Чарівник Земномор'я



Сторінка7/9
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ПОЛІТ ЯСТРУБА


 

Прийшовши до тями, Гед зрадів, що прокинувся живим. Для нього було щастям знову побачити світло, звичайне сонячне світло, що заливало все навколо нього. Йому здавалося, що він пливе у тихих хвилях цього світла, погойдуючись у спокої, наче у човні. Невдовзі Гед побачив, що лежить на розкішному ліжку — на такому він ще зроду не спав. Величезні шовкові перини були набиті пухом. Ліжко стояло на чотирьох високих різьблених ніжках. А над ним висіла важка червона запона, що захищала від протягів. Із двох боків вона була закинута догори, і Гед побачив просторі покої з кам'яними стінами та підлогою. Через високі різьблені вікна виднілися осяяні тьмяним зимовим сонцем торфові поля — голі, бурі, вкриті плямами снігу. Кімната знаходилася високо над землею, тому з вікон було видно доволі далеченько. Оксамитова пухова ковдра легко сковзнула на підлогу. Гед сів у ліжку. Він був зодягнений у тонку шовкову сорочку, обшиту срібною парчею. Поруч на стільці лежали наготовлені для нього чоботи з м'якої, як рукавичка, шкіри і плащ, облямований хутром пелаві. Приголомшений несподіваною гостинністю, Гед трохи посидів мовчки, потім встав і почав шукати свою чарівну патерицю. Але її ніде не було. Долоня та пальці його правої руки були обпечені, але рану вже хтось перев'язав і намастив цілющою маззю. Тільки тепер хлопець відчув, як болять рани і скніє від утоми все тіло. Деякий час Гед стояв нерухомо, а потім, майже не сподіваючись, що отек озветься, тихенько прошепотів: — Хойґу... Хойґу... Але маленького безстрашного звірятка ніде не було видно. Беззастережно віддане Гедові безмовне створіння, яке колись повернуло його до життя з потойбічного світу, кудись зникло. Чи був отек із Гедом минулої ночі, коли він утікав від тіні? Та й коли це було? Можливо, не вчора, а багато ночей тому? Хтозна, хтозна... Все в його голові було непевним і тьмяним: перевертень, обвуглена палиця, втеча, шепіт, брама... Жодного чіткого спогаду. Навіть тепер усе в його свідомості розпадалося на безладні образи. Гед ще раз прошепотів ім'я отека, вже ні на що не сподіваючись, і на очі йому навернулися сльози. Десь далеко задзеленчав дзвіночок. У сусідній кімнаті йому ніжно відповів інший. У Геда за спиною відчинилися двері і до покою зайшла незнайома жінка. — Добридень, Яструбе, — мовила вона, посміхаючись. Молода й висока, вона була вбрана у білу сукню, оздоблену сріблом. Волосся, що спадало до пояса чорним водоспадом, увінчувала срібна сітка. Гед незграбно вклонився. — Напевно, ви мене не пам'ятаєте? — Не пам'ятаю, пані? Він ще ніколи не бачив такої прекрасної жінки. Вбрання лише підкреслювало її вроду. З нею могла зрівнятись хіба що краса Володарки острова Оу, яка колись разом зі своїм чоловіком відвідала свято Сонцестояння на острові Роук. Але та жінка нагадувала яскраве полум'я свічки, а ця була як холодне місячне проміння. — Я так і думала, що ви не згадаєте мене, — сказала вона, посміхнувшись. — Та незважаючи на вашу забудькуватість, ви для нас завжди бажаний гість. — Але де я перебуваю? — запитав Гед, ледве ворушачи язиком. Йому було не тільки важко говорити з нею, а й відвести від неї погляд. Гед почував себе доволі скуто у вишуканих княжих шатах. Крім того, йому взагалі було не надто затишно — кам'яні плити підлоги здавалися холодними і ворожими, навіть повітря, яким він дихав, також було чужим. Та й він сам не був собою, принаймні таким, як раніше. — Цей замок називається Теренон. Тут знаходиться найдорожчий у світі камінь Теренон. Мій чоловік, якого звати Бендереск, є володарем цих земель, що тягнуться від кексемтійських торфовищ до озьких гір. А мене тут, на Оскілі, звуть Серет, що тутешньою мовою означає "срібна". А вас, як мені відомо, деколи називають Яструбом, і в Обителі Мудреців ви отримали звання мага. Гед подивився на свою обпечену руку і, подумавши, сказав: — Не знаю, хто я тепер. Колись у мене була магічна сила. Але, мабуть, я вже втратив її. — Ні, ви не втратили силу, але навіть якщо це й так, то тут вона відновиться устократ. Тут вам нічого не загрожує. У цього замку міцні мури, причому, вони — не лише з каменю. Ви зможете добре відпочити і поновити сили. А також здобути велику могутність і нову чарівну палицю, яка не перетвориться на попіл у ваших руках. Зрештою, деколи навіть зло приводить до доброї мети. А тепер ходіть зі мною, я хочу показати вам наші володіння. Вона говорила так ніжно і солодко, що Гед навіть не розрізняв її слів, а чув у її голосі лише тиху, майже невловиму звабу. Тож він повільно пішов за господинею замку. Його кімната справді знаходилась у високій вежі, що гостроверхим зубом стриміла на вершечку гори. Разом із Серет вони спускалися по кручених сходах, що вели вниз. Потім пройшли через розкішні покої та зали, повз високі вікна, що виходили на всі чотири сторони світу. За склом було видно невисокі горби, що тягнулися назустріч сонячному зимовому небу. Далеко на півночі бовваніли гостроверхі білі гори, а на півдні Гед спостеріг мерехтливі полиски моря. Слуги відчиняли перед ними двері і відступали вбік, пропускаючи свою господиню та її гостя. Усі вони були похмурими білошкірими оскілянами. У Серет також була світла шкіра, проте, на відміну від решти острів'ян, вона чудово розмовляла ґардійською мовою. Гедові навіть здалося, що у її вимові помітний ґонтський акцент. Увечері жінка познайомила його зі своїм чоловіком Бендереском, володарем Теренона. Утричі старший за неї, сивий, наче молоко, і худий, ніби тріска, він із холодною люб'язністю привітав молодого чаклуна, запросивши залишатись у замку стільки, скільки йому заманеться. Бендереск був небагатослівним і не розпитував Геда ні про подорожі, ні про пригоди, ні про ворога, що його переслідував. Навіть не обмовилася про це і повелителька Серет. А втім, то було чи не найменше з тих див, якими був наповнений Теренон. Принаймні ще більшою таємницею здавалося Гедові його перебування у цьому місці. За непроникними мурами Теренона він опинився випадково, проте все, що з ним сталося, аж ніяк не було випадковим. Можливо, він потрапив сюди, бо таким було його підсвідоме бажання, і обставини склалися так, що воно збулося. Адже невідома сила вела його на північ. Незнайомець в Оримі порадив прямувати до замку Теренон. Як навмисне, у порту на нього чекав оскільський корабель, та й Скіорх привів саме до цього палацу. Гед не міг сказати напевне, яку з цих випадковостей підлаштувала Тінь, що полювала на нього. А може, якась інша сила заманювала його сюди разом із Тінню? А Скіорх був лише знаряддям у цій потаємній грі, про яку навіть не здогадувався? Мабуть, так воно й було, бо, як казала Серет, Тінь не може проникнути за високі стіни замку. Відколи Гед прокинувся у Тереноні, він не відчував ніякої загрози, жодних ознак незримої присутності потвори. Але що ж тоді привело його сюди? Звісно, все це було аж ніяк не випадково. Навіть ще не зовсім одужавши після двобою з Тінню, Гед розумів це. Жоден чужинець не зміг би безперешкодно пройти через браму замку. Адже Теренон розташований далеко від Нешума і стоїть осторонь від усіх доріг, що ведуть до міста. Ніхто не приходив до замку, ніхто не покидав його. За вікнами Теренона стелилися лише безлюдні торфовища. Залишаючись наодинці, Гед цілими днями дивився у вікно — його огортала туга, в душі панувало сум'яття. У замку завжди було холодно, незважаючи на килими, гобелени, портьєри, багаті хутряні шати та широкі мармурові каміни майже у кожному покої. Цей холод проникав скрізь, пронизував до кісток, і неможливо було від нього сховатися. Лише від згадки про поразку у двобої з хижою Тінню почуття сорому і крижаної безвиході охоплювали Гедове серце, і хлопець ніяк не міг звільнитися від них. Подумки він розмовляв з усіма Майстрами Школи Роука. В його уяві поставали постаті похмурого Архімага Ґеншера, Немерле, Оґіона; якось приходила навіть тітка-ворожка, котра навчила його перших заклинань. Усі вони дивилися на Геда з осудом, і він розумів, що не виправдав їхніх сподівань. Йому хотілося попросити у всіх пробачення, подумки звертаючись до них: "Якби я не побіг від Тіні, то став би її заручником, бо вона вже заволоділа Скіорхом і часткою моєї сили. Вона дізналася моє ім'я. Я не міг її здолати. Адже чаклун-перевертень — це завжди жахлива, зловісна і руйнівна сила. Я мусив утікати". Але Майстри лише суворо дивились на нього і мовчали. Згодом марева зникали і Гед знову дивився, як падає довічний легкий сніг, вкриваючи безмежні простори, що тяглися за вікном. У такі моменти у хлопцевій душі залягав важкий тупий холод, а відтак Гедові здавалося, що у нього вже не залишилося жодних відчуттів, окрім нездоланної втоми. Охоплений невимовною тугою, чимало днів провів Гед наодинці із собою. У цьому пишному, величному палаці він знову почувався козопасом, котрий лише недавно покинув рідне селище, а при зустрічі з прекрасною господинею замку в нього починало важко калатати серце і паморочилось у голові. Утім, Гед залишався на самоті стільки, скільки йому хотілось. Та коли похмурі думки доводили до безтями, коли набридало дивитися на засніжені краєвиди за вікном, Серет зустрічалася з Гедом в одній із світлиць замку. Вони розмовляли там, сидячи біля вогнища в овальній, оздобленій гобеленами залі. Здавалося, що володарці палацу бракує веселості, вона ніколи не сміялася, хоча доволі часто була усміхненою. Проте навіть однієї її посмішки було досить для того, щоби Гедові полегшало на душі. Тоді він забував і про власну незграбність, і про свій сором. Згодом вони зустрічалися майже щодня, щоб поговорити, вмостившись біля каміна чи під вікнами одного з покоїв замку. Там вони проводили тихі неквапні розмови — про все і ні про що, подалі від прислуги, що постійно перебувала біля Серет. Старий Бендереск здебільшого не виходив зі своїх покоїв. Лише щоранку прогулювався по засніженому внутрішньому дворі замку, немов старий чаклун, змучений безсонням, котрий цілу ніч тільки те й робив, що сплітав нові чари. За вечерею, поряд із Гедом і Серет, він сидів тихо, час від часу ласо поглядаючи на дружину. І тоді вона здавалася Гедові маленьким білим оленятком, ув'язненим у клітці, білою пташкою, якій підрізали крила і прикували до срібної каблучки на пальці в старого дідугана. Дружина була для Бендереска просто коштовною річчю, окрасою його скарбниці і не більше. Коли Гед залишався із Серет на самоті, то намагався розважити її так само, як і вона його. — А що то за камінь, на честь якого названо ваш замок? — якось запитав її Гед, коли вони в мерехтливому світлі свічок вечеряли у величезній, наче печера, залі. — А ви хіба не чули про нього? Це знаменитий камінь. — Ні, не чув. Мені відомо лише, що повелителі Оскіля володіють неймовірними скарбами. — Але той камінь затьмарює будь-яке багатство. То ти хотів би його побачити? Вона посміхнулась, її погляд став насмішкуватим і зухвалим — здавалося, ніби через мить вона вже пожалкувала, що запропонувала йому це. Відтак вони рушили вузькими коридорами та сходами вниз у підземелля. За кілька хвилин Серет зупинилася перед зачиненими дверима, яких Гед раніше не помічав, відімкнула їх срібним ключем і посміхнулась до юнака, ніби запрошуючи його увійти. За третіми дверима був невеличкий коридор і другі двері, які вона відімкнула золотим ключем, за другими — треті, які відчинилися за допомогою Великого Закляття. За дверима при тьмяному світлі свічки Гед побачив маленьку порожню кімнату, схожу на підземну темницю, підлога, стіни і стеля якої були вимурувані з грубого каменю. — Ви бачите його? — запитала Серет. Кімната знаходилась у центрі замку. Тут було холодно, страшенно холодно. Здавалося, ці суворі мури були приречені на довічний холод. Гед огледівся навколо і небавом його погляд упав на один із каменів, вмурованих у підлогу. Зовні він нічим не відрізнявся від інших — важка неотесана каменюка та й годі! Проте Гед одразу відчув його чарівну силу — так ніби Камінь заговорив уголос. На мить Гедові перехопило подих і він відчув слабкість. Адже тут, посеред неприступних мурів, у цьому кам'яному мішку був ув'язнений прадавній і жахливий дух. Гед, не промовивши й слова, завмер на місці, як укопаний. А Серет, метнувши на нього швидкий допитливий погляд, швидким рухом правиці показала на Камінь. — Ось, це і є Теренон! До речі, вас не дивує, чому ми тримаємо його під сімома замками, у найпотаємнішій темниці? Гед знову нічого їй не відповів, залишаючись мовчазним і настороженим. Можливо, Серет намагалася перевірити його чаклунський хист. Однак Гед чомусь подумав, що жінка не має повного уявлення про природу Каменя, коли говорить про нього так легковажно. І сили Теренона вона не боялася тільки тому, що надто мало знала про неї. — Розкажи мені про Камінь, — зрештою промовив Гед. — Теренон був створений ще до того, як Сеґой підняв із дна моря острови Земномор'я. Камінь постав із небуття разом із нашим світом, тому й помре разом із ним. Час для нього — пусте. Якщо хочеш, поклади руку на Камінь і запитай про те, що тебе цікавить — він відповість тобі, дослухаючись до магічної сили, якою ти володієш. Теренон може говорити, якщо ти зумієш його почути. Він розкаже про те, що було, є і буде. Між іншим, камінь повідомив про твою появу задовго до того, як ти з'явився тут. То як, запитаєш у нього щось? — Ні. — Він тобі відповість. — Я не маю запитання, на яке би хотів отримати відповідь. — Він міг би тобі розказати, — скрадливо мовила Серет, — про те, як подолати твого ворога. Гед мовчав. — Ти боїшся його? — запитала вона, вдаючи здивування. Гед відповів: — Так. У крижаній мертвій тиші підземелля, відгородженого кам'яними та магічними мурами від світу, Серет укотре поглянула на нього і очі її дивно блиснули у тьмяному мерехтінні одинокої свічки. — Яструбе, — мовила жінка, — ти не боїшся? — Але я не хочу розмовляти з цим духом, — відповів Гед, дивлячись їй просто у вічі, й рішуче додав: — Моя пані, дух, що криється у Камені, замкнений заборонними закляттями, ув'язнений замикаючими чарами і назавжди похований у цьому підземеллі, що відгороджене непроникними замковими мурами, не тому, що він коштовний, а тому, що здатний на велике зло. Не знаю, що про нього говорили, коли ви приїхали до замку. Та вам, молодій, добросердній, ніколи не слід доторкатися до нього, навіть дивитися на нього. Бо він обплутає вас злими чарами. — Але я вже доторкалася до нього, говорила з ним і слухала його голос. І ніякої шкоди він мені не заподіяв. Серет обернулася, і вони пішли назад, замикаючи двері, минаючи проходи, доки не вийшли на широкі замкові сходи, освітлені смолоскипами. Там вона погасила свічку. Вони розпрощалися і подалися кожен до своїх покоїв. Гед майже не спав тієї ночі. Та цього разу зовсім не Тінь була причиною його роздумів. Він розмірковував про зловісну силу жахливої брили, яка стала наріжним каменем замку Теренон. Занурюючись у безсонне марення, Гед щоразу пригадував загадкові очі Серет, якими вона дивилася на нього у підземеллі. Знову і знову він відчував на собі її погляд, намагаючись зрозуміти, чого було більше в очах Серет у ту мить, коли він відмовився доторкнутися до Каменя — розчарування чи болю? Коли ж він нарешті ліг у ліжко, то шовкові простирадла були холодними, наче лід, а сон — тривожним: Гед повсякчас прокидався, зворохоблений постійною думкою про Камінь і про дивний погляд Серет... Наступного дня Гед знайшов господиню Теренона у сірій мармуровій залі, на стінах якої танцювали промені призахідного сонця. Тут Серет любила після обіду грати у пізнавальні ігри із служницями або невтомно ткала гобелени. — Пані, — звернувся він до неї, — я був неґречним із вами. Прошу вас вибачити мені... — Ні, — відповіла вона замислено, і за мить повторила відлунням: — Ні... Відтак Серет наказала служницям залишити її наодинці з Гедом, і коли ті пішли, вона пильно поглянула йому в очі, збираючись сказати щось дуже важливе. — Друже мій і гостю! — зрештою мовила жінка. — Багато що ви бачите наскрізь, а проте не можете розгледіти простих речей. На Ґонті та Роуку майбутніх чаклунів навчають мистецтва Високої Магії. Але це Оскіль, країна круків. Тут не розмовляють ґардійською мовою Архіпелагу. Тут не керують маги. І взагалі, вони майже нічого не знають про цей край. Тут трапляються речі, про які навіть не чули у Південних широтах. А Істинні імена деяких створінь, що вподобали Оскіль, не знайдеш навіть у найґрунтовніших реєстрах. Зазвичай людей жахає невідоме. Ви б також його боялися, якби були слабким. Але ви від народження наділені могутньою силою, яка здатна приборкати ту невідому стихію, що ув'язнена у зачарованому підземеллі. Я знаю це. І саме тому ви зараз перебуваєте тут. — Я не розумію. — Це тому, що мій чоловік Бендереск не був цілком відвертим із вами. Я ж буду щирою. Підійдіть, сядьте поруч! Трохи розгубившись, Гед сів на широке підвіконня, застелене килимом. За вікном дотлівало холодне зимове сонце. На вкритих снігом пустельних торфовищах невиразно бовваніли довгі присмеркові тіні. Серет говорила тихо і лагідно. — Бендереск, володар замку Теренон, не може підпорядкувати Камінь своїй волі. Мені це також не під силу — ні самій, ні разом з чоловіком. У нас немає належної майстерності та сили. Натомість все це є у вас! — Звідки ви знаєте? — Від самого Каменя! Адже він провістив вашу появу. Теренон очікував на ваше прибуття. Він чекав на вас ще задовго до вашого народження. Ви — єдиний, хто може панувати над ним, хто змусить відповідати на будь-які запитання і підкорятися. Ви наділені тією силою, яка здатна здолати будь-якого ворога, навіть безсмертного із світу тіней. Завдяки Каменю Теренона ви зможете здобути знання, багатство, владу і навіть підкорити волю самого Архімага Земномор'я! Ви отримаєте все, що забажаєте! Варто лише захотіти — і все стане вашим! Серет знову подивилася на нього своїми дивними ясними очима, той погляд пронизав Геда до живого і він затремтів, наче від холоду. Проте в рисах її обличчя хлопець помітив зачаєний страх. Йому раптом здалося, що жінка потребує допомоги, але надто горда, щоби зізнатися в цьому. Гед розгубився, а Серет поклала свою руку на його долоню. І він відчув легкий дотик її тендітної руки, яка на тлі його темної дужої правиці виглядала надто блідою. Тоді Гед промовив, неначе виправдовуючись: — Серет, я не маю такої сили, як раніше, я давно її втратив і нічим не зможу вам допомогти. Та мені достеменно відомо, що Давні Сили Землі — не для людей! Ці сили ніколи не належали людям, у їхніх руках вони можуть бути лише руйнівним знаряддям. Зло завжди породжує зло. А в замок Теренон мене привели лиха доля і та сила, яка прагне заволодіти мною... — Іноді в того, хто вважає себе виснаженим, з'являється сила ще могутніша, ніж була, — сказала Серет, посміхаючись так, ніби її сумніви остаточно розвіялися. — Можливо, я знаю щось важливе про ту силу, яка привела вас сюди. Пригадуєте незнайомця, котрий перестрів вас на вулицях Оримі? То був наш посланець, один зі слуг замку Теренон. Колись і він був чаклуном, однак відмовився від свого звання, щоби служити силі набагато могутнішій. Саме він спрямував вас на Оскіль. Згодом на торфовищах ви намагалися захищатися від Тіні, відбиваючись дерев'яним ціпком. І ми ледве врятували вас, бо ваш ворог виявився дуже хитрим і зумів висотати з вас чимало сил... Однак тільки Тінь може здолати Тінь. І лише пітьма здолає морок. Слухайте, Яструбе, що вам потрібно для того, щоби перемогти Тінь, яка нипає під стінами замку? — Мені потрібно те, чого я не знаю. Її справжнє ім'я. — Камінь замку Теренон тримає у своїй пам'яті всі народження і смерті, всі Істинні імена живих і мертвих, ненароджених і безсмертних, на землі і у світі пітьми. Він назве вам ім'я вашого ворога. — А що я маю віддати за це? — Нічого. Він підкориться вам, стане вашим рабом. Приголомшений Гед нічого не відповів. Тепер жінка зазирала йому в обличчя, тримаючи його руку у своїх долонях. Сонце сховалось у тумани за небосхилом, землю вкрили сутінки, натомість обличчя Серет проясніло від переможної радості. Вона зрозуміла, що її слова змусили Геда вагатися. Жінка пошепки промовила: — Ви будете могутнішим за всіх, царем серед смертних. Ви будете повелителем людства. І я владарюватиму разом з вами... У цю мить Гед притьмом зіскочив із підвіконня, відступив на крок від вікна і його розум прояснів. За одвірком він раптом помітив володаря Теренона, котрий, усміхаючись, потайки дослухався до їхньої бесіди. Гед відразу все зрозумів. Він ще раз поглянув на Серет. — Темряву перемагає світло, — сказав він, затинаючись. — Тільки світло. Сказавши це, Гед чітко усвідомив, що саме ці слова остаточно пролили світло на ті дивні події, які відбувалися з ним останнім часом. Він зрозумів, що ці люди заманили його до замку, сподіваючись використати його страх для здійснення власних задумів. Вони справді врятували Геда від Тіні, бо не хотіли, щоб вона заволоділа ним раніше, ніж це зробить Камінь Теренон. І лише тоді, як Гед став би рабом Каменя, вони впустили б у замок Тінь: адже перевертень — набагато кращий раб, ніж людина. Тож якби Гед бодай заговорив із Каменем, він би назавжди втратив себе. Та все ж так само як Тінь не могла наздогнати молодого мага, так і Теренон поки що не мав сили заволодіти його душею. У підземеллі Гед мало не піддався чарам Каменя, але все ж таки не скорився. Навіть злу не так легко здобути владу над тими душами, що пручаються у його крижаних обіймах... Гед стояв між Бендереском і Серет: так, вони свого часу виявили слабкість і піддалися волі Каменя — це вже не викликало жодного сумніву! Бендереск підійшов до Геда. — Казав я тобі, Серет, — сухим голосом озвався господар замку, — що він вислизне від тебе в останню мить. Чаклуни з Ґонту не такі вже й телепні. А от ти — безголова жінка, хоч і народилася на Ґонті. Хотіла обдурити його і мене, сподіваючись своєю вродою спокусити нас і використати Камінь Теренон для власних забаганок. Але тільки я — єдиний Повелитель Каменя, і ось що я зроблю з підступною дружиною: "Екаврое ай оельвантар..." То було закляття Перевтілення, і Бендереск уже підняв свої руки, щоби перетворити налякану жінку на бридку потвору — свиню, собаку чи огидну поторочу. Гед зробив крок уперед і, ляснувши правицею по руках Бендерекса, вимовив одне-єдине слово. І хоч у нього не було чарівної патериці і в цьому царстві зла і темних сил він почувався чужинцем, проте його магія однаково була сильнішою від зловісних чар старого чаклуна. Бендереск раптом скам'янів, немов незграбна статуя, і його ненависний погляд зупинився на Серет. — Швидше, — промовила жінка тремтячим голосом. — Яструбе, тікаймо швидше, поки він не покликав Слуг Каменя... Нараз під склепінням вежі забриніло хиже шемрання: то обізвалися кам'яні підвалини замку, і стіни вторували їм нерозбірливим уривчастим гомоном — здавалося, ніби то стогнала сама земля. Ухопивши Геда за руку, Серет потягла його залами і переходами, збігаючи вниз довгими крученими сходами. Вони стрімголов вилетіли у двір. Останні промені сонця тихо згасали у брудному втоптаному снігу. Троє похмурих челядинців кинулись назустріч, вочевидь, намагаючись зупинити втікачів. — Сутеніє, пані! — сказав один із них, а другий додав: — Зараз ви все одно не вийдете на вулицю... — Геть з дороги, мерзото! — лайнулася Серет і просичала крізь зуби ще якусь фразу на оскілянському діалекті. Слуги відсахнулися від неї і, звиваючись у корчах, попадали на землю. Один із них голосно заволав, як від нестерпного болю. — Нам доведеться пройти крізь браму. Іншого виходу немає. Ти бачиш вихід? Ти зможеш знайти його, Яструбе? Вона смикала Геда за рукав, намагаючись зазирнути йому у вічі. — Що ти зробила зі слугами? — Я залила їм у кістки гарячий свинець. Невдовзі вони сконають. Нам треба негайно тікати, доки Бендереск не звільнив Слуг Каменя! Але я сама не можу знайти браму. Вона зачарована прадавнім закляттям. Ну ж бо, Яструбе, роби щось! Гед не розумів, про що вона говорить, бо він бачив зачаровану браму так само чітко, як і кам'яні арки у внутрішньому дворі, під якими стелилася дорога до виходу із замку. Тож за мить вони вже швидкою ходою прямували до брами. Відтак Гед промовив магічні слова, що відчиняють будь-які двері, і вони опинилися потойбіч неприступних мурів Теренона. А поза тим, щойно сріблясті сутінки замку залишилися позаду, як краса Серет разюче змінилась — тепер у рисах її обличчя з'явилося щось невловно зловісне, майже відьомське. І зненацька Гед упізнав її! Так, то була вона, донька володаря Ре-Альбі та чарівниці з Оскіля! Ще дівчиськом, багато-багато літ тому, вона кепкувала з нього на зелених галявинах, що оточували Оґіонову хатину. Це вона змусила його промовити закляття, яке звільнило Тінь! Але зараз усе це майже не мало значення. Гед готувався дати відсіч найголовнішому своєму ворогові — він не сумнівався, що Тінь і досі чигає на нього під стінами зачарованого замку. Хтозна, можливо, вона знову прибрала подобу Скіорха, або й зачаїлася у густих сутінках між деревами, щоб нарешті діждати слушної миті й заволодіти тілом Геда. Чаклун відчував, що Тінь — десь поруч, але ще не бачив її. Огледівшись довкола, він раптом зауважив за кілька кроків від брами маленьку темну грудку, припорошену снігом. Гед нахилився, розгрібаючи замет, і сльози набігли йому на очі — перед ним лежало скривавлене тільце мертвого отека... — Перетворись! Перетворись мерщій у що-небудь, вони йдуть! — закричала Серет, ухопивши Геда за руку і вказуючи на вежу, що, немов величезний зуб, здіймалася в сутемрявому небі. Із вікон, розташованих високо, вилітали чорні потвори, розмахуючи довгими крилами. Долаючи опір зустрічного вітру, вони мчали до підніжжя пагорба, біля якого беззахисно стояли Гед і Серет. Моторошний шепіт кам'яних стін замку Теренон тепер перетворився на зловісний гуркіт, що доносився із надр. Земля стугоніла під ногами втікачів. Геда охопила нестримна лють. У цю мить він ненавидів і цих смертоносних потвор, і підступних людей, що обманом заманили його в пастку, а зараз полювали на нього, як на загнаного звіра. — Перетворись! — знову крикнула Серет і, вимовивши закляття, обернулася чайкою. За мить вона щезла у піднебессі. Гед, навпаки, нахилився додолу і висмикнув суху бадилинку, що стирчала з-під снігу на тому місці, де нерухомо лежав мертвий отек. Коли хлопець заговорив до неї Прамовою, билинка почала наливатися життям, рости і міцнішати, тож незабаром Гед уже тримав у руках справжню магічну патерицю. А коли крилаті чорні потвори з-під хмар шугонули на Геда, його палиця засвітилася білим чарівним вогнем, який відганяє пітьму та морок. Зробивши коло у повітрі, потвори знову кинулися до Геда. Незграбні, вайлуваті істоти, вони походили з тих прадавніх часів, коли на землі ще не було ні птахів, ні драконів, ні людей. Світ уже давно не бачив таких створінь, і лише зловісна могутність Каменя Теренона могла повернути їх до життя. Напади бестій ставали дедалі небезпечнішими. Просто над головою Гед бачив їхні гострі, мов коси, кігті. Його нудило від могильного смороду, яким відгонили їхні потворні тіла. Хлопець несамовито відбивався від них, вимахуючи чарівною патерицею, створеною із мертвої билинки силою його розпачу і гніву. І раптом усі потвори, наче зграя наляканих круків, яких відігнали від мертвого тіла, крилатою хмарою повернули у той бік, куди чайкою полетіла Серет. І хоча здавалося, що вони рухаються ніби спроквола, проте з кожним дужим помахом широких крил бестії долали чималеньку відстань. Напевно, жодна чайка не змогла б утекти від такого стрімкого переслідування. Гед миттю перетворився на хижого птаха, але не на яструба, як колись на Роуку, а на справжнього сокола, що летить, наче стріла, випереджаючи думку. Здійнявшись у повітря, він помчав за своїми переслідувачами, щодуху махаючи дужими крилами. Стемніло, і за хмарами засяяли яскраві зірки. Невдовзі Гед побачив попереду чорну стрипіхату зграю, що навально ринула вниз, наздоганяючи маленьку беззахисну чайку. Внизу скаженіли сіро-сталеві хвилі океану, які ще де-не-де розцвічувало останніми попелястими променями призахідне сонце. Гед-сокіл каменем влетів у гущавину хижої зграї, розкидавши бестій урізнобіч, немов бризки від брили, що шубовснула у воду. Але було вже пізно — вони вже вполювали свою здобич. В однієї потвори з дзьоба капала свіжа кров, до кігтів іншої пристало біле пір'я, а мертве тіло чайки, на яку перетворилася Серет, поглинули холодні морські хвилі... А тим часом Слуги Каменя знову готувалися кинутися на Геда, загрозливо роззявляючи страхітливі пащеки. Але Гед стрімко злетів угору, а тоді озвався гучним переможним криком сокола — і полетів геть, ширяючи над низькими берегами острова Оскіль і морськими бурунами. Крилаті потвори, моторошно клацаючи дзьобами, ще трохи покружляли над морем, а потім одна за одною неквапно рушили назад, до своїх торфовищ. Давні Сили не здатні перелетіти через море, вони прив'язані до свого осідку — певного острова, печери, каменя, джерела. Чорні тіні поверталися до замку Теренон, де на них чекав володар Бендереск. А Гед і далі летів на схід над Оскільським морем, залишаючи край, де вічно дмуть зимові вітри і панує ніч. Він летів, змахуючи дужими крилами, сп'янівши від польоту, немов стріла, яка не знає меж, наче думка, що сягає мудрості.  

* * *  


Цього року Оґіон Мовчазний після своїх осінніх мандрів повернувся на Ре-Альбі доволі пізно. Із плином літ він став ще незворушніший і самотніший. Новий володар Ґонту, який жив на узбережжі, не почув від нього жодного слова, коли особисто завітав у будинок мага просити допомоги напередодні піратського нальоту на Андрадські острови. Оґіон, котрий часто розмовляв із павуками, що заплутались у власних тенетах, вітався з деревами, нічого не сказав володареві острова. Той повернувся додому ні з чим. А загалом Оґіон останнім часом відчував якусь непевну тривогу — можливо, саме тому він і провів усе літо й осінь в горах, далеко від людей. Лише перед святом Сонцестояння старий чаклун повернувся до своєї хатини. Наступного ранку після повернення він прокинувся пізно, а відтак йому закортіло напитися відвару з шелестунки. Тож Оґіон пішов униз від будинку до джерела біля підніжжя пагорба. Невеличка загата, що оточувала джерело, по краях уже покрилася тонким льодом, а сухі кущики моху між камінням срібно помережала перша паморозь. Сонце вже давно зійшло, та воно ще протягом години мало ховатися за горою Ґонт, тому вся західна частина острова — від узбережжя аж до верхогір'я — безмовно лежала у сутінках зимового ранку. Маг зупинився біля джерела і поглянув на порослі чагарями крутосхили, на бухту внизу, на сіру морську широчінь. Раптом над його головою залопотіли крила великого птаха. Оґіон, трохи затуливши обличчя долонею, подивився угору. І тоді просто на руку чаклуна, б'ючи крильми, злетів дужий молодий сокіл. І хоча він скидався на ловчого птаха, проте на ньому не було ані обірваного ретязя, ні шворки чи дзвіночка. Кігті сокола міцно стискали зап'ясток мага. Гладеньке пір'я куйовдилося на вітрі, а золотаві очиці байдуже дивилися довкола. — Ти — посланець? Приніс мені листа? — лагідно запитав Оґіон у сокола. — Що ж, ходімо зі мною... Почувши голос мага, сокіл тривожно вдарив крильми і пильно подивився на Оґіона. Маг зупинився, трохи помовчав і промовив: — Здається, я колись дав тобі ім'я... — і рушив до будинку, тримаючи птаха на руці. Він посадив сокола на гарячу полицю, нагріту вогнищем, і дав йому води. Але птах не захотів пити. Тоді Оґіон почав дуже тихо вишіптувати закляття, виплітаючи руками магічні тенета. Промовивши слова закляття, маг пошепки покликав сокола, намагаючись не дивитися на нього: — Гед. Оґіон ще якусь мить постояв непорушно, потім повернувся і підійшов до хлопця, котрий хапав дрижаки, роззявивши рота і безтямно дивлячись у вогонь. Гед був у розкішному заморському вбранні — хутрах і шовках, гаптованих сріблом. Тільки від того пишного одягу тепер залишилося саме лахміття, сіре від морської солі. Сам же хлопець ніяк не міг прийти до тями, він розгублено стояв посеред кімнати і довге пряме волосся спадало йому на понівечене обличчя. Оґіон зняв із Геда пошарпаного плаща, обережно довів його до ніші, де хлопець колись уже спав, допоміг лягти і, наклавши на гостя сонні чари, залишив його відпочивати. Старий маг не став нічого розпитувати Геда — той зараз однаково не зрозумів би жодного людського слова. У дитинстві Оґіон, як і всі хлопчаки, думав, що немає кращої забавки, як гра у перевтілення: чи то в людину, чи у звіра, а, може, в дерево чи хмаринку... Адже так цікаво бути одночасно тисячею істот! Але згодом, ставши чаклуном, він пізнав справжню ціну цієї гри, у якій завжди чаїлася прихована загроза втратити своє істинне "я". І чим довше людина перебуває в чужій подобі, тим небезпечнішим стає таке перевтілення. Кожен учень на Роуку знає історію про чаклуна Борджера Вейського, котрий дуже любив перетворюватися на ведмедя: він обертався клишоногим дедалі частіше, аж поки ведмеже єство не заволоділо ним остаточно і не знищило його сутність. Борджер став ведмедем і одного разу роздер у лісі власного сина. Після цього нещастя на нього було влаштовано полювання, мисливці оточили його і вбили. Крім того, нікому достеменно не відомо, скільки дельфінів, що бавляться у теплих водах Потаємного моря, колись були людьми, вельми мудрими людьми, які, зрештою, забули свою мудрість і свої Істинні імена заради безтурботних розваг на неозорих морських просторах. Гед став соколом з відчаю, коли намагався утекти з острова Оскіль. Він думав лише про те, як урятуватися від Слуг Каменя, від Тіні, що переслідувала його, і прагнув повернутися додому. Властиві соколам гнів і жорстокість немовби поєдналися з його власними почуттями, а нестримний політ гордого птаха подарував Гедові відчуття свободи. У подобі сокола молодий чаклун минув Нелад, приземлившись лише для того, щоби напитися з озерця у гущавині лісу. Відтак він перелетів широку морську протоку, так звані Щелепи Гирлищ, і полинув далі, на південний схід, залишаючи праворуч гори Оранеї, а ліворуч — гори Андрада. Невдовзі перед ним розкинулося безмежне море. Одначе Гед продовжував свій політ, аж доки на обрії не з'явилася величезна хвиля, яка поступово більшала, — то виринав із туману поораний ярами і горами острів Ґонт. Кілька днів і ночей він невтомно махав соколиними крилами, дивлячись на світ соколиними очима. Зрештою, і людські думки перетворилися на думки сокола — він відчував лише те, що відчуває сокіл: голод, вітер і безмежну жагу польоту. Проте Гед не збився з вірного шляху. На острові Роук у нього було декілька безпечних місцин, де він знову міг перетворитися на людину, а на Ґонті — лише одне. Тож тепер, щойно прокинувшись у людській подобі, Гед був мовчазний і насторожений. Оґіон не чіпав його, лише дав м'яса та води. Гед, наїжачившись, вмостився біля вогнища і довго сидів на одному місці, немов величезний стомлений сокіл. Потім знову настала ніч, і він заснув. Минув ще один день, і нарешті третього ранку він підійшов до Оґіона, котрий мовчки спостерігав за полум'ям, що танцювало в печі. Гед промовив: — Учителю... — Здоров був, хлопче, — озвався Оґіон. — Я повернувся до вас, Учителю, таким самим, як і пішов звідси. Дурним і самовпевненим! — тихо сказав Гед. Маг ледь посміхнувся і запропонував хлопцеві сісти навпроти, ближче до вогню. І почав готувати чай. Надворі сніжило — на Ґонті починалася справжня зима. Сніг м'яко стелився скелястими схилами гір. Вікна в будинку Оґіона були щільно зачинені віконницями, однак всередині було добре чутно, як рипить під ваготою мокрого снігу дерев'яний дах. А втім, це зовсім не заважало старому чаклунові і його учневі. Вони просиділи біля вогнища не одну годину, і Гед розповів Оґіонові про все, що з ним сталося відтоді, як він залишив Ґонт, зійшовши на борт "Тіні". Оґіон не перебивав хлопця, і коли Гед замовк, старий ще довго сидів мовчки, тихо думаючи про щось своє. Потім важко підвівся, поклав на стіл хліб, сир і вино, і вони разом повечеряли. Відтак, прибравши зі столу, Оґіон озвався, наче продовжуючи незакінчену бесіду: — Так, рубці у тебе страшні, хлопче... — Я більше не маю сили боротись із тією потворою, — відповів Гед. На те Оґіон лише похитав головою. А тоді сказав: — Дивно... На Оскілі тобі вистачило сили перемогти чаклуна у його власному маєтку. Тобі не забракло снаги дати відсіч Одвічним Силам і відбити напад Слуг Каменя Теренон. А на Пендорі ти зміг здолати дракона... — На Оскілі мені просто поталанило, сила тут ні до чого, — відповів Гед і вкотре здригнувся від жаху, пригадавши смертельний холод замку Теренон. — 3 драконом теж усе було нескладно, адже я знав його справжнє ім'я. Але в тієї лиховісної потвори, що мене переслідує, немає імені. — Усі речі мають імена, — заперечив Оґіон так упевнено, що Гед не наважився повторити перед ним слова Архімага Ґеншера про те, що сили, подібні до потвори, яку він звільнив, не мають імен. Але, зрештою, пендорський Дракон також пропонував йому назвати ім'я Тіні... Щоправда, він майже не вірив у щирість драконових слів. Так само, як не повірив обіцянкам Серет про те, що Камінь розкаже йому все, що він захоче. — Якщо Тінь і має ім'я, — сказав він нарешті, — то вона мені його не скаже... — Певна річ! — мовив Оґіон. — Але ж і ти не називав їй свого імені. А проте вона його знає. На оскільських торфовищах Тінь покликала тебе Істинним ім'ям, яке дав тобі я. Це дуже дивно... Він знову задумався, але Гед продовжував: — Я прийшов до тебе за порадою, вчителю, і не хочу тут ховатися — боюся принадити Тінь, яка летить за мною слідом. Адже незабаром вона може навідатися сюди! Колись ви вже виганяли її зі свого дому... — Ні, то була тільки провісниця біди, тінь від Тіні. Але тепер я вже не зможу прогнати її. Це до снаги тільки тобі одному... — Та ж я безсилий перед нею! Невже ніде немає місця... — голос Геда затремтів, і хлопець замовк, не закінчивши фразу. — Такого місця немає, — м'яко промовив Оґіон. — Тільки більше не перетворюйся ні на кого. Тінь намагається знищити твою сутність. І вона майже домоглася свого, коли ти надто довго пробув у подобі сокола. Я не знаю, куди тобі податися, але скажу, що належить зробити. Хоча це й дуже важко... Гед мовчав, однак він жадав правди, якою б вона не була, і Оґіон врешті сказав: — Ти повинен іти в інший бік. — В інший бік? — Якщо ти й надалі тікатимеш від свого ворога, то все одно, куди б ти не потрапив, усюди наражатимешся на небезпеку і зло! Тому, що тебе жене Тінь, це вона керує твоєю долею. Але ти мусиш сам обрати свою дорогу. Тобі треба вийти назустріч злу, що полює на тебе. І ти сам маєш розпочати полювання на свого мисливця! Гед мовчав. — Біля витоків річки Ар я дав тобі ім'я, — промовив маг, — на берегах потоку, що пробивається з-під землі високо в горах і вперто прямує до моря. Людині також потрібно знати мету, до якої вона прагне. Однак вона може визначити її лише тоді, коли озирнеться і повернеться до власних витоків. Якщо людина не хоче бути безпорадною тріскою, яку полонила свавільна течія стрімкої ріки, то вона сама мусить бути річкою і пройти свій шлях від витоків до моря. Геде, ти повернувся на Ґонт, щоб запитати у мене поради! Тож озирнися назад і знайди свої витоки, з яких ти черпаєш силу. Лише там ти зможеш віднайти надію на порятунок... — Там, Учителю? — перепитав Гед, і страх забринів у його голосі. — Але де саме? Оґіон не відповів. — Якщо я поверну назад, — озвався Гед через деякий час, — якщо шукатиму зустрічі з Тінню, то навряд чи це полювання триватиме довго. Адже потвора тільки й прагне зустрітися зі мною віч-на-віч. Вона вже двічі перемагала мене. — Третій раз — чарівний, — сказав Оґіон. Міряючи кроками кімнату, Гед задумливо походжав між вогнищем і дверима. — Але якщо Тінь цілком заволодіє мною, то вона здобуде мою силу, мої знання, — відповів він, звертаючись чи то до Оґіона, чи до самого себе. — Вона неодмінно скористається ними. Поки що Тінь загрожує лише мені одному, але коли вона увійде в моє тіло і заволодіє моєю душею, я стану знаряддям великого зла. — Це правда. Але тільки тоді, якщо Тінь переможе тебе. — Та коли навіть я знову почну втікати, вона однаково знайде мене... До того ж, і сил у мене майже не залишилось... — Гед продовжував ходити по кімнаті, а тоді різко повернувся і став навколішки перед магом. — Я зустрічав великих магів і жив поряд з ними в Обителі Мудреців, проте саме ви, пане Оґіоне, — мій справжній учитель. У його голосі звучали любов і якась похмура радість. — Добре, — промовив Оґіон, — що ти це зрозумів. Краще пізно, ніж ніколи. Але прийде час, коли ти станеш моїм учителем... Старий маг підвівся, підкинув хмизу в багаття. Коли полум'я стало дужим, він повісив над ним чайник з водою. Потім накинув на плечі смушковий кожушок і сказав: — Я подивлюся до кіз. А ти пильнуй за чайником, хлопче! Через деякий час Оґіон повернувся до хати, запорошений снігом, і довго тупцював біля порога, обтрушуючи чоботи. У руках він тримав добрячу тисову палицю. Відтак решту недовгого зимового дня і після вечері Оґіон різьбив чарівну патерицю, заворожуючи тисовий дрючок магічними закляттями, проводячи руками по гладенькій поверхні дерева, намацуючи подряпини і сучки. За роботою Оґіон щось наспівував. І Гед, дослухаючись до його голосу, зрештою, поринув у глибокий сон. Снилося йому, ніби він знову опинився в рідному селищі, у тітчиній хатині. Надворі падає сніг, а в хаті яскраво палає вогнище, пахне травами та димом, і йому паморочиться в голові від монотонного тихого співу про чари, закляття та подвиги героїв, які боролись із темними силами у сиву давнину... — Ось, — промовив Оґіон, подаючи Гедові готову патерицю. — Архімаг вибрав для тебе тисову палицю і не помилився: тис — чудове дерево! А я хотів із цього дрючка наробити стріл для лука, але так буде ліпше. На добраніч, сину мій!.. У Геда не знайшлося слів, щоби подякувати старому магові, тож він просто повернувся і мовчки пішов до свого ліжка. Оґіон подивився йому вслід і тихо, щоб не почув Гед, сказав: — Вдалого тобі польоту, мій соколе! Минула ніч і настав холодний світанок. Коли Оґіон прокинувся, Геда вже не було в будинку. Хлопець пішов, не попрощавшись, а натомість залишив чарівну звістку, вирізьблену сріблястими буквами на кам'яному комині. Магічні літери вже почали зникати і Оґіон ледве встиг прочитати Гедове послання: "Я вирушив на полювання".  

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка