Чарівник Земномор'я



Сторінка5/9
Дата конвертації06.05.2016
Розмір1.95 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
ДРАКОН З ОСТРОВА ПЕНДОР


 

На захід від острова Роук, між двома великими островами Хоск і Енсмер, розпорошені численні острови, які з давніх-давен називають просто Дев'яносто островів. Острів Серд розташований найближче до Роука, а найвіддаленішим вважається Сепіш, оточений водами Пельнського моря. Втім, ніхто достеменно не знає, скільки тих островів є насправді. Адже якщо лічити тільки ті з них, де є прісноводні джерела, то виходить лише сімдесят, а якщо вважати островом кожен клапоть землі, то й після ста їх не злічити. Крім того, кількість островів залежить від припливів та відпливів. Деколи під час припливу таких острівців утворюється аж три, але коли спінені хвилі Потаємного моря відступають від берегів, то на тому місці залишається тільки один острів. Але, незважаючи на бурхливі припливи і відпливи, кожна дитина тут, ледве навчившись ходити, вже має свого човника та вміє веслувати. Тутешні жінки нерідко човнами перебираються через протоку з острова на острів, щоби випити чашку чаю з приятельками. Небагаті купці просто з човнів нахваляють копійчаний крам, веслуючи у ритм своїх голосів. Усі дороги у цьому краю проходять по солоній воді. Де-не-де їх перегороджують сіті, що, перетинаючи протоки, тягнуться від однієї хатини до іншої. Таким робом тут ловлять маленьку рибу туманку. З неї витоплюють жир, що складає основу добробуту мешканців Дев'яноста островів. Тут мало мостів і жодного великого міста, зате сила-силенна селянських та рибальських селищ. Зазвичай кільканадцять сусідніх острівців об'єднуються й утворюють щось на кшталт громади. Однією з таких громад і був Лоу-Торнінґ — група островів на крайньому заході Потаємного моря. А далі, на захід від Лоу-Торнінґа, простирався безмежний океан. Щоправда, неподалік був іще один острів Архіпелагу — Пендор, але його вже давно захопив дракон. Острів'яни для нового чаклуна приготували будинок — на схилі пагорба, серед зелених ячмінних полів. Від західних вітрів дім був захищений садом, дерева в цю пору року буяли рясним червоним цвітом. З порога будинку було видно солом'яні стріхи хатин, розкиданих серед садів і дібров. А далі виднілися інші острови з такими самими стріхами, полями та пагорбами. Між островами яскравими синіми стрічками звивалися протоки. Нове житло Геда, хоч і вбоге — без вікон, із земляною долівкою, — все ж було кращим, ніж халупа, у якій він народився. Мешканці Лоу-Торнінґа, охоплені благоговійним страхом перед молодим чаклуном, що прибув з Роука, ніяковіючи, перепрошували за скромність оселі. — У нас зовсім немає каменю, з якого будують житло, — сказав один із них. — Багачів серед нас немає, але зате ми бодай не голодуємо, — зауважив другий. Третій додав: — Принаймні тут буде сухо, пане, бо я таки добре постарався, щоби стріха не протікала! Але для Геда цей будиночок був не гірший від палацу. Він щиро подякував старійшинам громади. Відтак вони — всі вісімнадцять чоловік — задоволені подалися додому — кожен у власному човні до власного острівця, щоби розповісти сусідам-рибалкам і їхнім дружинам, що новий чаклун — дивакуватий хлопець, трохи похмурий і маломовний, але, здається, справедливий і не пихатий. Зрештою, Гед і не мав чим особливо пишатися. Зазвичай чарівники з острова Роук ідуть на службу до багатих вельмож або селяться у великих містах. Натомість прості рибалки Лоу-Торнінґа могли дозволити собі утримувати хіба що знахарку чи недолугого ворожбита, котрі здатні лише захищати оберегами рибальські неводи та човни, а принагідно — лікувати людей і тварин від найпростіших болячок. Але кілька років тому у старого дракона з острова Пендор з'явилося потомство. Подейкували, що вже дев'ять молодих драконів звили собі гнізда у зруйнованих вежах колишніх пендорських володарів. Тепер вони тягають свої, вкриті лускою черева по мармурових сходах і зруйнованих галереях замку. Але невдовзі настане час, коли змужнілі дракони, зголоднівши на мертвому острові, нападатимуть на сусідні землі. Чотирьох із них уже бачили в небі над південно-західним узбережжям Хоска і хоча вони поки що не приземлялися, та згори їм було добре видно кошари для овець, клуні та людські оселі. Дракони здатні обходитися без їжі дуже довго, але коли вже зголодніють, то ніяк не можуть наїстися. Саме тому жителі Лоу-Торнінґа уклінно благали, щоби з острова Роук їм прислали справжнього чаклуна для захисту від драконів. І Архімаг вирішив, що побоювання острів'ян є небезпідставними... — У тих краях ти не здобудеш ні слави, ні статків. А можливо навіть, що й ризикувати тобі не доведеться, — сказав Архімаг Гедові, коли вручав йому чарівну патерицю. — То як, поїдеш туди? — Поїду, — відповів Гед, і не лише тому, що пам'ятав про необхідність покори Верховному Магові. Після тієї ночі на роукському пагорбі його нехіть до слави та усього показного стала настільки сильною, наскільки великою була раніше його марнославність. Тепер Гед постійно сумнівався у своїх здібностях і боявся їх застосовувати. Одначе згадка про драконів одразу ж зацікавила його. На Ґонті вже кількасот років не було драконів. Так само й до острова Роук жоден із них навіть не наближався. Не те, щоб їх зовсім ніхто не бачив, загалом драконячий дух тут майже вивітрився: по суті, ці дивовижні істоти тепер жили лише у переказах, про них оповідали казки та співали пісні. А самі вони перевелися та й квит! У школі Гед прочитав про драконів усе, що можна було знайти в старовинних книгах. Та одне діло книги, і зовсім інше — зустріч із драконом віч-на-віч. Тож молодий чаклун ані на мить не завагався, коли щиро відповів Ґеншеру: — Я поїду. Архімаг хитнув головою на знак згоди. Проте в його погляді читався неспокій. — Скажи мені, — озвався нарешті він, — ти боїшся покинути Роук? Чи, може, тільки й чекаєш нагоди, щоб залишити острів? — І те, і друге, Володарю. Ґеншер знову кивнув. — Не знаю, чи правильно я роблю, відпускаючи тебе звідси, — сказав він дуже тихо. — Я не бачу твого майбутнього. Твій шлях ховається у пітьмі. А десь у північних краях на тебе чигає щось незбагненне і смертельно небезпечне. Цей виплід зла походить з твого минулого і зазіхає на твоє майбутнє. Але я нічого не бачу, все вкриває темрява. Коли сюди прийшли прохачі з Лоу-Торнінґа, я відразу ж згадав про тебе, бо той острів здається мені тихим місцем, де ти зміг би спокійно жити й набиратися сил. Але я не знаю, чи існує зараз на землі тихе та безпечне місце для тебе. Я не хочу посилати тебе у безвість, у пітьму... Попервах будиночок серед квітучих дерев та й сам острів, на якому він мирно жив, здавалися Гедові тихим раєм. Не раз він пильно вдивлявся у небо на заході, намагаючись вловити чаклунським слухом бодай найтихіше шемрання лускатих крил, проте дракони поки що не тривожили острів'ян Лоу-Торнінґа. Тож Гед рибалив просто з берега і доглядав свій крихітний садочок. Інколи, сидячи під розлогими кронами дерев і насолоджуючись пахощами літа, він цілими днями обдумував одну-єдину сторінку, рядок чи слово з книг Мудрості, які були у нього на острові. А отек спав поруч або полював на мишей поміж трав і квітів. А ще Гед лікував мешканців Лоу-Торнінґа, передбачав погоду, приборкував бурі та вітри — завжди, коли до нього зверталися острів'яни. Йому ніколи не спадало на думку, що могутньому магові не личить виконувати такі примітивні прохання. Адже й тітка його була простою сільською чаклункою, та й люди, серед яких він виріс, були ще біднішими, ніж тут, на Лоу-Торнінґу. Зрештою, острів'яни турбували його рідко: почасти тому, що він був справжнім чаклуном з острова Мудреців, а почасти — через його мовчазну вдачу та понівечене обличчя. Було в Гедові щось таке, що, попри його молодість, змушувало людей ніяковіти. І все ж Гед зумів знайти собі друга — Печварі, котрий був човнярем і жив на сусідньому острівці. Вони познайомилися, коли якось Гед, ідучи біля пристані, зупинився, щоби подивитися, як чоловік майструє човна. Зауваживши це, Печварі посміхнувся, подивився на чаклуна і сказав: — Я робив цей човен цілий місяць. А вам, шановний, либонь, вистачило б і хвилини й одного чарівного слова, щоб упоратися з такою роботою, еге ж? — Вистачило б, — погодився Гед, — а проте наступної хвилини, якби я весь час не шепотів закляття, човен, напевне, пішов би на дно. Хоча, якщо хочете... — він раптом зупинився. — Що хочу, пане? — Взагалі-то, вашому суденцю нічого не бракує. Але, якщо хочете, я міг би зробити так, щоб цей човен ніколи не протікав і завжди повертався з моря додому. Він говорив це з належною повагою, щоби не образити вправного майстра. Однак обличчя Печварі аж засяяло від утіхи. — Цей човник я зробив для свого сина, шановний. І якщо ви накладете на нього чари, то я довіку буду вашим боржником. Печварі вибрався на берег і вдячно потиснув Гедові руку. Згодом вони часто працювали разом. Гед за допомогою магії робив дерев'яні суденця Печварі ще кращими і міцнішими. Вони майстрували нові човни, лагодили старі. До того ж, Гед переймав у Печварі мистецтво керувати човном без застосування магії, адже на острові Роук цього не навчають. Нерідко Гед, Печварі та його малий син Іоет на великих або й малих човнах, під вітрилами чи на веслах виходили у відкрите море — аж поки Гед не став справжнім "морським вовком", а дружба між ним і Печварі не викликала більше жодних сумнівів. Та якось восени син човняра дуже захворів. Мати привезла з острова Теск знахарку, яка лікувала людей травами. Але цього разу вона не змогла нічим зарадити, тож незабаром холодної штормової ночі у двері Гедові загримав важкими кулаками Печварі, благаючи друга-чаклуна врятувати дитину. Вони щодуху побігли до човна і, борючись із хвилями, погребли крізь пітьму і дощ до хатини Печварі. Зайшовши в дім, Гед побачив хлопчика, котрий простягнувся на сіннику, мовчки схилену над ним матір і знахарку, котра, обкурюючи хату цілющим корінням, наспівувала тужливий нагійський гімн. То були, на її думку, — найкращі ліки. Одначе саме вона прошепотіла Гедові на вухо: — Шановний пане чародію, здається мені, що у хлопчика червона пропасниця і цієї ночі він помре. Коли Гед став навколішки і доторкнувся до чола хлопчика, то зрозумів, що стара знахарка не помилилася і на мить аж відсахнувся. За час, який він провів у ліжку, лікуючись після двобою на пагорбі, Гед дізнався від Майстра-Знахаря багато різних лікарських премудростей. А найголовнішим був припис: "Загоюй рани і лікуй хвороби, але якщо помирає душа, відпусти її". Мати, зауваживши його різкий відрух, зрозуміла все без слів і тужно заголосила з відчаю. Печварі нахилився до неї, примовляючи: — Жінко, не плач! Яструб врятує нашого сина. Чарівник переможе смерть. Відчувши, як сильно вірить у нього Печварі, Гед просто не міг його розчарувати — і хоча він не сумнівався в діагнозі, поставленому хлопчикові, проте наважився бодай спробувати подолати лихоманку. Гед сказав: — Я зроблю все, що в моїх силах... Гед заходився обмивати хлопчика холодною дощовою водою, яку батьки раз у раз міняли — дощівки було вдосталь, бо ж надворі лило, як із відра; відтак промовляв різні закляття проти гарячки, та нічого не допомагало. І нараз чаклун зрозумів, що хлопчик помирає у нього на руках. Тоді, залучивши всі свої магічні сили і зовсім не дбаючи про безпеку, він послав свою душу вслід за душею хлопчика, намагаючись повернути її у світ живих. Гед покликав хлопчика: — Іоете! Раптом йому здалося, що внутрішнім слухом він почув ледь чутну відповідь. Тоді він ще раз повторив ім'я хлопчика і побачив, як по темному схилу якоїсь великої гори поперед нього швидко біжить малюк. Навкруги стояла непроникна тиша, над головою ряхтіли невідомі зірки, яких він досі ніколи не бачив. У цих порожніх небесах вони ніколи не рухались і не гасли. Одначе Гед якимось чином знав назви цих чужих сузір'їв: Сніп, Брама, Дерево, Стерничий... Наздоганяючи помираючого хлопчика, Гед забіг надто далеко в потойбіччя. Усвідомивши це, він побачив, що опинився на темному схилі сам-один. Повернутися назад було важко, дуже важко. Та Гед все-таки повернувся. Неймовірним зусиллям волі він примусив себе зробити перший крок угору, потім ще один. І так крок за кроком Гед ступав, прямуючи до вершини. І кожен наступний крок був важчий від попереднього. Непорушно світили у небі зорі. Жодного разу не знявся вітерець над запорошеним схилом. У безмежному царстві пітьми рухався тільки він один, повільно піднімаючись угору. А коли Гед вийшов на вершину гори, то побачив низеньку кам'яну стіну. А просто за нею, втупивши у нього погляд, стовбичила Тінь. Вона не була схожою на жодну з живих істот, по суті, у неї взагалі не було певної форми. Шепочучи щось нерозбірливе, розповзаючись понад землею, Тінь намагалася дотягнутися до Геда. І була вона з того боку, де вирувало життя, а він стояв за межею смерті. Це означало, що тепер йому належить або зійти з вершини гори до пустельного підніжжя, у темні міста мертвих, або ж, переступивши через стіну, повернутися до життя, де на нього чигала безформна мара, породжена Злом. Гед високо підняв чарівну патерицю, міцно тримаючи її в руках. І враз до нього повернулася сила. Коли він зважився перескочити через стіну просто на Тінь, то несподіваним білим сяйвом у цьому похмурому краї спалахнув його ціпок. Гед стрибнув, відчув, що падає, а далі в очах йому потемніло і він знепритомнів. Печварі, його дружина і знахарка в ту мить побачили, що молодий чаклун замовк посеред заклинання. Якийсь час, тримаючи на руках дитину, він стояв непорушно. Потім обережно поклав маленького Іоета на ліжко, а тоді, міцно схопивши чарівну патерицю, випростався й тихо завмер. Відтак поривчасто підняв ціпок високо вгору — палицю охопило біле полум'я. І раптом у сяєві блискавки всі предмети, які були в хаті, немов ожили й почали жваво стрибати... Коли люди прийшли до тями, то побачили, що молодий чаклун лежить долілиць на підлозі біля ліжка, на якому вже упокоївся хлопчик. Печварі спершу навіть подумав, що чаклун також помер, тож не міг промовити й слова. Його дружина тихо заплакала. Але знахарка дещо знала про справжню магію і чула про ті таємничі краї, у яких можуть подорожувати істинні чаклуни, тож вона подбала про те, щоб Геда, котрий лежав холодний, не виказуючи жодних ознак життя, не вважали небіжчиком. Чаклуна віднесли додому, і стара відьма залишилася біля нього, щоб доглянути за юнаком і з'ясувати, чи заснув він навічно, чи все-таки згодом очуняє. Маленький отек сховався десь на горищі — як завжди, коли в домі були чужі. Там він і сидів, допоки злива періщила по даху та по стінах. А в будинку поволі згасло вогнище і в кімнату тихцем заповзла ніч. Знахарка задрімала. І тоді зі свого сховку виліз отек, пробрався до Геда, котрий тихо й нерухомо лежав на ліжку. Звірок почав довго і терпляче вилизувати долоні та пальці господаря своїм сухим, схожим на коричневий листок, язичком. Далі отек підповз до Гедової голови — лизнув скроню, пошрамовану щоку, торкнувся до заплющених очей. І від цих ніжних дотиків Гед почав поволі приходити до тями. Він прокинувся, не знаючи, де побував і де знаходиться, не розуміючи, що то за невиразне сіре світло мерехтить перед очима. То сходило холодне осіннє сонце. Отек, як завжди, згорнувся біля Гедового плеча і заснув. Пізніше, коли хлопець згадував події тієї ночі, то зрозумів, що якби хтось живий не доторкнувся до його тіла, що втратило душу, і не покликав назад у цей світ, то він цілком міг би залишитись у потойбіччі назавжди. І тільки сліпа інстинктивна мудрість змусила отека вилизувати рани. І саме в цій інстинктивній мудрості тварини Гед відчув щось схоже на власну чудодійну силу, яка брала початок від Одвічних Сил Землі. Відтоді він назавжди повірив у те, що по-справжньому мудра людина ніколи не відокремлює себе від інших живих створінь — байдуже, чи то люди, чи безмовні істоти. І згодом, під час своїх мандрів та пошуків, він доклав чимало зусиль для того, щоби навчитися розуміти те, про що можуть розповісти очі тварини, політ птаха, неквапливо величні жести дерев. Тепер Гед уперше зробив той перехід через межу і назад, який із розкритими очима може здійснити лише справжній маг. Та навіть наймогутніший маг при цьому завжди наражається на страшну небезпеку. Однак у цей світ Гед повернувся назустріч горю і страхові. Горе прийшло до його друга Печварі, а страх — до нього самого. Тепер Гед розумів, чому Архімаг боявся посилати його далеко від острова Роук, і що чаїлося у його майбутньому, яке навіть Ґеншер не зміг розгледіти. Бо то сама пітьма полювала на нього — потвора без імені та назви; істота, яка не належала цьому світові; Тінь, яку він звільнив або й несамохіть породив. Вона довгі роки чигала на Геда на межі життя і смерті. І ось нарешті дочекалася його. Тепер вона до скону переслідуватиме його, намагаючись підступитися якомога ближче, щоби забрати силу, висмоктати життя й заволодіти його тілом. Тінь знову почала йому снитись у подобі химерного ведмедя без голови і без очей. Гед не бачив подібних снів ще відтоді, як зарубцювалися рани, отримані під час нічного двобою з потворою. Тепер він щоразу прокидався мокрим від поту та вкрай знесиленим, а давні шрами на обличчі і плечах пекли, ніби свіжі рани. Йому здавалося, що Тінь снує навколо будинку, намагаючись навпомацки увійти всередину. Починалася лиха година. Коли Тінь снилася йому, чи коли він думав про неї, то завжди відчував холодний жах. Сила та розум покидали його, а він почувався дурним і збентеженим. Гед відчував злість на себе через страх перед Тінню, але він не міг із ним нічого вдіяти. Хлопець потребував допомоги, але хто би міг її надати? Адже потвора, що переслідувала його, не належала ні до світу живих, ні до світу мертвих, не мала ні душі, ні плоті. Вона була нічим, навіть власного імені не мала. Єдине, чим він її наділив, так це жахливою силою, яка не корилася жодним законам земного світу. Все, що Гед тепер знав про Тінь, — це тільки те, що вона й надалі прагнутиме заволодіти ним. І тоді вже вершитиме свою волю через нього, водночас будучи його витвором. Але в якій подобі вона з'явиться у цей світ, не маючи власної форми, як і коли знайде його — цього він не відав. Свій будинок і острів Гед оточив найсильнішими магічними оберегами, на які лише був здатний. Однак їх потрібно було постійно оновлювати, і невдовзі він зрозумів, що якщо витратить свою силу на утримання оберегів, то мешканцям Лоу-Торнінґа не буде з нього пожитку. Особливо, якщо з острова Пендор таки прилетить дракон. Якось Гедові знову наснився сон. Йому здалося, що Тінь проникла в дім і ворушиться біля дверей, крізь пітьму тягнеться до нього, нашіптуючи нерозбірливі слова. Він прокинувся, пойнятий жахом, і чарівним вогником освітив кожен куточок, щоби пересвідчитись, що в будинку нікого немає. Тоді підкинув у вогнище дрова і вмостився біля нього, прислухаючись, як осінній вітер шарудить у солом'яній стрісі, стугонить поміж голого гілля високих дерев. Він довго сидів у задумі, а тоді у його серці прокинувся колишній гнів. Досить! Він не буде безпорадно чекати, залишаючись в'язнем невеличкого острова та бурмочучи марні закляття! Але Гед не міг порушити угоду, укладену з жителями островів, і просто покинути їх на поталу драконам. Тому в нього залишався єдиний шлях. Наступного ранку Гед поплив човном вниз до головної пристані Лоу-Торнінґа, розшукав старійшину острівної громади і сказав йому: — Я мушу покинути ваш край. Мені загрожує небезпека, і через мене ви також можете потрапити в біду. Дозвольте мені вирушити на острів Пендор і знищити драконів. Лише тоді я з чистою совістю зможу поїхати звідси. Адже якщо мені судилося зазнати поразки, то це може статись і тут. Тож давайте вирішимо цю проблему раз і назавжди. Приголомшений старійшина витріщився на Геда. — Пане Яструбе, — мовив він, — адже там дев'ять драконів! — Кажуть, що вісім із них ще молоді. — Зате старий... — Кажу вам, я повинен поїхати звідси. І прошу вашого дозволу зустрітись із драконом, щоби спробувати звільнити острови від страшної загрози. Сподіваюся, мені пощастить... — Як собі знаєте, шановний, — сухо відповів старійшина. Усі, хто чув цю розмову, подумали, що молодий чаклун або чваниться, або, не дай Боже, з глузду з'їхав. Похмурими поглядами проводили Геда острів'яни, не сподіваючись побачити його знову. Дехто навіть натякав, що чаклун просто хоче втекти від них, обминувши острів Хоск, вийти у Потаємне море, залишивши людей у біді. Але більшість (у тому числі й Печварі) вважали, що Гед утратив розум і шукає смерті. Ось уже чотири покоління острів'ян прокладали курс своїх кораблів так, щоби триматися якомога далі від острова Пендор. Та й раніше біля його берегів не було морських шляхів, тому що колись островом володіли пірати і работорговці — безжальні войовничі люди, яких ненавиділи всі мешканці південно-східного Земномор'я. Саме тому ніхто навіть не пробував помститися за загибель володаря острова, якого дракон заскочив під час гучного бенкету в одній із веж замку і за одну мить перетворив на попіл разом з усіма, хто там був. А решту городян, незважаючи на їхні жалібні волання, дракон загнав у море і потопив. Отак острів Пендор, завалений трупами його мешканців, зруйнований і невідомщений, перейшов під владу дракона. І він жив собі у тамтешніх руїнах, охороняючи награбовані скарби, які колись належали не одному поколінню принців із островів Пальн і Хоск. Жоден маг досі не наважувався кинути виклик драконові. Гед знав про це, бо відколи прибув на Лоу-Торнінґ, постійно згадував усе, що знав про драконів, обмірковуючи свої дії. Тепер хлопець проводив свого невеличкого човна на захід, не користуючись ні веслами, ні тими мореплавними навиками, яких навчився від Печварі — Гед напинав вітрила чарівним вітром і тримав правильний курс, вдаючись до магії. Уважно вдивляючись у море, він, зрештою, побачив мертвий острів, що височів над холодними хвилями. Йому кортіло швидше зустрітися з неминучим, і тому він застосував чарівний вітер. Адже те, що залишилося позаду, жахало його більше, ніж те, що чекало попереду. І вже під кінець першого дня його зачаєний страх змінився якимось радісним шаленством. Гед мчав на захід, вітрило його човника аж бриніло від чарівного вітру. Нарешті він за власним бажанням прямував назустріч небезпеці, і що ближчою вона ставала, тим сильніше зростало в ньому відчуття свободи. Морем котилися хвилі з білими баранцями, а по небу гнав сірі хмари північний вітер. Незабаром перед ним забовваніли скелі острова Пендор, німі вулиці міста і зруйновані замкові вежі. Тінь не наважувалась іти слідом за ним у пащу дракона.

 

Біля входу до вигнутої серпом неглибокої гавані Гед зупинив човна, що завмер, тихо погойдуючись на хвилях, а тоді голосно вигукнув: — Драконе Пендорський, виходь! Захищай свої скарби! Його голос потонув у шумі хвиль, що розбивались об білий, немов притрушений попелом берег. Але у драконів гострий слух. І от один із них, схожий на величезного чорного кажана, вилетів із якогось напівзруйнованого будинку. Махаючи широкими складчастими крилами, він, купаючись у потоках північного вітру, облетів навколо міста і почав приземлятись до того місця, де зупинився Гед. У хлопця аж мороз пішов по шкірі, коли він побачив живу істоту, яка немовби щойно вийшла із давніх легенд. Проте він лише засміявся і закричав: — Гей, ти, летючий хробаче! Поклич старого дракона! Гед зрозумів, що то був один із молодих драконів, які вилупилися зі шкірястих яєць, відкладених драконихою із Західних широт серед залитих сонцем зруйнованих палаців та веж. Коли малюки-дракони, як звичайнісінькі ящірки, повилуплювалися, самиця полетіла геть, залишивши доглядати за потомством старого дракона. Так-бо вже в них здавна ведеться. Молодий дракон нічого не сказав Гедові. Він, власне, ще не був справді велетенським — завдовжки приблизно, як сорокавесельна галера. А широченні перетинчасті крила лише підкреслювали його незмужніле хирляве тіло. По суті, він був іще підлітком і не мав ані жахливого голосу, ані хитрості, притаманної дорослим драконам. Роззявивши свою довгу зубату пащеку, він стрілою кинувся на Геда, який стояв у човні біля входу до бухти. Тож чаклунові залишилося тільки коротким закляттям зв'язати драконові крила, і той, наче камінна брила, шубовснув у море. Сірі хвилі вмить зімкнулися над ним. Услід за першим ще два дракони злетіли вгору від підніжжя найвищої міської вежі. І точнісінько так само, як і перший, вони напали на Геда. Тож і їх він зв'язав простим закляттям, а тоді потопив. Що ж, досі йому щастило — чаклун ще навіть жодного разу не застосував свого чарівного ціпка. Через деякий час ще троє драконів налетіли на нього з острова. Один із них був набагато більший від інших, з його пащі виривалися язики полум'я. Двоє менших, залопотівши крилами, атакували чаклуна спереду, а більший, описавши в повітрі стрімке коло, обійшов Геда ззаду, щоби спалити разом із човном. Жодне закляття не змогло би подіяти одразу на трьох, тому дракони вирішили скористатися чисельною перевагою і налетіли з різних боків: двоє — з півночі, а ще один — з півдня. Усвідомивши це, Гед одразу промовив закляття Перетворення і тієї ж миті драконом шугонув у небо. Розправивши широкі крила і випустивши гострі кігті, він полетів назустріч двом драконам, що атакували його з півночі, і обпалив їх своїм вогненним подихом. Потім розвернувся до третього, який був більшим, і так само, як і Гед, міг дихати полум'ям. У потоках вітру над сірими хвилями вони кинулись один на одного і почали двобій, зчепившись у клубок, охоплений вогнем і димом. Раптом Гед стрімко шугонув у небо; дракон, переслідуючи його, відстав. Гед знявся дуже високо, склав крила і, наче яструб, кинувся вниз, виставивши гострі кігті. Такого дракон не сподівався — чаклун увігнав смертоносні пазурі в шию та бік ворога. Чорні крила дракона затріпотіли, а його чорна кров задзюркотіла у море. Ледве вирвавшись із Гедових лабет, дракон важко полетів до острова, щоби сховатися у якомусь колодязі або в зруйнованій вежі. Гед негайно повернув собі людську подобу і повернувся у човен, адже довго залишатися у драконовій подобі — дуже небезпечно. Його руки і голову обпекла отруйна драконяча кров, проте юнак не звертав на це уваги. Перевівши подих, він знову закричав: — Я бачив шістьох, п'ятьох убив, а кажуть, що вас дев'ятеро! Нумо, вилазьте, хробаки! На острові нічого не змінилося, не пролунало ані звуку, лише хвилі важко накочувались на берег. І тільки тоді Гед побачив, що найвища вежа міста, видовжуючись то в один бік, то в інший, змінює обриси, немов розправляючи величезні руки. У цю мить він боявся древньої магії, якою володіють лише дракони. Вони — могутні та підступні чаклуни, а їхня магія зовсім не схожа на магію людей. Та раптом Гед зрозумів, що побачене ним — не магія і не ілюзія, створена драконом, а реальність. Те, що він спочатку прийняв за частину вежі, було плечем пендорського дракона, який повільно розправляв свої крила, важко зводячись із землі. Коли він випростався над містом, його луската голова, увінчана гострими шипами, з роззявленою пащею і висолопленим розтроєним язиком, височіла над найвищою вежею, а передні лапи із страхітливими кігтями сперлися на руїни будинків, як на дрібну жорству. Сталево-сіра луска дракона вилискувала на сонці, як дзеркало. А сам він був здоровенний, немов гора, і жилавий, зграбний, наче хорт. Гед із жахом дивився на дракона і розумів, що жоден героїчний епос, жодна казка не можуть належно передати відчуття людини, яка споглядає отаку бестію. Він уже бачив очі дракона, мало не зазирнув у них, і це могло б його погубити, адже не можна зустрічатися поглядом із драконом. Гед ледве відвернувся від масних зелених зіниць, що уважно стежили за ним, і підняв перед собою чарівну патерицю, яка тепер здавалася жалюгідною. — У мене було восьмеро синів, маленький чаклуне, — проревів дракон. — П'ятеро загинуло, один конає. Годі! Хоч ти й убив їх, та до моїх скарбів тобі зась! — Мені не потрібні твої скарби. З драконових ніздрів із сичанням вирвався жовтий дим. Власне, отак він сміявся. — То, може, вийдеш на берег і бодай подивишся на них, недолугий чародію? Мої скарби варті того, щоб на них подивитись! — Ні, драконе. Вітер і вогонь — природні соратники драконів, а от над водою вони не люблять вступати в бій. Тож, залишаючись у човні, Гед мав. невелику перевагу, а тому й не наближався до берега. Щоправда, вузька смуга води між його човном і величезними сірими кігтями дракона не додавала Гедові особливої впевненості у власних силах. Важко було не дивитися і в зелені очі дракона, що пильно стежили за Гедом. — Ти ще дуже молодий, чаклуне, — сказав дракон. — Я й не думав, що такі молоді вже мають силу. Він так само, як і Гед, говорив Прамовою, що й досі залишилася мовою драконів. Розмовляючи Прамовою, людина змушена говорити тільки правду. А от драконів це правило не стосується, бо Прамова є для них рідною. Тож вони можуть брехати і змінювати зміст істинних слів, заводячи недосвідчених співрозмовників у такі лабіринти, де існують тільки віддзеркалення справжніх слів. Ці слова нібито означають правду, але насправді є цілковитою нісенітницею. Гед знав про це давно, тому слухав дракона з недовірою, піддаючи сумніву кожне слово, хоча все сказане досі видавалося йому простим і зрозумілим. — Може, ти прийшов до мене по допомогу, парубче? — Ні, драконе. — А все ж я міг би тобі допомогти, тому що незабаром тобі знадобиться поміч, щоби здолати потвору, яка полює на тебе у пітьмі. Назви мені її ім'я! Хлопець завагався. — Якби я міг його назвати... — почав Гед, і лише силою волі примусив себе змовкнути. Жовтий дим клубочився над довгою драконовою головою, вириваючись із ніздрів, що були схожі на круглі отвори в печі, крізь які жевріло полум'я. — Якби ти міг його назвати, то, може, зміг би й підкорити оту поторочу, чи не так? Що ж, можливо, і я міг би назвати тобі її ім'я, якби придивився до неї ближче. Але для цього треба, щоби Тінь прийшла по тебе. І це неодмінно станеться, якщо ти трохи зачекаєш біля мого острова. Потвора знайде тебе скрізь, куди б ти не подався. Тобі доведеться постійно втікати від неї. То що, ти хотів би знати її ім'я? Гед отетерів. Звідки драконові відомо про Тінь, яку він визволив? Як він може знати її ім'я? Навіть Архімаг казав, що Тінь не має імені! Проте дракони наділені особливою мудрістю, вони живуть набагато довше, ніж люди. Тільки деякі смертні знаються на таємницях драконів. Таких людей називають Повелителями драконів. Але зараз Гед розумів лише одне: якщо дракон каже правду і справді може назвати ім'я потвори, то все це однаково тільки заради його власної вигоди. — Рідко трапляється, — озвався нарешті юнак, — щоби дракони пропонували людям свої послуги. — Зате ти, мабуть, не раз бачив, як кіт перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, — відповів дракон. — Однак я прийшов сюди не для того, щоби в кота-мишки бавитися. Я хочу укласти з тобою угоду. Гострий, наче меч, але вп'ятеро довший від будь-якого меча, кінець драконового хвоста, немов здоровенне жало скорпіона, здійнявся над лускатою спиною та над вежами міста. Дракон сухо промовив: — Я не укладаю угод. Я просто беру те, що мені потрібно. А що ти можеш запропонувати мені? Що з того, чого я не можу взяти сам? — Безпеку. Твою безпеку. Заприсягнися, що ти ніколи не літатимеш до островів, розташованих на схід від Пендора, і, слово честі, я ніколи не заподію тобі шкоди. Немов далекий гуркіт гірської лавини, жахливий звук вирвався з горлянки дракона. І полум'я затанцювало у його пащі та на трьох розділених язиках. Він, здіймаючись над руїнами міста, випростався на повен зріст: — То ти насмілюєшся говорити про мою безпеку? Ти погрожуєш мені? Але чим? — Твоїм ім'ям, Евуде. Коли Гед вимовив ім'я дракона, у нього ледь затремтів голос, одначе фраза пролунала чітко та голосно. Почувши своє ім'я, старий дракон принишк, наче миша. Пройшла хвилина, потім друга, і Гед, котрий стояв у своєму маленькому човнику, посміхнувся. Щойно він поставив на кін своє життя, адже у нього був лише непевний здогад про справжнє ім'я дракона. Гед тільки припустив, що перед ним — саме той дракон, який за часів Ельфаран і Мореда спустошив західні береги острова Оскіль. Потім його вигнав з острова чаклун Елт, котрий був неперевершеним знавцем Істинних імен. І от цей здогад виявився правильним. — Ми рівні з тобою, Евуде. Ти маєш могутню силу, а я знаю твоє справжнє ім'я. То що, укладемо угоду? Дракон продовжував мовчати. Упродовж багатьох літ був він володарем острова, походжаючи серед вкритих пилом руїн, людських кісток і розкиданих золотих нагрудних пластин, оздоблених смарагдами. Тут він тішився, спостерігаючи за іграми своїх, схожих на ящірок, дітей, тут вони вчилися літати, ширяючи з високих веж, тут він досхочу грівся на осонні, і жоден людський голос, жоден корабель у далекому морі не тривожив його спокій. На цьому острові він зустрів старість, і тепер йому було важко, скинувши тягар літ, зійтися віч-на-віч із цим непоказним противником, молодим магом, чарівна патериця якого змусила страшного дракона Евуда зіщулитися від жаху. — У моїй скарбниці ти можеш вибрати дев'ять самоцвітів, — просичав врешті дракон, видихаючи клуби диму. — Тільки вибери найкращі. А тоді йди собі! — Мені не потрібні твої самоцвіти, Евуде. — Куди поділася людська жадоба? У давнину люди з півночі любили яскраві камінці... Чаклуне, я знаю, що тобі потрібне насправді. Адже я також можу запропонувати тобі безпеку, бо знаю те єдине, що захистить і врятує тебе. За тобою слідом іде жах, а я можу назвати його ім'я. Серце ледве не вискочило з Гедових грудей і він міцніше стиснув чарівну патерицю. Так само, як перед тим дракон, він завмер на місці, борючись із несподіваною спокусою. Але він укладав угоду не заради власного життя. Тільки один раз він міг стати Повелителем дракона й отримати владу над ним. Тому Гед відкинув надію на власний порятунок. — Я тебе прошу зовсім про інше, Евуде. Коли Гед вимовляв ім'я дракона, йому здавалося, що він тримає величезну істоту на тоненькій шворці, яка зашморгом стягувала шию чудовиська. Здавалося, що в непорушних очах дракона зосередилися все прадавнє зло і достеменне знання людської натури. Гед бачив язики полум'я, що виривалися з пащі дракона, жахливі сталеві кігті, кожен з яких був завдовжки як рука людини... Одначе невидимий ретязь дедалі тісніше стискав шию дракона. І Гед знову промовив: — Евуде! Присягнися своїм ім'ям, що ти і твої нащадки ніколи не з'являться біля островів Архіпелагу. І нараз, видихнувши сніп полум'я, дракон проревів: — Присягаюся своїм ім'ям! Над островом запанувала тиша, і Евуд схилив свою величезну голову. Коли він знову розплющив очі, чаклуна вже не було поблизу, лише на обрії білою стрічкою майоріло вітрило його човна, прямуючи на схід, до багатих скарбами островів Внутрішнього моря. І тоді розлючений Дракон піднявся у повітря, знищивши при цьому найвищу вежу, а його широкі крила накрили зруйноване місто. Але клятва, яку він дав Гедові, назавжди зв'язувала його, тож він більше ніколи не літав до островів Архіпелагу.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка