Барбара космовська буба півтори партії



Сторінка1/10
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.08 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Annotation


Якщо тобі шістнадцять років, твоя мати — відома письменниця, батька частіше можна побачити на телеекрані, ніж удома, а старша сестра постійно заявляє про своє бажання стати кіноактрисою, життя здається не таким уже й легким. На щастя, у Буби є ще дідусь Генрик, а в того — свої пристрасті, наприклад, гра в бридж. Ну, і улюблені джинси й мартенси. Захоплива й сповнена теплого гумору книжка про відкриття світу дорослих, пошуки дружби, перше кохання, гіркоту поразок та маленькі й великі перемоги над собою. Барбара КОСМОВСЬКАПІВТОРИ ПАРТІЇЗАПЕКЛИЙ АТЕЇСТ ПОЧИНАЄ ДІЯТИГІЛКА НА ГРУДЯХХЛІБ НЕ НАДТО НАСУЩНИЙНА ЗАХИСТІ ШЕДЕВРУЧАС НА СЦЕНУГРИБОЧКИ ДЛЯ ДУШІМАЛЕНЬКИЙ УСПІХЛЕВ ЗІ ЗВІРИНЕЦЬКОЇ ВЗУВАЄ МАРТЕНСИФАНАТКА ФІТНЕСУГОРА ЗАГОВОРИЛАХЕПІ-ЕНД ІЗ "ТРАБАНТОМ”НІКОЛИ НЕ ВІР ШАХРАЯМ!КАМІНЕЦЬ У МАРТЕНСІМЛИНЦІ — ЦЕ ВАМ НЕ КОЖУХКУХОННЕ ПЕКЛОГУРУ НА ТЕЛЕФОНІЗОЛОТА СЕРЕДИНА ПАНА МАНЬЧАКАДОБАВКА НА ДОДАЧУУ КОЖНОГО СВОЇ ПРОБЛЕМИСВІТЛО ДОЛАЄ МОРОКДРОЗДИ ПРИЛЕТІЛИДІВЧИНА ВАРТА, ЯК НАЙКРАЩА КАРТАПро автора

notes12

Барбара КОСМОВСЬКА
БУБА


ПІВТОРИ ПАРТІЇ


Буба не була ані дуже вродливою, ані негарною. Не була й надто високою, хоча низенькою її теж не назвеш. Можна було б сказати, що вона товста, проте насправді гладкою вона також не здавалася. Деякі продавчині навіть зверталися до неї «крихітко», коли дівчина приміряла чергову пару джинсів. Бо Буба ходила лише в джинсах. Так, ніби в усіх крамницях з лахами продавали виключно вилинялі й витерті «Левіси». Через оті джинси найбільше гнівалася Бубина мати. — І коли ти лише виростеш із цих жахливих штанів? — питала вона щоразу, натрапляючи на доньку в їхньому просторому помешканні на третьому поверсі багатоповерхівки на вулиці Звіринецькій, у якому, проте, не бракувало пожильців. Буба не вдавалася в дискусії, бо не збиралася ні з чого виростати. Тим більше, що її дорослішання ніхто з родичів, певне, й не помітив би. Дівчина не раз замислювалася, чи хтось у сім’ї знає, як її звуть насправді. Про всяк випадок нікому не задавала цього незручного питання. Зрештою, байдуже, яке її справжнє ім’я, якщо його взагалі не використовують. Щось схоже відбувалося і з Бубиним прізвищем. Теж незручним. Завжди її запитували про маму або тата. «Дитинко, ти випадково, не донька цієї відомої письменниці?». Або: «Це твій татко веде передачу «Обрій надії»? Цю програму про хворих на серце?». А Буба знала, що вона донька аж ніяк не «випадково», та ніколи не вимовляла цього вголос. — Я? — удавала вона в таких ситуаціях щире здивування. І люди приймали це лаконічне пояснення й більше не мучили запитаннями таку посередню людину, як Буба. Вона чудово пригадувала кошмар під час поїздки зі своїми знаменитими батьками на відпочинок. Буба просто повинна була навчитися зберігати анонімність. Коли поруч були батько з матір’ю, вона перетворювалася на об’єкт суворої критики численних шанувальників їхніх талантів, котрі були гірко розчаровані тим, що Буба виглядає так, а не інакше, а до того ж не настільки розумна, дотепна й вродлива. Якби ж то йшлося лише про вроду! Буба відчувала, що від неї очікують усього, чим природа обдарувала її батьків аж надто щедро. А може, навіть трохи більшого. Вона швидко зрозуміла, що мусить боротися за власне право залишитися Бубою. Подобається це комусь, чи ні. Тому щоразу, коли вона не признавалася до свого відомого прізвища й тим самим відмовлялася дати комусь автограф, дівчина відчувала себе знаменитою актрисою після чергової вдалої вистави. Зараз вона теж так почувалася. Проте цього разу Буба нікому не збрехала, не зіграла жодної зі своїх чудових ролей, а просто поверталася з ліцею, стусаючи каменюки носаками мартенсів. Водночас уявляла собі, що коли переступить поріг рідної домівки, її відразу огорне атмосфера загального зацікавлення. Пролунають важливі запитання: Ти зголодніла? Як ти написала контрольну з фізики? Що думаєш про нові квіти на балконі пані Пенцикової? Або інші, які стосуються, наприклад, хатніх справ, у яких її голос виявиться вирішальним. Важливо, аби Бубу запитували й очікували її відповідей. Дівчина натиснула на кнопку домофона. Знову забула вдома ключі. — Знову забула ключі? — почувся невдоволений голос Бартошової. Двері із глухим рипінням відчинилися, і Буба усвідомила, що окрім їхньої хатньої робітниці ніхто ЇЇ ні про що більше не запитає. І їй не доведеться нічого вигадувати. * * *

— Як добре, що ти вже прийшла, сонечко. Будь ласка, принеси мені срібні шпильки з комода. У мене зустріч із читачами, а я так жахливо виглядаю! — у материному голосі забриніла незрозуміла Бубі скарга. Мати виглядала чудово. У неї було прекрасне, горіхового кольору, волосся, таке густе й блискуче, що навіть брильянтові шпильки виглядали б на ньому як дешевенькі скельця. — Бубо! — перелякано глянула на неї мати. — У тебе нині день народження? — Був учора. — Боже! Дитинко! Чому ти нам не нагадала? — Бо вас не було. — Справді. Нас учора не було. Але дідусь був… — Дідусь навіть про власний день народження не пам’ятає. — Боюся, ти маєш рацію. — А я боюся, що ні! Я пам’ятаю не лише про власний, але й про твій, Маріє, — дідусь стояв у дверях. Окуляри на носі перехнябилися, на сивій голові панував безлад. — Якщо так звані нащадки можуть бути старими, то ти — саме той випадок, — продовжував він. — Твій онук Францішек сам тобі про це скаже, щойно в нього проріжуться зуби. Буба заплющила очі. Будь-яка згадка про онука викликала в матері істерику. Цього разу її не сталося, мабуть, через старанний, щойно зроблений макіяж. — Тобі не вдасться мене рознервувати, — запевнила вона, зберігаючи кам’яний вираз обличчя. — Я не сперечатимусь зі старим, який у житті надбав хіба що хворобу Альцгеймера. — І погану дочку, — додав добряче ображений дідусь. Він хотів щось докинути, але дзвінок у двері пригасив його полемічний запал. — Кого це знову принесло? Бубо, золотко, відчини. Я вже запізнилася, — про всяк випадок мати схопила торбинку. — Бартошова дасть вам обідати. Скажи батькові, що я повернуся до восьмої. Про що це я забула? — вона нервово крутилася перед дзеркалом. — Про наш сьогоднішній бридж, Марисю! У дверях стовбичило подружжя Маньчаків. Пані Віолетта виглядала так, немовби пан Вальдек зняв її з обкладинки журналу для підлітків. Довгі смугасті гетри закривали могутні стегна. Шию затуляло вилиняле боа, а голову прикрашав кокетливий капелюшок, усіяний блискітками. — Ви запросили нас на бриджа, — спокійно нагадав Маньчак, стягаючи із дружини білу кролячу шубку. — Це кінець. — Мати в розпачі сіла на поламаному кріслі, яке невипадково називали «Людовиком». — Як мені відмінити зустріч у бібліотеці? — Там, напевно, нікого немає, — припустила Маньчакова. — На останній зустрічі з тобою теж було лише троє людей. — Але це була зустріч у в’язниці, — виправдовувалася мати. — До того ж, у чоловічій, а я пишу жіночі романи. — То хто, власне кажучи, прийшов на зустріч із тобою? — зацікавився дідусь. — Ну… — мати глибоко зітхнула. — Якийсь трансвестит, бібліотекарка й старша куховарка. Було ще кілька в’язнів… — зніяковіло пояснювала вона. — Певне, це їх покарали, — зробив висновок дідусь і дипломатично подався до своєї кімнати. — То що з тим бриджем? — не здавався Маньчак. Він стояв із записником, у якому нотував усі поразки Бубиних батьків протягом останніх десяти років. — Ну, не знаю… Бубо… — мати несміливо глянула на доньку. — Може, зіграєте з дідусем. — З яким дідусем? Бо коли йдеться про пана Генрика, то я пас, — кинула пані Віолетта. — А чому це «пас»? — дідова голова знову з’явилася у две рях кімнати. — Останнього разу ми вас із Бубою так розгромили, то тепер уже й «пас»? — єхидно засміявся дідусь. У передпокій вийшла Бартошова. Побачивши паруючу супницю, усі замовкли. — Обід, — замогильним голосом промовила вона, залишаючи за собою аромат сушених грибів. — Тоді ми залишаємося, — вирішила Маньчакова. — Зіграємо з Бубою та паном Генриком. Зрештою, яка різниця, у кого ми виграємо, правда, любий? Ще тільки дві партійки, Бубо. Два робери й підемо додому, — обіцяла пані Віолетта, нервово збираючи карти й роздаючи їх. — Не лови ґав! — нагадав Бубі дідусь. Він був сердитий після останнього програшу, і Буба знала, що наступного тижня він звинувачуватиме її в помилці. Навіть перед Бартошовою. — Завтра мені відповідати з англійської, — сказала Буба, аби щось сказати. — Якщо відповіси так, як зараз граєш, то опинишся без сімки. Тобто залишишся на другий рік у тому ж класі, — дідусь знову люто сіпав кінчик вуса, що мовою родини означало цілковиту відсутність очок. — Я не приховую, що мені треба ще займатися англійською, — навіть глухий почув би в Бубиному голосі волання про допомогу. — Бриджем теж, — буркнув дідусь. На вустах Маньчакової розквітла тріумфальна посмішка. — Граємо, ну ж бо! Граємо! — квапила вона, удаючи малу дівчинку, готуючись завдати суперникам вирішального удару, що перетворений на стовпчик цифр, міг би стати одним із найпереможніших записів у нотатнику пана Вальдека. Так, напевне, і сталося б, коли б не задзеленчав телефон. — Не бери слухавку, Бубо! — вигукнула пані Віолетта, притуляючи карти до грудей, неначе побоюючись, що телефон відбере всі її бриджеві трофеї. — Це ж півхвилинки, — пообіцяла Буба й побігла на звук невгамовного дзеленчання. Дівчина повернулася щаслива. — Наречений? — увічливо поцікавився Маньчак. — Ні. Це пані Коропова із третьої квартири. — Напрошується в якості закуски? — пожартувала Маньчакова, яка обожнювала заливного коропа. Вона сиділа замріяна, і довгим нігтем погладжувала трефового короля. — Ні. Вона просить, аби ви дали їй дорогу. — Куди? — пан Вальдек підвів очі, сповнені щастя. У них справді були чудові карти. — До рибної крамниці, — урвав дискусію дідусь, дужче сіпаючи вуса. — Бо ви їй перегородили дорогу. Своєю машиною, — урочисто закінчила Буба. — Вона вимагає, аби хтось негайно прибрав авто, бо вона поспішає до аптеки. — Яка невихована жінка! — обурилася пані Віолетта. — Якщо вона стільки витримала, то могла б ще трохи почекати. Люди настільки нетерплячі, що просто слів бракує. — Вона хотіла подзвонити до поліції, бо каже, що це вже втретє, — Буба зі стоїчним спокоєм спостерігала за поразкою Маньчаків і тим невимовним болем, з яким вони підводилися зі стільців і розставалися з козирями, викладеними рівненьким рядочком. — А я стільки разів просив тебе, щоб ти здала на права, — мстиво нагадав Маньчак. — Я спокійненько розіграв би цю партійку. — Може, й так, зате не мав би чим повернутися додому, — ледь не плакала Маньчакова. Усі мусили погодитися з її аргументом. Адже відомо було, що вона сім разів намагалася скінчити курси. Завдавши при цьому шкоди сімом автомобілям та двом інструкторам. Зараз вона шукала капелюшок і здавалося, от-от розплачеться. Новий телефонний дзвінок примусив Маньчаків швидше збиратися. Буба полегшено зачинила двері за роздратованою парою. Цього разу телефонував батько. — Дай мені його, — зажадав дідусь. — Тобі відомо, як жахливо грала сьогодні Буба? Це просто неймовірно, як ви занедбали дитину! — кричав він у слухавку. Лише за дверима своєї кімнати Буба відчула себе в безпеці. Зняла мартенси, які досі тримали в ув’язненні її змучені ноги, і залізла під кольоровий плед. Дозволивши собі вперше за цілий день розкішну хвилину блаженних лінощів, вона подумала, про що можна мріяти о пів на одинадцяту вечора, після жахливого вечора з Маньчаками та перед не менш жахливим ранком у ліцеї. Зате, понишпоривши під подушкою, Буба сказала собі, що в неї є чудова книжка, на яку очікує півкласу. Заради дружби я мушу прочитати її до завтра, вирішила дівчина, і навколишній світ видався їй майже досконалим. Майже, бо шістнадцятирічний життєвий стаж навчив її з обережністю захоплюватися світом, який готував їй тисячу непередбачених ситуацій, котрі тут, на Звіринецькій, траплялися постійно.

ЗАПЕКЛИЙ АТЕЇСТ ПОЧИНАЄ ДІЯТИ


— Як я виглядаю, Бубо? Цей светрик достатньо обтислий? Бубина матуся від ранку крутилася перед дзеркалом, приміряючи безліч речей. Буба подумала, що коли й далі так піде, мати досягне стану повної відсутності білизни, залишаючись навіть без тоненької комбінації, а це дещо суперечитиме ідеї зустрічі, організованої ксьондзом Кореком. — А може, занадто обтислий? — засумнівалася мати. Але ненадовго. — Власне кажучи, ні, — вирішила вона, зробивши перед дзеркалом кілька піруетів. — Саме те, що треба. Крім того, ксьондз Корек любить пурпуровий колір. Буба приглядалася до неї, примруживши очі. Не вперше мати в присутності доньки розмовляла сама із собою, своїм тілом, колготами й пурпуровим светриком. Але вони настільки рідко зустрічалися вдома, що дівчина була вдячна їй навіть за постать у дзеркалі, яка час від часу зупиняла погляд на доньці, очікуючи схвалення в таких важливих справах, як колір шарфика, котрий мати саме приміряла. — Без нього краще, правда, Бубо? — вона поглядала на годинника. І Буба знала, що переддзеркальна аудієнція невблаганно наближається до кінця. — Ф’ю-ф’ю-ф’ю! — свиснув батько, який несподівано з’явився у дверях і, як завжди, повів боротьбу зі своїм портфелем за право першості ввійти додому. — Зараз я вгадаю! Сьогодні в публічному будинку «Золота Лола» лекція на тему «І я збочила із праведного шляху». Батько в останній момент помітив Бубу. Ледь зніяковів, але донька заспокоїла його поглядом, котрий стверджував, що існування домів розпусти не в стані порушити світ її цінностей. — Я йду до ксьондза Корека, — набурмосилася мати. — Твої жартики абсолютно недоречні. — У такому випадку, твій одяг теж, — усміхаючись, зауважив батько. — Хоча… — розумував він, силкуючись зняти черевики, — ксьондз Корек, напевне, любить такий обтислий пурпур… — А звідки тобі про це відомо? — мати завжди дратувалася, коли батько, запеклий атеїст, намагався коментувати її філософські погляди, зокрема ті, що стосувалися релігії. З кухні визирнула Бартошова. — Риба! — голосно сповістила вона. Буба подумала, що якби риба, про яку всім нагадала Бартошова, була ще жива, могутній голос домробітниці безсумнівно вбив би її. — То нині п’ятниця? — здивувався батько. — Тебе це не повинно обходити, — холодно проказала мати. Вона вважала, що справжній атеїст має бути послідовним у своїх переконаннях, так само, як істинний католик. — Я щось не те почув? — з дідусевої кімнати визирнули пишні вуса. — Знову риба? Навіть під час війни я харчувався більш різноманітно! Якщо пам’ять мене не зраджує, учора теж була риба! — Ні, дідусю, — заперечила Буба. — Учора лише пані Коропова дзвонила. — То й що! — дідусь був помітно роздратований. — Я ненавиджу таку кулінарну одноманітність. Під час війни… — Під час війни ви були у Франції, — нечемно втрутилася мати. — До всього, ще й з тією хвойдою, заради якої татко покинув свою першу дружину, Марисину маму, — мстиво додав батько. — Моя перша дружина зовсім не була Марисиною матір’ю, — дідусь намагався змінити тему аж ніяк не на кращу. — І ви мешкали із цією хвойдою над готелем «Асторія», у якому не діяли окупаційні закони, — безжально продовжувала мати. Вона, мабуть, розправилася б з усім дідусевим минулим, якби не годинник. — О Боже, я мушу бігти! — згадала вона, змагаючись із затісними туфлями. Вона цьомкнула Бубу, погладила чоловікову чуприну й залишила після себе легеньку хмарку парфумів. — Моя доня пообідає зі мною? — на відміну від дідуся, батько не протестував проти риби. Він з’їв би її цілу купу. У нього вочевидь був чудовий настрій. — А тестя не запрошуєш? — дідусь посилено шукав причину, щоб посваритися. Походжав передпокоєм і голосно сопів. — Риба мені особливо смакує у вашому товаристві, — запевнив його батько, прямуючи до столу. — Шкода лише, що ви її не любите. — Я Бартошової не люблю, — тихенько прошепотів дідусь, переступаючи магічний поріг їдальні. — Ця лиха жінка колись доведе мене до клінічної смерті. Коли це станеться, — продовжував він, запихаючи за комір лляну серветку, — мій заповіт знайдете ліворуч у секретері. — Заповіт? — батько недовірливо глянув на Бубу. — А що такого в цьому заповіті? Адже у вас нічого особливого немає! — У мене є гідність, — гордовито підкреслив дідусь і зробив таємниче обличчя. — Тому я хотів би спочити у Швейцарії, поруч із моєю другою й коханою дружиною. Твоєю бабусею, — тицьнув пальцем у Бубу, — і твоєю тещею… — заявив він, свердлячи зятя проникливим поглядом. — Не думаю, що це можливо, — не здавався Бубин батько. — Адже матуся-покійниця у своєму заповіті записала, що тато не може знайти вічний спокій поруч із нею. — У неї теж була власна гідність, — тактовно зауважила Буба. — Якщо пан Генрик не обідатиме, то я розповім, де я вас бачила востаннє, — Бартошова височіла над його тарілкою і з огидою придивлялася до розквецяної риби, у якій дідусь бабрався пальцями. — Батьку, ви знову були в «Спортлото»? — З усією пенсією! — закінчила зловтішно Бартошова, гордовито покидаючи їдальню. — Уб’ю цю гарпію. Бігме, колись візьму й уб’ю… — дідусь поблід і, як завжди, коли нервував, захрипів. — Бубо, — батьків голос звучав благально, — я б не хотів, аби мама про це довідалася. Це трохи з моєї вини, бо в середу було моє чергування… — А в інші дні чергую я, — зітхнула Буба, наливаючи дідусеві мінералки. Хрипіння поступово стихало. — Коли ви вже дізналися, скажу вам, що я був за крок до успіху. Наступного разу… — Наступного разу не буде, — рішуче перебив його батько. — Як покарання пробудете дві години на самоті. — Я ціле життя пробув на самоті, а він вирішив покарати мене двома годинами, — буркотів дідусь, готуючись вийти з-за столу. Буба не могла заприсягтися, але була майже впевнена, що перш ніж повернутися до своєї кімнати, дідусь висолопив у бік Бартошової свого чималого язика. — Як твої справи, Бубо? Усе гаразд? Буба подумала, чи батькові спало коли-небудь на думку, що кожну розмову він починає однаково. Ніби щойно повернувся з далекої подорожі. Запитання, чи все в неї гаразд, було загальним, і аж ніяк не заохочувало Бубу до звірянь. Що їй було відповісти? Що не все гаразд? Що батько вже тричі переносить їхню поїздку на Віслу? Що вчитель англійської по-англійськи кепкує лише з Буби, і що вона по-англійському йде з уроку? Нарешті те, що Адась, той самий, з яким Буба знайома з дитсадочка і якого любить, почав зустрічатися з Йолькою? І що він навіть не подумав піти з Бубою на «Міс Сайгон», хоча в неї були два квитки? Окрім цього короткого списку скарг, усе було якнайкраще. По-старому. Без карколомних поворотів долі, без приголомшливих і неймовірних ситуацій, від яких перехоплювало би подих. Батько більше не чекав на Бубину відповідь. Він завзято шукав щось у своєму портфелі, й за мить полегшено перевів подих. — Знайшов, — зрадів він, витягнувши якісь папери. — Тобі першій скажу. Я вестиму нову програму. Сценарій простий, зате завдання складне. — Телевікторина чи якесь інше шоу? — Буба знала, що розмова про неї закінчилася. Тепер настав час батька, заповнений докладною розповіддю, яка перенесе його в атмосферу телестудії. — «Повір мені». — Що? — здивувалася Буба. — Бубо, це така назва. «Повір мені» — організовуватимемо зустрічі перед камерою людей, котрі перестали вірити одне одному. Я повинен стати між ними посередником, зробити все для того, щоб у телестудії з’єдналися їхні долоні, серця й сумління… — аж сяяв батько. — Жахливо, — коротко відгукнулася Буба, відкушуючи шматок пирога. — Жахливо? — не зрозумів тато. — Чому ти так думаєш? Усі переконані, що нас дивитимуться тисячі людей… — Будь-яке «ридання на екрані» просто огидне. Це гра на людських почуттях. Противний, паскудний ексгібіціонізм ціною максимальної кількості глядачів. — Буба знала, що вона справляє батькові прикрість. Він спантеличено дивився на неї. — Ексгібіціонізм? Що ти, дитино? Ти навіть не уявляєш, як можна допомогти людям стати відвертішими щодо себе й інших. — А ти хотів би бути відвертим на очах усієї Польщі? — Буба уважно глянула на тата. — На очах пані Коропової, пана Миготка чи Кшивицьких з нашого поверху? — Ну… — замислився батько. — У деяких випадках… Хіба я знаю?… Але напевне бувають такі моменти… — Тоді чому, коли ви сваритеся з мамою, то зачиняєте двері до своєї кімнати? — Ну, це інша справа. — Коли миритеся, то теж волієте залишитися без свідків. — Але ми з мамою… — Авжеж. Ви ж ніколи не сваритеся, — докінчила Буба, залишаючи батька наодинці зі сценарієм.

ГІЛКА НА ГРУДЯХ


— Ти підлий і несправедливий! — хлипала Бубина мама, а її голос легко долав тонкі стіни спальні й долинав до віддаленої кімнати, у якій Буба безуспішно намагалася підготуватися до дискусії на тему «Згода будує, а незгода руйнує». Голос тата чудово прослуховувався крізь тонкі двері. — Ти дещо забула! — уже вкотре вигукував він. — Можеш собі швендяти до ранку, але є певні принципи! Коли вже кажеш, що повернешся о десятій, то повертайся! — Колись я взагалі не повернуся! — захищалася мати, що занадто голосно, як на даму, шморгала носом. — Ти класичний тиран! — продовжувала вона, не стишуючи свого альту. — Я теж важко працюю й ледве встигаю крутитися, щоб ти міг їздити своєю «Вектрою»! — Я можу ходити пішки! — батько вочевидь не був зацікавлений мирним розв’язанням конфлікту. — Але коли я не повертатимусь додому, або приходитиму після півночі… — пролунала його погроза. Пекло продовжувалося, і Буба у відчаї сягнула по навушники. Зрештою, завдяки цим скандалам вона знала напам’ять усі найвідоміші концерти для скрипки з оркестром. Вона не встигла увімкнути диск. У дверях стояв дідусь і голосно шепотів: — Ця сварка гірша, ніж попередня. Перед нами тиждень тиші. — Менше, — так само пошепки відповіла Буба. — Помиряться післязавтра, бо підуть разом до театру. — Можуть не піти, — вів своєї дідусь. Немовби підтверджуючи його слова, мати істерично підвищила голос. — Нікуди я з тобою не піду! — зарікалася вона крізь сльози. — Підуть, — переконувала дідуся Буба. — 3 великої хмари малий дощ. — А що сталося? — Учора маму з міста привіз пан Мишка, той суддя, з яким вона була на прем’єрі «Феміди в літературі». — Красунчик! — цмокнув дідусь, але швидко замовк, бо до нього наближалась Бартошова. — Замість того, щоб підслуховувати, могли б і в магазин піти. Нині будуть гості, треба приготувати шведський стіл. — То в нас є шведський стіл? — щиро здивувався дідусь. — Ось список і гроші, — безапеляційним тоном наказала Бартошова. — І пильнуй дідуся, Бубо, щоб він знову кудись не зник, як останнього разу. — Останнього разу зникла моя донька Марія, — нагадав дідусь трохи ображеним тоном і подався шукати черевики. Прогулянка засніженими вулицями між магазинами належала до його улюблених занять. Роздивляючись вітрини, він тішився, як дитина. Особливо полюбляв спортивні магазини й крамниці іграшок. Погано реагував лише в чергах у продуктових, зате супермаркети, де можна було ходити з кошиком, викликали в нього повагу. Найдужче дідусь цінував відділ алкогольних напоїв. Продавчині добре його знали й відразу з’являлися, почувши за полицями його гучний голос. Вони розуміли, що він нічого не купить, але старенький був просто чарівний і так цікаво розповідав про довоєнні горілки, що невдовзі його оточувала юрба покупців, неначе дідусь проводив у супермаркеті екскурсію. Цього разу Буба нервово зиркала на годинника, а тоді благально дивилася на діда. — Прийдемо сюди завтра, — обіцяла вона йому, ніби той був вередливою дитиною. — Бартошова нас уб’є, — погрожувала дівчина, марно силкуючись припинити дідів монолог. Коли нарешті, після тривалих суперечок, вони вийшли із крамниці, Буба не приховувала свого розчарування. — Мені так залежало на тому, щоб встигнути… — промовила вона ледь не крізь сльози, — а тепер уже запізно. Дід поглянув на онуку, немовби вперше її побачив. — Куди встигнути? — поцікавився він. У дідусеві вочевидь озвалися приховані докори сумління. — Байдуже. У мене однаково жодних шансів, — Буба сповільнила кроки. Пленталася, як приречений до смертної кари, що до останнього вірить у власну щасливу зірку. — Послухай, а що, коли я сам дотягну всі ці покупки? А ти можеш узяти таксі й устигнеш. Буба сумовито глянула на старенького. — Нічого не вийде, — зітхнула. — Я тебе не можу залишити, бо ти відразу побіжиш по квитки спортлото. До того ж, на таксі треба мати грошики, а звідки їх узяти, коли ти цього місяця все дощенту програв? — Тут ти помиляєшся, — дідусь, усміхнувшись, продемонстрував свої гарні порцелянові зуби. — По-перше, на таксі я завжди нашкребу, а, по-друге, нині мене спортлото не цікавить, бо я грав учора. Давай торби й зникни! — вигукнув він, простягаючи Бубі п’ятдесят злотих. — Гроші повернеш законним способом. Виграєш у мене в бриджа, то я тобі спишу борг. — Я ж не виграю, — спохмурніла Буба. — Інколи дурним щастить, — втішив її дідусь. — Скажи краще, куди так поспішаєш… Буба засміялася. Цьомкнула діда в зморщену щоку. — Розповім, коли повернуся, — пообіцяла вона й помчала до стоянки таксі. — І не занадто худа, і не затовста. Щоправда, не така вродлива, як довоєнні актриси, чи хоч би Марися, але нічого їй не бракує. Якби ще трохи краще грала в бриджа… — подумав дідусь про онуку. * * *

— Добре, Бубо, що ти вже повернулася, — дідів шепіт лунав, як ударні джаз-бенду. — Вони мені влаштували жахливий скандал за те, що я не знав, куди ти пішла. Це їх так об’єднало, що вони перестали сваритися, а до мене поставилися, наче до судді Мишки, — дідусь плямкав, витискаючи губами сік з помаранчі і, незважаючи на прочуханку, виглядав страшенно задоволеним собою. У вітальні сиділо кілька осіб. Батьки справді нагадували пару закоханих голуб’ят. Вони голосно розхвалювали вареники Бартошової, наминаючи їх за обидві щоки. Крізь прочинені двері Буба побачила свою улюблену телеведучу, її чоловіка, якогось негра, котрий чаклував над музичною апаратурою, і двох зовсім нових людей, які могли б стати навіть ведучими фестивалю в Сан-Ремо. — Бачила того чорного? — допитувався дідусь, як мала дитина, намагаючись роздивитися з-за Бубиної спини компанію за столом. — Кажу тобі, смола в порівнянні з ним — то справжня дрібничка. Слухай… — раптом замислився він. — Як ти думаєш, у чорних є прищі? І чи вони в них помітні? Буба приклала пальця до вуст і силоміць відтягнула дідуся від дверей. — Гадаю, прищі в них теж бувають. У період дозрівання, — додала вона, силкуючись говорити переконливо. — Краще ходімо звідси, бо як нас тут упіймають, то покарають обох дуже суворо. — Чорний нас з’їсть, — буркнув дідусь, неохоче полишаючи свій спостережний пункт біля шпарини у дверях. — А тепер скажи мені, чи ти встигла? — зажадав він, коли обоє сиділи вже над колодою карт. — І так, і ні, — коротко відказала Буба. — Встигла доїхати до ліцею, але Йолька теж не запізнилася. Вона там була навіть раніше за мене… Тож коли я вбігла до харцерської світлиці,[1] вона вже сиділа з Адасем. — А ти хіба харцерка? — дідусь уперше глянув не на карти, а на Бубу. — І так, і ні, — знову почулася таємнича відповідь. — Не буває водночас так і ні, — скривився дідусь. — Щось ти мудруєш, дитино. Ти вже дотримуйся однієї версії, бо щось це дивно. Мій товариш на війні теж був дивний… — розпочав він повчальним тоном. — Знаю, — Буба вже розіклала карти й чекала на віст. — Тому він загинув дивною смертю. — Помер від страху. Думав, що це ворог наступає на передові позиції, а то був грім. І хоч би його блискавкою вбило, — замріявся дідусь. — Смерть повинна містити бодай дещицю героїзму, а тут на, маєш! — він недоречно засміявся. — Знову ж таки, інший мій знайомий… Але ми, здається, говорили про те, чи ти харцерка чи ні? — І про Адася, — нагадала Буба. — Це той стрижений? У семимильних чоботях, із сережкою у вусі? — дідусь пожвавився. — Так, але без сережки. — А я пригадую, що в нього була сережка. — То в Куби була, — коротко пояснила Буба. — Ага, то вони відрізняються хіба що сережками й іменами. — Прізвищами теж, — Буба прикинула шанси на швидку перемогу. — Зараз, дідусю, така мода. Усі схожі один на одного. — Розумію, — промовив дідусь. — Такі собі клони. Схожі на рецидивістів. І таких приймають у харцери? — Дідусь не міг надивуватися, що члени цієї організації настільки стежать за модними течіями. Побачивши його реакцію, Буба прогавила можливість взятки. — Адась наш провідник, — у Бубиному голосі вчувалася гордість. — І засновник нашого загону. Крім того, у тебе небезпечний зв’язок з його матір’ю. — У мене? — у голосі дідуся забринів жах. — Це неможливо. Я не цікавлюся жінками, які в сімдесятих роках турбувалися про підвищення народжуваності. — Але жінки, що продають квиточки спортлото, це дещо інше, правда? — підступно напала Буба. — Адась — син пані Куницької. — Ага, тоді це все змінює! Він походить з гарної родини. Але… — дідусь проникливо глянув на Бубу. — Здається, ти просто закохалася? — Якщо без взаємності — це просто, то так. — Мабуть, із взаємністю. О, глянь, я тебе знову обіграв! Буба виклала на стіл перед дідусем решту з п’ятдесятьох злотих і додала свої кишенькові. — Програю на всіх фронтах. Навіть у карти, — тихенько поскаржилася вона. — Переважно в карти, — уточнив дідусь, квапливо прибираючи зі столика гроші. — Та знай, що я люблю тебе в десять разів більше, ніж твою матір, і в сто разів — ніж сестру. — Хоч якась потіха, — усміхнулася Буба. — Якби ти ще вивчив за мене англійську?.. — How do you do? — почула вона, намагаючись непомітно пробратися до своєї кімнати. Відчула, як по спині забігали мурашки. Англійська була бездоганною, а мовець — невидимкою. Буба стояла в темному передпокої перед чоловіком без обличчя, ладним спілкуватися мовою Еліота. На щастя, збагнула, що зуби, які виблискували в темряві, й світла сорочка належали негрові. Щоб уникнути мовної пастки, вона швидко відповіла тим самим привітанням, і як обпечена втекла в обійми свого старого ліжка. Перш ніж заснути, вона старанно зробила три вправи з англійської та знайшла аргументи, які підтверджували тезу про те, що незгода руйнує. Устигла подумати, що Йолька переборщує з довжиною міні-спідничок. І ця її хода, наче вона модель на подіумі. Йолька теж не може бути харцеркою, — вирішила Буба. * * *

Давно в домі Буби не снідали в такій радісній атмосфері. Батько з матір’ю зазирали одне одному в очі й наввипередки виявляли свою уважність, просто хоч до рани прикладай! Дідусь скористався цим моментом. Випрохав собі похід на футбольний матч і пообіцяв, що коли йому куплять пляшку бренді, він не цупитиме алкоголь з домашнього бару. Отримав також гроші на тютюн і нагадав про належну йому косметику після гоління. — Я особисто все вам куплю, татку, — обіцявся Бубин батько, весь щасливий і помолоділий. — Правда, Павло чудово виглядав учора по телевізору? — Бубина мати ніжно погладила чоловікові розкошланого чуба. — Учора, кохана, я не вів передачу. — Ну, тоді позавчора, — миролюбно погодилася мама. — Тільки наша Буба якась сумна. Що трапилося, сонечко? — вона ніжно глянула в пригаслі доньчині очі. — Я не отримала кишенькових за тиждень, а мені треба заплатити свою частку за вікна. — За вікна? У вас що, вікон у ліцеї немає? — перелякалася мати. — Міняємо… — Це не проблема! — перебив батько й легко сягнув по гаманець. — Такі справи, донечко, треба швидко залагоджувати. — Крім того, будуть батьківські збори, — отримавши право голосу, Буба зрозуміла, чому людям так подобається перебувати в центрі зацікавлення. — За два дні. Було б добре, якби хтось із вас пішов на них, бо це все-таки ліцей, — серйозно підкреслила вона. — Звичайно. Можемо піти разом! — зраділа мати. — За два дні я буду в Гданську, — батько виглядав щиро засмученим. — А в тебе, Марисю, стільки справ… — Я обов’язково піду. А до якого класу ліцею ти ходиш, доню? — поцікавилася мати. — До першого, — Буба була вражена таким невіглаством батьків щодо цілком очевидних речей. — Ой, — схаменулася мати, — це ми знаємо. А буква яка? — До першого «А». Я ж вам казала… — Літери можуть переплутатися, — дідусь несподівано став на захист власної доньки. — Адже твоя матуся перебуває у віці, коли деякі факти забуваються. — Але, батьку! — мати аж нетямилася від обурення. — Я не забула! А коли йдеться про мій вік… — То вас, тату, заздрість гризе, бо ви вже забули, як воно бути молодим! — батько надав матері невідкладну словесну допомогу, за що й отримав сповнену пристрасті усмішку. — Щось давно Маньчаків не було, — весело мовила мати. Вона завжди була радісна, коли відчувала себе коханою. Її слова урвав довгий сигнал домофона. — А от і вони, — скривився батько, відчиняючи двері. — Ви так пізно снідаєте? — здивувався Маньчак, знімаючи свого турецького кожушка. — Млинчики їсте? — зраділа його дружина. Її біла кроляча шубка впала дідусеві на коліна. Маньчакова теж впала б на них, якби дідусь її не підтримав. — Щиро кажучи, ми не голодні, — нагадав Маньчак дружині. Завдяки його втручанню пані Віолетта поглинула тільки три млинчики. Біля останнього заходився її чоловік. — Ми хочемо витягнути вас на ковзанку, — шамкотів він з повним ротом, уважно спостерігаючи, яке враження справила його пропозиція. — То ви прийшли по Бубу? — запитала мати цілком серйозно. — Ні-і-і. Ковзанка це не бридж. Це розвага для дорослих. Зараз така мода, піти на ковзанку, сісти за столик, випити замороженого чаю… — А гарячого не дають? — дідусь цікавився всім, що стосувалося питва. — Ну, і дивитися, — закінчила Маньчакова. — На що? — не міг уторопати батько. — На тих, що катаються на ковзанах, — терпляче пояснював Маньчак. — Треба тільки якось цікаво одягнутися. — Із цим, дорогенька, у тебе ніколи не буває проблем, — злостиво прошепотіла мати в бік гості. Лише зараз усі помітили, що Маньчакову щільно вкриває шкура пантери, кокетливо протерта в кількох стратегічних місцях. — Та дайте спокій, батьку, із цим розгляданням, бо аж соромно, — рознервувалася мати. — А це що? — дідусь не міг відірвати погляду від галузки, котра стирчала з викоту пані Віолетти. — Мотив, — гордо відказала та. — Лісу, — додала вона, зрозумівши, що її пояснення не доходить до дідуся. — Це, пане Генрику, така екоброшка. — Еко… що? — пан Генрик продовжував тупо дивитися на гілку. — Прикраса. Асоціація із традиціями лісу, гаю… Йдеться, любий пане, про певну природну відвертість та мужність… — Маньчакова ще не впоралася з останнім млинчиком і говорила невиразно. — Ви і є мужня. І сильна, — додав дідусь, захоплений прикрасою Маньчакової. — Тягати таку гілляку на грудях… — Тату! — благально вигукнула мати. — Невже тобі конче треба при Бубі виявляти свої еротичні фантазії? — Перепрошую, — дідусь негайно посерйознішав. — 3 усією повагою до пані Віолетти, але вона не викликає й ніколи не викликала в мене еротичних фантазій. — А це вже негарно, — утрутився мовчазний досі Мань чак. — Я гадав, пане Генрику, що ви лише в бриджа кепсько граєте, але у вас і з етикетом серйозні проблеми. — Так чи сяк, а на ковзанку ми не підемо, — припинила мати цю суперечку. — Хіба що Буба… — Буба не поміститься. Особливо, як заткне собі за викот нашу пальму, — пожартував дідусь. — Щоб на ту ковзанку їхати, треба мати «ЗІЛ»-а, а не малолітражку! — А вас ніхто не питався! — урвала мати. — Може, вип’єте з нами кави? Я могла б її поставити в холодильник. — Власне кажучи… — Маньчакова роззирнулася кухнею. — Але Бартошова приготувала вам обід, цей чудовий м’ясний рулет з яблуками, — палець пані Віолетти пірнув у соус для печені. — А ми навіть не уявляємо, що будемо їсти сьогодні. — Я не проти м’ясного рулета, — швидко попередив Маньчак. — То пообідайте в нас, — розчаровано прошепотів батько, який уявив кілограм рулета в роті у Маньчакової й дійшов висновку, що він таки герой. Людина, здатна на жертву заради ввічливості й гарних манер. Буба мовчала. Вона й досі недовірливо дивилася на солідний бюст пані Віолетти, на якому зараз, коли та щомиті вибухала сміхом, трусилася галузка. Нічого більш екологічного, хіба що крім фігового листка, людство не могло вигадати. А Маньчакова — тим більше, зробила висновок Буба.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка