Багрій Василь Лук’янович



Скачати 349.79 Kb.
Дата конвертації03.11.2016
Розмір349.79 Kb.


Добірка творів членів Тульчинського районного

літературно-мистецького об’єднання «Оберіг»

з нагоди 200-річчя з Дня народження Т.Г.Шевченка

Тульчин


2013

Багрій Василь Лук’янович


Народився 8 листопада 1925 року в с.Бортники, Тульчинського району, Вінницької області. Ветеран Великої Вітчизняної війни. Працював на педагогічній ниві. Друкував вірші на сторінках районної та обласних газет. Співзасновник Тульчинського районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг”, яке очолював з 1994 року по листопад 2000 року. Видав авторські поетичні збірки : “Надвечір’я”(Вінниця, 1994), “Сповідь”(Вінниця, 1996), “Спокута”(Вінниця, 1997), “Колиска”(Вінниця, 2000). Твори В.Багрія надруковано в колективних альманахах “Вітрила”(№ 1)(Тульчин, 1996), “Подільська пектораль”(Вінниця, 2002), „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007). Помер у Вінниці 7 листопада 2000 року. За сприяння його синів вийшла ще одна збірка поезій В.Багрія „Суєта”(Київ, 2005).

Прости й благослови, Тарасе
Коли земля вкривалась ніжним рястом,

І нас не знали ще народи і світи,

Як Прометей, прийшов до нас, Тарасе,

Й вогнем своїм нам душі освітив.


Підняв з колін, як ту сумну калину,

Що до землі схилила ніжний цвіт,

І генієм твоїм оспівана Вкраїна

Про себе заявила на весь світ.


Та скільки ще було тих чорних років,

Тривожний сум нам душі заселяв,

До волі робимо ми перші кроки,

І золото блакиттю повниться земля,


Та не стає любові й віри часом,

У душі сіється безладдя і розбрат…

О, як не хватає нам тебе, Тарасе,

І генія твого, і слова, і порад.


Прийди ж до нас не як свята ікона,

Оспівана й взолочена в віках,

А як живий, тобі ж немає скону, –

Таким тебе ми бачимо у снах.


Зійди до нас, Тарасе, з п’єдесталу

І серцем нам дорогу освіти.

Поглянь: ким були ми і ким ми стали,

Чи йдемо так до нашої мети.


В сум’ятті духу ми ідем до тебе

У цей тривожний, незбагненний час,

Тебе нема, та ти живий, далебі,

Душа твоя живе, працює серед нас.


Ти нам прости за наших душ руїни,

(Твій біль до нас і нині долина). –

Що ми не всі ще любим Україну,

А ти за неї й Бога проклинав.


Прости, Тарасе, за туманні чари,

За золоті кайдани імперських ідей.

Прости своїх, домашніх яничарів –

Хоч нерозумних, та своїх дітей.


Прости їм, що забули рідну мову,

Лякають їх нестатки і пости,

Вдихни у душі їх своє вогненне слово,

Своїх дітей заблуджених прости.


Прости й благослови ти нас, Тарасе,

Людьми нас мужніми зроби,

Щоб ми по чистій злуки й волі трасі

До сонця йшли вже вільні, не раби.


Благослови нас взятися за руки,

Обнятися серцями, як брати,

Й забути чвари наші, зло і муки,

Щоб до мети без крові нам прийти.


Благослови зробити рай з руїни,

Хоча й тріщатимуть у нас лоби,

І полюбить страждальну Україну,

Як ти її, окрадену, любив.


Щоб наші комуністи й демократи

Лише Вкраїну бачили вві сні,

Щоб усміхнулась наша рідна мати

До сущих в ній і дочок, і синів.

(1994)


Пні
На клавішах пнів мелодію суму граю,

І камертонить тихо моя душа:

«Все йде і минає, і краю немає» -

Бринить рядок Шевченкового вірша.


Вдивляюсь у зморшки облич пенькових,

В років далеких тихі сліди,

Що мають форму круту підкови,

Що кличе щастя: прийди, прийди…


Тепер підків вам, пні, не треба.

Лиш мрії сиві снують, як дим,

Що цілували колись ви небо

І обіймали друзів гіллям густим.


Хрестили шпаги над вами грози,

Малих небавом вас вкриє сніг.

А нині друзі в осінніх ризах

Червінці сиплять до ваших ніг.


Та раптом бачу: зелені стріли

Пагіння струни напнулись в вись,

То ваші руки життя зустріли

І в тепле небо знов потяглись.


На клавішах пнів мажори граю,

І камертонить моя душа:

«Все йде, все минає, і краю немає» -

Бринить рядок Шевченкового вірша.

(1996)

Тарасові заповіти

(публіцистичні ремінісценції в інтерпретації на мотиви Шевченкових віршів)


Учітесь, читайте…
«Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь

Й свого не цурайтесь…

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає».

(Т.Шевченко)


Слова великі ці, поетову розпуку

Знехаяли ми ниці і малі,

Бо й до чужого, доброго не йдем в науку

І рідне топчем на своїй землі.


Чужою мовою навчились ми глаголить,

Своя, мовляв, мужича і проста,

Готові їй, як попелюшці бідній, голій,

Поставить штамп мовчання на вуста.


І галасливу музику з чужого поля

Несемо оберемком в наші дні,

І глухнуть в них свої мелодії топольні

І в’януть рідні, наче цвіт, пісні.


Відсеріалів мліємо щоденно, рвійно,

В яких любов за долари гребуть,

А свій екран стемнили глухо, безнадійно,

Лиш тіні предків корчаться в гроду.


Чужих книжок, на жаль, вже маємо навалом,

Засипать ними можна і моря,

Та певен, більшість з нас забули, не читали

Наш заповіт і славу – «Кобзаря».

(1997)

Одеські ескізи. Ескіз третій
(В Одесі на однім з будинків красується пам’ятний

знак-барельєф В.Г.Бєлінського, який грубо облаяв

нашу мову, культуру і нашого Т.Шевченка)
На вулиці в платановім затінку

Висить, як граф, а чи барон

Квадратним барельєфом на будинку

«Неістовий Віссаріон».


Хоч був він граф в літературі –

ЇЇ важка, як меч, печать,

Дивлюсь на профіль цей в зажурі

І на душі – печаль, печаль.


Бо віє холод шовінізму

Крізь в лезо стиснуті вуста,

У них читаю присуд грізний

Моїм і нації літам.


Образа ятрить серце щемко,

Бо ж України є син я,

Що звав він нашого Шевченка

Лиш «горький пьяница, свинья».


Повік лжеправди не забуду,

Народу цілого хули.

Для нього ми були не люди,

Не українці, а «хохли».

(1997)

* * *


Плаче Вкраїна, плаче, як ненька,

Крук сатанинський літа –

Спалено хату Тараса Шевченка,

Спалено душу й літа.


На Стусовій теплій могилі

Палають від болі вінки

І зловорожій, звандаленій силі

Гнів посилають в віки.


На Хортиці, козацькій святині

Знищено пам’ять – хреста…

Хто це в злобі і безсиллі

Рве у минуле моста?


Доки ж буде панувати безладдя,

Трунок гіркого вина?

Наче риба, мовчить наша влада,

Чи ж українська вона?

(2000)

До пам’ятника Тарасові Шевченку в Тульчині
По весняній тривожно-вільній трасі,

Здолавши забуття і сонну лінь,

Прийшло до тебе, генію Тарасе,

Суцвіття різнобарвних поколінь.


Низький уклін тобі і перші квіти

Від вдячної тульчинської землі,

Ти зіркою гориш і ясно світиш

Нам на шляху у зболеній імлі.


Прости нам за байдужість нашу, втому,

Ще інколи сліпі ми, як кроти,

Тебе ще не збагнули по-новому,

Не обнялися й досі, як брати,


І призвели країну до руїни,

Де на словах пророком кожний став.

Прости, Тарасе, нам за Україну,

Бо ти ж за неї і життя віддав.

(2000)

Каганець
Старий каганець, як пройдешнього свідок

В запіччі самотньо стоїть,

Дійшов він до нас ще від батька, від діда,

Як вогник минулих століть.


І був для сім’ї він в зимові потемки,

Як тепла вечірня зоря.

При ньому читав я для мами Шевченка

З святого, як храм, «Кобзаря».


Ми сльози полинні на книжку ронили

І кліпав сумний каганець.

Із нами він був у ті хвилі щасливий,

Минулих віків посланець.


В душі уже спогади попелом щухнуть

Й літа ті далекі і дні.

Та й нині, як світло, буває, потухне,

Каганчик ще світить мені.

(2000)

Наодинці з Україною
В’яне, наче сад у спеку, Україна,

Вільна, і соборна, і велика,

Більше в ній не радощів, а лиха,

Впалого на цвіт її калини.


Наш це гріх, вина за безлад – повна,

Бо спимо, як миші сірі, в норах.

А довкіл життєве плеще море –

В наших душах – згарище духовне.


Гине матір наша, від розбрату гине,

Сохне її віття і коріння,

Бо сучасне хворе покоління

Без любові в серці до Вкраїни.


З совістю побути треба наодинці

І збагнути доброї години,

Що її душа – то гілочка калини,

То окраєць хліба у торбинці.


З цим піти до Канева на прощу

І до ніг Великого Тараса

Поклонитись й за велінням часу

Вийти українцями на площу.

* * *

«Шукаймо у собі Шевченка»



(Наталка Нікуліна)
Крізь хащі чорної зневіри

Пробиймось в серця глибину

Й знайдім краплину хоч одну

Його духовності і віри.

Він є, він мусить бути в душах,

Інакше б вимерли поля,

І не тримала б нас земля,

Яку до вічності він зрушив.

І з ним, що знісся над добою,

Нам не зрівнятися, о ні!

Та на життєвій бистрині,

Як він, пишаймося собою…

Ми мусим, мусим, конче мусим

Знайти в собі його любов,

Щоб в тьму віків не впасти знов,

Як зголоднілі в холод гуси.

І нам на місяць довго вити,

Як не знайдем його в собі.

І на простори голубі

Із тьми осінньої не вийти.

То ж все життя, до днів загину

В душі, у серці, у крові

Шукаймо генія краплину,

Як чисті роси у траві,

Та тільки кожен, кожен, кожен,

Бо всі ми разом – Україна!



Войткова Валентина Павлівна

Народилася 18 травня 1958 року в с.Нова Гребля, Калинівського району, Вінницької області. Працює вчителем української мови та літератури тульчинської середньої загальноосвітньої школи № 2. Літературною діяльністю займається з 1990 року. Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 1995 року. Пише прозу, поезію. Твори В.Войткової надруковано в районній газеті “Тульчинський край”, колективних альманахах “Вітрила”(№ 1)(Тульчин, 1996), „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005). Видала авторську збірку поезії і прози “Чисті джерела”(Київ, 2004), яку згодом перевидала у розширеному і доповненому варіанті „Чисті джерела”(Вінниця, 2008).



160 років «Кобзарю»
У 2000 р. в Петербурзі відкрито

пам’ятник Т.Г.Шевченку


Шепочеться листочками струнка тополина,

Квітне ніжністю у травах рідна Батьківщина.

А верба понад водою з ясеном у парі

Розливає мед любові у безмежній славі.


Звучить у школі диво-слово поетичне

Із уст дитячих чистих, як сльоза,

У лихо, битви і минуле сатиричне

Зажурює Шевченкова мудра душа.


Цілющим словом сповнена й любові

У серці кожного ця збірочка проста,

Живе для України, для її долі молодої

Пророцтвом генія величноголосна.


Розквітає на світі мати-Україна

З святими й чистими водами Дніпра.

Славить Тараса Шевченка творіння –

Духовний і безсмертний прапор Кобзаря.

(2000)


Джига Микола Іванович

Народився 22 серпня 1954 року в смт.Шпиків, Тульчинського району, Вінницької області. Працює викладачем Тульчинського училища культури. Літературною діяльністю займається з 1971 року. Співзасновник районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” в 1995 році. Працює в жанрах поезії та прози. Твори автора надруковано в колективних альманахах “Вітрила”(№ 1)(Тульчин, 1996), „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007), авторських поетичних збірках „Жити так просто”(Вінниця, 2007), „Апокалипсис любви„(рос. мовою)(Вінниця, 2007). Друкується в періодичній пресі.



Тарасу
Крізь роки і віки чуєм голос Тараса здалека,

Складаємо шану його заповітним словам, –

Гніздо ластовине, злетівший у вирій лелека

І батьківська хата з родинним теплом по світам, –


Все це – моя мати, серцю мила рідна країна.

Моя батьківщина! Твоя доля і юність ясна:

Заквітчана в росах, незламна й свята Україна,

У вінку калиновім любов Тарасова красна.

(1999)

Захарук Станіслав Іванович

Народився 15 грудня 1935 року в с.Польова Лисіївка, Калинівського району, Вінницької області. Пенсіонер. В минулому – працівник освіти. Літературною діяльністю займається з 1995 року. Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 1997 року. Пише поезію, прозу, публіцистику. Видав авторські збірки поезій : “Шлях тернистий”(Тульчин, 1998), “Дорогою прозріння”(Київ, 1999), “В день судний”(Вінниця, 2000), “Ми родом з України”(Київ, 2002), “В день судний (вірші, гуморески, байки)(видання друге, перероблене і доповнене)”(Вінниця, 2010), збірки поезій та публіцистики “Про нащадків Сіфа і Каїна”(Вінниця, 2003), „Пам’ять нетлінна” (Вінниця, 2007), „Лихо давнє й сьогочасне (публіцистика)”(Вінниця, 2008), „Невже це було з нами? (публіцистичні статті, спогади, роздуми, пісні)”(Вінниця, 2009),роман „У нашім раї, на землі” (книга перша „Обмануті надії”(Вінниця, 2005), книга друга „Плата кров’ю і життям”(Вінниця, 2006), роман „У нашім раї, на землі” (в трьох книгах)(Вінниця, 2007), роман „Діти війни”(Вінниця, 2009). Твори С.Захарука надруковано в колективних альманахах “17 вересня”(Вінниця, 2002), „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007). Друкується в районній, обласній, всеукраїнській пресі.



Він був воістину титаном
Весною геній народився.

Це України славний син.

Його талант крізь тьму пробився

І світових сягнув вершин.


Прийшов у світ, коли природа

Ледь пробудилася від сну.

І зріс заступником народу,

Панам оголосив війну.


Покрив неправду віковічну

Кривавим Каїна тавром.

То ж мало силу титанічну

Поета праведне перо.


Кати злякались можновладні,

Від страху затремтів сам цар,

Бо викривав усіх нещадно

Гнобителів його «Кобзар».


Їх вирок був страшний, жорстокий.

У ньому злості, сліпа лють.

І генія на десять років

В пустелю виродки зашлють.


Там був солдатом жалюгідним,

Але боровся і творив

І торував він шлях побідний,

Народ уярмлений будив.


Лакузи були не байдужі,

Хотіли, згинув щоб Тарас.

Він вистояв і словом дужим

Всю їх імперію потряс.


Бо був воістину титаном.

Могутня сила в нім жила.

Війна пігмеїв з великаном

Царизмом програна була.

(1999)

Розмова з Кобзарем

Роздуми біля пам’ятника Т.Г.Шевченку

Сидиш отут, на п’єдесталі

І думи думаєш сумні:

Чому ж ще й досі ми відсталі,

Хоч не ледачі, й не дурні?


Талановиті, та не дружні,

Себе за безцінь продаєм.

І наче нам усім байдуже,

Що в нікуди знову ідем.


Від Бога нам колись дісталась

Багата й щедрая земля,

Та лиш недавно від’єднались

Ми від імперського Кремля.


Було ж за правду у солдати

Заслав тебе російський цар.

Тепер спалили музей-хату

Руками підлих яничар.


І хоч тебе вже прославляють,

І мову ніби вчать твою,

І Україну вихваляють,

Ніби і нашу, й не свою.


Бо хоч вона вже незалежна,

Та бідна, як церковна миш,

Одяглась в імпортну одежу,

Тому й задуманий сидиш.


А ти ж наш славний, мужній геній

І справжній лицар, і Кобзар,

Допоможи в цей час шалений

Своїх збороти яничар.


Бо їх багато розвелося

І зайд немало забрело.

Ой, як би добре нам жилося,

Коли б їх зовсім не було.


Бо розкрадає все багатство

Цей ненажерливий народ.

Й кличе в Союз, в старе кріпацтво

Ще й ділить Чорноморський флот.


Таке почуєш – серце мліє,

Ти ж, брате, знаєш, як було,

Водив тут флот ще Гамалія,

Аж море пінилось, ревло.


Так на човнах пливли в Скутару

Ватаги мужніх козаків

І з моря туркам несли кару

Сотні козацьких байдаків.


Як Сагайдачний з козаками

Братів з неволі визволяв,

Тремтіли виродки погані,

Коли фортеці штурмував.


А із широкого Лиману

Іван Підкова – отаман

Водив у «гості» до султана

Усатих месників-слов’ян.


І хоч тоді не панували

На морі Чорному вони,

Але давно вже флот свій мали:

Байдаки, чайки і човни.


Літ через сто війська Петрові

Прийдуть до наших берегів,

Щоб збудувать міста портові

Руками славних козаків.


З Мазепою життя «веселе»

Петро проводив в цій землі,

Де згодом наші корабели

В портах збудують кораблі.


Мабуть із того таки часу

Наш флот чомусь російським став.

Тож не даремно ти, Тарасе,

Богдана п’яним називав.


Отак нас дурять, любий друже,

Сусіди протягом віків.

Та ще не всі у нас байдужі,

Є ще й немало козаків.


Але їх треба об’єднати,

Вселити віру їм в добро

І нову хату замітати,

Лиш не кропилом, а пером.

(1999)

Погребняк Наталія Володимирівна

Народилася 31 жовтня 1964 року в с.Бабчинці, Могилів-Подільського району, Вінницької області. Працює вчителем Тульчинської середньої загальноосвітньої школи для дітей-сиріт та дітей, що залишилися без піклування батьків. Літературною діяльністю займається з 1978 року. Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 1995 року. Твори Н.Погребняк надруковані в колективних альманахах “Вітрила”(№ 1)(Тульчин, 1996), “Подільська пектораль”(Вінниця, 2002), “17 вересня”(Вінниця, 2002), “З любов’ю в серці”(Вінниця, 2003), „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Сторожові вогні над Божою рікою”(Вінниця, 2007), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007), „Ми в дорогу вийшли на світанні”(Вінниця, 2009), в районній та обласних газетах. Видала авторські поетичні збірки “Не шукайте папороті квіти”(Вінниця, 2001), „Тульчину 400 років”(Тульчин, 2007), “Відлуння тиші”(Вінниця, 2012), збірку дитячої поезії „Прочитай і розмалюй”(Вінниця, 2008). Лауреат обласної мистецької премії “Кришталева вишня”(2001). З серпня 2004 року - голова районної громадської організації “Гречні пані”.



Слово до Кобзаря
Перед могилою твоєю я схилюся,

Тарасе, український Прометею,

Бо в тебе жити і любити вчуся,

І сповнююся силою твоєю.


Не осягнути думкою дорогу,

Якою ніс ти хрест своєї долі.

Син України вірний, син від Бога

Нам в дар приніс вогонь, що вів до волі.


За це наземні Зевси в лють упали,

Віддали серце мудре царським крукам:

Убити волі дух вони бажали,

І щоб вогонь той загасили муки.


Та не згасить любов до Батьківщини

Шпіцрутеном або словесним брудом.

Ти вірив, що розквітне знов калина,

Про Україну знов почують люди.


Ти зберігав в душі, плекав, леліяв

Народу часточку, що всьому є основа,

В якій з’єдналися історія й надія –

Джерельно чисту українську мову.


Те джерело – поезії криниця,

Що сповнена цілющим даром Божим.

В ній мудрість діамантами іскриться.

Хто випив раз її – без неї більш не зможе.


Тарасе, в нас близькі діла і думи,

І матір є на всіх одна-єдина.

В нас очі не горять вже рабським сумом:

З колін піднялась наша Україна!



Сауляк Станіслав Михайлович

Народився 21 липня 1935 року в с.Вербка, Крижопільського району, Вінницької області. Працює викладачем суспільних дисциплін в Тульчинському училищі культури. Відмінник народної освіти УРСР. Відмінник освіти України. Літературною діяльністю займається з 1956 року. Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 1997 року. Видав авторські поетичні збірки : “Училище моє рідне”(Тульчин, 1991), “Повноліття”(Тульчин, 1995), “Заозерне моє й Василівка”(Вінниця, 1998), “На крилах надій”(Вінниця, 2000), “Ми, нащадки твої, Леонтович!”(Тульчин, 2002), „Леонтовича слава лунає. Вибрані пісні.”(Вінниця, 2007), „Пісне моя зоряна. Вибрані твори”(Вінниця, 2010). Твори автора надруковано в колективних альманахах „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007). Друкується в періодичній пресі. На слова С.Сауляка місцевими композиторами написано понад 50 пісень. В 2007 році став переможцем (разом з композитором Ю.Чеканом) міського конкурсу по створенню Гімну міста Тульчина (пісня „Місто наше рідне”).



Дух Шевченка всіх єднає

(пісня)
Мчать роки дзвінким роздоллям,

Несуть славу вічну

Про Шевченка творчу долю

І слово магічне.
Мудрі думи, світлі мрії,

Мов чарівні квіти,

У душі сіють надії

Його заповіти.


О, великий наш Тарасе,

Батьку України!

Непідвладний дух твій часу,

Війнам і руїнам!


Ти зорієш у зеніті

Крізь епохи й роки,

Постаєш в усьому світі

Вольностей пророком.


Вже лани широкополі

І Дніпро, і кручі,

Оновляються на волі,

Як сади квітучі.


Приспів:

Україна величає

Славетного сина,

Дух Шевченка всіх єднає

У одну родину.

Танцюра Олександр Олексійович

Народився 1 липня 1964 року в с.Тарасівка, Тульчинського району, Вінницької області. Працівник Тульчинського державного лісомисливського господарства. Літературною діяльністю займався з 1974 року. Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 2003 року. Твори О.Танцюри надруковані в колективному альманасі „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), районній газеті “Тульчинський край”, газеті “Лісове господарство Вінниччини”. Помер 10 червня 2010 року в м. Вінниці, похований в с.Тарасівка, Тульчинського району. За сприяння родини померлого та членів РЛМО «Оберіг» була надрукована поетична збірка О.Танцюри «Там, де сумують журавлі»(Вінниця, 2011).




Істина
Шукаєм істину, а істини прості,

Їх ще до нас пізнали мудрі люди.

Вони були розп’яті на хресті

І куплені за срібники в Іуди.


Шукаєм істину у просторах, віках.

Та це ж вона, закована в кайдани,

У ямі пізнавалась в Соловках,

Щоб в помаранчі вийти на майдани.


Таки вона рядками з Кобзаря,

Рентгенами Чорнобильського гулу,

В голодомор ділила сухаря

І кров’ю захлиналась під Кабулом.


Це муки дисидентів, кров в асфальт,

І совість, закатована в ГУЛАЗі.

Воротами зайшла у Бухенвальд

І травнем розписалась на Рейхстазі.


Шукаєм істину, ідемо в майбуття,

А істина нетворена й нетлінна

Вона ввійшла з народження в життя.

На небі – Бог, у серці – Україна.



Кобзар
Не усі народи можуть мати

Той, що ми від Бога маєм, дар:

Мовою Шевченка розмовляти

І читати праведний «Кобзар».


Тут – все єство простого роду,

Його величчя без прикрас.

Це є Псалтир мого народу,

Що серцем написав Тарас.


Сльозами з кров’ю, не чорнилом

Писала праведна душа,

В яку плювали і гонили,

Творила долю, не вірша!


Тут – шана матері й дитині,

Дніпрові й сивій давнині.

А ще любов до України

І шлях, яким іти мені.



Книги
Книги, як і люди, душі мають,

І доля в них, і свій тернистий шлях.

Є книги, що імперії ламають,

А є такі, що спалені в вогнях.


«Кобзар» і Біблія, «Буквар» і «Людолови»-

Я з них черпав і пізнавав буття.

По книзі написав найперше слово,

По книзі будував своє життя.


За книгою робив найперші кроки,

Із книгою під ранок засинав…

І мандрував країнами крізь роки,

Багато таємниць від них я знав.


Любить красу і цінувати волю,

Як Батьківщиною і честю дорожить.

Учився з книг, бо вірив в них, як в долю,

Бо книзі віддавав я вільну мить.


Для мене книга – вчитель і порадник,

Товариш щирий, вірний оберіг.

Їй завдяки не пас ніколи задніх

І книгою себе я переміг!

(2003)

Так люблю…
Так люблю оці мальви й калину,

Вишиванку, «Кобзар» і поля.

Я люблю цю убогу країну,

Де віками вже стогне земля.


Я люблю давнину ту далеку,

Козаків і давнішу ще Русь.

Я люблю і Дніпро і лелеку,

А Сибір ненавиджу чомусь.


Я люблю Роксолану й Богдана,

Образи, а на них рушники.

І УПА і Мазепу Івана.

Ненавиджу чомусь Соловки.


Матір Божу люблю, Берегиню,

За Вкраїну до неї молюсь,

Неласкаву мою Батьківщину.

А Ясир ненавиджу чомусь.


Я люблю так лани і джерела,

Чорне море, любисток в саду,

Я Ай-Петрі люблю і Говерлу.

Про Чорнобиль я слів не знайду.


Я люблю оці мальви й калину,

Аж до болю, до скрипу зубів.

Бідолашну мою Батьківщину

І її безталанних синів.

(2002)

Хмелевський Юрій Миколайович

Народився 8 квітня 1967 року в м.Тульчин, Вінницької області. В 1990 році закінчив історичний факультет Одеського державного університету ім. І.Мечнікова, в 2002 році – Одеський регіональний інститут Української академії державного управління при Президентові України. Працював вчителем історії та суспільствознавства в середніх школах Тульчинського району (1990-1994 роки). Державний службовець з 1994 року (відділ молоді та спорту виконкому Тульчинської районної ради, Тульчинський районний центр „Соціальна служба для молоді”, відділ (сектор) з питань внутрішньої політики Тульчинської райдержадміністрації). Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 1995 року. Твори Ю.Хмелевського надруковані в колективних альманахах “Вітрила”(№ 1)(Тульчин, 1996), “Подільська пектораль”(Вінниця, 2002), “17 вересня”(Вінниця, 2002), “Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Сторожові вогні над Божою рікою”(Вінниця, 2007), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007), „Ми в дорогу вийшли на світанні”(Вінниця, 2009), журналі “Вінницький край”(2004, № 1)(2009, № 2)(2011, № 3), у Всеукраїнській православній газеті „Наша віра”, в районній та обласних газетах. З січня 1998 року – голова Конгресу української інтелігенції Тульчинщини. З вересня 2003 року – голова Тульчинського районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг”.



Дума про велетня
Було колись: по заповіту

На кручі сивого Дніпра

Ховали в землю сонце світу,

Співця народного добра.


Зімкнулось віко домовини…

Земних страждань відбувши строк,

Спочинув геній України,

Поет, мислитель і пророк.


Писали все за сотню літ

Про нього, хто і як захоче.

Душа нікого не болить,

Що серце краяли пророче:


То – демократ-соціаліст,

А то – злочинець проти влади,

Запеклий націоналіст,

Натхненник помсти, кари, зради.


То він за світле майбуття

Віддав талант, роки і силу,

А то – врятоване життя

Дарма загнав в сиру могилу…


І що таки за дивина:

Людина, бачите, одна,

А всі порвали на шматки,

Щоб залатать думок „дірки”.


Нехай ніхто не забува:

Душа Тарасова жива!

Він не пробачить нам брехні:

Старої, чи нової – ні!


З глибин ярма на ешафот

Шукати правди загорівся,

З колін до сонячних висот

Могутній велетень підвівся.


Довіку сяє нам зоря

Крізь лиховісную негоду –

Слова і діло Кобзаря –

На благо рідному народу.


А ми, народ, коли, коли

З’єднаємо у праці руки,

Щоб з неба нас благословив

Апостол правди і науки?

(1995)

Прапор України
Шевченків дух і слово досі з нами!

Зі сторінок сумного „Кобзаря

Понад царями і понад віками

Палахкотить Тарасова зоря.


Він запалив нам смолоскип свободи,

Звеличив рідний, безталанний край,

Відкинувши літературні „моди”,

Явивши світу підневільний „рай”.


Святим не став, проте й не був злочинцем,

Гарячий серцем, впертий до кінця,

Він почувався просто – українцем,

За що й здобув тернового вінця!


В імперії ж бо всі – великороси

Під августєйшим скіпетром царів.

Упали сльози, як досвітні роси,

І мур самодержавний … затремтів!


У казематі чи у Казахстані,

Життям спокутуючи вільнодумства „гріх”,

У Петербурзі, де й тумани – п’яні,

Гримів Шевченків єрихонський сміх!


У очі непокірні все вглядаюсь :

Їх не згасила тупість заборон…

„Караюсь, мучуся, але не каюсь!” –

Це гасло всім нащадкам – еталон.


Тарасе, батьку, як ми завинили,

Не виконавши чесно „Заповіт”,

За те, що голови козачі прихилили

До ніг катів на кілька сотень літ!


Прости! Понад царями і віками

Твій образ неспокійний і живий,

Твій дух і слово вічно будуть з нами,

Як прапор України бойовий!

(2004)

Шевченко у Шпикові
Восени 1846 року вільний художник від Комісії

по стародавнім актам Т.Г.Шевченко шляхом з

Києва до Кам’янця-Подільського відвідав містечко

Шпиків (тепер Тульчинського району Вінницької області)


Він їхав у справах,

Він так поспішав,

А в чистих отавах

Вже смуток блукав.


Багряне Поділля,

У злоті ліси –

Немає подібної

В світі краси!


Ще – вільний художник,

Ще – вільний поет

Утне, подорожник,

Сюжет, силует:


Дитина під тином,

Чи панські палаци,

Селянська хатина,

Чи двір, чи корчма це.


У полі з хрестами

Високі могили,

Фортеці і храми –

Забуті, безсилі…


У Шпикові півень

Зорю привітає,

Шевченко на південь

Мольберти ладнає.


Вже є «Заповіт»

І є перші доноси…

Охоплює світ

Безнадією осінь.


Чуйкевич із Кам’янця

Зве на гостину

Майбутнього бранця,

Козацького сина.


Ще буде розплата

За вольності, мрії…

Яка ж ти багата

На муки, Росіє!


У Києві друзі

Чекають листи,

Кирила й Мефодія

Вірні брати:


Гулак, Білозерський,

Куліш, Костомаров…

З надією в серці,

Під настроєм чару


Шевченко малює

Свою Україну,

В козацьке минуле

Закохано лине…


Зосталось Побожжя

Проїздом, здається,

А серце тривожно,

Схвильовано б’ється!


Тримай же у спадку

Цю мить, це видіння,

Подільський нащадку,

На всі покоління:


З кріпацької ночі,

З вікна тарантаса

Допитливі очі

І думи Тараса!

(2008)

Поглянув з портрета Шевченко Тарас…
Поглянув з портрета Шевченко Тарас

В свої сорок шість на нас – сорок шість,

На цей ліберально-безсовісний час,

Який нашу долю без солі вже їсть:


«Гай-гай, землячки, малороси, хохли,

Чи ж вам кермувать на прадавній землі?!

Як плуга, цю мрію ми перли – тягли

Нащадкам у руки … Та ви ще – малі!


Мізками, душею і серцем – дрібні,

За гріш все продати готові давно…

Не спіть на цій тихій і підлій війні,

Бо горе вже стукає вам у вікно:


Двомовне, кредитне, злиденне і дике,

Північне і західне – горе велике,

Розумне і хитре, облесливе й грубе,

Таке вже всім любе, аж плямкають губи!!!


Хай діти дуріють без рідної казки,

Крилатої пісні, батьківської ласки?!

Хай люди шукають копійки, не думки,

Панують лжепастирі і недоумки?!


Гайда, в Інтернет, як колись, – у Сибір,

Щоб там заблукать у багні на віки…

Вкраїнець вкраїнцю тепер (вір, не вір!)

Не те що води, – не подасть і руки!


Учітесь, єднайтесь, бо мудрість – то сила,

Міцніша за грати, гостріша за вила…»

Поглянув суворо з портрета Тарас,

Сльозою пропік серце кожному з нас.

(2010)

* * *


В дорозі щось не пишеться (на диво),

Але згадаю незабутній час:

До Канева приїхавши щасливо,

Були ми там, аж де спочив Тарас…


Ми різні дуже земляки з Поділля

З’єднали сили у палкий похід

Ушанувать поезії чар-зілля,

Шевченкові місця пізнать, як слід.


Кирилівка, і Моринці, і Корсунь,

Понад Дніпром – до Канева маршрут.

Гортає візерунки тиха осінь.

Підйом по сходах. Слава Богу, – тут!


Яка краса! Яке рясне роздолля!

Дніпрові кручі, парки і садки,

І латочки ланів і чорнополя,

А над усім – роки, роки, роки…


Священне місце дивних українців,

Що плачуть про героїв у піснях.

Душа тут розкошує аж по вінця!

Зникає біль, гризоти, клопіт, страх.


Прийшли, вклонились Кобзарю тихенько

На наш Олімп, на цей крутий Парнас.

Всміхнись із неба, Україно-ненько:

Були ми там, аж де спочив Тарас!

(2012)

Ясакова Марія Сергіївна

Народилася 15 серпня 1941 року в с.Михайлівка, Бершадського району, Вінницької області. Відмінник освіти України. Член районного літературно-мистецького об’єднання “Оберіг” з 1996 року. Керівник літературно-мистецького клубу “Паросток” при Тульчинському районному будинку дітей та юнацтва. Твори М.Ясакової надруковані в колективних альманахах “Подільська пектораль”(Вінниця, 2002), “З любов’ю в серці”(Вінниця, 2003), „Вітрила”(№ 3)(Вінниця, 2005), „Слово про Леонтовича…”(Тульчин, 2007), в періодичній пресі. Видала авторські поетичні збірки “Камертон душі”(Вінниця, 2003), „Обереги долі”(Вінниця, 2005), „Чарівне вогнище”(казки у віршах)(Вінниця, 2007), спільно з композитором О.Янушкевич книги “Веселкова”(Вінниця, 2003), “Дорога до мами”(Вінниця, 2004).



Єднаймося, браття!

(пісня)
Земля українська, батьківська земля,

Таврійські степи і подільські поля,

Озера Полісся, морська далечінь,

А в небі летять журавлині ключі.
Летять додому,

Не знаючи утоми.

Славутич-ріка

Під крилом вожака.


Єднаймося, браття, як ті журавлі,

Горнімось крильми до своєї землі,

У єдності – сила і мудрість віків,

Майбутнє для сина і слава батьків.


Земля священна,

Благословенна,

На схилах Дніпра

Місто Віри й Добра.


На сині небесній хрести золоті,

Нам духом воскреслим до них досягти.

І нашим святиням вклонитись пора –

Усіх об’єднає Чернеча гора.


А древній Київ

Дасть віру і силу,

І засяє зоря

На землі Кобзаря.


«Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю»

(Тарас Шевченко)

* * *

Безсилі ми тоді, коли байдужі,



Як ті билинки, що зігнулись під вітрами.

А де наш корінь, той козацький мужній,

Де гордість наша, що це сталось з нами.
Невже даремно наші з вами предки

На смерть ішли, на палю йшли за волю?

І, щоб не зрадити, чесніше було вмерти.

А кращої і їм хотілось долі.


Хоч нами правили варяги і монголи,

Поляки правили і москалі.

Ніхто наш дух не поневолив,

Він тут на цій святій землі.


Знов дзвони б’ють і голосом Тараса

Дух пробивається у душі і серця.

Гіркий в нім біль, надія, що не згасла.

Чи генія ми зрозуміли до кінця?


«Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.»


Слова Шевченка йдуть з глибин віків,

В них сьогодення відповідь шукає.

Страждає й досі ще земля батьків,

Чи кожен з нас усе те відчуває?


Братове, сестри, товариство миле

Невже історія нічого нас не вчить?

Що в розбраті земля, як птах безкрилий,

Бажання є, але ніколи не злетить.


Душа і серце в кого небайдужі,

Слова Шевченка в них болять і плачуть.



Єднаймося! Народ ми мудрий, мужній,

А Україна щастям нам віддячить.


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка