Барбара космовська буба: мертвий сезон мартенси на пенсії



Сторінка10/11
Дата конвертації05.05.2016
Розмір1.76 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

ДЕНЬ ШАХРАЯ


Якби мамині сльози зібрати до ванни, вистачило б на передсвяткову купіль для всієї сім’ї, — подумала Буба, причаївшись у куточку вітальні. Та цього разу мамине горе було настільки обґрунтованим, а розпач настільки невтішним, що ніхто навіть не намагався втрутитися. — Дуже я схвильований тим, що відбувається, Марисю, — говорив дідусь, співчутливо дивлячись на доньку. Мама схлипувала й кожні кілька хвилин дивилася на рідних заплаканими очима. — Крихітко, не переймайся. Власне, навіщо нам цей будинок? Чи маленький будиночок? Досить того, що в нас невелика квартира! — тато намагався застосувати терапію в поєднанні з елементами практицизму. — Крім того, у будинку треба прибирати, а хто б це робив, крихітко? — Про стайню я взагалі мовчу! — додав дід. — У стайнях буває таке коїться, що навіть той міфічний, як там його… — Геракл, — підказала Буба. — От-от, навіть Геракл не міг із цим упоратися! — Мабуть, ти маєш на увазі Авгія, — несміливо втрутився тато. — Здається, це були його стайні. — Авжеж, але ж він не збирався там прибирати. Він лише забруднював… — Можливо, — погодився тато. Відколи в них із дідом з’явилася спільна таємниця, Павел часто йшов на компроміс. — Окрім того, — продовжував дід Генрик, — навіщо нам коні? Ми ж не Протек, щоб їх об’їжджати… — Доси-и-ить! — зарепетувала мама. — Не вимовляйте цього імені! Я не хочу його чути! — Крихітко, ми ж лише на прізвище, — виправдовувався тато. — Мої мрії зруйновано, — патетично виголосила мама. — Хіба мрії — то будівля, щоб їх зруйнувати? — здивувався старий. — Дідусю, це символічно сказано, — пояснила Буба. — Ви що, не можете обговорювати це деінде? — мама знову залилася слізьми. — Дайте мені спокійно поплакати! — Коли бо ти спокійно не вмієш, — зауважив дід. — Справді, крихітко, — підтвердив тато. — Ти весь час метушишся, он уже стягнула покривало з дивана. — А в Маньчакової покривало гарніше, — засмутився раптом дід своїм несподіваним відкриттям. — Зате сама вона гірша за мою крихітку, — рішуче заявив тато. — Як ви можете порівнювати мене з нею! — знову зайшлася плачем мама. — Ми ж саме й кажемо, що це неможливо, — заспокоїв її дід. — Ані з нею, ані з паном Вальдеком. А ви знаєте, — пригадав він собі, — що Маньчаки вже не хочуть тієї дитинки? — Як це не хочуть? — мама сіла, вражена, і на мить забула про власні негаразди. — Стверджують, що взимку це не виплачується, бо дитина може захворіти. — Негідники! — обурилася мама, і Буба збагнула, що нині кожна дрібниця може вивести матусю з рівноваги. — У мене є власна версія подій, — дід таємниче стишив голос. — Маньчаки не отримали цієї дитини. У малого, мабуть, на них алергія. Зараз у більшості дітей алергія… — На Маньчаків? — тато аж рота роззявив. — Ні, взагалі, а зокрема й на Маньчаків, — заявив пан Генрик тоном досвідченого педіатра. — Мені так хотілося, щоб мої донечки були щасливі, а тепер… нічого не вийде! — знову пригадала собі мама. — Ти завжди можеш їх ощасливити, — для діда цієї проблеми не існувало. — Невдовзі ти вдруге станеш бабусею. Займатимешся черговим Франеком, а Оля буде тобі неймовірно вдячна. — Тату, ви що, несповна розуму, — мама аж затулилася покривалом, ніби побоювалася, що хтось підкладе їй на коліна немовля. Певне, вона щось відчула, бо за мить у домофоні почувся Робертів голос. — Привіт, Бубонько, відчиниш? Невдовзі вітальня сповнилася новими голосами. Спершу Олька перелякалася маминого вигляду, потім порадила дідові звернутися до психіатра й, нарешті, всілася Робертові на коліна, а той гордо обняв дружину разом із новим малюком у її животі. Тільки Францішек вовтузився на підлозі, шукаючи Добавку. — На початок скажу вам, що… — Олька картинно вмовкла, — я відмовилася від роботи в того Ксавера! Буба насилу приховала радість. — А… чому? — знічев’я поцікавилася вона. — Бо він виявився шахраєм! — вигукнула Олька. — Іще один негідник! — знову схлипнула мама, але вирішила вислухати Ольку. — Ота його агенція виявилася звичайним… Гм, як би це сказати… — Певне, звичайним борделем, — не втримався дідусь, за що його миттєво покарали обурені погляди присутніх. — У кожному разі, власник сидить у в’язниці, а я… я така рада, що Робертик зі мною щасливий… — Оце справді новина, — відгукнувся пан Генрик, але на нього ніхто не звернув уваги. — А яка в мами трагедія? — Олька запитально глянула на Бубу. — Бо не буде фільму із зірками екрану й конячками, — спокійно пояснила та, а мама підтвердила її слова новим схлипуванням. — А що трапилося? — Олька засмутилася втратою обіцяної ролі. — Пан Прот виявився аферистом, — гордо заявив дідусь. — Аферистом… О, згадала! Аферист — це той, хто грає на перегонах! — зраділа Олька. — Ти все переплутала, — заперечно похитав головою тато. — У фільмі справді були коні, а Прот звичайний… аферист, — безпорадно закінчив він. — Ага, — погодилася Олька й знову глянула на маму. — Він мені пообіцяв продюсера, мільярдера, підраховував зиск у евро… — Ти казала, крихітко, що в доларах, — нагадав тато. — Ні, у евро, — наполягала мама. — А я пригадую, що в зелених, — уже тихше правив своєї батько. — Яка різниця. Не буде більше ані євро, ані зелених, — розсудливо сказав дід Генрик. — І що? — Олька випередила новий напад маминого плачу. — Ну, і цей начебто мільярдер… — Ти казала, що мільйонер, — тато волів уточнити деталі, наче від цього залежала доля світу. — Мільярдер, — заперечила мама. — Але що я хотіла сказати? — безпорадно глянула вона на рідних. — Бабуся, — почулося з-під столу. — І цей теж! Франеку, я просила, аби ти називав мене «тьотею»! — Ну, то цей мільярдер… — Олька вочевидь непокоїлася про мамині нерви. — Ага, так… Ну, то з нього такий мільярдер, як з мене… Марія Каллас! — У вас принаймні однакові імена, — зауважив тато. — Він не займається кінопродукцією. У нього виробництво газованої мінералки, яку він експортує до Німеччини! — Яка це вода? — ввічливо спитав дід Генрик. — «Мінерва», а німецькою «Minerwasser». Уявляєте? Якийсь мінервассер мав створити європейський шедевр?! Зробилося тихо, а тоді скептично озвався тато: — Мені цей Прот із самого початку не подобався. — Протек, — несміливо виправила мама. — Щось у нього таке було у виразі обличчя… — тато з помітним вдоволенням знущався з пана Протека. — Щось таке порочне… — Не знаю. Може, справа в його зачісці? Із цим набік зачесаним чубом він скидався на Гітлера… — Мабуть, усі вони там понімечені, — кашлянув старий. — Пригадую, колись давно, забув, у якому році, зустрів я такого собі німця… Який він був дотепник! — А він говорив польською? — здивувалася мама. — Ні, по-своєму. — Тоді як ти розумів його жарти, якщо по-німецькому ні в зуб ногою? — Раніше я все розумів, бо світ був простішим і чесним, — дідусь замислився. — А нині? Самі дивіться! Прот — злочинець, якийсь Ольчин знайомий — шахрай, невинну Бубу зачиняють у відділку… Марисю! Ти повинна написати якийсь детектив. Це дуже відповідний жанр для наших часів. — Детектив, кажеш? — повторила мама. — На мотивах мого особистого досвіду? — А чого, це дуже непогана ідея! — загорівся тато. — Матимеш можливість посадити Прота на кілька років за грати. — А й справді, — зраділа мама, простягаючи руки до Францішека. — Ходи до тітоньки, мій скарбе, — ніжно прошепотіла вона. — Ну, якщо фільму поки що не буде, то може, бодай вечерю приготуємо? — запропонував дідусь. — Бубо, збігаєш до крамниці по мої улюблені рогалики? — Звісно, дідусю! — І якоїсь водички купи! — попрохав тато. — Тільки не «Мінерву». Навіть, якщо буде акція, — попередила мама. * * *

— Щось незвичайне відбувається, — поділився з Бубою своїм відкриттям тато, встановлюючи ялинку в стояк. — Коли я йду на роботу, моє авто завжди очищене від снігу. Усі машини білі, а моя виглядає, наче щойно з автомийки. Гадки не маю, хто це в нас такий турботливий. Я знаю, що сусіди гарно до мене ставляться, але щоб настільки? — Може, якась таємна шанувальниця? — підказала Буба. — Навіть найбільш потаємна шанувальниця не затягне на наш поверх такої ялинки! — відсапувався тато. — Хіба що це Бартошова. Пані Аня принесла б сюди цілий ліс, якби він у нас помістився. — Справді, дивно, — погодилася Буба, і раптом кудись заквапилася. — Упораєшся без мене? Бо я хочу піти до міста. — Дівчина витягла з кутка мартенси й глянула на Добавку. — Не зараз, дорогенька, — пояснювала вона їй, розплутуючи шнурівки. — Навіть таких гарних песиків не пускають до магазинів. Як приємно ходити по крамницях! Щоправда, більшість подарунків давно чекали на своїх власників, але розмова з татом нагадала Бубі про того, кому теж слід зробити сюрприз! Дівчина не мала сумнівів, хто щодня чистив батькове авто від снігу й приніс до їхнього порога чудову ялинку. Звісно, Буба продовжувала зустрічати Клеменса на парковій алейці й завжди сідала поруч на лавці, проте їй довгенько не спадало на думку, що саме він таким чином приєднався до її родини. Увійшла до улюбленої крамниці, повної барвистого одягу. — Мені потрібні шарф і шапка. Для дуже симпатичного пана, який багато часу проводить на свіжому повітрі, — пояснила вона продавчині. — Для татка? — запитала та. — Ні, для друга, — посміхнулася Буба. — Тоді пропоную вибрати із цієї колекції, — і продавчиня провела дівчину до полиць із молодіжною модою, де лежали кольорові шарфи й екстравагантні шапки. — Моєму знайомому… за п’ятдесят, — мовила Буба, і продавчиня якось співчутливо глянула на дівчину. Буба відразу вибрала смугастий кольоровий шарф і шапку-вушанку. Додала ще товсті рукавиці і, не звертаючи уваги на ціну, рушила до каси. Повертаючись, зазирнула до крамнички з іграшками. Вона вже давно приглянула подарунок для Агати, треба було лише купити. Опинившись на вулиці з невеличким пакунком, дівчина засмутилася. На Сироту чекала власноручно пошита Бубою гарненька пошивка для маленької подушки. Вона була біло-червона, у кольорах польського прапора, аби Стасеві в Америці снилися сни про батьківщину. Залишався Мілош… Може, про нього теж не можна забувати? — думала Буба, роздивляючись вітрини. — Ми так давно знайомі… Я знаю його довше, ніж Стася й краще, ніж Агату. Але чи справді я повинна щось для нього робити після цієї історії з Ребеккою? Вирішила обговорити це з дідом, хоча й побоювалася, що зневага старого до орнітологів може розв’язати її проблему однозначно. Проте Буба пам’ятала його досягнення в стосунках із протилежною статтю. Крім того випадку, коли він переплутав Лавину сексу із власним зятем, дід завжди мав на цій ниві успіх. Клеменс сидів у новій зеленій куртці, яка кольором нагадувала про свята. Він виглядав дуже задоволеним і пильно спостерігав за перехожими, котрі згиналися під вагою торбин і сіток із продуктами. — Панну Бубу вітаю і про песика питаю! — галантно озвався він, коли дівчина підійшла до лавки. — Сьогодні в мене не звичайна прогулянка, — зізналася Буба, сідаючи поруч. — Це особлива зустріч. — Цікаво, — мовив Клеменс. — Я навчився поважати ваші слова відтоді, як Сталін почав мені вклонятися першим, — він легенько посміхнувся. — І мене це тішить. — Мені теж якось уклонився. Як-не-як, разом у відділку були! — підморгнула Буба, і обоє розсміялися. — Уявляю собі, що відчував шановний татусь, коли йшов по вас до поліції. — Якщо точніше, — відповіла Буба, — він зовсім не прийшов, а приїхав чистенькою, сяючою машиною. — Що ви кажете? — Клеменс почухав голову й глянув кудись убік. — А я тут власне роздумував над проблемою кількості, — несподівано змінив він тему. — Тобто? — Тобто намагався встановити, скільки років триватимуть два дні свят. Бо люди купують стільки продуктів, ніби завтра почнеться війна. — Не кожного вдома чекають такі чудові прянички, як у вас, — нагадала Буба Клеменсові. — Авжеж, прянички. Але навіщо людям стільки м’ясива й овочів? Стільки торб, напакованих делікатесами й рибою? Я замислююся над тим, скільки зусиль потребуватиме приготування цього всього, це ж справжня боротьба, у якій немає нічого святкового. — А мене тішить ця передсвяткова метушня, — несміливо зізналася Буба. — Хіба це може подобатися! — спохмурнів Клеменс. — Ці нещасні носильники такі сердиті! Витратили купу грошей, ніколи вгору глянути, бо не дай Боже щось зіпсується, а справжнє свято — це якраз роздуми, — продовжував він, вдивляючись у потомлені обличчя перехожих. — Шкода мені, панно Бубо, що ми стаємо невільниками навіть тоді, коли не працюємо, — і він підніс догори вказівного пальця. — Ми більше не віримо в дива. — Я із цим не згодна, — Буба скоса глянула на співрозмовника. — Наприклад, у нас трапилося диво. Ялинка сама прийшла до дверей помешкання. Навіть нагору не довелося тягнути, — і вона пильно глянула на Клеменса. — Так і повинно бути! — переконано відказав той і знову уникнув Бубиного погляду. — Спасибі вам. І тато теж просив подякувати, — зворушено мовила Буба, витягаючи невеликий згорток. — Я зустріла Миколая. Він зовсім не був святим. Радше, скидався на філософа чи мрійника. У будь-якому разі, він був класний. І попрохав мене, щоб я вам передала цей маленький подарунок. — Панно Бубо… — Клеменсів голос затремтів. — Але… я не можу… — Усі ми можемо, якщо бодай трохи любимо одне одного, — швидко відповіла Буба. — Ви тільки гляньте… Дівчина відхилила комір куртки, і Клеменс угледів намисто. Ніби таке звичайне, але під колір Бубиних очей, і вже це було дивовижним. До того ж, воно так гарно прикрашало струнку дівочу шию. Та ще й зігрівало душу. — Мені б хотілося, щоб ви користувалися цим подарунком так часто, як я вашим, — сказала дівчина й цмокнула Клеменса в шорстку щоку. Попрощавшись із Клеменсом, вона залишила його з пакунком, котрого той торкався, наче скарбу, закоцюблими й почервонілими від морозу пальцями. І хоча від дому її відділяло кільканадцять метрів, дівчина відчула запах сушених грибів і ніби побачила Бартошову, схилену над стільницею. Як це я сказала панові Клеменсу? Що ми можемо робити одне одному подарунки, якщо бодай трохи любимо одне одного… А якщо так, то навіщо морочити дідусеві голову? Адже я люблю Мілоша. І засніжена стежка додому начебто вкрилася білими пелюстками троянд…

ВЕСІЛЬНЕ ПЛАТТЯ ДЛЯ СУПЕРМЕНА


У «Брудзеві» було порожньо. — Почуваюся жахливою неробою. Завтра свят-вечір, а я собі розважаюся, — зітхнула Буба. — Мої батьки навіть зраділи, що я вшився, — заявив Сирота. — Минулого року я ненавмисне вирубав їм струм на всі свята. Так що вони мене відтоді звільнили від домашніх обов’язків. — Непогано! — засміялася Агата. — Якщо ти й в Америці щось таке втнеш, то в темряві навіть додому не потрапиш! — Потраплю. До вас завжди знайду дорогу, — ледь зашарівся Стась. — А ось і я! — погукав від дверей Мілош. Був задиханий, але настрій мав пречудовий. — Бубо, суперкласна ідея зібрати тут друзів! Усі на місці? — Почекаймо ще на декого. Сподіваюся, ви мене зрозумієте… Я запросила Йольку. Просто така нагода… — Йольку? — здивувався Мілош. — Ми ж збиралися погомоніти, а всім відомо, що вона із цим не має нічого спільного. — Я подумала, що нехай посидить з нами, Йолька не заважатиме, зате їй буде приємно. Вона така пригнічена, самотня і… нещасна. — Мабуть, перукар або косметолог завинили, — засміявся Сирота. — Важко буде повернути її до тями після такого шоку. — А може, то через якусь дурницю? Ніготь зламала чи не сподобався рінгтон в мобільнику? — покепкував Мілош. — Ні, йдеться про її… хлопця. — Отого здоровила? Із крутою тачкою? — Яким би він не був, сів до в’язниці, а Йолька залишилася сама. — Якби мені довелося вибирати між Йолькою й цюпою, я б краще сидів, — зізнався Мілош. — Буба має рацію, — утрутилася Агата. — Ніхто не гине за її спокусливими шмотками, але нині переддень свят, давайте обійдемося без прикрощів. Краще приготувати носовички, щоб було чим втирати невтішні сльози. — Усім привіт! — на порозі «Брудзя» стояла Йолька. — Ну, чого так повитріщалися? — глянула вона на приголомшену четвірку. Із фарбованим чорним волоссям, сміливим макіяжем і в шовковій блузці Йолька нагадувала Бубі помолоділу й схудлу Маньчакову. — Я лише на хвилинку, бо на мене чекає Кароль, — щебетала вона, легенько торкаючись своєї нової зачіски кольору чорного дерева. — Я б посиділа, але щиро кажучи, усе це пашталакання про святкові традиції вважаю ідіотизмом, і в мене немає часу слухати ваші дитячі жартики. Ой, зовсім забула! Ми з Каролем їдемо на лижі! До того ж, там є басейн, і я можу взяти ті два купальники, придбані для поїздки на цю… як її… — Рив’єру, — замогильним голосом підказав Сирота. — От-от. І добре, що я туди не поїхала, бо Кароль бачив цю Рив’єру з пташиного польоту… — Звідки бачив? — негайно поцікавився Мілош. — Кароль — пілот літака, — Йолька гордовито роззирнулася довкола. — Так-от, він її бачив, і каже, що нічого особливого, шкода марнувати час… Сорі, але й мені шкода часу. Невдовзі виїжджаємо, а мусимо ближче познайомитися… Йолька надіслала всім повітряний поцілунок унизаною перснями ручкою й зробила крутий пірует на своїх височезних шпильках. — Така нещасна, — зітхнув з удаваним співчуттям Мілош. — А яка самотня! — докинув Сирота. — Не кажучи вже про те, що абсолютно пригнічена, — закінчила Агата, і всі із зацікавленням глянули на Бубу. — Ну, що ж… — зітхнула та. — Це була данина традиції. Невеличка новорічна вистава для… наївних. — У мене є ідея, — запропонувала Агата, готова забути Йольку з її Каролем і басейном. — Давайте умовимося, що завжди зустрічатимемося перед свят-вечором. Щороку. Незалежно, яка кого спіткає доля. — А якщо Сирота залишиться в Штатах? — засумнівався Мілош. — Тоді ми зможемо побачити його за допомогою камери. Поставимо на його місці комп’ютер і будемо разом. — Не залишуся я там! — запевнив Стась, запихаючись піцою. — Там погано годують, і немає таких божевільних, як ви. — Ото було б чудово, — Буба замріялася. — Уявіть, нам по вісімдесят, а ми втікаємо з будинку для пристарілих на наше побачення! — Приєднуюся, — утішився Мілош. — Може, мені вдасться повернути Бубу, якщо кожного року перед Святвечором нагадуватиму їй про мої почуття, — зітхнув він, і дівчина зашарілася. — Припини, бо більше не прийду, — пригрозила Буба й поклала перед ним невеличкий згорток. І всі, як за командою, сягнули до своїх рюкзаків, і за мить столик перетворився на крамничку з подарунками. — Це мені? — І мені! — Дяки, Бубо! — Ой, Сирота, спасибі! — Мілоше, справді? Звісно, розгорну лише завтра! — Слухайте, усі розгорнемо завтра! А в перший день свят запрошую вас до Котанського гаю. Прогулянка нікому не завадить, особливо Сироті, бо в нього вже живіт, як у слона. Жартуючи й незлостиво передражнюючись, друзі поверталися додому. Мілош поцілив Бубу величезною сніжкою й зробив невинне обличчя. Агата запропонувала Сироті потримати його рюкзак, а той, розмовляючи англійською по мобільному й забувши про все на світі, ускочив у трамвай, що саме під’їхав. — Ой, Стасю, ти як Ейнштейн! — реготали з нього дівчата й Мілош, вручаючи хлопцеві рюкзак на наступній зупинці. — Це неймовірно, — несподівано зізнався Стась. — Щойно відбулася наша перша передсвяткова зустріч, а я вже чекаю наступного року. Це свідчення того, що я старію! — Веселих свят! — Вдалих! — І щоб швидко минули, а ми пішли разом до гаю! — І щоб були… спокійні, — додала Агата. — Так, спокійні… * * *

— А тут, — мама показала на край столу, — як і щороку поставимо ще одну тарілку для гостя. Ким би він не був, — великодушно додала вона. — Не може бути, щоб отак, у переддень свят-вечора, — скривилася пані Марися, почувши сигнал домофона. Але ні в кого не залишалося жодних сумнівів, що унизу стоять Маньчаки. — Ти щойно сказала «ким би він не був», — нагадала Буба. — Але я не мала на увазі Маньчаків! — Вони живуть за іншим календарем, — виправдовував своїх бриджевих партнерів дідусь. — Я теж, — покепкував тато. — У мене нині початок Великого посту! — Усі вдома? — здивувався Маньчак, загородивши собою двері. — Марися з Павлом удома? — вторувала чоловікові пані Віолетта, вдаривши його якимсь дивним предметом по спині. — Але ж… свята, — мама силкувалася невимушено посміхатися. — До свят ще ого-го! — заперечив Маньчак. — А наша пані Маньчакова, бачу, собі інструменти купила… — Дідусь пильно оглядав великий ящик, який пані Віолетта втягла до передпокою. — Про що це ви? — Ну, я мав на увазі цей дивний предмет… — Це, пане Генрику, наш багажник. Автомобільний, — перевела подих Маньчакова, утираючи піт із чола. — Навіщо вам багажник? — дивувався старий. — Щоб перевозити важкі речі, — пояснив Маньчак. — Мабуть, щоб переносити, якщо ви вже його так тягаєте. — Це новий багажник, — розсердився Маньчак. — І ми його забрали, щоб нам його не вкрали. — Хто? — здивувався тато. — Звідки мені знати, — відказала пані Віолетта. — Зараз такі часи, що нікому довіряти не можна. Навіть друзям, — глянула вона на присутніх. — Але який у вас безлад! — Вона несхвально роззирнулася вітальнею. — У таких умовах навіть апетит пропадає. — А в нас нині піст, — радісно поділився новиною дідусь. — Ксьондз Корек наголошував на важливості посту, коли я востаннє була в нього, — мама випнула груди й легким кроком рушила на кухню. — Але чаю можна випити, — додала вона тоном зразкової господині. — Цей багажник, пані Віолетто, краще залишити в коридорі, — порадив дід Генрик, побачивши, що Маньчакова потягла ящика до вітальні. — От якби в ньому були якісь напої… — Я давно підозрювала, що у вас проблеми з алкоголем, — попри невдоволення всієї родини, Маньчакова поклала багажник на дивані. — Ну, чого ви так повитріщалися? — роздратовано спитала вона. — Багажника не бачили, чи що? — На дивані не бачив, — погодився дід. — Ми прийшли у важливій справі, — пан Вальдек поправив сріблястого метелика, який звисав з його худої шиї. — Нам потрібні свідки. — Якщо Єгови, то це не до нас, — попередив старий. — Пане Генрику, ми не до вас прийшли, — неввічливо перебив Маньчак. — Свідки? — тато глянув на Маньчакову, яка стояла перед ним у вечірній сукні, скидаючись на велетенську Попелюшку через п’ятдесят років після пам’ятного балу. — У вас нині якась урочистість? — тато втупився в широкий кринолін. — Ні, сьогодні лише генеральна репетиція, а все відбудеться наступного тижня, — пояснила кремезна Попелюшка. — Ми вирішили дещо повторити. — Що ви надумали? — утрутився дідусь. — Що ви хочете повторити? — тато вимагав пояснень. — Наше вінчання, звісно! — пирхнув Маньчак. — Ми збираємося повінчатися, — повагом пояснив він. — То ви стільки років живете на віру? — у маминих руках затремтіли чашки із чаєм. — Ксьондз Корек не в захопленні від громадянського шлюбу. Каже, що це сурогат порядного життя. — Ми одружені, — процідив крізь зуби Маньчак. — Але хочемо знову стати на шлюбний килимок і присягтися у вірності… — Навіщо? — не зрозумів дідусь. — На біса двічі брехати, якщо ви вже колись це робили. — Заберіть звідси старигана! — зажадала Маньчакова. — Інакше… я сама його звідси винесу! — Не сумніваюся, — дідусь із повагою глянув на багажник. — Ви наче супермен! — І честь бути нашими свідками хочемо довірити саме вам, — закінчив Маньчак. — А шлюбні подарунки повинні бути неабиякі, бо це ж удруге, — попередив він з усмішкою. — Навіть не знаю… — мама вагалася й шукала допомоги в тата. — Ну, що ж, крихітко, — той безпорадно розвів руками, — молодятам не відмовляють. — Молодятам, кажеш? — перепитала мама, пильно вивчаючи поглядом Маньчаків. — Цей багажник ми приготували для весільної подорожі, — прошепотіла Маньчакова, затуляючи долонями сором’язливий рум’янець. — Тобто… після весілля ви кудись їдете? — Так, на медовий місяць, — притакнув пан Вальдек. — А куди саме? — допитувалася мама. — Мабуть, за кордон? — у її голосі забриніла прихована нотка заздрощів. — Ми їдемо до Папроцьких, Леонтини й Зюта. — Але ж вони мешкають неподалік нас! — вигукнув дід. — То й що з того? — обурилася пані Віолетта. — Нам це не заважає, — ворухнула вона пухким плечем. — А пішки не підемо, — мовив Маньчак. — Та й сюди буде близенько, тож ми вас навідуватимемо. — Цілий місяць у Папроцьких!.. — дивувалася мама. — Ну, ми ж тобі пояснили, Марисю, що й до вас зазирнемо, не хвилюйся. — Авжеж, не можна не погостювати у свідків! — скривився Маньчак. — Ми про вас ніколи не забуваємо, — патетично запевнив він, і всі глибоко зітхнули. — Ну, ну! — Маньчакова покивала пальцем. — Не можна в нас так сумніватися. — І, поправивши кринолін, розсілася в кріслі. — Щоправда, перед весіллям я збиралася схуднути, але для маківника тієї вашої Бартошової зроблю виняток. Принеси мені, Бубо, шматок, а для Вальдусика сирник, бо йому мак так неестетично набивається між зубами… — Принеси, Бубо, — розгублено мовила мама й майже впала на стілець. Маньчаки з радістю вислухали її розповідь про фільм, якого не буде. — Такий-от ляпас від пана Протека, — закінчила вона із сумними очима. — А я, Марисю, від самого початку знала, що нічого не вийде, бо фільми завжди знімають лише за гарними книжками, — Маньчакова сягнула по маківник. — А моя тобі не сподобалася? — Руки ще не дійшли, — щиро зізналася пані Віолетта. — Зрештою, у мене такий слабкий зір, що не можна псувати його читанням. — Я б вам порадив звернутися до окуліста, — озвався дідусь. — І читати те, що написано на білбордах. Там написи великі й рідко рекламують абищо. — То ми вже підемо, — Маньчак із жалем поглянув на порожні блюдця. — Тільки не забудьте про наше весілля, бо воно на противагу фільмові, напевне буде вдалим. Буба полегшено зітхнула, щойно Маньчаки, забравши багажника, покинули квартиру. — Жодних додаткових тарілок на свят-вечір! — розпорядився дідусь Генрик. — Це вочевидь приносить нам нещастя!
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка