Антифеодальні виступи селян на Україні у другій половині XVI – першій половині



Сторінка3/4
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4

3.2. Козацько-селянські повстання 20-х років XVII ст.
Козацькі походи на турецькі землі і підтримка козацькою старшиною Яхії загрожували польському урядові війною з Туреччиною. Велику небезпеку являли для польського уряду також зносини козацької старшини і православного духовенства з російським урядом. Але авантюра Яхії провалилась. Козацькі походи на турків, зокрема похід влітку 1625 р., були невдалі або маловдалі для козаків. Одночасно був розірваний союз козаків з Шагин-Гиреєм: за виплату польським урядом дволітніх “упомників” Шагин-Гирей відмовився підтримувати козаків.

Всі ці обставини польський уряд вирішив використати для приборкання козацтва і здійснення своїх попередніх постанов щодо нього. Король призначив комісію, що складалася з магнатів на чолі з коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським. В вересні 1625 р. комісія з військом походом рушила з Поділля на Київщину, спустошуючи, палячи і грабуючи по дорозі міста і села.

Про підготовку на Україні визвольного повстання народних мас повідомляли в липні 1625 р. в Розрідний приказ севські воєводи П. Воєйков і Н. Власьєв: “Черкаси вывезли из Запорог в украинные городки 70 пушек и под остальных Черкас в Запорог послали, чтоб и остальные черкасы из Запорог шли в сход в украинные городки”. В той же час (31 липня 1625 р.) Рильський воєвода М. Гагарін слав звістку в Москву, що козаки “хотят бится с поляками за веру и за свои домы” і почали “збиратся против гетьмана Конецпольского” [29;71].

11 жовтня польське військо підійшло до Канева. Канівські козаки відправили послів до польського гетьмана, повідомляючи, що гетьман їхній Марко Жмайло ще перебуває на Запоріжжі, і просили не наступати на місто і дозволити їм зібратися на раду. Козацька рада вирішила не піддаватися Конєцпольському, і 3 тисячі козаків вийшли з міста. Конєцпольський послав у погоню за ними великий загін війська. Під Мошнами між козаками і поляками стався бій. Козаки, укріпившись у таборі відступали до Черкас, де стояв загін в 2 тис. козаків. Останній з’єднався з канівським загоном, і вони разом почали відступати до козацького війська, які від Маслового Ставу збирались до Крилова. Польське військо підійшло до Крилова і розташувалось над р. Цибульвиком, поблизу козацького табору. 25 жовтня козацькі посли повідомили Конєцпольського, що в козацький табір прийшов гетьман Жмайло з артилерією. Конєцпольський вирядив до козаків комісарів, пропонуючи їм умови, які вони повинні були прийняти. Проте козаки відкинули їх. Після цього Конєцпольський кинув на козацький табір коронне військо. Козаки відступили і стали табором в урочищі Ведмежі Лози за Курукувим озером (на місці теперішнього Крилова, проти Кременчука). Спроби Конєцпольського розгромити тут козаків були відбиті. Польське військо зазнало великих втрат убитими і пораненими. Сам Конєцпольський ледве врятувався від смерті.

Вранці 19 жовтня до польського табору прибули козацькі посли з проханням припинити просування коронних військ до прибуття гетьмана Жмайла, який з кількатисячним загоном козаків ішов із Запоріжжя. На світанку 29 жовтня розгніваний Конєцпольський, відпускаючи козацьких послів, заявив: “Ви незабаром відчуєте силу наших шабель на своїх шиях за вашу непокору і свавілля” [29;75-76].

Комісари почали з козаками переговори. Переговори тривали 3 дні. 5 листопада 1625 року між козаками і козацькою старшиною відбулася угода, що дістала назву Куруківської. Комісари дали згоду на те, щоб причетних до повстання не віддавати полякам. Реєстр збільшувався до 6 тис. чоловік і мав бути складений протягом 6 тижнів. Реєстрові козаки мали право обирати старшого, але затверджував його король або від його імені коронний гетьман. Платня реєстровим козакам збільшувалася до 60000 злотих. Старшині призначалася окрема платня. Козацькими правами й вольностями мали право користуватися лише реєстровці, і тільки в королівщинах. З маєтків духовних і шляхетських реєстровці повинні були виселитись протягом 12 тижнів. Решта козаків — біля 40 тисяч — мусила повернутись у кріпосний стан. Реєстрові козаки не повинні були робити походів на турецькі володіння і мати зносини з іноземними державами. Тисяча козаків мусила перебувати як сторожовий загін на Запоріжжі.

Жмайло скинутий з гетьманства, і на його місце обраний Михайло Дорошенко, представник угодовської козацької верхівки, який брав участь у Хотинській компанії і він був до того гетьманом. Конєцпольський затвердив цей вибір. Договір був підписаний Дорошенком і кількома старшинами і скріплений військовою печаткою.

Після Куриківського договору козацтво остаточно поділяється на 2 групи — городових, реєстрових, що займали угодовську позицію відносно польського уряду, і нереєстрових, так званих “випищиків", центром яких стало Запоріжжя. Польському урядові не вдалося повернути в кріпосний стан масу нереєстрового козацтва, яке продовжувало збільшуватись.

А також Антонович зазначає, що всіх пунктів угоди 5:


  1. за козаками зоставлено їх громадський суд;

  2. право вибирати гетьмана або старшого Запорозького війська;

  3. поляки зобов’язувалися платити реєстровим козакам 60 тис. злотих річно;

  4. обмежено число козаків 6 тис.;

  5. козаки обіцяли не робити нападів на турків і спалити всі свої чайки [2;85].

3.3. Селянство у конфліктах 30-х років
Основною причиною козацько-селянських повстань в 30-х рр. XVII ст. було поширення кріпосного гніту на Наддніпров’ї, що підсилилось в кінці 20-х і 30-х рр. Захоплення польськими панами земель на Наддніпров’ї розгорнулося в кінці XVI ст. на початку XVII ст.

В листопаді 1629 р. закінчилась війна Польщі з Швецією. В війні цій на стороні Польщі брало участь багато козаків-випищиків, взятих на службу польським урядом. Після закінчення війни козаки мали лишитися поза реєстром, отже повернутися у кріпосний стан. Тому повернення козаків з походу загострив антишляхетську боротьбу на Україні.

Одночасно з козаками на Україну повернулося військо Конєцпольського. Розташувавшись на Наддніпров’ї, коронне військо почало грабунки, розправи, що привело до обурення населення.

В цій розжареній атмосфері весною 1630 року на Наддніпров’ї почалось велике козацько-селянське повстання.

Населення багатьох сіл, міст і містечок стихійно піднялося на боротьбу з гнобителями. Поштовхом для її активізації було запровадження в січні 1630 р. збору подимного. Селяни і міщани активно протистояла введенню нового оподаткування. Вони виганяли збирачів податків, а разом з ними і представників місцевої адміністрації, громили шляхетські маєтки. Згодом окремі виступи переросли в могутнє козацько-селянське повстання [43;30].

Т. Федорович, як відомо, був гетьманом нереєстрових козаків під час походу на Крим в 1629 році. Після цього гетьман — Леон Іванович. Напередодні повстання випищики знов обрали гетьманом Федоровича, який стояв на непримиренній позиції відносно польського уряду. Т. Федорович виступає в джерелах також під іменем просто Тараса. “История русов” називає його Трясилом. Його найбільшими соратниками були полковники Андрій Віденко, Данило Білоцерківець, Михайло Пововаренко, старшини — Богдан Кизим, Іван Гиря, Левко Бут, Федір Прало, Іван Сорока, Левко Каленик, Григорій Яцина. На початковому етапі в рядах повсталих перебували також Константин Вовк, Борзяк, Бородка [43;30].

Коли Конєцпольський повернувся на Україну, Чорний став вимагати від нереєстрових козаків покори. Далі, коли була прийнята плата реєстровцям Чорний і польські комісари почали переглядати реєстри, виписувати з нього небажані елементи. В числі виписаних було 300 реєстровців, що були на Запоріжжі. Чорний вимагав від них, щоб вони з’явилися з артилерією на волость. Вони обіцяли скоритись його наказові, але прийшовши на волость у березні, несподівано схопили Чорного і привезли до Тараса, який також уже був на волості. Тут Чорного стратили. Пізніше поширилися чутки, що козаки його стратили за те, що він ніби перейшов унію і поклявся полякам знищити православ’я і козацтво.

Виступ нереєстрових козаків на волость став поштовхом до повстання. Уже в кінці березня путивльські воєводи доносили царю, що запорізькі козаки “из Запорог выгреблись в Переяславль с пушками, и ныне де государь, сбираются изо всех городков козаки, которые гроши имели и выпислые казаки, что были выписаны, а собрався де , государь, выгонять им из Киева и изо всех городов после великодня поляков” [14;33].

Налякані виступом Тараса, реєстровці втекли під охорону коронного війська в Корсунь. Підійшовши до Корсуня, Тарас почав бій з польським військом і реєстровцями. Корсунські міщани підтримали повстанців. Під час бою до повстанців приєдналась також більшість реєстровців. Коронне військо з частиною реєстровців змушене було відступити.

Після цього повстання почало швидко поширювати на Наддніпров’ї. Козаки розпинали універсали, в яких закликали народ приєднуватися до них для охорони віри, обіцяючи козацькі вольності. Частина повсталих загонів приєдналася до Тараса, а частина діяла самостійно, нападаючи на шляхту і польських жовнірів.

Перебування селянсько-козацького війська на Правобережжі справило позитивний вплив на розширення території повстання. Вже в січні відбувся збройний виступ селян і “випищиків” у Трипільському старостві Київського воєводства, під час якого повстанці розгромили маєток пана А. Фірлея в містечку Обухові. В заяві Святської і М. Мики в Житомирський городський суд від 12 травня 1630 року говориться про дії народних месників в районі Паволочі, які спалили шляхетський маєток із “всім нерухомим майном і документацією”. Населення Києва, Василькова, Де метра, Білгородки та ін. населених пунктів підтримало повсталих. У реляції сейму (1631 р.) коронний гетьман С. Конєцпольський зазначав, що універсали Т. Федоровича та заклики “деяких осіб духовних і світських грецької релігії, в яких сповіщалось, що їх віру нищать... роздратували чернь і всю Україну, розбурхати так, що ніхто з тамошньої шляхти не був у безпеці в своєму домі” [43;33].

Повстання являло велику загрозу для польських панів, тим більше, що повстанці, за словами Конєцпольського мали план “трактувати з Москвою і віддати їй всі тамошні краї”. На початку квітня Конєцпольський рушив з коронним військом з Бара в напрямку на Київ, розіславши перед цим універсали, в яких закликав шляхту йти до коронного війська. Конєцпольський послав вперед стражника коронного Самійла Лаща.

Просуваючись до Києва, Лащ на перший день великодня вдерся в містечко Лисянку і вирізав усе населення “як мужов, так і жон, так і детей в церкви будучих, и попас ними” і по дорозі “людей невинных былт бы тилько русин был, забивали” [14;134]. Другий польський загін вирізав усе населення в містечку Диметрі.

Особливо бурхливо розгорнулися повстання на Лівобережжі в районі Переяслава. Туди ж рушив із своїм військом Тарас і розташувався табором під Переяславом.

Бої під Переяславом тривали близько трьох тижнів. Уже перша битва з повстанцями була невдала для Конєцпольського. В боях повстанці виявляли велику мужність і відвагу.

Рішучий бій відбувся між повстанцями і коронним військом 22 травня. Цю битву автор “Истории русов” назвав “Тарасовою ніччю”. Т. Г. Шевченко оспівав розгром Конєцпольського в своєму творі “Тарасова ніч”, використавши для нього оповідання “Истории русов” і, очевидно, народні перекази.

Повстанці розгромили польські загони в Коначеві, в Димері, в Білгороді, під Києвом, коло Боришполя. Під Києвом була знищено “Золота рота”, що складалася виключно з шляхтичів. Щоб не дати змоги коронним військам переправитись через Дніпро на допомогу Конєцпольському, повстанці спалили в києві 50 байдаків і силу човнів.

Конєцпольський змушений був вступити з повстанцями в переговори, намагаючись договоритися з реєстровцями.

Ініціатором переговорів між сторонами виступив, очевидно, коронний гетьман. У декларації, надісланій С. Конєцпольським до табору Т. Федоровича під назвою “Спосіб заспокоєння гніву його королівської милості за провини Війська запорозького, він пропонував припинити військові дії на таких умовах: а) збереження в цілому Куруківського договору 1625 р.; б) видача Т. Федоровича, як головного призвідця “бунту і на якого є певні докази, що він мав зрадливі наміри щодо Речі Посполитої”; в) визнання старшого, якого призначить король; г) об’єднання реєстрових, які брали участь у боях з обох сторін в єдине військо; д) розпуск реєстрових козаків; е) повернення полонених жовнірів” [43;38].

Заможні козаки, як реєстрові, так і нереєстрові, згодилися піти на компроміс з Конєцпольським. 8 червня 1630 р. під Переяславом між Конєцпольським і козацькою старшиною був укладений договір. Куруківський договір лишався в силі, але реєстр фактично збільшувався до 8 тис. чоловік: не включені до реєстру повинні були розійтися по домах, але їм гарантувалась “безпека”.

Під час переговорів гетьманом козацького війська був Антін Конашевич Бут. А при укладенні договору Конєцпольський затвердив гетьманом Орендаренка. Долю Тараса мав вирішити король, але до того він лишався при війську.

Так закінчилось повстання 1630 р. Хоч воно не привело до значних змін в становищі українського населення, але битва під Переяславом надала більшої впевненості у своїх силах.

Весною 1631 р. Т. Федорович розіслав на волості заклики про продовження боротьби проти шляхти. Учасник переяславської битви Григорій Рубчинський розповідав у Севську, що на початок червня на них відгукнулося близько 15 тис. козаків, що зібралися в Черкасах, Переяславі, Каневі. Великі козацькі загони зосереджувалися також у Лубнах і Острі [43;40].

Наступним селянсько-козацьким повстанням в 30-х рр. XVII ст. було повстання під проводом Павлюка. Причиною було те, що польський уряд прислав на Запоріжжя комісарів Потоцького і Киселя для переоглядання реєстру. На чолі цього повстання став Павлюк, що повернувся з Кримського походу.

Про переважну кількість селян у війську повстанців повідомляли навіть окремі польські джерела, незважаючи на те, що в них селянсько-козацькі повстання інтерпретувалися виключно у вигляді боротьби козацтва за свої привілеї. Так, Ш. Окольський зафіксував у своєму щоденнику, що Павлюк наказував “набирать как можно больше войска из среды крестьян” [43;58].

Повернувшись з кримського походу, Павлюк повів агітацію на Запоріжжі проти старшини реєстровців. В травні він на чолі випищиків виступив на волость, захопив козацьку гармату і вивіз її на Запоріжжя.

Починаючи повстання Павлюк висував програму:


  • центром козацтва мало бути Запоріжжя;

  • за запорізькими нереєстровими козаками мали бути визнані козацькі права і привілеї;

  • все козацтво повинно було мати одну організацію і одного гетьмана на Запоріжжі [14;140].

22 серпня Павлюк видав універсал до всього козацтва і поспільства (тобто селянства і міщанства), в якому закликав усіх приєднатися до його війська, пропонував ловити реєстрову старшину як зрадників і продажних людей, і приставляти до нього. Одночасно Павлюк послав у переяславський полк своїх полковників Скидана і Семена Биховця, які поширювали листи з закликом козаків і поспільства до повстання. Листи ці мали величезний вплив.

В вересні 1637 року гетьман реєстрового козацтва Кононович і кілька старшин були схоплені Павлюком і страчені. Частина реєстровців приєдналась до Павлюка, значна ж частина лишилась при хорошому війську.

Повстання швидко охопило Наддніпров’я. Шляхта втікала з своїх маєтків.

З особливою силою розгорнулося повстання на Лівобережжі. Частина повстанців вирушила на Могили на Київщині, де Павлюк призначив зборний пункт для війська. Багато загонів діяли на місцях. Швидкому й великому поширенню повстання сприяв голод, що спалахнув на Україні внаслідок неврожаю 1637 р.

З якою інтенсивністю поширювалося повстання показує таке свідчення польського гетьмана Миколи Потоцького: “На Задніпров’ї все до останку покозачилось, — писав він на сонові донесень з кінця листопада 1637 р. — Міста княжі [Вишневецького] Ромни видають величезні купи своєвільників, і всі інші без винятку, і мій Ніжин теж пришився до них. Замкові козаки, котрих було 200 чоловік, виторили службу” [12;264].

Переяславський староста писав коронному гетьманові Станіславу Конєцпольському про події на Лівобережжі: “Кизим теж звів з Києва чималу купу за Дніпро; стоїть тепер в Переяславі і там до нього збираються. Острянин з Полтави теж збирає їх до себе. В тамошніх містах, що належать до староств, все хлопство покозачилося; в самім Гадячу втекло в козаки 2 тисячі” [2;265].

Для придушення повстання коронний гетьман С. Конєцпольський вирядив польного гетьмана М. Потоцького. 6 грудня 1637 року між повстанцями на чолі з Павлюком і польською армією М. Потоцького стався лютий бій під Кужейками на Черкащині. Коронне військо було краще озброєне і займало зручну позицію. Битву почав Павлюк, пославши загін Лаща від Масиків до Кужейків. “Наступ селян, — пише Окольський, — являв дуже показне видовище: вони йшли табором вишикуваним у 6 рядів з чотирма гарматами на чолі, двома по бокам і двома в кінці, а всередині між возами йшло військо... Ідучи, ворог сильним кроком, богохульством, лайкою, непристойними словами ганьбив і зневажав шляхту, жовнірів, гетьманів і самого короля... Козаки йшли під майорячи ми прапорами, з гарматними пострілами і гучними вигуками. “А чи далеко гетьман буде ночувати? Лящику, побіжиш до хащику!” [14;147].

Після дуже впертого бою коронному війську вдалося вдертися в табір повстанців. Повстанці билися надзвичайно мужньо. Сам Потоцький писав про це: “Було таке уперте і завзяте це хлопство, що ніхто з них не хотів кричати “миру”, навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати... Котрим не ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями й дишлями”. Бій тривав до пізньої носі. Павлюк і Скидан відступили на південь для того, щоб зібрати більше повстанців.

Після здачі повстанців під Моровицею козацько-селянське повстання не припинилось. Центром його було Лівобережжя, особливо Лубенщина, де після Скидана діяли Кукла і Скрибень.

Весною 1638 року на Наддніпров’ї знову почалось велике селянсько-козацьке повстання. Уже за рік (1638) починається нове повстання, і до нього пристають тепер і селянські маси. Козаки зрозуміли, що без простого народу, вони не можуть нічого зробити, і через те підіймають повстання тепер не за права свого тільки стану а за права свого народу. Здається, що це повстання могло б мати успіх, але вибрали на гетьмана чоловіка слабкої волі, не здатного до військової справи. Це був Ясько Острянин [2;98]. Поштовх до розгортання повстання був денний виступом запорожців на чолі з гетьманом Яськом Остряниним на волость. Правою рукою Острянина був Скидан.

10 березня Острянин видає універсал, в якому він звертався до “по обоим сторонам реки Днепра в Малой России, отчизне своей, з предков своих, от давних времен мешкаючим, тут же и всему посполитому народу малороссийскому”. У відповідь на жорстокі переслідування з боку польсько-шляхетських властей, зазначалося в універсалі, козаки й селяни піднялися на боротьбу за “визволення при помощи божей вас, народа нашого православного, от ярма, порабощения и мучительства тиранського ляховского и для отмщения починенных обид, разорений и мучительских ругательств” [45;133].

Великі надії Острянин і Скидан покладали на допомогу донських козаків, до яких було виряджене посольство.

Між запорожцями і донцями був укладений договір про взаємодопомогу. Як говорили в 1632 році донські козаки стрілецькому п’ятидесятнику Угрюмову, — “у нас де, у донских казаков, з запороским черкасы приговор учинен таков: как приходу откуды чаять каких… людей многих на Дон или в Запороги, и запороским черкасом на Дону нам, казакам, помогать, а нам, донским казакам, помогать запороским черкасом» [14;15].

В кінці березня – на початку квітня Острянин і Скидан рушили по суші й воді в Запоріжжя на волость. Українське населення з нетерпінням чекало появи запорожців. В багатьох місцях готувались до повстання. Окольський з цього приводу писав: “Одні готують порох, другі дають людей, гроші і провіант. Уже влаштовували лікарню в Трахтемирові, Межигірський монастир посилає їм благословіння і Печерський віддає часть. На водах уже готові переправи. Самі ріки Псел, Сула, Стариця і Дніпро несуть Острянину луку...” [41;140].

Виступивши з Запоріжжя, Скидан пішов по правому березі Дніпра під Чигирин, звідки частина його війська переправилась за Дніпро і підійшла до Іраклієва, де був розташований загін польського війська. Головні сили на чолі з Остряниним, що плили човнами по Дніпру, напали на Кременчук, заволоділи Хоролом і Ожельником, а даної повернули до Голтви, міста князя Єремії Вишневецького, зайняли тут зручну позицію і добре укріпились.

Все Наддніпров’я і Задніпров’я, територія Сули, Хорола, Псла, місцевість межуючи з Слобожанщиною, були охоплені вогнем повстання. Велике повстання спалахнуло на Чернігівщині. Тут повстанці розгромили війська чернігівського підстарости і його самого вбили [14;152].

Під Сніпородом на Острянина напали Потоцький і Вишневецький. Не одержавши вчасно підтримки від козацького загону на чолі з Сокирявим, Острянин відступив назад до Лукомля. Сокирянин, не знаючи про відступ Острянина, несподівано наскочив на польське військо і був розбитий.

3 червня 1638 р. повстанців на чолі з Остряниним було атаковано. Відбулася битва, в якій перевагу мало польське військо. Під час даної битви Острянин утік на Слобожанщину, де й оселився.

Після втечі Острянина повсталі обрали гетьманом Дмитра Гуню. Це дало змогу козакам протриматись до вечора.

На другий день битва знову відновилася. Почалися п5реговори, але вони не мали успіху. Оскільки прийшла звістка про повернення Скидана з боєприпасами. Довідавшись про це польське командування на зустріч йому вислало військо. У битві Скидан був взятий у полон.

Вночі з 11 на 12 червня (ст. ст.) Гуня відступив з-під Жовтина до гирла Сули і зайняв позицію при впадінні в останню р. Стариця. Тут він зробив свій табір. Окольський з подивом пише про винахідливість Д. Гуні при організації оборони: “Місцевість ця багата водою, лісом і пасовищами для коней, дніпровський берег неприступний, тепер же вона так добре була укріплена із середини і з боку поля, що ворота завжди лишалися відкритими. Не один інженер дивувався винахідливості грубого хлопа і його мистецтву в таких спорудах і дивлячись на міцні вали, шааці, батареї і бруствери” [41;35].

Коронне військо на чолі з Потоцьким після кількох невдалих атак почало облогу повстанського табору. Одночасно Потоцький розіслав загони польського війська по навколишніх селах з наказом знищити їх. Переконавшись, що взяти повстанського табору не можна, Потоцький запропонував повстанцям здатися, обіцяючи помилування. Гуня вступив з ним в переговори, вимагаючи поновлення козацьких прав і вольностей. Далі він погоджувався на мир на умовах поновлення Ку рухівських статей. Потоцький рішуче відмовився від пропозиції повстанців і розпочав нову атаку.

Повсталі 7 серпня вирішили здатися. Гуня з частиною козаків утік на територію Російської держави, а ті, що залишилися в таборі, присягли на вірність королю. З таким результатом закінчилось це повстання [14;153].

Таким чином, проаналізувавши козацько-селянське повстання 2 пол. XVI — 1 пол. XVII ст. можна зробити такі висновки:



  • причинами всіх повстань були посилення соціального та національного гноблення українського селянства, обмеження станових прав козаків;

  • основну масу повстанців становило селянство, але головною боєздатною силою було козацтво;

  • ході повстань були досягнуті певні результати, але вони не вплинули радикально на становище мас селянства і козацтва;

  • причинами поразок цих повстань були:

а) стихійність і неорганізованість повстань;

б) суперечності між реєстровими (що перебували на службі в Речі Посполитої) і нереєстровими козаками;

в) відсутність єдиного командування, розрізненість селянських виступів;

г) погана озброєність;



  • значення повстань у тому, що в ході повстань селянство та козацтво згуртовувались, набували досвіду боротьби проти соціального та національного гноблення, готували ґрунт для наступних подій, які розгорнулися під час визвольної війни українського селянства середини XVII ст.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка