Артур Конан Дойль утрачений світ



Сторінка1/20
Дата конвертації06.05.2016
Розмір3.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

Annotation


Напруженим пригодницьким сюжетом і водночас неабиякою пізнавальною вартістю вирізняється науково-фантастична повість англійського класика «Утрачений світ» — про відкриття в глибині Південно-Американського континенту окремого плато, де вбереглися доісторичні різновиди тваринного й рослинного світу. Цікава й повчальна також повість «Відкриття Рафлса Гоу», в якій за суто науковою проблемою перетворення металів постають непересічні людські характери.

Артур Конан Дойль

НЕЗВИЧАЙНІ ДОЛІ ГЕРОЇВ АРТУРА КОНАН ДОЙЛЯ

УТРАЧЕНИЙ СВІТРозділ IРозділ ІІРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XРозділ XIРозділ XIIРозділ XIIIРозділ XIVРозділ XVРозділ XVI

ВІДКРИТТЯ РАФЛСА ГОУРозділ IРозділ IIРозділ IIIРозділ IVРозділ VРозділ VIРозділ VIIРозділ VIIIРозділ IXРозділ XРозділ XIРозділ XIIРозділ XIIIРозділ XIVРозділ XV

ЗМІСТ

notes1234567

Артур Конан Дойль
УТРАЧЕНИЙ СВІТ
Повісті

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 



 

Малюнки ЄВГЕНА КОТЛЯРА Редакційна колегія: Андрухів Д. С, Баканов А. Г., Доценко P. І., Затонський Д. В., Пащенко В. І., Ющук I. П. Редактор Є. П. Литвиненко Передмова Наталі Жлуктенко Перекладено за виданнями: A. Conan Doyle. The Lost World. London, 1912. The Doings of Raffles Haw. Leipzig, 1892.  

НЕЗВИЧАЙНІ ДОЛІ ГЕРОЇВ АРТУРА КОНАН ДОЙЛЯ


 

Більшість читачів, зачувши ім'я англійського письменника Артура Конан Дойля (1859–1930), відразу пригадають славнозвісного Шерлока Холмса, геніального майстра розплутувати кримінальні справи. У 90-х роках минулого століття лікареві А. Конан Дойлю, що встиг на той час опублікувати кілька прозових творів, спало на думку запропонувати лондонському журналові «Стренд мегезін» серію оповідань, пов'язаних пригодами одного героя. Публікація вже першого такого твору («Скандал у Богемії», 1891) перевершила всі сподівання — приватний детектив Холмс і його компаньйон доктор Ватсон, яких Дойль уперше вивів у своїй ранній повісті «Етюд у багрових тонах» (1887), але які тоді нікого не зацікавили, цього разу завоювали симпатії читачів. Коли Конан Дойль, стомившись від необхідності писати щотижня новий епізод їхніх пригод, відправив Холмса після сутички з професором Моріарті на дно Рейхенбахського водоспаду («Остання справа Холмса», 1893), піднялася справжня хвиля протестів. Шанувальники засипали Дойля листами, аж поки він через десять років воскресив Холмса, і той уже супроводжував свого творця до кінця його днів. Шерлок Холмс посів у англійській літературі місце поряд із легендарними героями таких класиків, як Шекспір або Діккенс. Це той нечастий випадок в історії культури, коли слава персонажа здатна затьмарити славу його автора. Справді, критики вже присвятили Холмсові, мабуть, більше досліджень, ніж самому Конан Дойлеві — вивчили його біографію, смаки, навіть познаходили у нього професійні помилки. Сучасні англійські письменники раз у раз намагаються знов оживити Холмса: то знаходять «невідомі записки Ватсона», то публікують «щоденники професора Моріарті». Навіть більше, з 1913 року й дотепер на Бейкер-стріт у Лондоні надходять незрівнянному детективові листи, в яких дорослі й діти звіряють йому свої думки, а часом і кличуть на допомогу: збірка цих дивовижних свідчень життєвості літературного образу вийшла нещодавно в одному з англійських видавництв. Звичайно, можна пояснити стійку читацьку прихильність до Холмса магією самого детективного жанру: на думку його знавців, людство у своєму ставленні до детективу поділяється на тих, хто любить його відкрито, і тих, хто робить це таємно. До того ж, автор наділив Холмса багатьма привабливими рисами — такими, як мужність та інтелект, аналітична думка, дар бездоганної логіки і глибоке, різностороннє знання життя, почуття справедливості і невичерпна енергія. Героїв такого типу люблять завжди — у будь-якій країні, в різні часи читач шукає на сторінках книжок розумну, вольову, енергійну людину, яка в боротьбі зі злом здатна повністю виявити себе. В англійській літературі на рубежі 19–20-го століть для того були свої особливі причини. Доба будівництва величезної держави, «майстерні світу», «володарки морів», могутньої колоніальної імперії безповоротно минала. Складний суспільний і державний механізм тодішньої Британії потребував догляду, а це справа, при всій її необхідності, неромантична й рутинна. Вона вимагає від людини точного виконання щоденних обов'язків, і при тому часто невблаганно стандартизує її поведінку, стиль життя, сам спосіб мислення. Час творчості А. Конан Дойля був по-своєму «безгеройним». Письменник розумів це так само, як і деякі інші його сучасники, неоромантики Редіард Кіплінг, Райдер Хаггард, Джозеф Конрад, Роберт Луїс Стівенсон. Їхньою відповіддю на цю духовну тенденцію було бажання зруйнувати у співвітчизників відчуття ординарності, сірої буденності існування — знайти і відкрити «таємничі двері» (є у Конан Дойля оповідання з такою назвою) до незвичайного, до того, за словами того ж таки Шерлока Холмса, що «виходить за рамки звичного й банального плину повсякденного життя». Тому так імпонували цим письменникам романи-подорожі, пригодницькі, детективні, історичні та науково-фантастичні твори. А. Конан Дойль писав у всіх названих жанрах. Особливо цікавила його історія: Дойль походив із старовинного, хоч і збіднілого роду, в якому переплелися власне англійська, ірландська і шотландська лінії. З дитинства він чув від матері захоплюючі історії про участь своїх предків у важливих подіях національного минулого. Школярем зачитувався історичними романами В. Скотта, Т? Майн Ріда, творами відомого англійського історика Т. Маколея. Через епізоди історії сімейної він намагався осмислити історію своєї країни, переповідав одноліткам прочитане, щедро доповнюючи реальні факти тим, що йому підказували фантазія і романтична уява, а коли став письменником-професіоналом, Дойль втілив свої думки про минуле й сучасне в романах про середньовічну Англію («Білий загін», 1891), про наполеонівські завоювання («Пригоди бригадира Жерара», 1896) та в інших історичних творах. Випало письменникові також мандрувати світом. Ще студентом-медиком він вирушив у своє перше плавання в арктичних водах. Потім судновим лікарем плавав у 1882 році в Західну Африку, перебував на фронті в Південній Африці під час англо-бурської війни. Подорожував Дойль і в інших країнах Європи й Америки, а здобуті враження використав не тільки в художніх, а й у багатьох публіцистичних книжках. Журналістом він був знаним і авторитетним, готовим відгукнутися на хвилюючі події в різних сферах життя. Писав про колізії міжнародного життя, про стосунки Англії з її колишньою колонією — Америкою, про недоладне рецензування нових книг і про трагічну загибель знаменитого корабля «Титанік». Життєва енергія Конан Дойля виявлялася і в його спортивних захопленнях: мін залюбки займався боксом, грав у гольф, ходив на лижах, і навіть узяв участь у відомому континентальному автораллі того часу. Цікавою сторінкою багатогранної діяльності А. Конан Дойля є його наукова фантастика. На межі XIX століття саме в Англії цьому різновиду літератури судилося набути нових форм: майстер соціальної фантастики Герберт Уеллс значно розширив коло тем, сюжетів і героїв, звичних для прихильників французького фантаста Жуля Верна. Новатор космологічного напряму в фантастиці, Герберт Уеллс застерігав людство від небезпеки технологічних і соціальних революцій. Ведучи мову про таємниці незвіданого майбутнього, Г. Уеллс бачив у сучасних умовах життя та праці джерело самознищення, яким може розплатитися людство за бездумне зловживання природними і людськими ресурсами. Слава Г. Уеллса-фантаста, так само, як слава Конан Дойля — автора детективів, якоюсь мірою витіснила науково-фантастичні твори Дойля за межі читацької уваги. Тим часом тут під пером автора виник герой, ім'я якого важить для справжнього знавця фантастики не менше, ніж ім'я Холмса для любителя детективів. Образ професора Джорджа Едуарда Челенджера проходить через низку творів Дойля. Саме цьому героєві належить слава відкриття доісторичного світу в нетрях Південної Америки («Утрачений світ»), він зумів передбачити небезпеку, яка загрожує людям внаслідок руйнівної дії специфічних космічних променів («Отруєний пояс») і організував неймовірну подорож до центру землі («Коли земля скрикнула»). Челенджер — біолог за фахом, але знається він і на інших науках. Челенджер пропонує проект нейтралізації торпед, засіб виділення азоту з повітря. Одну з його ідей вже здійснено — побудовано транспортний тунель під Ла-Маншем. У особі Челенджера Конан Дойль створив ще один тип героя на всі часи — образ ученого, мандрівника чи винахідника, який сміливо ламає усталені стереотипи на шляху до істини. Найвиразнішим образ Челенджера вийшов у Конан Дойля в повісті «Утрачений світ» (1912). В основу твору покладено гіпотезу про існування такого заповідного куточка на нашій планеті, де б збереглися рослини й тварини, що заселяли Землю мільйони років тому. Дойль уявляв його як високе гірське плато вулканічного походження, відрізане від навколишньої місцевості. Автор відвів для нього глибинні райони Південної Америки, які аж до кінця XIX століття лишалися подекуди недослідженими, а кліматичні умови регіону наближались, на думку вчених, до тих, за яких існували описані Дойлем істоти. Попри всю неймовірність, ідея повісті видалася привабливою не тільки читачам. Невдовзі після публікації твору, перед першою світовою війною, група американських учених з Пенсільванського зоологічного музею вирушила на яхті до витоків Амазонки, щоб розшукати «Утрачений світ» А. Конай Дойля. Заради об'єктивності скажемо, що думка звести представників сучасної цивілізації з їхніми далекими пращурами належала не Конан Дойлю. В романі Жуля Верна «Подорож до центру Землі» вчені спустилися жерлом одного з вулканів Ісландії, де і знайшли підземні пустоти, населені дивовижними істотами й тваринами, які на поверхні планети давно вимерли. Правда, Ж- Верна більше цікавили «геологічний» аспект цієї операції, сама можливість проникнення людини в підземні таємниці. Конан Дойля приваблював «біологічний» або «палеонтологічний» аспект проблеми. Чимало епізодів «Утраченого світу» мають суто літературний, белетристичний характер, які споріднюють роман з популярними пригодницькими творами другої половини XIX століття. На перипетії експедиції по-своєму впливають інтриги підступного метиса Гомеса, відданість чесного негра Самбо, шляхетність молодого вождя індіанців аккала Маретаса. В той же час фантастичні припущення Конан Дойля багато в чому мають об'єктивний характер, обумовлені тогочасним рівнем наукових знань про розвиток життя на Землі. Як не згадати тут ще один вислів популярного Холмса: «Щоб розшукати незрозумілі явища і незвичайні ситуації, ми повинні звернутися до самого життя, адже воно завжди здатне на більше, ніж будь-яке зусилля фантазії». Інтерес А. Конан Дойля до відкриттів палеонтології — науки про минулі форми життя на Землі, так само як загальне поширення «біологічних мотивів» у фантастиці рубежу XIX–XX століть, можна пояснити тим, що в цей період біологія, наука про живу природу і людину як її частку, була в авангарді наукового прогресу. Англійській біологічній школі, до того ж, належала першість у багатьох сферах досліджень. Швидкими темпами йшло вивчення природних багатств і ресурсів у тих частинах світу, де Англія мала свої колонії. На протязі всього XIX століття організовувались англійські наукові експедиції, в тому числі і навколо світу: з 1831 по 1836 рік у такій експедиції на кораблі «Бігл» брав участь відомий натураліст Чарлз Дарвін. Цілком імовірно, що ім'я головного героя «Утраченого світу» Конан Дойлю підказала одна з перших океанографічних експедицій 1872–76 років на кораблі «Челенджер». Англійські дослідники знайшли й систематизували багато фактів, що підтверджували ідею поступового розвитку всього живого на нашій планеті. Вершиною цього процесу стала теорія Чарлза Дарвіна про походження видів шляхом природного відбору. У тісному контакті з розвитком біології та геології розвивалася в цей час ще одна наукова галузь — палеонтологія. Вивчати закам'янілі залишки живих організмів англійські натуралісти почали ще у XVIII столітті. Тут же, в Англії, інженер В. См. Іт (1769–1839) звернув увагу на те, що в різних шарах гірських порід знаходять характерні саме для них залишки живих організмів, і став застосовувати палентологічний метод задля уточнення геологічних карт. В історії експедиції Челенджера до Південної Америки Конан Дойль популяризує здобутки біології та палеонтології своєї доби. «Утрачений світ» — це повість дарвіністська духом, адже ідея боротьби видів безпосередньо визначає його конфлікт. І в тих аспектах твору, де автор дає волю уяві, відчуваємо свідомий відхід від наукових істин в ім'я художньої достовірності й виразності. Так працюючи над цією темою, Дойль не міг не знати відкритого ще у 1893 році бельгійським дослідником А. Долло закону «необоротності еволюції», за яким живі організми не можуть повертатися на ступінь еволюції, вже пройдений їхніми попередниками. Закон Долло в певному розумінні не дозволяє повірити в можливість збереження птеродактилів, якщо цей етап еволюції птахів було пройдено ще в мезозої. Слідом за Ж. Верном, А. Конан Дойль порушив історичну послідовність розвитку видів, адже для більшого драматизму сюжету він звів у одному відтинкові часу й простору представників різних геологічних епох — гігантських ящерів мезозойської ери, що почалася сотні мільйонів років тому, з фороракосом і токсодоном кайнозойської ери і людиноподібними мавпами антропогенного періоду кайнозоя, що його відлік сучасна наука починає за 25 мільйонів років до наших днів. Такі невідповідності викликали гостру реакцію фахівців: у 1915 році відомий російський геолог, географ і мандрівник В. О. Обручев на противагу Ж. Верну і А. Конан Дойлю написав роман «Плутонія», в. якому експедиція до підземної країни зустрічає представників давньої фауни, поступово заглиблюючись у надра Землі: спочатку мамонтів, які жили десятки тисяч років тому, потім шаблезубих тигрів, а вже потім гігантських ящерів. Однак надмірний науковий об'єктивізм роману «Плутонія» не сприяв його художньому успіхові: твір Обручева лишився дидактичним романом-схемою. Серед достоїнств повісті «Утрачений світ», крім актуальної на той час наукової інформації і напруженої інтриги, слід відзначити також реалізм виведених характерів і обставин. Перед нами Англія кінця століття, із значними здобутками в техніці, що позначилися і в побуті людей, з характерною для цього періоду атмосферою бурхливих дискусій з різних наукових проблем. В останніх зацікавлені не лише спеціалісти, а й широка громадськість. Зростає роль преси в житті суспільства, і тому поруч з мандрівниками і винахідниками з'являється молодий журналіст Мелоун, якому довірено відповідальну роль секретаря експедиції та оповідача в романі. Характерні ознаки історичної доби мають також інші персонажі — опонент Челенджера, педантичний професор Самерлі, готовий однак визнати свою поразку перед лицем фактів, шляхетний мисливець і спортсмен лорд Рокстон, який виступає також носієм близької Конан Дойлеві філософії вічного пошуку. Але найбільше запам'ятовується Челенджер, що втілив якнайширші знання і навички практичної роботи, дитячу безпосередність і певний ексцентризм поведінки. Автор наділяє його мужністю, аж ніяк не меншою, ніж мужність Холмса на болотах Баскервіль-холла або під прицілом полковника Морана, шанобливо називаючи її «мужністю освідченого розуму». Життєвість образу Челенджера пояснюють ще й тим, що на його характеристику вплинув особистий досвід автора. На думку біографів письменника, зовні Челенджер нагадує одного з учителів Дойля — професора Едінбурзького університету Вільяма Резерфорда, а за характером повторює деякі риси друга юності письменника, лікаря Джозефа Бадда. Звичайно ж, значення образу Челенджера виходить за межі біографічних збігів із реальними прототипами. Образом Челенджера Конан Дойль сприяв формуванню своєрідної художньої традиції наукової фантастики, герої якої — геніальний учений, готовий на будь-які випробування заради істини. У порівнянні з пригодами експедиції Челенджера історія «Відкриття Рафлса Гоу» видається менш драматичною. Герой повісті — кабінетний вчений, талановитий дослідник і мільярдер, а соціальним тлом для його «пригод» став розмірений побут провінційного містечка Темфілд поблизу Бірмінгема. «Відкриття Рафлса Гоу» становить серед фантастичних творів Конан Дойля соціальний варіант фантастики. Автора соціально-фантастичного твору цікавить не стільки популяризація і романтичне відтворення винаходу, пошуку або експерименту, скільки їх вплив на людей, соціальні зміни, які спричинює в житті відкриття вченого. Першопричина фантастичного багатства Рафлса Гоу — незвичайні явища, які молодий хімік відкрив при електролізі. Наприкінці XIX століття світ уже знав промислове використання електролізу для утворення різних хімічних сполук і речовин — отже історія відкриття Гоу має цілком раціональну наукову основу, щоправда, фантазія Дойля обернула прозаїчні процеси окислення електродів під дією струму на феномен, гідний уяви середньовічного алхіміка. Мрії останніх здійснилися: особливий електроліз Гоу обертає свинцеві бруски на щире золото. Безмежне багатство і могутність поєднуються в Гоу з добрим серцем. Лейтмотивом його життя стає «велика відповідальність», турбота про те, щоб його багатство не заподіяло нікому ані крихти зла. Він не став оприлюднювати свій винахід, аби не знецінити коштовних металів і не викликати тотальних некерованих фінансових катаклізмів. Він щедро допомагає бідніш, немічним, талановитим. Філантропія Гоу поки що обмежується Темфілдом Та сусідніми околицями, але в «перспективі полем його діяльності стане весь світ… На рубежі століть, передчуваючи соціальні струси майбутнього, автори соціально-фантастичних романів не раз замислювались над тим, як перетворити світ на засадах розуму, наукового прогресу і соціальної справедливості, застерігали від небезпеки кривавого насильства. Конан Дойль пропонує непоганий варіант — покластися на діяльність розумних філантропів, дуже багатих людей з високими моральними принципами. Але Ідилічного фіналу Рафлсові Гоу не вдалося досягти навіть у маленькому Темфілді, — а що вже було б при спробі здійснити його філантропічні мрії у планетарному масштабі… Скалічено долі родини Макінтайрів, з якою зблизився Гоу. Збожеволів від злих заздрощів батько, занехаяв малярство син, художник Роберт Макінтайр. Егоїстичні інстинкти пробудило багатство Гоу в душі Лори, що стала його нареченою, але втратила щире кохання юного моряка. Та й звиклі до золотого дощу жителі Темфілда вкрай зледачіли й розбестилися за спостереженням вікарія, переставши покладатися на самих себе. Нехитра історія невдалого соціального експерименту Рафлса Гоу виявила сумніви Конан Дойля, його застереження щодо наївних надій на казкове перетворення життя під чарівною паличкою новітніх Гарун-аль-Рашідів. Минає час, несе з собою нові популярні ідеї, нові літературні форми. Проблематика, художні прийоми сучасної фантастики, зокрема англійської, багато в чому радикально відрізняються від тих, які зустрічаємо в науково-фантастичних творах Артура Конан Дойля. Проте чимало ідей і формальних знахідок майстрів наукової фантастики початку нашого грізного століття зберігають свою актуальність. В доробку Артура Конан Дойля такою лишаються гуманістична віра його кращих героїв у можливості «освіченого розуму», їх надія на власні сили і знання, на всепереможну силу людської дружби і взаєморозуміння.  

Наталя Жлуктенко  

УТРАЧЕНИЙ СВІТ

 

 

 

 



Розділ I
«ГЕРОЄМ МОЖНА БУТИ СКРІЗЬ»


 

етактовнішої особи, ніж містер Гангертон, батько моєї Гледіс, мабуть, і на світі не було: сам якийсь пухнастий, волохатий і неохайний, мов какаду, він був хоч і добродушний на вдачу, але надто вже самозакоханий. Коли що й могло відштовхнути мене від Гледіс, то хіба лише думка про такого тестя. Він, безперечно, був переконаний, ніби я вчащаю до них у дім тричі на тиждень тільки заради спілкування з ним, а надто щоб послухати його повчальні бесіди про біметалізм — до речі, містер Гангертон вважав себе за бозна-якого авторитета у цьому питанні. Того вечора я протягом години, а то й більше, слухав, як він монотонним голосом роздабарював про падіння вартості срібла, про знецінення рупії, про справедливі вексельні курси й таке інше. — Уявіть собі, що раптом постане потреба невідкладно й одночасно сплатити всі на світі борги! — вигукнув він, силкуючись здаватися страшенно обуреним. — Що ж ми матимемо за існуючої системи? Я, звісно, зауважив на це, що в такому разі мені загрожує розорення. Містер Гангертон, — невдоволений моєю відповіддю, схопився з крісла, вичитав мені мою повсякчасну легковажність, через що йому нема сенсу обговорювати зі мною поважні проблеми, і вибіг з кімнати переодягатись на свої масонські збори. Нарешті ми з Гледіс лишилися на самоті. Настала хвилина, коли мала вирішитись моя доля. Цілий той вечір я почував себе, як солдат, що чекає сигналу кинутись на штурм і вагається між надією на перемогу та страхом перед поразкою. Гледіс сиділа біля вікна, і її гордий, делікатний профіль чітко вирізнявся на тлі червоної штори. Яка ж Гледіс була гарна! Ми з нею були друзі, досить близькі друзі, але я все ніяк не міг вийти поза межі приязні, що однаково могла б існувати між мною і першим-ліпшим моїм товаришем-репортером з «Газети» — приязні відвертої і щирої, та зовсім не схожої на кохання. Мене не приваблює, коли я бачу занадто вільне й невимушене ставлення до себе. Це не додає честі чоловікові. Якщо починається справжнє почуття, його мають супроводити скромність і осторога, спадок від тих давніх суворих часів, коли любов і жорстокість часто йшли поруч. Схилена долі голівка, одведений убік погляд, погідний голос, тремтлива постать — ось які справжні ознаки пристрасті, а зовсім не сміливі слова та незмигний погляд. Хоч я й недовго ще прожив на світі, але в цьому принаймні пересвідчився — чи то, може, це був інстинкт, що дістався мені у спадщину від предків. Гледіс була жіночна у повному розумінні цього слова. Декому вона здавалася холодною і нечулою, але ця думка була зовсім хибна. Ніжно-смаглява шкіра, характерна для жінок зі Сходу, чорне, мов воронове крило, волосся, великі вологі очі, повні розкішні губи, — в неї були всі прикмети палкої натури. І все ж таки, мушу зізнатись, мені досі ні разу не пощастило її розворушити. Та сьогодні ввечері — нехай буде що буде, але я мав скінчити нарешті з непевністю і домогтись від Гледіс виразної відповіді. Можливо, вона відмовить мені, однак краще бути відкинутим коханцем, ніж просто братом. Вирішивши так, я вже збирався порушити ніякову довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули карі очі Гледіс, і гордовита голівка хитнулася з дружнім докором. — Я передчуваю, що ви хочете освідчитись у коханні, Неде. То краще не треба. Я волію, щоб між нами все лишалося, як і раніше. Я присунув свого стільця трохи ближче. — Але як ви здогадалися, що я збираюся просити вас стати моєю дружиною? — спитав я, глибоко здивований. — Хіба ж це коли-небудь становило таємницю для жінки! Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення в коханні захопило зненацька? Тільки… любий Неде, наше приятелювання таке миле й приємне! Шкода було б втратити його! Невже ж, по-вашому, не прекрасно, коли юнак і дівчина можуть розмовляти так невимушено, як оце розмовляємо ми з вами? — Не знаю, Гледіс. Я, бачите, можу розмовляти невимушено і з… І з начальником залізничної станції. — (Не уявляю, чому спав мені на думку саме цей урядовець, але слово вихопилося, і ми обоє пирснули сміхом.) — Ні, Гледіс, наші розмови мене анітрохи не вдовольняють. Я хотів би обняти вас, пригорнути вашу голівку до своїх грудей, я хотів би, Гледіс… Побачивши, що я лаштуюся продемонструвати деякі з цих бажань, Гледіс скочила зі стільця. — Ви зіпсували все, Неде! — мовила вона. — Як вільно й любо почуваєш себе, доки не станеться таке! Який жаль! Невже ви не можете стриматися? — Таж не я це винайшов, — спробував я захиститись. — Така людська природа. Це — кохання. — Може, коли кохають обоє, воно бував якось інакше. Я, однак, ніколи не відчувала чогось такого. — Але ви — а вашою вродою, з вашим серцем ви мусите це відчути! О, Гледіс, ви вроджені для кохання! Ви мусите покохати! — Тоді треба почекати, коли це прийде саме собою. — А чом би вам не покохати мене, Гледіс? Чи то моя зовнішність стає на заваді, чи що інше? Обличчя її трохи проясніло. Вона простягла руку — таким милим жестом, — відхилила назад мою голову і, усміхнувшись, пильно подивилась мені в очі. — Ні, не в цьому справа, — промовила вона нарешті. — Ви від природи немарнославний і вам я можу сміливо сказати, що не в цьому справа. Причина серйозніша. — Моя вдача? Гледіс суворо хитнула головою. — То що мені зробити, щоб поліпшити її? Сідайте й поговорімо душа в душу. Я вже не буду, не буду, тільки сядьте. Вона глянула на мене з сумнівом, красномовнішим, ніж усе, сказане досі. Яким дурним і примітивним виглядав це все, коли його викладаєш на папері!.. Чи то мені так здається? Та хоч би там як, а Гледіс таки сіла. — Ну, а тепер скажіть, чого мені бракує? — Я кохаю когось іншого… Тепер мені довелось зірватися зі стільця. — Це не хтось такий конкретно, — усміхнулася Гледіс, побачивши переляк на моєму обличчі, — а просто мій ідеал. Я ще не зустрічала в житті когось, хто був би на нього схожий. — Розкажіть же мені, який він. Кого він нагадує? — О, зовнішністю він, можливо, дуже схожий на вас. — Як це мило сказано, Гледіс! Але… що ж він робить такого, чого не роблю я? Бодай натякніть, хто він — прихильник тверезості, вегетаріанець, аеронавт, теософ, надлюдина? Я спробую стати ним, Гледіс, тільки скажіть мені, що саме вам у ньому подобається. Вона засміялася з моєї готовності пристосуватись до будь-яких вимог, але зауважила: — По-перше, мій ідеал, мабуть, не казав би такого. Він твердішої, суворішої вдачі, не поступається так легко на примхи вередливої дівчини. А головне — це чоловік, здатний до чину, до дії, він без страху гляне в очі смерті. У нього за плечима неабиякий досвід і незвичайні пригоди. Я покохала б не його самого, а здобуту ним славу, бо відсвіт тієї слави відбився б і на мені. Згадайте Річарда Бертона. Читаючи Бертонову біографію, написану його дружиною, я зрозуміла, чому вона так кохала свого чоловіка… А леді Стенлі! Чи вам запам'ятався чудовий останній розділ її книжки про чоловіка? Ось яких чоловіків може обожнювати жінка, не принижуючи себе, а, навпаки, підносячись в очах цілого світу, як натхненниця його геройських вчинків! Гледіс була така чарівна в своєму запалі, що я ледве не зламав піднесеного тону нашої розмови. Проте мені пощастило опанувати себе. — Але не можуть же всі бути такими, як Стенлі та Бертон, — сказав я. — До того ж не завжди й нагода є для цього. Я, принаймні, ніколи не мав такої нагоди, а якби вона мені випала, я б уже її не проґавив. — Ну ні, нагода є завжди й скрізь довкола нас. Одна з прикмет мого ідеалу — що він сам творить собі таку нагоду. Я його ще ніколи не бачила навіч, хоч мені здається — я дуже добре його знаю. Героєм можна бути скрізь, і нагода тільки чекає, щоб нею скористалися. Чоловіки повинні чинити геройство, а жінки — винагороджувати героїв коханням. Пам'ятаєте цього молодого француза, що минулого тижня полетів на аеростаті? Вранці лютувала буря, але день польоту призначили заздалегідь, і він наполіг, щоб летіти. За добу його віднесло вітром за тисячу п'ятсот миль, і аеростат упав десь у центрі Росії. Оце таку людину я й маю на увазі. Подумайте про жінку, що її він кохає, — як інші жінки, напевне, заздрять їй! Ось такою жінкою я б хотіла бути, щоб мені заздрили, який у мене чоловік герой. — Заради вас і я зробив би так! — Але ж це треба робити зовсім не заради мене! Ви мусите чинити так тому, що не можете інакше, тому що така вже ваша натура, тому що мужність вимагає від вас героїчного чину. Скажімо, коли місяць тому ви описували вибух у Віганських вугільних копальнях, хіба вам не варто було самому спуститися туди й подати допомогу потерпілим, не зважаючи на чадний газ? — Я спускався. — Але ви ніколи не казали мені про це! — Бо в цьому не було нічого особливого. — А я й не знала, — Гледіс глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Це було сміливо з вашого боку. — Я мусив спуститись. Не можна написати доброго репортажу до газети, коли сам не побуваєш на місці пригоди. — Що за прозаїчний мотив! Він розвіює всю романтику, яка оповивала ваш вчинок. Ну, та незалежно від мотиву, я дуже рада, що ви спускались у копальні. — І вона простягла мені руку, але так граційно та поважно, що я міг тільки нахилитись і поцілувати її. — Може, у ваших очах я й дурненька з цими своїми дівчачими примхами, але мої мрії мені здаються такими реальними, вони така невід'ємна частка мене самої, що інакше жити я не можу. Якщо я колись і одружуся, то тільки з людиною уславленою. — І слушно! — скрикнув я. — Ви належите до тих жінок, які надихають чоловіків. Хай-но тільки постане яка нагода, і я її нізащо не промину. Ось ви кажете, що ми мусимо самі творити свою славу. Як, скажімо, Клайв. Звичайний собі клерк, а підкорив цілу Індію. Ні, присягаюся вам, світ ще почує про мене! Мій ірландський запал викликав сміх у Гледіс. — А чом би й ні? — сказала вона. — Ви маєте все, що для цього треба: молодість, здоров'я, силу, освіту, енергію. Спершу мені було прикро вас слухати, але тепер… тепер я страшенно рада, що мої слова викликали у вас такий настрій. — А коли б я зробив щось таке? Тепла оксамитна рука легенько затулила мені рота. — Годі вже, сер! Ви ще півгодини тому повинні були бути на роботі в своїй редакції. Мені не стало духу нагадати вам про це. Але з часом, коли ви здобудете собі якесь помітне місце в світі, ми, можливо, й повернемось до сьогоднішньої розмови. Через кілька хвилин я вже наздоганяв кембервельський трамвай у тумані листопадового вечора, рішуче певний, що не мине й дня, як я знайду нагоду вчинити якесь геройство, гідне моєї прекрасної дами. Але хто б в усьому світі міг уявити, яких неймовірних форм набуде це геройство і яким дивовижним шляхом прийду я до нього!  

Цей вступний розділ, як, може, здається комусь із читачів, не має ніби нічого спільного з подальшою моєю розповіддю. Але ж без нього не було б і самої розповіді. Бо порвати, як то зробив я, з усім своїм попереднім життям і поринути в таємниче, загадкове, невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто пройнятий певністю, що героєм можна бути скрізь, тільки той, хто докладає всіх зусиль до героїчного чину. Тож уявіть, в якому стані прийшов я до редакції «Щоденної газети», де працював рядовим репортером, як я затявся по змозі ще того ж таки вечора знайти нагоду стати героєм, гідним моєї Гледіс. Чи ж вона не мала серця, чи була така себелюбна, коли зажадала, щоб я задля її прославляння наразив своє життя на небезпеку? Такі запитання можуть постати лише в голові людини літньої, а не палкого двадцятитрилітнього юнака, котрий уперше палко закохався.  


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка