Барбара космовська буба: мертвий сезон мартенси на пенсії



Сторінка9/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ЩАСЛИВІ ЗУСТРІЧІ


Падав лапатий сніг, і грудень, наче безцеремонний гість, запанував у кожному кутку Звіринецької. Буба жваво крокувала до школи, задоволена тим, що її вулиця теж набула святкового вигляду. Вітрини навколишніх крамничок сяяли кольоровими гірляндами, вабили різдвяними прикрасами, хоча до свят було ще далеко. Але Буба, роздивляючись виставлені іграшки, подумки планувала, які й кому купить подарунки під ялинку. Посміхнулася, побачивши бар «Шейх», який теж мовби змагався з іншими в кількості новорічних прикрас та вогників і… наштовхнулася на Клеменса. Він стояв, випроставшись і дозволяючи сніжинкам падати на дашок його кашкета. З-під потертого пальтечка виднів елегантний костюм. Клеменс виглядав дуже урочистим і серйозним. — Пане Клеменсе! — щиро зраділа Буба. — А я вже подумала, що ви з картярами не знаєтеся! — Спершу я на вас образився, — зізнався Клеменс, — і тому не приходив до парку. А потім ви мене дуже зворушили, і я не хотів, щоб хтось побачив мої сльози. Бо я насправді дуже вразливий… — Сподіваюся, тепер усе гаразд? — Бубу розчулив цей самотній чоловік, який увесь час просиджував на парковій лаві. Зараз пан Клеменс виглядав так, наче знову готувався взяти шлюб із Криською, котра виявилася стервом. Поголений і підстрижений, він скидався на вишуканого нареченого з бідного кварталу. — Я прийшов вам подякувати. Навмисне зранку, бо ще не купив мого трунку, — кахикнув він. — Матуся передає пряники, — Клеменс простягнув Бубі великий пакунок. — Саме на свята. А від мене — ось, намистечко. Ми всі гуртом вибирали, усією компанією з «Малого Рися». І Рисьо теж, — додав він. Буба почервоніла, але зовсім не від морозу. Подумала тільки, що ота Криська була справжня дурепа. — Цього року ви мій перший святий Миколай, — усміхнулася дівчина, щоб приховати розчуленість. — Ну, зі святістю, це ви переборщили, панно Бубо, — Клеменс зніяковів. — Спасибі вам за все, — тремтячим голосом закінчив він і подався в бік кущів, укритих сніговими шапочками. Із пряниками в рюкзаку Буба прямувала ще жвавіше. Рахувала кроки до шкільних воріт і замалим не наскочила на багажник автомобіля. — Буба! Машину нам поб’єш! — засміялася Йолька. — Ой, справді, я так суну, як танк, — зніяковіла Буба, поправляючи важкенький рюкзак. — Познайомся із Ксавером, — швиденько сказала її подружка. — Добридень, — пробурмотіла Буба, якій насправді кортіло чкурнути подалі. — Мене звуть Ксавер, — мовив прилизаний чепурун. — Доброго дня, — незворушно відповіла Буба і, ледь посміхаючись і оминаючи авто, попрямувала в бік ліцею. Цікаво, кого я ще нині зустріну дорогою до знань? — думала вона, швиденько знімаючи куртку. — А цьомчик буде? — почулося за спиною. — Агата? І, недовго роздумуючи, Буба кинулася в обійми подруги. — Як ти погарнішала! — радість у Бубиному голосі змішувалася зі здивуванням. — Чудово, що ти нарешті повернулася. — Я б охоче з тобою десь посиділа й побазікала, але дуже вже багато пропустила в школі, — сміялася Агата. — А після уроків? — Буба аж нетямилася від щастя. — Може, влаштуємо собі маленьке свято? — Звісно! Підемо до «Брудзя»? — Авжеж! Із власними пряничками! — раділа Буба. — У мене тут їх два кілограми, а вже скільки я хочу тобі розповісти! — То розкажеш, — серйозно відповіла Агата й Буба більше не сумнівалася, що її подруга повернулася назавжди. Уроки тягнулися без кінця. На щастя, їхнє підвіконня терпляче чекало на двох подруг. За вікном виднів чудовий зимовий краєвид. Та захопившись розмовою, дівчата не помічали ані пейзажу, ані зацікавлених поглядів однокласників. Навіть шикарний Йольчин прикид, що складався із самих етикеток, не викликав у них жодного інтересу. — А взагалі нічого не змінилося, — розповідала Буба про свою родину. — Ой, ледь не забула! Ти повинна познайомитися із Сиротою! Щоправда, він не щодня приходить до ліцею, але все-таки буває. Ну, і мушу тобі сказати, що я виграла бриджевий турнір. Дідусь каже, що це парадокс, бо доводилося одночасно ходити на уроки. Якось при нагоді я тобі все поясню. І ще одне… мені страшно навіть подумати про цей мамин фільм. Якщо його таки знімуть, я облажаюся перед усією школою, — спохмурніла вона. — Та ну, не панікуй! — Агата вміла підбадьорювати й, на щастя, не змінилася. — Було б ще гірше, якби зняли якийсь шедевр, — переконувала вона. — Бо провал люди пробачать, а успіху — ніколи. — Це жахливо, — мовила Буба. — Як тобі сказати. Я бачила й жахливіші речі. Страшніші від найгіршого фільму, бо справжні, — тихенько відказала Агата, подумки втікаючи до власних спогадів. Бубине зітхання заглушив дзвоник на виховну годину. — А зараз моя черга звірятися. Та ще й перед усіма, — Агата зістрибнула з підвіконня. І хоча намагалася за усмішкою приховати збентеження, виглядало це непереконливо й сумно. Редбулька ненавиділа будь-які патетичні промови. — Мушу сказати, — почала вона вже у дверях, — що в природі ніщо не зникає безслідно. До класу повернулася Агата, а Стась Малішевський, на жаль, мусить з нами попрощатися… — Нарешті! — вигукнув Адась так несподівано, що заніміла навіть Редбулька. — Адам правий! — підтримав його Лукаш. — Цей Сирота ходить до бурси, коли йому заманеться! Завалив нам усю відвідуваність ще гірше, ніж Йолька! — Та відчепися ти! — насупилася Йолька. — Не мене ж виганяють з ліцею! — Припиніть! — розгнівано вигукнула Буба. — Ви всіх оцінюєте лише за зовнішнім виглядом. Звідки вам відомо, чому Сирота не ходить… — Як це? — здивувалася вчителька. — То він вам нічого не сказав? — Хто? — погляди учнів звернулися до Редбульки. — Малішевський… Нічого не сказав? І раптом у загальній тиші відчинилися двері. — О, про вовка помовка! — класна керівничка дивилася на Стася майже з ніжністю, хоча на думку присутніх, їй анітрохи не було притаманне це почуття. — Якщо ти вже прийшов, то будь ласка, поясни однокласникам, чому наприкінці навчального року ти мусиш піти з ліцею. — Бо я від’їжджаю, — спокійно проказав Сирота, проте без звичної усмішки. — То тебе не виключають? — недовірливо запитав Адам. — Я нікому не зробив нічого поганого, — Сирота стенув плечима й спокійно сів поруч із Мілошем. Навіть витягнув блокнота. Мабуть, збирався зробити список усіх своїх недругів. — Стась залишає школу з поважної причини, — очі Редбульки засяяли. — Коли він прийшов до нас, то вже був студентом інформатики. Тому від певних предметів його звільнили, — учителька захоплено переповідала Стасеву біографію, а сам він сидів за партою так, ніби йому було страшенно ніяково. Адама аж заціпило, бо ті дурниці, які він тут вигукував, применшували його в Бубиних очах. Не залишалося нічого іншого, як тихенько зіщулитися й стати якомога непомітнішим. — А оскільки в університеті ваш товариш теж досягнув блискучих результатів, то його преміювали стипендією. До Америки, — закінчила класна керівничка. — І тепер ти поїдеш до Штатів? — запитала Буба в Сироти, анітрохи не вдаючи радість. Вона пишалася другом, та водночас сумувала, що втратить його. — Поїду, бо мушу. Але до весни залишуся з вами, — і Сирота продемонстрував Бубі свою найширшу посмішку. — Агато, тепер твоя черга, — змінила тему Редбулька, — ласкаво просимо додому, — усміхнулася класна. І Бубі здалося, що ця зовні суха й сувора жінка глибоко в душі приховує радість, знаючи, що її справжні почуття будуть виглядати дивно перед усім класом. Агата трохи помовчала. Нарешті наважилася. — Я рада, що змогла повернутися, — спокійно почала вона. — Спасибі Бубі й усім, що ви мене прийняли так, наче нічого не сталося. Я перебувала в центрі, де навчають, як уникати залежностей. Не розпитуйте, чи мене вилікували, бо цього ніхто не знає. Навіть я. Мушу повірити в себе, вірити, що впораюся з усім. А коли вже мова про відвідуваність, Адаме, — дівчина суворо глянула в його бік, — то це я найбільше завинила, тож не нападайся на інших. У класі стало тихо. Дехто зацікавлено зиркав на Агату й Сироту, але всі мовчали. — Ну, якщо ми вже все одне одному пояснили, то подискутуємо про щирість, — класна вирішила не марнувати часу. — Адасю, ти особливим чином розумієш цю рису, тож будь ласка, висловись із цього приводу, — запропонувала вона, вистукуючи олівцем ритм жалобного маршу. Сирота навіть не підозрював, що зробив Агаті послугу, зібравши довкола себе натовп цікавих. — Ось вони, справжні доброзичливці, — буркнула Агата до Буби, непомітно киваючи в бік нових Стасевих друзів. — Атож, якби ти лише знала, як вони раніше з нього сміялися! — співчутливо озвалася Буба. — А тепер вимагатимуть автографів, — кепкувала Агата. — Диви-но лишень, як Америка змінює людей, — і подруги вибухнули сміхом. — Дівчата! Зачекайте! Я з вами! — кричав Сирота, оточений новими шанувальницями. — А ти накажи, аби тебе на руках принесли до «Брудзя»! — відповіла Буба, і вони з Агатою рушили до піцерії. Сирота дістався туди на своїх двох, але виглядав таким утомленим, немовби щойно відбув світове турне. — Боявся, що не встигну, бо в мене до тебе справа, — відсапувався він, весело поглядаючи на Агату. — До мене? — здивувалася та. — Ну, я собі подумав, що тобі чимало треба надолужити, — хлопець почухався за вухом. — Авжеж. — То, може, поділимо предмети. Я візьму всяку математику, а Буба — решту… — Заслабка я, щоб учитися в генія, — знітилася Агата. — Не жартуй так! А якщо поділитеся зі мною піцою, то я можу зубрити матьоху з тобою навіть перед літаком до Штатів, — він облизався й першим сягнув по відкраяний шматок. * * *

— А ось і наша неповнолітня правопорушниця! — пожартував тато, побачивши доньку. Бубина піжама виглядала так, ніби її щойно витягли з Добавчиної пащі, а на голові красувалися розкуйовджені шоколадно-жовті пасма. Якби в такому вигляді з’явилася мама, усі б подумали про її екстравагантність, але в Бубиному випадку то було звичайне нехлюйство. — Тату, нині неділя, — сонно буркнула доня. — Навіть у тюрмі, — додала вона, широко позіхаючи. — І які в тебе плани на сьогодні? — поцікавився тато. Він був, на диво, старанно поголений і вбраний. А це могло віщувати хіба що неприємності. — Плани? — Буба почухала голову. — Жодних, крім ледарювання й обжерства. — Гм, — відгукнувся тато. — А чого ти раптом запитуєш про мої плани? — здивувалася дівчина. — Востаннє, пригадую, таке було в початковій школі. — Ну… бо я твій батько, — відповів той. — А що ти збираєшся нині робити? — поцікавилася Буба, сідаючи до столу. — Я… мені треба піти на роботу. — Але ж у неділю твоя телекрамниця не працює. — Я домовився про зустріч із редактором Ґжондкою, — тато втупився у вудженину. — І з Гавронським, цим, знаєш, з інформаційного сервісу… Але батько поводився химерно, і Буба б не здивувалася, якби Гавронський виявився міс Полонією, а редактор Ґжондка був на високих шпильках і з торбинкою. Дівчина занепокоїлася й уважно придивилася до тата. — Тільки не нароби дурниць. Невдовзі річниця вашого одруження, нехай хоч раз все обійдеться без сварок, — попросила вона. — Що ти, Бубо! — обурився тато. — Я ж не твоя мама, щоб наражати родину на скандал. — Авжеж, ти щойно згадав, що ти мій батько, — погодилася донька. Та коли з’явився дідусь і, привітавшись, сів на своєму місці, Буба геть збентежилася. — У нас що, свято, а я нічого про це не знаю? — занепокоїлася вона. — Мабуть, треба розбудити Марисю, — насилу промовив тато. — Скажу їй, що батько вирішив або одружитися, або померти! Дідусь Генрик був у темному костюмі, і зі своєю благородною сивиною міг би стати зіркою білбордів, переконуючи юрби скептиків, що старість може бути прекрасною. Проте Бубу занепокоїв ледь чутний запах солодких парфумів, які нагадували про лісову німфу. — Дідуню, ти нині неймовірно елегантний! — захоплено мовила онука. — От тільки ці парфуми… — А, ти про це! — дід зневажливо махнув рукою. — Вони були в такій гарнесенькій пляшечці, що я не втримався, і трошки напахтився. — Ти пахнеш, як моя дружина, — тато принюхався до манжетів тестя. — Але це не причина, щоб ти об мене витирався, — невдоволено сказав старий і, пов’язавши серветкою шию, заходився коло молочної локшини. — Дідусю, ну скажи, з якої це нагоди ти причепурився так, що тебе можна виставляти у вітрині дорогого бутику? — Я домовився зустрітися з моїм другом, — пояснив нарешті дід. Вишуканий костюм не заважав йому гучно сьорбати й накладати локшину пальцями на ложку. — Сподіваюся, що в його присутності ти не їстимеш рідкої страви, — кепкував тато. — А я сподіваюся, що мій товариш аж ніяк не нагадує тебе, — відрізав старий. — Хоча, — додав він, придивившись до зятя, — ти нині теж на себе не схожий. Тато пропустив цей коментар повз вуха. Поправив краватку й глянув на годинника. Дивно, але дідусь теж торкнувся свого метелика й позирнув на старий циферблат. Потому обидва дружно підвелися й рушили до своїх кімнат, щоб за мить зустрітися в передпокої, де заходилися шукати капелюхів, шарфів та рукавичок. Тато виявився спритнішим. Кинув коротке «па-па», і зник. Дідусь пововтузився, начищаючи черевики й добираючи відповідний шарф. — Зізнайся, дідусю, тут справа в жінці, — допитувалася Буба, сповнена найгірших підозр. — Ні, мені цілком вистачає онуки, — посміхнувся дідусь. — Тоді з ким ти зустрічаєшся? — Я ж не збрехав. — Але в тебе досі не було жодного приятеля. — Було чимало, але всі повмирали, — заперечив старенький. — На щастя, у житті завжди можна зустріти когось особливого… — Та скажи принаймні на яку літеру починається ім’я! — На «Л», — примружився дід Генрик. — Л… Л… Л… «Лавина сексу»?! — Браво, онучко! — дідусь поцілував її в лоба. — Побажай мені вдалих справжніх, а не віртуальних розмов, — мовив він і, захопивши тростину, рушив назустріч новій пригоді. Мама була зайнята кіносценарієм й анітрохи не поділяла Бубиного занепокоєння. — Нарешті вдома буде трохи тиші, — прокоментувала вона відсутність рідних і зачинилася у своєму кабінеті із чашкою кави. Буба вирішила, що спробує розібратися із цим сама. Зайшла до дідової кімнати й увімкнула комп’ютер. Без проблем відкрила розмови Блондиночки з Лавиною сексу і, пояснюючи свій вчинок благом родини, перечитала плани обох добродіїв. Її трохи насмішила чоловіча марнославність, якою відзначалися ці двоє. «Я мужчина привабливої зовнішності, дещо в американському стилі, — вихвалявся на чаті Лавина. — Уважаю, себе вродливішим за пересічних чоловіків. Сидітиму біля вікна в головному залі кав’ярні». «Нещодавно я зробив висновок, що сивина додає мені мужності й чарівності, — зізнавався дідусь. — Я стрункий, наче кавалерист, і взагалі джентльмен хоч куди. А що належу до класу вимираючих осіб з гарними манерами, то мене неможливо переплутати з кимсь іншим». І раптом Буба зблідла. Ні, це неможливо, — у паніці подумала дівчина. — Мабуть, це випадковість, що зустріч повинна відбутися поруч зі студією, де працює тато. Але ж він теж подався на телебачення! Що буде, якщо вони наштовхнуться один на одного? Хвилиночку, — Бубині припущення сягали щораз далі. — А що, коли… Ні, такого не буває! Світ завеликий, щоб таке справді могло трапитися… Проте абсурдне передчуття вже не полишало її. — Пробач, тату, — прошепотіла Буба, вмикаючи покинутого на ліжку лептопа. Швиденько знайшла потрібну програму й заніміла. На батьковому чаті аж роїлося від Блондиночок! — Отже, вони… один з одним… Наче в різних світах живуть, хоча між ними лише стіна! — Буба не могла сказати, чи її відкриття кумедне, чи кумедне й трагічне водночас. Дівчина сміялася, проте відразу ж її огортав смуток. А що, коли ця зустріч закінчиться черговим родинним скандалом. Нарешті вона сіла біля вікна на кухні, бо звідти найкраще було видно подвір’я, і вирішила почекати на розвиток подій. Лише коли мама ввімкнула духовку, щоб розігріти недільний обід, на подвір’ї з’явилася татова машина. Буба затамувала подих. На її подив, з авто висіли тато іі дідусь, які приязно гомоніли. Принаймні, таке вони справляли враження. Не скажу, що я знаю, — вирішила Буба, підбігаючи до домофону. — Ми голодні, — почувся знизу татів голос. — О, то ви повернулися разом! — удавати було простіше, ніж думала Буба. — Ми могли й вийти разом, — засопів дід, знімаючи куртку. — Або й зовсім не виходити, — докинув батько, дивлячись на брудні носаки своїх черевиків. — Але зустрічі були вдалими? — допитувалася Буба, поглядаючи на знічених чоловіків. — Та-а-ак, — буркнув тато. — Дуже приємно було. — Я теж… задоволений, — дід нервово почухався за вухом і замовк. — Певне, у вас вичерпалися всі теми для розмов, бо якось ви мляво відповідаєте. — У мене… авжеж, вичерпалися, — дідусь струшував з піджака невидимі порошинки. — І в мене теж, — пригладив поріділе волосся тато.

ПОГОДА ЯКРАЗ ДЛЯ ДРУЖНІХ РОЗМОВ


— Твій тато, Бубо, віднедавна частіше спілкується з дідусем, ніж зі мною, — поскаржилася мама, вискубуючи брови. — Хіба в цьому є щось погане? — несміливо запитала Буба. — І нічого хорошого теж немає, коли чоловік воліє говорити з тестем, а не із власною дружиною, — вела своєї мама, зойкнувши від болю, бо видерла ще одну волосинку. — А мені подобається їхня чоловіча солідарність, — усміхнулася Буба, подумавши, що ця дивна дружба могла ніколи не народитися, проте… — Я чула, що тато з дідом збираються разом піти на якийсь матч. І планують порибалити на кризі, — повідомила вона мамі. — Що ти кажеш? — мама припинила самокатування. — Як це рибалити? Але вони ніколи… У них навіть вудок немає! — У тебе теж не було коня, але ж тобі подобається їзда верхи, — тихенько нагадала донька. — Хай там як, — мама вирішила закінчити незручну тему й видерла аж три волосинки відразу, — але кожен, хто сприймає твого діда серйозно, викликає в мене підозру. Запала мовчанка, і мама раптом зрозуміла, що втратила доньчину підтримку. — Звичайно, тебе це не стосується, донечко, — швидко додала вона. — Твої стосунки з дідусем пояснюються вашою… незрілістю… — мама намагалася виправити власний ляп, але вийшло ще гірше. Буба залишила маму наодинці з її болем, тривогою та ляпами. Зате в неї самої настрій був пречудовий. Шарлотка, спечена для Агати, могла б спокійно прикрашати стіл англійської королеви, а подароване Клеменсом намисто перетворило стареньку блузку на справжнє диво. У такі хвилини треба сказати проблемам: «Вхід заборонено!», — думала Буба, накриваючи стіл для гостей. Агата прийшла вчасно й принесла вазонок з величезною «Вифлеємською зіркою». — Гадаю, це ще більше нагадуватиме свято, — сказала вона, струшуючи сніг із черевиків. — Чудове намисто, — похвалила Агата, — жоден хлопець не купив би такого гарного. — Хіба що крім того, який мені його подарував, — посміхнулася Буба. — Але навіть не намагайся уявити, що тут пахне сентиментальною любовною історією, бо це зовсім не так. — Ой ні, любовні історії залишмо твоїй мамі, — відповіла Агата й дівчата пішли до кімнати. Кава вже холонула. Агата гріла об чашку свої закоцюблі долоні й радісно позирала на подругу. — Як я мріяла про таку хвилину. Там, у реабілітаційному центрі, так бракувало подруги. Звісно, з’явилися знайомі, але з ними мене об’єднували спільні проблеми, а не дружба. — А мені, — зізналася Буба, помовчавши, — було соромно, що я майже нічого про тебе не знала. Ти немов загубилася серед інших моїх справ. — Не кажи такого, — заперечно похитала головою Агата. — Ти була зі мною настільки, наскільки я це дозволила. — А зараз? — А тепер усе змінилося. Зрештою, я справді працювала над собою ці кілька місяців. Моє щастя, що мені трапився Войтек. Це лікар, про якого я тобі писала… — Так, пам’ятаю, — Буба знала того листа напам’ять. — Той, що порадив тобі… — Точніше кажучи, він мене вислухав. Я вперше зустріла людину, яка не кричала, не лякала, а намагалася вислухати. Якби люди знали, скільки від цього залежить, жити було б легше й приємніше, — тихенько додала Агата. — Авжеж, — погодилася Буба, згадуючи родинні сварки й суперечки. Коли від шарлотки залишилися хіба що спомини, а Марія Пешек уп’яте співала останню пісню на диску, Агата неохоче глянула на годинника. — Час повертатися додому, — весело сказала вона, хоча на її обличчі не було й тіні посмішки. — У тебе вдома нічого не змінилося? — Буба занепокоїлася, що її запитання занадто сміливе, а може, навіть зайве. — Скажи тільки, чи із братом у тебе й далі такі гарні стосунки, — спробувала вона врятувати ситуацію. Агата взяла Бубу за руку, і цей такий звичайний жест заспокоїв дівчину. — Ти моя подруга, — серйозно мовила Агата. — Тому маєш право розпитувати мене про все. Я тобі довіряю. А вдома майже нічого не змінилося, якщо ти запитуєш про тата. Він не дає собі ради із хворобою… Зате я тепер дивлюся на цю проблему зовсім по-іншому. Більше не звинувачую себе, що тато п’є. І допомагаю братові зрозуміти, що ми з ним нічим не завинили… З мамою гірше, але вона теж повинна колись подорослішати, якщо ти розумієш, про що я… — Звичайно! — Буба вдивлялася в сутінки за вікном. — Мої батьки теж повинні подорослішати, хоча здавалося б, вони давно повнолітні. А зараз, коли наближається ювілей їхнього шлюбу й ми з дідом вирішили подарувати тандем, я роздумую, як мама з татом поїдуть на такому велосипеді… Адже кожне з них рушить у свій бік, тому це буде лише купа зусиль, втома, а тандем ні з місця! Дівочий сміх залунав у кімнаті з такою силою, що у дверях з’явилася мама. — Як добре, що вам так весело! — усміхнулася пані Марися. — Ловіть, дівчатка, кожну мить, бо якщо потім ваш чоловік виявиться похмурим буркотуном, вам кінець! — Жінко, що ти кажеш! — долинув з коридору татів голос. — Твій похмурий буркотун прагне нагадати, що поруч із тобою він забув, яким був колись безтурботним і веселим юнаком! І родинна суперечка продовжилася у вітальні. — Ми тебе проведемо, — вирішила Буба, і Добавка радісно заметляла хвостом. Йти вулицею було важко через негоду й мокрий сніг. — Я саме подумала, що мені подобається, коли ти смієшся, — Буба оминала калюжі, щоб не промочити мартенси. — Мені теж. Знаєш, окрім тебе у мене є ще три подруги, — сказала Агата, зупинившись біля підталого сніговика. — Їхнє завдання — подбати, щоб у мене був гарний настрій. — Як це, крім мене? — у Бубі ворухнувся хробачок ревнощів. — А отак! — засміялася Агата. — Але ти не повинна через них перейматися. Я познайомилася з ними там, у центрі. — І нічого мені не сказала. Як їх принаймні звати? — У них однакові імена. Свідомість, Свідомість. І третя… — теж Свідомість, — закінчила Агата, а Буба глянула на неї з повагою і захватом. Їй раптом здалося, що цієї нової Агати вона зовсім не знає, але захоплюється нею. І нізащо не хоче втратити. Добре було отак іти поруч і разом мовчати. Слова, немов сніжинки, — думала Буба. — Коли торкаються нашої шкіри, можуть викликати радість або відчуття холоду. А потім зникають. Мовчанка краща, ніж слова, бо звільняє місце для думок. Мовчання — це погода для дружби, — і вона ще міцніше притулилася до плеча подруги. * * *

Уся школа жила в очікуванні різдвяних канікул. Крім Йольки. Бо Йолька Мірович виглядала так, ніби її організм відмовлявся виконувати повсякденні життєві функції. Хіба що крім дихання. — Мірович, що з тобою відбувається? — захвилювалася Пандемія. — Ти схожа на людину, яку розшарпують високі почуття, а я тебе ніколи в них не підозрювала… Схожі зауваження Йолька збувала порожнім поглядом і навіть не реагувала на них. — Щось із нею не так, — прошепотіла Буба Агаті, але та лише стенула плечима. — Можливо. Але мене це не обходить. Причиною Йольчиного стресу можуть бути погано наклеєні тіпси, а мені бракує уяви, щоб втішати її в такій ситуації. Після математики Йолька сама підійшла до Буби. — Побалакаємо після уроків? — тихо запитала вона. — Звичайно! Підемо до «Брудзя»? — До «Брудзя», — притакнула Йолька таким голосом, ніби там, у королівстві піци, мали відбутися поминки за її нещасливим життям. Буба не запитувала, що сталося й чому Йолька без макіяжу і з червоними очима, які свідчать про проведену в сльозах минулу ніч. Зате зараз Йолька більше скидалася на інших дівчат у класі, і це Бубі навіть сподобалося. — Замовлю для тебе королівську, з куркою і смачною моцарелою, — запропонувала Буба, шукаючи в меню, чим би можна було втішити однокласницю. — І склянку води, — Йолька вочевидь вирішила страждати далі. — Я залишилася… сама, — повідомила вона й перелякано глянула на Бубу. — Тільки не кажи, що із твоїми батьками щось трапилося! — Йдеться про Ксавера, — пояснила Йолька причину свого нещасного вигляду. — Ох, — полегшено зітхнула Буба. — А я думала, що сталася якась біда… — Звісно, що сталася! Бубі довелося повірити, бо найбільша модниця класу витерла носа рукавом вишуканої мереживної блузки. Уперше за час їхнього знайомства Йолька анітрохи не зважала на свою зовнішність. — Цей твій Ксавер зовсім не вартий, щоб ти через нього рюмсала, — почала Буба. Якби Йолька знала, які сумніви пробудила своїм зізнанням, то мабуть, знайшла б собі іншу повірницю, — думала Буба, побоюючись найгіршого. А що, коли це її власна старша сестра скинула королеву краси Йольку із трону? Що тоді? — Ти не знаєш, як воно, коли закохаєшся, — схлипнула Йолька, і Буба мовчки погодилася із цією несправедливою оцінкою. — Весь світ запався… І ця подорож на Рив’єру… Я собі навіть нові купальники купила… — Ти така гарна, що поїдеш із ким-небудь іншим, — палко мовила Буба. — Але я хочу з ним! А це вже неможливо. І сльози знову закапали на серветку. — Може, усе владнається? — припустила Буба. — Він неодмінно ту іншу покине! Щойно довідається, що та вагітна й має родину, то обов’язково повернеться до тебе! — переконувала вона подружку так гаряче, що не помітила її здивованого погляду. — Про що це ти, Бубо? — Ну-у-у, про цю твою суперницю… мабуть, якась нова знайома, через яку Ксавер тебе покинув… — плутано пояснювала Буба і з переляку випила Йольчину воду. — Немає жодної суперниці! — розгнівано заявила Йолька. — Ще така не вродилася! — пихато додала вона, хоча це ніяк не применшувало її нещастя. — Чудово! — Бубина щира радість теж не зустріла Йольчиного схвалення. — Нічого чудового немає! Ксавер… він… ну, як воно? Він мусить відповісти перед законом! — Ти хочеш сказати… — не зрозуміла Буба. — Сидітиме у в’язниці, — прошепотіла Йолька й почервоніла від сорому. — Тим більше не варто плакати, — запевнила Буба. Їй було ніяково, що не може співчувати ані Йольці, ані Ксаверові. І ця звістка про відповідальність перед законом навіть її втішила, хоча вона нікому не бажала нічого поганого. — Легко тобі говорити. Він мене так балував… — зітхнула Йолька. — Але виявився непорядним. Що тобі із цих подарунків? — Коли мене балував, то був порядним! Мені так принаймні здається… — Якби був, то не потрапив би туди, де він зараз опинився, — підсумувала Буба. — А мені твій Ксавер анітрохи не подобався. Може, тобі це й неприємно, але довіри він не викликав. — Ти помиляєшся щодо нього! — заперечила Йолька, але вже без колишнього ентузіазму. — Я тобі скажу, що він навіть тобою зацікавився. Просив, щоб я тобі запропонувала в нього роботу моделі. Пам’ятаєш, коли ти налетіла на наше авто. Я тобі раніше не казала, бо, розумієш… — Звичайно, — Буба ледь посміхнулася. — Я подумала, що він хоче взяти тебе на роботу, бо зараз у моді такі товсті моделі, а він завжди хоче йти в ногу із часом… — У в’язниці теж ітиме, — запевнила Буба подружку. — А я вважаю, що ваша розлука піде тобі на користь, ти лише помолодшаєш… — Ти так думаєш? — останній аргумент Йольці сподобався. Вона витягла маленьку пудреницю й зазирнула до люстерка. — Мабуть, ти маєш рацію, — невпевнено мовила дівчина. — Через нього в мене прищі й безсоння. — Навіть цілий гурт Ксаверів не вартий таких страждань, — серйозно заявила Буба. Йолька колишнім упевненим рухом поправила зачіску й припудрила носа. — А де моя вода? — запитала, зазирнувши в порожню склянку. — Замовлю ще одну! — засміялася Буба. — Але з королівською піцою! Ділимо навпіл. — Останнім часом я так схудла, що нехай уже! — Йолька потупилася, але потім підняла очі на Бубу. У них було ціле море вдячності. * * *

— Тільки не кажіть, що вас немає вдома! — з домофона почувся голос Маньчака. — Ми вдома! Удома! — відгукнувся дідусь, вибігаючи назустріч гостям. Повернення Маньчаків означало, що вони пробачили старому візит до кураторки, а на додачу вирішили програти йому в бридж. — Шикарно, — захопився дід, насилу знімаючи з пані Віолетти кумедну пелерину. — Дуже практичне це ваше покривало. І на людині гарно виглядає, і на дивані! — Це накидка, а не покривало, — пояснила Маньчакова. — От-от, я й кажу, що вона дуже практична… А пан Вальдек, наче святий Миколай! — зрадів старий, глянувши на фіолетове пальто з білими вилогами. — Зараз такі в моді, — пан Вальдек старанно струшував сніг з рукавів. — Це правда. Я сам бачив у нашому гіпермаркеті… не менше, як сорок таких Маньчаків із дзвониками. І неодмінно купіть собі білу бороду! Чудовий Миколайко… — дідусь аж нетямився від захвату. — Кличте Бубу, бо в нас нині мало часу. Ми із дружиною йдемо на суші. — Слід казати «по суші». Або «сушею». Треба говорити правильно. — Ви якийсь відсталий, — задоволено зауважив Маньчак. — Навіть не знаєте, що прийнято їсти в дорогих ресторанах. — Як це я не знаю? Якщо ви вже багато років обідаєте в нас, то певне, ми харчуємося однаково, — заперечив старий. — Бубо! Маньчаки чекають на твій віст! День як день, — думала Буба, старанно складаючи карти за мастю. — Може, навіть кращий за інші через оту ялинку, яку хтось приніс і поставив біля дверей квартири. Зараз деревце занесли до передпокою, і воно заповнило помешкання святковим ароматом хвої. — А як там із продовженням роду? — обережно запитав дідусь Генрик. — Дитинка буде на ці свята, якщо вже можна так висловитися, у ваших яслах? Маньчак затято мовчав, а його дружина шукала відповідної карти. — Бо саме час відповідний… — Дідусеві піки брали все, що опинялося на столі. — Ми іншої думки, — буркнув пан Вальдек. — Зараз холодно. Діти часто хворіють. — Цього року багато вірусів… — тихенько додала пані Віолетта. — Ви будете чудовими батьками, — дідусь ляснув себе по стегні. — Дитинка ще в планах, а ви вже так переймаєтеся. — Ми перенесли це всиновлення… на пізніше, — Маньчак неохоче докинув трефового короля. — Як це перенесли? — дід здивовано глянув на гостей. — Можна перенести іспит на права, навіть партію в бридж, але ж не дитину! — Ми не дитину перенесли, а термін, — розгнівалася пані Віолетта. — Усиновлення взимку віщує проблеми. — Ви мене дивуєте, — дід справді спантеличився, бо загаявся й показав суперникам усі карти. — Дитина — це вам не саджанець, щоб його навесні висаджувати в грунт… — обурено почав він. — Крім того, я читав чудову книжку саме на цю тему… Вона називається «Лелеки прилітають узимку», там ідеться про такі зворушливі речі… — Дайте мені спокій із цими лелеками! — пирхнув Маньчак. — Я вам не Буба, щоб слухати ваші казочки! — Але я не це мав на увазі! — вигукнув дід Генрик. — Якщо йдеться про увагу, то із цим у вас завжди проблеми, — підтримала чоловіка пані Віолетта. — А дитини ми зараз не передбачаємо й квит! — Може, воно й на краще, — старий явно був знервований. Розстебнув комірець сорочки й важко дихав. — Купіть собі ведмедика. Він не підхопить нежитю й не матиме проносу. — Дід так відсапувався, що Буба перелякалася й побігла по таблетку. — А звідки ви дізналися? — Маньчакова грайливо зазирнула панові Генрику в очі. — Хто вам сказав про ведмедя? — Про якого ведмедя? — дід ошелешено дивився на подружжя. — Ну, про того ведмедя з останнього показу мод! Вальдусик мені його придивився й тепер ми беремо кредит, щоб купити, бо він такий дорогий… — Маньчакова втупилася у власний пишний бюст. — Двійка бубна, — почала Буба чергову партію, а Маньчаки полегшено зітхнули, немовби дівчина позбавила їх тягаря батьківства й материнства. — От, Бубо, ви й залишилися без двох, — заявив Маньчак після останнього пасу. Блиснув золотим зубом і пішов з козиря. — Ой, Бубо, — зойкнув дід, — ти ж бо щойно оголосила менші п’ятірки. Я зовсім забув про спільну мову. — Аж ніяк! — підморгнула онука. — На щастя, ми з тобою завжди знаходимо спільну мову. Навіть тоді, коли програємо, — тепло додала вона. Бо дідусь завжди вмів її здивувати, наче маг, який витягав з порожнього капелюха червоне сердечко.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка