Богомил Райнов пан ніхто



Сторінка1/41
Дата конвертації05.05.2016
Розмір9.74 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Annotation


  Герой романів відомого сучасного болгарського письменника розвідник Еміль Боєв, виконуючи відповідальні завдання в країнах Західної Європи, часто потрапляє у винятково складні, надзвичайно небезпечні ситуації. Його професіоналізм, жвавий розум, непогамовний гумор дають йому змогу виходити переможцем у різноманітних сутичках з агентами іноземних розвідок та емігрантських підривних центрів. Богомил РайновРОЗДІЛ ПЕРШИЙРОЗДІЛ ДРУГИЙРОЗДІЛ ТРЕТІЙРОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙРОЗДІЛ П'ЯТИЙРОЗДІЛ ШОСТИЙРОЗДІЛ СЬОМИЙРОЗДІЛ ВОСЬМИЙРОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Богомил РайновРОЗДІЛ ПЕРШИЙРОЗДІЛ ДРУГИЙРОЗДІЛ ТРЕТІЙРОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙРОЗДІЛ П'ЯТИЙРОЗДІЛ ШОСТИЙРОЗДІЛ СЬОМИЙРОЗДІЛ ВОСЬМИЙРОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙРОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Богомил РайновРОЗДІЛ ПЕРШИЙРОЗДІЛ ДРУГИЙРОЗДІЛ ТРЕТІЙРОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙРОЗДІЛ П'ЯТИЙРОЗДІЛ ШОСТИЙРОЗДІЛ СЬОМИЙРОЗДІЛ ВОСЬМИЙРОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙРОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Богомил РайновРОЗДІЛ ПЕРШИЙРОЗДІЛ ДРУГИЙРОЗДІЛ ТРЕТІЙРОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙРОЗДІЛ П'ЯТИЙРОЗДІЛ ШОСТИЙРОЗДІЛ СЬОМИЙРОЗДІЛ ВОСЬМИЙРОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙРОЗДІЛ ДЕСЯТИЙРОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

notes123456123456781123456

Богомил Райнов
ПАН НІХТО

 

 

 



 

 



Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Господин Никой. — София, Народна младеж, 1967.  

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ


 

Вечірнє небо над Афінами казкової краси: темно-синє, безмежне, усіяне великими мерехтливими зорями. Трохи інакшим видається воно, коли дивитись на нього крізь тюремні грати. А я саме крізь них і дивлюся на небо. Тому мені зовсім байдуже до мерехтіння південних зірок. Я припав до грат лише для того, аби не чути нестерпного смороду сечі, якою просякли камера. — Нікчемний зраднику! — чую позад себе хрипкий, утомлений голос. Я не відповідаю; припавши до грат, жадібно вдихаю нічну прохолоду. — Ми гниємо у в'язницях за соціалізм, а такі зрадники, як ти, тікають від нього! — чую той самий голос. — Заткни пельку, тварюко! — кидаю у відповідь, не обертаючи голови. — Мерзенний, нікчемний зрадник — ось хто ти! — знову чується із глибини камери. Отак знехотя ми обмінюємося «люб'язностями» вже п'яту добу. Відтоді, як його посадили в цю камеру і я необачливо прохопився, що втік з Болгарії, цей тип безперервно обзиває мене негідником і запроданцем. Він нібито македонець десь з-під Салонік, видає себе за визначного революціонера, та, мабуть, це звичайнісінький провокатор, якого підсадили до мене. Я зовсім не цікавлюсь ним і міг би терпляче слухати його лайки, якби він хоч трохи урізноманітнював їх. Погодьтесь, коли тобі, як з тієї зачовганої пластинки, сто разів на день повторюють одне й те саме: «Нікчемний зрадник», — це, зрештою, набридає. Мій сусіда ще раз промовляє завчену фразу, та я не реагую. Він замовкає. Я рвучко обертаюсь і од вікна прямую до дерев'яних нар, засланих смердючою ковдрою. Це моє ліжко. Свіже повітря подіяло на мене, як снотворне, і я випростуюсь на нарах, щоб хоч трохи покуняти, доки мене не збудять. Бо ж, помітивши, що я заснув, мене відразу зганяють з нар, ведуть до пустої напівтемної кімнати і там спрямовують у вічі яскравий промінь настільної лампи і починають обстрілювати запитаннями, такими ж одноманітними, як лайка мого набридливого співмешканця: «Хто послав тебе за кордон?», «З ким тобі наказано зв'язатися?», «Які маєш завдання?». На кожне з цих запитань я щоразу відповідаю однаково. Та кожна моя відповідь неодмінно породжує нове запитання, наступна відповідь — ще запитання, і так триває годинами, аж поки від надто яскравого світла в мене перед очима починають спливати червоні кола, а від утоми тремтять коліна. Іноді котрийсь із допитувачів зненацька підхоплюється з місця і горлає мені в обличчя: — Ач! А минулого разу ти казав зовсім інше! — Нічого іншого я не казав, — спроквола відповідаю, силкуючись утриматись на ногах. — Я не міг говорити нічого іншого, бо все, що сказав, — свята правда. Часто допитувач виявляється менш витриманим за мене і дає волю своїм нервам, нагороджуючи мене кількома ляпасами. — Хочеш нас обдурити? Кроть твою ма! Зараз я покажу тобі, як розмовляють з такими, як ти, брехунами! Якщо ж не зважати на ці відхилення, допит загалом ведеться одноманітно: ті самі запитання і однакові відповіді. А за кілька годин, як тільки допитувачі помітять, що я задрімав на своїх смердючих нарах, починається все з початку. Але сьогодні події розгортаються трохи незвично. Мене привели не у велику напівтемну кімнату, а в іншу — значно меншу. За столом стояв низенького зросту, опецькуватий чоловік з лискучими залисинами. Він подав знак конвоїрові залишити нас, показав мені на стілець і вийняв з кишені сигарети. Перша сигарета за шість місяців! Добре, що я сів, бо інакше, напевно, втратив би рівновагу від запаморочення. Опецькуватий терпляче ждав, поки я кілька разів затягнувся сигаретою, а тоді добродушно всміхнувся й проказав: — Вітаю вас. Нарешті ваші муки скінчились. — Тобто? — Ми повертаємо вас до Болгарії. Я так щиро жахнувся, що, якби чоловік за столом був ідіотом, то й тоді б помітив це. Однак він удав, ніби нічого не бачить, хоч насправді уважно пильнував за мною. — Ну то як, задоволені? Я помовчав, мовби опановуючи свій переляк. Потім машинально відклав сигарету і сказав: — Отже, повертаєте, щоб мене ліквідували… Але скажіть, бога ради: яка вам з цього користь?.. — Ну-ну, — заспокійливо махнув рукою коротун. — Ніхто вас не каратиме. В найгіршому випадку трохи всиплють за те, що не виконали завдання. Та ви поясните їм, що у Греції дурнів нема. Так я кажу? І він знову добродушно засміявся. — Стривайте! — схвильовано вигукнув я. — Мене там розстріляють, я знаю це! Благаю вас, не повертайте мене туди! — Можна й так! — погодився раптом опецькуватий. — Але в такому разі ви гнитимете в тутешніх в'язницях. Навіщо нам болгарські комуністи, в нас і своїх вистачає. — Я не комуніст. А то б чого я тікав за кордон? Якщо хочете, тримайте мене у в'язниці, але не відправляйте в Болгарію! У в'язниці людина все-таки живе… — Гаразд, — засміявся коротун. — У вас буде таке життя, що ви самі радніші будете вмерти. — Потім він зовсім іншим тоном додав: — А найкраще — зізнатись у всьому. Зізнайтесь — і я урочисто обіцяю вам, що ми повернемо вас додому. Нічого лихого ми не заподіємо вам: ви ще не встигли вчинити ніякого злочину. Отже, вас негайно відправлять на батьківщину. — Та збагніть ви нарешті, що мені нема в чому зізнаватися! — вигукнув я, втративши терпець. — Кажу вам святу правду: я втік, щоб пожити на волі! Втік, бо там мені не було життя! Я втік, утік, розумієте? Чоловік простяг пухкеньку руку, наче хотів захиститися від моєї істерики, а другою натиснув кнопку. — Виведіть його! Вартовий вивів мене, підштовхуючи в спину. Я йшов довжелезним порожнім коридором, намагаючись угамувати свої думки, а чийсь голос насмішкувато шепотів мені на вухо: «Можеш пожалітися таткові й мамі!» Це сталося в обідню пору. Зараз уже вечір, а мене й досі не чіпають. Немов усі забули про мене, всі, крім мого співмешканця, котрий через кожні п'ять хвилин нагадує мені про те, що я зрадник. Мене облишили. Та я певен: тільки-но спробую заснути, вони зараз же прийдуть і розбуркають мене. Нари огидливо брудні, насичені задавненим смородом людського поту. Я лежу горілиць, — так менше дошкуляє той сморід, — і намагаюсь не думати про те, що чекає на мене. Я вже обміркував усі можливі варіанти й вирішив, як діяти в кожному окремому випадку. Тож на сьогодні досить, можна відпочити. Адже думки неабияк стомлюють. Як і оті безглузді звинувачення мого сусіди. — Вставай! Голос долинає здалеку, і я не зважаю на нього. — Вставай! Тепер голос лунає виразніше. Я чую не лише звук, а й стусана в бік. Отже, не помилився: не встиг заснути, як розбудили знову. Розплющую очі. Вартовий штурхає мене важким черевиком. Поруч з ним стоїть один з моїх постійних допитувачів. — Вставай! Ти що, оглух! Мене привели до тієї самої кімнати. Але зараз опецькуватого немає. Замість нього біля темного вікна спиною до дверей стоїть стрункий сивоголовий чоловік у бездоганно скроєному сірому костюмі. Люди, які супроводжували мене, залишають кімнату, зачинивши двері. Сивий ще з хвилину дивиться у вікно, ніби не помічаючи мене, потім ліниво обертається і з цікавістю розглядає мене. — Пан Еміль Бобев? Я киваю, трохи здивований таким звертанням. Досі ніхто тут не величав мене паном. — Моє прізвище Дуглас. Полковник Дуглас, — відрекомендовується чоловік у сірому. Знову киваю, чекаючи, що буде далі. Далі з'являється пачка сигарет «Філіпп Моріс». — Курите? Киваю втретє, беру сигарету, припалюю, про всяк випадок зіпершись рукою на край столу. — Та сідайте ж! Сідаю на стілець біля столу. Сивий також сідає, але не в крісло, а на ріжок столу, глибоко затягується сигаретою і уважно оглядає мене безбарвними очима. В нього все якесь безбарвне, наче від надмірного миття: солом'яні брови, бліді, аж білі, губи, світло-сірі очі. — Повезло вам, чи не так? Він знає болгарську мову, але розмовляє з виразним акцентом. — Тобто? — обережно запитую я. — Тобто прагнули свободи, а опинились у в'язниці! — відповідає чоловік у сірому і раптом заходиться сміхом, аж надто гучним як для такої непоказної людини. — Всяк буває, — промимрив я, відчуваючи приємне запаморочення від тютюну. — Наше життя, пане Бобев, це ланцюг везінь і невезінь, — повчально вимовляє сивоголовий, уриваючи сміх. Я мовчки палю сигарету, оповитий нікотиновим туманом. — Отже, треба мати терпіння і чекати, що викине доля; вона може всміхнутись і бути щасливішою за нинішню. Дуглас розмірковує банально, але логічно, тому я не перебиваю його. А він, здається, хоче втягнути мене до розмови. — Чи не розповіли б ви мені про дотеперішні свої пригоди, спокійно й щиро, як другові… — Знову? — страдницьки дивлюся на нього. Сивий підводить безбарвні брови, ніби здивований такою реакцією. Це ще дужче дратує мене. — Чуєте, пане Дугласе: ви кажете про везіння в житті, але тут ідеться про звичайнісіньке тупоумство. Дурні, які ось уже протягом півроку тричі на добу влаштовують мені допити, не можуть збагнути, що я не маю ніякого відношення до болгарської розвідки. Я розповів їм усе про своє життя, відколи пам'ятаю себе, але ці ідіоти… — Тс! — чоловік у сірому змовницьки прикладає до губів пальця, чиркнувши на стіну так, ніби побачив крізь неї прихований десь поблизу апарат для підслухування. — Вони не варті й мідного шеляга, — буркнув я. — Нехай слухають, якщо мають бажання. Нехай чують, що вони ідіоти… — Та-а-ак, — непевно мовив полковник. — Чи не продовжити нам розмову десь у більш підхожому місці? Де б ви мали змогу заспокоїтися і почувати себе певніше. — Я вже не вірю в чудеса, — байдуже відказую йому. — Перестав вірити навіть у минуле. — Я поверну вам віру, — підбадьорливо вимовляє сивий, встаючи зі столу. — Ви маєте друзів, пане Бобев. Друзів, про яких ви навіть не здогадуєтесь.  

________

 

Ресторан оповитий рожевою напівтемрявою. З кутка, де розмістився оркестр, долинає протяжливе квиління блюза. На матово-молочному дансингу кружляють пари. Я сиджу за столиком і дивлюся крізь тютюновий дим на сивоголового. Його обриси тануть, розпливаються, як відображення в струмочку води. Це запаморочення викликане не трьома келихами шампанського і не десятком сигарет, а тими змінами, що сталися так несподівано і приголомшили мене. «Ланцюг везінь і невезінь», — як казав пан полковник. Все сталося протягом якихось трьох годин, так швидко, що я навіть всього не запам'ятав. Окремі враження переплуталися в моїй голові, наче знімки, зроблені недосвідченим фотографом на один і той самий кадр. Швидкий рух «шевроле» з різкими поворотами, натискання на газ, вечірні панорами незнайомих вулиць, упевнена рука на кермі та уривчасті репліки з протяжним акцентом: «Ви дуже суворі до наших грецьких хазяїнів… Можливо, їх методи трохи грубі, але ж вони дійові… Недовіра, пане Бобев, це якість, що заслуговує на повагу…» А згодом — розкішні сходи. Ліфт із дзеркалами. І знову голос Дугласа: «Зараз я поверну вам людську подобу… Я люблю мати справу з гідними партнерами». Розкішна квартира. Буфет з різнобарвними пляшками. Плюскіт води, що наповнювала ванну. І знову голос Дугласа: «Трохи віскі?.. Будьмо… А тепер прийміть ванну й поголіться». Вода в сніжно-білій ванні аж чорніє, як я намилююсь. — Правду кажучи, я трохи обізнаний із вашою одіссеєю, — каже Дуглас, обіпершись на двері. — Через те й вирішив допомогти вам. До речі, за що вас вигнали з радіомовлення? — За помилки у тексті передачі, — машинально відповідаю я, вдруге намилюючись. — А саме? — Дурниці: замість слова «капіталізм» було написано «соціалізм», замість «революційно» — «реакційно» і ще дві-три помилки такого ж характеру. — Інакше кажучи, ви жартували з існуючим режимом, використовуючи офіційні передачі? — Я не хочу приписувати собі подібного героїзму, — заперечую я, стоячи під душем. — Зрештою, помилки були припущені з вини пришелепкуватої друкарки, а я не вичитав тексту після передруку. Винна була та дурепа, але все окошилося на мені — через моє буржуазне походження і мою поведінку. — Вашу поведінку… — повторює полковник. — Якою ж була ваша поведінка? Він допитливо дивиться на мене, а я купаюсь під душем — і раптом шпигає думка: ще шість місяців тому я ніяковів би від цього погляду, а тепер він не справляє ніякого враження. Шість місяців життя в нелюдських умовах цілком достатньо для того, щоб перетворитися на тварину. Та це непогано. Я відчуваю, що за мною тепер постійно стежитимуть очі незнайомих людей. Тож на краще, що я своєчасно згрубів. — Ви трималися зухвало? — знову запитує Дуглас. — Очевидно, так їм здавалось. Проте я вам уже казав, що не збираюсь удавати з себе героя. Я жив так, як мені хотілося, і говорив те, що думав. І тільки. Бо не бажав, щоб будували соціалізм моїм горбом… Я намилив голову й знову став під душ. Тільки-но встиг змити піну, як чую нове запитання полковника: — Ваш батько був, здається, книгарем? — Книговидавцем, — поправляю я, трохи ображений. — Між іншим, видавав і твори англійської літератури… — Я — американець, — сухо уточнює Дуглас. — І американської теж: «Віднесені вихором», «Містер Бербіт», «Американська трагедія»… — Цікаво, — зовсім байдуже буркоче полковник. — Однак не зловживайте купанням. Віднині ви матимете можливість купатися, коли вам заманеться. З того боку є гардероб із костюмами й білизною. Приміряйте ось цей, гадаю, вам підійде… От і чудово… Ще трохи віскі? Я відчуваю чистоту свого тіла, і це п'янить мене. Так само, як і дотик чистої прохолодної білизни. Костюм сидить на мені так, наче шитий для мене. Черевики трохи завеликі, але це краще, ніж малі. — Ви не голодний? Я, наприклад, страшенно хочу їсти. Знову карколомна поїздка на «шевроле», фасади будинків, що схиляються над нами при поворотах, гуркіт мотора на підвищеній швидкості й різке гальмування під величезним неоновим написом: «Копакабана». Обличчя Дугласа зникає у сигаретному диму, а я намагаюся звільнитись од легкого запаморочення і збагнути зміст слів, що їх вимовляє полковник: — Я забув вам сказати, що я полковник розвідки, а не піхоти… — Хіба не однаково… — процідив я крізь зуби, великодушно махаючи рукою, і наливаю в келих шампанського, намагаючись міцно тримати пляшку. — Не зовсім однаково. Бо коли б я був полковником піхоти, то не зміг би вам допомогти, а так можу вас запросити працювати на нас. — Я ладен працювати й на дідька, — не дуже тактовно заявляю. — Працюватиму на кого завгодно, аби тільки мене не вертали назад у Болгарію й не кидали знову до в'язниці. — Ми пропонуємо вам працювати не на дідька, а на свободу, пане Бобев. — Гаразд, працюватиму на свободу, — примирливо киваю головою. — Я згоден працювати на будь-кого, тільки б не повертали мене назад. Якийсь час полковник мовчки стежить за мною. Його губи й очі здаються напрочуд білими навіть у рожевій напівтемряві. Труба і саксофон з оркестру випромінюють сріблясті блискавки й солодкі тягучі звуки. — Ваші погляди, якщо ви їх маєте, видаються мені аж надто цинічними, — зауважує Дуглас із холодною безбарвною посмішкою. — Ви вгадали. Але не намагайтесь доводити свою вищість, бо й у вас були б такі самі погляди, якби ви прожили моє життя. — Гаразд, гаразд, — полковник заспокійливо підносить руку. — І все-таки, що ж підбило вас на втечу? — Зовсім не прагнення боротися за свободу батьківщини. Моя спонука називається «Младеиов». — Я вже чув це ім'я. То прізвище чоловіка, з яким ви перейшли кордон, чи не так? — Вам, мабуть, усе відомо… — Майже все, — уточнює сивий. — То навіщо ви розпитуєте? Невже й досі не вірите мені? — Розумієте, Бобев: якби вам не вірили, ви б сиділи у своїй камері. Давайте вважатимемо розмову на цю тему вичерпаною. Просто я звик усе чути на власні вуха. Та й не люблю працювати з посередниками. — Гаразд Запитуйте мене про все, що вас цікавить. Я можу відповідати на будь-які питання. — Йдеться про Младенова, — нагадує полковник. — Що він за птах? Блюз кінчився. Темні пари розходяться з дансингу в рожеву напівтемінь. До нашого столика підійшов офіціант у білому смокінгу. — Ще пляшку? — пропонує Дуглас. — Дякую, з мене досить, — відмовляюсь я. — Не вживаю зайвого. — Чудова звичка, — погоджується полковник, заперечливо махаючи офіціантові. — Ну, то що ж за один цей Младенов? — Велике цабе… В середовищі, звісно, колишньої опозиції. Сидів. Потім випустили. Ми випадково познайомилися в забігайлівці й потоваришували. Колишній міністр, але тепер він скотився до рівня шинкарського політикана. «Якби я зміг перейти кордон, то став би асом паризької еміграції», — сказав він мені одного разу. «То перейди, хто ж тобі заважає?»— відповів я. «Не знаю каналів». — «Це можна влаштувати. Але з умовою, що візьмеш і мене». На цьому й зійшлися. — А ви звідки знали про канал? — запитує Дуглас, пригощаючи мене сигаретами «Філіпп Моріс». — Тоді я ще нічого не знав. Але моя мати родом з прикордонного села. Мені й раніше спадало на думку попросити одного друга дитинства провести мене через кордон. Правда, це бувало вряди-годи, коли мені аж надто допікали. Я, пане Дуглас, людина дійова і не люблю фантазувати. Перейдеш кордон, а якого дідька робити далі? Хіба найнятися вантажником у Піреї? Я замовкаю, не зводячи погляду з полковника, немов чекаю відповіді. Його застигле обличчя виразно вимальовується в серпанку тютюнового диму. В моїй голові проясніло. Поводжу довкола очима і за сусіднім столиком помічаю молоду жінку. Мене не обведеш, я добре пам'ятаю: ще хвилину тому цей столик був вільний, а зараз там раптом з'явилася чорнява красуня в строгому темному костюмі з срібними ґудзиками, недбало закинувши одну на одну рівні, мов виточені, ніжки. Дуглас перехоплює мій погляд, та вдаючи, що нічого не помітив, нагадує: — Ви розповідали про Младенова… Так, так. Лише коли я познайомився з Младеновим, мої мрії про втечу стали реальніші. Младенов — це прапор певної частини політичної еміграції. В Парижі його б носили на руках, і я теж якось би влаштувався біля нього. До того ж цей дідусь подобався мені. — Він приваблював вас своїми ідеями. Чи не так? — Ет, ідеї!.. Ідеї в наш час нічого не варті, пане Дуглас. Вони можуть бути лише прикриттям корисливих намірів. — Невже ви не визнаєте ніяких ідей? — Ніяких, крім суто негативних. — А саме? Мій погляд мимоволі прикипає до жіночих ніжок, що зухвало схрестилися за три метри від мене. Може, вони трохи заповні, але гарної форми. Жінка дивиться кудись у бік дансингу, не звертаючи на мене ніякої уваги. — Наприклад, я проти соціалізму, — промовляю я, насилу переводячи погляд на свого співбесідника. — Мене ніхто не запитував, бажаю я будувати соціалізм чи ні, — значить, мені хотіли силою нав'язати його. Але я не знаю, що протиставити соціалізму, і взагалі ці високі ідеї мене не обходять. Досить з мене особистих клопотів. Нехай кожний влаштовується, як сам знає. Це найкраща політична програма. — Отже, ви до деякої міри анархіст? — Та-а, — мимрю я, відчувши, що жіночі ніжки знов оволоділи моїми думками, мов нав'язлива ідея. — Якщо вам здається, що я анархіст, нехай буде так. Мені байдуже. — Що сталося з Младеновим? — повертає полковник на своє, збагнувши, що сусідній столик відволікає мене. — Сталося так, як я й передбачав. Можливо, я не спроможний на високі ідеї, але людина я досить практична. Через третю особу я запросив свого друга із села до Софії, дав йому грошей, щоб заохотити його, — і ми про все домовились. У призначений час ми з Младеновим прибули в умовлене місце. Друг мій виявився досвідченим провідником, і ми б непомітно перетнули кордон, коли б не та пригода… Та вам усе, мабуть, відомо… — В загальних рисах. Однак не завадило б почути про це ще раз. Я гублюся. Не тому, що хочу щось замовчати, а тому, що в цю мить оркестр загримів якийсь оглушливий твіст. Пари знову заполонили дансинг і заходилися танцювати з таким завзяттям і вихилясами, що здалося, я от-от матиму морську хворобу від цієї несамовитої хитавиці тіл. Дуглас дивиться на мене крізь тютюновий дим, мабуть, все ще вивчає мене. — Сталося непередбачене. Нас помітили і відкрили вогонь. Младенов, можливо, й великий політик, але виявився боягузом. Він розгубився й побіг не туди, куди слід. З кущів прямо на нього вискочив прикордонник із автоматом. Коли б я не вистрелив, — там йому був би амінь. Солдат упав. Я потяг за собою Младенова, і ми скотилися косогором на грецьку територію. Біля нашого столика знову виструнчується офіціант у білому смокінгу. Я кидаю на нього невдоволений погляд, бо він заступає мені сусідній столик. — Може, ще по чарочці? — звертається до мене Дуглас. — Я не зловживаю питвом, але сьогодні можна зробити виняток. Я байдуже знизую плечима, і Дуглас киває офіціантові, показуючи на порожню пляшку. Людина в білому смокінгу підхоплює відерце і льодом і, мов привид, зникає. За мить повертається, спритно відкорковує шампанське, наповнює келихи, вклоняється і знову непомітно йде геть. Дама за сусіднім столиком неквапливо обводить чорними очима залу і, ковзнувши ними по нас, зупиняє погляд на вході. — Будьмо! — каже полковник, відпиваючи з келиха. — Мушу вам сказити, пане Бобев, що саме цей інцидент на кордоні зробив мене вашим прихильником. Ви не дитина і, очевидно, здогадуєтеся, що ваші свідчення належним чином перевірялися. Після цього я — в мене є звичка з дрібниць робити великі узагальнення — вирішив, що ви кмітлива, розважлива й хоробра людина, а значить, можете бути корисним для нас… — Не знаю, який я, — недбало відповідаю йому. — Знаю тільки, що поки я шість місяців гнив у смердючій в'язниці, Младенов, напевно, безперешкодно дістався до Парижа. — Може, це й на краще, як кажуть у вас, — всміхається полковник блідими губами. — Мені краще в Парижі. — Туди ніколи не пізно. Побуваєте і в Парижі. А втім, судячи з того, як ви задивляєтесь, ви вмієте помічати красу не лише в Парижі. — О, це зовсім інша річ, — відповідаю я, зніяковіло відводячи погляд од чорнявої сусідки. — Коли шість місяців не бачиш жінки, то звичайнісінька спідниця видається божеством. — Ви можете вибрати собі жінку, яка вам до вподоби, — зауважує Дуглас. — Отакої! — саркастично посміхаюся я. — Ви, здається, забуваєте, що на мені навіть костюм чужий. — Ви кажете про сьогодні, пане Бобев, а я маю на увазі завтрашній день. Завтра ви опинитесь у чудовій віллі, з ванною, садком і всіма іншими вигодами і зможете харчуватись і одягатися, як вам заманеться. — А що я робитиму на тій віллі? — Потроху опановуватимете нову професію, — ухильно відповідач полковник, люб'язно наповнюючи мій келих. — Чи зможу я звідти виходити? — підозріло запитую його. — Поки що ні… — Отже, знову в'язниця, тільки вищого гатунку. Дуглас енергійно крутить головою. — Помиляєтесь, друже, помиляєтесь. Ідеться не про ув'язнення — це професійна обережність. Згодом ви ходитимете де завгодно. А поки що для розваги підшукаємо вам жінку. Він лукаво дивиться на мене і широко розводить руки. — Вибирайте, пане Бобев! Вибирайте кого хочете! Пересвідчитесь на практиці, що полковник Дуглас слів на вітер не кидає. Сивий обводить рукою залу, багатозначно показуючи на бар, де на високих стільцях сидить з півдюжини красунь. Я обдивляюсь їх і знову втуплююсь у чорняву даму за сусіднім столиком. — Досить, — піднімає руку Дуглас, усміхаючись блідими губами. — Я зрозумів. Він підкликає офіціанта і як тільки той з'явився поблизу, щось шепоче йому на вухо. Офіціант улесливо всміхається й прямує до чорнявої. Мій співрозмовник у сірому костюмі підносить келих і змовницьки підморгує мені, навіть не глянувши на сусідній столик. Він знає, що воля полковника Дугласа — закон. Шкода тільки, що існують ще й порушники закону. Дама байдуже вислуховує офіціанта, презирливо всміхається і відповідає йому щось не дуже приємне, що згодом той переповість сивому. Полковник невдоволено супить солом'яні брови, відсьорбує з келиха й дивиться на мене: — Здається, ми помилилися. Дама каже, що вона не з професіоналок, та я ладен битись об заклад, що якраз навпаки. Треба ще звернути увагу на бар. — Це зайве. І взагалі не турбуйтесь за мене. Мені зовсім не до шмиги ідея — мати даму на замовлення, і все ж відчуваю, що відмова чорнявої образила мене. Дуглас, мабуть, також трохи розчарований, що не зумів довести своєї всемогутності. — Нічого, — раптом промовляє він. — Однаково матимете вашу обранку, хоч вона, може, не з професіоналок. — Яка вона обранка… Облиште цю пихату курву! — зневажливо заперечую я. — Ні, вона таки буде вашою, і ви пересвідчитесь, що полковник Дуглас не пустомолот. Він повільно повертає голову, неприязно дивиться на чорняву і підкликає офіціанта: — Рахунок!  

________

 

 



Прокидаюсь я в сонячній, блідо-зеленій кімнаті. Миюсь у ванні, що виблискує синьою емаллю й нікельованими кранами. Снідаю в затишному рожевому холі, потім випростовуюсь у м'якому кріслі під жовтогарячим накриттям веранди й дивлюся на буйну садову зелень. Одне слово, обіцяна вілла — вже реальність. Окрім мене, на віллі тільки двоє — садівник і прислужник. Вони в моєму розпорядженні, а я — в їхньому, бо їм, мабуть, наказано пильнувати мене. Мені так і кортить кинути їм: «Займайтеся своїми справами, я не такий дурний, щоб тікати з раю!» Але не кажу нічого, аби тримати їх у постійному напруженні. Взагалі я не дуже балакучий. Життя навчило мене: коли багато базікаєш, неодмінно ляпнеш зайве, інші ж використають це проти тебе. Отже, якщо хочеш поговорити, говори подумки. Розмови призводять до самовиказування, а в житті заведено так: хто менше розкривається, того важче вразити. Беру пачку «Філіппа Моріса», залишену чиїмись дбайливими руками, запалюю сигарету і знову задивляюся в садок. Сріблясті маслини аж побіліли на сонці. Листя помаранчевих дерев темне й густе, а за ними чорною стіною височать кипариси. Цей райський куточок досить густо засаджений деревами, щоб нічого не видно було довкола. За стіною кипарисів гуркоче автомобіль, зупиняючись десь поблизу. Потім біля вхідних дверей лунає дзвоник, і невдовзі в холі позад мене чути швидкі, впевнені кроки. Повертаю голову. Наді мною схиляється бліде, безбарвне обличчя полковника Дугласа, яке немов допіру побувало в хімчистці. — Доброго ранку! Як настрій? — промовляє він з виразним акцентом. — Дякую, все гаразд, — відповідаю я, підводячись. Полковник не сам. Ліворуч нього стоїть низенький чоловік у білому капелюсі й чорних окулярах. — Пан Гарріс буде вашим учителем, — пояснює сивий, відрекомендувавши нас один одному. — Ви, якщо не помиляюсь, добре володієте французькою? Я ствердно киваю головою. — От і чудово. Пан Гарріс ознайомить вас із матеріалом, потрібним для вашої майбутньої роботи. З усіх питань звертайтеся до нього. Я певний час не бачитимуся з вами, та це не означає, що я не думатиму про вас. На все добре і приємного дозвілля! Полковник кривить бліду посмішку, потискає мені руку і йде до дверей. Але я наздоганяю його біля виходу. — Пане Дуглас! Можна вас на два слова? — Звичайно, — відповідає він незворушно. — Прошу вас, не повертайте мене туди! — Я матиму на увазі ваше прохання, — байдуже промовляє полковник. — А ви теж пам'ятайте, що я не всемогутній. Такі речі вирішують інші люди. — Якщо я повернусь туди, мене відправлять на той світ. Адже ви обіцяли послати мене до Парижа! Я чудово знаю мову і можу бути корисним для вас. Полковник пронизує мене поглядом безбарвних, стомлених очей і каже лагідно, як дитині: — От що, друже: при нагоді ви побуваєте і в Парижі, і ще багато де, житимете в затишних будиночках, як оцей, відвідуватимете розважальні заклади, матимете вродливих подруг і взагалі радітимете свободі. Але всі ці радощі треба оплачувати напруженою роботою і певним ризиком, пане Бобев! Ви не дитина й добре розумієте, що на цьому світі ніщо не робиться задарма. Він махає мені рукою і швидко зникає, перш ніж я встигаю сказати йому що-небудь. Та, зрештою, це зайве. Я й справді не дитина і розумію, що мою долю вже вирішено якимись незнайомими людьми в невідомих канцеляріях під час розмов, про які я ніколи не дізнаюсь. Розкішна вілла і все інше — це блеф, що прикриває жорстокий присуд: перекинути мене назад через кордон на той бік. Невідомо тільки, коли й для чого саме. Я повертаюся в хол. Пан Гарріс, поклавши на стіл перед себе маленьку чорну теку, сидить на стільці й куняє. — Якісь неприємності? — люб'язно запитує він, помітивши мій стан. І, не дочекавшись відповіді, додає: — Сідайте тут! Ось так, А зараз почнемо. Гадаю, ви знаєте, що таке криптографія? Я мовчу, втупившись очима в перську скатертину на столі, і, певна річ, найменше думаю про криптографію. — За відомою формулою Джона Бейлі, «криптографія — це мистецтво писати в спосіб, незрозумілий тому, хто не має ключа від цієї системи». Низенький чоловічок дивиться на мене крізь темні окуляри, сподіваючись, напевно, що формула Бейлі приголомшить мене, та я й далі розглядаю скатертину, байдужий до Бейлі і його формул. — Є різні види криптографії. Зараз ми з вами познайомимося з так званим шифром. Гадаю, це слово вам відоме… Нарешті пан Гарріс помічає, що мої думки дуже далекі від проблем шифру. Він ввічливо кашляє і додає іншим тоном: — Пане Бобев! Предмет, який нам треба вивчити, досить складний, часу ж обмаль. Тому я прошу вас уважно слухати мене. Про свої клопоти розповісте потім. Пан Гарріс відкриває теку, дістає звідти кілька аркушів паперу і, змінивши чорні окуляри на прозорі, перебігає очима папірці й подає один мені: — Що ви тут бачите? На папірці через рівні інтервали написано кілька цифр: 85862 70113 48931 66187 34212 42883 76662 18984… — Числа, — неохоче відповідаю я. — П'ятизначні числа, — уточнює містер Гарріс. — Ці п'ятизначні числа становлять зашифрований текст. Перед вами шифрограма, якою радянська розвідка попередила Сталіна про підготовлюваний напад гітлерівських армій. Якщо ці числа відповідним чином розшифрувати, вони означатимуть: «Дора директорові через Тейлора. Гітлер остаточно визначив 22 червня днем нападу на Радянський Союз…» Я знову вдивляюсь в числа, та вони видаються мені надто невинними й банальними для такого драматичного змісту. — Зараз більшість розвідок користуються для шифру п'ятизначними числами, — веде далі пан Гарріс. — Але кожна розвідка зашифровує й розшифровує тексти за допомогою спеціального секретного ключа. Вам, до речі, треба опанувати майстерність здійснювати ці обидві операції за допомогою одного певного ключа. Ми, звісно, почнемо з найпростіших речей.  

________

 

 



Шоста година вечора. Знесилений, з важкою головою, лежу в холі на канапі, безтямно ввіп'явши зір у білу стелю. Стеля видається мені не білою, а змережаною п'ятизначними числами, які з божевільною настирливістю стрибають перед очима. Склеплюю повіки, щоб відігнати ці числа, але вони так само миготять в очах. Двох годин занять до обіду і чотирьох після обіду виявилося цілком досить, щоб мені остогидли всі види п'ятизначних чисел. Дзеленчить дзвоник, та я не зважаю, бо не чекаю ні на кого аж до завтрашнього ранку, коли знову з'явиться пан Гарріс зі своєю зловісною чорною текою. Двері кімнати відчиняються, чути кроки по килиму й м'який жіночий голос наді мною: — Сплячий красень… Спіть, спіть, не соромтеся. Розплющую очі, підводжусь. Переді мною чорнява дама з «Копакобани». Вона стоїть, склавши руки на грудях, і розглядає мене з цікавістю, наче експонат в зоопарку. Струнка постать незнайомки в чудовому вбранні: тютюнового кольору костюм з бежевою облямівкою по краях. Цей притамований тютюновий колір наче навмисно вигаданий для її білого обличчя і плавних чорних хвиль зачіски. — Даруйте, промовляю я. — Єдине моє виправдання в тому, що мені снилися саме ви. — Ви брехун за фахом чи просто аматор? — запитує чорнява без тіні посмішки. — Не люблю брехати, — сухо відповідаю. — Коли правда не на мою користь, волію мовчати. — Гаразд, гаразд, — заспокійливо киває гостя. — Ще рано говорити про характер. Краще скажіть, як вас звати. — Еміль. — Лише Еміль? — вона здивовано підводить брови (дуже гарні й зовсім природні, між нами кажучи) і потім спроквола додає: «Еміль, або Про виховання»… Нещасний Руссо! Коли б він знав вас, то навряд чи об'єднав би у своєму заголовку ці два несумісні поняття. — Краще облишмо класиків, — пропоную я. — Ваше ім'я?.. — Франсуаз. — Чим ви дозволите мені спокутувати свою провину? Віскі чи мартіні? — запитую, підходячи до буфета, в якому я вже встиг усе обстежити. Вся ця балаканина — суцільні дурниці, але якщо розмова почалася нещиро, її вже важко змінити, треба якийсь час побазікати. — Я віддаю перевагу перно, якщо, звичайно, воно у вас є, — заявляє Франсуаз. Ця назва викликає в моїй свідомості лише якусь далеку літературну асоціацію. На щастя, чорнява приходить мені на поміч і відшукує в буфеті пляшку перно, на якій написано «Рікар». Потім, знову ж таки спільними зусиллями, беремо з холодильника на кухні кілька кубиків льоду, знаходимо глечик з водою, келихи, виходимо на веранду і розставляємо все це на столику. Праця зближує людей. Коли ми нарешті сідаємо коло своїх келихів, фальшивий тон розмови змінюється на пристойний. — Ваш приятель виявився страшенно наполегливою людиною, — звіряється мені Франсуаз, припаливши запропоновану мною сигарету й опустившись у крісло. Я не знаю, яке справжнє ім'я моєї гості, та, судячи з її вимови, вона француженка. А втім, цього разу мене цікавила не стільки її вимова, як дві стрункі ніжки, що їх вона необережно схрестила перед моїми очима. Я намагаюсь відвести погляд і незручно соваюся в кріслі. — Вас щось турбує? — невинно запитує гостя. — Оці ноги… — Боїтесь, щоб не наступили на вас? — У переносному розумінні так. На серце. — Вибачайте. Наступного разу я прийду в бальній сукні. Їх за традицією шиють аж до п'ят. — Отже, мій приятель наполеглива людина? — запитую, щоб покласти край дурницям. — Просто нестерпний. Мене тільки дивує, чому ви вирішили діяти не сам, а через нього. Спочатку я була подумала, що ви глухонімий. — Я соромливий. Надто соромливий. — Соромливі люди не хваляться своєю скромністю. А втім, ще побачимо. — І швидко настане це «ще»?.. Жінка кидає на мене швидкий погляд, але тільки промовляє: — Я страшенно голодна. — Тут десь є прислужник, але я не знаю, куди він запропастився, — виправдовуюсь я. — Ви, бачу, знайомі з цим будинком так само, як і я… — Вгадали, — киваю головою. — Я тут з учорашнього вечора. — Як же це? — питає Франсуаз, беручи другу сигарету. Підношу їй вогню, потім припалюю сам і двічі глибоко затягуюся для того, щоб виграти час. Тоді пояснюю: — Це просто неймовірна історія, люба Франсуаз. Увечері, покинувши вашу досить непривітну компанію, ми вирішили зіграти в покер, і наш спільний знайомий програв мені цю віллу… — … в яку ви негайно ж перебралися, — додає чорнявка. — Що ж, для людини, яка не любить брехні, вигадка непогана. Сподіваюсь, це не єдина страва, якою ви почастуєте мене. — Боюся, що таки єдина, — скрушно визнаю. — Якщо тільки ми не докладемо спільних зусиль… — «Еміль, або Про виховання», — сумно вимовляє жінка, гасить у попільниці сигарету й, прикро зітхнувши, підводиться. — Бідолашний Руссо! Та що вдієш… То ходімо, чого ж сидите? Так ми спільними зусиллями беремось іще за одну справу. За півгодини на столі в холі з'являється щось схоже на холодну закуску: ковбаси, варене курча, рибні консерви і салат. Нестачу їжі якоюсь мірою врізноманітнюють численні пляшки. Як уже я казав, праця зближує людей. За вечерею ми невимушено розмовляємо про те, про се. З притаманною жіноцтву цікавістю запитує здебільшого Франсуаз, а я задовольняюся відповідями. За шість місяців я набув у цьому певного досвіду, цілком достатнього, аби зрозуміти, що запитання чорнявої, начебто байдужі і на перший погляд зовсім безневинні й щирі, ставляться з метою довідатись про моє минуле, сьогоднішнє і, наскільки це можливо, про майбутнє. Я її, звісно, дурю, імпровізуючи зі сміливістю й легковажністю людини, яка не прагне, щоб їй вірили. Після однієї такої довгої й вигадливої історії Франсуаз утомленим жестом зупиняє мене: — Досить. Тепер я маю деяке уявлення про вас. Ви, звичайно, безбожно брешете, забуваючи, що навіть коли людина бреше, в неї іноді прохоплюється правда. Тож краще приступаймо до кави. Я скоряюсь їй і виходжу на кухню. Жінка йде за мною, стежить за моїми діями. Не зайва обачність, оскільки за своє життя я рідко пив каву і ніколи не готував її. На кухні я знаходжу чималий запас розчинної кави й кави в зернах. Яскраві етикетки розчинної кави викликають у мене більше довіри. Я висипаю в каструлю цілу банку кави, добавляю на око цукру, потім наливаю холодної води і ставлю все це на електроплитку. Незважаючи на мій рішучий вигляд, мета якого — викликати довіру, Франсуаз заклала руки за спину і скептично спостерігає за моїми діями. — Бідолашний мій друже, вам бракує не лише виховання, а й глузду, — каже вона, хапаючи посудину і виливаючи з неї все в умивальник. Потім береться за каву сама. Нарешті кину приготовано, а згодом — і випито. Франсуаз дивиться на свій годинник. — Мабуть, пора закінчувати ці відвідини, — каже вона, гасячи сигарету. Ця жінка зовсім не дбає про економію — всі сигарети гасить недопаленими. — Ви жартуєте? — запитую, намагаючись вгадати, правду вона каже чи жартує. — Бал тільки починається. — Ах, я й забула про маленьку дрібницю, — відповідає Франсуаз, підводячись. Вона виходить на середину холу, визивно піднімає до волосся руки, демонструючи свій високий бюст, і майже з прикрістю промовляє: — Я маю роздягтися сама чи ви допоможете мені? Я уважно дивлюся на неї, потім відводжу погляд і встаю. — Ви далеко заходите у своїх жартах, — відповідаю якомога байдужіше. — Які ж це жарти? — скидає очима чорнява. — Хіба ви не для цього кликали мене? А тепер, коли я до ваших послуг, чомусь вважаєте це за жарт. — Помиляєтесь, — сухо відказую я. — Я кликав вас не як вуличну дівицю. — Значить, сталося непорозуміння. Мені здалося, що вам тільки цього й бракує. Я не маю настрою сперечатися. Жінка розуміє це і збирається додому. Супроводжую її до виходу. Біля дверей вона обертається, кидає на мене швидкий погляд і м'яким байдужим голосом промовляє: — Фінал трохи не вийшов… Та нічого, це вам буде уроком на майбутнє: в таких справах треба брати до уваги й думку другої сторони. Махнувши мені на прощання чудовою білою рукою, вона простує у вечірні сутінки, де біліє довгастий спортивний автомобіль. Я повертаюся до холу в настрої, про який не варто й писати. ________

 

Якщо випадок колись зведе вас із паном Гаррісом, раджу не піддаватися його сумирному виглядові. Наскільки мені відомо, історія не знала жахливішого інквізитора, ніж цей миршавий чоловічок у чорних окулярах і з чорною текою. Кілька днів підряд він запаморочував мені голову п'ятизначними числами й арифметичними вправами, а потім з диявольською посмішкою заходився навчати мене азбуки Морзе. Й не тільки азбуки, а й управ для пальців. Коли не зважати на тортури, яким піддає мене Гарріс, моє життя на віллі плине без істотних змін. Садівник і прислужник стежать за мною настільки тактовно, що я майже не відчуваю їхньої присутності. Вільні від чисел та азбуки Морзе години я проводжу переважно під жовтогарячим накриттям веранди. Випроставшись у кріслі, неуважливо споглядаю побляклу зелень маслин, густо-зелені помаранчеві дерева і далі — стіну високих кипарисів, думаючи про те, що чекає на мене попереду. Зрештою, майбутнє неважко собі уявити: думка про нього щоразу викликає неприємне відчуття в шлунку, як після надмірного вживання їжі або від страху. Я не думаю про майбутнє «взагалі», бо не люблю обмірковувати «взагалі» будь-яку справу: сушити голову одним і тим же обридає, ти це й зайве. Мій мозок зайнятий розробкою необхідних дій для кожної можливої зміни обставин. Бо ж обставини так чи інакше зміняться і то, напевне, скоро і навряд чи на мою користь. У перервах між роздумами я часто згадую Франсуаз. Після стількох місяців самоти думки про чорняву красуню викликають у мене далеко не снотворні картини. Щоб відігнати їх, переконую себе, що сама Франсуаз мене аніскільки не цікавить, — мене приваблює тільки жіноче тіло. Але це неправда. І хоч у світі, де ми живемо, не обійтися без брехні, обманювати самого себе просто безглуздо. Коли б мене вабило тільки жіноче тіло, — в «Копакабані» є широкий вибір. Але після Франсуаз жодна з тих жінок не цікавить мене. І все ж я задоволений, що того дня не кинувся на чорнявку. Нехай бачить, що ми бідні, але чесні або ж хоч здатні вдавати, що чесні. Якщо деякі мої сумніви виявляться небезпідставними, Франсуа і повинна знов з'явитися на моєму обрії. Якщо ж ні, то ми зустрілися й розійшлися:і нічийним рахунком. Минув цілий тиждень мого перебування на віллі, поки чорнявка завітала до мене вдруге. Це сталося надвечір — о порі, коли самотність гнітить навіть таких людей, як я, — тобто тих, кого життя наділило тільки самотністю. Я саме знімав піжаму, щоб надягти нову білу сорочку, як раптом чую дзвоник. Коли Франсуаз входить до холу, я саме вожуся з краваткою. — Добрий вечір. Ви прокинулися чи збираєтесь знову лягати? — запитує вона, дивлячись на мене із вибачливою цікавістю. — Ні те, ні друге. Просто готуюся до зустрічі з вами, — скромно відповідаю я. — Яка інтуїція… Схоже, що кохання робить людей ясновидцями. — І зненависть теж. — У такому разі мені, мабуть, краще піти. — Дозвольте, я хоч пригощу вас кавою. — Невже ви настільки ненавидите мене? Краще вже пригостіть ляпасом. — Гаразд, не будемо лаятись, — примирливо бурмочу я. — Пригощу вас келихом перно, а ви мене — кавою. Вдягаю піджака і прямую до буфета, намагаючись обмежуватись лише суто діловими рухами й не дивитися на Франсуаз, бо сьогодні вона ще більше збуджує мене. Не знаю, чим це викликано: тим, що образ цієї жінки переслідував мене цілий тиждень, чи її визивним туалетом, але присутність Франсуаз знову впливає на мене як ідея фікс. На ній світло-синій костюм, який щільно облягає її форми, й поплінова блуза в синьо-шоколадних квітах. Я вже не кажу про імпозантні обриси бюста. Пастельно-синій колір надає її волоссю, чорним очам та білому обличчю якоїсь майже неймовірної ефектності. Цій жінці личать усі кольори. — Ви, певно, збиралися кудись? — цікавиться гостя, поки я пораюсь із пляшками й келихами. — Не вгадали. Я звідси не виходжу. — Правда? Навіщо ж тоді цей вишуканий вигляд? — Так, для самопочуття. — Сьогодні ви говорите якось незрозуміло. — Що ж тут незрозумілого? — відповідаю я, кидаючи в келихи лід і наливаючи питво. — В такий час люди, як правило, виходять розважатись, поспішають у ресторан або на побачення. От і я приготувався, наче теж кудись іду. Це створює ілюзію, нібито і я такий, як інші. Жінка кидає на мене свій звичний швидкий погляд і каже: — Мені здається, що замість такого сеансу самонавіювання простіше було б вийти, як це роблять усі. — Згоден, — схвально киваю головою. — Тоді допоможіть мені винести все це начиння на веранду. Якийсь час ми сидимо під жовтим накриттям, п'ємо з холодних запітнілих келихів, випускаючи в повітря цівки тютюнового диму. — Ви не відповіли мені, — нагадує Франсуаз. — Значить, не мав бажання відповісти. — Це нетактовно… — Чому? Ви теж не про все розповідаєте. — Наприклад? — Будь ласка: чому ви приходите сюди? Я не повірю, якщо ви переконуватимете мене, буцімто не можете без мене жити. — Не хвилюйтесь. Я брешу помірніше, ніж ви. — Чому ж тоді? — Нещасна ви людина! Скільки вам треба ще прожити на цім світі, доки збагнете, що найбільша втіха кожної жінки — задовольнити свою цікавість? Ви викликали в мені цікавість до себе. Ваш посередник, який заманив мене сюди, ваше відлюдництво у цій віллі, яка, звичайно, не належить вам, не кажучи вже про безліч вигадок, що ними ви пригостили мене, — все це дуже загадкове. — І не здогадувався, що в мене такий загадковий вигляд. Але якщо так, спробую зберегти його, щоб не втратити такої клієнтки. Франсуаз підводиться, робить кілька кроків по веранді і зупиняється біля мого крісла. Це, звісно, продуманий маневр, а можливо, й наслідок звичайного пригнічення. Я не дуже цікавий співрозмовник… Цього разу я вже не можу відвести очей од її стрункої звабливої постаті, — вона заступила мені весь виднокруг. Я підводжусь, наче загіпнотизований. — Скажіть, Емілю… — вона замовкає, ніби їй важко вперше вимовити моє ім'я. — Що? — шепочу я пересохлими вустами, намагаючись щось розгледіти в темряві її чорних очей. — Скажіть… ви мене справді кохаєте? — Не меліть дурниць. Між такими, як ми, не може бути справжнього кохання, — відповідаю я. І обіймаю її округлі тугі плечі.  

________

 

Після азбуки Морзе беремося за тайнопис. Я вивчаю всілякі рецепти, хімікалії, слухаю технічні настанови. Знання пана Гарріса невичерпні і бездоганні — справжня енциклопедія. Об'ємиста й корисна енциклопедія, яка навряд чи скоро побачить світ, бо назва їй — «Довідник шпигуна». Шкодо, що невдовзі Гарріс візьме під пахву свою чорну теку й подасться читати лекції новому дебютантові, я мене пошлють складати іспити шпигунства в країні, з якої я ледве втік. Непокоїть мене й інше. З кожним днем я все більше усвідомлюю, що заняття наближаються до кінця. Поки що мене вчать теорії. Про те, що буває потім, я не раз чув у Болгарії: замість Гарріса з'явиться Дуглас чи хтось інший і викладе конкретний план операції, який я змушений буду не тільки завчити напам'ять, а й здійснити на практиці. В ці дні напруженого очікування єдина втіха для мене — Франсуаз. Побоювання, що після першої фізичної близькості вона надокучить мені, не справдились. Либонь, через те, що ми з Франсуаз, хоч таке трапляється рідко, аж надто рідко, підходимо одне одному. Й саме тому, що вона не належить до так званих «солоденьких жіночна», Насолода, зрештою, колись, а часто й першого разу, обертається гіркотою. Прагнеш охолоджувального напою, а маєш клейкий сироп петицій і примх. А Франсуаз мені цим не загрожує. Після нашої першої безсонної, п'янкої ночі вона вдоволено кинула крізь прочинені двері ванної: — Ти виявився аж надто стомливим коханцем, наче дикун. Добре, що більшість не такі, як ти. У такий же спосіб Франсуаз і надалі виявляла свою прихильність до мене. Все ж це краще, аніж коли б вона вішалася мені на шию, волаючи: «Любий, ну скажи, що ти мене кохаєш!» Особливо коли брати до уваги, що зріст її сто сімдесят два сантиметри і вага відповідна до зросту. Франсуаз приходить через день і завжди надвечір. Програма наших зустрічей одна й та сама: помірна чарка з помірною їжею, саморобна вечеря й кохання без зайвих балачок. Хтось інший на моєму місці вже, мабуть, вирішив би, що жінка ця нестямно закохана в мене і я став невід'ємною часткою її життя. Я ж відчуваю, що ми обоє прагнемо почути одне від одного щось інше, приховане, те, що не має ніякого відношення до наших взаємин як чоловіка й жінки. Нарешті одного дня пан Гарріс повідомляє, що моє навчання закінчено, й безбарвним голосом бажає мені успіхів у застосуванні цих знань на практиці. Увечері, коли ми з Франсуаз, як завжди, сиділи під жовтим накриттям, випиваючи звичну дозу хмільного й обмінюючись компліментами, я вирішив, що час поговорити з нею. Слабший завжди змушений починати першим. Такий закон гри, і проти нього нічого не вдієш, бо вигаданий він не мною. — Люба Франсуаз, твої дотепи справді вже перевірені часом, але вони одноманітні. Чи не здається тобі, що нам не завадило б змінити тему? В цих словах не було нічого незвичайного, але мій погляд був досить красномовним. — А тобі не здається, що нам варто також змінити й місце? — замість відповіді запитала Франсуаз. — Ми так подовгу лежимо під цим накриттям, що я боюся залишитись оранжевою на все життя. Вона підводиться, сходить трьома мармуровими приступками на алею, що веде в садок. Досі нам чомусь ніколи не спадало на думку прогулятися садком. Я рушаю за нею і, коли ми опиняємось у темній алеї під кипарисами, запитую: — Ти гадаєш, нас тут не підслуховують? — А ти як гадаєш? — Звідки я знаю… — То кажи те, що знаєш. — Франсуаз, я хочу до Парижа! — То й їдь. Щасливої дороги! — Я не можу без тебе. Тобто я хотів сказати: без твоєї допомоги. — Чому? — Бо я опинивсь у безвиході. Тільки ти можеш врятувати мене. — Невже ти дійшов до того, що тебе має рятувати якась «пихата шльондра», — так, здається, ти висловився перед своїм Дугласом? — В тебе надзвичайно гострий слух… Власне, й найгостріший слух не вловив би в гомоні нічного кабаре моєї репліки на відстані трьох метрів. Та я чув, що слух іноді підсилюють за допомогою спеціальної апаратури. Проте зараз мені не до таких дрібниць. — Франсуаз, ти добре знаєш, чому я на цій віллі і що тут роблю… — Припустімо, знаю. А далі? — Мене готують закинути в Болгарію. Звідти я насилу виніс ноги півроку тому, а вони знову хочуть повернути мене туди… — І ти дрижиш від страху, так? — Тут не тільки страх. Це покладе край моїм надіям. Усе життя я мріяв про Париж… мій батько отримав французьке виховання… я жив мрією… — Досить, а то розплачешся. Сила була на її боці, й Франсуаз, звичайно, скористалася з цього. Я не збирався плакати, але замовк, зрозумівши, що від мене вимагають не сповіді, а відповідей на запитання. Що ж, я вже звик. В тіні кипарисів невиразно біліє лавочка, та Франсуаз обминає її і зупиняється аж в кінці алеї. Потім подає мені знак підійти ближче і ледь чутно проказує: — Як ти гадаєш, чи не почати нам усе з початку? І ми починаємо з початку. Жінка майстерно задає питання, в цьому я пересвідчився ще за час нашої водевільної розмови. Кожне запитання спрямоване на вузлову проблему, допит провадиться так вправно й напружено, що за п'ятнадцять хвилин Франсуаз витягує з мене все, на що грецька поліція витрачала години. — Младенов може становити для нас певний інтерес, — зауважує чорнявка, закінчивши допит. — Не знаю тільки, чи буде якась користь із тебе… — Послухай, Франсуаз: я виконаю будь-яке доручення. Я закоханий у Францію… Жінка підводить на мене задумливі очі — в притіненій алеї вони великі й сумні. — Людина, яка не любить своєї батьківщини, неспроможна полюбити іншу країну, Емілю. Я промовчую. Вона, мов кобра, знає, куди жалити. — Але не це головне. Ти сам казав, що між такими, як ми, не може бути кохання. Зараз ти злякався. Не виключено, що ти лякатимешся й надалі. Не думай, що небезпечно тільки там, у Болгарії. — Франсуаз, я не боягуз. — Цього я не певна. Однак тепер усе залежить від тебе: якщо ти виявишся боягузом, довго не проживеш… Ходімо. Тривалі прогулянки можуть викликати підозру. — Зачекай, — кажу я. — Для мене немає вороття назад. Сьогодні скінчився курс моєї підготовки. Можливо, вже завтра ввечері мене відправлять за кордон. Франсуаз була вже рушила алеєю, та по цих словах зупиняється й обертається до мене. — І ти кажеш це мені тільки зараз? Міг би почекати, ще й прислати телеграму з кордону. Що ж я можу зробити за дві години? — Врятуй мене звідси. Франсуаз, я вже добре знаю тебе. При бажанні ти можеш зробити все. Комплімент, сказаний жінці, навіть такій, як Франсуаз, має велику силу. Принаймні більшу, ніж вигуки на зразок: «Заради нашої дружби!» і йому подібні. Франсуаз дивиться на чорну стіну кипарисів, щось обмірковуючи. Її обличчя ледь біліє у вечірньому мороці, але темне, дбайливо зачесане волосся приємно пахне духами «Шанель». Та я не відчуваю її чарів, бо в цю мить бачу перед собою не жінку, а анонімного представника відомства, яке вирішує мою долю. — Ніколи підготувати навіть якийсь документ, — розмірковує Франсуаз, немов сама з собою. І, помовчавши, раптом додає: — Це гірше. Але спробуємо без документа. Пан Ніхто, родом з Нізвідки. Національність — ніяка… Вона бере мене під руку і, повільно простуючи до вілли, тихо каже: — Зараз я піду. Ти проводжаєш мене до дверей, п'ять хвилин вечеряєш, грюкаєш посудом і йдеш до спальні. Гасиш світло, ніби лягаєш спати, потім вистрибуєш через вікно надвір і тут, на краю алеї, перелазиш через огорожу. Зразу ж перед тобою шосе. Збочиш ліворуч. Я чекатиму за третім поворотом.  

________

 

Білий «ягуар» летить по шосе, трохи перевищуючи дозволену швидкість. Обабіч шляху в темряві мерехтять вогні афінських передмість. Угорі на безмежному темно-синьому афінському небі миготять великі зорі. Дивовижне небо, та мені все не випадає помилуватися його красою. Франсуаз, уп'явшись очима вперед, мовчки стежить за освітленою потужними фарами стрічкою асфальту. Я теж мовчу, намагаючись подолати неприємний трепет, острах можливого переслідування. Я мало вірю в те, що за нами женуться. Все сталося швидко й тихо, точно за планом, розробленим Франсуаз. Невідомо лише, що ми робитимемо далі. Проте, хоч як неприємно ступати в безвість, я не наважуюсь ні про що розпитувати чорнявку, і тільки дивлюся на білий капот автомобіля, який підминає під себе стрічку шосе. Електричне світло обабіч шосе яскравішає. Автомобіль вихоплюється на вулиці Афін. Франсуаз зменшує швидкість: привертати до себе увагу поліції — то зайва розкіш, та ще коли з тобою людина без документів. Мчимо зі швидкістю сімдесят кілометрів на годину, а мені здається, що ми повземо, як черепахи, і це мене дратує. Намагання якнайшвидше втекти, звичайно, безрозсудливий, тваринний інстинкт. Вирішивши тебе схопити, поліція в наш час не женеться слідом, а перетинає шлях спереду. Вже за північ. На перехрестях миготять жовті вогники світлофорів: можеш їхати, але будь насторожі. Ми вже звикли до цього. На моєму життєвому шляху рідко коли горіло зелене світло. Майже завжди червоне, в найкращому випадку — жовте. Застережливе жовте око: їдь, але на свій ризик. Виїздимо на довгий бульвар, знайомий мені з вечірньої прогулянки з полковником. За хвилину перед нами спалахують білі неонові вогні готелю «Великобританія», а навпроти — зелені літери «Копакабани». Їдемо ще кілька хвилин, потім «ягуар» різко збочує в маленьку напівтемну вуличку й зупиняється. Франсуаз бере ключі від машини й виходить. — Піду зателефоную. Зачекай тут. Треба чекати, нічого не вдієш. Минає більш як чверть години, в чорнявки нема. Значить, вона не телефонує, а пішла до якогось представника вищої інстанції. Нарешті Франсуаз повертається, сідає в машину, заводить мотор і дає хід, не проронивши й слова. Їдемо маленькими темними вуличками вздовж парканів залізничних складів і пустирищ. Знову виїздимо на широкий асфальтований бульвар. По один бік бульвару сяють вітрини й барвисті назви фірм, по другий — темніють неясні контури пароплавів, труб і щогли. Мабуть, ми в Піреї. Франсуаз гальмує. — Вийди тут і почекай. Автомобіль проїздить ще метрів двісті і зупиняється біля освітлених вітрин. Франсуаз виходить з машини й зникає в дверях якогось закладу. Невдовзі з'являється вже в супроводі чоловіка у чорному костюмі, набагато нижчого від неї. Вони перетинають бульвар і неквапом простують до мене. — Ось тобі пасажир, — каже Франсуаз, коли вони порівнялись зі мною. — Емілю, це Жак. Відтепер про тебе піклуватиметься він. — Ходімо, — бурмоче незнайомець, навіть не поглянувши на мене, і веде нас у темряву до пароплавів. — Прийшли, — незабаром повідомляє він. Перед нами низенький товарний пароплав з низенькими товстими трубами. На кормі виразний напис: «Етуаль». Чоловік підходить до трапа, простягає Франсуаз на прощання руку, а мені киває, щоб ішов за ним. — Вирушаєте на світанку, — інформує мене Франсуаз, супроводжуючи до трапа. — Людина, до якої тебе відведуть у Парижі, буде попереджена. Скажеш тільки: «Я — Еміль, мене прислала Франсуаз». — Спасибі, — відповідаю їй. — Щиро тобі вдячний… — Годі про це, — заспокоює мене Франсуаз. — Ну, збирайся, бо мені вже хочеться спати. Вона й справді чудова жінка. Тисну її руку і йду трапом за незнайомцем. Вже на палубі озираюсь на берег, обводжу поглядом просторий набережний бульвар, яскраву низку розважальних закладів і темні громади будівель за ними. Можливо, саме в цей час десь далеко звідси хтось комусь дає наказ заарештувати мене. Але я вже на маленькому хиткому клаптику французької території, і переслідувачі навряд чи знайдуть мене. Треба було б радіти цьому, а я відчуваю в своїх грудях якусь тяжку, пекучу порожнечу. Я самотній, безнадійно самотній серед цієї ночі, цього бульвару, серед громаддя цих будинків і людей, поглинутий темрявою і пригнічений порожнечею. Франсуаз і досі стовбичить на пристані. Намагаюся спіймати поглядом цю невиразну жіночу постать, вихопити її з порожнечі і махаю їй рукою. І хоч у темряві не видно обличчя Франсуаз, та я уявляю собі, що вона всміхається мені, й відразу чую її м'який незворушний голос: — Прощавай, пане Ніхто! Щасливого плавання!  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка