Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік



Сторінка8/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Література:

Таран Павел Андреевич // Золотые звезды. Книга о дважды Героях и Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровщины.– Днепропетровск: Промінь, 1967.– С. 35-39.

Таран Павел Андреевич // И генерал, и рядовой Почерки о Героях Советского Союза, уроженцах Днепропетровской области.– Днепропетровск: Промінь, 1983.– С. 26-29.

18 жовтня 2001 р. – у Дніпропетровську в Національному технічному університеті інженерів залізничного транспорту ім. В.А.Лазаряна відкрито лабораторію українознавства „Світлиця”. Концепцію її розробив і втілив в життя старший викладач кафедри українознавства, історик, культуролог і художник-графік Григорій Іващенко. Він же й очолив роботу лабораторії.

У „Світлиці” працює Кіноклуб, регулярно проводяться зустрічі студентів з діячами культури, мистецтва, цікавими людьми. (5 років від дня відкриття).



Література:

Іващенко Г. Світлиця. Путівник, методичний довідник для викладачів та студентів.– Дніпропетровськ: ДІІТ, 2002.– 28 с.



23 жовтня 1906 р. – у с. Підгородньому (нині с. Новопавлівка Межівського району Дніпропетровщини) народився Кузьма Кіндратович Дубина, вчений, доктор історичних наук, заслужений діяч науки УРСР. Помер 22 листопада 1957 року. (100 років від дня народження).
Література:

Дубина Кузьма Кіндратович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 557.



29 жовтня 1966 р. – у м. Павлограді встановлено монумент Вічної слави воїнам-визволителям і учасникам антифашистського підпілля, які загинули за визволення Павлограду. (40 років від дня відкриття).
Література:

Нікітась О. Відкриття монумента Вічної слави // Світло Жовтня.– 1966.– 1 листоп.


ЛИСТОПАД
Осіння душа
Осіннє листя палять по садках,

спливає осінь гіркуватим димом,

і облітаюча душа незрима

залишиться хіба в моїх рядках.

Я осені дорогу перейду

із оберемком золотого листя...

Земля вже холодіє у саду,

уже і айстри пізні одцвілися.

Останнє листя пада горілиць.

Дим від багаття спомином налине.

І якось урочисто край криниць,

там, де коштовно світиться калина.

І урочисто й сумно водночас.

Стоїть пора прозора і печальна,

і осінь наче сповідає нас

і нам же сповідається прощально.

Осіннє листя палять по садках,

спливає осінь гіркуватим димом.

Її душа така летка й незрима

залишиться хіба в оцих рядках...
Наталка Нікуліна


1 листопада 1851 р. – народився Іван Іванович Манжура, український поет, етнограф, фольклорист. Помер 15 травня 1893 р. у Катеринославі. (155 років від дня народження).

В історію української культури Іван Манжура

увійшов як поет, фольклорист, етнограф демократичного

напрямку. Діяльність його припадає, в основному,

на 70-80-ті роки XIX століття.Іван Іванович Манжура

народився 1 листопада 1851 року в м. Харкові в родині

дрібного чиновника. Рано померла мати. Батько, хворий,

перебуваючи в постійних конфліктах з начальством,

змушений був часто міняти місце роботи, згодом зовсім її втратив. На Івана звернула увагу його тітка – дружина відомого вченого-філолога, професора О.О.Потебні. Вона віддала хлопця до повітової школи, незабаром його прийняли на казенний кошт до гімназії, проте згодом, за “непокірну вдачу”, виключили з шостого класу. У 1870 році він стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту, але 1872 року його, як “неблагонадійного”, звідти виключають без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу.

Після Іван Манжура живе переважно на Катеринославщині. Займаючи різні дрібні посади, сяк-так заробляє собі на хліб, часто міняє місце роботи, постійно мандрує по селах, містечках, мешкає серед убого люду, пильно приглядається до його життя. Саме тоді розпочинається систематична діяльність Івана Манжури як фольклориста й етнографа. Він надсилає до Південно-Західного відділу Російського географічного товариства в Києві, свої численні записи пісень та казок. Багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього відділу та на сторінках деяких тогочасних періодичних видань.

У середині 70-х років на Балканах розгорівся визвольний рух проти турецьких поневолювачів. Іван Манжура в числі інших добровольців з України відбуває до Сербії

Повернувшись наприкінці жовтня 1876 року після поранення, яке дістав у цій війні, на Україну, він майже постійно живе то в самому губернському місті Катеринославі, то в навколишніх селах – Мануйлівці та Олексіївці, – працює в місцевій періодиці, збирає зразки народної творчості. Чимало записаного з народних уст фольклорного матеріалу було надіслано ним до Харківського історико-філологічного товариства, до деяких наукових журналів, а також на адресу українських та російських дослідників народної творчості.

У 1887 році І.Манжуру було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник “Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ И.И.Манжурою”), а пізніше (1891р.) – дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

Іван Манжура водночас формується і як пристрасний співець знедоленої сіроми. Особливо виразно почав проявлятися талант поета у 80-х роках. Саме тоді на сторінках катеринославських газет і журналів (а трохи згодом і в галицьких виданнях) з’являються його вірші під псевдонімом Івана Калічки, а також у вигляді невеликих видань-“метеликів” для масового читача. В 1889 році у Петербурзі вийшла друком перша і єдина прижиттєва збірка Івана Манжури “Степові думи та співи”.

З кінця 80-х років за “неблагонадійним” поетом і фольклористом посилюється нагляд поліції, яка й раніше досить насторожено, з підозрою ставилася до його літературної та етнографічної діяльності.

Хвороба дедалі більше підточувала здоров’я Івана Манжури. Знесилений у боротьбі зі злиднями, виснажений несприятливими умовами життя, постійно переслідуваний, надломлений хворобою, Іван Манжура помер 3 травня 1893 року у Катеринославі на сорок другому році життя.



За передмовою Івана Березовського

Поетична творчість Івана Манжури // Іван Манжура. Твори.– К.: Дніпро, 1980.– С. 5-14.
Література:

Манжура И. Степные думы и песни. Избр. стихотворения / Пер с укр. М.Шехтера.– М.: Гослитиздат, 1962.– 143 с.

Манжура І.І. Твори.– К.: Дніпро, 1972.– 335 с.

Народні пісні в записах Івана Манжури.– К.: Муз. Україна, 1974.– 350 с.

Манжура І.І. Твори.– К.: Дніпро, 1980.– 325 с.

Казки, приказки і.т.п., записані Катеринославській і Харківській губерніях І.І.Манжурою.–Дніпропетровськ: Січ, 2003.– 238 с.

* * *

Заремба В. Іван Манжура.– К.: Молодь, 1972.– 187с.



Заремба В. Зажурена калина: Повість // Заремба В. Три шляхи до вівтаря: Історичні повісті.– Дніпропетровськ: Січ, 1992.– С.4-174.

Заремба В. Стежинами козацького краю // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ : ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.48-53.



4 листопада 1901 р. – народився Дмитро Лазаревич Демерджі, український письменник, поет. (105 років від дня народження).

Дмитро Лазарович Демерджі народився у 1901 році

в приазовському селі Урзуф (нині – Приморському)

на Донеччині. Виростав у бідній селянській родині,

з дитинства спізнав тяжку працю, наймитував.

Після закінчення сільської школи вчився у

Бердянському педагогічному технікумі, а потім на

історичнму факультеті Інституту народної освіти у

Дніпропетровську (ДНУ), який закінчив у 1929 році.

Але замість того, щоб стати викладачем чи науковцем, Дмитро Демерджі пішов у журналістику.

Він працював у редакціях дніпропетровських газет, у журналі “Штурм”, кореспондентом РАТАУ-ТАРС по Дніпропетровській та Івано-Франківській областях.

Під час війни Дмитро Лазаревич воював на Кавказькому фронті. У 1944 році повернувся до Дніпропетровська на редакційно-видавничу роботу. Довгий час займав керівну посаду в обласному книжковому видавництві, яке згодом було перетворене на зональне республіканське книжкове видавництво “Промінь” (нині – “Січ”).

Літературною творчістю Дмитро Демерджі займався з юності, був членом літературної молодіжної організації „Молода кузня”, під час роботи в багатотиражці на заводі ім. Петровського став одним з організаторів і довголітнім керівником найстарішої в Україні заводської літературної групи „Плавка”. У 1935 році йолго вірші увійшли ло збірника „Плавка”, власна ж книжка побачила світ тільки 1958 році, це була поетична збірка „Море моє”. Вона отримала численні схвальні відгуки, привабивши читача тонким ліризмом, глибиною поетичних образів.

1962 року поета було прийнято до Спілки письменників. На той час він мав уже декілька видань, серед них – поетичні збірки, нариси, дитячі книжки, публікації у збірках. Він писав вірші, тексти пісень (музику для яких писали і відомі композитори), перекладав з грецької та російської.

В повоєнні роки Дмитро Демерджі очолював Дніпропетровське обласне літературне об’єднання.

Помер поет 22 грудня 1991 року.


Література:

Демерджі Д.Л. Море моє: Поезії.– Дніпропетровськ, 1958.– 92с.

Демерджі Д. Так підказало серце: Нарис.– Дніпропетровськ, 1959.– 56с.

Демерджі Д. Друзі: Веселі пригоди трьох звірят.– Дніпропетровськ, 1961.– 32с.

Демерджі Д. Сонце на крилах чайки : Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1968.– 64с.

Демерджі Д. Грай море, добре море : Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1985.– 62с.

* * *

Карапиш Б. Залюблений в поезію, людей і море // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.391-394.



Савченко В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я : ЕСЕ.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– 64с.

Про Демерджі Д. – C. 10-11.

5 листопада 1966 р. – у м. Дніпропетровську відкрито міст через Дніпро, який отримав ім’я 50-річчя Великого Жовтня (Новий міст). (40 років від дня відкриття).

О третій годині дня тисячі людей з транспарантами, прапорами, квітами зібрались на мітинг, присвячений відкриттю мосту. Відкрив його перший секретар Дніпропетровського міського комітету комуністичної партії І.В.Яцуба. Виступив і начальник мостозагону № 12 Л.М.Тесленко, який розповів про п’ятирічну роботу будівельників, їхні успіхи та досягнення. Від імені жителів міста будівельників привітав голова виконкому міської ради депутатів Б.І.Кармазін. Мітинг закінчився під звуки державного гімну. Перший секретар обласного комітету комуністичної партії О.Ф.Ватченко під оплески присутніх перерізав червону стрічку, простягнуту через міст. Після цього на міст виїхали автобуси, автомобілі, тролейбуси.

Нова транспортна артерія міста була названа на честь 50-річчя Великого Жовтня, дніпропетровчани ж звично називають – Новий міст. Його довжина з під’їзними спорудами становить 2,5 км, транспортний рух відбувається у шість рядів.
Література:

Міст через Дніпро відкрито! // Зоря.– 1966.– 6 листоп.



14 листопада 1891 р. – народився Пилип Олімпієвич Щукин, громадський і політичний діяч Катеринославщини, розстріляний ЧК 1921 року. (115 років від дня народження).
Література:

Чабан М. “Екатгубчека”: закатовано просвітян // Січеслав. край.– 1997.– № 3.– лют.



21 листопада 1966 р. – у м. Дніпропетровську на будинку № 59 по вулиці Комсомольській відкрито меморіальну дошку, присвячену поетам М.Свєтлову, М.Голодному, О.Ясному. (40 років від дня відкриття).
Література:

Белич В.Я., Сумина З.Г. Днепропетровск: Путеводитель-справ.– Днепропетровск: Промінь, 1985.– С. 137.



25 листопада 1926 р. – у с. Новоолександрівці Синельниківського району народився Михайло Васильович Машкін, композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР. Помер 12 листопада 1971р. (80 років від дня народження).
Література:

Машкін Михайло Васильович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 2.– С. 367.


29 листопада 1876 р. – у с. Гупалівці Магдалинівського району народився Григорій Васильович Маринич, український актор, народний артист УРСР. Виступав у трупах П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого. Помер 1961 року. (130 років від дня народження).
29 листопада 1876 року у селі Гупалівці на Магдалинівщині народився Маринич Григорій Васильович, український актор, народний артист України. Рано залишившись без батька, хлопчик наймитував. Юнаком відслужив кілька років у Полтавському кадетському корпусі, під час російсько-японської війни його забрали на фронт, повернувся звідти він зі срібною георгієвською медаллю “За хоробрість”.

На театральну сцену прийшов через любов до пісні, до поезії. Захоплено грав в аматорських драматичних гуртках, велику акторську школу пройшов у трупах Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого. Чотири роки Григорій Васильович працював у Київському театрі під керівництвом Миколи Садовського.

У театрі імені Т.Шевченка в Дніпропетровську Григорій Маринич працював буквально із дня його заснування і до кінця життя. За 50 років своєї сценічної діяльності він створив близько тисячі образів. Актор довів, що немає ролей малих і незначних; Всі образи, створені ним, завершені за своєю формою і наповнені глибоким змістом. Дід Кирило у п’єсі “Дві сім’ї” Марка Кропивницького, війт в “Украденому щасті” Івана Франка, Терешко Сурма в “Суєті” Івана Карпенка-Карого... Усіх ролей актора не перерахувати. Але і вони, і сам Григорій Маринич, що пішов із життя 1961 року, надовго залишились у пам’яті глядачів.
Література:

Невтомне служіння рідному мистецтву // Зоря.– 1957.– 2 берез.

Левенець С. Увічнимо пам’ять актора // Прапор юності.– 1967.– 27 серп.

* * *


Маринич Григорій Васильович // УРЕ.– К.– Т.8.– С. 477.

Маринич Григорій Васильович // УРЕС: В 3-х т. / Редкол.: А.В.Кудрицький та ін.– 2-е вид.– К.: Голов. ред. УРЕ, 1987.– Т. 2.– С. 345.

* * *
На лузі пробивається трава,

А вже гудуть вітри на оболоні.

І осінь, засоромившись, хова

Лице до клена в золоті долоні.
Чия то тінь? Майнула – і нема...

– Ой, мамо, мамо, там щось ходить біле!

– Чого ж ти налякався? То зима

Пливе до нас на крилах заметілей
Борис Мозолевський

ЗИМА
ГРУДЕНЬ
* * *

Ох, і рано зима на відчайність озимих,



ох, і рано всрібливсь листопада багряний рукав.

Затужила зима за теплом, за вітрами незлими,

вся промерзла до дна, мов зимова незрушна ріка.

Ох, і рано зима на замріяну вроду калини.

У холодний кристал скрижаніла дзвінка далина.

Захололій душі неприкаянно так і полинно,

все ніяк не забуде ласкавого літа вона.

Ох, і рано прийшла, наче сніг передчасний, розлука.

Безборонна душа під раптовим обвалом біди.

Наче камінь тверда, стигне в серці важенна розпука.

І не віриться ще, що усе це уже назавжди.
Наталка Нікуліна
1 грудня 1866 р. – у м. Верхньодніпровську на Катеринославщині випущено першу в Російській імперії земську поштову марку – знак поштової оплати місцевого значення (140 років події).
Література:

Левітас Й.Я., Басюк В.М. Все про марки.– К.: Реклама, 1975.– С. 34.



2 грудня 1956 р. – виконком Дніпропетровської обласної ради прийняв постанову про перейменування робітничого селища Придніпровської ДРЕС в місто Придніпровськ. Саму ж дату його народження відносять до грудня 1951 року. Тоді, у двох кілометрах від майданчика майбутньої електростанції, був закладений фундамент першого будиночка для сімей енергетиків.

Інженерна, Будівельна, Енергетична, Гранітна – вулицям надавалися “індустрійні” назви, піски відступали все далі, поступаючись асфальту. Селище стало містом-супутником Дніпропетровська, а з часом злилося з ним.


Література:

Белич В.Я., Дубинин Н.В. Приднепровск.– Дніпропетровськ: Промінь, 1975.– 95 с.



6 грудня 1871 р. – на Катеринославщині народився Микола Кіндратович Вороний, відомий поет, перекладач, журналіст, критик, театрознавець, актор. (135 років від дня народження).

Рід батька-ремісника походив від учасника гайдамацького руху, материн рід Колачинських дав одного з ректорів Києво-Могилянської академії.

Життя поета було важким: заборона царського уряду вчитися в університеті, тимчасова еміграція, розрив з коханою дружиною, арешт і загибель сина в часи радянського тоталітаризму. І, врешті, останній удар – суворий і несправедливий вирок “націоналістові” й “білоемігрантові” – заслання. З 1937 року сліди Миколи Вороного загубилися, найвірогіднішою датою смерті можна вважати 1940 рік.

Микола Вороний – постать складна й неоднозначна. У його творчості періоди високого злету чергувались з часами розчарування, зневіри. Він залишив по собі чудові поетичні твори, високою духовністю, ніжним почуттям наповнені цикли віршів “За брамою раю”, “Фата-Моргана”, “Разок намиста”. Широко відомі його театрознавча праця “Театр і драма”, статті “ Михайло Щепкін”, “Український театр у Києві”.


Ніби про сьогоднішній день написав поет:

Коли ти любиш рідний край,

То тям і знай,

Що гук війни, вогонь Перуна –

Дочасні, як і свист бича,

І щастя дасть не блиск меча,

А вільна школа і трибуна,

Про це, про це найбільше дбай,

Коли ти любиш рідний край!
Література:

Вороний М.К. Театр і драма: Зб. статей / Упоряд., вступ ст. О.К.Бабишкіна.– К.: Мистецтво, 1989.– 408 с.

Вороний М.К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика.– К : Наук. думка, 1996.– 704 с. (Б-ка укр. літ. Укр новіт.літ)

Вороний М.К. “Євшан-зілля”: Поема. Поезії. Переклади.– К.: Наук. думка, 2003.– 126 с.



7 грудня 1931 р. – народився Володимир Іванович Сіренко, поет, член Дніпропетровської організації Національної Спілки письменників України (75 років від дня народження).


Vita sine libertate, nihil*

Володимиру Сіренку
Пам’ятаю, вчитель говорив,

Наші дні гортаючи, мов книгу:

Цей девіз прекрасний і старий –



Vita sine libertate, nihil!

Березневий шум загати рве,

Гине в клітці золотій пташина.

Все живе без волі не вживе,

Без свободи може жить машина...

Вчитель був упертий чоловік:

Він щодня торочив нам це гасло,

Він щепив його в серцях навік –

І воно не всохло, не погасло.

До хреста, до гробових дощок,

Крізь буття і смерть, крізь жар і кригу –

Що життя без волі? Аж ніщо!

Vita sine libertate, nihil!

Гаврило Прокопенко


*Життя без волі є ніщо (лат.).
Цього вірша Гаврило Прокопенко, мабуть не випадково, присвятив Володимирові Сіреньку. Цей латинський вислів може слугувати девізом життя Володимира Івановича.

Він народився в селі Новопетрівці поблизу Бердянська, виховувався у бабусі в Новоспасівці. У 1947 році, після закінченні семи класів вступив до ремісничого училища при Дніпродзержинському металургійному заводі, оволодів спеціальністю підручного сталевара. 1950 року закінчив училище, але за отриманим фахом йому працювати не довелося. Постійні публікації у газеті „Дзержинець” статей і віршів Володимира Сіренка привернули увагу до нього журналістів, які й рекомендували молодика на посаду кореспондента міського радіомовлення.

Володимир Іванович швидко доріс до літературного редактора, а вже після повернення до Дніпродзержинська з лав армії вступив літпрацівником до багатотиражної газети „Знамя Дзержинки” , став її відповідальним секретарем, через деякий час перейшов працювати редактором багатотиражки „Вагоностроитель”. Володимир Іванович продовжував навчатися, закінчив 10 класів вечірньої школи, філологічнй факультет ДНУ.

Його вірші на той час вже друкувалися не лише в місцевих газетах, але й на сторінках „Правды”, „Комсомольськой правды”, інших газет. 1964 року вийшла перша книга віршів російською мовою „Рождение песни”. Але Володимир Іванович все більше усвідомлював себе українцем, став і писати українською. Це був період хрущовської відлиги, але КДБ не зводило пильного ока з занадто сміливих і запальних.

Зацікавились і творчістю Володимира Сіренька. Чому пише українською? Чому в його віршах антирадянський дух? Більше того в одному з віршів побачили натяк на персону самого першого секретаря обкому партії О.Ф.Ватченка. Володимира Сіренька виключили з партії, позбавили журналістської роботи. Довгі роки поет перебивався мало не випадковими заробітками, перебував під постійним наглядом КДБ. Його не друкували.

Аж 1981 року світ побачила друга книжка В.Сіренка „Батькове поле”, та й то, каральним органам потрібно було заперечити закордонним засобам інформації, що поета цькують і замовчують його творчість.

Звідав поет і гіркої долі ув’язненого. За сфабрикованою кримінальною справою його було засуджено до двох років примусових робіт в Архангельській області. Поетові пощастило – в місцях позбавлення волі трапилися йому людяні чиновники та охоронці правопорядку, які з огляду на слабке здоров’я вже немолодої людини дали легку працю. А згодом, у відповідь на численні заяви Володимира Сіренка у високі інстанції відбувся перегляд справи і скасування вироку. 3 травня 1986 року поет повернувся додому.

З часом він відновився в комуністичній партії. Для того, щоб вже самому покласти партквитка.

Вже багато років Володимр Сіренко працює редактором Дніпропетровського обласного телебачення, видав за остані роки немало книг – поезії, прози, спогади. Він – член Національної спілки письменників України, його ім’я занесене у всесвітній довідник „Людина і творчість”, який видає Оксфордський університет.
Якщо ти любиш Україну
Якщо ти любиш Україну

і почуття твоє міцне,

тебе в лиху до сліз годину

усе, крім смерті обмине.

Ти рідну пісню не забудеш,

стежок на материн поріг.

У тебе хліб насущний буде

і друзів сто і сто доріг.

На світі різні є країни,

такі є землі – просто рай.

Але своєї України,

де б ти не був, не забувай.

Вона найкраща, найрідніша,

від діда, прадіда земля.

Тут навіть небо, навіть тиша



до тебе людськи промовля.

Тут легко навіть помирати,

тут забуваєш втому й біль.

Вона тобі – кохана й мати,

води ковток, і хліб, і сіль.

Плати їй вірністю своєю.

Як є образи, – потуши.

Не лицемір ніколи з нею,

не славослов їй, не бреши.

Як налетить вороння чорне,

підстав їй серце і плече.

Вона тоді тебе пригорне

і рідним сином нарече.

А в час, коли тобі востаннє

в зіниці небо упаде,

вона тебе в своє мовчання,

як у колиску покладе.
* * *

М. Береславському

Дума у нас – Україна.



Слово у нас – Україна.

Справа у нас – Україна.

В цьому найвища ссуть.

Злітати – мета єдина,

поки нас не понесуть.

Не загойдає нас поки

коріння дерев і трави,

творитимемо високе,

не схилимо голови.

І скажуть не лише люди,

а навіть в Карпатах орли:

– Їм вітер наповнював груди.

Вони коло сонця жили.
Володимир Сіренко

Література:

Сиренко В. Рождение песни: Стихи.– Днепропетровск: Промінь, 1964.– 40 с.

Сіренко В. Батькове поле: Поезії.– Дніпропетровськ: Промінь, 1981.– 64 с.

Сіренко В. Корінь мого роду: Поезії.– К.: Рад. письменник, 1990.– 109 с.

Сіренко В. Навпростець по землі: Вірші, оповідання.– Дніпропетровськ: ВПОП „Дніпро”, 1994.– 59 с.

Сіренко В. Все було.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1999.– 90 с.

Сіренко В. Повернення в себе: Поезії.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2001.– 39 с.

Сіренко В. Регіт на палі: Гумор і сатира.– Дніпропетровськ: Поліграфіст 2003.– 55 с.

Сіренко В. Голгофа: Вірші, балади, поема.– Дніпропетровськ: Пороги, 1992.– 68 с.

Сіренко В. Хрести дерев’яні: Оповіданя, повість.– Дніпропетровськ: Поліграфіст: Овсянніков, 2003.– 70 с.

Сіренко В.І. Велика зона злочинного режиму: Про переслідування та репресії українських інакодумців у 70-80-х роках минулого століття.– Дніпропетровськ: Пороги, 2005.– 273 с.

* * *


Фролова К. Поетичне слово над Дніпром // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С. 295-327.

Про В.Сіренка – С. 325-326.

Терещенко Р. Жодного друга не зрадив і в жоднім рядку не збрехав // Відроджена пам’ять: Книга нарисів.– Дніпропетровськ, 1999.– С. 570-580.

Свідчення з минувшини: Мовою документів.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2001.– 320 с.

Про В.Сіренка – С. 275-278.

Викорінення інокомислення (50-80-ті) // Терещенко Р.К., Іваненко В.В., Прокопенко Л.Л Минуле з гірким присмаком: Репресії в історичній ретроспекції радянського суспільства.– Дніпропетровськ: Моноліт, 2002.– 240 с.



Про В.Сіренка – С. 208-209

* * *


Володимир Сіренко // Письменники України: Довідник / Упоряд. Д.Г. Давидюк, Л.Г. Кореневич, В.П. Павловська.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1996.– С. 274.

Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 21-22.



12 грудня 1936 р. – народився Василь Іванович Хворост, відомий художник-графік, ілюстратор. Працює у галузі станкової графіки та книжкової ілюстрації. Оформлював книги Ф.Залати, М.Карплюка, сьогодні на обкладинках книжок багатьох дніпропетровських письменників можна впізнати його роботи. З 1980 року він – член Спілки художників, але ще раніше, 1975 року, став членом Спілки журналістів. Бере участь у багатьох виставках, нагороджений медалями “За трудову доблесть” та “Ветеран праці”. (70 років від дня народження).
Література:

Хворост Василий Иванович // Художники Дніпропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 194-195.

Василь Хворост: Альбом вибраних творів графіки. / Автор вступ. статті та упорядник О. Годенко-Наконечна.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2002.– 71 с.: іл.

13 грудня 1991 р. – на Дніпропетровщині постановою Верховної Ради України із складу Царичанського району виділено Петриківський район. (15 років події).
Література:

Петриківський район // Дніпропетровщина: Фотоальбом.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 204-205.


19 грудня 1906 р. – у місті Катеринославі народився Микола Гаврилович Єсипенко, український режисер.

1930 року закінчив Київський музично-драматичний інститут імені М.В.Лисенка, й деякий час працював у театрах Дніпропетровська. Згодом був режисером у театрах Одеси, Херсона, Житомира, Кривого Рогу. З 1960 року став викладачем у Київському інституті театрального мистецтва. Його найвідоміші роботи: вистави “Плацдарм” М.Ірчана (1931), “Ромео і Джульєтта” В.Шекспіра (1938), “Ревізор” М.Гоголя (1948) та інші.

За плідну творчу та педагогічну діяльність 1960 Миколі Гавриловичу присуджене звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. (100 років від дня народження).
Література:

УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С.



21 грудня 1931 р. – народився Микола Єгорович Галичин, член Спілки художників. Працює в галузі сценографії, станкового живопису, акварелі. (75 років від дня народження).
Література:

Галичин Николай Егорович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С.46-47.



23 грудня (н.ст.) 1796 р. – за наказом імператора Павла I м. Катеринослав було перейменовано у Новоросійськ (210 років події).
Література:

Памятная книжка и адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1889 год.– Екатеринослав, 1889.– С. 45



23 грудня 1926 р. – у с. Широкому (нині Солонянського району на Дніпропетровщині) народився Віталій Дмитрович Кирейко, український композитор, педагог, музикознавець, народний артист України (80 років від дня народження).

Література:

Кирейко Віталій Дмитрович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1987.– Т. 2.– С. 73.



25 грудня 1901 р. – народилась Галя Мазуренко (Боголюбова Галина Сергіївна), відома українська поетеса, художниця. (105 років від дня народження).
Народилась вона 25 грудня 1901 року в Петербурзі, де її мама навчалась на курсах Лесгафта і готувалась їхати за кордон до Женеви чи Лозанни на медичні курси. Батько Сергій Боголюбов походив з аристократичної родини, був нащадком декабристів. Але батьки Галі рано розлучились, і вона з матір’ю деякий час проживала в Катеринославі в маминої сестри, дружини відомого місцевого діяча В.М.Хрінникова. Мешкали на Клубній вулиці в колишньому губернаторському домі, а коли мати вийшла заміж за інженера О.Й.Сергієнка, вони переїхали жити до Брянського заводу.

Звідти на трамваї вона їздила вчитись до комерційної школи С.І.Степанової, яку дуже любила. У їхній школі збиралась місцева “Просвіта”, якою керував українець з Кам’янця-Подільського родом. Це в часи її юності молодь зачитувалась популярними повістями про козаччину катеринославця Андріана Кащенка...

Обдарована Галя захоплювалась музикою, живописом, скульптурою, віршами. Вона ходила вчитись малюванню і скульптурі до художника В’ячеслава Васильовича Коренєва. Займалась музикою, у вільну хвилину любила імпровізувати на піаніно. У Катеринославі вона вперше побачила надрукованими свої вірші.

Серед людей, які вплинули на формування її національної свідомості, був і професор Дмитро Яворницький. Письменниця згодом тепло згадала його в автобіографічній повісті “Не той козак, хто поборов, а той козак, хто “вивернеться”.

Вир українських національно-визвольних змагань підхопив і Галю Мазуренко. 18-річна дівчина разом з військами Директорії під натиском військ північного сусіда мусить емігрувати з України. “За бої і походи в складі 3-ї Залізної Стрілецької Дивізії Армії Української Народної Республіки” вона нагороджена “Хрестом залізного стрільця”.

В еміграції вона зазнайомилась з січеславцем, активним діячем місцевої “Просвіти” Євгеном Семеновичем Вировим, який викладав французьку мову в комерційній школі у Антона Синявського.

На чужині ж Галя Мазуренко закінчила вищі студії, встигаючи скрізь: і в університеті, і в педагогічному інституті, і в Академії мистецтва. “Низочку спогадів про Українську Академію мистецтва в Празі” письменниця вмістить згодом у своїй книжці “Скит поетів” (Лондон, 1971). У тій же збірці поетеса у такий афористичний спосіб висловила свої почуття до рідного краю:

Як тяжко в світі жити для душі,

Коли ім’я душі тій Україна!

Нелегкі життєві випробування випали на долю цієї тендітної жінки, але вона мужньо долала їх.

З 1945 року до кінця життя Галя Мазуренко мешкала в Лондоні, видала кілька поетичних збірок – “Акварелі” (1927), “Стежка”, “Вогні” (1939), “Снігоцвіти” (1941), “Пороги” (1960), “Ключі” (1969), “Скит поетів”, “Зелена ящірка” (1971), “Північ на вулиці” (1980) та інші.

Померла у Лондоні у 2000 році, доживши мало не до ста років. На батьківщині, в Україні у 2002 році було видано її вибрані поезії, у Дніпропетровському історичному декілька разів проводилися виставки художніх робіт мисткині.


Література:

Мазуренко Г. Зелена ящірка: Зб. поезій.– Лондон, 1971.– 127 с.: іл.

Мазуренко Г. Скит поетів: Зб. поезій.– Лондон, 1971.– 128 с. : іл.

Мазуренко Г. Північ на вулиці: Ілюстр. зб. поезій.– Лондон, 1980.– 248 с.

Мазуренко Г. [Вірші] // Київ.–1997.– № 5-6.– С. 59-61.

Мазуренко Галя (1901-2000). Вибране.– К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2002.– 248 с.: іл.– (Повернені із забуття).

* * *

Чабан М. “Як тяжко в світі жити для душі...” // Чабан М. Січеслав у серці : Нариси / Книга пам’яті.– Дніпропетровськ : ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.96-100; Також : З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ : ВПОП “Дніпро”, 1994.– С. 161-165.



Доценко Р. Повернення Галі Мазуренко // Київ.– 1997.– № 5-6.– С. 58-59.

Чабан М. І її незрадлива ласкава усмішка... // Літ. Україна.– 1997.– № 11-12.– 20 берез.



Грудень 1911 р. – створено Широківський народний театр (95 років від дня події).
Література:

„Народний” – найменування високе // Вісник.– 1998.– 30 трав.

дебелий стовбур часу –

десь глибоко в чорнім проваллі

його коріння

десь високо

серед білих зірок

його віття...

дебелий стовбур часу –

з його болючих тріщин

важкою смолою

поволі стікають

в минуле роки...

на дебелому стовбурі часу

все кам’яніє

разом із смолою –

комахи і цивілізації

пухирці чистого повітря

і сморід воєнних пожеж...

Юрій Завгородній

1656 р. – у с. Старі Кодаки за розпорядженням Коша запорозького офіційно створено берегову сторожу із охочих козаків-лоцманів, в обов’язки якої входило проводити човни через пороги (350 років від дня події).
Одвічна пісня порогів
Так, ми пороги, ми перепони,

нам ненависні руху закони.

Хто не боїться бурі та зливи,

хто собі шлях обирає бурхливий,

хто не шукає затишного схову,

зіткнеться з нами обов’язково.

Ми не чіпаємо тихих, сумирних,

ми зупиняємо лиш непокірних,

що, зневажаючи всі застороги,

прагнуть, причинні, збороти пороги.

Гине один, та знаходиться другий,

нам же чудні оті людські потуги.

Ми непорушні і незворушні,

ми – кам’яні перепони бездушні.

Одвічна пісня лоцманів
Ми дуже різні, ми такі несхожі,

та жодного між нами боягуза

і жодного відступника немає.

Інакше не були б ми лоцманами,

синами поступу, простору й волі.

Змагаємося з хвилею в’юнкою,

випробуємо силу водоверті,

долаємо каміння у двобої,

і гинемо, і постаємо знову,

і завжди наша путь через пороги,

Ми – лоцмани, і це у нас в крові:

жадоба руху й горда непокора...



Існує в світі дві одвічні пісні...

Наталка Нікуліна
Література:

Бойко А.В. До історії Дніпровських лоцманів: [Документи] // Південна Україна XVIII-XIX століття. Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України. Вип I.– Запоріжжя: ЗДУ, 1996.– С. 34-39.

Козар П.А. Лоцмани Дніпрових порогів: Історичний нарис.– Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1996.– 96 с.

Омельченко Г.М. Дніпрові лицарі.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000.– 184 с.

Феодосий Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшаго ХVIII столетiя. – Дніпропетровск: Дніпрокнига, 2000.– С. 179-180.

* * *


Нікуліна Н. Славне порогове воїнство // Кур’єр Кривбасу.– 1995.– № 34.– С. 12-14.
1781 р. – російський вчений В.Ф.Зуєв вперше дав наукове пояснення походженню назви “Кривий Ріг” і зробив докладний опис Криворізьких руд. (225 років події).
Василь Федорович Зуєв (12.01.1752 або 1754 – 18.01.1794 рр.) – відомий російський природознавець та організатор наукових експедицій, талановитий педагог. Народився у Санкт-Петербурзі в родині солдата Семенівського полку. Незважаючи на незнатне походження, в 1767 р. закінчив навчання в Академічній гімназії. Майже одразу В.Ф.Зуєв взяв участь у експедиції академіка П.С.Палласа до Уралу та Сибіру (1768-1774), де досліджував природу й етнографію цих земель, підготував перші наукові роботи. Після успішного повернення В.Ф.Зуєва відрядили за кордон, де в Лейдені і Страсбурзі він вивчав природничу історію, фізику, хімію, метафізику й інші науки. У Страсбурзі він підготував текст дисертації латинською мовою “Теорія перетворення комах, застосована до інших тварин”, за яку вже в Росії отримав звання ад’юнкта Академії Наук [17, 69-76].

У 1781 р. В.Ф.Зуєв був відряджений Академією Наук для дослідження Півдня Росії. Слід зазначити, що ініціатива такої “вченої подорожі” повністю належала самому Зуєву, який зустрів підтримку в особі тодішнього Директора Академії С.Г.Домашнєва. Незважаючи на скрутне матеріальне становище і різні перешкоди проведенню наукових досліджень, експедиція під керівництвом В.Ф.Зуєва була успішною й значно збагатила тогочасні уявлення про південний степовий край, його населення, клімат, економіку.

Довготривала подорож розпочалася в травні 1781 року й продовжувалася 16 місяців до вересня 1782 р. Вона здійснювалася за маршрутом: Санкт-Петербург – Москва – Калуга – Орел – Курськ – Бєлгород – Харків – Полтава – Кременчук – Дніпровські пороги – Нікополь – Кривий Ріг – Херсон. Прибувши до кінцевого пункту подорожі, В.Ф.Зуєв за власною ініціативою на фрегаті дістався столиці Османської Імперії – Константинополя, повернувшись до Херсону суходолом по території сучасних Болгарії та Румунії. Після цього дослідник вирушив до Криму, маючи на меті скласти докладний опис природних умов, населення та господарства цієї тоді ще незалежної держави. Зуєву вдалося описати лише східну частину Криму, міста Карасубазар (нині Білогірськ) та Кафу (Феодосія). З великими труднощами вчений зміг повернутися до Херсона незвичним шляхом – через Азовське море та Дніпровську лінію укріплень, потім униз за течією Дніпра. З Херсона експедиція В.Ф.Зуєва поверталася до столиці вже новим маршрутом через Єлисаветград, Кременчук, Київ, Ніжин, Глухів, Орел, Москву. Восени 1782 р. В.Ф.Зуєв та його співробітники нарешті дісталися Санкт-Петербурга.

Головним результатом наукової експедиції В.Ф. Зуєва стало видання книги “Путешественные записки Василья Зуева от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году”. Вона побачила світ у 1787 році, у Санкт-Петербурзі, в академічній друкарні, лише через кілька років після закінчення подорожі [1]. У 1789 р. ця праця була перевидана німецькою мовою у Дрездені. “Путешественные записки” стали бібліографічною рідкістю, сьогодні в Україні збереглося лише кілька примірників цієї праці. Один із них знаходиться в бібліотеці Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І.Яворницького [15].

Найвидатнішими заслугами академіка В.Ф.Зуєва під час подорожі 1781-1782 рр. дослідники вважають перші описи ним солоних озер між Полтавою та Кременчуком і залізних руд Криворіжжя, складення карти Дніпровського лиману з позначенням глибин [18]. Вважається, що В.Ф.Зуєв уперше описав поклади залізної руди у районі Криворізького басейну, але тоді ця звістка проминула непомітно. Промислова розробка корисних копалин розпочалась тут лише через століття. В.Ф.Зуєв також зібрав неоціненні відомості про побут, економіку і культуру населення Південної України, зокрема запорозьких козаків.

Академік В.Ф.Зуєв виявив себе не тільки як досвідчений дослідник, але й як талановитий літератор та педагог, він вважається одним з основоположників російської наукової літературної мови. Учений підготував перший вітчизняний підручник із природознавства «Начертание естественной истории» у двох томах (СПБ, 1786), який витримав кілька перевидань. Наукова спадщина В.Ф.Зуєва нараховує 10 рукописних та 36 друкованих робіт, серед яких праці із зоології, зокрема систематики риб, роботи з етнографії Сибіру. Він також переклав російською мовою праці свого вчителя П.Палласа, Ж.Бюффона та інших іноземних вчених [4; 6; 16, 324-334]. Раптова смерть у 1794 році обірвала життя дослідника ще у досить молодому віці.


За матеріалами статті: Кавун М.Е. Академік Василь Зуєв – автор наукового опису Півдня України кінця XVIII ст. // Гуманітар. журнал.– 2002.– № 2.– С. 100-106.

Фрагмент «Путешественных записок Василья Зуева»

щодо Кривого Рогу й Криворізьких руд
(опис зроблений 1781 р., опублікований 1787 р.)

[4 октября 1781 г.] Около полден приехали мы к реке Саксаганке; она не велика, течет весьма извилисто, берега имеет каменистыя и вода глубокая только местами, а прочее все заросло камышем. При впадении ея в Ингулец стоит почта Кривой рог называемая. Имя рог здесь везде означает каменной мыс, который производит река или своею излучиною, или сходясь с другою; так здесь кривой рог не иное что значит, как мыс вышедший между Саксаганом и Ингульцем, который река Саксаган обходит вокруг длиною верст на // пять, а между двумя коленами перешеек не будет и четверти версты, а по тому и называется кривым рогом. Он весь каменной равно как и берега реки Саксагани и состоит из железнаго шифера, который столь тверд, что к огниву дает из себя искры; он лежит слоями от NW к SO простирающимися и скатом к полудни, собою не одинакаго цвету, но инде черной, инде серой, инде полосатой из обеих сих цветов и краснаго. Поверхность горы покрывает красная глина и где есть лощины, там не редко попадаются и других горных пород каменья, как кварцовыя, фелдшпатовыя, тальковыя и проч. так что в сем месте уже простота прежней степи изчезать начинает, а вместо того заставляет думать, нет ли в здешних пригорках чего нибудь из благородных металлов. Но хотяб оные и были; то пользоваться ими прочия неудобства не позволяют. В Мишурином1 рогу построен для проезжих один казенной хороший дом по правую сторону Саксагани, а по левую живет в своем доме маркитант. Пониже мыса находится долина с ручьем здесь Береговатою балкою называемая, коея в берегу роют белую и красную весьма тонкую глину, которую и употребляют здесь на крашение печей и хат. Глина сия высохнув, хотя марает, однако отмывается не скоро; между тонкими своими частицами содержит она и тальковыя, кои как в сырой, так и сухой издают некоторой блеск.

В Кривом рогу переменя лошадей поехал я на Пономаревку. Дорога лежала подле реки Ингульца, которая шириною была различна, смотря // по тому, где как каменистые его берега реке разливаться позволяли; река инде имела нарочитую глубину, инде были переборы, заросшие кустарниками и камышем, и берега все почти каменные, крутые и при том местами известковые, а в другом из железнаго шифера состоящие, в таком же положении, как и выше описано было при Кривом роге.

Путешественныя записки Василья Зуева

от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году. –

В Санктпетербурге, при Императорской Академии Наук 1787 года.– 273 с.

Опис Кривого Рогу та руд – С. 268-270.
Публікації праць В.Ф. Зуєва:

Путешественныя записки Василья Зуева от С. Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 году.– В Санктпетербурге, при Императорской Академии Наук 1787 года.– 273 с. (Наукова бібліотека Дніпропетровського історичного музею ім. академіка Д.І. Яворницького. – Інв. № 4889).

Зуєв В.Ф. Полтавщина в „Путешественных записках” 1781 року / Упоряд. та наук. ред. Супруненко О.Б.– Полтава: Археологія, 1999.– 48 с.: іл.

Зуєв Василь. Записки / Публікація Ю.Мицика // Кур’єр Кривбасу.– 1997.– № 91-92.– груд.– С. 46-49.



Вибрана бібліографія:

Варгатюк П. Свідчення академіка Василя Зуєва // Червон. гірник.– 1994.– № 107.– 30 серп.

1. Кавун М.Е. Академік Василь Зуєв – автор наукового опису Півдня України кінця XVIII ст. // Гуманітар. журнал.– 2002.– № 2.– С. 100-106 або http://zaleliya.dp.ua/Texts/Kavun_007.html

2. Кавун М.Е. Академік Василь Зуєв подорожує Степовою Україною // Моє Придніпров’я: Календар пам’ятних дат Дніпропетр. області на 2002 р.: Бібліогр. покажчик / Упоряд. І. Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2001.– С. 73-75.

3. Магидович В.И. Зуев В.Ф. // Отечественная история: Энциклопедия: В 5 т. / Редкол.: В.Л. Янин (гл. ред.) и др.– М.: Большая Российская энциклопедия, 1996.– Т. 2: Д- К. – С. 301.

4. Мицик Ю. На тім степу скрізь могили... Придніпров’я в спогадах мандрівника XVIII століття // Днепров. панорама.– 1992.– 12 марта.

5. Мицик Ю.А. Академік Василь Зуєв про Нікопольщину і Криворіжжя кінця XVIII століття // Кур’єр Кривбасу.– 1997.– № 91-92.– груд.– С. 45-46.

6. Райков Б.Е. Академик Василий Зуев, его жизнь и труды: К двухсотлетию со дня его рождения.– М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1955.– 353 с.

7. Супруненко О.Б. Василь Зуєв та його опис Полтавщини кінця XVIII ст. // Зуєв В.Ф. Полтавщина в „Путешественных записках” 1781 року.– Полтава: Археологія, 1999.– С. 3-7.

Максим Кавун
1796 р. – у м. Катеринославі в Потьомкінській пересувній друкарні видано першу в місті книгу “Наставление сыну. Сочинение Владимира Золотницкаго”. (210 років події).
Література:

Немченко Ю. Сотворенная разумом // Днепров. панорама.– 1993.– 20 янв.



1811 р. – у с. Нові Кайдаки (тепер у межах Дніпропетровська) побудована кам’яна церква в ім’я Святителя Христова Миколая (195 років події).
Література:

Справочная книга Екатеринославской епархии.– Екатеринослав, 1908.– С.40.



1846 р. – у м. Павлограді народився Григорій Максимович Бораковський, український драматург. (160 років від дня народження).
Ім’я Григорія Бораковського тепер мало кому відоме, хоча у свій час він був досить відомим і популярним в Україні драматургом.

Народився Григорій Максимович 1846 року у Павлограді, мати його походила з купецької родини, батько був з чернігівської шляхти. Батько помер, коли хлопчикові не було й шести років, тому мати ростила сина сама, але зуміла дати йому добру освіту.

Після закінчення повітової школи в Павлограді та катеринославської гімназії Бораковський вступив на медичний факультет Харківського університету.

Ще зі шкільних років він захоплювався театром, грав у аматорських спектаклях, пробував писати водевілі, написав близько десяти невеликих драматичних творів, з яких до нас дійшли „Закоханий жид” та „Як на лобі роги ростуть”. Навчаючись в університеті, Григорій брав участь у роботі студентського драмгуртка, записував фольклор, який пізніше використав у своїх творах. Поруч із цим друкував статті на сторінках „Медичного вісника”.

По закінченні університету Г.Бораковський два роки відпрацював повітовим лікарем на Волині і повернувся на Катеринославщину. Оселився у Новомосковську, працював, захистив докторську дисертацію, отримав звання доктора медицини. Але через різні обставини його наукова кар’єра не склалась, натомість знову захопила драматургія.

З 1872 по 1890 роки Г.Бораковський написав дев’ять творів – соціально-психологічні драми: „Різдвяний вечір”, „Де двоє цлуються – третій губ не підставляй” та інші. Автор зображував життя „маленьких” людей, продовжував традиції реалістів, використовував живу народну мову. Найбільшої популярності зажила його історична драма „Маруся Чурай – українська піснетворка”, де історія трагічного кохання переплелася з подіями національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Високо оцінив цю драму Іван Франко, який сказав, що вона може вважатись однією з найкращих в українському репертуарі. Ця п’єса увійшла до книги „Збірник драматичних творів”, що була видана у 1888 році у Львові. Деякі драми друкувалися на сторінках катеринославського часопису „Степь”.

Григорій Бораковський помер 1890 року, його творчий спадок був забутий.
Література:

Єлисеєв А. Драматург Присамар’я // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП „Дніпро”, 1994.– С. 64-70.


1856 р. – побудована Миколаївська церква у м. Ігрень, тепер у межах Дніпропетровська (150 років події).
Література:

Митці України: Енциклопедичний довідник / За ред. А.В.Кудрицького.– К. : УЕ, 1992.– С.702.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. В 5-ти т. Т.2.– К. : Будівельник, 1985.– С.127. Фото - С.128.

Памятники архит. и градостроит. Укр. ССР в 5-ти тт. Т. 2



1856 р. – завершення Кримської війни (150 років від часу завершення )
Кримська війна в житті

Катеринослава та губернії
Катеринослав XVIII-XIX ст. ніколи не був місцем бойових дій, проте війна як явище та труднощі воєнного часу не обійшли місто. У першій половині ХІХ сторіччя Катеринослав був досить спокійним губернським містом, розташованим осторонь від місць бойових дій. Кілька десятиліть на початку століття ніщо не віщувало зміни розміреного, “напівсонного” (як характеризували сучасники) життя міста. Кримська війна 1853-1856 рр. відіграла неоднозначну роль у розвиткові Катеринослава, оскільки сприяла збільшенню ролі тоді ще провінційного міста (та й цілої губернії) як важливого стратегічного тилового центру.

Східна (Кримська) війна, у якій супротивниками виступали Росія, з одного боку, і Туреччина, Англія, Франція, Сардинія, з іншої, розпочалася 1853 р. Не вдаючись у подробиці причин і ходу війни, відзначимо, що основні бої розгорнулися на території Кримського півострова. Західні держави за допомогою Туреччини бажали ”втихомирити” активність Росії, котра вже майже сторіччя як закріпилася в Причорномор’ї. У світову історію ввійшла оборона Севастополя, що тривала 349 днів (13 (25) вересня 1854 - 27 серпня (8 вересня) 1855 р.). І хоча російські війська змушені були відступити і здати місто (на короткий час) супротивнику, у військовій історії Росії ця подія стала однією із найяскравіших, й отримала сакральне значення. В цілому ж Кримська війна закінчилася поразкою Росії. За Паризьким мирним трактатом 1856 р. Росія втратила військовий флот на Чорному морі та деякі території, зокрема, Південну Бессарабію.

Під час Кримської війни 1853-1856 рр. Катеринослав – перший великий губернський центр, розташований на північ від Кримського півострова – став стратегічно важливим тиловим центром. Катеринославська губернія активно постачала на фронт хліб, коней, медикаменти.

Кримська війна прийшлася на досить цікавий період в розвиткові міста. коли Катеринослав, нарешті, почав “пробуджуватися” після тривалої стагнації першої половини ХІХ ст. Вже близько десяти років перед війною виявляються нові тенденції міської динаміки. Якраз на це десятиліття (з кінця 1840-х рр.) припадає кардинальна реконструкція міського центру, проведена за ініціативою та під керівництвом А.Я.Фабра. Були з’єднані верхній та нижній центри міста, в низинній частині засипані кілька ярів та канав, влаштований водовідвід, впорядкований рельєф нагірної частини. В центрі головної вулиці – Катерининського проспекту – насаджений дворядний бульвар майже від вершини головного міського пагорба до Казенного саду. Ця реконструкція завершила кристалізацію лінійної структури міського центру.

Андрій Якович Фабр – катеринославський цивільний губернатор (24.01.1847-15.11.1857). Син садівника, запрошеного Г.Потьомкіним із Західної Європи для облаштування кримських садів, він успадкував від батька німецький педантизм та господарність. А.Я.Фабр був причетний і до утворення культурних закладів, зокрема, у 1839 р. став одним із п’яти членів-засновників Одеського товариства історії та старожитностей, ініціював заснування у 1849 р. музею старожитностей в Катеринославі. Обіймаючи високу посаду, Фабр відзначався інтелігентністю та скромністю. Мешканці міста віддавали належне заслугам Фабра – він став дуже популярною в Катеринославі людиною, бувальщини про нього побутували навіть наприкінці ХІХ ст.

А.Я.Фабру й належить головна заслуга у перетворенні Катеринославської губернії на один з головних тилових центрів у період Кримської війни (1853-1856). Він курирував питання супроводу військ та своєчасного постачання продовольства, спорядження, фуражу до діючої армії на Південь. Саме А.Я.Фабр вживав рішучих заходів, щоб оптимізувати постачання продовольства на фронт з губернії та через її територію. В державному архіві Криму зберігається цікава неопублікована “Записка о действиях Екатеринославского Гражданского Губернатора, Тайного Советника Фабра во время минувшей войны. 19 Марта 1857 года”. Вона передає атмосферу життя губернії під час бойових дій, які через плин часу практично не відбилися в інших документах та літературі. Зокрема, 1855 р. „были направлены в Крым чрез Екатеринославскую губернию транспорты с продовольственными припасами из губерний Воронежской, Курской и Харьковской, в огромном количестве, на 77 т. подводах... были приняты самыя деятельныя меры к упрочению мостов, гатей и переправ”. Взимку 1856 р. з Катеринослава до Криму “в самоскорейшем времени” було перевезено 16300 четвертей хліба на 7074 обивательських підводах.

Під час усієї кампанії Катеринославщина стала місцем переходу до Криму величезного числа військових – “піхоти й кавалерії, рекрутських партій, дружин Державного рухомого ополчення, артилерії”. Все це потребувало, за словами А.Я.Фабра, “самаго заботливаго содействия и предупредительности, что и было оказываемо со всем усердием; никакого затруднения; ни одной остановки ни в чем и нигде не последовало”. А згодом, після укладення мирного договору, війська пройшли знову територією губернії у тому ж складі, до того ж, частина залишилася “на тимчасових квартирах”. На доказ того, яким стрімким був рух особового складу військ під час війни на Катеринославщині, А.Я. Фабр подав дуже цікаві “цифры в отношении небольшаго уезднаго города Новомосковска, где оборот войск, чрез него проследовавших, с 1 Сентября 1853 по 1е Мая 1856 года, показывает 422 Генерала, 2531 Штаб-офицера, 23002 обер-офицеров и 1.163.342 нижних чинов”.

За розпорядженням Фабра в Катеринославі та інших містах губернії (Олександрівськ, Павлоград, Нікополь) були влаштовані численні шпиталі для поранених російських солдат та військовополонених. “Лучшие дома, как обывательские, так общественные и казенные в городах Екатеринославе, Александровске, Павлограде и местечке Никополе, были отведены под военновременные госпитали”. Так само було організоване транспортування хворих та поранених в інші губернії. Всіма цими заходами опікувався особисто „Начальник губернії” – А.Я.Фабр.

Катеринослав – губернський центр та інші великі повітові міста вповні розділили тягар воєнного періоду. Під час війни в Катеринославі були розташовані військові частини, що згодом вирушали на фронт. За часів Кримської війни в Катеринославі розмістилися військові шпиталі. Для цієї мети пристосували будинок палацу Потьомкіна (нині Палац культури студентів ДНУ), “богоугодные заведения” (обласна лікарня ім. Мечникова), спеціально облаштували лазарети.

Необхідно було терміново налагодити медичну систему міста та створити належну інфраструктуру для прийому хворих і поранених. У першій половині ХІХ ст. стан медичного обслуговування в Катеринославі залишав бажати кращого. У 30-х рр. ХІХ ст. тут функціонували приватна аптека та один лікувальний заклад – “богоугодные заведения” (“богадельня”, лікарня та “дом для умалишенных”), відкриті у 1798 р., де працювали один лікар та один наглядач; стаціонар був розрахований на 25-30 ліжок.

Як часто це буває, за таких умов зростає роль окремої ініціативної особистості. З 1842 р. в “богоугодных заведениях” працював лікар Павло Никифорович Бойченко. Під час Кримської війни він став завідуючим усіма лікарнями Катеринослава, які приймали поранених. Під начальством Павла Бойченка знаходилося усього по 6-8 ординаторів. За особливу ретельність Павло Бойченко був нагороджений орденом св. Станіслава ІІІ ступеню. В подальшому П.Н. Бойченко брав активну участь у боротьбі з холерою у червні – липні 1866 р., став керівником медичної служби Катеринославщини. “Не нарушая истины и без преувеличения, можно сказать, что в 40-х-80-х годах в Екатеринославе все – от высшаго представителя власти до последняго бедняка, до самаго жалкаго нищего знали доктора Бойченко” – відзначав один із старожилів Катеринослава в 1887 р.

Значною роботою з розміщення та лікування хворих в Катеринославі керували вищезгаданий П.Н. Бойченко та міський голова у 1854-1857 рр. Іван Ізотович Ловягін. За словами останнього, “Екатеринослав завален был ранеными, во все время существования здесь военного госпиталя – в двух зданиях помещалось постоянно 180 человек больных”. Катеринославські шпиталі двічі, у 1855-1856 рр., оглядав видатний хірург М.І. Пирогов.

В матеріалах “Екатеринославского юбилейного листка” знаходимо твердження, що на період війни Катеринослав був обраний головним збірним пунктом „всех высылаемых из Севастополя больных и раненых воинов, равно и военнопленных англо-французских войск”. З цього можна зробити висновок, що в катеринославських шпиталях умирали, тут же були поховані і російські військові, й військові супротивника.

Питання про те, скільки воїнів Кримської війни знайшли вічний притулок у Катеринославі, є одним із найбільш дискусійних в історіографії історії міста середини ХІХ ст. Втрати російської сторони в Кримській війні в цілому склали понад 500 тисяч чоловік убитих, померлих, полонених, важко поранених, з них під Севастополем – 135 тисяч убитих і померлих від ран. Втрати військ союзників під Севастополем (Англія, Франція, Туреччина, Сардинія) склали 163 тисячі осіб. В історико-краєзнавчій літературі давно сформувалася думка, що на території Дніпропетровська поховано близько 40 тисяч чоловік – жертв тієї війни. Збережені історичні джерела не дозволяють переконливо спростувати цю цифру, але й не підтверджують її. Велика частина переміщених із Севастополя військових, що знаходилися в катеринославських шпиталях, вмерла і дійсно похована тут же, у місті. Дослідник Володимир Мороз подає відомості, що в Катеринославі в 1859 р. мешкали 16928 осіб, разом з тим у 1855 р. в місті перебувало більш 11 тис. хворих і поранених. Частина з них вмерла і похована на цвинтарі, що одержав назву Севастопольського. Тому цифра до 10 тисяч осіб здається більш реальною, але й вона вражає – адже це практично населення цілого губернського міста Катеринослава того часу.

Цікава подія, пов’язана з воєнними перипетіями, відбулася в 1856 р. Це т.зв. “ходіння селян у Таврію по волю”. Війна сколихнула “місцеве суспільство” й викликала заворушення серед поміщицьких селян. Великі групи селян знімалися з “насиджених місць” й спрямовувалися у Таврією “по волю”. У своїй “Записці” А.Я.Фабр, зокрема, пише: “с возстановлением мира, едва прекратились настоятельныя военныя нужды, обременявшия край, как в первых числах Мая 1856 года, в некоторых уездах Губернии, внезапно обнаружилось движение в Крым помещичьих крестьян, увлеченных туда ложными слухами; – сначала скрытное, по ночам, а потом явное, целыми селениями и большими толпами, с имуществом, и с сопротивлением крестьян, иногда вооружавшихся косами, местным властям и даже воинской силе”. Посада “Начальника Губернии” вимагала від А.Я.Фабра сприянню нейтралізації цих масових заворушень, що й було зроблено. Селян “утихомирювали” воїнські команди, спільно з частинами військ, що поверталися з Криму. Селяни “целыми толпами были задерживаемы и возвращаемы на места жительства. Побеги прекращены в самое короткое время”. Таким чином імперській владі вдалося остаточно стабілізувати становище в Катеринославській губернії, та згодом зупинити “ходіння селян” у Херсонській, Полтавській та Харківській губерніях.

Офіційним підсумком подій Кримської війни для населення Катеринославщини виявилася “Высочайшая благоволительная Грамота, в 26 день Августа 1856 года, данная на имя жителей всех сословий Екатеринославской губернии” новим імператором Олександром ІІ. Вона, за словами А.Я. Фабра, “лучше всего показывает, в какой мере каждое из них исполнило священный долг свой к отечеству”.

Головним історичним пам’ятником Катеринослава, що відноситься до часів Кримської війни, є Севастопольський меморіальний комплекс. Померлих у Катеринославі від поранень солдатів, матросів і офіцерів ховали неподалік від головного шпиталю (“богоугодных заведений”) – на південно-східному схилі головного міського пагорба, так званої Соборної гори. На цьому цвинтарі, що одержав назву „кладбище Севастопольцев”, знайшли останній притулок, щонайменше, кілька тисяч чоловік російських воїнів. У 1863 р. на захід від території колективних поховань “кладбища Севастопольцев” була побудована невеличка кам’яна каплиця Воскресіння Лазаря (перетворена потім на церкву). Тим часом вже до 1870 р. на захід від військових могил навколо Лазаревської церкви утворився другий за значенням цивільний цвинтар Катеринослава, в назві якого – Севастопольський – збереглася згадка про події Кримської війни. Наприкінці ХІХ століття кладовище „стало принимать все более и более благообразный вид”. Тут спочивають видатні катеринославці – Олександр Миколайович Поль (пом. 1890 р., похований у склепі Лазаревської церкви); Іван Манжура (пом. 1893 р.), Адріан Кащенко (пом. 1921 р.). У 1902 р. тут, „рядом с воспетыми ею героями” (як зазначалося в тогочасних джерелах), знайшла собі вічний спокій відома письменниця, А.П.Валуєва, народжена Мунт, автор книги „Севастополь и его славное прошлое”. У 1888 р. на захід від цивільного цвинтаря виділили ділянку для цвинтаря міського гарнізону, що надалі підтримувався в зразковому стані (до революції 1917 р.).

Ділянка власне військових поховань “цвинтаря Севастопольців” тривалий час знаходилася в запустінні, могили являли собою ряди пагорбів, що поростали травою, без згадок про померлих. Лише один раз на рік, у Фомину неділю, причт Лазаревської церкви відбував на ньому урочисту панахиду „в память всех на поле брани убиенных”. Цікаво, що на місці “кладбища Севастопольцев” 11 листопада 1914 р. було влаштовано Новий Військовий (Братський) цвинтар для загиблих під час Першої Світової війни, який досить швидко заповнився. Проте його доля аналогічна “старому” Севастопольському. Вже пізніше, у другій половині ХХ ст., територія обох цвинтарів потрапила під суцільну забудову – тут розташовуються, поряд із приватними будинками, багатоповерхові корпуси адміністративних установ та наукових інститутів.

Новий Севастопольський цвинтар функціонував до початку Великої Вітчизняної війни, хоч кількість поховань суттєво зменшилася. Під час бойових дій Великої Вітчизняної війни згоріла Лазарівська церква. До 1955 року (сторіччя завершення Севастопольської оборони) на території колишнього цвинтаря був створений Севастопольський парк із меморіальним комплексом. Керував проектом відомий дніпропетровський архітектор О.Б.Петров. У центрі колишнього кладовища, на місці руїн Лазаревської церкви влаштована братська могила, насипаний пагорб, на якому зведений монумент із білого інкерманського каменю. Неподалік центрального монументу споруджена тріумфальна арка. Була влаштована алея Героїв – спочатку з живописними зображеннями Даші Севастопольської, матроса Кішки, Миколи Пирогова й інших осіб, що здобули славу під час оборони Севастополя. У 1977 р. проводилася капітальна реконструкція всього комплексу з установкою замість картин шести скульптурних портретів. У перебудовну добу парк опинився у запустінні, а меморіальний комплекс втратив частину основних елементів – зруйнована тріумфальна арка, зникли два з шести бронзових погрудь з Алеї Героїв, бронзові ж фрагменти головного монумента (букви меморіального напису та військова атрибутика). Нещодавно оприлюднений новий проект реконструкції парку зі збереженням і розвитком його меморіальної функції, на основі поєднання світського й духовного чинників. Севастопольський меморіал є символічною згадкою про минуле Катеринослава ранньомодерної доби та роль міста у подіях Кримської війни (ширше – про роль міста в історії причорноморського регіону ХІХ ст.).

Кримська (Східна) війна 1853-1856 рр. відіграла, як це не дивно, позитивну роль у розвиткові губернського міста. Катеринослав, після стагнації першої половини ХІХ ст., вперше відчув свою “значимість” у межах Імперії як один з головних тилових прифронтових центрів. Очевидно, війна ця зіграла роль важливого чинника в міському “оживленні” 1850-1860-х рр. Участь Катеринослава в подіях Кримської війни виявилася першим за кілька десятиліть “зрізом” рівня міського розвитку та індикатором, що засвідчив формування міської структури, те, що Катеринослав здатен відігравати важливу роль в загальноімперських процесах. Воєнні дії на Півдні виразно засвідчили роль Катеринославської губернії як стратегічного тилового центру, активізували зв’язок губернії з іншими регіонами Причорномор’я та цілої імперії.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка