Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік



Сторінка2/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.13 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

1 лютого 1936 р. – Постановою уряду м. Кам’янське перейменовано на Дніпродзержинськ (70 років від дня перейменування).
Література:

История городов и сел УССР.– Днепропетровская обл.– К.: УРЕ, 1977.– С.246.

Бочарова С., Харибіна Т. Дніпродзержинськ: Путівник-довідник.– Дніпропетровськ: Промінь, 1974.– С.13.

2 лютого 1871 р. – народився Ярослав Іванович Грдина, український вчений в галузі механіки, професор Дніпропетровського гірничого інституту. (135 років від дня народження).

Чехи гордяться визначним вченим Ярославом Грдиною, уродженцем міста Пльзеня, хоча й прожив він у цьому місті не так багато, як і загалом у Чехії. У Катеринославі-Дніпропетровську ж Ярослав Іванович прожив цілих тридцять років, рівно половину свого життя. Проте у нашому краї він продовжує залишатися відомим лише серед порівняно невеликого кола істориків та краєзнавців. А варто було б запам’ятати ім’я цієї людини і гідно її вшанувати.

Біографія Ярослава Грдини зовні нічим не відрізнялась від життєвих шляхів сотень талановитих людей. Він був ще хлопчаком, коли сім’я перебралась жити до Російської імперії, у місто Вільно. Його батько Іван Францевич, пивовар за фахом і кларнетист-аматор, отримав тут посаду капельмейстера військового духового оркестру. Після закінчення гімназії 1889 року, де особливі успіхи Ярослав виявив у вивченні математики та фізики, він подався до Петербургу. 1894 року він закінчив механічне відділення технологічного інституту і спочатку працював у Ковно інженером, керував землечерпальними роботами на річці Німан. Через три роки йому запропонували місце викладача в механіко-механічному училищі в Іваново-Вознесенську. 1899 року Ярослав Грдина запропонував свою кандидатуру на посаду викладача новоствореного Катеринославського вищого гірничого училища. Прохання вдовольнили. Протягом року він стажувався в Німеччині, а 1901-го успішно захистив у Петербурзі магістерську дисертацію за темою: „Стійкість руху машини, керованою центробіжним регулятором”, після чого був призначений професором і завідувачем кафедрою прикладної механіки в гірничому училищі Катеринослава. Віднині й до кінця життя Ярослав Грдина проживав у цьому місті.

Працював Грдина поряд з цілою плеядою визначних вчених: В.М.Маковським, А.Н.Динником, К.Є.Реріхом, Б.С.Макаровим, А.С.Локшиним та іншими, імена більшості з них стали гордістю вітчизняної науки. Ім’я Ярослава Грдини не набуло такої відомості, хоч не можна сказати, що його діяльність була менш плідною. Кафедрою прикладної механіки в гірничому училищі, а згодом – інституті вчений незмінно керував до кінця життя. Паралельно він проводив викладацьку роботу в інших вузах міста: з 1919 року завідував кафедрою теоретичної механіки в новоствореному університеті, з 1923 – був призначений професором кафедри теоретичної механіки металургійного інституту, а з 1930 року – у цьому ж вузі й професором кафедри основ машинобудування.

Ярослав Грдина мав виняткову пам’ять, тримав у голові цілі довідники, був організованим, зібраним. Його високий професіоналізм, вимогливість, а разом з тим дотепність завоювали йому любов і повагу студентів. За його підручниками вивчилось не одне покоління інженерів.

Мав авторитет Ярослав Грдина і серед викладачів та керівництва вузу. 1902 року він отримав відрядження до Німеччини для ознайомлення зі станом вищої технічної освіти. Протягом 1910-1912 років був інспектором Катеринославського гірничого училища, з 1912 по 1917 роки – деканом, а в 1920-1921 роках – ректором, на цей час училище вже набуло статусу інституту.

Протягом трьох десятків років Ярослав Грдина працював у галузі теоретичної та прикладної механіки, з 1922 року він був незмінним керівником науково-дослідницької кафедри механіки КГІ, де зосереджувалась наукова робота викладачів цієї дисципліни усіх вищих навчальних закладів міста. 1927 року вчений став консультантом Дніпропетровської філії Діпромезу з проектування водопостачання Криворізького металургійного заводу, а також керував Дніпропетровської асоціацією робітників-винахідників.

Була у Ярослава Грдини і особлива ділянка роботи, неофіційна, яку він не афішував і в якій не встиг зробити значних відкриттів. З 1910 року катеринославський вчений зайнявся розробками нової галузі науки – біомеханіки, яка пізніше органічно поєдналась з біокібернетикою. „Батько” кібернетики американець Норберт Вінер у своїх працях посилався на здобутки Ярослава Грдини. Хто знає, якби доля відпустила нашому землякові більше років життя, чи не стали б його називати „батьком”, а Дніпропетровськ – батьківщиною кібернетики?

На жаль, талановитий вчений прожив не так вже й довго, помер на 61 році життя 2 червня 1931 року. Поховали його, як і багатьох видатних людей міста на Севастопольському цвинтарі. Через недбалість і безпам’ятство нащадків могила не збереглась.
Література:

Путята Т.В., Фрадлін Б.Н. Ярослав Іванович Грдина. 1871-1931.– М.: Наука, 1970.– 112 с.

Гайдученко В.В. Передранковий сплеск: Нариси.– Дніпропетровськ: Промінь, 1986.– 110 с.

* * *


Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1995.– С. 19-20.

Ярослав Іванович Грдина (1871-1931): Бібліограф. покажчик / І.С.Голуб, Т.І.Корнійчук, В.Г.Римар.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 1996.– 10 с. (Укр., рос та англ. мовами).

* * *

Грдина Ярослав Іванович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 445.



2 лютого 1901 р. – у с. Чаплі (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Підмогильний Валер’ян Петрович, український письменник, перекладач, критик. Репресований, розстріляний 1937 року (105 років від дня народження).


Чаплянські схили

Пам’яті Валер’яна

Підмогильного
Під гору Чаплянську лелеки летять –

під гору, під гору, у глинище яру,

і хутір Собачий зашморгує хмара,

і божі корівки – корови на гать

посунули поспіхом: злива ось-ось

з кодацької скелі цебро перекине.

І цвьохкає пужалном дядько Тодось,

і глухо з-під ратиць озвалася глина...

Тим часом стояв студент Валер’ян

замислений міцно на стежці розбіжній:

„...і стануть романи собором оман,

і лусне собору каміння наріжне,

коли відцураєшся від хуторів,

від цих крутоярів, корів і Тодося,



від давніх козацьких чаплянських дворів –

від всього, що кров’ю в тобі розлилося...”

„...кому це потрібне? Росії? Царям?

ЦК чи губкому? Дем’яну? Максиму?

Не сходь з цього місця: вкарбуй і затям –

служити Чаплям, а не третьому Риму!

І хай за цю службу розіпнуть на скелі,

живцем закопають в північній мерзлоті –

без тебе, Вкраїно, життя, як пустеля,

без вас, хутори, і дихати годі...”

Віталій Старченко

Творчість Валер’яна Підмогильного, блискучого

майстра новели, талановитого перекладача цілої

бібліотеки французької класичної літератури,

літературознавці ставлять вряд з найвидатнішими

письменниками світу. Між тим більшість наших

співвітчизників ще тільки починають відкривати для

себе його ім’я і творчість.

Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2

лютого 1901 року у селі Чаплі поблизу

Катеринослава (нині – Придніпровськ у

Дніпропетровську) в сім’ї дрібного службовця.

1918 року він закінчив у Катеринославі 1-ше реальне училище і вступив до університету на математичний факультет, згодом перевівся на правничий, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. З 1919 року працював у відділі народної освіти секретарем художньої пропаганди і одночасно викладав фізику у школі. У 1920 році вчителював у Павлограді.

Писати Валер’ян Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував оповідання в шкільному часописі. Але справжнім його літературним дебютом стали оповідання „Гайдамака” і „Ваня”, надруковані в літературно-педагогічному збірнику „Січ”, який вийшов у Катеринославі 1919 року. На початку 1920 року на сторінках газети „Боротьба” з’явились новели „Перед наступом” і „Повстанці”. Того ж року у Катеринославі вийшла книга молодого автора з дещо претензійною назвою „Твори. Том I ”. Через рік у збірнику „Вир революції” було надруковане оповідання „В епідемічному бараці”. У Валер’яна Підмогильного не було періоду учнівства, літературознавці, а серед них і відомий вчений Петро Єфремов, відзначали зрілість вже перших творів молодого прозаїка і високо їх оцінювали.

З 1921 року Валер’ян Підмогильний переїхав до Києва, працював бібліографом у Книжковій палаті, але, рятуючись від голоду, був змушений на деякий час виїхати до Ворзеля, назад повернувся через два роки. У Києві він продовжував навчатися, слухав лекції в інституті народного господарства, працював у видавництві „Книгоспілка”, а редакції часопису „Життя і революція”. У цей час вийшли його збірки „Військовий літун”, „Проблема хліба”, повість „Третя революція”, романи „Місто” та „Невелика драма”.

1925 року Валер’ян Підмогильний став одним із ініціаторів створення літературної організації „Ланка”, куди увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка. У грудні 1929-го письменник разом із сім’єю переїхав до Харкова, де працював у видавництві „Рух” консультантом з іноземної літератури. У 20-ті роки він займався у більшості перекладацькою роботою, переклав українською Анатоля Франса, Дені Дідро, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака.

1934 року, коли через кілька днів після вбивства Кірова країну охопила хвиля репресій, Валер’яна Підмогильного заарештували як ворога народу, заслали на Соловки. Тут він ще намагався працювати, почав перекладати Шекспіра. 1937 року Валер’ян Підмогильний разом з тисячами таких же як і він був розстріляний. На честь двадцятої річниці Жовтневого більшовицького перевороту. Довгі десятиліття творчість письменника, навіть ім’я були заборонені, забуті. Лише наприкінці 80-х років минулого століття в Україні почали перевидавати книги талановитого прозаїка, друкувати його новели в журналах, писати про нього. П’ять років тому до 100-літнього ювілею письменника на сторінки періодики ринула ціла злива найрізноманітніших публікацій життя і творчість Валер’яна Підмогильного, були видані нові книги, а нещодавно його твори ввели до курсу шкільної програми з української літератури.
Література:

Підмогильний В. Місто: Роман, оповідання.– К.: Молодь, 1989.– 448 с.

Підмогильний В.П. Невеличка драма: Роман, повісті.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 326 с.

Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи.– К. : Наук. думка, 1991.– 792 с.

Хрестоматія з історії Дніпропетровщини: Навч. Посібник для 5-11 класів загальноосвіт. школи.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– 767 с,: іл.

Підмогильний В. Третя революція – С. 408-420.

Підмогильний В. Проблема хліба: [Уривки]. Син – С. 435-452.
* * *

Університет на дому // Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті: Спогади.– К. : Рад. письменник, 1989.– С. 11-117.

Мельник В.О. Валер’ян Підмогильний. До 90-річчя від дня народження.– К.: Т-во “Знання” УРСР, 1991.– 48 с.– (Сер. 6 “Світ культури”; № 1).

Поет чарів ночі // Єфремов П. Молитва Богу невідомому: Літ.-крит. статті.– Дніпропетровськ, 1993.– С. 31-41.

Чабан М. Соловецький в’язень // Чабан М. Січеслав у серці: Нариси / Книга пам’яті.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.22-27; Також: З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.87-92.

Дуб К.С. Українська новела 20-30-х років XX століття (М.Хвильовий, В.Підмогильний): Спецкурс.– Дніпропетровськ: ДДУ, 1998.– 63 с.

Нащадок степу: Спогади про Валер’яна Підмогильного / Упорядн. М.П.Чабан.– Дніпропетровськ: Січ, 2001.– 221 с., іл.

4 лютого 1936 р. – народився Борис Миколайович Мозолевський, видатний учений-археолог, дослідник скіфських курганів на Подніпров’ї, поет (70 років від дня народження).

Життя і смерті спивши щедрий келих, усі літа спаливши на вогні... ”


Ці рядки Борис Мозолевський написав від імені скіфського царя. А, може, це від свого імені, про себе? Про своє, як спалах зірок у високому небі, як пекельний вогонь кочегарних топок, як таємниче сяйво золотої пекторалі, життя? А хіба не спив він щедрим келихом важкої непосильної праці, високого неба, таємничої глибини віків, кохання до Жінки і святої любові до України, творчого натхнення поета, радості відкриття і розчарування поразки, боротьби за людську гідність, поваги друзів і ненависті владців, тяжкої хвороби і, врешті, неспинної невблаганної смерті?.. Усього було в нестримному бурхливому житті поета від Бога і археолога від Долі. Втім, біографія його починалась, як і в багатьох його ровесників – дітей передвоєнного покоління.

Борис Мозолевський народився 4 лютого 1936 року в сім’ї колгоспників у селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині. Війна увірвалась в його дитинство, забрала батька. Вже десятилітнім хлопчик працював у колгоспі нарівні з дорослими, а у п’ятнадцять, після закінчення сільської школи-семирічки пішов до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил. Його, як і багатьох юнаків того покоління вабило небо. Борис Миколайович з дитинства був наполегливим, продовжив навчання у Військово-Морському авіаційному училищі в місті Єйську. Його близькими друзями були Георгій Шонін, Георгій Добровольський та Володимир Джанібеков, разом вони склали іспити до загону космонавтів. На відміну від друзів космонавтом Борис Мозолевський не став. 1956 року під час 50 % скорочення Військово-Повітряних Сил він був демобілізований. Чи виною тому стало правдошукацтво і принциповість його характеру, які багатьом були незручні, чи так розпорядилась доля...




На двадцятому році я зробив розворот,

Й повела мене доля на завод в кочегари,

Щоб достоту збагнути, чим живе мій народ.

Після демобілізації юнак переїхав до Києва, працював на будівництві різноробом, бетонником, а далі влаштувався на завод залізобетонних конструкцій кочегаром. Поруч із цим займався громадською роботою, був комсоргом, а ще навчався заочно на історико-філософському факультеті Київського університету.

Мрія стати льотчиком не здійснилась, проте людина з крилатою душею завжди знайде своє небо. Ним стала поезія. Вірші Борис Мозолевський складав з дитинства. 1963 року у київському видавництві „Радянський письменник” побачила світ його перша книжка віршів „Начало марта”, поет усвідомлював себе українцем, але тоді ще писав російською. Так само російською мовою вийшли й наступні його поетичні збірки. Вже перша книжка свідчила про безперечний талант молодого кочегара. Проблеми про що писати у нього не було: людина праці, високі ідеали, рідна земля. Вірші ще не були досконалими за формою, але, безперечно, це – була справжня поезія. Критика зустріла її прихильно, літературна громадськість теж, автора було похвалено й оцінено як перспективного.

1964 року Борис Мозолевський закінчив університет. Відбувши сезон на розкопках Страшної Могили поблизу міста Орджонікідзе, він повернувся до Києва. Тут працював у Палаці піонерів, керував археологічним гуртком, писав вірші, відвідував молодіжну літературну студію при видавництві „Молодь”, готував до друку нові книжки. Крім усього іншого, Борис Миколайович вже мав сім’ю, виховував доньок. Здавалось би, повна ідилія молодого успішного перспективного громадянина. Але знову його життя дало крутий розворот...

Наприкінці 1965 року Борис Мозолевський організував вечір, присвячений поетам-шістдесятникам Іванові Драчу, Дмитрові Павличку, Василеві Стусу. Ці поети були владі, як більмо в оці, популяризувати їхню творчість суворо заборонялось. Вже другого дня потому Мозолевський не тільки був звільнений з роботи, а й потрапив під нагляд КДБ як неблагонадійний. Знову довелося йти кочегаром на завод, іншої роботи йому просто не давали. Борис Миколайович був дуже сильною людиною. Зігнути його, зламати, було просто неможливо. І ще він був на диво діяльним, не міг сидіти, склавши руки і чекати якогось дива. Він знову взявся за археологічні пошуки, треба ж було щось робити, годувати сім’ю. І археологія таки затягла його в свої таємничі глибини. Відтоді ще одним його небом стала археологія.

Мозолевський брав участь у розкопках Гайманової, потім Хоминої Могили, знайшов там цінні пам’ятки скіфської культури. Але вершиною його долі стала Товста Могила, яка подарувала своєму дослідникові знамениту на весь світ золоту пектораль. Дослідження Товстої Могили, що знаходиться неподалік від міста Орджонікідзе, проводилися ще в 1960-х роках. Але тоді розкопувати її не стали. Тільки в 1971 році Борис Мозолевський, довівши, що курган таки скіфський, почав розкопки. Товста Могила 23 століття приховувала від людей чудесні витвори давнини, приховувала б і далі, якби не талановитий і впертий археолог.

Звістка про знайдену Мозолевським пектораль блискавично облетіла весь світ, її фото і описи надрукували усі періодичні видання Європи, Америки, Азії. У археолога безперервно брали інтерв’ю, його запрошували на зустрічі. Він став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати. Так Борис Мозолевський уник арешту. Але не уник своєї нелегкої долі, продовжував щедро спивати її келих за келихом. У нього ще були нові археологічні знахідки, нові книги – поетичні збірки, наукові й науково-популярні видання, становлення як українського громадянина і патріота. Усе обірвала смерть. 13 вересня 1993 року його не стало серед сущих на цьому світі. Душа його, певно, полинула у ті далекі міфічні Герри, де ховали скіфських царів і де живуть герої його віршів.

Борис Миколайович пішов з життя занадто рано, скільки ще він міг зробити, відкрити, написати... Він широко відомий як археолог і менше – як поет, хоча поезія Бориса Мозолевського заслуговує на особливу увагу збоку літературознавців, книговидавців. Заслуговує вона й на вивчення у школі, бо несе в собі не лише високу інформативну насиченість, але й особливу позитивну енергію кришталево чистої і чесної людини.


За добро, що робив я на світі,

За усі мої муки й жалі

Я воскресну в тридцятім столітті

І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,

Де страждаю, люблю і живу,

Де душа, наче птах, завмирає,

Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,

Що з далеких доріг заблукав, –

Я прийду до вас гордо і гідно,

Бо для вас я цю землю плекав...
Врятувавши її від пожежі,

І утвердивши братство земне,

Ви в оцім подніпровськім безмежжі

Обніміть, наче брата, мене.
Література:

Мозолевський Б. Товста могила.– К.: Наук. думка, 1979.– 249 с., іл.

Мозолевський Б. Веретено: Поезії.– К.: Молодь, 1980.– 96 с.

Мозолевський Б. Скіфський степ.– К.: Наука, 1983.– 186 с.: іл.

Мозолевський Б. Кохання на початку осені: Вірші, поеми.– К.: Рад. письменник, 1985.– 134 с.

Мозолевський Б. І мить як вік...: Поезії.– К.: Дніпро, 1986.– 174 с.

Мозолевський Б. Дорогою стріли: Поезії.– К.: Рад. письменник, 1991.– 111с.

* * *


Мозолевський Б. Зітхає синім далеч степова: [Вірші] // Кур’єр Кривбасу.– 1996.– № 51-52.– С. 9-10.

Мозолевський Б. Дорогою стріли: [Уривок з вірша] // Кур’єр Кривбасу.– 1997.– № 73-74.– С. 193.

* * *

Забаштанський В. Неспокійні дороги // Мозолевський Б. І мить як вік...: Поезії.– К.: Дніпро, 1980.– С. 5-10.



Борис Мозолевський // Видатні діячі минулих століть: Меморіальний альманах.– Євроімідж, 2001.– С. 366-367.

* * *


Шилов Ю. Борис Мозолевський: [Спогади про археолога] // Вітчизна.– 1997.– № 10.– С. 142-146.

Звірко В. „Сизим свистом над синім степом славить вітер скіфське ім’я” // Наше місто.– 2001.– 7 лют.



5 лютого 1921 р. – у с. Литвинівка (тепер у складі м. Верхньодніпровська) народився Віктор Володимирович Бабенцов, український живописець і графік, заслужений діяч мистецтв УРСР. (85 років від дня народження).
Література:

Бабенцов Віктор Володимирович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 119.



8 лютого 1931 р. – стала до ладу перша черга Дніпродзержинського коксохімзаводу, нині – ордена “Знак Пошани” Дніпродзержинського коксохімзаводу ім. С.Орджонікідзе. (75 років від дня введення в дію).
Література:

Белич В.Я., Пискун Н.И. Завод-сад над Днепром. Краткий очерк истории ордена “Знак Почета” Днепродзержинского коксохимического завода им. Серго Орджоникидзе.– Днепропетровск: Промінь, 1983.– С.18.



13 лютого 1921 р. – у с. Великомихайлівці Дніпропетровської області народився Володимир Микитович Вільний, український письменник. Помер 2 жовтня 1981 року (85 років від дня народження).
Література:

Вільний Володимир Микитович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 306.



18 лютого 1916 р. – народився Олександр Григорович Максименко, український живописець. 1938 року закінчив Дніпропетровське художнє училище. (90 років від дня народження).
Література:

Максименко Олександр Григорович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 2.– С. 329.



18 лютого 1981 р. – у м. Дніпродзержинську в приміщенні Народної аудиторії відкрився театр - нині Дніпродзержинський музично-драматичний театр імені Лесі Українки (25 років від дня заснування).
Література:

Между прошлым и будущим: Буклет / Сост. Л.А.Костенко.– Б.м.– 12 с.

Шпаковська Т. Дніпродзержинський музично-драматичний театр імені Л. Українки // Театри Дніпропетровщини: Енциклопедія / Під заг. ред. Т. Шпаковської.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2003.– С. 551-603.

21 лютого 1905 р. – у с. Гупалівці Новомосковського району народився Георгій Аврамович Невечеря, художник. 1935 року закінчив Харківський художній інститут. З наступного року почав викладати в Дніпропетровському художньому училищі, де працював до 1952 року. Відомий у галузі побутового жанру та пейзажу.

1946 року прийнятий до Спілки художників СРСР. Найвідоміші його твори: “Шкільне свято”, “Жнива”, “Море. Хмарний день”. З 1947 року художник брав участь в обласних виставках, а 1955 року мав у Дніпропетровську персональну виставку. Помер 19 листопада 1968 року.


Література:

Невечеря Георгий Аврамович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 132-133.



23 лютого 1906 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети-тижневика “Запоріжжє”, яку заснував меценат В.Хрінников, а редагував Д.Яворницький. Подальший вихід газети заборонено урядом (100 років від події).
Література:

Вічний хрест на грудях землі: Художньо-документальні нариси.– Дніпропетровськ: УкВ ІМА-прес, 1993.– С. 23-24.



23 лютого 1926 р. – в ефірі пролунала перша передача Дніпропетровської радіостанції (80 років від дня події).

Вісімдесят років уже мають можливість жителі Дніпропетровщини слухати радіо. Тепер мало хто пам’ятає ті, перші чорні „тарілки” дротового радіо, що висіли на стінах кімнат. Нині сучасні прилади, безліч радіоканалів, сотні радіопрограм. Початки радіофікації – вже історія.

Ще на початку 20-х років у Катеринославі за участю кількох підприємств міста було створене акціонерне підприємство “Радіопередача”. Придбали потрібне обладнання, запросили фахівців і почалась підготовка.

І ось 23 лютого 1926 року в ефірі пролунали перші передачі дніпропетровського радіо. Газета “Звезда” писала: “23 лютого вдень Катеринославська передавальна станція здійснила пробні передачі. Вечірні проби дали ще кращі результати, ніж вдень. Крім катеринославських радіолюбителів, її почули й криворожани. Чутність нашої станції, за відгуками з Кривого Рогу, добра. З метою виявлення найбільш вигідних умов для роботи станції, передачі продовжуватимуться й далі”.

Першими передачами були, переважно, озвучені уривки з літературних творів, пізніше в ефірі зазвучали газетні повідомлення. У березні 1928 року при радіостанції була організована радіодраматична експериментальна студія, де створювались так звані радіозвукофільми. Першою роботою студії був спектакль “У тієї Катерини” за твором Т.Шевченка. Наступна передача документальна — “Дніпрельстан” — про будні грандіозного будівництва. Тоді ж на радіо почали запрошувати й професійних акторів. “Група акторів “Шевченківців” нині на радіо-станції проводить спроби подавати театралізований матеріал” (Театралізована подача з радіо-станції // Зоря.– 1926.– № 8.– С.27).

У 30-ті роки з’явились нові жанри — репортаж, бесіда, інтерв’ю, а найголовнішою стала тема новобудов, трудового ентузіазму. Передачі йшли в прямий ефір з цехів, колгоспних токів, будівельних майданчиків. Значення радіо в житті людей було величезним. Саме з радіоефіру дізнались дніпропетровчани про початок війни і потім в часи окупації підпільні радіоприймачі давали не тільки інформацію про перебіг подій а й підтримували морально.

Війна на деякій час порушила роботу радіостанції. Відступаючи, фашисти знищили у Дніпропетровську усі засоби зв’язку і після звільнення міста радіозв’язок довелось відновлювати з нуля. Група ентузіастів-радіолюбителів на чолі з Гаврилом Назаренком у приміщенні розбомбленого радіовузла по вулиці Кірова, 3 встановили дивом вцілілий радіоприймач СВД-9. До нього прилаштували вуличний гучномовець, закріплений на стовпі. Сюди юрбами приходили жителі міста послухати зведення інформбюро.

Згодом приїхала група фахівців за направленням наркомату зв’язку, з Москви привезли малогабаритну апаратуру. За короткий час в місті було створено кілька радіовузлів, мережа радіофікації стала швидко ширитись. Але не вистачало потужності і тоді у Дніпродзержинську знайшли резервний комплект трансформаторів до 500-ваттового посилювача, а потужні радіолампи одержали з Уфи. 25 грудня 1943 року в присутності заступника наркома зв’язку Фортуненка здали в експлуатацію 500-ваттовий радіовузол, а незабаром його потужність збільшилась до 3-х квт. По закінченню війни і місті налічувалось вже кілька таких радіовузлів.

З тих пір минуло багато часу. Якщо в перші роки Дніпропетровський радіоцентр мав на добу лише 2 години ефірного часу, то сьогодні має понад 20 годин 2. На радіо нині близько 60 працівників — журналісти, фахівці з обслуговування техніки, власкори по області. Дніпропетровський радіоцентр має численні постійні передачі, які привертають увагу слухачів, заслужили їх любов і визнання. Премією ім. Д.Яворницького (посмертно) за цикл радіопередач “На полі слова” відзначена радіожурналістка і поетеса Наталка Нікуліна. Кращою на Всеукраїнському конкурсі радіопрограм на теми приватизації визнано передачу “Акценти” Валентини Орлової та Раїси Олійник. Загальною любов’ю слухачів користується передача “Музичний радіокур’єр”, яку готує і веде Анатолій Литвин, який, до речі, став лідером в номінації “Журналіст 1995 року”. Високу оцінку отримав і цикл Інни Самаріної “На селі сьогодні”.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка