Барбара космовська буба півтори партії



Сторінка8/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.08 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ЗОЛОТА СЕРЕДИНА ПАНА МАНЬЧАКА


— У мене є «інь», і я не збираюся з вами сперечатися! — агресивно вигукувала мама, яку обступили рідні. — А раніше, Марисю, у тебе була цілком непогана родина, — сумовито нагадав тато, намагаючись зазирнути їй в очі. Часу залишалося небагато, бо щомиті могла повернутися пані Астріда, яка туманила голову вже третій прихильниці світла природи. — Ви що, не розумієте, що все змінилося? — мати глянула на зосереджені на ній обличчя. — Відтоді, як я збагнула існування тай-ші, моє життя отримало нове значення. — А що отримали від тебе чоловік, донька й старий батько, це тобі байдуже? — гримів дідусь, у якого уривався терпець, щойно він чув сповільнену доньчину мову й бачив її блукаючий погляд. — Ти нас усіх ошукала! І ксьондза Корека теж! Коли він довідається про всі ці твої «тай-срай», будь певна, що в наступному житті ти прокинешся поряд із цією чужою жінкою, яка вже кілька тижнів поглинає наші сніданки! — Марисю, повернися до нас! — благально прошепотів тато, і в його серйозних очах Буба помітила справжні чоловічі сльози. Побачивши це, мама теж раптово розплакалася. Вона ридала, як буває з нечемними дівчатками, коли ті про щось дуже-дуже шкодують. — Я не знаю… — скаржилася вона схвильованим голосом, — мені потрібна була гар… гармонія і рів… рівновага, і ще зро… зрозуміти себе, але я ні… нічого не зрозуміла… Буба ніжно притулилася до маминого обличчя, змученого новими звичками й драконівською дієтою. Обійняла її, як завжди, коли ділилася з нею своїми проблемами, і тихенько прошепотіла: — Ми на тебе чекаємо, мамо. Прошу, повернися. Почувши дзвоник, усі затамували подих. Крім матері. Вона на мить відсторонилася від Буби й проказала своїм колишнім спокійним, урівноваженим тоном. — Не відчиняйте. Вона все цінне від мене вже винесла. Там залишилися хіба що мої книжки, — і знову вибухнула плачем, який пролунав, як найпрекрасніший струнний квартет. Ні! Як «Героїчна симфонія» Бетховена у виконанні найславетнішого оркестру. Пізно ввечері мамина кімната знову перетворилася на її кабінет, а родинне життя — на ідилію. Бо саме так Буба уявляла собі ідилічне життя. Мати завзято друкувала на комп’ютері, ніби брала участь у змаганнях зі швидкісного набирання тексту, батько переглядав альбом з фотографіями часів їхнього медового місяця, а дідусь із насолодою допивав рештки віскі, які знайшов у батьковому барі. Буба не робила нічого важливого, проте так лише здавалося. Бо дівчина насолоджувалася картиною. Сиділа й намагалася запам’ятати ці чудові миті, які поселилися в очах найрідніших для неї людей. Усе це стало її щастям. Проте це важко було кому-небудь пояснити. Хоча, подумала Буба, Мілош відразу б її зрозумів! Мріяти про нього теж було приємно, зокрема через те, що ніхто їй у цьому не заважав. Батько з дідусем балакали пошепки. — Ну поясніть мені раціонально, чому це сталося? — не здавався батько. — Навіщо вона нам таке встругнула? — Гадаю, це криза звичних цінностей, — дідусь процитував Маньчакову й постукав пальцем по спорожнілій пляшці, показуючи цим, що продовжить, якщо йому доллють. — Бачиш, сину, — вів він далі, — вона спершу розчарувалася в тобі, а потім перенесла це на весь світ. — У мені? А що я такого їй зробив? Ця офіціантка на морі — звичайна приємна дівчина… — І цього виявилося досить! У Марії вразлива мистецька душа. Це в неї від мене, — хвальковито підкреслив дідусь. — Проте вона швидко втрачає віру в себе… — А це вже не від вас, — в’їдливо докинув батько. — Ну, що ж… За Маріїні недоліки я не відповідаю. Я лише намагаюсь пояснити тобі її бехавіор. — Бе… що? — батько неспокійно ворухнувся в кріслі. — Зовнішні ознаки існування, сину. Отже, Маріїн бехавіор — це складний синдром клімактеричного віку, от, що я думаю. — Бехавіор? Здається, такого терміну немає, — утрутилася Буба. — Не будь така розумна! — перебив її батько. — Як це немає, якщо я його, нарешті, зрозумів? — заперечив він. — Але чому цей клімактеричний процес не відбувається в неї нормально? — запитав він так, немовби мати була хворою, а дідусь лікарем. — Можна було б приймати якісь гормони чи ще щось… — У неї дуже делікатна, світла душа, — нагадав дідусь. — Точніше вона «світло природи», — увічливо нагадав батько, злегенька закопилюючи губу. — Ми тут носимося з Марисею, як з неповносправною дитиною, а якийсь підозрілий брат Бенедикт загарбав собі всі наші компакт-диски, а про Марисин велосипед і наш туристичний намет я взагалі мовчу. — Це був дорогий урок утрати довіри, — підбив підсумок дідусь. — Тобі доведеться швидко її повернути, інакше щомиті який-небудь всемогутній проповідник з іншої секти може поїхати звідси твоєю машиною. До кімнати несміливо увійшла мати. Стала за спинкою крісла з винуватим виразом обличчя, який був у неї від самого обіду. — Тату, ви щось про ксьондза Корека згадували, — шепнула вона нерішуче. — Я розумію, що ви не говорили йому про цю… Астріду? — мамин голос був схвильований. — Ми ж не ідіоти, Марисю, — відповів їй дідусь. — Ксьондз Корек спокійно чекає собі, доки ти отямишся. — Ну, от він і дочекався, — радісно заявила мати, готова застрибнути до потяга, легковажно викресленого з розкладу її релігійних мандрівок. — Пробачте мені, — проказала вона ще тихше. — Я надолужу втрачене, — глянула вона на Бубу з невимовною любов’ю. — Крім того… я пишу справжній бестселер. У мене вже навіть назва є: «У пастці почуттів». — Можеш додати «псевдорелігійних», — порадив дідусь. — Краще продаватиметься. Мати хотіла було образитися, але, на щастя, пригадала собі, що коли йдеться про конфлікти, то вона добряче вже до них спричинилася. Тому глянула на родину з веселою усмішкою, трусонула своїм густим горіховим волоссям і, як колись, ніжно обійняла батька. І він виглядав задоволеним. * * *

Здавалося, усе повернулося до норми. Дідусь знову залишив усю пенсію в кіоску зі спортлото, батьки зробили «сабантуйчик» для знайомих, а коли ті пішли, співали дуетом студентські пісні, Францішек не склав іспиту в дитсадочку, бо виявився «занадто непристосованим», а Бартошова захворіла на ангіну. Такі новини занотувала Буба у своєму щоденнику вже після періоду «правління Астріди». Зараз, перечитуючи зроблені поспіхом нотатки, вона посміхнулася від думки про те, що така велика Бартошова хворіє на ангіну, як дитина. Через цю її несподівану недугу найбільше страждав дідусь, який не міг звикнути до супових концентратів. — Такого свинства я навіть під час німецької окупації не їв, — бідкався він над журеком з пакетика. — Бо тоді такого не робили, — нагадав батько. — Чудовий, Марисю, справжня старопольська кухня! — підлещувався він до матері, перев’язаної завеликим фартухом Бартошової в польові маки. — Ще можна було б яєчко покласти, картопельки… — запропонував він. — Я збиралася так зробити завтра, — мати зраділа, що в них із чоловіком такі схожі кулінарні смаки. — Як це завтра? — дідусеві урвався терпець. — Ти що, хочеш одним пакетиком годувати нас цілий тиждень? Через мій труп! — запротестував він. — Ви ж знаєте, батьку, що ваша смерть — річ страшенно непередбачувана. А журек буде завтра, — сердито підкреслила вона, невміло орудуючи ополоником. — Завтра я поверну сюди Бартошову, — пригрозив дідусь. — Живу або мертву. Інакше я з’їм вас живцем! — пообіцяв він так рішуче, що мамин журек перестав смакувати навіть батькові. — Дідусь дивився «Мовчання ягнят», звідси й канібалізм, — коротко пояснила Буба. — Авжеж! — спалахнув батько. — Наш дідусь дивиться лише кулінарні передачі! Прошу дуже! — він зрадів несподіваній ідеї. — Існує така корисна програма, як «Готування на екрані». Замість нарікати, можна приготувати який-небудь маленький шедевр, тим більше, що Марися знову повернулася до написання своїх шедевральних романів, а Ви на пенсії й маєте купу часу. — Я готую так добре, що все, що зроблю, з’їдаю сам, — заявив дідусь, і батько без ентузіазму погодився на покращений варіант журеку. — Що у вас підгоріло? — біля плити височіла Маньчакова. — Двері були відчинені, і ми прибігли, щоб рятувати ваш обід! — додала вона, киваючи Маньчакові. — Нічого в них не згоріло. Це їхній суп так дивно пахне. — Пані Віолетта заспокоювала чоловіка, у якого завжди на обличчі був подив. Навіть, коли він нічому не дивувався. — Журек їстимете? — мати помішала в каструлі ополоником. Її суп нагадував хвилі повені, які здіймалися, лякаючи присутніх. — Н-і-і, — сором’язливо подякувала Маньчакова. — Ми їли нині галушки… — Ви самі готуєте галушки? — здивувався дідусь. — Галушки — це ж справжній делікатес, мням, смакота, — у нього потекла слинка, як у голодної дитини. — У моєї дружини теж є куховарка, — гордо похвалився Маньчак і якось дивно блиснув посмішкою. — Зветься «Хортекс» і коштує три п’ятдесят за пакет, — знову блиснув він, і не лише дотепом. — А що це у вас там усередині, пане Маньчак? — поцікавився дідусь. — Це? — Маньчак широко роззявив рота й продемонстрував золотого зуба. — Зуб, — коротко, але гордо пояснив він. — Золотий? — дурнувато допитувався дідусь. Адже всім було ясно, що золотий. — Звичайно, — пані Віолетта вочевидь вимагала, щоб нею теж зацікавилися. — Але ж тепер таких ніхто не ставить, — дідусь був знавцем протезування, тому решта родини поставилася до його слів із цілковитою довірою. — Пане Генрику, — у голосі Маньчака забриніли великосвітські нотки, — тільки такі, тільки! — Цього сезону вони повернулися, — пояснила Маньчакова, немовби зуби були лелеками, що поверталися до своїх гнізд. — Якщо хочете бути на висоті, теж мусите собі поставити такі, — порадила вона дідусеві. — Волію бути немодним, ніж смішним, та ще й за свої ж таки гроші, — швиденько вирішив дідусь. — А ви, пане Маньчак, виглядаєте, як кацап чи якийсь азіат. — Кацап чи азіат, яка різниця, — настрій у власника незвичайного зуба був просто чудовий. — Зараз мода на золоті зуби й татуювання. Волію бути модним кацапом, аніж занедбаним польським пенсіонером! — і він глянув на дружину, яка захоплено слухала його просторікування. — Казала я тобі, що вони нам заздритимуть? — нагадала Маньчакова чоловікові. — А де ж татуювання? — напався дідусь, силкуючись вивести суперника з рівноваги. — На дружині, — спокійно відповів Маньчак. Та зсунула із плеча каракулеве манто й усі побачили чорний клубок змій. Зміюки були товстелезні, бо й рука пані Віолетти аж ніяк не належала до худеньких. Запанувала тиша, а на обличчях модного подружжя розцвіли переможні посмішки, немовби вони щойно двічі виграли в бриджа. — Ну, як щодо партійки? — Маньчакова благально глянула на Бубиних батьків. — Вибачте, не можу, — мати порожевіла. — Я збираюся до ксьондза Корека, — повідомила вона кокетливо й разом з тим гордо, ніби йшлося про побачення з відомим кіноактором. — На мене теж не розраховуйте, — швидко попередив батько. — Я записую анонс програми «Не треба ля-ля». — Це щось про Євробачення? — запитав дідусь. — Ні, — пояснив йому батько. — Це публіцистична передача про політичні брехні й затуманювання виборцям мізків. — Ну, матеріалу в тебе просто море! — захоплено відгукнувся старенький. — Зіграйте з нами, — запропонував дід від себе й онуки. — Ми завжди до ваших послуг, — і він вишукано вклонився Маньчакам. Пані Віолетта ледь помітно скривилася, а її чоловік зітхнув. — Ну, якщо інакше не можна… — невесело відповів він. — Але ж ви завжди з ними граєте, то в чому справа? — мати запитально глянула на подружжя бриджистів, перетворюючи свої губи за допомогою помади на щось схоже на темну соковиту сливу. — Вони не хочуть, бо вже місяць, як постійно нам програють, — похвалився дідусь гордо, мов дитина. — Якщо в когось краще з картами, ніж із розумом, то немає на це ради, — відрізала Маньчакова, граційно прикриваючи тату м’якеньким хутром ягняти. Останньою в процесії гравців була Буба, яка йшла, низько схиливши голову. Вона вже передчувала, що завтрашня контрольна з хімії стане її ганебною поразкою в турнірі шкільного життя. — А не занадто сміливо? — батько зблизька придивлявся до соковитих маминих вуст. — Невідомо, чи ксьондз Корек так сильно любить сливи, — зауважив він. — Зате він любить мене, — зальотно похвалилася мати, проте стерла надмір помади з губ, солодко посміхаючись батькові. * * *

Шкільне підвіконня, на якому сиділа Буба, здавалося їй настільки затишним, що йти на хімію взагалі розхотілося. — Не дурій, Бубо, — переконувала Агата, — якщо не підеш, стопудово матимеш проблеми. А як напишеш цю кляту контрольну, то принаймні матимеш шанс на якесь там «задовільно». — У мене навіть на одиницю шансів немає, — Буба голосно аналізувала своє безнадійне становище. — Але знаєш що? — додала вона жваво, — я однаково не шкодую. Учора після Маньчакового вісту я всупереч усьому вийшла у винову масть, а все складалося так… — вона замовкла, побачивши, що подруга нічого не зрозуміла. — Зрештою, неважливо, але я зіграла так само як Мартенс, ну, знаєш, цей знаменитий бриджист! — Агата не знала, проте Бубі це не заважало. — Повір мені. Після такої партії людина починає себе поважати. Піду я на хімію, — закінчила вона, зістрибуючи з підвіконня, — зрештою, не завжди ж можна вигравати. * * *

Буба про всяк випадок ущипнула себе за руку. Але це був не сон. На її парті з’явилася крихітна шпаргалка із трьома розв’язаними завданнями. У Буби не було найменших сумнівів, що шпору написав Мілош. Усвідомлюючи що може наразити його на небезпеку, Буба постаралася так спритно заховати папірець, точнісінько як мати, коли приховувала спущені петлі в колготах. Цієї миті вона зрозуміла, що любить Агату й дідуся, пані Коропову, котра вранці побажала їй успіхів, і камінчик, який вона буцнула дорогою до школи. Але це не все. Вона відкрила в собі цілі поклади теплих почуттів до хімічки, котра весь час дивилася на Йольчині руки, і навіть до Маньчакової. Буба ладна була полюбити всіх зміюк на її тату. Не кажучи вже про Мілоша, якого вона теж дуже любила. Адже ці три завдання на клаптику паперу, що був меншим від трояндової пелюстки, насправді розв’язав він. Усі гарячі почуття вигравали в Бубиному серці тріумфального марша, коли скромно посміхаючись, дівчина поклала свій листок на стосик чужих контрольних. Мілош, певне, бачив це, бо сидячи за партою, гриз свою ручку й усміхався. Поверталися з Мілошем повільніше, ніж зазвичай. — Завтра я спостерігатиму за дятлом. Я вже знаю, де в нього гніздо. Може, підеш зі мною? — Запитав він, укладаючи в запитання всю свою мужність. — А де мені взяти бінокль? — Буба вирішила обійтися без примх, за що Мілош був їй страшенно вдячний. — Бінокль прибуде разом зі мною, — запевнив її хлопець, усміхаючись. — А куди прибуде? — допитувалася Буба, про всяк випадок поглядаючи на поблизькі дерева. — Це поки що таємниця, — Мілош явно зволікав з відповіддю. — Не можу тобі сказати, бо викажеш мене Кшисеві, а він теж збирається спостерігати дятла. — А мені здавалося, що Беату Гороблевську. — Ага, — зрадів Мілош, — мені теж здавалося, що в ній є щось пташине. — Я навіть скажу тобі, що саме, — похвалилася Буба, — прізвище! Мілош зареготав так голосно, що галки, які посідали на траві, цілою зграєю злетіли в повітря. Дідок, який проходив повз, зневажливо глянув на Мілоша й так само вороже на Бубу. — Ото ще сучасна молодь! — пирхнув він обурено. — Крикливі хулігани й бездушні лобуряки! Останніх птахів у місті полохаєте! — і він грізно замахнувся паличкою. А Мілош якось так інстинктивно пригорнув Бубу, захищаючи від старого. І вона до списку тих, кого любила, додала милого, хоча й розгніваного дідка, і всміхнулася йому з-над Мілошевого плеча своєю найчарівнішою посмішкою. Увечері ввімкнула струнний квартет, що грав Рахманінова, і задивилася у вікно, за яким поважно пропливала велика куля місяця. Заплющила очі, уявляючи собі місяць з великими білими крилами, що непорушно висів у небі. І хоча він ніяк не бажав перетворюватися на великого птаха, Буба полюбила його ще більше. За те, що він завжди з’являвся, коли їй цього хотілося. * * *

Уранці, жваво збігаючи сходами, вона зустріла пана Коцютека. Той, як завжди, старанно защіпав пальто й долонею обтрушував великого шкіряного портфеля. Такі Буба бачила хіба що в документальній кінохроніці п’ятдесятих років. У кадрі також з’являлося пальто, таке самісіньке, як у пана Коцютека. — Бубо, — лагідно заговорив пан Коцютек. — А ця пані, сцо недавно у вас зила, це хто? — Пані Астріда, — трохи перелякано зізналася Буба, оскільки не була впевнена, чи може довірити комусь домашні секрети. — Гм, — гмикнув пан Коцютек, — Астріда. А цим вона займаєцьця, ця пані Астріда? — продовжував допитуватися він, дивлячись спідлоба на Бубу. — Здається, у неї якась цікава професія, — бурмотіла Буба, чимраз більше перелякана. — Вона була науковим консультантом книжки, яку пише мама, — швиденько вигадала дівчина. — Казес, науковим, — прошепотів пан Коцютек, наче з повагою, проте його наміри продовжували залишатися незрозумілими. — А де мозна цю даму побацити? — допитувався він мало не нахабно. — А ви теж пишете книжку? — здивувалася спершу Буба. — Чесно, не знаю, не маю поняття, — вела вона далі, здіймаючись на хвилях фантазії. — Певне, допомагає іншим письменникам, — припустила дівчина. — Гм, — відказав пан Коцютек. — Інсим письменникам… — задумливо шепелявив він. — А… чому ви запитуєте? — Буба перелякано дивилася на Коцютека, бо колись дідусь назвав його головним будинковим шпигуном. — Справді хоцете знати? — увічливо запитав пан Коцютек. — Звісно, — притакнула Буба. — Бо це найвродливіса зінка, яку я будь-коли бацив. Я… я, ти знаєс, не надто цікавлюся зінками… Ну, сцо з, — він скромно посміхнувся, — я холостяк за власним базанням, — попередив він. — Та коли я побацив цю цудову зінку, в мені озили давні спогади. Вона мені нагадує доцку такого собі садівника, який замолоду завзди позицав мені велосипеда… На щастя пан Коцютек глянув на годинника й перелякався, побачивши на якій поділці перебуває маленька стрілка. — Ой, Бубо! — вигукнув він, — ти мене тут так затримала, сцо мені доведецьця довго виправдовуватися в банку. До побацення. — До побачення, — відповіла Буба й чемно зробила кніксен. Як дивно, — думала вона, біжма долаючи дорогу до ліцею, — ніколи не вклоняюся, а перед паном Коцютеком в мене ноги самі підгинаються. Може, від страху? Хоча ні, — вирішила дівчина, відчувши симпатію до відвертого чиновника. — Він неначе із чорно-білого фільму про давні часи й людей. Ніхто, крім пана Коцютека не защіпає холош прищепками, коли сідає на велосипеда. І мабуть, ні в кого в усьому місті немає більше велосипеда «Москва» з погнутим переднім колесом, яке деренчить голосніше, ніж трамвай. * * *



Хімія почалася з Йольчиної істерики, після сухого зауваження хімічки, яку всі називали Піпеткою: — Мірович — найслабше. «Найслабше» означало двійку, і Йолька Мірович, яка от уже кілька днів ховалася за своїми спіральками, голосно ридала, неначе їй ці спіральки припалювали сірчаною кислотою. Адась теж бідкався, хоча Піпетка заявила, що він написав контрольну «пристойно». Агата задерикувато посміхалася, бо отримала оцінку «дуже непогано». Мілош у дуеті з Бубою аж променилися, бо їхні оцінки були «ого!» і «майже Нобелівка», що означало звичайні п’ятірки. Єдину «Нобелівську премію» отримав Кшиштоф, і це не здивувало нікого, крім нього самого. Він завжди мав на хімії найкращі оцінки, і здавалося, був незадоволений тим, що найвищою оцінкою була «шістка». — Ставлю пончики, — прошепотіла Буба Агаті. Те саме вона написала Мілошеві. «Тоді я займаю чергу», — віддячив хлопець. — Ага, ось де ви звили собі гніздечко! — вигукнув він, поклавши на підвіконні пончики з ванільним кремом. — Відтепер спостерігатиму за вами, як за папужками-німфами, і вивчатиму ваші звички. Але мені здається, ви лише цвірінькаєте? — Після таких пончиків ми не схожі на німф! — заметляла ногами Буба. — Невдовзі ми нагадуватимемо двох старих жирних лебідок, — підхопила Агата. — Навіть не доведеться спеціально виглядати дятлове гніздо, — Буба промовисто всміхнулася, бо пошуки виявилися приємними. — Ця п’ятірка найкращий доказ. — Якщо я дятел, то ти повинна зацікавитися мною, — зрадів Мілош. — Хоч би ти не помітила, яка в мене порожнеча під пір’ям, — він ляснув себе по голові й змахнув руками, наче птах крильми. Дуже симпатичний дятел. Повернення з ліцею перетворилося для Буби на найприємнішу частину навчального процесу. Вона навіть перестала вдавати, наче не помічає Мілоша, який зненацька виростав на її шляху. Навпаки. Дівчина шукала його поглядом відтоді, як застібала блискавку на куртці. Він ніколи її не підвів. Чекав завжди в тому самому місці, креслячи носаком черевика таємничі знаки на рештках брудного снігу. Потім приєднувався до Буби, і вони разом простували вулицею аж до її мікрорайону. З Мілошем було інакше, ніж із Адасем. Дівчина не відчувала збентеження, вигадуючи оповідки, яких ніколи не почує Адась, бо Бубі не хотілося, щоб про них дізналися всі. Зате Мілош не лише ставився зі зрозумінням до всього, що відбувалося на Звіринецькій, а й сам розповідав, що діється на Ружаній, а точніше — у порослій виноградом віллі, яка влітку ховалася в гущавині шипшини. Буба раділа, бо життя Бродзевичів нагадувало життя її власної родини, проте дівчину не полишало враження, що Мілошеві батьки приділяли йому більше уваги, з його думкою завжди рахувалися, тоді як з нею… — Ти помиляєшся! — жваво заперечував Мілош. — У мене та сама проблема. Коли я слухаю тебе… Ну, а те, що мене частіше помічають, то це виключно через мої недоліки: шкільні оцінки або безлад, який я завжди скрізь залишаю. Не кажучи вже про інші речі, — невесело додав він. — Які саме? — Буба ладна була все віддати, аби дізнатися про різні способи привертання до себе уваги. — Ну, знаєш… — Мілош ледь спохмурнів. — Наприклад, недавно предки підняли на ноги весь поліцейський відділок, бо думали, що в них хтось украв машину. А я лише хотів перевірити на відлюдді, чи вона справді така всюдихідна. Або те, що сталося з маминим квитком на літак… — А що ти з ним зробив? — у Бубиній уяві Мілош пересів із джипа до кабіни авіанетки й схопився за кермо, так само, як Чак Норріс в одному з фільмів. — Е-е-е, не питай! — Мілош благально глянув на Бубу. — Взагалі-то я й сам гадки не мав, куди його подів. Лише потім виявилося, що я на ньому записав назви потрібних мені комплектуючих комп’ютера, і залишив у крамниці такому собі чуваку, який може організувати різні комп’ютерні прибамбаси. — Мілош потер щоку. Він вочевидь боявся Бубиної реакції, бо вважав її дуже розсудливою. А вона реготала. І реготала б, певне, ще довго, якби не літній добродій, що швидко наближався до них. Побачивши старого, Буба замовкла, а Мілош нахмурив чоло, намагаючись пригадати, звідки він його знає. — Ой, це ви! — зрадів він. — Бубо, — звернувся він до подруги, — Цей пан — чудовий знавець гарних манер, — хлопець уклонився й глянув на Бубу. — Атож, — відказала та, мимоволі посміхаючись, — я його чудово знаю. Привіт, дідусю, — звернулася вона до старенького, — познайомся з моїм товаришем. Оце і є Мілош.

ДОБАВКА НА ДОДАЧУ


Кінець зими перетворився для Буби на початок весни. Віднедавна все, крім родинного життя, здавалося їй чудовим і надзвичайним. Прогулянки з Мілошем за місто з біноклями в зелених футлярах, спільне розв’язування математичних задач, піца, яку вони їли завжди за тим самим столиком, і навіть обіцянка шкільної дискотеки, куди збирався піти весь клас… Виглядало так, ніби зненацька всі потаємні мрії почали здійснюватися. Пані Коропова не могла надивуватися, що Буба так «подорослішала». Олька, завітавши якогось дня зі своїм верескливим Францішеком, глянула на сестру так, немовби збиралася запропонувати їй роль у фільмі «Щаслива ліцеїстка», у якому була сценографом. — Взагалі-то, — пояснювала Олька Бубі, поїдаючн її шматок пирога, — я поки що тільки розставляю реквізит на плані. Пан Коцютек, відтоді, як звірився Бубі, теж ставився до неї з певною повагою, яку вона називала респектом. Бо пан Коцютек асоціювався в дівчини з епохою, коли це слово багато про що говорило. Зустрічаючи Бубу, старомодний сусіда мав звичку говорити: «Пудово виглядаес, Бубо, пудово! Так тлимати! Так тлимати!». Бубу почала переслідувати думка про те, що, може, вона стає схожою на пані Астріду. А вдома всі, за винятком хіба що діда, були зайняті виключно власними справами. Мати завзято друкувала на комп’ютері й майже не виходила зі своєї кімнати. Вона схудла й рідко посміхалася. Зате роман, над яким просиджувала ночами, ріс у блискавичному темпі. — Боже мій, — зітхав дід Генрик, — краще б Марися вже закінчила, бо нам же доведеться це читати! Письменники такі егоїсти, — нарікав він за склянкою портеру, — пишуть про все, що спаде їм на думку, і не рахуються з терплячістю майбутніх читачів. — А ти помітив, дідусю, що мама вперше не розповідає про свою книжку? — Буба відірвалася від читання «Бриджа». — Трохи дивно, — замислено додала вона. — Нарешті порозумнішала! — пирхнув старенький. — Твоя мати не така вже й дурна, і знає, що родина може витримати чимало, але не все. — А мені чомусь страшенно цікаво, про що буде ця книжка, — не здавалася Буба. — Дам тобі гарну пораду, — дідусь із насолодою сьорбнув пива, — не кажи про це матері, бо отримаєш триста сторінок любовних діалогів. Хіба що замість вродливого брюнета в ролі коханця виступить який-небудь нікчемний сектант. Можу тобі розповісти, чим закінчиться весь її каторжний труд. Героїня, крім усього майна, втратить ще й цноту, а він… — Навіщо ви годуєте Бубу такою жахливою літературою? — озвалася раптом мама, яка тихенько прямувала до виходу. — Я йду до бібліотеки, — заявила вона, ховаючи у величезній торбі зошита, ручки й окуляри. — Навіщо, Марисю? — дідусь зніяковів, як завжди, коли його починали мучити докори сумління. — У нас удома стільки цікавих книжок, — посміхнувся він, підлещуючись до доньки. — Мені потрібні матеріали. Я йду не по книжки, а по інформацію, — пояснила мати, взуваючи туфлі. — Без макіяжу? — не витримала Буба. Це аж ніяк не було схоже на маму. — Я йду працювати, а не на танці, — відповіла та. І передпокій спорожнів. — Привіт, — кинув батько, раптово з’являючись у тому самому місці, де щойно стояла його дружина. — Я щойно зустрів Марисю, — повідомив він. — Її важко було не помітити, — дідусь полюбляв похвалитися своїм умінням робити логічні висновки. — Здається, ви щойно розминулися на сходах. — А й справді, — батько вочевидь був чимось схвильований. — Вона, — продовжував за хвилину, — якось по-іншому виглядає останнім часом. Така серйозна, трохи гм… сувора… — тоді задумався й докинув: — Навіть не дає нам свого рукопису почитати. Це щось зовсім нове. Буба переможно глянула на діда, а батько машинально вилив портер у дідусеву склянку й вихилив пиво одним духом. * * *

Маньчаки засиділися довше, ніж збиралися. І виглядали зовсім нещасними. Пан Вальдек нервово складав карти, не звертаючи уваги на господарів, котрі продовжували аналізувати останню роздачу, яка принесла поразку суперникам, а Маньчакова… Вона затято мовчала, що робило її схожою на сердитого боксера. Тим більше, що на шиї в неї був широкий шарф, який розміром і малюнком нагадував махровий рушник. Через це пані Віолетта скидалася на боксера-важковика. — Не розумію, — перебирав карти Маньчак, — не розумію, — повторював він безрадно, як дитина, а за мить глянув на дідуся очима, у яких мало не бриніли сльози. — Але ж ми завжди у вас вигравали! — простогнав він. — Це було колись, — нагадав старий. — Ви просто не працюєте над собою, — закінчив він голосом утомленого педагога. Буба мовчала, і ця мовчанка видавалася їй трохи незручною. Не могла ж вона сказати, що всі козирі Маньчаків відби ваються в полірованій поверхні дідусевого столу. Що її порядність постійно випробовується муками й стражданнями, а дідова праця над собою полягає виключно в поліруванні столу до ідеального блиску. Перед кожною партією. Маньчак копирсався з колодою. Недовірливо оглядав власні карти, немовби в них крилася якась незбагненна для нього таємниця. — Посидьте ще, — запрошував дідусь тоном гостинного господаря. — Буба приготує нам чудове капучино й ми доїмо решту рогаликів, що їх спекла Бартошова. Незважаючи на те, що обіцянки були спокусливими, Маньчакова заперечно трусонула вибіленим волоссям. — Ні, ні й ще раз ні! — рішуче сказала вона. — Женемо! — Женете? — пожвавився дідусь. — А вам відомо, що я вас завжди в цьому підозрював? Адже пан Вальдек закінчив технологічний технікум за спеціальністю «харчова промисловість», і як я досі… — Ми мусимо гнати додому, — похмуро урвав його Маньчак. — Взагалі-то кажуть «удома», — заперечив дідусь, хоча правду кажучи, про це взагалі не говорять, — він перейшов на шепіт. — Наприклад, наш сусід Коцютек, якби він чув, що ви женете… — До побачення, — сухо вклонився пан Вальдек і швидко наздогнав дружину, яка вже кілька хвилин чекала його на сходах з міною боксера, що програв вирішальний бій. * * *



— Що це таке? — уся родина нахилилася над згорточком, з якого видніла пара вух і блимали дві перелякані намистинки, котрі могли бути лише сповненими страху очима маленької, пухнастої істоти. — Добавка, — пояснила Буба. — Це Добавка, — повторила вона. Чітко й трошки зверхньо, як буває, кажуть люди, що знають більше, ніж решта. — Добавка, кажеш, — бурмотів дід, намагаючись запхати руку досередини згорточка. Його героїзм було винагороджено. Він витягнув долоню й радісно заявив: — Мене лизнуло щось м’якеньке й тепле, — захоплено вигукнув пан Генрик. — А покажи-но, Бубо, цю добавку. Його прохання було негайно виконане, і перед очима родини з’явилася істота, яка була живим утіленням убогості й розпачу. Можна сказати, собачої бідності, бо згорточок виявився маленьким, занедбаним песиком, який викликав водночас захоплення, співчуття й переляк. Першим відреагував батько. — Бубо, ти ж знаєш, що в мене алергія, — застогнав він, немов песик, який саме цюняв на доньчину блузку, становив загрозу його життю. — Була, тату, — спокійно відказала Буба, — у дитинстві й до того ж на котів. А пес то інша справа. Пан Генрик виявився найрозсудливішим. — Звідки він у тебе й навіщо ти його принесла? — розпитував дідусь, підставляючи песикові руку, аби той полизав. — Ми були з Мілошем у Котавському гаю, в орнітологічній обсерваторії… — почала Буба, але дідусь перебив її. — То воно вміє літати? — …і там, — продовжувала Буба, — у гущині ялівцю щось так жалісно скавчало. Мілош зазирнув і перелякався, бо цуцик був прив’язаний до дерева мотузкою. У нього були зв’язані лапки і… — розповідь зупинили сльози, які закапали на свіжо зацюняну блузку й песика, що тремтів від страху. Мати схопилася за серце з вигуком «Неймовірно!», батько спохмурнів, бо зрозумів, що історія собачати заслуговує на більше співчуття, ніж усі алергії на світі. Його теж вразила Бубина оповідь. Незворушною була тільки Бартошова. — Я за ним не прибиратиму, — похмуро проказала вона. — І готувати для нього теж не буду. І взагалі, чому це ти його взяла, а не цей твій знайомий? Запитання було слушне. Зрештою, песика знайшов Мілош, тож він і мав би стати його господарем. Усі вичікувально глянули на Бубу. — Бо в нього, цього мого знайомого, — підкреслила дівчина, — уже є вдома чотири такі приблуди, і його мама сказала, що кожна наступна знайда опиниться в собачому притулку. — Яка розумна жінка, — батько скористався цієї рятівною думкою. — Ми теж вчинимо гуманно, — він перейшов у наступ. — Ще сьогодні знайдемо для цього цуцика відповідне місце… — Ми вже знайшли. Песик залишиться зі мною, — глянула на всіх Буба. — Він мене вкусив! — цього разу дідусь блискавично відсмикнув долоню, приглядаючись до зубів собачати, схованих за злиплою від бруду шерстю. — Він вас не вкусив, а розкусив! — вигукнула радісно мати. — Погладь його, Павелку, подивимося, чи не буде в тебе реакції. — Тести на алергени роблять у поліклініці, а не в зоопарку, — сварливо озвався батько, але запхнув пальця в щілину між хутром, звідки видніли крихітні ікла й скрикнув від болю. — Справжній пес! — несподівано зрадів він. — Найсправжнісінький, — у Бубиному голосі забриніла гордість. — У нього є все, крім клички, — утрутилася мати, — його треба назвати… — У нього вже є кличка, — не погодилася Буба. — Це Добавка. — Ти що, жартуєш? — мати ледве приховувала розчарування. — Це анітрохи не поетично… — На щастя, Буба не письменниця, — заступився за онуку дід. — А ти, наприклад, даєш своїм героям такі дурнуваті імена… — дорікнув він дочці, але вона його перебила: — Чого це тобі на думку спало дати йому таку химерну кличку? — Бо вона справжня, — уперлася Буба. — І нам підходить… — Але собаку треба якось нормально назвати, — терпляче нагадав тато. — Я тут подумала, — вела своєї Буба, — що нам на додачу до всього хіба що пса бракує. Бубині слова викликали певний ентузіазм у батьків і гнів Бартошової. — Даруйте собі таке ім’я, — образилася вона. — Але ж це не вас кликатимуть, а собаку! — дідусь першим погодився на Добавку. — Усі в цьому домі кричатимуть «добавка!», а я носитиму вам нові тарілки зі стравою… — Це Добавка з великої літери, — квапливо пояснив батько, якого теж вдалося переконати, і Буба полегшено перевела подих. Несучи песика до своєї кімнати, вона чула суперечку, яка вперше об’єднала дідуся та її батьків. — Цікаво, як ви вимовляєте великі літери, — розгнівано буркотіла Бартошова. Вона дивилася на Добавку так, наче то були реберця найгіршого гатунку. — Зробимо по-іншому, — запропонував батько. — Додаткову порцію називатимемо «додаток», а Добавка залишиться лише для собачки. Але прошу тебе, Марисю, — він благально глянув на дружину. — Щоб ця Добавка не спала з нами в ліжку. — Гм, — сердито відгукнулася та, — твоє прохання, Павелку, здається мені дивним, бо останнім часом ти нічого проти якихось добавок не мав. На додачу, значно гірших. Хоча, — мати знайшла компроміс, — шерсть нашого собаки й волосся цієї офіціантки однаково скуйовджене. — Але ж, Марисю, — заперечив батько, — наш пес набагато гарніший! — Чув? — звернулася Буба до цуценяти, що обнюхувало кожен куточок кімнати, — от ти вже й «наш пес». Ласкаво просимо додому! * * *

Ветеринар усміхнувся до Буби й привітав її зі здоровою й гарненькою сучкою, у жилах якої, на його думку, текла кров хорта, дога й спанієля. Бубу не настільки вразила генетика Добавки, наскільки її стать. — То Добавка — сучка? — перепитала вона. — Дуже гарненька сучка, — відказав ветеринар, миючи руки, — і виросте чималенькою гарною панночкою, — пообіцяв він, необачно відкриваючи іншу таємницю собачки. Уся родина захоплювалася її мініатюрною досконалістю, словом, усі погодилися на маленького песика, тоді як… — Не переймайся, — заспокоював її Мілош, коли обоє повільно поверталися із клініки, — у мене теж була така сама проблема. Моя перша знайда, Потіха, це ж п’ятдесятикілограмова вівчарка, яка в житті не пасла жодних овець і має за батька гігантського шнауцера, а за матір якусь сучку-велетку. А коли я приніс її в кишені куртки, вона теж була манюня. — Але як їм про це сказати, — не вгавала Буба. — Ти їм узагалі не скажеш. Виросте, то й самі побачать, — порадив Мілош. — І що тоді? — майбутнє аж ніяк не видалося Бубі далекою перспективою. — А тоді вони її вже так любитимуть, що Добавка буде для них найважливішою. Не матиме апетиту — усі теж його втратять. Як повернеться із прогулянки з пораненою лапою, половина родини помчить до аптеки на край міста, тієї, що чергує вночі, щоб купити собаці ліки. — А в тебе все саме так? — запитала Буба. — Авжеж. Коли в мене був грип, мама тричі забувала купити мені мікстуру. А коли в собаки виникла підозра на глисти, йому забезпечили повний курс лікування та ще й вітамінізоване харчування. — Цікаво, чи Добавка теж такого дочекається. — Звісно, навіть швидше, ніж ти думаєш. — І що сказав про нашу Добавку лікар? — допитувався дідусь, даючи можливість веселому цуцикові гострити зубенята об його литки. — Наша крихітка здорова? — запитав він песика, безуспішно намагаючись його погладити. — Здорова, — відказала Буба, і дідусь, мати й батько, зайняті годуванням і погладжуванням Добавки, полегшено зітхнули. І Буба подумала, що Мілош дуже розумний. Хтозна, чи не найрозумніший з усіх її однокласників. * * *



Телефон задзеленчав несподівано. Саме в той момент, коли Буба купала Добавку. Вона його навіть не почула, бо намилюючи песика, повторювала англійські слова й мала у вухах слухавки плеєра. — А-а-а, telefone for me! — зрозуміла вона дідові жести і, замалим не виливаючи цуцика разом з водою, подалася до апарата. — Йолька? — почутий голос колишньої подруги здивував її більше, ніж дзвінок від якоїсь американської кінозірки… — Чи в мене є час? Та певне, що знайду, якщо це важливо. Заходь, найкраще за годину. Ще кілька місяців тому вона б зраділа цьому дзвоникові більше, ніж квиткові на концерт Стінґа. А може, навіть більше. Зараз відчувала хіба що прикре здивування. Відвідини подружки, колись такі бажані, зараз її трохи непокоїли. Бо навіщо вона Йольці, якщо та зараз помічала її лише тоді, коли поруч із Бубою був Мілош? — Бубо, тут якась пані до тебе! — повідомив про Йольчин прихід дідусь. — Привіт, — промовили її кармінні вуста. — Старенький мене більше не пізнає? Певне, зле бачить, якщо назвав мене панею, — вона без угаву базікала, цікаво роззираючись довкола. — У вас німого не змінилося, — заявила вона трохи згодом. — Тут завжди так затишно, — додала Йолька й скрикнула від болю. Добавка напала без попередження, керуючись виключно своїм собачим чуттям. Запахи, що линули від Йольки, викликали в неї лють, бо сучка кусала без кінця, агресивно накидаючись на литки, обтягнуті брюками від Гуччі. — Прибери цю гидоту! — кричала Йолька, доки занепокоєний дідусь не прибіг на порятунок, причому Добавці, а не покусаній жертві. — Прошу не казати так про Добавку, — зажадав він безапеляційним тоном і голосно грюкнув дверима, забираючи із собою цуценя. Йолька зручно вмостилася на Бубиному ліжку, пильно оглядаючи стіни. — У тебе ніде немає Мілошевого фото? — запитала знехотя. копирсаючи довгим лакованим нігтем під іншим. Буба вдала, наче не чує. — У тебе якісь проблеми? — запитала вона. Дівчина сіла в плетеному кріслі, дивлячись на струнку Йольчину фігуру, яка елегантно розкинулася на її незастеленому ліжку. — Ні. Зрештою, знаєш, якісь там негаразди є, — Йолька силкувалася виглядати байдужою. — Йдеться про хімію. Ні для кого не секрет, що Піпетка хоче мене завалити. Я не приховую, що в неї є на це причини. Вона так ревнує до свого чоловіка… — Що? — А хіба я тобі не казала? — Йолька закинула ногу на ногу. — Її чоловік — керівник нашого театрального гуртка. Ну, може не нашого, але він займається молодіжною сценою, і коли наш харцерський загін підготував виставу… Ми її ще не грали, — пояснила вона, — то чоловік Піпетки приходив на репетиції й узагалі… Я грала головну роль, природно, що доводилося з ним консультуватися. Якось, коли я саме була в його кабінеті, прийшла Піпетка… ну, розумієш… — Йолька таємничо замовкла й промовисто глянула на Бубу. — Помста буває солодкою, — закінчила вона пошепки. — А цей її чоловік… Він… ну, якось тебе скривдив? — Буба пригадала всі прочитані нею мамині книжки, у тому числі першу, «Спокушена школярка». — Ні-і-і, ти що! — спохмурніла Йолька. — Це настільки порядний йолоп, що він не лише не завдав мені шкоди, але ще й прогнав з кабінету зі словами, що в нього немає часу на дурниці. На талантах анітрохи не розуміється. Порадив мені ходити на уроки дикції. Уявляєш? Буба не могла уявити, щоб хтось міг знущатися з такої привабливої істоти як Йолька, проте люди бувають різні. — А чому ти вважаєш, що Піпетка тебе переслідує? Узагалі-то у всіх у класі проблеми з хімією… — Особливо в тебе! — зневажливо кинула Йолька. — Таке скажеш! — Мені просто пощастило, коли я отримала цю п’ятірку, — Буба вирішила не розповідати Йольці правди. Особливо тому, що довелося б говорити з нею про Мілоша, а цього вона б ніколи не зробила. Адже колись вона так щиро розповіла їй про свої почуття до Адася, а вже наступного дня… — З ким ти готуєшся до хімії? З Мілошем? — Йолька знехотя бавилася золотим браслетом. — Т-т-так. — От-от. Я теж хочу з вами повчитися. У мене ще є можливість зарахувати перший семестр. Але мені потрібна дружня підтримка. — Але ж Адась… — почала Буба. — Ой, припини, — Йолька скривилася. — В Адася свої проблеми і він має їх вирішити. Зрештою… Якщо тебе це цікавить, то я його вже відпустила… Давня любов не минає, га? Ну, то що з хімією? — Мені шкода, але я з Мілошем не займаюся хімією. Сама я теж не надто на ній розуміюся, тож тобі нічим не допоможу. Поговори з ним про це сама, — Буба не впізнала власного голосу. Він був рішучий і гострий, як Добавчині зуби або свисток у чайнику пані Пенцикової. І цим Буба дала зрозуміти колишній подружці, що їхня зустріч скінчилася. — Мені треба йти до крамниці, — сказала вона, відчиняючи перед ображеною Йолькою двері. — Бубо! — зрадів дід, що встиг уникнути удару дверима, під якими він, як завжди підслуховував. — Ти мусиш іти до крамниці! — задоволено посміхнувся він. — Я вас проведу, пані, бо в цьому домі живуть небезпечні тварюки, — заявив він Йольці. — Я це помітила, — в’їдливо озвалася та. — Це добре, — широко посміхнувся старий, — розумна людина завжди повинна помічати, що діється навколо неї. Коли за Йолькою зачинилися двері, Буба глянула на дідуся із прихованим сумом. — Це була Йолька, діду, — тихо проказала вона. — Я знаю, — похитав головою пан Генрик. — Я ж бо, онучко, розумна людина, і завжди помічаю, що діється довкола мене, — закінчив він, посміхаючись, а в його очах видніла сімдесятип’ятилітня мудрість. * * *

«Про нашу родину можна сказати, як про цей місяць: у березні сім погод надворі», — написала Буба у своєму щоденнику. За вікном ніщо не віщувало змін. На клумбі перед будинком лежав той самий сніг, що й у лютому. Біля турніка, на якому всі витрушували килими, стояли ті самі «витрушувачі» в турецьких кожушках. Їхня постійна присутність змушувала мешканців будинку посилено користуватися порохотягами: варто було наблизитися з килимом, як у дворі вибухала сварка. Фікуси пана Копішка розросталися на сходовому майданчику, немов ліани в тропічних джунглях, і чи надворі був березень, чи ні, міг сказати лише Бубин календар. Добавка росла так швидко, що Бартошова, потайки від решти членів родини, щодня давала їй подвійну пайку в мисці з написом «Добавка». Коли вона думала, що ніхто її не бачить і не чує, то нахилялася над собачкою й шепотіла їй на вухо якісь таємничі слова, від яких та виляла хвостом. Буба з дідом уже давно зрозуміли, що Добавка, яка перетворилася на постійного відвідувача кухні, виконувала дві ролі: стала об’єктом любові Бартошової й дегустатором усього, що готували руки вмілої куховарки. Ну, і ще однією безсумнівною зміною на Звіринецькій, стало те, що Маньчаки, які приходили щовівторка о сімнадцятій, скасували ці зустрічі. Вони більше не приходили о звичній порі, бо їм пояснили, що в цей день їхня суперниця ходить на побачення з Мілошем. — З отим старезним поетом? — здивувалася навіть Маньчакова, а дідусь похитнув її знання літератури, рішуче заявивши, що Мілош зовсім не старезний і не має жодного відношення до поезії. Вівторки стали для Буби особливими, бо в цей день дідусь купував уранці сирник, який дві хвилини по сімнадцятій піддавався процесові негайного знищення. Його поглинали під акомпанемент октету, що виконував сучасну музику, і це давало Бубі можливість створити інтимну атмосферу. Батьки й дідусь самі делікатно зачиняли двері до її кімнати. Так було ввічливіше й зручніше. Буба полюбила ці ледачі вівторки. Навіть якщо Мілош примушував її вчити складні органічні сполуки або пояснював нудні зміни, що відбуваються з інфузорією-туфелькою. Якось він навіть сказав, що приклад з туфелькою найкраще ілюструє Йолька. Але про Йольку й Адася вони майже не розмовляли. Коли одного дня Буба мимохідь запитала про спільне вивчення хімії, Мілош посміхнувся й відповів, що не всі пропозиції для нього прийнятні. Це було так по-чоловічому. Ця його усмішка й рішучість, з якою він зумів відмовити найвродливішій дівчині в класі. Невдовзі з’ясувалося, що її краса більш відносна, ніж Ейнштейнова теорія, бо окрім Буби й Адася насправді ніхто Йолькою не захоплювався. А ще безсумнівна перевага вівторків полягала в тому, що коли Буба з Мілошем не зубрили математику чи хімію, не обговорювали видів птахів та їхній розвиток чи не обмінювалися кінологічним досвідом стосовно дресирування собаки породи пес, то просто разом мовчали, слухаючи улюблену музику. Усі дівчата в класі, крім Агати, не лише помітили Мілоша, але й вочевидь його оцінили. Воно й не дивно. У ньому було щось справжнє, він умів без понтів носити фірмові джинси. А ще з останнього учня в класі раптом вирвався вперед і став третім після Кшися й Буби. Цей приголомшливий результат він отримав завдяки Бубі, бо та завжди вірила, що Мілош зможе, якщо захоче. Мабуть, тому його мама, яка здогадалася про причину спалаху синових амбіцій, ставилася до Буби з величезною симпатією, можливо, навіть, більшою, ніж її син. Здавалося, Бубі нічого, справді нічогісінько не бракує до повного щастя. Вона й сама так уважала. Але це була не до кінця правда. Бо якби Буба могла комусь розповісти про свої бажання, цей «хтось» дізнався б, що дівчина не зовсім упевнена у своєму щасті. Їй хотілося б вірити в те, що це щастя ніколи не закінчиться й завжди асоціюватиметься з іменем Мілош, обличчями любих батьків та здоров’ям діда Генрика. Що це щастя спатиме собі спокійненько тут, на Звіринецькій, тихенько, як Добавка, згорнувшись клубочком. Проте цієї певності Буба ніяк не могла в собі відшукати, і мабуть через це не була щасливою до кінця.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка