Барбара космовська буба: мертвий сезон мартенси на пенсії



Сторінка2/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ШАРЛОТКА Й КОВБАСКА



Агата мешкала в районі, до якого вели всі дороги міста, зате автобуси й трамваї старанно оминали. Викидали із себе всіх пасажирів на віддаленій кінцевій зупинці, пропонуючи їм корисну й тривалу прогулянку до висоток. Готуючись до зустрічі з Агатою, Буба спекла шарлотку, яка зараз мандрувала разом з нею в рюкзаку. І чого я раніше до цього не додумалася? — подумки картала себе дівчина. — У мене одна-єдина подруга, а я не наважилася з нею нормально порозмовляти. Агата — це зовсім інша справа, — думала Буба, — вона змогла поділитися зі мною справжніми проблемами. Бо мої… здається, не надто варті, аби через них лити сльози, — сяйнуло їй, і дівчина пожвавішала. — Привіт, то це ти і є Буба? — у дверях стояла мама Агати. — Дуже вже високо ви живете, — посміхнулася у відповідь задихана Буба. — Доньки, на жаль, немає… Вона поїхала. — Як шкода, — Буба заходилася змагатися з ремінцями рюкзака. — Але, мабуть, от-от повернеться? Наступного тижня починається школа, тож… Ну, шарлотко, йди сюди, — прошепотіла вона углиб величезного рюкзака, витягаючи звідти старанно загорнутий пиріг. — Це для Агати, — посміхнулася вона. — Я сама спекла. — Спасибі, але… — мама Агати не знала, куди подіти руки. — Краще забери його. Агата швидко не приїде… Вона… поки що не може повернутися… — Я гадала, вона в таборі, — шарлотка знову опинилася в Бубиних руках, наче якийсь перехідний кубок. — Що ж, можна й так сказати… — долоні жінки безпорадно ворухнулися. — Прикро, що мені доведеться на неї чекати, — Буба застібнула рюкзак. — Передайте їй від мене вітання. — Залиш свій номер телефону, — раптом запропонувала та. — Може, вона сама тобі подзвонить. Буба поверталася неохоче, придивляючись до перехожих. Усі поспішали до своїх будинків, що стояли в оточенні дерев, яких ледь торкнулася осінь. Погляд вихоплював у натовпі дівчат її віку. Буба сподівалася, що одна з них виявиться Агатою, яка повільно прямуватиме їй назустріч у своєму розтягненому светрі. Її можна було впізнати ще й за довгими ногами, яким шкільна баскетбольна команда завдячувала своїм успіхом. Та Агати не було ніде. Уже вкотре того дня Буба відчула незрозумілий смуток. Неначе хтось на злість їй посіяв спустошення в альбомі з найближчими людьми. Прибрав звідти найрідніші обличчя, а замість них уклеїв папірці, на яких нічого не було. Удома на Бубу чекав дідусь. Звісно, із препоганою новиною. — Твої батьки помирилися, — прошепотів він, коли онука зазирнула до його кімнати. — Чудово! — передчасно зраділа Буба. — Це я їх помирив, — не забарився похвалитися старенький, хоч вираз обличчя в нього був якийсь розгублений. — Цим комп’ютером. — Як це? — здивувалася дівчина. — Тепер вони обоє проти мене, тому мусять триматися разом. Павел навіть прошепотів твоїй матері «крихітко», а це вже неймовірна брехня, — сумовито закінчив він. Буба спохмурніла, тому дідусь негайно її втішив. — Вище голову, онучко! Це ненадовго. Дамо їм день, ну, може, два, і все повернеться до норми, — і старий вдоволено потер руки. — Бубо, — мати з’явилася в коридорі в одному із шести корсетиків, — будь ласка, ходімо до вітальні. Ми з татком хочемо з тобою поговорити. Батьки нагадували паперовий кораблик, який потрапив до калюжі. — Ти знала про дідусеві наміри? — почав розпитувати батько. — Чому нічого нам не сказала? — підхопила мама. — Я ж прохав тебе, Бубо, щоб ти ним опікувалася! — дорікав тато. — Як ти могла так з нами вчинити? — допитувалася мама, немовби йшлося про бозна-який злочин. — Ти дуже нас розчарувала! — вторував тато. — Наразила на такі витрати! — схлипнула мама. — Підемо з торбами, як старці! — зойкнув батько. — Швидше із коробками, — на порозі вітальні стояв дід Генрик. — Я був би дуже вдячний, якби ви їх негайно поприбирали, бо мені ніде спати. І дайте Бубі спокій! Вона до моєї покупки не причетна! Батьки приготувалися засипати старого докорами. Та вони недооцінили його стратегії, бо дідусь раптом заридав і, болісно схлипуючи, ледь вимовив: — Адже це моє реабілітаційне знаряддя!!! — Що? — одночасно запитали батьки. — Для відновлення здоров’я! Протиотрута від домашньої самотності й байдужості! — Від чого? — Бубин тато не міг отямитися від здивування. — Від байдужості, Павле! — у дідуся був вираз обличчя скривдженого малюка, у якого жорстокі батьки відібрали улюблену іграшку. — Так-так! — схлипував він. — Лікар Можджейко, мій геріатр, та лікар Дитко, мій психолог, між іншим, обидва закінчили університет, стверджують, що я страждаю на особливо небезпечний різновид сирітської хвороби. Цим пояснюється високий тиск, — швиденько почав перелічувати старий, — і мінливість настрою, і передусім депресія! — Заспокойтеся, батьку, — тверезо зауважила мама. — Саме нині ви собі забезпечили дуже дороге лікування. Шкода лише, що не із власної пенсії. — Якраз із пенсії, — нагадав дід. — Яка занадто обтяжує ваш рахунок. Тема зробилася настільки незручною, що тато вдавано позіхнув, а мама спитала вже зовсім звичайним голосом, про дідове зацікавлення університетом. — А хіба я вам нічого не казав? — здивувався пан Генрик. — Я записався на навчання. Для літніх осіб. Подумай, Марисю, бо серед моїх однокурсниць точно є твої ровесниці… — почав було дід. — Я лише хотів сказати, що ти не відчувала б там значної вікової різниці, — продовжував він поглиблювати материн розпач. Дід зник так само таємничо, як і з’явився, а батьки зовсім забули про Бубу, яка й досі сподівалася, що з нею хочуть поговорити. Проте після дідових натяків стосовно віку мама виглядала, наче поранена лебідка, а тато завзято повертав її до тями. Треба сказати, досить успішно. — Така в тебе апетитненька ямочка на мордочці, крихітко, — мовив він, помовчавши. — Ну, не знаю, — мамин голос усе ще тремтів від свіжої образи. — Мабуть, я трохи погладшала? — занепокоєно спитала вона, глянувши на свої округлі стегна. — Хіба що трішечки. Ледь помітно, саме так, як я люблю. — муркотів батько. — Але Ганка Фарисяк, знаєш, та, що пише репортажі, виглядає в порівнянні зі мною, наче сарделька поруч із мисливською ковбаскою… — Авжеж, моя ковбаско, — зітхнув тато, глянувши на її корсетик. І це був найвідповідніший для Буби момент, аби непомітно вислизнути з вітальні.

ЗРАЗИ В ЦИРКУ


Буба йшла до школи, як на страту. Батьки, у яких перше вересня асоціювалося виключно з початком Другої світової війни, провели її здивованими поглядами. Дівчина почувалася покинутою й самотньою. На додачу ще й наштовхнулася на Йольку, котра, як і вона сама, спізнювалася. Нічого собі початок року, — подумала Буба. Йолька вискочила на шкільному паркінгу з якогось неймовірного автомобіля, пофарбованого, безсумнівно, під колір її чудового костюмчика. Побачивши молодика, який відчинив перед Йолькою двері авто, Буба зітхнула з ледь помітною заздрістю. Він теж мав такий вигляд, ніби його самого спеціально підібрали до лискучого капота. Волосся незнайомця сяяло під сонцем, як золото. — Агов! — Йолька помахала рукою в Бубин бік, а потужна механічна потвора рвонула з місця. — Привіт, — озвалася Буба замогильним тоном, думаючи про Мілоша, який уже навіть дверей класу перед нею не відчинить. — Бачила Ксавера? — зашепотіла Йолька, хоча від того залишився хіба що сморід вихлопних газів. Та Бубу не дивувало шепотіння Йольки, котра обожнювала різні таємниці. Найкраще чужі. — Хіба краєм ока, — чесно зізналася Буба, і Йолька спохмурніла. Бо якщо лише краєм ока, то Буба не встигла належно захопитися. — А тачку бачила? — з надією допитувалася подруга. — Теж не дуже, бо зашвидко зникла… — Справді, шалено швидка, — погодилася Йолька, роздумуючи, вада це, а чи перевага дива техніки. — Ксавер — директор, — на її обличчі знову засяяла усмішка. — Під ним двадцятеро людей. — Під ним? — Так кажуть, — відрізала Йолька. — Такий собі, розумієш, бізнесовий сленг, — додала вона замріяно. Буба йшла пригнічена. И зовсім не радувало, що подружка має хлопця директора. Дядько чи тато на такій посаді — це ще нормально, — думала Буба, скоса позираючи на Йольку, — але щоб хлопець — якось воно не дуже пасує до шкільного рюкзака й пенала із брелочком W.I.T.C.H. — Найгірше те, — і Йолька безпорадно глянула на подругу, — що тепер доведеться порвати із Пшемеком, ну, знаєш, з яким… Увесь Бубин клас знав, з яким. Пшемо Бокс під’їжджав до школи на кожній великій перерві. Щоправда, він поки не був найвідомішим боксером у поблизькому клубі «Кулак», але в спортивних газетах уже з’явилися три замітки, присвячені його нахабному стилеві ведення поєдинків. Бубині однокласники дивилися на Пшемо Бокса з неймовірним захватом, а дехто навіть устиг організувати собі автографи на футболках. Йолька брала за це по десять злотих, і невдовзі півшколи ходило на фізкультуру до Шварценеґґера з карлючками на спині. — А ти не боїшся, — Буба перелякано глянула на Йольку, — що твій Пшемо поставить професійний автограф на панові директорові? — На Ксаверові? — слово «пан» Йолька проігнорувала. — Трохи боюся, — у її очах промайнуло щастя. — А нещодавно я бачила в кіно, як двоє класних чуваків змагалися за жінку. І не встигла я їй позаздрити, як сама опинилася в такій ситуації. — Уже? — вразилася Буба. — Пшемо ще нічого не знає, — зітхнула Йолька, — але ж не можу я зустрічатися з обома… Певне, ти не дуже доганяєш, про що я, — щасливиця жалісливо глянула на подругу, — бо залишилася сама як палець. — Справді. Не доганяю, — погодилася Буба й полегшено зітхнула, відчиняючи двері класу. Пошукала поглядом Агату, але на її місці сидів якийсь непоказний хлопчина. На щастя, Мілоша теж не було. Певне, прийде до школи в жовтні. Разом зі студентами, — в’їдливо подумала вона, сідаючи за останню парту. Редбулька зневажливо відреагувала на їхнє запізнення. Вчителька саме представила класу новенького, який на перший погляд складався із самих веснянок. — Вашого нового товариша звуть Сташек. Поставтеся до нього доброзичливо, — звично наказала вона. — О! Як добре, що ви нарешті згадали про школу! — Учителька промовисто глянула на годинник. — Щоправда, ваша відсутність аж ніяк не позначилася на середньому розумовому рівні класу, проте зараз виразно підвищився рівень естетики. Особливо завдяки панні Йоланті. Йолька посміхнулася, дякуючи Редбульці за комплімент, а Буба була переконана, що вже перший Йольчин твір стане для вчительки мітлою, на якій та злетить до вершин критики. Із силою чотирьох відьом із брелочка. — То ти нічого не чула? — Адась недовірливо глянув на Бубу. Вони поверталися зі школи тією самою дорогою, якою колись часто гуляли удвох. Зараз теж ішли поряд, але були вже не разом. Проте нині Бубі це анітрохи не заважало. — Справді нічого? — великі Адасеві кроки завмерли на тротуарі й Буба наздогнала його. — Агата вже місяць, як у тому центрі! Вона сама так вирішила! Кажуть, поліція знайшла в її рюкзаку наркотики. Ну, і ще якісь інші речі. Наче крадені. І всі кажуть, що Агата вирішила краще зголоситися до центру, аніж потрапити до виправної колонії. Певне, Адась перейняв від Йольки химерну потребу ділитися чужими нещастями, — подумала Буба. Але плітки зробили своє. Вересневе сонце сховалося за дахом спортивного центру, а холодний вітер неприємно війнув Бубі в обличчя. — Агата не злодійка, — видушила вона, силкуючись говорити спокійно. — І не переказуй злостивих слів різних там «усіх», бо може трапитися, що потім почуватимешся незручно. Йшли мовчки. Адась був ображений, що Буба відразу викинула його сенсаційні новини до якогось невидимого смітника. А саму Бубу пригнічувало й сердило те, що Агата нічого їй не розповіла. Не поділилася своїми проблемами. Звісно, що це тобі не пончики, якими дівчата разом ласували на великій перерві. Але друзі можуть разом з’їсти й пуд солі, — сумно думала вона. — Ну, бувай, — набурмосений Адась зупинився біля переходу для пішоходів. — І коли там що, то я тобі нічого не казав. Агаті може бути прикро, — пожалів він раптом однокласницю, якій щойно перемивав кісточки. Спершу пліткує, як пані Пенцикова, а тоді раптом удає, ніби він Агаті бозна-який друг! — розсердилася Буба подумки. — «Добре Серце», захисник скривджених, — знущально шепотіла вона, та водночас відчувала, що в цих поганих Адасевих звістках ховається чимало жахливої правди. І може, саме це виявилося для Буби найдошкульнішим. її появі зраділа лише Добавка, бо тільки вона терпляче чекала на хазяйку, розлігшися на килимку в передпокої. Решта теж повмощувалася, але перед своїми комп’ютерами. З дідусевої кімнати долинали дивні вигуки, а тато цілковито заглибився в океан інтернет-новин. На щастя, з’явилася Бартошова й запитала, як воно було першого дня в ліцеї. — Не дуже, — прошепотіла Буба. — Я вже встигла скучити за канікулами, — поскаржилася вона, і теплі долоні пані Ані міцно притулили дівчину до фартуха у вибляклі трояндочки. — Хтось до тебе дзвонив. Якась твоя подруга. Я записала ім’я, а це номер її телефону. Буба швиденько пробігла поглядом записку й повисла в Бартошової на шиї. На всіх колючих трояндочках водночас. А тоді помчала до телефону. — Ой, що діється! — зітхнула жінка. — Якби ж це отой приємний хлопець телефонував, то я ще розумію. Але отак перейматися через якусь панночку? — І, хитаючи головою, Бартошова рушила до свого царства спокусливих запахів. * * *

— Спасибі, Агато, що ти подзвонила, — Буба сховалася з телефоном у своїй кімнаті. — Шкода лише, що так пізно… Зі слухавки лунали таємничі слова. Добрі й погані, але Буба жадібно слухала їх усі. Дівчина то усміхалася до трубки, то сумно кивала головою, не перебиваючи важливої розповіді. — Ми впораємося, Агато, — обіцяла Буба. — Напиши мені. Так, я ретельно все нотуватиму. Надолужиш! — палко запевняла вона. — Тільки повертайся чимшвидше, — попросила, перш ніж у трубці запанувала тиша. — А він принаймні такий самий гарний, як і попередній? — у дверях стояла мама, хоча першої миті Бубі було складно в це повірити. — Я не підслуховую! — попередила вона. — Я лише прийшла тобі нагадати, що скоро школа почнеться. Якби не знайомий голос, Буба перелякалася б, побачивши чужу жінку, котра виглядала так, наче щойно злізла з коня. Переодягнена амазонкою мама аж світилася від щастя. — Школа вже почалася, — Буба недовірливо дивилася на обтислі гетри й короткий чорний жакетик. — Подобається? — мама зробила пірует, легенько зіпнувшись на носки ковбойських чобітків. — Це мій костюм на презентацію роману «Ув’язнені в сідлі», — вона сплеснула руками. — Пан Протек стверджує, що в мене врода амазонки, і я неодмінно мушу навчитися їздити верхи. Ми вже навіть записалися на курси. — «Ув’язнені в сідлі»? — за маминою спиною з’явився дід Генрик. — А не дешевше було б носити на презентації сідло? Ти могла б у ньому навіть час від часу посидіти. А ще бувають широкі сідла, — тоном знавця почав дідусь. — Пан Протек такий невеличкий, що теж поміститься… — Я розмовляю з донькою, — відрізала мама. — А ви, тату, маєте комп’ютер для покращування здоров’я, тому не заважайте нам. — Але ж, Марисю, — не здавався старий. — Ти не розмовляєш із донькою, ти їй себе демонструєш. Поводишся, як породиста кобила на вигоні. Мама трусонула кінським хвостом, і гривка впала їй на очі. Тепер вона була схожа не на амазонку, а на звичайну маму. — Привіт, крихітко! — почувся в кінці коридору радісний татів голос, хоча Буба ладна була голову дати навідсіч, що батько заіржав. Він також занімів, побачивши дружину. — Це на презентацію, — ледь вимовила мама, зрозумівши, що її вигляд не сподобався чоловікові. — Презентацію чого? — допитувався тато. — Крамниці з аксесуарами для верхової їзди? — Тобі, Павле, лише крамниці в голові, — обурилася мама. — Світ дихає ще й мистецтвом, літературою. — Світ, може, й так, — погодився батько, — але ти в цьому куценькому жакетику, певне, узагалі не дихаєш?! Хто таке з тобою зробив? — Пан Протек, — тріумфально пояснив дідусь. — І записав Марисю на верхову їзду. Разом із собою. Тато небезпечно споважнів. — Я гадав, що пан Протек, нарешті, зник з нашого життя, — засичав він. — З нашого так, — квапливо притакнула мама. — Але ж не забувай, Павле, що в мене є й професійне життя… — Важко про це забути, — буркнув батько. — Ти виглядаєш так, ніби працюєш у цирку. Навіть афіші не треба! Якби не спокусливий запах зраз, у передпокої напевне почалася б справжня циркова вистава. Із клоунами, жонглюванням претензіями та словесною акробатикою. Але зрази пахли так, що ніхто із сімейної трупи не проміняв би їх на щось інше. А Бартошова могла би стати ілюзіоністкою, — подумала Буба. — Її зрази з’являються так несподівано, як кролик з капелюха, і мають такий магічний вплив, що з їхньою допомогою можна було б вирішувати міжнародні конфлікти.

ПРОРОДИННА ПОЛІТИКА


— Ми спізнилися, Вальдеку, — Маньчакова очима скривдженої дівчинки дивилася на порожні тарілки зі слідами нещодавньої присутності зраз. Батьки із чемності вдали засмучених, зате дідусь не приховував задоволення. — Як шкода, як шкода, мої любі! — радісно вигукував він, витираючи серветкою вуса. — Таких смачнючих зраз я навіть у Франції не куштував! Качка, котру ви нещодавно всю ум’яли, це дрібничка в порівнянні із сьогоднішнім меню. Але дозвольте спитати, як сталося, що ви нині спізнилися? — О, дійсно! — згадавши качку, батько пожвавився. — Щось мусило трапитися, якщо нині я зміг спожити свій обід. — А й справді, — пані Віолетта грайливо пустила очима бісики. — Вальдеку, розкажи їм, — кокетливо шепнула вона чоловікові. — Краще ти сама, кохана, — Маньчак ледь нахилився до дружини. — Але з такої нагоди треба б коньячку, — Маньчакова роззирнулася, шукаючи поглядом Бартошову. — Узагалі-то мені не можна пити на голодний шлунок, але вже нехай! — махнула вона рукою. — Раз живемо, — загримів Маньчак, сідаючи до столу й сягаючи по останнього квашеного огірка. — Та кажіть уже! — нетерпеливилася мати з піднесеним келихом. — Чекай-но, Марисю, — утрутився дідусь. — Існує такий добрий звичай, за яким спершу куштує найстарший. Якщо я визнаю, що коньяк має відповідний смак і аромат, можете пити. В іншому випадку панові Вальдеку доведеться піти до супермаркету й купити щось більш підхоже для такої нагоди. — Пане Генрику, — не втрималася Маньчакова, — війна давно скінчилася, а ваші манери далеко не бездоганні! — Люба пані, — озвався дідусь, спорожнивши келих. — Манери — це вам не халат, що вийшов з моди, а спосіб мислення. Хоча ви про таке й не чули. Зате на халатах ви розумієтеся пречудово. Усі глянули на Маньчакову, точніше, на її легенький костюм, що більше скидався на пеньюар, ніж звичайний одяг. — Це Армані, — з гордістю прощебетала пані Віолетта. — Вальдусик мені купив із цієї особливої нагоди. — Халат Армані? — не міг уторопати дідусь. — Навіщо вам чоловічий халат? — Та розповідайте вже! — мама навіть не встигла зацікавитися халатом, настільки перейнялася таємничою звісткою. — У нас буде дитина, — на щоках Маньчакової спалахнули пурпурові троянди. — А й справді, — дідусь спрямував окуляри на її живіт, — це вже добряче помітно. Усі глянули на нього осудливо. — То ви… наважилися? — у мами тремтів голос, так, неначе це вона сама вирішила народжувати. — Так, — героїчно зізналися нарешті Маньчаки, закохано поглядаючи одне на одного. — Добре, що в бриджі ви швидше приймаєте рішення. — промовив дідусь. — Інакше ми вже сьомий рік розігрували б ту саму партію. Цього разу на старого ніхто не звернув уваги. У хаосі поздоровлень та обіймів ніхто не помітив навіть самовільного дегустування коньяку, який вочевидь відповідав високим дідовим вимогам. — Мене це відверто радує, — алкоголь, безсумнівно, робив своє. — Ви, як майбутня мама, перейдете на молочні продукти! — втішився дідусь. — Я читав у Інтернеті, що молоді матусі повинні їсти сирочок. Поступлюся своїм, — героїчно заявив він. І, побачивши незадоволене обличчя Маньчакової, докинув: — Зрозуміло, що старі матусі теж! Тут не про вік жінки йдеться, а про білки! — Ми уси-нов-лю-ємо дитину, — чітко проказала пані Віолетта, зберігаючи рештки спокою. — Ви про усиновлення чули? — Ви мене заспокоїли, — дідусь приклав руку до грудей. — З вашого боку це дуже розсудливо, — додав він схвально. — Не буду приховувати, що я дуже непокоївся, на кого ж із вас буде схоже ваше дитя. І слово честі, у будь-якому випадку його б чекало розчарування. — Бубо, виведи дідуся, — тоном поліцейського проказала мама. — І за кару відключи комп’ютер. Батько завжди нас компрометує, — скривилася вона, ледь не плачучи. Дідусь, похитуючись, відірвався від стільця й сам рушив до своєї кімнати. — Прошу пробачення в усіх присутніх тут батьків за недоречні зауваження, — непевним тоном вимовив він, стоячи біля дверей. — Мене змусили їх висловити ревнощі до дитини, котра забере в нас найкращих гравців у бриджа, — закінчив дідусь плаксивим тоном. Таким чином пан Генрик привернув до себе більше уваги, ніж дитя, яке тут, у вітальні на Звіринецькій, поки що було тільки в планах. Вересневий вечір устигнув щільно закутатися в непроникну темряву, коли Буба легенько постукала в дідусеві двері. — Може, зіграємо партійку в бриджа? — запитала вона. Замість відповіді пролунали гучні постріли й радісні вигуки. — Я вбив тебе, сучий сину! — кричав дід, хоча Буба здогадалася, що то волає коньяк, який циркулював у його крові. На екрані комп’ютера тривала якась запекла сутичка, а тремтяча дідова рука сягала по щораз нові боєприпаси. Та за хвилину зображення застигло, і дідусь Генрик розпачливо прошепотів: — Це ти, Бубо? Саме вчасно, бо я щойно помер… Мене забив отой дурко з рушницею. Отой, котрий зараз сидить на моєму трупі та їсть морозиво. Знаєш, який? — Знаю, той сучий син, — здогадалася Буба й обійняла діда за плечі. — Якщо весь час воюватимеш, комп’ютер тебе не вилікує, — зітхнула вона. Дівчина втямила, що дідусь поволі, проте неухильно долучається до грона віртуальних шаленців. І поки не знищить кіберпростору, не сісти їй з ним до скляного столика за партійкою в улюбленого бриджа. — Та ні, зі мною все гаразд, — дідусь навіть не помітив переживань онуки, але теж неспокійно крутився, даючи їй зрозуміти, що в карти вони зараз не пограють. — Може, хоч поговоримо, як колись? — з надією глянула на діда Буба. — Із задоволенням, дорогенька, та бач, я вже залогувався на ігровому сервісі й за хвилинку в мене партійка з «Лавиною сексу». — Із ким? — заніміла Буба. — Це такий нік, розумієш? «Лавина сексу». — А ти, діду? Який у тебе нік? Дід Генрик неспокійно ворухнувся на стільці, але звірятися не поспішав. — Ну ж бо, дідусю, — наполягала Буба. — Якщо повідомиш мені свого ніка, я нікому не розповім, що ти граєш в ігри, від яких скаче тиск. — Не можу, бо кепкуватимеш з мене, — сказав дід. — Та ти що! — заперечила Буба. — Я з тебе ніколи не насміхаюся. — Я… — пан Генрик затнувся, — «Блондиночка». — Дідусю! — Буба засміялася й глянула на його поріділу чуприну. — Яка ж ти блондиночка? Може, колись ти й був блондином, хоча мені так не здається… — Це я навмисне, — кахикнув старий. — Бо, розумієш… Блондиночка під захистом. Ніхто не висловлюватиме їй претензій, який у неї кепський віст або невірний імпас. Коли я був на цьому сервісі «Вельможним паном», то мій тодішній партнер із гарним ніком «Козуленька», обізвав мене шлангом! Не повіриш, які люди зараз грають у бридж. Треба пильнувати! — дідусь силкувався вдавати безтурботного, хоча було помітно, що ця жіноча личина його бентежить. — Ну, що ж, — зітхнула Буба. — Я зрозуміла, що мої шанси мізерні поряд з «Лавиною сексу». Відповіді вона не дочекалася, бо «Блондиночку» захопила чергова гра. Після трефового вісту дід незграбно вистукав одним пальцем: «Лавино! Я тебе люблю», — і втупився в наступну віртуальну роздачу.

НОВАЧОК І ДОБАВКА


Новенькому в класі не велося. Крім Мілоша, який, нарешті, пригадав собі про існування школи («Я був у крутезному студентському таборі», — поблажливо похвалився він Бубі, добравшись, нарешті, до парти). Усі з радістю прийняли Нового, бо схоже було, що із хлопця, котрий виглядав повним тюхтієм, можна досхочу нареготатися. Мілош не кепкував з нього, він, здається, взагалі не помітив новенького. Відтоді, як познайомився з Ребеккою, бачив лише її та щомиті поглядав на годинника. Навіть Редбулька це зауважила, бо час від часу питала: «Ну що, Бродзевич, скільки ще хвилин до канікул?». — Не переймайся ним, — радила знічев’я Йолька, якій постійно вдавалося впіймати Бубу на тому, що вона сумно позирала в бік Мілоша. Буба зненавиділа фразу «Не переймайся ним», бо щоразу, як її чула, до неї поверталися спогади про розрив, який стався без жодної причини, якщо на мить забути про Ребекку. Забудеш тут про неї, — думала Буба, — якщо ця красуня невидимкою приходить до школи разом з Мілошем і, мабуть, оселилася в цьому нещасному годинникові, з яким у хлопця встановився постійний зоровий контакт. А Новий робив усе, щоб хлопці класно розважалися. Усе, тобто нічого. Він не вмів лаятися. Поганенько їздив на велосипеді, не кажучи вже про те, що велик у нього був лажовий, з нульовою кількістю передач. А на футболці не було карлючок Пшема Бокса, і це відразу кидалося у вічі. Зрештою, автограф однаково б не допоміг, оскільки новенький виглядав на фізкультурі настільки безнадійно, що до кола кепкувальників приєднався навіть Шварценеґґер. — Дурко цей Новий, — поділився своїми спостереженнями Адась Куницький. — На його місці я приніс би звільнення з фізри. — А може, хворий не він, а вся ця ваша олімпійська компанія? — втяла Буба, яка ще не забула про власні проблеми на уроках Шварценеггера. Адась лише плечима стенув. Не міг утямити, що такого сталося з Бубою, яка ще недавно безпомильно вибирала собі друзів. Щоправда потім, коли почала рахувати пташині пера із цим дивакуватим Мілошем, Адась зрозумів, що з нею щось не те. Та лише зараз, коли мова зайшла про Нового, виявилося, що у виборі друзів Буба геть позбавлена доброго смаку. — Мабуть, осліпла! — зневажливо подумав Куницький, долучаючись до однокласників, які вигравали м’язами. Буба сіла на лавку для вболівальників і почала стежити за розминкою, супроводжуваною голосними вигуками й тупотінням. Усупереч Адасевим підозрам, вона аж ніяк не осліпла. Непоказного Стася, якого зловтішна доля закинула до її класу, вона бачила аж занадто добре. Зараз, на шкільному стадіоні, хлопчина нагадував дитину, яка плуталася між ногами кремезних здорованів. Власне, заплутатися він не встигав, бо свисток Шварценеґґера щохвилини проганяв його з поля. Та на Бубин подив, Новому це аж ніяк не заважало. Щоразу, сідаючи на лаві штрафників, він солодко потягувався й підставляв до сонця свої незліченні веснянки, наче вихваляючись ними перед усім світом. Він, принаймні, не такий ідіот, як я, — подумала дівчина, пригадуючи, як її пригнічували Шварценеґґерові кпи ни. І це ліниве потягування Нового, у якому приховувалася зневага до шкільних здорованів, навіть їй сподобалося. — Із цим Новим щось не теє, — щебетала Йолька, коли вони разом поверталися додому. — Уяви собі, він досі не попросив у мене навіть номера мобільного. — Ніхто в тебе його більше не попросить, відколи ти дівчина директора, — нагадала їй Буба. — А й правда! — щасливо погодилася Йолька. — Досить глянути на Ксаверову машину, і все стає зрозумілим. А я тобі не казала, що він мені подарує цуценя ротвейлера, таке манюнє? Щоб воно, як виросте, мене захищало, — у Йольчиному голосі забринів марш Мендельсона. — Чудово, — Буба любила будь-яких собак, але Добавку найдужче. — А може, цього собаку він мав би купити собі? — натякнула вона Йольці. — Бо якщо Бокс дізнається, що ти вже не його… — То я тобі нічого не казала? — Йолька рвучко спинилася. — Пшемусь уже все знає! І навіть спробував почати якийсь спаринг зі Ксавером, але довелося помірятися з його охоронцями. Невже я забула? — здивувалася Йолька. — Ну, то один з охоронців лежить із Пшемеком у лікарні. Але обоє вже почуваються добре. Ксавер їх навіть учора навідав і, уяви собі, запропонував Пшемові купити йому замість мене новий боксерський тренажер. Як у кіно… — Як це — замість тебе, не розумію? — Ну, така заміна! — Йолька поправила собі зачіску. — Щоб йому було на що витрачати енергію, — а Буба спіймала себе на думці, що це виглядає огидно. Скидається на торгівлю живим товаром. * * *

Люди вигадали собак, щоб попри проблеми ніхто не сумнівався, що повернувся до себе додому, — подумала Буба, погладжуючи Добавку. Пес підібгав хвоста й жалібно скімлив. — Ніхто не погуляв з тобою? — перелякалася Буба, угледівши калюжку. Мокра доріжка тягнулася до обпісяних і смердючих черевиків. — Тобі не має бути соромно, маленька, — лагідно прошепотіла дівчина, швиденько витираючи калюжу. — Нехай інші червоніють! Вона ретельно підтерла підлогу й узяла поводок. Добавка й сама б радо причепила собі це прогулянкове знаряддя. Гордовито піднявши хвоста, з гідністю кудлатої графині, вона повільно ступала доріжкою. Щойно траплялася нагода познайомитися ближче зі скуйовдженим пуделем, покручем такси чи сумнівним клоном вовка, Добавка вдавала справдешню пані, випинаючи свої принади й особливо — показний зад. У свою чергу породистих родичів, а надто собачих аристократок з їхніми стрічечками й пальтечками, сука оминала десятою дорогою, підкреслюючи свою солідарність із представниками народу. Зрештою, Добавка сама скидалася на нащадка трьох славних порід, тобто поєднувала риси дога, спанієля й хорта і, маючи таких різномастих предків, могла зневажати аристократичні упередження. — У попередньому житті ти, певне, була дружиною якогось дипломата, — жартувала Буба, спостерігаючи за панськими манерами своєї вихованки. — А намордник де?! — буркнув якийсь причмелений любитель пива, що переплутав паркову лавочку із власним диваном. Добавка ненавиділа пиво, тому вирішила відповісти йому голосним гавкотом. — Перепрошую, — Буба знітилася. — Вона сьогодні така знервована… — Певна річ! — пиволюб презирливо скривився. — Жінка! — На добраніч! — прошепотіла Буба, хоча вересневе сонце продовжувало щосили сяяти. Проте інші слова їй навіть на думку не спали. — До зустрічі, панянки, — пробурмотів незнайомець, який раптом видався Бубі приємним. Побачивши Добавку, батько з дідом гидливо ткнули їй під носа свої обцюняні черевики. — Свиня, а не собака! — дорікнув дідусь. — Як ти могла таке зробити своєму господареві? — батько вдавав із себе ображеного годувальника. — А як ви могли так вчинити з Добавкою? — Буба глянула на обох винуватців. — Цілісінький день сидите, утупившись у свої комп’ютери. Я думала, що принаймні ви не узалежнилися від цього! — дівчина сердито змахнула повідком. — А щодо черевиків, то вони вам не потрібні. Цим віртуальним світом можна сміливо мандрувати босоніж. Достатньо мишки й клави! — Буба сама здивувалася, виголосивши таку довгу промову. Востаннє подібний монолог вона прочитала зі сцени в початковій школі, коли грала роль банана в п’єсці «Фрукти матусі всі їсти мусять». Але навіть тоді в її словах було менше емоцій. Батько з дідом перезирнулися, наче двоє шибеників, яких упіймали на обгризанні нігтів. — Та… черевики як черевики, — прошепотів тато. — Нічого з ними не сталося. Висохнуть, — махнув рукою дідусь і невпевнено глянув на Добавку.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка