте Гед залишився у селищі ще на один день, щоби вивчити з тутешньою молоддю балади про подвиги Мореда та Хавнорську битву. Кораблі з Архіпелагу надто рідко приставали до берегів Західного Ручища, тому пісні, які були складені кількасот літ тому, були для острів'ян новими, і вони бажали їх почути, дізнатися про долі героїв тих урочистих балад. Якби Геда не гнала вперед невідома сила, він би залюбки залишився серед цих людей на тиждень чи й на місяць. Але у молодого чаклуна не було вибору — наступного ранку він підняв вітрило і взяв курс на південь, у Закрайні широти, бо саме туди дременула Тінь. Гед уже не потребував магії, щоби знайти її. Він знав, що тепер його нерозривно з'єднує з Тінню тонесенька струна, і байдуже, скільки миль, морів і земель їх розділяє! Тож хлопець упевнено плив уперед, довіряючи вітру, який гнав його на південь. Так він плив цілу добу, а вранці наступного дня пристав до острова Веміш. Люди в порту з осторогою позирали на Геда, а невдовзі серед натовпу з'явився й місцевий чаклун. Він зміряв Геда важким поглядом, тоді вклонився й улесливо промовив: — Пане Великий Маг! Пробачте мені мою нерозважливість і зробіть нам ласку, прийнявши все, що може знадобитися в дорозі, — їжу, воду, парусину, линви. Моя донька принесе вам до човна смажених курей. Звичайно, ви можете покинути наш острів, коли забажаєте, але зважте на те, що наші люди налякані. Позавчора дехто з них бачив незнайомця, який з півночі на південь переходив наш тихий острів. Але ніхто не бачив ані корабля, на якому він прибув сюди, ані судна, на якому відплив. До того ж той чоловік не відкидав тіні, а ще очевидці стверджують, що він був схожим на вас. Почувши це, Гед ґречно вклонився чаклунові, повернувся на пристань і негайно залишив Веміш. Він не хотів лякати острів'ян і наживати собі ворога в особі тутешнього чаклуна. Мудріше було ще раз переночувати у морі, а заодно й обміркувати почуту від чаклуна новину, адже вона наводила на неабиякі роздуми. День скінчився, а ніч минула під холодним дощем, який шепотів над морськими просторами аж до світанку. Дощ тривав до полудня, а північний вітер продовжував гнати човен уперед. Туман розвіявся, час від часу з-за хмар визирало сонце. Пополудні просто перед собою Гед побачив низькі блакитні пагорби величезного острова, над яким світило бліде зимове сонце. Дим із коминів стелився понад сірими дахами невеличкого міста, що розкинулося між горбами. Після безмежного, одноманітного моря то був доволі приємний краєвид. Услід за рибальськими човнами Гед зайшов у гавань і пришвартувався до причалу. Піднявшись осяяними вечірнім сонцем вулицями, він навідався до таверни під назвою "Харекі", де добрий ель та смажена на вогнищі баранина зігріли йому тіло і душу. Тут було ще кілька подорожан, купців зі Східних широт. Але здебільшого у таверні розважалися міщани, котрі прийшли сюди посидіти за кухлем елю й обмінятися новинами. На відміну від боязких і неотесаних рибалок із Західного Ручища, тутешні мешканці були веселими і говіркими. Звичайно, вони відразу впізнали у Гедові чаклуна, та не обмовились про це жодним словом, хіба що шинкар, ніби між іншим, сказав (а він таки любив побалакати), що їхньому місту, Ісмаї, дуже поталанило, адже тут мешкає справжній маг, котрий здобув освіту в Роукській школі й отримав чарівну патерицю від самого Архімага. І хоч його наразі немає в місті, однак він живе саме тут, у родинному будинку. Отож, з усього сказаного виходило, що ще один майстер Високої Магії тут нікому не потрібен... — Як то кажуть: "Дві чарівні патериці в одному місті неодмінно мають зустрітись!" Еге ж, добродію? — люб'язно усміхаючись, закінчив шинкар. Отаким нехитрим робом він тактовно натякав Гедові на те, що мандрівному чаклунові, котрий живе з власної магії, в Ісмаї робити нічого. "Отакої!" — подумав Гед. Спочатку його ввічливо спровадили з Веміша, а тепер ще делікатніше виганяють з Ісмая! Що сталося зі знаменитою гостинністю, якою так славляться мешканці Східних широт? Адже Гед був на острові Іфіш, тут народився його друг Ветч. Однак, судячи з усього, тутешні мешканці не надто церемоняться з чужинцями...

 

 



І все ж Гед зауважив, що обличчя у людей тут справді були добрими. І раптом зрозумів, що від них його відділяє страшна прірва — її уособлювала ота потвора з пітьми, довічне прокляття, що затьмарює його душу. Він відчував себе крижаним вітром, що знадвору ввірвався в зігріту родинним вогнищем кімнату, чи зловісним чорним птахом, якого буря принесла із заморських країв. І що швидше він піде звідси геть разом зі своєю лихою долею, то краще буде для цих людей. — Я недовго у вас гостюватиму, — сказав він шинкареві. — За день або два я виходжу в море... Він сказав це байдужим голосом. Хазяїн таверни, поглянувши на тисову патерицю в кутку, вирішив промовчати і так щедро наповнив Гедову чашу бурштиновим елем, що аж піна полилася через вінця. Гед розумів, що йому слід пробути в Ісмаї лише одну ніч. Ні тут, ні деінде йому не були раді. Він мусив скоритися долі. Але, нестерпно втомившись від холодної порожнечі моря, від безмежної тиші, яку не порушував жоден звук, Гед вирішив заночувати в Ісмаї, а вже вранці покинути місто. Спав він довго і прокинувся доволі пізно. За вікном падав легкий сніжок. Подавшись у місто, Гед безцільно бродив вуличками та провулками, спостерігаючи за людьми, що займалися своїми справами. Він дивився, як діти у хутряних кожушках штурмують снігові фортеці та ліплять снігових баб; дослухався до теревенів, що долинали з відчинених дверей крамниць; милувався роботою коваля, котрий махав важенним молотком, куючи бронзовий щит. Крізь вікна, в яких відбивалося червоно-золоте сонце, він бачив жінок, котрі працювали за ткацьким верстатом, вряди-годи кидаючи усміхнений погляд на дитину або чоловіка, що сиділи поруч. Але все це було таким далеким для нього, немовби з чужого світу, де люди живуть своїми радощами, а він приречений на самотність і печаль. А проте зараз Гед не міг дозволити, щоби смуток і безнадія заволоділи його єством. Настала ніч, а чаклун продовжував блукати вулицями, не маючи бажання повертатися до таверни. Несподівано він почув жваву розмову чоловіка і дівчини, що пройшли повз нього бруківкою міської площі. Гед озирнувся, бо впізнав цей голос. У сутінках, які де-не-де кидалися врозтіч від тьмяного світла газових ліхтарів, він наздогнав цих людей. Дівчина відсахнулась, а чоловік поглянув на нього і підняв чарівну патерицю, щоби відвернути можливу загрозу. Це було вже занадто! Голос Геда тремтів, коли він ображено промовив: — Я гадав, що ти впізнаєш мене, Ветче. Та все ж Ветч якусь мить вагався. — Так, я впізнав тебе, — сказав він зрештою, опускаючи патерицю, і обійняв його за плечі. — Я справді тебе знаю! Ласкаво прошу, друже мій, ласкаво прошу! Як кепсько я тебе привітав — неначе примару, що виринула з-за рогу. А я ж чекав на тебе, я давно виглядав тебе... — То це ти той славетний чаклун, яким не нахваляться в Ісмаї? Я думав... — Звичайно, я тутешній чаклун. Але послухай, я розкажу тобі, чому не впізнав тебе, друже. Можливо, я надто завзято розшукував тебе. Три дні тому... А ти не був три дні тому на Іфіші? — Я приплив сюди вчора. — Три дні тому на вулиці сусіднього села Куора я бачив тебе. Тобто я був свідком твоєї появи... Або появи твоєї подоби... А, може, просто бачив чоловіка, схожого на тебе. Він з'явився переді мною, виходячи з міста. Але коли побачив мене, відразу ж зник за рогом. Я покликав його, та не почув відповіді, я пішов за ним, але він кудись зник. Жодного сліду! Тільки земля край дороги вкрилася памороззю. Мене це дуже здивувало... І тепер, коли я знову зустрів тебе, то спершу подумав, що то примара. Вибач, Геде... Ветч тихо, щоби не почула дівчина, промовив істинне ім'я друга. Гед і собі тихо назвав істинне ім'я Ветча: — Пусте, Естаріоле. Я також радий тебе бачити... Можливо, у його відповіді Ветч відчув щось більше, ніж звичайну радість. Ще тримаючи Геда в обіймах, він заговорив до нього Істинною Мовою: — Ти вийшов із пітьми, але знову потрапив у біду, Геде. Але так чи інак, — ти для мене завжди радість. А тоді ґардійською мовою з кумедним акцентом, характерним для жителів Східних широт, додав: — Ходімо, ходімо з нами додому! Вже пізно і час сховатися під дах! До речі, познайомся: це моя сестра, наймолодша і найгарніша, але ти й сам це бачиш. Щоправда, вона ще не дуже мудра, але менше з тим! Звати її Тростинка. Тростинко, а це Яструб, мій найкращий друг! — О, Великий Маг, — привітала його дівчина і ввічливо вклонилася на знак поваги, затуливши очі руками, як це зазвичай заведено серед жінок у Східних широтах. Втім, від Геда не сховався її зацікавлений погляд. Дівчині було приблизно років чотирнадцять, вона була смаглявою, як і брат, і тендітною та стрункою. На рукаві її накидки сторожко блимав очима справжній дракон, щоправда, ще дуже маленький, завбільшки з долоню. Вони пішли разом по темній вулиці. Через деякий час Гед зауважив: — У нас на Ґонті вважають, що ґонтійки — найхоробріші жінки у світі, але я ще ніколи не бачив дівчини, яка б замість браслета носила дракона. Тростинку це розсмішило і вона відповіла йому просто: — Це ж тільки харекі! Невже у вас на Ґонті не водяться харекі? — Ні, не водяться, та й драконів у нас теж немає. То що, ця істота — не справжній дракон? — Та ні! Цей малюк живе у дубовому листі і живиться осами, хробаками та яйцями горобців. Брат часто розповідав мені про звірка, з яким ви не розлучалися. Отек, здається? А що, він і досі з вами? — Ні, тепер уже ні... Ветч озирнувся, ніби хотів про щось запитати у Геда. Та, либонь, вирішив залишити питання на потім. Згодом вони усамітнилися біля коминка в будинку Ветча. Хоча Ветч і був поважним чаклуном острова Іфіш, він жив разом із молодшим братом і сестрою у маленькому містечку Ісмай, в якому й народився. Його батько був заможним купцем і залишив дітям просторий міцний будинок, наповнений розкішним домашнім начинням — тонким мереживом, керамікою, бронзовим і мідним посудом. Усе це стояло на різьблених поличках, а ще більше зберігалося в скринях. В одному кутку просторої вітальні стояла таонійська арфа, в іншому — ткацький верстат Тростинки з високою рамою, інкрустованою слоновою кісткою. Незважаючи на скромність і простоту, якими завше вирізнявся Ветч, у рідному Ісмаї він був могутнім магом і власником багатого маєтку. У будинку також жила родина старих слуг, які доглядали за порядком у домі, а ще -молодший брат Ветча, вельми жвавий хлопчина, і Тростинка, швидка та мовчазна, наче рибка. Вона приготувала друзям вечерю і сама поїла з ними, слухаючи їхню розмову, а згодом нечутно вийшла до своєї кімнати. У будинку було затишно і спокійно. Від його міцних стін наче віяло теплом і миром. Гед, скинувши поглядом осяяну вогнищем кімнату, промовив: — Саме так і повинна жити людина. — Так живе лише частина людей, — озвався Ветч. — У кожного — своє життя... А зараз розкажи мені, друже, що з тобою сталось і що ти пережив за ті два роки, відколи ми востаннє бачились. І ще скажи, куди і чому ти так поспішаєш, адже я бачу, що надовго ти у нас не залишишся... Гед розповів йому про свої поневіряння, нічого не приховуючи. Вислухавши його історію, Ветч деякий час сидів у мовчазній задумі, а тоді твердо промовив: — Я піду з тобою, Геде. — Ні. — Але я мушу піти з тобою! — Ні, Естаріоле. Це не твій справунок і не на тебе впало прокляття. Я сам випустив зло на волю, тож мушу сам загнати його назад. Я не хочу, щоб через мене постраждав хтось інший, а найменше хотів би, щоби то був ти. Адже саме ти намагався утримати мене від лихого вчинку, Естаріоле... — Гордість завжди володіла твоїм розумом, — сказав Ветч, посміхаючись, ніби вони розмовляли про якісь дрібниці. — А тепер подумай: звичайно, це полювання — твоя справа, але якщо воно скінчиться невдало? Чи не потрібен тобі гонець, котрий принесе звістку про твою поразку на Архіпелаг? Адже тоді Тінь отримає страхітливу силу. А якщо ти переможеш потвору, то хіба не буде доречним, щоби хтось розповів про твій подвиг на всіх островах Земномор'я, оспівав його у героїчних баладах? Я, звісно, знаю, що це не моє діло, але я мушу піти з тобою. Ветч добре сказав і Гед не міг відмовити другові, але він все ж зауважив: — Мені не можна було лишатись у цьому місті ще на один день. Я знав це, однак залишився... — Чаклуни не зустрічаються випадково, хлопче, — сказав Ветч. — Зрештою, як ти сам сказав, я був із тобою на початку твого шляху. Тож, можливо, я маю дійти з тобою до кінця, — він підкинув у вогонь кілька сухих полін, і якийсь час вони сиділи мовчки, спостерігаючи за полум'ям. — Є одна людина, про яку я нічого не чув ще з тієї ночі на Роукському пагорбі... Та я й не хотів розпитувати про нього у школі! Я маю на увазі Бурштина... — Він так і не отримав чарівної патериці. Влітку Бурштин покинув Школу і подався на острів Оу, де став придворним чаклуном. Це все, що я про нього знаю. Друзі знову помовчали, дивлячись на вогонь і насолоджуючись теплом. Вони тримали ноги просто біля вогнища, і полум'я ледь не лизало їм п'яти, зігріваючи усе тіло. Нарешті Гед тихо промовив: — Є лише одна істина, Естаріоле, якої я справді боюся. І, можливо, страх мій стане ще сильнішим, якщо ти підеш зі мною. Там, біля островів Східної і Західної Ручищ, у кам'яному мішку я зустрівся з тією потворою, я схопив її і намагався утримати. Та вона була порожньою і просочилася мені крізь пальці. Я не зміг її перемогти. Вона втекла, а я кинувся за нею навздогін. Це може статися ще не раз. Я не маю над нею влади. Можливо, мій двобій ніколи не скінчиться: не буде ні поразки, ні перемоги. Така собі нескінченна пісня... Можливо, мені доведеться змарнувати власне життя, до скону ганяючись за Тінню — з острова на острів, від міста до міста... — Годі! — перебив його Ветч, зробивши лівою рукою жест, який відвертає зло, промовлене вголос. Побачивши це, Гед тихцем посміхнувся, адже то були дитячі витівки, чари не для справжнього чаклуна. Ветч і досі залишався милим наївним хлоп'ям, незважаючи на феноменальне вмінням чітко мислити і проникати в суть речей та явищ. І от цього разу він усе схопив на льоту: — Я думаю, що ти міркуєш неправильно. Байдуже, що я бачив тієї ночі на роукському пагорбі, але зараз ти стоїш наприкінці свого шляху. Врешті-решт, ти з'ясуєш сутність Тіні і її природу, зрозумієш, що вона собою являє, а тоді ти знищиш цю потвору. Хоча важко сказати напевне, що воно за проява... Є одна річ, яка не дає мені спокою. Зараз Тінь ходить у твоїй подобі — вона стала твоїм двійником. Такою її бачили на Веміші, такою зустрів її і я. Як таке могло статися, і чому раніше вона не з'являлася на островах Архіпелагу, прибравши твою подобу? — Кажуть, що у Закрайніх широтах всі закони змінюються... — Правду кажуть! Наприклад, на Роуку я опанував низку чудових заклять, а тут вони чомусь не діють, або діють навпаки. Одначе на цих островах трапляються такі чари, про які ніколи не чули на Роуку. Кожна земля має свої власні сили. І що далі ти будеш від Внутрішніх земель, то менше знатимеш про особливості і дію цих сил. Але мені здається, що Тінь змінилася не тільки тому, що потрапила сюди... — Мені також так здається. Коли я перестав тікати від Тіні, повернувся до неї обличчям, то, либонь, моя воля змусила її змінитися. І тепер вона не може, як колись, висотувати з мене енергію. Усі мої вчинки відображаються в ній, адже вона породжена мною... — На Оскілі вона назвала тебе Істинним ім'ям. Чому ж вона не зробила цього вдруге, коли ви зчепилися у кам'яному мішку? — Не знаю. Можливо, вона черпає силу у моїй слабкості. Навіть її голос нагадує мій... Але як вона дізналась моє Істинне ім'я? Я довго розмірковував над цим, відколи залишив Ґонт, але й досі не знаю відповіді. Можливо, Тінь зовсім не має власного голосу і може говорити лише тоді, коли їй вдається полонити тіло живої істоти. Тобто вона мусить стати перевертнем, щоби спромогтися бодай на слово... — Тоді ти маєш стерегтися зустрічі з іншим перевертнем... — Я гадаю, — відповів Гед, нахилившись над розжареним вугіллям і відчуваючи, що його морозить, — я гадаю, що ще однієї зустрічі з перевертнем не буде. Ми тепер міцно прив'язані одне до одного. Тінь уже не може звільнитися від мене і заволодіти тілом іншої людини, як це вона зробила зі Скіорхом. Тепер вона може оволодіти лише мною, якщо мій страх візьме гору і я почну знову тікати від неї. Тоді Тінь здобуде перемогу. Одначе коли я тримав її в обіймах, вона перетворилася на хмаринку і вислизнула з моїх рук... Звісно, вона може втекти ще не раз, та я все одно її знайду, бо навічно пов'язаний із цією потворою, виплодом зла та жорстокості. Я переслідуватиму її доти, доки не дізнаюся те, що дасть мені владу над нею, — її Істинне ім'я. — А хіба є імена у мешканців потойбічного світу? — замислено промовив Ветч. — Архімаг Ґеншер вважав, що ні. Але мій наставник Оґіон з ним не погоджувався... — "Суперечки великих магів не мають меж", — процитував Ветч, гірко посміхаючись. — На острові Оскіль господиня замку присягалася, що Камінь Теренон назве мені ім'я Тіні, але я чомусь не вірю її словам. Одначе дракон з острова Пендор теж пропонував мені назвати ім'я потвори в обмін на свою безпеку. Хтозна, можливо, що все те, про що сперечаються маги, дракони знають напевне. Вони мудріші за людей. — Мудріші, але не добріші... А що то за дракон? Ти мені не розповідав про зустріч із драконом! Вони бесідували до пізньої ночі, і хоча щоразу поверталися до сумної теми Гедового майбутнього, однак радість від усвідомлення того, що вони знову разом, перемагала все. Їхня дружба була міцною і непорушною, витримавши випробування часом і долею. Вранці Гед прокинувся в гостинній оселі друга, насолоджуючись блаженним відчуттям спокою та затишку. Цілий день його огортав цей легкий ранковий спокій, і Гед сприймав його радше не як добрий знак, а як великий дарунок долі. Йому здавалося, що, покинувши цей дім, він втратить свій останній прихисток... Щоб залагодити деякі справи перед від'їздом із Іфіша, Ветч і його підмайстер подалися до якогось селища на півночі острова. Гед залишився вдома з Тростинкою і середульшим братом Ветча, якого звали Муре. То був простий добросердий хлопець, котрий не володів магічним даром і ніколи не залишав рідного острова. Його життя було легким і безтурботним. Гед навіть трохи заздрив Муре, а той точнісінько так само ставився до Геда. Кожному з них здавалося, що вони занадто різні, незважаючи на те, що були однолітками і мали по дев'ятнадцять років. Гед подумки дивувався: як це людина, що прожила дев'ятнадцять років, може бути такою безтурботною?! Але йому подобалася легка привітна вдача Муре, хоча із ним Гед почувався незграбним і похмурим. Навіть не здогадуючись, що Муре заздрив шрамам, які спотворювали обличчя Геда, вважаючи їх слідами кігтів дракона, чарівною руною та відзнакою справжнього героя. Так чи інак, але вони соромились одне одного. Натомість Тростинка доволі швидко позбулася святобливої стриманості і поводилася з Гедом пристойно і впевнено, як і личить господині. Молодий чаклун щиро заприязнився з дівчиною, котра, до речі, раз у раз закидувала його питаннями, на які, за її словами, ніколи не відповідав старший брат. Два дні вона збирала для Геда і Ветча харчі — пекла пшеничні коржі, готувала в'ялену рибу, м'ясо та інші смаколики, доки чаклун не пояснив їй, що вони не збираються мандрувати без перепочинку аж до самого острова Селідор. — А де саме цей Селідор? — Дуже далеко, в Західних широтах... Дракони там живуть так, як у нас миші! — Ха! Ото дивина! Зате у нас водяться дракони завбільшки з мишеня. Ось, беріть м'ясо. Ви певні, що їжі вистачить? Послухайте, я не розумію. Адже ви з моїм братом — могутні чаклуни! Для чого вам голодувати? Коли захочеться їсти, чому комусь із вас б не сказати: "Пиріжок із м'ясом!" — і перекусити, застосувавши свої чари? — Магія — не всесильна... Але недарма кажуть, що словами ситий не будеш. Скільки не повторюй "Пиріжок із м'ясом!" — все одно це будуть лише слова... Ми, звичайно, можемо вичаклувати пиріжок і навіть зробити його духмяним і апетитним з вигляду, та все одно це буде тільки ілюзія. Такий пиріжок, може, й обдурить голодний шлунок, але сил не додасть... — Звісно ж, чаклуни — не кухарі, — кинув Муре, котрий сидів біля вогнища навпроти Геда, майструючи з дерева декоративну скриньку. Хлопець любив столярувати, щоправда, поки що був не надто вправним різьбярем. — А кухарі, на жаль, не чарівники, — зауважила Тростинка, стоячи навколішки біля вогню і пильнуючи за тим, чи не підрум'янилися коржі, що пеклися просто на гарячих цеглинах. — Але все-таки я не розумію тебе, Яструбе. Я ж бачила, як промовивши одне лише слово, брат чи навіть його підмайстер запалювали світло серед пітьми! І воно було яскравим і живим — справжнім світлом, а не ілюзією! — Звичайно, — погодився Гед, — світло є силою. Великою силою і джерелом життя. Воно не залежить від наших потреб, а існує само по собі. Світло сонця та зірок разом зливаються у часі, а час випромінює світло. По суті, життя — це Сонце, рух якого по небосхилу суголосний із плином часу. А там, де панує пітьма, чаклун може викликати світло, назвавши його Істинне ім'я. Та зазвичай, коли ти бачиш, як чаклун намагається викликати якусь річ, щоб вона виникла перед ним, то це не має нічого спільного із тим світлом, яке існує насправді. У такому разі маг звертається до сил, могутніших за природні. Щоби викликати щось надзвичайне, потрібно назвати його Істинним ім'ям, а це таке мистецтво, яким легковажити не можна... Ой, Тростинко, поглянь, твій дракончик поцупив коржа! Дівчина, не зводячи очей з Геда, так уважно слухала, що навіть не помітила, як харекі, котрий грівся, сидячи над вогнищем на жердині для чайника, тихцем поцупив пшеничного коржа. Той був більшим за самого злодюжку. Тож Тростинка посадила ящірку собі на коліна і почала годувати її крихтами, міркуючи над словами молодого чаклуна. — Отже, ви не будете вичакловувати справжній пиріжок, щоб не порушити того, про що вічно говорить мій брат... Як же воно... — дівчина наморщила чоло. — Рівновага, — підказав Гед. — Так, так, щоб не порушити Рівновагу! Але ж тоді, коли ви налетіли на риф, то зуміли повернутися до людей на човні, зробленому із заклять і чарів. Ви казали, що він не пропускав води. То невже це також було ілюзією? — Це тільки почасти ілюзія: мені було не дуже приємно бачити крізь діри у човні море, тому я і з'єднав уламки дощок в ціле. Проте міцність човна не була оманливою чи викликаною з іншого світу. Я скористався зовсім іншими чарами. Завдяки їм я зв'язав дошки докупи, створивши цілий предмет. А човен якраз і є предметом, що не пропускає воду... — Ще й як пропускає! Адже що я, по-вашому, вічно вичерпую з тих човнів? — пробурчав Муре. — Мій також пропускав, коли я забував поновити закляття, — Гед нахилився, схопив щойно спеченого коржа і заховав його у рукав. — Ось і я поцупив коржа! — Що, либонь, обпеклися? От коли зголоднієте посеред безмежного моря, то ще згадаєте цього коржа і заволаєте: "О, якби я не вкрав тоді коржа, то з'їв би його зараз! Як прикро!" Тому зараз я, мабуть, з'їм і братів корж, щоб ви голодували разом. — Ось так і досягається Рівновага, — зауважив Гед, коли дівчина взялася жувати гарячий корж, давлячись від сміху. Потім Тростинка знову посерйознішала і сказала: — Я б так хотіла зрозуміти все, про що ви мені розповідали, та, мабуть, не моїм розумом збагнути це. — Сестричко, — промовив Гед, — просто я не можу пояснити тобі все, як слід. Якби в нас було більше часу... — У нас буде час, — відповіла Тростинка. — Коли ви з братом повернетеся зі своїх мандрів, ти ще погостюєш у нас хоч кілька днів? — Якщо зможу, — м'яко сказав Гед. Трохи помовчавши, Тростинка, спостерігаючи за харекі, що намагався забратися назад на своє місце над вогнищем, запитала: — Якщо це не таємниця, скажіть, які ще бувають сили, крім світла? — Будь-яка сила має лише одну причину й одну мету. Відстані та роки, зорі та свічі, вода та вітер, магія та мистецтво, мудрість, що таїться в корінні дерев, — все це має одні витоки. Так само й наші імена, й Істинні імена сонця, джерела чи ще ненародженої дитини, — все це лише склади одного вічного слова, яке повільно промовляють сяючі зорі. Іншої енергії не існує. Й іншого імені також. — А як же смерть? — запитав Муре, відірвавши погляд від свого тонкого різьблення. — Щоби почути слово, — повільно мовив Гед, — потрібна тиша. До слова і після нього... Нараз він підвівся і сказав: — Я не маю права говорити про це. Я неправильно вимовив те, що вимовив. Ліпше мені помовчати. Можливо, пітьма і є єдиною справжньою силою. Він накинув на плечі плащ і вийшов із теплої кухні на вулицю під холодний зимовий дощ. — Здається, на ньому лежить якесь прокляття, — боязко озираючись, сказав Муре після того, як Гед вийшов. — Хтозна, чим завершаться його мандри, — задумливо промовила дівчина. — Він хоча й боїться, проте не зупиняється. Тростинка підвела голову — так наче би крізь червоне полум'я побачила самотній човен, який, минаючи зимові моря, випливає на широчінь океанських просторів. Очі дівчинки затуманилися слізьми, та вона не сказала більше нічого. Ветч повернувся додому наступного дня і відразу ж попросив у старійшин дозволу залишити острів. Одначе вони не хотіли відпускати свого чаклуна у смертельно небезпечну гонитву невідомо за чим. Утім, ані умовляння, ні нарікання не могли змусити Ветча відмовитися від своїх намірів. Зрештою, втомившись від бурчання старійшин, чаклун сказав: — Звичайно, я — вальмач. І, певна річ, знаю свої обов'язки перед громадою. Але хоча я й служу вам, проте я — не раб. Зробивши свою справу, я повернуся за першої ж нагоди. А поки що — прощавайте! Наступного дня, коли досвітнє небо вже почало сіріти на обрії, Гед із Ветчем вийшли з гавані Ісмаї, піднявши цупке брунатне вітрило назустріч північному вітру. На пристані стояла Тростинка і дивилася їм услід — так само, як це роблять дружини та сестри моряків на будь-якому із островів Земномор'я. Проводжаючи чоловіків у море, вони не плачуть, не махають руками, а просто мовчки стоять, закутавшись у просторі темні плащі з каптурами...  

ВІДКРИТЕ МОРЕ


 

Невдовзі гавань Ісмаї зникла за горизонтом, і сумовиті очі, намальовані на бортах Гедового човна, дивилися тільки вперед, широко розплющивши свої важкі повіки. За дві доби побратими, незважаючи на негоду, подолали кількасот миль і прибули у Содерс. Вони ненадовго зупинилися у цьому портовому місті, щоби наповнити водою бурдюки та купити просмоленої парусини, якою мандрівці сподівалися накрити від негоди свої пожитки. Раніше вони обходилися без усього, адже зазвичай маги вирішують подібні проблеми, вдаючись до кількох найпростіших заклять. Наприклад, без зайвого клопоту, лише промовивши кілька чарівних слів, можна із солоної води зробити прісну, щоб не возити з собою незручні бурдюки. Однак Гед не хотів застосовувати своє мистецтво у цих водах. Він також був проти того, щоби до магії вдавався Ветч. Гед сказав другові: "Краще не треба", і Ветч не сперечався з ним, і ні про що не розпитував. Крім того, щойно вітер напнув вітрило, як обох чарівників охопило важке холодне передчуття. Гавань, спокій і безпека — усе це залишилося далеко позаду. Тепер вони прямували на край світу. А там навіть найменше закляття могло порушити гармонію, вплинути на долю та закони провидіння, адже чарівники намагалися дістатися до самісінького центру Рівноваги, туди, де сходяться світло і темрява. У тому місці всі події набувають лиховісного значення, а кожен вчинок неодмінно щось означає. Люди, котрі зважилися податися в такі мандри, не можуть кидати слова на вітер... Піднявши вітрило, друзі залишили позаду острів Содерс. Засніжені білі поля ховалися за туманами, що стелилися над узгір'ям. Відтак Гед знову повернув човен на південь, і невдовзі мандрівці опинилися серед пустельних вод Закрайніх морів, куди ніколи не запливали великі торгові кораблі Архіпелагу. Втім, Ветч навіть не розпитував, куди саме вони пливуть, розуміючи, що наразі його молодший друг керується лише велінням долі. Коли береги Содерсу розтанули у них за спиною, а попереду розкинулася безмежна сіра рівнина моря, Гед запитав: — А які ще острови лежать перед нами? — На південь від Содерсу взагалі ніхто не живе. Далеко на південному сході тягнеться низка дрібних острівців: Пелімер, Корнай, Госк і Аставель, який інакше ще називають Крайземеллям. А за ними — Відкрите море... — А що знаходиться на південному заході? — Тільки Роламені, великий острів у Східних широтах, та ще кілька крихітних острівців навколо нього. А далі — лише море, і так аж до Південних широт, де розташовані острови Руд, Тум та Ійр. До речі, кажуть, що на останній з них ще взагалі не ступала нога людини... — Ну то й що? Чому б нам із тобою туди не навідатися? — сказав Гед. — Не знаю, чи варто ризикувати... — задумливо промовив Ветч. — Подейкують, що в тих краях коїться щось химерне та незбагненне. Моряки розповідають, що тамтешні береги всіяні людськими кістьми, а на небосхилі поблизу островів Ійр та Далекий Cop сяють зірки, яких не побачиш більше ніде. І зорі ті не мають імен... — Так, я чув про це від одного матроса ще тоді, коли вперше плив із Ґонта на Роук. Той чоловік також розповідав про плем'я плотогонів, яких можна зустріти десь у Південних широтах. Ці люди постійно живуть на плотах посеред неозорих водних просторів, здавшись на ласку могутніх океанських течій. Кажуть, що до берега вони пристають лише раз на рік, щоби запастися довгими жердинами для своїх плотів. Хотів би я побачити їхні плавучі селища... — А я байдужий до такої дивовижі, — посміхнувся Ветч. — Мені більше до вподоби твердий ґрунт під ногами і щире людське товариство! Адже людина — сухопутна істота... — І ще я дуже хочу побувати в усіх містах Архіпелагу, — продовжував Гед, пильнуючи за вітрилом і вдивляючись у безмежну сіру далечінь попереду човна. — Наприклад, відвідати Хавнор, серце Земномор'я. Чи пожити серед мешканців острова Ея, де було створено більшість наших легенд. Або ж помилуватися шепотом водограю на острові Вей... А скільки дивовижних речей та явищ іще приховують від людського ока таємничі широти Крайземелля! Було б цікаво побувати і на Драконових Пасовищах — у давнину люди вірили, що саме там ночує сонце. Або податися далеко на північ, де серед похмурих крижаних торосів ховається Хоґенова земля, яку одні вважають справжнім материком, навіть більшим за розмірами від цілого Архіпелагу, а інші — просто великим скупченням рифів та скель, що вмерзли у вічну кригу. Втім, напевне цього не знає ніхто. Я б також дуже хотів побачити китів у північних морях... Але наразі я, на жаль, не можу собі цього дозволити. Мушу прямувати шляхом, визначеним самою долею, відкинувши навіть думку про омріяні береги. Колись я занадто квапився жити і через свій легковажний поспіх накоїв багато лиха... За одну мить я втратив усе сонячне світло, всі радощі життя і всі незвідані дива світу, спокусившись окрушиною влади над примарною пітьмою, що й досі переслідує мене... Отакими врочистими словами Гед, згідно з давнім чаклунським звичаєм, звернувся до друга, втіливши свої страхи та печалі у тужному речитативі, схожому на голосіння. Ветч відповів йому, пригадавши баладу з "Подвигів Ерет-Акбе", що закінчувалася словами: "Чи віднайду той берег я, де юність відцвіла моя, луною заблукавши в горах, у білих горах Хавнору..." Їхня подорож була доволі одноманітною — човен, не відхиляючись від курсу, прямував на південь, миля[7] за милею долаючи безлюдні морські простори. За увесь день увагу мандрівників привернула лише прудка зграйка сріблястих рибок панні, які промчали повз човен, наввипередки поспішаючи кудись на південь. Море видавалося безмежною холодною пустелею — хлопці не бачили тут ані грайливих дельфінів, ані галасливих чайок чи бодай самотнього альбатроса над сталево-сірими хвилями. Коли небо на обрії спалахнуло червоним полум'ям призахідного сонця, друзі взялися вечеряти. Поділивши їжу порівну і наповнивши чаші хмільним пивом, Ветч виголосив тост: — Це останній кухоль елю. Я п'ю його за ту добру душу, котра подбала про двох спраглих мандрівників, поклавши діжечку з цим славним питвом у човен, аби ми могли зігрітися в негоду... За здоров'я моєї любої сестрички Тростинки! Відірвавшись від своїх невеселих думок, Гед у цю мить також згадав Тростинку. Хтозна, можливо, він думав про неї навіть із більшою ніжністю, ніж Ветч. Гед захоплювався природною мудрістю дівчини, а її дитяча безпосередність видавалася йому милою і зворушливою. Тростинка не була схожою на жодну з дівчат, яких він знав. Хоча, щиро кажучи, його досвід у цій царині був іще занадто куцим — хлопець визнав це, зазирнувши у кухоль з елем і насмішкувато підморгнувши власному відображенню. — Знаєш, друже, Тростинка нагадує мені грайливу рибку, яка щойно з'явилася на світ і безтурботно бавиться у прозорому струмку, — сказав Гед. — Вона здається такою безборонною, але спробуй-но її піймати! Ветч поглянув на нього. — Ти справді природжений маг, — сказав він, усміхнувшись. — Адже істинне ім'я моєї сестри — Кест! У перекладі з Істинної Мови "кест" означає "мальок" — Гед, звісно, пам'ятав це слово. Трохи помовчавши, він тихо промовив, звертаючись до Ветча: — Можливо, ти даремно відкрив мені її ім'я... Проте Ветч, котрий ніколи не робив необдуманих вчинків, відповів: — У твоїй душі Істинному імені Тростинки нічого не загрожує. Зрештою, ти однаково дізнався його без моєї допомоги... Невдовзі сонце зайшло за обрій. Навколо залягла в'язка непроникна темрява. Гед лежав на дні човна, загорнувшись у теплий плащ і намагаючись заснути. Ветч, міцно тримаючи стерно, тихо наспівував баладу з "Подвигів Енлада". У ній ішлося про те, як чарівник Моред на великому вітрильнику покинув острів Хавнор, щоби побачити у квітучих садах Солея прекрасну Ельфаран. Гед заснув, не дочекавшись кінця старовинної пісні. А втім, він і без того чудово пам'ятав сумний фінал цієї легендарної історії: могутній Моред загинув, Енлад було зруйновано, а квітучі сади Солея назавжди поглинуло бурхливе море... Опівночі Гед прокинувся і змінив Ветча біля стерна. У суцільній темряві човен жваво мчав уперед, розтинаючи холодні хвилі. Снасті аж бриніли від дужого попутного вітру. Поступово небо почало прояснюватися. А вже майже перед самим світанком угорі з'явився щербатий місяць, застеливши морську гладінь м'яким срібним сяйвом. — А місяць таки убуває, — хрипко зауважив Ветч, який у ту мить саме прокинувся. Гед кинув ще один погляд на примарний серпик убутного місяця над обрієм, але не відповів нічого. Він знав, що після свята зимового Сонцестояння настає безмісячна пора, яку вважають лихою годиною для мандрівників і хворих. У цей час заборонено давати підліткам Істинні імена, також не можна співати героїчні пісні, гострити мечі і складати обітниці. Це лиховісна пора, коли будь-який необережний вчинок може накликати біду... Минуло три дні відтоді, як за кормою "Світозора" залишилися береги Содерсу. І от нарешті, прямуючи за галасливими чайками, які несподівано з'явилися у небі, човен дістався до берегів невеличкого острівця Пелімер. Тут мандрівники вирішили поновити запаси води та провіанту, а заодно й відпочити від морської хитавиці. Попервах остров'яни зустріли їх доволі гостинно, хоча, може, й занадто галасливо. Розмовляли мешканці Пелімеру ґардійською мовою, проте вирізнялися таким незвичайним акцентом, що навіть Ветч не завжди міг їх зрозуміти. На острові був свій чаклун, котрий, щоправда, давно збожеволів. Він раз у раз заводив мову про велетенського змія, який буцімто живе під водою біля тутешніх берегів і поступово підгризає острів знизу... "Тож незабаром Пелімер зірветься з ретязя і попливе світ за очі, щоби навіки пропасти в океанських просторах", — похмуро пророкував несамовитий чаклун. Утім, спочатку він також зустрів гостей вельми привітно, але щойно згадав про змія, як почав дивитися на них із підозрою. А згодом і взагалі з'їхав з глузду — ходив за хлопцями по вулицях, всіляко шпетячи їх і обзиваючи "підступними пахолками морської потвори". Поступово й інші остров'яни також почали дивитися на чужинців скоса, усім своїм виглядом показуючи: ми, мовляв, хоча й не віримо у маячню божевільного чаклуна, проте... Словом, Гед і Ветч мусили рушати далі. Того ж вечора вони залишили Пелімер, тримаючи курс на південний схід... Відколи вони подалися у мандри, Гед жодного разу навіть не згадав про Тінь і мету їхньої подорожі. А коли Ветч обережно спробував розпитати друга про те, чи впевнений він, що їм і далі належить пливти на південь, залишаючи позаду острови Земномор'я, Гед відповів запитанням: — Чи відчуває залізо, де схований магніт? Ветч зрозумів його натяк і більше не починав розмов на цю тему. Іноді вони бесідували про магічну майстерність і чари, до яких удавалися стародавні чаклуни, щоби дізнатись Істинні імена живих істот та речей. Принагідно хлопці згадали про те, як Нереґер Пальнський дізнався ім'я Чорного Мага, підслухавши розмову драконів, і про те, як Моред прочитав ім'я свого ворога, написане дощем на полі битви в Енладі... Вони говорили про чари, які застосовують для того, щоби знайти якийсь предмет; про запитання, відповідь на які може отримати лише Майстер-Формотворець з острова Роук. Одначе Гед майже завжди закінчував розмову, пригадуючи Оґіонові слова, сказані колись біля підніжжя гори Ґонт: "Щоби чути, потрібно мовчати". Тоді юнак затихав і поринав у роздуми, годинами вдивляючись у морську далечінь... Крім того, у неквапливі розмови чаклунів нерідко втручалася негода — якогось дня їхній човен пройшов між островами Корнай і Госк, але хлопці за густим туманом і докучливим дощем навіть не зауважили цього. Подорожани зрозуміли, де вони опинилися, лише тоді, коли побачили перед собою скелястий острів, над яким кружляли зграї незліченного морського птаства. Намагаючись не зважати на жалібні чаїні зойки, Ветч сказав: — Схоже, що це Аставель. Край землі. Принаймні, якщо вірити нашій карті, то поряд нема жодного іншого острова... — І все ж, тутешні мешканці можуть щось знати про те, що ховається за обрієм... — відповів Гед. — Що ти маєш на увазі? — здивувався Ветч, трохи збентежений тим, що в голосі його друга відчувалися глибоко затамована тривога і дивне нетерпіння. Але Гед продовжував говорити загадками: — Не тут, — сказав він, пильно стежачи за узбережжям Аставелю (принаймні так здавалося Ветчеві, хоч він і не мав певності щодо цього). — Все-таки не тут. Але й не на морі! Авжеж, не на морі, а на твердій землі! Десь там, за брамою дня, за межею, де губляться витоки рік і зупиняються зорі... Гед замовк. А коли через деякий час заговорив знову, то в його голосі вже не було нічого незвичайного — так, ніби юнак звільнився від влади чарів або несподіваної мани, що затуманила розум. Аставельський порт розташувався у гирлі ріки, оточеної високими скелями. Будинки тут виходили вікнами на північ і захід, так би мовити, "повернувшись обличчям" до далеких островів Земномор'я. Місцеві жителі зустріли чужинців із тривогою та занепокоєнням, адже досі ще жоден корабель не наважувався дістатися берегів Аставелю такої пізньої пори, яку тут називали "сутінками року". Отож, тутешнє жіноцтво поховалося від прибульців у сплетених із верболозу хатинах. Утім, деякі молодиці, знемагаючи від цікавості, нишком визирали з-за одвірків, затуляючи полотняними подолами широких спідниць обличчя дітлахів, що горнулися до них. Проте, коли Гед і Ветч проходили повз їхні обійстя, навіть ці "одчайдухи", побоюючись пристріту, сахалися назад, у непроглядну темряву сіней... Натомість аставельські чоловіки — струджені, худі та доволі благенько, не по-зимовому зодягнені — мовчки обступили молодих чаклунів тісним колом, міцно тримаючи в руках кам'яні сокири, ножі та гострі мушлі... Однак незабаром, коли з'ясувалося, що чужинці не мають наміру заподіяти комусь шкоду, остров'яни зітхнули з полегшенням і почали засипати хлопців запитаннями про те, що діється у світі. Люди на Аставелі вже давно не мали жодних новин з Архіпелагу — адже навіть кораблі з ближніх островів Содерс та Роламені нечасто навідувалися сюди. Тутешні мешканці жили дуже бідно. Вони не мали нічого такого, що можна було б обміняти на прикраси чи бронзове начиння. Ліси на скелястих урвищах Аставелю не росли, саме тому деревину остров'яни цінували, либонь, навіть вище, ніж золото. Човни тут плели з верболозу, а тоді щільно обтягували тюленячою шкірою — треба бути неабияким сміливцем, щоби наважитися вийти у відкрите море на такому суденці! На Аставелі не було ні ворожбитів, ні магів, тож чарівні патериці чужинців привертали увагу остров'ян лише тому, що були зроблені з коштовної деревини. Очолював місцеву громаду старезний дідуган, котрий пишався тим, що колись, іще підлітком, бачив людину, народжену на островах Архіпелагу. Відтак білошкірий Гед був для тутешніх мешканців справжнім дивом — подивитися на нього прийшли і старі, й молоді. А матері навіть приносили на руках немовлят, щоби малюки теж могли подивитися на чоловіка з Великих островів і запам'ятати це на все життя. Ніхто з аставельців ніколи не чув про Ґонт, натомість вони жваво цікавилися новинами з уславлених у старовинних піснях Еї та Хавнору. Між іншим, Геда остров'яни чомусь взагалі прийняли за володаря Хавнору. Тож хлопцеві хоч-не-хоч довелося відповідати на численні запитання про величне біле місто, якого він і сам ще ніколи не бачив... Лише надвечір, коли допитливість господарів потроху почала вгамовуватися, Гед нарешті зміг запитати у них про те, що цікавило його самого. Вони бесідували, вмостившись навколо вогнища посеред хатини, задушливої від смороду кізяків та хмизу — більше на острові палити було нічим. Гед, ніби між іншим, спитав: — А що знаходиться на схід від Аставелю? Остров'яни принишкли: одні — вибачливо посміхаючись, інші — ховаючи очі. — Море, — відповів сивочолий старійшина. — Невже далі нема жодного острова? — Тут — край землі. Далі немає нічого, крім пустельної води, що тягнеться аж до краю світу. — Батьку, це мудрі люди, — промовив хтось із присутніх. — Вони бували у бувальцях, багато бачили... Можливо, їм доводилося чути про країни, яких ми не знаємо? — А я, однак, від свого не відступлюся: на схід від Аставелю землі немає! — ще раз уперто повторив старий, спідлоба стежачи за Гедом, але той не сказав більше нічого... Мандрівники провели ніч у задушливій хижі. А вдосвіта Ветча розбудив шепіт друга: — Естаріоле, прокидайся! Нам пора вирушати в дорогу... — Куди ти так квапишся? — запитав сонний Ветч. — Не кваплюся, а боюся запізнитись. Досі я йшов надто повільно. Потвора встигла втекти, і тепер мені доведеться довго переслідувати її. Отож, щоби не втратити останньої надії на звільнення, я мушу знайти Тінь. Загубивши її, я загублю власну душу... — Зрозуміло... І куди ж нам тепер? — На схід... Вставай, друже! Я вже набрав у міхи води... Коли вони покинули хатину, на острові всі ще спали — лише чиєсь немовля заплакало серед нічної тиші, але за мить навколо знову стало тихо. При тьмяному світлі зірок хлопці зійшли вниз до гирла річки і, відв'язавши човен від причалу, рушили на схід від Аставелю, просто у Відкрите море. Небо над ними було ясним і безхмарним. Щоби здолати спротив зустрічного північно-східного вітру, Гед напнув вітрило, скориставшись магією — вперше відтоді, як залишив позаду острови Західного та Східного Ручищ. Тепер мандрівники прямували на схід. Піняві, осяяні сонцем буруни бились об днище човна, але "Світозор" твердо тримався визначеного курсу, йшов рівно та впевнено, як і обіцяв старий рибалка, у якого Гед колись придбав це чудове суденце. Того ранку хлопці більше не прохопилися й словом — хіба що Гед коротким закляттям поновив силу чарівного леготу і зміцнив вітрило. А Ветч, хоч і неспокійно, але ще трохи поспав, умостившись на дні човна. Опівдні вони мовчки пообідали, розділивши порівну в'ялену рибу та сухарі. Обом було зрозуміло, що саме їх чекає, але говорити про це чомусь не хотілося. Гед порушив мовчанку лише раз: — Як ти гадаєш, хто має рацію: ті, хто вважає, що за Закрайніми широтами — океанська пустеля, чи ті, хто вірить, що у світі є чимало невідомих земель, які ще належить відкрити? — Поки що, — спробував пожартувати Ветч, — я погоджуюся з тими, хто думає, що поверхня землі — пласка, як дошка, і той, хто запливає занадто далеко, неодмінно гепнеться вниз, перечепившись об поріг світу. Але Гед навіть не посміхнувся — у його душі вже давно не було радості... Отак вони і пливли, невідступно прямуючи на схід на крилах чарівного вітру. Гед стернував цілу ніч, пильно вдивляючись у темряву. Він відчував, що сила, яка вела його за собою, у пітьмі ставала дедалі могутнішою. І це непевне відчуття ще більше виснажувало Геда — вранці його смагляве обличчя було аж сірим від утоми. Хапаючи дрижаки від холоду, хлопець передав стерно Ветчеві, а сам ліг подрімати. — Пильнуй, щоб вітер був західним, Естаріоле, — нагадав Гед перед тим, як заснути. Протягом дня сонце так і не вийшло з-за хмар. Море залишалося доволі спокійним, проте перед полуднем почався дошкульний зимовий дощ. Невдовзі обоє мандрівників змокли до нитки, а Гед уві сні дрібно тремтів і цокотів зубами. Ветч спробував угамувати північний вітер, який приніс із собою дощові хмари. Однак тут, посеред Відкритого моря, магія чомусь не мала влади над вітрами та бурями. У душі Ветча промайнув страх: йому раптом здалося, що незабаром у них із Гедом зовсім не залишиться магічної сили — вона вивітрюватиметься в міру того, як їхній човен віддалятиметься від землі... Увечері Гед змінив друга біля стерна, а відтак знову цілу ніч стежив за тим, щоби не збитися з курсу. Наступного ранку пронизливий північний вітер трохи вщух і навіть визирнуло сонце. Коли почало смеркатися, Ветч, ніяковіючи, звернувся до Геда: — Друже мій, — тихо промовив він, — ти не сумніваєшся в тому, що ми неодмінно досягнемо землі. Я не знаю, що саме дає тобі таку певність, але хтозна, можливо, зло знову заманює нас у пастку, щоб отримати перевагу, вступивши у двобій там, де не живуть люди і де не діє навіть наймогутніша магія. Хіба ми зможемо дати собі раду посеред безмежного океану? Адже, по суті, ми є простими смертними, а Тінь, на відміну від нас, не втомлюється, не мерзне, не відчуває голоду і навіть не боїться потонути... Хлопці сиділи поряд на вузькій дерев'яній лаві, проте Гед дивився на Ветча так, ніби й не бачив його. Виглядав хоч і стомленим, але зосередженим. Зрештою, ніби завершуючи уявну суперечку із самим собою, Гед промовив: — Естаріоле, ми наближаємося до мети... Ветч нараз гостро відчув, що Гед каже правду. На якусь мить йому навіть стало страшно. Але, опанувавши себе, чаклун поклав руку на Гедове плече і сказав: — Що ж, тоді все добре, друже! Дуже добре... Тієї ночі Гед знову не стулив очей — він просто не міг спати у темряві. Вони й далі легко мчали на схід серед безмежних морських просторів. Ветч із мовчазним захопленням стежив за Гедом, дивуючись, звідки той бере сили, щоб упродовж кількох діб підтримувати дужий чарівний вітер і боротися з підступними штормами та буревіями. Нічого не вдієш — все-таки Ветч був сухопутною людиною, відтак у морі він завжди почувався слабким і безпорадним. До того ж, їхня подорож тривала так довго, що Ветчеві навіть почало здаватися, що вони вже залишили позаду витоки моря і незабаром, невпинно прямуючи на схід, опиняться за брамою дня... Натомість Гед бачив океан зовсім іншими очима. Не зводячи погляду з обрію, він стежив за тим, як попереду їхнього суденця поступово виростала невиразна тьмяна пелена. Вона заступала собою все — і море, і небо, стаючи дедалі густішою та темнішою. Зазирнувши у спохмурніле обличчя друга, Ветч раптом також зауважив той непроглядний морок, що стелився перед Гедовими очима. Але це тривало тільки єдину мить! Відтак, незважаючи на те, що, сидячи в одному човні, вони з Гедом продовжували плисти на схід, Ветчеві здалося, ніби він залишився сам-один серед безмежних просторів океану, а його друг уже подався туди, де немає ні сходу, ні заходу, ні сонця, ні зірок, — у потойбіччя, де панують вічна пітьма і смертна тиша. Нараз Гед рвучко підвівся з лави і щось голосно промовив. Чарівний вітер вщух і хвилі почали шарпати човен у різні боки. Брунатне вітрило на щоглі обвисло, немов ганчірка. Завмер і човен, гойдаючись серед хвиль, що повільно котилися у безвість... — Згорни вітрило, — наказав Гед, і Ветч, не ремствуючи, послухався молодшого товариша. Тимчасом Гед уже налягав на весла, відв'язавши їх від бортів і вставивши у кочети[8]. Ветч дивився на хвилі, які раз у раз здіймалися навколо "Світозора", не розуміючи, чому Гед узявся веслувати саме тепер. Однак невдовзі вщух і морський вітер, народжений у Північних широтах, а хвилі билися об борт дедалі легше та спокійніше, аж доки зовсім не затихли. Складалося враження, що човен опинився посеред тихого плеса затишної, закритої від усіх вітрів бухти. І хоча Ветч не міг побачити повністю те, що відкрилося очам Геда, проте навіть він помітив пітьму, що важко стелилася поміж хвилями, немов накочуючись на піщаний берег. А Гед уже досить виразно бачив посеред океану велетенський темний крутосхил і продовжував веслувати, прямуючи назустріч незнаній землі і нерухомим зорям, що не мають імен... Повірити у реальність того, що відкрилося їхнім очам, було нелегко. Проте й з оманою цей потойбічний краєвид не мав нічого спільного — ніхто не зміг би зробити так, щоби посеред Відкритого моря раптом постала земна твердь. Намагаючись дати лад своїм тривожним думкам, приголомшений Ветч пошепки повторював слова Одкровення — молодий чаклун сподівався, що завдяки древній магії полуда спаде з його очей. Та ілюзія не зникала — він таки й справді бачив перед собою невідомий острів! А втім, хтозна... Можливо, його чари у цій частині світу просто не мали жодної сили... Гед веслував дедалі повільніше. Роззираючись навсібіч, юнак обережно знаходив шлях між протоками, заплавами й обмілинами, які бачив лише він один. Вряди-годи човен здригався, зачепивши піщане дно вузького звивистого каналу — всупереч здоровому глузду океанські глибини раптом опинилися далеко позаду! Невдовзі Гед підняв весла, тугі кочети пронизливо заскрипіли, і цей неприємний звук моторошним відлунням озвався у мертвотній тиші, яка залягла навколо. Човен зупинився. Море за бортом перетворилося на м'яку сіру персть, схожу радше на попіл, аніж на пісок. Здавалося, ніби Всесвіт затамував подих: низьке темне небо завмерло над непорушною землею, яка далеко за обрієм розчинялася у густій пітьмі. Гед підвівся з лави, підхопив чарівну патерицю і, не вагаючись, легко переступив через борт. Ветч, котрий зовсім не сподівався від друга такої нерозважної витівки, спершу навіть подумав, що Гед кинувся у море, якого просто не могло не бути за стіною темряви. Однак Ветчеві побоювання виявилися марними: за якусь мить Гед упевнено рушив у пітьму, залишаючи виразні сліди на пустельному березі. Чорний пісок тихо рипів під його ногами. Небавом чарівна патериця у Гедовій руці засяяла яскравим білим світлом. Хлопець продовжував іти вперед, назустріч темряві, проте визначити напрямок його руху було неможливо, адже тут не існувало ні півночі, ні півдня, ні сходу, ні заходу. Ветч залишався у човні, і світло на вершечку Гедової патериці здавалося йому яскравою зіркою, яка повільно рухалася крізь пітьму. А тимчасом темрява навколо Геда дедалі густішала. Однак, обережно просуваючись вглиб таємничого острова, хлопець, здавалося, був готовим до всього. І, зрештою, Гед побачив те, що й сподівався побачити: піщаним узбережжям назустріч йому рухалася Тінь... Спочатку вона не мала певної форми. Але незабаром, наблизившись до межі, за якою починалася темрява, Тінь набула людських обрисів. Напруживши зір, Гед із подивом зауважив, що потвора якось незбагненно схожа на його батька, суворого та неговіркого коваля з острова Ґонт. Утім, ця ілюзія тривала недовго — за мить бестія неймовірним чином перетворилася на іншу примару: тепер перед очима хлопця з'явився Бурштин... Неможливо було не впізнати його сірий плащ зі срібною застібкою, статечну ходу і зверхній вираз пещеного обличчя — крізь темну імлу, яка їх розділяла, за Гедом злостиво стежив саме Бурштин. Але молодий чаклун не зупинявся, а тільки трохи сповільнив крок, піднявши вгору чарівну патерицю, яка раптом засяяла ще яскравіше... Примара судомно сіпнулася, затяглася поволокою, а відтак замість бундючної подоби Бурштина у темряві з'явилася довготелеса постать човняра Печварі. Обличчя майстра було блідим і набряклим, неначе в утопленика. Крім того, примара човняра якось дивно змахувала руками, ніби підкликаючи Геда до себе. Але це не збентежило юнака — він продовжував іти далі, незважаючи на те, що тепер Тінь зупинилася за кільканадцять кроків від нього. Нараз потвора знову перемінилася: її почало шарпати в різні боки, потім, звиваючись змією, вона розпростерлася вшир, немовби розгортаючи величезні крила, а тоді з сичанням згорнулася в тісний клубок. Щоправда, перед цим із темряви на одну-єдину мить виринула сполотніла фізіономія Скіорха, потім — його затуманені вирячені очі, а насамкінець — перекошене жахом незнайоме обличчя з чорними вирвами зіниць, задивлених у порожнечу. Гед високо підняв чарівну патерицю, і її сліпучо-біле сяйво стало просто нестерпним, легко розпоровши одвічну пітьму. У цьому сяйві тінь втратила будь-яку людську подобу. Спершу вона впала навколішки, а тоді, зібгавшись у драглистий чорний клубок, поповзла назустріч юнакові, хижо порпаючи пісок жахливими пазурами, якими були озброєні її чотири лапи. Навпомацки плазуючи вперед, бестія задирала вгору сліпу морду — тепер у неї не було ні губ, ні вух, ні очей. Зрештою, зупинившись навпроти Геда, якого оточувало коло яскравого чарівного світла, потвора підвелася на повний зріст, судомно випроставши своє чорне, як сажа, тіло. Людина і Тінь зійшлися віч-на-віч і завмерли... А тоді Гед, порушуючи споконвічну тишу, голосно й чітко промовив істинне ім'я Тіні. І тієї ж миті примара, що не мала ні язика, ні губ, луною повторила за ним те саме слово: "Гед". Два голоси пролунали одночасно, злившись в єдиний звук. Відкинувши чарівну патерицю, Гед простяг руки вперед і обійняв свою Тінь, темну частину власного "я", що поривалася йому назустріч. Світло і пітьма нарешті стали єдиним цілим... Однак Ветчеві, котрий спостерігав за двобоєм, сидячи у човні, попервах здалося, що Гед зазнав поразки. Коли яскраве світло чарівної патериці раптом почало тьмяніти, він у несамовитому відчаї кинувся за борт "Світозора" з твердим наміром допомогти другові або ж загинути разом із ним. Грузнучи у м'якому чорному піску, Ветч намагався дістатися до світлого вогника, що згасав у похмурих сутінках. Та щойно він рушив уперед, як сипучий пісок почав осідати під ногами — Ветч мало не зомлів, силкуючись вибратися з піщаного виру на потойбічний берег... Але то була марна праця: коли юнак уже майже зневірився у своїх силах, до нього повернулося відчуття реальності, обпікаючи крижаними океанськими хвилями і засліплюючи холодним промінням зимового сонця. Щоправда, перш ніж Ветч зрозумів, що його знову оточує звичний світ, йому довелося добряче наковтатися гіркої морської води... Неподалік на хвилях погойдувався порожній човен. Ветч плавав доволі кепсько, а тому насилу добрався до "Світозора" і з неабиякими труднощами видерся на борт. Перевівши подих і нашвидкуруч втерши мокре від води обличчя, молодий чаклун безпорадно вгледівся навколо, навіть не уявляючи, де тепер шукати друга. І раптом серед хвиль, там, де ще годину тому стелився берег потойбічного світу, Ветч побачив темну пляму. Щосили налягаючи на весла, він поплив туди і нагодився саме вчасно: ще трохи — і непритомний Гед пішов би на дно... Либонь, зустріч із Тінню стала занадто сильним потрясінням для юного чаклуна. Широко розплющивши очі, Гед із безтямною відчуженістю дивився на світ. Ні ран, ні інших слідів боротьби на його тілі не було. Хлопець міцно стискав у руці тисову патерицю, яка тепер уже не світилася. Він так нічого й не сказав другові. Просто лежав на дні човна, обхопивши щоглу і не звертаючи уваги на Ветча, котрий підняв вітрило, намагаючись упіймати північно-східний вітер. Невдовзі стемніло, а відтак небо осяяла місячна повня. Гед підвів очі, втупивши погляд у світило, і знову завмер. Він довго дивився на небо, а тоді звівся на ноги, тримаючи свою чарівну патерицю так, як воїн тримає бойового меча. Дивлячись другові прямо у вічі, Гед широко посміхнувся і сказав: — Естаріоле, нарешті з Тінню покінчено! Тепер я зцілився й отримав свободу! До цієї миті Ветч стежив за другом із тривогою та жахом, не знаючи до пуття, як завершилася сутичка на потойбічному острові. Він не мав певності у тому, що Гед залишився людиною, а тому тримав напоготові якір, налаштувавшись пробити дно і потопити човен, щоби не привезти у земноморські гавані зло, котре, як він побоювався, заволоділо тілом друга. Але тепер, коли Ветч почув голос Геда, його сумніви розвіялися — він зрозумів, що йдеться не про поразку і не про перемогу. Гед назвав Тінь своїм Істинним ім'ям, пізнавши таким чином своє неподільне і єдине "я". Він повернув собі цілісність, став повноцінною людиною. Тепер Гед був самим собою і міг жити власним життям, не наражаючись на небезпеку стати рабом чужої волі. Відтак він уже ніколи не буде знаряддям руйнування, болю, ненависті та пітьми... У баладі "Створення Еї", яку вважають найдавнішою піснею людства, є рядки:  

Лише мовчання творить справжнє слово,


А батьківщина світла — темна тінь.
Життя — у Смерті, Смерть — у юнакові,
Що яструбом летить у височінь.

 

Голосно співаючи цю пісню, Ветч стояв біля стерна, прямуючи на захід наввипередки з холодним вітром Відкритого моря, що дихав їм у спину. Мандрівники пливли вісім днів, а потім — іще вісім, аж поки перед ними не з'явилася земля. Їм не раз доводилося вдаватися до магії, щоби перетворити морську воду на прісну. Вони навіть пробували рибалити, промовляючи заклинання, однак улов був мізерним, бо риба у Відкритому морі не знає своїх Істинних імен, а тому й не зважає на чари... На крилах чарівного вітру вони дісталися мети за три дні; натомість, щоб добратися назад, їм знадобилося шістнадцять днів. Досі ще ніхто не повертався додому з Відкритого моря. Але двом молодим чаклунам, які на простому човні серед зими вирушили у далекий похід, надзвичайно пощастило. Їм вдалося уникнути сильних штормів; крім того, керуючись лише компасом і зіркою Тольбеґрен, вони зуміли не збитися з курсу. Додому хлопці поверталися, обійшовши з півночі острови Аставель, Далекий Толі і Снеґ. А до берега "Світозор" уперше пристав аж на південному мисі острова Копіш — звідти до Іфішу було вже рукою подати. Тож небавом, коли земля почала занурюватися у тихі вечорові сутінки, човен з відважними мандрівниками увійшов у гавань Ісмаї. От-от мав випасти сніг. Прив'язавши човна до причалу, друзі рушили вгору вузькою вуличкою, що спиналася до Ветчевого будинку. Їхні серця аж тьохкали, коли вони переступали через поріг затишної оселі. А коли назустріч їм вибігла Тростинка, ніхто вже навіть не намагався приховувати радісних сліз...  



* * *  

Якщо Естаріол Ісмайський дотримав слова і склав пісню про перший подвиг Геда, то вона, на жаль, не збереглася до наших днів. Натомість у Східних широтах побутує легенда про човен, який потрапив на мілину посеред океанської безодні. Мешканці Іфішу вірять у те, що човном керував Естаріол; остров'яни з Току вважають, що трафунок стався з двома купцями, яких штормом закинуло далеко у Відкрите море, а от на Холпі вам розкажуть про холпійського рибалку, котрий так і не зміг зрушити свого човна з невидимих пісків і досі блукає серед потойбічних дюн. Збереглося також кілька уривків із пісні про Тінь — вони, немов ті дерев'яні уламки, носилися від одного острова до іншого, не маючи ні початку, ні кінця, доки, зрештою, не розсипалися на порох А втім, у легендарних "Подвигах Геда" ви не знайдете жодної згадки ні про подорож на край світу, ні про зустріч Геда з Тінню — адже всі ці події сталися ще на самому початку його героїчного життя, перед славнозвісною мандрівкою на Драконові Пасовища, перед походом до Гробниць Атуану за каблучкою Ерет-Акбе і, зрештою, перед тим, як він повернувся на Роук і став Архімагом Земномор'я... notes



Зноски


1

Тобто: знався на бронзі. 2


Небіж — син брата або сестри; племінник. 3


Форштевень — крайня носова частина судна, носовий брус, що є продовженням кіля. 4


Ахтерштевень — нижня кормова частина судна, що є продовженням кіля. 5


Єрик — невеличка протока, що з'єднує два озера або річку. 6


Румпель — підойма для повертання терна. 7


Миля — міра довжини, що дорівнює, що дорівнює 1,609 км. 8




Кочети — пристосування на човні для прикріплення весел; гнізда для весел.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка