Чарівник Земномор'я



Сторінка8/9
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ПОЛЮВАННЯ


 

Гед залишив оселю Оґіона ще удосвіта і в зимових сутінках рушив униз до узбережжя. Опівдні він дістався до ґонтського порту. Оґіон дав йому замість розкішного оскільського вбрання міцне зимове взуття, сорочку, шкіряну камізельку і теплу білизну. Але для зимових мандрів Гед залишив собі дорогий плащ, підбитий хутром пелаві. У цьому плащі, тримаючи лише темного тисового ціпка, він підійшов до міської брами. Вартові, що стояли там, одразу збагнули, що перед ними — чаклун. Вони без жодних запитань пропустили Геда у місто і ще довго дивилися йому вслід, доки він не зник за поворотом вулиці, що вела до порту. На пристанях і в будинку Морської громади Гед намагався знайти корабель, який би прямував на північ або на захід — до Енлада, Андрада, Оранеї. Але скрізь йому відповідали, що жодне судно аж до свята зимового Сонцестояння не вийде із тихої гавані Ґонтського порту. За такої непевної погоди навіть рибалки не ризикують виходити у море. У будинку Морської громади Геда нагодували простим обідом — чаклунам майже ніколи не доводиться платити за їжу. Він трохи посидів у товаристві портових вантажників, матросів і заклиначів погоди, насолоджуючись їхніми розважливими небагатослівними розмовами і тихим жебонінням ґонтської говірки. Нараз Гедові захотілося назавжди залишитися тут, на до щему в серці рідних землях Ґонту, і зажити поруч із цими людьми простим невибагливим життям. Якби він тільки міг забути про свою магічну силу, що принесла йому стільки злигоднів, і позбутися страху, що й досі невідступно слідував за ним! Але то були лише його мрії. Мета у Геда була іншою. Він не став довго затримуватись у порту, дізнавшись, що жоден корабель не вийде в море, — пішов берегом уздовж протоки на північ від міста. І незабаром добрався до невеликого рибальського селища, де виявилося не так уже й складно напитати човен на продаж. Суденце продавав старий моряк, котрий до того ж був добрячим пройдою. Посудина завдовжки дванадцять ліктів була наскрізь побита шашелем і подірявлена щілинами, крізь які сочилась вода. У такому човні було небезпечно виходити у море. Та ще й рибалка зажадав надто велику плату, вимагаючи накласти закляття від морської погибелі на нього та його сина. Та це й не дивно, адже рибалки Ґонту не бояться нічого, крім моря. А втім, правду кажучи, навіть ці закляття, що так цінувалися на берегах північного Архіпелагу, нікого не рятували від штормових вітрів та високих бурунів. Одначе коли закляття накладав досвідчений чарівник, який знався на морській науці, то його чари все ж таки на певний час захищали моряків від небезпек. Накладаючи чари, Гед постарався на совість. Він чаклував цілу ніч і день, працював упевнено і терпляче, не пропускаючи жодної дрібниці. Щоправда, його думки у цей час блукали далекими стежками царства темряви, де причаїлася невловима Тінь. Тож після того, як Гед наклав і закріпив закляття, то відчув страшенну втому. Він переночував у рибальській халупі, лежачи в гамаку, сплетеному з китової шкіри, — вранці від нього тхнуло в'яленою рибою. На світанку Гед вирушив до бухти біля Північного мису, де старий тримав купленого хлопцем човна. Чаклун штовхнув суденце від берега, і відразу ж крізь щілини у днищі човен почав наповнюватися водою. М'яко та легко, мов кіт, Гед заплигнув у човен і почав за допомогою магічних чар і пари рук вирівнювати покручені дошки та дерев'яні цвяхи, як це колись, бувало, він робив разом із Печварі на Лоу-Торнінґу. Поступово на березі зібрався гурт острів'ян, які зоддалік мовчки спостерігали за його вправними рухами. Вряди-годи до них доносилося тихе бурмотіння мага. Зрештою, Гед зробив усе ретельно і надійно, терпляче припасовуючи кожну дощечку та затикаючи кожну щілинку. Наклавши закляття, Гед поставив замість щогли тисову палицю, яку йому подарував Оґіон. Відтак примоцував до неї дерев'яну рею завдовжки три лікті і напнув виткане з вітру та магічних слів квадратне вітрило — біле, наче сніг на вершині гори Ґонт. Жінки не зводили очей, пильнуючи за його зграбними рухами, і тільки заздрісно зітхали. Ставши під щоглою, Гед надув чарівним леготом своє вітрило, і човен, легко ковзаючи по морському плесі, вийшов із бухти і взяв курс на Сторожові скелі. Коли рибалки на березі побачили, як переродився старий дірявий човен, що тепер, немовби чайка, стрімко летів під білосніжним вітрилом, вони радісно закричали, засміялися і почали розмахувати руками, вигуками вітаючи Геда. Озирнувшись на мить, хлопець побачив, як приязно вони проводять його поглядами, з'юрмившись у тіні велетенських Північних Скель, над якими спинаються, сягаючи хмар, засніжені вершини Ґонту. Гед минув бухту і Сторожові скелі і вийшов у Ґонтійське море, спрямувавши човен на північний захід. Він сподівався пройти повз північні береги острова Оранеї, прямуючи тим самим шляхом, яким прилетів на Ґонт, прибравши подобу сокола. У Геда не було жодного плану, він просто плив назад. Адже, переслідуючи сокола, що день і ніч мчав наперекір усім вітрам, Тінь могла заблукати. І тепер марно намагалася віднайти сліди своєї жертви. Бо й до свого примарного світу вона вже не могла повернутися, не здолавши молодого чаклуна, котрий тепер відкрито плив їй назустріч. Якщо вже Гедові судилося зустріти Тінь, то він волів, щоб це сталося серед морських просторів. Утім, хлопець достеменно не розумів, чому саме він так боїться зустрітися з Тінню, стоячи на твердій землі. Можливо, цей страх пояснювався усвідомленням того, що морські безодні хоча й породжують бурі та різних чудовиськ, проте не мають нічого спільного зі злом, що зароджується лише на землі. Там, у царстві Пітьми, де колись побував Гед, немає ні морів, ні швидкоплинних річок, ні дзвінких джерел. Смерть не знає води, вона уособлює пустелю. І хоча взимку море також могло бути небезпечним, проте зараз саме його мінливість і непостійність здавалися Гедові тією рятівною соломинкою, яка допоможе йому в смертельному двобої. Навіть якщо він зустріне Тінь тут, думав Гед, то зможе схопити її, і вагою власного тіла потягне потвору в безодню морських глибин, не випускаючи її зі смертельних обіймів. Звідти вона вже ніколи не підніметься нагору. І тоді ціною власного життя він покладе край злу, яке колись випустив у світ живих. Гед продовжував пливти буремними хвилями, над якими похмуро клубочилися пошарпані хмари. Тепер він обходився без магії і цілком поклався на долю, спіймавши у вітрило свіжий північно-західний вітер. Утім, без магії було доволі важко тримати обраний курс серед розбурханого моря. Але хлопець на це не зважав, пильно вдивляючись у морську далечінь. Дружина рибалки дала йому на дорогу хлібину і дзбанок води, тож, порівнявшись із Камеберською Скелею, єдиним островом між Ґонтом та Оранеєю, він пообідав, подумки подякувавши мовчазній ґонтійці, котра потурбувалася про нього. Усе далі на захід відпливав Гед від крихітного острівця. З неба мжичив дрібний дощик упереміш із мокрим снігом. Навколо не було ані суденця, ані птаха над безмежним морем. Скрізь панувала тиша — її порушували лише рипіння човна та сичання хвиль, що билися об борт. Нічого не змінювалося навколо, лише хвилі невтомно набігали одна на одну і хмари сунули кудись за обрій. Так само, як і тоді, коли він соколом летів, утікаючи з Оскіля. Але того разу він прямував на схід, а зараз тим самим шляхом повертався на захід... На горизонті й досі було порожньо. Вкрай виснажений Гед намагався хоч щось розгледіти у цій холодній порожнечі. — Ну ж бо, давай, потворо, — пробурмотів він, — нападай, чого ти чекаєш? Відповіді не було, серед темного мороку нічого навіть не ворухнулося. Проте хлопець чітко усвідомлював, що потвора десь поряд і намагається навпомацки натрапити на його холодний слід. І тоді він, раптом втративши самовладання, закричав: — Я тут! Я — Гед-Яструб, викликаю тебе на двобій! Засичали хвилі. Рипнув човен і тихо забриніло пружне білосніжне вітрило. Летіли миттєвості. Гед чекав, спершись рукою на тисову щоглу човна і вдивляючись у крижану мряку, що з півночі повільно насувалася на море. Минуло ще декілька хвилин, і крізь пелену дощу Гед побачив, що понад морем до нього наближається Тінь. Тепер, переслідуючи його серед овіяних шаленими вітрами морських просторів, вона відкинула подобу оскільського весляра Скіорха, не була ані перевертнем, ані страхітливим звіром, у личині якого вперше зчепилася з Гедом на роукському пагорбі. Тінь нарешті вже мала певну форму й тілесну оболонку, які можна було побачити навіть удень. Невідступно переслідуючи Геда, тінь висотала з нього багато сили, живлячись нею і його страхом. Тож, можливо, що тепер саме завдяки цій силі Тінь з'явилась на поклик Геда серед білого дня, не чекаючи сутінків. Тепер потвора вельми нагадувала людину, але її постать, будучи за своєю сутністю породженням темряви, тіні не відкидала. Тьмяна бестія з драглистими обрисами скрадалася над морськими хвилями, прямуючи від островів Ґирлищ у напрямку Ґонту. Їй було нелегко долати хвилі та боротися зі шквальним вітром. Холодний дощ наскрізь пронизував її нестійку оболонку. Викликавши Тінь серед білого дня, Гед отримав перевагу над нею: світло засліплювало потвору, і вона не помітила хлопця. Він першим побачив її. Але вони одразу впізнали одне одного. Посеред безмежної пустелі зимового моря Гед побачив істоту, яка наводила на нього такий жах. Вітер відносив човна трохи убік від неї і Гед не міг її добре розгледіти. Але Тінь поступово наближалася до нього, хоча Гед і не міг сказати, рухалася вона чи ні. Нарешті потвора побачила його. Хлопець із невимовним жахом згадував крижаний дотик її імлистого тіла і нестерпний біль від невидимих зубів, а проте продовжував чекати, не рухаючись з місця. Відтак коротким закляттям викликав чарівний вітер і, дужим потоком напинаючи вітрила, погнав човен назустріч потворі, що тьмяно мріла над сірими хвилями. Натомість Тінь раптом захвилювалася, немов од вітру, і, не зронивши й звуку, повернулася та кинулася навтьоки. Вона мчала на північ, долаючи спротив свіжого вітру. Гед не відставав од неї. Вітер і хвилі били йому в обличчя, та він на те не зважав: надимаючи вітрила чарівним вітром, хлопець продовжував переслідувати втікачку, немов мисливець, що нацькував хортів на оточеного вовка. Вітрило його човна аж дзвеніло від вітру — звичайна парусина вже би давно подерлася. Човен, переслідуючи Тінь, летів по морю, немов легке шумовиння, яке під час шквалу наздоганяє хвилі, що біжать попереду. Несподівано Тінь, рухаючись широким півколом, стала дещо тьмянішою і прозорішою, ніж попервах. Тепер вона менше нагадувала людину, а радше скидалася на дим або темну хмару. За мить, підхоплена буревієм, вона помчала у бік Ґонту. Гед притьмом розвернув човна, який, стрибаючи, наче дельфін, рушив навздогін Тіні, що розпливалася просто перед очима. Дощ зі снігом періщив Гедові в спину, застилаючи шлях непроникною пеленою. За сотню кроків вже нічого не було видно. Шторм зробився сильнішим і Тінь загубилася вдалині. Але, незважаючи на те, що потвора летіла над морем, Гед упевнено йшов по її сліду, немов бачив відбитки кігтів на снігу. Човен стрімко розбивав хвилі, піна навсібіч розліталася з-під його днища. Шалена гонитва тривала вже дуже довго. Нарешті почало смеркати. Гед знав, що за ці кілька годин вони залишили далеко позаду острів Ґонт і зараз перебували десь на півдні, біля островів Співі й Торхевена. Втім, хтозна, може, і їх вони вже проминули, опинившись у Відкритих широтах... Гед не міг цього визначити, та, зрештою, йому було байдуже. Він полював, він ішов по сліду, а попереду нього летів його страх. І раптом Гед знову побачив Тінь. Вітер на морі вщухав, а дощ і шторм відступали перед ним густим туманом. Крізь непроникну імлу Гед помітив потвору, що зачаїлася праворуч від нього. Чаклун вимовив закляття, переклав румпель[6] і кинувся навздогін. Він плив майже наосліп, тому що туман дедалі густішав, мовби закипаючи в тому місці, де його сірі пасма спліталися із чарівним вітром. Морок огортав човен блідою, сірою запоною. Проте щойно Гед промовив перші слова закляття, яке розганяє туман, як знову побачив Тінь. Вона й досі трималася праворуч від човна. Її безликі непевні обриси все ще нагадували людську голову, яку перекроював і пронизував сірий туман. Гед повернув човен, намагаючись наздогнати знесиленого ворога. І в ту ж мить Тінь зникла, розчинившись у повітрі. А човен на повній швидкості налетів на мілину і розбився на друзки, вдарившись об підводну скелю. Гед мало не вилетів за борт, але встиг схопитися за чарівну щоглу-патерицю до того, як його накрила велетенська хвиля. Оскаженіле море заввиграшки підхопило невеликого човника і жбурнуло його на прибережні скелі — так само робить людина, намагаючись розбити тверду, вкриту водоростями мушлю. Міцною і справді чарівною виявилася палиця, подарована Оґіоном. Вона не зламалася і тримала Геда на поверхні води, наче суха колода. Не випускаючи патериці з рук, хлопець пірнув під воду, коли хвиля відкотилася назад від берега, а відтак опинився у морі, не розбившись об скелясте узбережжя. Солона морська вода заходила йому в очі та ніздрі, але він, однак, намагався чинити опір стихії, борючись із могутніми хвилями. За скелями виднілася піщана улоговина. Гед зауважив її, коли вчетверте злетів угору на гребені штормової хвилі. Що було сили допомагаючи собі чарівною патерицею, він прагнув дістатися берега. Та хвилі не давали Гедові взяти гору над ними, море кидало ним, як тріскою, намагаючись погасити тепло його тіла у своїх крижаних обіймах. Він так знесилів, що не міг уже рухати руками і не бачив перед собою ні берега, ні скель, ні рятівної піщаної смуги. Хлопця оточував тільки хаос води, який осліплював його, душив і тягнув на дно. І коли Гед уже майже втратив надію на порятунок, із густого туману виникла величезна хвиля, яка легко підхопила його і щосили жбурнула на піщану обмілину. Гед лежав, міцно стискаючи в руці тисову патерицю. Хвилі вряди-годи ще докочувалися до нього, намагаючись затягнути у море, але дарма. Над берегом висів густий, наче молоко, туман. Трохи згодом засіялася снігова мжичка. Минуло багато часу, поки Гед зміг поворушитися. Ледве дихаючи, він важко відповз по піску подалі від моря. Настала непроникна ніч. Хлопець щось прошепотів, і на кінці тисової патериці спалахнув чарівний вогник. Отак освітлюючи собі дорогу, Гед помалу повз на вершечок піщаної гори. Він був настільки виснажений, що ледве пересувався по мокрому, холодному піску. Раз чи два йому навіть примарилося, що він опинився потойбіч усього світу: ревіння моря вщухло, а пісок, по якому він повз, перетворився на попіл і тьмяно мерехтів під застиглими зорями царства пітьми. Але Гедові було ніколи дослухатися до своїх марень, — він продовжував повзти по мокрому піску. І через деякий час знову почув і своє засапане дихання, і хиже завивання вітру, і крижані цівки дощу, що пронизував його до кісток. Урешті-решт, невтомно рухаючись, Гед трохи зігрівся, а коли заповз між дюни, де вітер уже не мав такої сили, як на відкритій місцевості, то зміг навіть звестися на ноги. Він вимовив закляття, і сяйво на кінці патериці стало яскравішим. Чорна пітьма розсіялася, і хлопець, спираючись на палицю, спотикаючись і падаючи, рушив углиб острова. Через деякий час, піднявшись на вершину пагорба, Гед знову почув шепіт моря попереду і зрозумів, що дійшов до протилежного берега. Він потрапив не на острів, а на маленький клапоть пустельної суші, піщану обмілину посеред бурхливого океану, яку обминають люди і кораблі. Гед був надто виснажений, щоби впадати у відчай, але з його грудей вирвалося щось схоже на ридання. Він зупинився і розгублено завмер, спершись на тисовий ціпок. Потім, повернувшись назад так, щоб вітер дув йому в спину, пішов ліворуч від дюни, шукаючи видолинок, у якому можна було би серед скуйовдженої морської трави знайти бодай хоч якийсь прихисток. Коли Гед підняв чарівний ціпок і огледівся навколо, то побачив ледь помітний відблиск на межі круга світла, яке випромінював чарівний вогник. То була мокра від дощу дерев'яна стіна маленької, врослої у землю халупи. Хатина була настільки малою і неоковирною, що здавалося, ніби її збудувала дитина. Хлопець постукав ціпком об низенький одвірок. Ніхто йому не відчинив. Тоді він штовхнув двері і ввійшов усередину. Для цього йому довелося нахилити голову мало не до пояса. А про те, щоби випростатися на повен зріст, взагалі не могло бути й мови. У вогнищі жевріло вугілля, і в його тьмяному відблиску Гед розгледів чоловіка з довгим білим волоссям, котрий перелякано забився у темний куток. З-під купи лахміття на підлозі визирала ще одна людина, але було важко сказати, чоловік це чи жінка. — Не бійтеся! Я не скривджу вас, — тихо сказав Гед. Люди не озивалися. Гед позирав то на одного, то на другого мешканця халупи, а вони сторожко стежили за кожним його рухом, вирячивши від жаху очі. Коли Гед поклав свій ціпок на підлогу, істота, що ховалася під купою ганчір'я, раптом тихо заплакала. Гед скинув з себе мокрий важкий плащ, роздягнувся догола і сів біля вогнища. — Дайте мені чимось накритися, — попросив він. Гед сильно захрип, і ледве ворушив язиком. Від холоду в нього цокотіли зуби і дрижало все тіло. Але навіть якщо мешканці халупи й зрозуміли його, то нічого не відповіли. Він простягнув руку й дістав з купи ганчір'я якусь шматину, яка колись, можливо, була козячою шкурою, але тепер її вкривали масні плями і бруд. Істота під купою лахміття закричала від страху, але Гед не звернув на це уваги. Він насухо витерся і сказав: — Ви хоч маєте дрова? Розпаліть-но вогонь, діду. Я випадково потрапив сюди, але не заподію вам ніякого лиха. Старий не поворухнувся, не зводячи погляду з Геда. — Ти мене розумієш? Знаєш ґардійську мову? — Гед подумав і знову запитав: — Може, ти говориш карґадською? Почувши карґадську говірку, старий, немов лялька-маріонетка, гойднув головою. Але на цьому розмова й урвалася, бо Гед не знав карґадської мови. Зрештою, хлопець сам знайшов дрова, складені під стіною, розпалив вогонь, а тоді жестами попросив напитися, бо наковтавшись гіркої морської води, відчував нудотну спрагу. Старий уже привітніше вказав на величезну мушлю, в якій була вода, і підсунув до вогнища ще одну мушлю, наповнену смужками в'яленої риби. Гед, схрестивши ноги перед вогнищем, напився води та втамував голод. А коли сили потроху стали повертатися до нього, спробував дізнатися, де він опинився. Навіть чарівний вітер не зміг би закинути його аж на карґадські землі. Либонь, цей острівець знаходився десь у Відкритих широтах, східніше від Ґонту, але західніше від Кареґо-Ат. Здавалося неймовірним, що на такому всіма забутому піщаному рифі могли жити люди. Втім, хтозна, можливо, їхній корабель розбився біля цих пустельних берегів. Та зараз він був надто втомлений, щоби думати про це. Тим часом Гед просушив над вогнем свій плащ. Спочатку висохло сріблясте хутро пелаві, а щойно нагрілася тканина, хлопець загорнувся у плащ і вмостився просто на землі біля вогнища. — Лягайте спати, люди добрі, — сказав Гед своїм мовчазним господарям і, поклавши голову на піщану долівку, заснув. Три доби провів молодий чаклун на безіменному острові. Коли він прокинувся першого ранку, то відчув біль у всьому тілі, його лихоманило, а м'язи судомило від утоми. Весь день і цілу ніч Гед пролежав біля вогнища, немов колода, прибита до берега. Наступного ранку він ще відчував неприємну млість у м'язах. Однак уже зрозумів, що незабаром одужає. Гед одягнув зашкарублий від морської солі одяг, бо випрати його було ніде, і вийшов надвір, щоби з'ясувати, куди саме його заманила підступна Тінь. То була скеляста мілина, занесена піском, яка мала майже милю завширшки і, може, трохи більше, ніж милю, завдовжки. Зусібіч острівець оточували мілини та рифи. Тут не росло жодного дерева чи кущика, не було ніякої рослинності, крім притолоченої вітром трави-морячки. А в хатині між дюнами, серед безмежної пустелі моря, жили старий зі старою, забуті цілим світом. Їхня неоковирна оселя була зліплена з прибитих морем гілок і дощок. Воду, яка була дещо солонуватою на смак, старі брали із кринички, викопаної за халупою. Їли вони рибу і молюсків, збирали на березі морські водорості. В хаті були голки та рибальські гачки з кості, волосінь із висушених риб'ячих жил і палички для добування вогню. А пошарпані шкури насправді були не козячими, як спочатку подумав Гед, а тюленячими. Адже саме на таких маленьких острівцях тюлені влаштовують свої лежбища, де підростає їхній молодняк. Мабуть, крім тюленів, на острів не запливав більше ніхто. Старі злякалися Геда не тому, що подумали, ніби він дух чи чаклун, а саме тому, що він був людиною. Вони вже давно забули, що в світі живуть інші люди. Нездоланний жах пойняв старого, щойно Гед з'явився у хатині. І цей страх ні на мить не покидав його. Коли йому здавалося, що Гед підійшов до нього надто близько, він, шкутильгаючи, тікав геть і насторожено зиркав на хлопця, ховаючи погляд під кошлатою та брудною чуприною. Попервах варто було Геду поворухнутись, як стара, завиваючи, ховалась у купу лахміття. Але згодом, коли молодий чаклун поринав у дрімотну лихоманку, то крізь неспокійний сон не раз зауважував на собі її пильний і спостережливий погляд. Через деякий час жінка вже приносила йому воду. Коли Гед вставав, щоб напитися, вона лякалась і кидала мушлю на підлогу, розхлюпуючи воду, а тоді заходилася голосити, витираючи сльози довгим сивим волоссям. Тепер вона спостерігала за тим, як Гед майстрував щось із уламків старого човна і прибитих морем дощок, застосовуючи свій хист човняра і промовляючи магічні закляття. Він допомагав собі кам'яним веслом, яке взяв у діда. Однак для ремонту старого човна чи для побудови нового бракувало дощок, тому магія і чари стали йому у великій пригоді. І все ж стара спостерігала не стільки за Гедовою роботою, скільки за ним самим, і вираз жаху не сходив з її обличчя. Але трохи згодом вона подалася до скель і невдовзі повернулася з гостинцем — пригорщею мідій. Гед вдячно прийняв її дарунок і з'їв молюсків сирими і вологими від морської води. Старенька, зрештою, посміливішала. Вона пішла до хатини і повернулася назад, тримаючи у руках замотаний у ганчірку пакунок. Сором'язливо, не зводячи погляду з Геда, вона розгорнула і показала йому те, що знаходилось у згортку. То була маленька дитяча сукня із шовкової парчі, обшита перлинами, поплямлена морською сіллю і пожовкла від часу. Виріз оздоблював візерунок із перлин, який Гед відразу впізнав, — подвійна стріла Богобратів Карґадської імперії, увінчана царською короною. Стара жінка зі зморшкуватим, брудним обличчям, вбрана у мішкуватий одяг із тюленячої шкури, показувала пальцем на себе, а потім на дитячу сукенку, посміхаючись лагідною, щирою посмішкою маленької дівчинки. Із потаємної кишеньки під подолом сукні вона витягнула невеличкий предмет, простягнувши його Гедові. То був шматочок темного металу — можливо, уламок браслета чи половина каблучки. Гед подивився на цей уламок прикраси, але бабуся показала жестами, щоб він узяв його собі, і наполягала доти, доки він не сховав дивний подарунок у кишеню. Тоді вона задоволено кивнула головою і посміхнулася. Потім знову дбайливо загорнула сукенку в заяложену ганчірку і почвалала до хатини, щоби сховати свою реліквію. Гедове серце наповнилося жалем. Він здогадувався, що ці двоє могли бути нащадками якогось царського роду Карґадської імперії. Можливо, тиран-імператор, не наважуючись пролити царську кров, вислав їх на пустельний острів, далеко від Kapero-Ат, де вони мали або вижити, або померти. Один із них тоді був десятирічним хлопчиком, а друга — сміливою маленькою принцесою у шовковій сукенці, обшитій перлами. І вони жили тут, на скелі посеред океану, жили самі-одні, може, років сорок, чи й п'ятдесят — принц і принцеса країни Самотності. Гед не знав напевне, чи його здогад має ґрунт під собою. Він дізнався про це набагато пізніше, коли пошуки каблучки Ерет-Акбе привели його у Карґад, до священних Гробниць Атуану. Третя ніч принесла Гедові полегшення. Настав тихий, блідий світанок. Починався день зимового Сонцестояння, найкоротший день року. Невеличкий човен, зроблений зі шматків дерева та скріплений магією, був готовий до відплиття. Гед намагався сказати старим, що може відвезти їх туди, де живуть люди, — наприклад, до Ґонту, Співі чи Кареґо-Ату. Звісно, якщо вони цього забажають, адже море біля Карґадських островів досить небезпечне. Та старі не захотіли покидати свій пустельний відлюдний острів. Жінка, здавалося, не розуміла того, що Гед намагався їй пояснити жестами й тихими словами, а чоловік зрозумів, але відмовився. Адже всі його спогади про минуле та про інших людей були страхітливим дитячим сном, наповненим кров'ю, криками та воїнами-велетнями. Усе це Гед прочитав на його обличчі, коли він заперечливо похитав головою у відповідь. Отже, на третій день Гед набрав у бурдюк із тюленячої шкіри прісної води і налаштувався в дорогу. Щоби віддячити старим за хліб та сіль, хлопець наклав чари на їхнє джерело із солонуватою водою. І враз серед пісків задзюркотіла прозора та смачна вода, немов текла вона із високих гір Ґонту. Те джерело й досі служить людям. Завдяки йому острівець навіть нанесли на карту — моряки називають його островом Джерельної води. Та вже давно немає тут ветхої хатини, а шторми позмивали всі сліди присутності двох істот, котрі провели тут своє життя і померли на самоті. Старі сховалися в хатині і не виходили звідти, ніби боялися побачити, як Гед відпливає від піщаного берега у безмежне море. Північний вітер наповнював чарівне вітрило і човен стрімко помчав морем на південь. Тепер погоня видавалася Гедові доволі химерною справою, адже він чудово розумів, що полює за невідомою істотою, не маючи жодного уявлення про те, в якому куточку Земномор'я її слід шукати. Йому доводилося сподіватися лише на власні відчуття і на щасливу долю. Адже він нічого не знав про Тінь (зрештою, як і вона про нього). А втім, зараз Гед усвідомлював головне: тепер він мисливець, а не здобич. Заманивши його на скелі, Тінь могла заволодіти ним тоді, коли він напівживий лежав на березі і блукав у темряві по дюнах, але вона не скористалася своєю перевагою. Тінь хоча й заманила його у пастку, але відразу втекла, не наважившись зустрітись із ним віч-на-віч. Усе це підтверджувало слушність Оґіонових слів — потвора не зможе застосувати його силу, доки Гед переслідує її. Отже, він мусить іти за нею услід, не зупиняючись ані на мить, хоча потвора, либонь, вже давно втекла із поверхні безмежних морів. Тож тепер чаклун міг покладатися лише на попутний вітер і на свої непевні здогади та передчуття, які, зрештою, неодмінно підкажуть йому, куди належить прямувати... У вечірніх сутінках вдалині, ліворуч по курсу, Гед невиразно побачив широку смугу суші — либонь, то був острів Kapeґo-Ат, що знаходився на перехресті найжвавіших морських шляхів карґів, білошкірого варварського народу. Гед пильно вдивлявся у море, щоби завчасу помітити будь-яке велике карґадське судно і приготуватися до зустрічі з ним. У його голові майнула дитяча згадка про той багряний ранковий туман, що стелився над рідним селом, він згадав карґадських воїнів у обладунках, палаючий будинок і запах диму. Коли ці давні спогади потривожили серце, Гед несподівано зрозумів, що Тінь навмисно заманила його сюди, закинувши човен у володіння немилосердних карґів з надією на те, що ці варвари уб'ють чужинського чаклуна. Гед плив на південний схід, і острів зник із поля зору ще до того, як настала ніч. Хлопець голосно заспівав "Зимову пісню", а потім інші наспіви з "Подвигів юного короля". Адже цих пісень завжди співалося на святі Сонцестояння. Голос Геда лунав гучно, але його відлуння майже одразу гасло у неосяжній тиші моря. Невдовзі настала ніч і небо засіялося зимовими зорями. Цієї найдовшої у році ночі він не спав, а спостерігав, як сходять зорі, пливуть над його головою і розчиняються у далеких чорних водах. А тимчасом невгамовний зимовий вітер ніс його човник на південь по невидимих хвилях. Інколи Гед дозволяв собі на мить задрімати, однак відразу ж прокидався. Адже його суденце було дуже ненадійним — за допомогою магії Гед зліпив його зі старих дощок та корабельних уламків. І якщо постійно не підтримувати формотворчих заклять, то човен невдовзі розсиплеться на друзки. Та й вітрило, зіткане з повітря і чарів, не довго би витримало такий потужний вітер, якби Гед заснув. Воно б умить перетворилося на подих вітру. Чаклуючи над своїм човником, Гед застосовував могутню магію, та коли предмет, на який накладають закляття, є дуже ненадійним, то чари потрібно постійно поновлювати. Тому спати було ніколи, і хлопець був напоготові протягом цілої ночі. Звичайно, якби Гед обернувся соколом чи дельфіном, йому було б набагато легше, але Оґіон попереджав його про небезпеку перетворень. А Гед уже знав ціну Оґіоновим порадам. Отож він продовжував плисти на південь під зоряним зимовим небом. А невдовзі після того, як зійшло сонце, він побачив перед собою землю. Однак човен тепер ледве рухався, бо з початком дня на морі настав повний штиль. Гед наповнив вітрило легеньким чарівним вітром і погнав човен до берега. Коли хлопець побачив перед собою землю, його серце знову наповнилося тим самим страхом, від якого німіло тіло і який колись змушував його втікати світ за очі. Але зараз він уперто рушив назустріч своєму страху, немов мисливець, що вистежує здобич за запахом, розуміючи, що хижак будь-якої миті може напасти на нього зі своєї засідки. Гед відчував, що Тінь десь поряд. То була досить дивна земля. Те, що здалеку видавалося непорушною стіною стрімчастих гір, насправді виявилося кількома довгими згористими скелями, між якими звивалися вузькі неглибокі протоки. Колись на Роуку, у Вежі Майстра-Істинномовця, Гед простудіював немало карт і лоцій, але всі вони давали уявлення лише про розташування остовів Архіпелагу та внутрішніх морів. А зараз він опинився у відкритих Східних широтах, а тому навіть не здогадувався і не знав, що то за острів розкинувся перед ним, що ховалося за прибережними скелями і що чигає на нього в тутешніх лісових нетрях. Усвідомлюючи все це, Гед скерував човен просто до берега. Над островом височіли темні, увінчані лісами гори. Стрімкі урвища нависали над човником, а сам Гед за якусь мить змок до нитки — розбурхані хвилі, що бились об скелясті береги, вибухали міріадами бризок. Чарівний вітер, напинаючи вітрило, спрямував його човник між двома високими мисами у вузьку протоку, що вела углиб острова. Море, затиснуте з двох боків у цьому, створеному природою, каналі, ніколи не знало спокою і билось об скелясті береги. Стрімчасті кам'яні крутосхили спускалися просто у темну морську воду, на поверхні якої холодними тінями відбивались їхні вершини. Тут було безвітряно і дуже тихо. Тінь змогла заманити Геда на оскільські торфовища, тепер зуміла підступом спровадити його човен на мілину біля безлюдного острівця. Можливо, й тепер вона чигає на нього? Хтозна, яку пастку вона приготувала цього разу... Гед не мав про це й гадки. Почувався виснаженим від постійного страху, а відтак і не вагався, розуміючи, що потрібно йти вперед і продовжувати полювання, невідступно переслідуючи зло. Він плив дуже обережно, пильно стежачи за протокою, обабіч якої височіли стрімкі скелі. Світло зимового дня залишилося десь позаду. Тут панувала напівтемрява, а відкрите море біля входу до протоки тепер здавалося далекими, яскраво освітленими воротами. Похмурі замшілі скелі нависали вже над самою головою Геда, а протока дедалі вужчала. Човен опинився посеред міжгір'я, кам'яні схили якого були подірявлені печерами, а вкриті рінню пагорби поросли миршавими деревцями, коріння яких наполовину повилазило назовні. Все наче завмерло у цьому тихому, похмурому місці. Біля величезної кам'яної скелі брижилася у вузенькому, немов струмок, жолобі темна морська вода. Тут протока заходила у глухий кут, і серед цього каміння, гнилих дерев та коріння, що звисало просто зі згористих скель, човен виглядав принаймні недоладно. То була пастка, темна пастка у череві кам'яної гори. Далі дороги не було... Гед за допомогою чарів обережно розвернув човен, допомагаючи собі веслом, щоби не наштовхнутися на підводне каміння і не заплутатися у корінні дерев. Він уже приготувався викликати чарівний вітер, щоби повернутися до моря, як раптом слова закляття застигли у нього на вустах, а серце завмерло в грудях. Гед озирнувся. У човні, у нього за спиною, стояла Тінь. Якби Гед хоч на мить забарився, то його б уже не було серед живих. Та він був напоготові і встиг упіймати потвору, що в'юном звивалася у його дужих обіймах. Тепер він не міг уже покладатися на магію, а лише на силу власного тіла, його жагу до життя, яка протистояла небуттю. Не сказавши й слова, Гед просто кинувся на ворога. Човен захитався й занурився під воду. Нестерпний біль обпік юнакові руки і не вщухав, наповнюючи груди крижаним холодом. Гедові на мить здалося, що він осліп, — хлопець не бачив того, що тримав у руках, це була тільки пітьма, морок, порожнеча... Гед спіткнувся і заточився вперед. Щоби не впасти, вхопився за щоглу. Несподівано яскравий спалах світла повернув йому зір. Він знову побачив Тінь, яка, вирвавшись від нього, зібгалася в клубок завмерла у повітрі. Потім раптом розгорнулася широкою, як вітрило, стьожкою. І за мить закрутилася над головою чорними клубами диму, пошматованими вітром. А відтак, стелячись над водою, полинула просто до осяяного яскравим світлом виходу з кам'яного мішка. Гед опустився навколішки. Його утле суденце захиталося, ледве втримавши рівновагу на неспокійних хвилях. Упавши на дно човна, хлопець заціпенів, судомно хапаючи пересохлими губами повітря. І лише холодна вода, що почала просочуватись крізь щілини у днищі човна, привела його до тями. Він звівся на ноги, спираючись на щоглу, і, зосередившись, поновив утримуючі чари. Хлопець дуже змерз і втомився. Біль пронизував руки і плечі, йому дуже кортіло лягти тут, у темному місці, де вода цілується з камінням стрімкого підніжжя гори. Лягти і надовго заснути, дослухаючись до тихого шемрання. Він не знав, чи виникло те бажання під впливом чар, насланих Тінню, а чи воно було наслідком безсонних ночей, голоду та фізичного виснаження. Проте Гед вирішив боротися до кінця. Він примусив себе наповнити вітрило чарівним вітром і спрямував човен у відкрите море, залишаючи позаду протоку, в яку його заманив підступний ворог. Страх перед потворою розвіявся. Але це не принесло Гедові радості. Переслідування скінчилося. Тепер юнак не був ні мисливцем, ні здобиччю. Він утретє зустрівся з Тінню віч-на-віч. І хоча й зумів схопити її голими руками, та не зміг утримати. Тож тепер між ними утворився міцний зв'язок, який нічим не можна розірвати. Відтак йому вже не потрібно переслідувати й ловити потвору. Вони зв'язані між собою довічними узами і не можуть існувати нарізно. Їхня зустріч неминуча, і вона відбудеться там і тоді, де призначено долею. А до того часу в цілому світі не знайдеться такого місця, де б Гедові було затишно. Він не матиме спокою ні вночі, ні вдень, ні на землі, ні на морі. Тепер він знав, і важка то була істина, що йому не треба виправляти давні помилки, а належить завершити почате. Коли він виплив із темного міжгір'я, перед ним розкинулося море, осяяне промінням вранішнього сонця. З півночі дув легенький вітерець. Гед напився води зі шкіряного бурдюка і спрямував човен уздовж берега до західного мису. Незабаром він вийшов до широкої протоки, за якою виднівся ще один острів, розташований на відстані кількох миль. І тут він упізнав це місце, пригадавши карти Східних широт. То були два відлюдних острови, відомі, як Західне і Східне Ручища. Вони тягнули свої спотворені скелями пальці до Карґадських земель. Гед проплив між островами і продовжив свою путь. А коли у другій половині дня небо затьмарили темні штормові хмари, він пристав до берега у південній частині західного острова. Неподалік Гед побачив невеличке поселення біля гирла річки, що впадала у море. Гедові було геть байдуже, як його зустрінуть. Він мріяв тільки про те, щоби напитися води, зігрітися біля вогню і виспатися. Мешканці селища виявилися боязкими та сором'язливими людьми — один лише вигляд чарівної патериці наводив на них священний жах. І хоча його шкіра була темнішою від їхньої, вони віддали Гедові належне, захоплюючись мужністю чужинця, котрий самотужки здолав бурхливе зимове море. Острів'яни напоїли і нагодували чаклуна. Їхня гостинність і м'яка говірка (вони, як і Гед, розмовляли ґардійською мовою) сердечним теплом зігрівали його душу. Крім того, на острові Гед нарешті зміг скупатися у гарячій воді, змивши зі свого тіла морську сіль. А потім для нього постелили м'яку постіль, і знесилений юнак поринув у глибокий сон.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка