Барбара космовська буба: мертвий сезон мартенси на пенсії



Сторінка3/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ІНТЕРНЕТ-МОДА Й ЛИСТ ВІД АГАТИ

Маньчаки прийшли одночасно з листом від Агати, тому до бриджа Буба сідала розчарована. Вона з радістю віддала б Маньчакам навіть власний чемпіонський кубок, аби тільки якомога швидше прочитати, що пише подруга. Але гостям вочевидь було байдуже до її нагород. Буба віддавна підозрювала, що небайдужими вони були хіба що до смачних та ситих обідів та демонстрації власних досягнень у моді. Навіть бридж виявився лише додатком до чергового кожушка пані Віолетти чи нової бейсболки пана Вальдека. — О! — зрадів дідусь, угледівши бейсболку. — Бачу, що ви вже почали придбавати велосипедні аксесуари для дитинки. Щоправда, на виріст. — А правда, Вальдусикові личить? — посміхнулася Маньчакова, тасуючи свої невдалі карти. Усмішка мала підсолодити гіркоту розчарування цілковитою відсутністю козирів. — Трохи дитяча, — наполягав дід Генрик. — Я б сказав: занадто жовта, ну, і ці гномики дещо дратують. — А й справді, — Маньчак глянув сердитим поглядом на дружину, — я з вами згоден. Особливо щодо цих гномиків. — Бейсболка мала бути синя і з фірмовим написом, — буркнула під носом Маньчакова. — Певне, вони трохи помилилися. — Бо ми цю шапочку купили через інтернет, — пояснив Маньчак здивованому дідусеві. — Жінчині черевики також. Усі дружно зазирнули під стіл, де ховалася пара червоних гумових чобіт. — Чобітки мали бути з м’якенької шкіри з етномотивом, — прошепотіла знічена пані Віолетта. — Із цим вони теж трохи помилилися, — злостиво просичав її чоловік. — Якби ж то трохи, — Маньчакова не приховувала розчарування. На додачу, їй довелося сказати «пас». У Буби аж троїлося в очах від козирів. Після першого виграшу дідусь відчув потребу поділитися своєю радістю. — А ця ваша шапочка навіть нічогенька, — підморгнув він розлюченому Маньчакові. — Підійде і хлопчикові, і дівчинці. Але… — він стривожено глянув на гостей, — сподіваюся, дитину ви не збираєтеся отримати через інтернет? Раптом вони знову щось переплутають і надішлють щось не те… — Що таке? — почервоніла пані Віолетта. — Ну, наприклад, маленьке негренятко. Або япончика… Зрештою, негреняткові в жовтому навіть до лиця. Я навіть колись бачив такого малюка… — Починайте, — процідив крізь зуби Маньчак. — Починаємо й виграємо! — весело вигукнув дідусь. — Трефа, Бубо, — гордо повідомив він. Для Маньчаків це був нещасливий день, бо на обід подали розквецяну рибу, яку Бартошова, певне, через ненависть до плаваючих об’єктів, регулярно пересолювала. Буба великодушно віддала власну порцію засмученому подружжю й вислизнула до своєї кімнати, де на неї чекав лист від подруги.  



Власне, я вже давно хотіла Тобі про все розповісти, — писала Агата якимись дивними круглими літерами. — Але була неготова. Щоб розказати правду, треба дозріти. А втекти завжди легше. Зараз я в моєї тітки, але щодня ходжу на терапевтичні заняття до центру для наркозалежних. Для мене це звучить жахливо, бо я навіть у звичайній лікарні ніколи не була. Та якщо згадати, що раніше я жила в пеклі, то центр не такий уже й поганий. Певне, ти вже чула, що я робила такі речі, після яких соромно глянути знайомим у вічі, крала, вживала наркотики й вешталася ночами. Красти не крала, але решта гріхів таки мої. А наркотики я почала вживати вже наприкінці навчального року, тому до бурси перестала ходити. Крім того, закохалася в Пйотра. Це трапилося тоді, коли мій батько перетворив наше життя на такий кошмар, що я досі не знаю, як пережила це його пияцтво й побої. Тому зібрала речі й пішла з дому. До цього Пйотра. Спершу він не зізнавався, що вживає наркоту, і все було чудово. Знаєш, як воно, коли закохаєшся: грандіозні плани, мрії. Я хотіла піти до вечірньої школи, знайти невдовзі роботу і, хоча це й може видатися тобі смішним, навіть думала про те, щоб стати мамою. Справжньою, веселою, яка ходитиме з візочком на прогулянки й купуватиме крихітні одежинки, менші за власну долоню.  

Буба відірвала погляд від листа. Міцно заплющила очі, намагаючись пригадати собі останні хвилини, проведені з Агатою. «Мабуть, це було в травні,» — думала вона, гортаючи календар спогадів. А може, на початку червня? Агата прийшла така невиспана, розсіяна, не така, як завжди. Сказала, що в неї ангіна. Навіть Сокира полагіднішала, побачивши її й відіслала до лікаря. Агата принесла якісь довідки, залишила в секретарки, але на уроках більше не з’являлася. І того весняного дня, коли була в школі востаннє, теж уникала зустрічі з Бубою. Але тоді (Буба аж почервоніла від сорому) це не здавалося їй таким важливим. Принаймні менш важливим, ніж майбутня прогулянка з Мілошем, під час якої вони збиралися вистежувати лежня. Буба тоді мріяла тільки про те, щоб знайти цього птаха й сфотографувати. Мілошеві так кортіло показати свого трофея якій-небудь комісії натуралістів… Отож лежень і ця незрозуміла комісія, і ще зіпсований Мілошів бінокль були тоді набагато важливішими, ніж Агата…  

а потім у мене не стало сили, щоб захиститися від Пйотра. І від себе. Коли я почала жити його життям, виявилося, що іншого в мене більше немає. Тільки не хочу, щоб ти подумала, що я злодійка. Я ніколи нічого собі не привласнила. Лише переносила крадені речі від одних негідників до інших. І так усі канікули. До центру зголосилася сама. Після того, як потрапила до лікарні швидкої допомоги, де один молодий лікар допоміг мені прийти до тями. Його батько теж був лікарем, і теж мав проблеми з алкоголем, як і мій. Тому обійшлося без особливих пояснень і розмов. Зараз у мене купа занять, але це не такі уроки, як у нашій школі. Якщо вдасться засвоїти все, чого тут навчають, повернуся до Тебе здоровою. Як бачиш, мої мрії змінилися, і я волію побути ще ліцеїсткою. Спасибі Тобі за шарлотку. Я впевнена, що вона була чудова! Мама сказала, що ти спекла її для мене. Останнім часом чимало людей намагається зробити мені подарунок. Зараз я це ціную. Дуже б хотілося скуштувати Твого пирога, Бубо… Та не знаю, чи після цього листа ти ще захочеш спекти його для мене.  

Останні слова роз’їхалися врізнобіч. — Як вона може сумніватися, — тихо плакала Буба, — що я для неї… що не спечу… цього дурного пирога!… Ми його разом з’їмо, щойно вона повернеться! Усе робитимемо разом! Може, підемо волонтерками до «Сумної Лапи»?.. Агата лю бить собак і колись казала, що з радістю зробила б щось для цих покинутих бідолах… — Бубо, — дідусь уже довгенько підозріло вдивлявся в заплакане обличчя онуки. — Казав я тобі, що жодної сльозинки він не вартий, нерозумна ти, — процитував він якусь пісню. — Ти мав рацію, дідусю, — Буба швиденько витерла щоки. — Я плачу від радості, — сором’язливо зізналася вона. — А-а-а, це інша справа, — заспокоївся старий. — То порюмсай собі, — додав він, зачиняючи двері. — У житті так мало радощів, що плач собі, дитино, досхочу…



ЗАВЖДИ МОЖЕ БУТИ ГІРШЕ


Жовтень не приніс жодних змін, окрім злив, які шмагали Бубину вулицю, дістаючись до найпотаємніших куточків її душі. Вечорами, аби уникнути домашніх сутичок, які останнім часом тривали безперервно, наче осінні дощі, Буба читала поезію й удавала, що на похмурому родинному небі немає найменших ознак наближення бурі. Але буря щодня прокочувалася спальнею, а тоді й рештою помешкання. — Я хотів бодай один вечір спокійно попрацювати! — гримів з-над клавіатури дідусь. — Попрацювати? — обурювалася мама. — Гляньте на нього! Інформатик знайшовся! Якби вам платили за той час, що ви просиджуєте в інтернеті, ми б уже півміста скупили! — Тобі ніколи не догодиш! — репетував з-над свого лептопа тато. — Навіть півміста для тебе наполовину менше, ніж ти хочеш! — О, ще один дурноверхий! — мама не добирала слів. — Я повертаюся, знеможена після важкого промо-туру, а тут купа невдах! — захлипала вона. — Важке турне? — знущався батько. — Невже пан Протек замість коня примусив тебе змагатися у «Формулі-1»? — безжально кепкував він. Щоправда, Буба лише чула татів голос, але могла дати голову на відсіч, що він знову неголений і сидить на подружньому ліжку в піжамі. Останнім часом вона не впізнавала тата. Він нікуди не виходив з дому, хіба що на «службу». Так батько називав свою роботу в телекрамниці. Став неймовірно дратівливим, і рідні з полегкістю зітхали, коли за ним зачинялися двері спальні. Певним чином Буба йому співчувала. Бо з батьками відбувалося щось дивне. Тато чимраз глибше поринав в апатію й знеохочувався будь до чого, зате мама виглядала ще вродливішою. Власне кажучи, удома вона бувала рідко, та щоразу, як з’являлася, любо було глянути на її обличчя, яке променилося від радості. Зате тато дивився на неї все рідше. Він схуд, змізернів, і Буба занепокоїлася, що такі зміни погано позначаться на його роботі в телекрамниці. Батько й сам цим переймався. — Через тебе, — кричав він мамі, — я вилечу з роботи! Навіть наш дурний синоптик, котрий, як з’ясувалося, не родич директора, соромиться піти зі мною на пиво! — Як це — через мене? — дивувалася мама. — Це я прикувала тебе до комп’ютера? Я відібрала в тебе бритву, хороші костюми, бальзам для тіла, дзеркало у ванній?.. — Ти відібрала в мене значно більше! — сопів батько. — Ти позбавила мене радості життя! — А-а-а, лептопа? — вдавала, ніби не розуміє, мама. — Я ж не лише не забрала його в тебе, а навпаки, купила… — Так, щоб мене позбутися! — у тата знайшовся кращий доказ злочину. — Щоб мене задурити й відірвати від реальності! І тоді починала діяти Буба. Останні звинувачення, які лунали гучніше, ніж вітер за вікном, було аж ніяк не легко спростувати. А батьки, помітивши Бубу, готову їм допомогти, негайно перетворювали її на м’ячик, яким поціляли одне в одного. — Глянь, що ти зробив з нашою дитиною! — навіснів батько. — Останнім часом вона постійно через тебе плаче! — Це ти нею маніпулюєш! — не здавалася мама. — А плаче, бо бачить, на що перетворився її коханий татко! — Заспокойтеся! — благала Буба, безпорадно дивлячись на батьків. — Підіть на прогулянку, до ресторану, поїдьте на якийсь відпочинок, полежте під грушами. Поговоріть, нарешті, і нехай усе буде, як раніше… — Запізно лежати під грушами. Зараз пізня осінь, — заявив батько й зачинився в спальні. Якби не Бартошова, Бубі довелося б розділити долю Робінзона. На щастя, домашній острів виявився не зовсім безлюдним. Пані Аня, підперезана своїм квітчастим фартухом, невтомно вигравала на ударних, чи то пак тарілках на кухні, й усміхалася до Буби, закликаючи її бути терплячою. — Так погано ще ніколи не було, — прошепотіла Буба до Бартошової. — Раніше батьки принаймні сварилися з дідом, а зараз… — вона похмуро замовкла. — Дідусь теж покинув поле бою. Навіть від мене втік… — Аби не гірше, Бубо. Бартошова проказала це в недобру годину, бо раптом домофон озвався голосом заплаканої Ольки. — Є хтось удома? — ридала вона. — Відчиняйте! — От тобі й маєш, — зітхнула Буба. — Ви були праві, — глянула вона на хатню робітницю. — Завжди може бути гірше… Олька розчахнула всі двері й демонстративно всілася в крісло, довкола якого зібралася наполохана родина. — Я вагітна, — ледве вимовила Олька між нападами плачу. — Гм, — тільки й сказав тато. — Знову? — мама ще не встигла усвідомити серйозності ситуації. — Я чула, що зараз шиють такі речі для вагітних, які підкреслюють животик. Це чудова ідея, — вихваляла мама легку промисловість. — Немає сенсу приховувати свій стан, бо однаково не вдасться… — Ти нічого не розумієш! — розсердилася Олька. — Я не хочу бути вагітною! У мене контракт із модельною агенцією! — То нехай тебе хтось замінить! — думками дідусь був далеко, хоча й стояв поруч, біля крісла. — У виношуванні дитини? — недовірливо прошепотіла мама. — Ні, в агенції, — пояснив дід. — Зараз стільки їх розвелося, що роботу знайти можна завжди, — незграбно втішав він Ольку. — У мене в комп’ютері цілий список. Найдостойнішою видається агенція «Розважся просто зараз». — Ти могла б демонструвати одяг для вагітних, — Буба легенько обняла невтішну сестру. — Там напевне знайдуться сукні й комбінезони для майбутніх мам. — Та зрозумій ти! — Олька знову розридалася. — Не хочу я бути жодною мамою! — Ти вже й так нею є, — нагадав онуці дідусь Генрик. — До слова, а де Францішек? — На балконі-і-і-і, — заголосила Олька. — Як це — на балконі? — захвилювалася мама. — Нині ж так вітряно. Навіть у прогнозі погоди радили познімати квіти з підвіконь. — А він не на підвіконні, а на балконі, — Олька гучно висякалася. — Я його прив’язала. — Прив’язала? До чого? — тепер уже занепокоївся батько. — До перил, — спокійно пояснила Олька. — Він хотів гратися в індіанців. Я його прив’язала. Інакше не змогла б до вас прийти. — А звідки тобі відомо, що малий хоче гратися в індіанців? — дід перетворився на Шерлока Холмса. — Він же навіть «дідо» сказати не вміє. — Він мені показав. На мигах, — Олька витирала очі зашмарканою хусточкою, і тепер її макіяж був достоту як у Маньчакової. — У мене погані передчуття, — мовив дідусь Генрик. Важко було сказати, що він мав на увазі — становище існуючого правнука чи нову вагітність Ольки. Неможливо було уявити собі Францішека, якого шмагав на балконі вітрюган, і не зворушитися. На щастя, знову озвався домофон. — Відчиніть нам! — почувся голос Ольчиного чоловіка, і Буба полегшено натиснула на кнопку. — Так не можна, — уже з порога почав Роберт. — Доки народиш другу дитину, позбудешся першої, — і він кивнув у бік Францішека. Малий, як завжди, погойдувався на товстеньких ніжках. — Дідо, — зраділа дитина, побачивши дідуся, а той аж занімів. — Ви чули? — розчулено скрикнув старий. — Ви це чули? — Франек мав на увазі мене! — повеселішав тато, дивлячись на онука з любов’ю. — Це я дідо! На щастя, дискусія не спалахнула. Усі із захопленням сприйняли перше Францішекове слово й дружно зааплодували. Хлопчика передавали одне одному, ніби якийсь перехідний кубок. Навіть Олька гордо всміхнулася. — Я його цього не вчила, — попередила вона. — А даремно, — пирхнув дідусь. — Бо коли б ти почала його вчити, він би спокійненько через рік чи два вигравав у бриджа. І не лише в садочку. — От-от, — Олька скористалася рідкісним моментом сімейної ідилії. — Я саме прийшла запитати, чи допоможете ви нам фінансово із садочком. — Йдеться про тимчасову позичку, — потупився Роберт. — Оля затялася… А я ще стільки не заробляю… — На що? — утрутився дідусь. — Мужчина, у якого двійко дітей, повинен заробляти на все. Навіть на коханку, — бовкнув він. — Йдеться про садочок з англійською мовою. І басейном. І карате. І… — Олька перелічувала всі можливі принади дошкільного закладу. — Як це — з англійською? — дідусь картинно витріщився. — Навіщо дитині, яка не знає рідної мови, ще й англійська? Хіба що ви до Англії зібралися, на заробітки, — зневажливо засопів старий. — Якщо ви нам не допоможете, — Олька відчула, що втрачає шанси, — то нам нічого не залишиться, як податися на заробітки. — Через мій труп, — затявся дід, але про це він згадував так часто, що погроза ні на кого не справила враження. — Я опікуватимуся Францішеком, — раптом озвалася Бартошова. Усі глянули в її бік і знерухоміли, уражені. Францішек, який (звісно, коли його не прив’язати до балконних перил) не відав, що таке спокійно всидіти бодай хвилинку, зараз лежав на колінах у Бартошової, міцно схопившись за її фартух. Малий не виявляв жодних ознак гіперактивності й узагалі не збирався нічого робити. Він просто собі лежав, сповнений щастя, й легенько водив ручкою по обличчю своєї нової матусі. — Він, мабуть, захворів, — зойкнула Олька. — Справді, з ним щось не так, — погодився Роберт. — Але ж ви нас не покинете?! — захвилювалася мама, якій аж ніяк не загрожував інстинкт турботливої бабці. — Я впораюся, — Бартошова глянула на здивованих присутніх. — Я така велика, що вистачить мене й на дві родини. — Але англійська… — несміливо почала було Олька. — Буде й англійська. — То ви й по-англійському вмієте? — Умію, — прошепотіла пані Аня. — Але не розмовляти, а виховувати, бо це потрібніше, — і вона багатозначно глянула на пана Генрика. — А карате? — засумнівався Роберт. — І карате, — буркнула та. Після цього більше ніхто не наважився перевіряти вміння хатньої робітниці. Бо всі зрозуміли, що Францішек саме склав свій перший іспит, і потрапив до щонайкращого, най престижнішого, і слід сказати, найсоліднішого садочка. І перший день у цьому закладі так малому сподобався, що пропозицію Бартошової родина сприйняла на ура.

ПАТРОНОВІ НЕЩАСЛИВО ЗАКОХАНИХ


— Я чула, що тебе тепер звуть Сиротою, — Бубі стало цікаво, як новенький сприйняв зміну прізвиська. — Я теж чув, — він широко всміхнувся, ніби хотів цим продемонструвати, що в нього на зубах веснянок немає. — Це погано, — Буба пригостила його м’ятним льодяником. — Таке прізвисько запам’ятовується на довше, ніж справжнє ім’я. — Мені підходить, — знизав плечима хлопчина. — Сирота — це вже принаймні хтось, своя людина, а не якийсь там Новий. — Могло й гірше статися, — обережно мовила Буба, подумавши про Лукаша, який завжди був Бородавкою, та про Кшися, якого всі називали Дупцею. — Авжеж, — погодився Стась. — Тільки, бач, я цими типами з нашого класу взагалі не переймаюся. Я ніколи не страждаю, коли мене ображають ті, хто мені байдужий. — Добре тобі, — зітхнула Буба. — Дідусь каже, що мене обходить цілий світ, хоча це й неправда. Я переймаюся лише тим, що стосується моєї особи. І ніяк не можу збайдужіти, — зізналася дівчина. Бубині очі ковзнули по Мілошеві, який саме ввійшов до класу. — Здається, я знаю, як це буває, — Сирота теж глянув на однокласника. — На щастя, завжди трапляється нагода зрозуміти, що ми занадто узалежнені від інших. — Узалежнені? — перепитала Буба. — А хіба ні? — відповів Стась запитанням. — Чіпляємося, наче реп’яхи, до абсолютно безнадійних людей, зате не помічаємо поруч класних товаришів. — Хлопець зліз із парти, а Буба подумала, що Сироті більше підходить прізвисько Розумник. — Можу взяти тебе до Котанського гаю, — Мілош підійшов непомітно. — Ребекка має написати якийсь жахливий реферат, тому коли хочеш… — Звісно, — у Бубиних очах спалахнули зорі кохання. — Тоді в суботу, — уточнив Мілош, зазирнувши до записника. — У суботу, — відказала вона тремтячим від зворушення голосом. Бубу взагалі трохи дратував погляд Стася, котрий, як на зло, чув усю розмову. Але що цей Сирота міг знати про неї крім того, що вона сама йому про себе розповіла? Поява Гібсона позбавила дівчину подальших сумнівів. І тепер кожен, хто глянув би на Бубу, помітив, як прихід учителя фізики до класу корисно впливає на її вроду. — Нині четвер, завтра п’ятниця… — Буба рахувала дні, замість обчислювати доцентрову силу, яка вочевидь не давала Гібсонові спокою. — Бубо, яка в тебе відповідь? — учитель несподівано тицьнув на неї пальцем. — Три дні! — машинально відповіла та, і клас вибухнув реготом. На решті уроків, на щастя, ніхто її ні про що не запитував. Буба записувала щось, низько схилившись над зошитом. Такий ентузіазм, гідний відмінниці, помітила навіть Редбулька. — Бубо, зараз я кричу на Гавецьку! Цього конспектувати не треба, — зауважила вона, в’їдливо посміхаючись. Добре, що ані Редбулька, ані Сокира, ані Джеймс Бонд, який викладав військову підготовку, не зазирнули в її старанні нотатки. Бо їм довелося б зіштовхнутися з тим, що в ліцеї існує якийсь таємничий предмет, що не належить до шкільної програми. «Перукарка? — меліровка? — підкоротити брюки, — нігті — 6.3., — маска „зимовий ранок“ (мамина), — депіляція ніг — п’ятниця, щоб не відросли, — куртка з лого „Нірвани“ (випрати), — светр — позичити в Ольки (зелений?), до нього намисто. — купити блиск для губів, — м.б. спідниця „Левіс“ і смугастий светр + брошка з пір’їнами, — парфуми: „Кензо“ або „Дольче і Ґаббана“, у будь-якому разі щось класне (мама), — бальзам для тіла (купити), — взуття — мартенси червоні чи з малюнком? (червоні до смугастого, з малюнком до Ольчиного светра — приміряти)…». Із цим довжелезним переліком нових завдань Буба щасливо поверталася додому. Махнула рукою Сироті, який саме сідав на свого незвичайного велосипеда. Стась посміхнувся здалеку, але поглинута своїми справами Буба не могла помітити, що однокласник усміхнувся ледь-ледь. Не так, як завжди. Сьогодні нікому не вдасться мене розсердити або розчарувати — думала дівчина, у серці якої тріпотіло щастя. Наче метелик, котрий будь-що прагне подолати холодну шибку. — Навіть, якщо прийдуть Маньчаки, а Добавка запісяє всі сходи — я лише посміхнуся. — Якщо Олька вивісить Францішека за кухонним вікном, я сприйму це спокійно. І навіть, коли тато з мамою розпочнуть найкривавіший поєдинок на моїх очах — я й бровою не поведу. Ну, може поведу, але не заплачу… А дідусь… — вона задумалася, що такого страшного міг би їй заподіяти бриджевий партнер, — так-от, якщо дідусь знову назве Мілоша жевжиком чи й гірше, я гляну на нього зверхньо й запропоную, щоб він трохи відволікся від «Лавини сексу», бо лавини шкодять у будь-якому віці, а в його тим більше. Проте жодне з передбачуваних Бубою нещасть на неї вдома не чекало. Навпаки. Там панувала похмура тиша, і якби Добавка не метляла весело хвостом, дівчина могла б подумати, що тут ніхто більше не живе. І вона подалася із собакою на прогулянку. Накрапало, але щільно вкрита хутром Добавка не зважала на дощик. Буба теж радо підставила обличчя під краплинки, вирішивши, що це можна порівняти з ефектом косметичної маски «зимовий ранок». — Вітаю вас, панно Задериніс, — почулося раптом. На лавці сидів її химерний знайомий. Цього разу погода не сприяла дрімоті, тож зручна лавка слугувала йому спостережним пунктом. Він ліниво поглядав на перехожих, певне, дивуючись, куди всі так поспішають. — Ой, добридень! — Буба обдарувала його щирою посмішкою. — А вам не зимно? — Звичайно, — дещо театрально відказав той, — ледь дошкуляє холод, оскільки падає дощ. Дівчина сіла поруч і відстібнула Добавчин поводок. — Може, панночка вгоститься пивцем? — він простягнув у її бік відкриту пляшку. — Ні, спасибі. Бубу цей жест зворушив, тому вона зробила вигляд, наче зазвичай без пива заснути не може, просто в цей момент їй не хочеться. — Розумію, — погодився з нею сусіда й хильнув добрячий ковток. — Та попередити мушу, що без пивка довго ви тут не витримаєте, панянко, бо, як я вже зауважив, добряче нині віє, дозвольте скористатися літературною цитатою: «ніщо так не розігріває, як у сльотавий день напій хмільний». Ці рядки залишилися без коментарів. Новий Бубин знайомий не був обтяжливим балакуном, тож вони просто із приємністю сиділи собі на лавці й потихеньку мокли. Коли Буба зібралася додому й висловила сподівання, що невдовзі вони собі знову посидять і помовчать, із-за поблизьких кущів розляглося пронизливе скавучання. — Добавка! — зойкнула перелякано Буба, яка встигла побачити, що її химерний знайомий зі швидкістю світла майнув у кущі. За мить звідти вибігла сука, а за нею усміхнений знічев’я любитель хмільного напою, який міцно тримав за вухо якогось шмаркача. — Скажи-но панянці, що ти зробив? — наказав він. — Я копнув собаку, — зарюмсав шмаркач. — Я ненавмисне… — ревів малий, забувши, що хвилину тому був мисливцем на диких звірів. — Може, панянка бажає, аби я для науки теж стусонув цього отрока, чи якихось інших тортур йому завдав? Я радо від імені вашого собаки так зроблю, — і він галантно вклонився. Малий шибеник репетував, ніби з нього шкуру живцем лупили, але'його крики аніяк не діяли на Бубу. — Гадаю, стусана й тортури залишимо до наступного разу, — Буба вдала, ніби глибоко замислилася. — Ви певні, панянко? — любитель пива й лавочки явно зволікав. — Бо маю бажання крутнути отрока декілька разів довкола його власної осі. Політав би трохи, провітрився… — Ні, — усміхнулася Буба. — Залишмо й це до наступного разу. Якщо ще раз скривдиш тварину, — грізно звернулася вона до малого негідника, — ми тобі з паном… — і дівчина запитально глянула на знайомого. — Клеменсом, — гордо підказав він. — Атож, ми тобі з паном Клеменсом влаштуємо справжній луна-парк: каруселі, влучання в ціль та гойдалки. — Ще й за квиток нам заплатить! — докинув Клеменс. — Бо такий собі Діснейленд, дозволю собі американський вираз, коштує ніяк не менше, ніж пиво! — шибеникове вухо опинилося на волі. Малий лобуряка буркнув «вибачте», спік рака й хильцем зник у заростях. — Дякую вам, — Буба переможно всміхнулася. — Моя Добавка була безпритульною і, мабуть, пережила не одну собачу трагедію. — Зрозуміло, панянко… — Тепер уже він глянув на Бубу запитально. — Буба, — відказала дівчина, ледь зашарівшись. — Бубо, — злегка вклонився Клеменс. — Собака ваша, хоч пива й не вживає, справляє враження культурної, так би мовити, істоти. — Іще раз дякую і… до побачення! — До побачення, любі пані, — помахав пляшкою Клеменс, знову поринаючи в осінню задуму. Ніхто не питався Буби, звідки взялися в її очах веселі вогники. Нікого не здивувало й те, що дівчина безтурботно наспівувала, прибираючи у квартирі. Можна було б сказати, що помешкання нагадувало виставку в меблевому магазині, настільки порожньо там було. Лише мама пробігла кімнатою в новому костюмі та з новою зачіскою, але вона швидше нагадувала НЛО, ніж себе. А Буба знала, що НЛО уникає зустрічей із землянами, особливо тими, хто займається прибиранням планети. Лише коли у квартирі на Звіринецькій згасло світло, Буба витягла із шухляди письмового столу свого щоденника й занотувала в ньому кілька речень. Почала з того, що написала, як би їй хотілося, аби найближча субота настала вже завтра. Потім закреслила своє нерозважне бажання й замінила його низкою маленьких мрій. Це не були бозна-які сподівання, з якими дівчина зверталася до патрона нещасливо закоханих. Звичайні собі бабські побажання: — щоб до суботи схуднути на два, а краще на три кілограми, — щоб на прогулянці не бовкнути якоїсь дурниці, котра потім снитиметься ночами, — щоб ані словом не прохопитися про Ребекку. Останнє речення було двічі підкреслене яскравим маркером. — щоб на прогулянці не було вітряно, бо нанівець піде зачіска, — щоб мартенси не тиснули, як останнього разу, коли Буба насилу встигала за Мілошем, — і щоб якоїсь миті він відвів бінокль від очей і глянув на неї, на Бубу, так, як дивився раніше, коли не було ще жодної Ребекки. Зітхнула солодко й закрила щоденника. Вирішила, що цих прохань до патрона нещасливо закоханих цілком достатньо.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка