Антифеодальні виступи селян на Україні у другій половині XVI – першій половині



Сторінка2/4
Дата конвертації05.05.2016
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4

Розділ ІІ. ОСНОВНІ ФОРМИ ПАСИВНОГО ПРОТЕСТУ СЕЛЯН

Друга половина ХVІ — 1 половина ХVІІ ст. в соціальній історії України можуть бути названі “ерою селянського відходу”. В цей період втечі були найпоширенішою формою селянського руху. Зокрема, з виданих селянами Речі Посполитої багатьох конституцій про втечі (у ХVІ ст. — 24) більшість повністю або частково відносилась до українських земель. Вони втягували в себе всі категорії сільського трудового населення.

Селянський рух проходив у різних формах, співвідношення і роль яких залежали від конкретних обставин і часу. Він відбувався, зокрема, у скритій і відкритій формах. Скрита, або непряма, нижча, як правило індивідуальна, чисто економічна форма, джерелами майже невловима, — це прихована від людського ока повсякчасна боротьба, головним чином застоєний саботаж при виконанні повинностей — з метою збільшення продуктивності і доходності селянського господарства і тим самим зменшення відносного розміру частини селянських доходів, експропрійованих феодалами. Відкрита форма включала в себе протест, більш-менш висвітлений джерелами: 1) частковий опір і індивідуальну або колективну відмову від виконання тієї чи іншої вимоги, припису, порушення будь-якої наказної заборони, спір з феодалами з приводу окремих прав і обов’язків; 2) відхід і втечу, тобто опір не окремим вимогам феодала, а повний розрив з ним, пошуки кращих умов соціального буття в іншому місці; 3) повстання, тобто застосування колективного збройного виступу проти гнобителів [33;311].

Гуслистий зазначає, що втечі селян були пасивною формою їхнього соціального протесту, тому що відходячи, ці селяни відмовлялися від боротьби за покращення свого становища на старому місці. Велику групу втікачів складали ті, відносини яких з феодалами були більш-менш “нормальні, не набували тої гостроти, щоб покинути насиджені місця ці селяни переселялись виключно з особистих міркувань, переважно, просто шукачі кращих умов для існування” [14;12]. Стан джерел не дозволяє визначити питому вагу кожної з цих двох груп втікачів у загальній масі переселенців.

Втечі відчутно зачіпали економічні позиції феодалів, багатство яких залежало від кількості підлеглих їм селянських господарств, примушували феодалів бути обережними у відносинах з підданими, враховувати небажані протиріччя з їх боку. Для селян же, прив’язаних всім своїм життям до землі, відхід був крайнім кроком, зв’язаним з ризиком, і здійснити цей крок було тим тяжче, що звичайно селяни тікали з сім’ями, худобою та домашнім начинням [24;24].

Частина селян мігрувала на порівняно невеликі відстані — у маєтки сусідніх панів. Це так звані місцеві, локальні переселення. Більшість же втікачів намагалися відійти подалі, щоб не бути знайденими своїми панами. Значний потік мігрантів вирушав далеко на схід, південний схід, де були обширні необроблені площі, придатні для землеробства, слабо або практично незалюднені, де феодально-кріпацький гніт був м’який. Новоприбульці своєю працею заснували тут міста і села, зорювали цілинні землі. Вони засновували слободинові села, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків від панщини і данини на тривалий час, звичайно на 10 – 15 років. Отже, протягом цих років селяни могли вести вільне господарство, не відробляючи панщини та не сплачуючи чинів і данини, і хоч на короткий час вважали себе вільними людьми. Але пани і в цих умовах не залишалися без вигод. У свободах селяни розпочинали господарювати “на сирому корені”, освоюючи лісові або степові “пустині”, і пан міг пізніше ці оброблені землі використати для себе. Деякі пани, не зважаючи на “волю”, все ж залучали “слобідних” до деяких другорядних робіт, так, наприклад, у Кирилівцях на Київщині 1616 було “20 слобідних”, які не мали “ніяких повинностей, тільки літом робити зажинки, обжинки, залозки, обкоски, також у толоці допомагати за панською стравою” [25;25].

Особливо зросла кількість слобод у 30 – 40–і роки ХVІІ ст. За реєстром подимного Київщини від 1640 року в кожному великому панському “ключі” існувало по кілька слобід; у всіх умовах про продаж чи оренду згадуються слободи і слобідки. Часто і самі пани були змушені засновувати слободи. В Остерському старостві 1636 р. існувало 15 слобід, яким старости “для швидкого поселення на багато років подали вольності і тим немало людей до них привабили”. Люстатор зауважує, що якби довелося з цих селян брати податки, які дають старі села і змушувати виконувати повинності, то “неодмінно скоро б повтікали з цих селищ і шукали собі інших слобод, за звичаєм тутешніх країв. Тому було вирішено залишити ці села ще на 3 роки при їх вольностях”.

Слободи були вимушеною поступкою панів. Щоб утримати селян на своїх землях шляхта погоджувалася давати їм на певний час волів, втрачаючи доходи. Коли ж пан намагався присилувати селян знову виконувати панщину, “слободяни” залишали село й шукали собі нових земель” [24;25].

На сеймську Белзького воєводства в жовтні 1649 року шляхта скаржилась, що відкрито “широкі ворота до слобод і нових поселень”, що польські закони занадто слабі, “щоб спинити хлопство, яке втікає від своїх дідичних панів”. Шляхта висловлювала жаль, що “українні панове різними способами волі на кількадесят років проти звичного і так що в скорому часі хлопство з цих країв повтікає і вже починає втікати” [25;30].

Актові книги свідчать далеко не про всі випадки переселень: вони не подають відомостей про втікачів, місце знаходження яких виявити не вдалося (а таких було дуже багато), з огляду на великі відстані між поселеннями, звідки і куди здійснювалися втечі і немалі видатки, які йшли на це виявлення; крім того чимало справ про втечі залагоджувалися полюбовно, за “приятельськими” угодами, без будь-якого розгляду їх на офіційному рівні. Але й те, що міститься в актових книгах про переселення вражає багатством матеріалу.

Відбувалися масові втечі селян, які проходили з одних і тих же переселень одноразово або етапами, звичайно в нічну пору. Наприклад, за документом 1593 р. “Зізнання водного Андрія Храновського перед Луцьким городським урядом про видачу київським воєводою князем Костянтином Острозьким підданих втікачів князю і Іоахіму Корецькому”, вказується, що князь Острозький має віддати князю Корецькому близько 70 чоловік.

Відходи селян нерідко носили організаційний характер: за дорученням і намовою феодалів, зацікавлених у заселенні своїх маєтків, їхні піддані “виловлювали”, тобто потаємно “виводили” селян з володінь їх феодалів, перед тим діставали від цих селян згоду втекти. Часто “викотці” самі були недавніми втікачами з тих сіл, звідки переманювали підданих. Діяльність їх суворо переслідувалась, за неї їм навіть грозила кара “на горло”. Наприклад, в документі 1609 року від 13 серпня “Декрет Кременецького Бродського суду у справі про викочення підданих Андрія Ярмолинського із с. Данилівки Кременецького повіту Волинського воєводства до маєтку Синют с. Посорілиниців того ж повіту з засудженням селянина-викотці Кузьми до страти”. Зазначається “За которымъ добровольным признанъем помененного Кузму на горло вказу ть и симъ дєкрєтом всказам єсмо. И на учинєнє тоє єкєкуции над тымъ обвинєным для нєбытности мистра тут, в Крємєнцу, до дня двадцять пєрвого мца авъгуста откладаемъ" [35; 146].

Щоб якось запобігти втечам пани примушували селян поручатися на певну грошову суму за осіб, підозрюваних в намірі піти геть; коли ж ці особи тікали і ручителі їх не повертали, то останні повинні були за них внести “поручену суму”, а в разі несплати її каралися ув’язненням та іншими знущаннями. Наприклад, у документі від 2 жовтня 1627 р. у Львові — “Скарга селян с. Бортятина Перемишльського повіту Руського воєводства до Львівського городського уряду на Вишенського старосту Яна Коритка за порушення їх громадських прав та примушення до надмірної панщини”, зазначено: “Також Павла і Гриця Ониського безперервно мучить ув’язненням те, що підданий, у якого він забрав жито і вирубав запусти, і вивіз у свій маєток, залишивши все, виїхав з великим жалем з Бортятина до Яворівської волості. Згаданих Павла і Омельковича він зобов’язав тою підданою, що був під їх порукою розшукати. Вони знайшли його в Яворові, під владою замку, але ані замковий уряд, ні міський Яворівський не хочуть його видати. Бо пан староста, незважаючи на те, що його видати не хочуть мучить їх ув’язненням і випускати не хоче” [35;216].

За втікачами “гонили слід”, тобто влаштовували погоню. Наприклад, коли селяни втекли з с. Ліщина на Житомирщині з маєтку князя Ружинського Роман Борисович туленський урядник “...иэ поддаными его милости пна моего лещинскими незавтрие в понеделок рано следом за ними гонил и пригнал есми следом до имена его млсти кнзя Кирака Ружинского до места Котелки…...” [35;74].

Заставши їх там, де вони опинились “постраждані” пани родили спробу одразу повернути у свої маєтки або ж “заарештувати” при посередництві водних, надісланих громадським чи земським судом. Часто бувало, що ці дії викликали опір громад поселень, де втікачів було виявлено. Зокрема, такі події описує Андрій Жоравський в своїй реляції про арешт втікачів — підданих Адама Стрибаля і з села Кам’яного Броду. Він пише, що прийшовши до старости в новоствореній слободі, він зустрів опір. Тобто староста села Великі Рачі Теодор Сусла не дозволив забрати втікачів [35;329].

Феодали, які приймали втікачів, прагнули за всяку ціну уникнути їх видачі позивачам, користуючись існуючими правовими нормами, вони домагалися перенесення (динації) розгляду відповідних позовів потерпілих панів з однієї судової сесії на другу, а так дозволялося робити до трьох разів, затягували виконання судових декретів, які були не на їх користь, або навіть ігнорували їх, як до речі, і “неугодні” їм декрети Люблінського короткого трибуналу. Невидачу новопоселенців обґрунтовували, зокрема, тим, що піддані, про яких йшлося в позовах “засиділи земську давність”, тобто визначений тодішнім законодавством строк, перебувши який в новому для них маєтку, переселенці не підлягали поверненню позивачам; після цього вони ставали “властивими підданими”, “власними отчичами” власника маєтку, де належний строк виїдали. Цей строк, наприклад, у Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах за Другим (Волинським) Литовським статутом 1566 р., яким тамтешні суди користувалися дорівнював щонайменше 10 р. Самі селяни добре знали “земську давність”, тож не дивно, що оселившись у володіннях іншого пана, вони, коли він їх утискав, погрожували піти від нього, заявляли, наприклад, таке: “мы еси люди вольные где хочем, пуйдемо, если тут под крывда будет“[35;334].

Бувало, що позивачам вдавалося повернути частину своїх підданих з їх сім’ями і рухомим майном або без них. Зокрема, в зізнанні відомого Андрія Храповського перед Луцьким громадським судом зазначено: “…А иншихъ подданыхъ самыхъ, жон, детей, ани маетности ихъ его млсть пан воеведа киевский его млсти кнзю Корецкому не отдалъ, ани урядники его млсти пан воевода киевский по сту копъ грошей его милости князю Корецкому ведле запису не заплатить...” [35;100].

За повне невиконання судових декретів щодо видачі втікачів відповідачам погрожувало позбавлення права володіння своїми маєтками, де втікачі осіли, на користь позивачів, а за недопущення останнім вводу у володіння (ув’язнення інтрописії) цими маєтками — баніція, тобто оголошення поза законом, засудження на вигнання з Речі Посполитої (“выволание с панства его королевское милости”). Яким слабким не був державно-адміністративний апарат Речі Посполитої, але не всі феодали наважувалися загострювати свої відносини з ним; багато хто з них, а то, можливо, й більшість мусили рахуватися з судовими декретами, які вимагали повернення втікачів або сплати за них грошової компенсації.

Траплялося, що видані, згідно з судовими рішеннями, селяни під час повернення їх позивачам, тікали з півдороги знову, навіть туди ж, де їх перед тим було виявлено. В декреті Вінницького городського суду в справі про втечу підданих Яна Висоцького з с. Курян Руського воєводства до маєтку Лавріна Пісочинського м. Жорнища Вінницького повіту Брацлавського воєводства зазначається, що селяни-втікачі “вночи сточих, подавит хотели, окрутистных потовшин, сами проч поутекали и знову до имения в м. Звыжем минованого местечка Жорнищъ з жонами, з детми и зо всеми маетностями своими пришли ы збычли итак подъ в м. мешкают.” [35;135]. Бувало й так, що втікачі, зіткнувшись на новому місці з гіршими, ніж очікували, умовами, верталися за якийсь час назад —туди, звідки раніше вийшли.

До дуже рідкісних належить згадка про “мимоходщину” — плату, яку від мігрантів знімали у володіння, через які вони проходили на шляху до поселень, де мали осісти.

Втечі, особливо масові, мали не абияке соціально-економічне значення. Міграції сприяли рівномірному населенню по всій тодішній території України, а значить — і більш збалансованому в регіональному відношенні розвиткові господарства і суспільних відносин. Втечі, народна колонізація великих просторів, яка була їх наслідком, прискорювали формування соціально-політичної свідомості українського народу, були одним із чинників Визвольної війни 1548 – 1557 рр.

Селяни вдавалися і до інших, не таких частих, як втечі, нелегальних, з точки зору панівного класу, видів боротьби: зволікання виконання повинності або ж відмова їх виконання: “... не рахуючись з панською волею і забувши про звичайну пристойність, вони відмовлялися городити плоти. Коли ж їм було нагадано про їх повинність, вони ж тільки ослухались, а й ще й зібравшись разом, силою увірвались у двір і тогочасного помічника пана... образили грубими і зневажливими словами...” [35;191], знищення межових знаків панських володінь (... границу свицовскую переоранную и там, далее и, едучи долиною от дороги, которая идет от Свицова до Надчич...) [35;48], захоплення панської землі і самовільний її обробіток і засівання її для себе (“... здійснені ними насильне переорення і за сіяння власних полів та ланів позивача, у володінні якими і в їх широкому вживанні він як власник здавна перебував, і про захоплення та привернення на власну користь переораних полів та ланів...”) [35;67], нищення лісів феодалів (“... поїжджають вночі і вдень вирубають і нищать (ліс). Часто повторюючи свої наїзди, вирубали 1030 урожайних дубів, буків і різного іншого дерева на кілля, підпори, крокви, лати, палі, підвалини, на городіння плотів...”) [35;251], винищували їх сіножаті, фізична розправа над феодалами та їх урядниками — побиття і навіть вбивство (“... пильно допитувались і достатньо довідались про за мордування й забиття залікового ключника, слуги пана старости, а також про ваше ґвалтовне поривання до інших його слуг, заворушення, бунти й непокору урядові пана старости, учинені вами...”) [35;56], напад на володіння сусідніх панів, спалювання панських дворів і фільваркових будівель (“... за указаниемъ через его мл., виделом тые местца и хусты, которыми ого и ветрое закладано. Виделемъ и оденки, на которых збомя погорело, и попел высоко на каждом з них лежали, въ липче шестнадцат …”), спускання панських ставів і виловлювання з них для себе риби, виступи проти військових постоїв-станцій [35;188].

Щербак в своїй статті також зазначає, що проявами боротьби селян було захоплення панської землі, хліба і худоби, порубка лісу, самовільна оранка земель, виколення панських луків тощо. В документальних джерелах зафіксовані аналогічні факти соціального протесту в с. Вільшані, Ту мечах, Суходолі, Заліссях, Тагачині, Жолобові та багатьох інших [44;165].

Більшість скарг належать підданим державних маєтків: селяни, які їх населяли, мали неспівмірно кращі можливості для опротестування і оскарження спрямованих проти них дій феодалів (старост і державців, інколи й орендарів), ніж їх побратими в приватних володіннях. Вони могли спершу жалітися в надвірний королівський суд, а з 1580 р. — у створений тоді в Варшаві спеціально для розгляду їхніх справ референдарний суд.

Селянам приватних маєтків не було кому жалітися на своїх дідичів — власників цих володінь. Вони могли скаржитися тільки на орендарів і заставників самим дідичам і тоді, коли орендно-заставні угоди між цими панами передбачали таке право, причому і в цих випадках селяни наважувалися подавати скарги при умові, коли обидві сторони — феодали були у спорі між собою. Не дивно, що таких скарг з’являлося порівняно небагато.

Відомості про скарги приватновласницьких селян обмежуються тільки їх змістом, в той час як інформація про супліки королівських підданих значно багатші, бо виходять далеко за рамки самого факту писемного протесту, хоч би й дуже широкого змісту; для цих селян складання і внесення в актову книгу скарг часто означало початок або продовження судових процесів проти своїх безпосередніх гнобителів, процесів, які, бувало, тривали довго, навіть десятиліттями і в яких селяни проявляли неабияку наполегливість і впертість, щоб досягти своєї мети — добитися видання референдарським судом декретів, які б визнавали старост і державців винними і при допомозі призначених цим судом комісарів примусити їх відмовитися їх від нав’язування підданим надмірних повинностей та ще й відшкодування понесені ними втрати під час виконання цих завищених повинностей.

Будучи шляхетським за своїм складом і характером діяльності референдарський суд захищав інтереси старост і державців. Але діючи водночас в інтересах державного скарбу, який в немалій степені наповнювався грошовими надходженнями від селянських повинностей і податків суд змушений був чинити певні перешкоди для руйнівного господарювання феодалів і тому виносити вироки на користь селян (дуже рідко). Виконання вироків, однак, з огляду на слабкість центральних і місцевих властей та запеклий опір старост і державців зустрічалось в більшості випадків з непереборними труднощами. Не домігшись бажаними реакціями на одну скаргу, жителі одного й того ж села подавали другу, третю і т. д. Наприклад, громада с. Бортятина Вишненського староства, що у Перемишлянській землі Руського воєводства подано у 1625 – 1633 рр., виходячи з матеріалів документів 6 скарг [14;18].

Що ж до скарг приватновласницьких селян на орендарів і заставників, адресованих дідичам, то останні реагували на тих же панів. Результати дідичних скарг в документах не вдалось вивчити.

Великий опір чинили селяни проведені волосної поміри. В останній третині ХVІ ст. феодали почали передати селян на волоки і в деяких місцях Київського воєводства. В 1593 р. власник містечок Старого і Нового Слободи (на Житомирщині) Пишкевич вирішив провести волочну поміру і послав для цього в згадані містечка ревізора. Ревізор, зібравши “міщан” (в дійсності це були селяни), запропонував їм погодитися дати переміряти свої землі на волоки і господарювати кожному на волоці, а також вписати їх з дітьми і з усім майном у реєстр. У відповідь на це “ця громада закричала: боже борони, щоб ми це зробили і по волоках свої землі розібрали, а свої родини дали вписати в реєстр. Це неможлива річ, щоб пани наші записували нас, людей вільних, наших дітей, наше майно і заводили собі в неволю. Батьки наші і ми самі, живучи, постарілись, а того не тільки не бачили, але про те й не чули, щоб нас так підступом перевели на волоки. А то ми зараз, як люди вільні, дамо нашому теперішньому панові по 20 грошей, вийдемо і підемо куди схочемо, а тут жити не будемо, імен наших записувати не дамо і, як люди вільні, в неволі бути не хочемо.” А коли пан почав заспокоювати їх, вони не слухались і “почали всі бунтувати, отже, поміру і реєстр довелося відкласти”. Проте пізніше опір селян був зломлений і поміра в згаданих містечках була проведена” [14;29].

Отже, основною формою пасивного протесту селян 2 пол. ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. були втечі. Це засвідчує ряд документів, які опубліковані в збірниках. Втечі дуже негативно впливали на економічний стан господарства феодала. Більшість селян утікали на вільні землі, де створювали свої господарства. На цих землях вони утворювали слободи. Створення слобод було вигідним і для феодалів. Це пояснюється тим поселялися на цілинних землях, викорчовували ліси і обробляли землі, які пізніше забирав феодал.

У період Люблінської унії були втечі від одного феодала до іншого, де можна було на більш вигідних умовах господарювання: звільнення від сплати податків на деякий час, надання більше землі, вольностей і втечі на вільні території такі, як Слобожанщина і Запоріжжя, де селянин відчував себе вільним землевласником і користувачем.

Крім такого прояву пасивного протесту, були ще й інші. Це такі, як підпали панських маєтків, вирубування лісу, збирання збіжжя, оранка земель без дозволу феодала.

Але ці форми опору могли лише в локальних масштабах вплинути на становище селянства, послабити гноблення з боку одного або кількох феодалів і майже не впливали на урядову політику щодо феодально залежних селян.

Розділ ІІІ. УЧАСТЬ СЕЛЯНСТВА У КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКИХ ПОВСТАННЯХ

3.1. Виступи 90–х рр. ХVІ ст.

Найвищого піднесення селянський рух на українських землях досягав під час збройних виступів — селянсько-козацьких повстань під проводом Косинського (1591 – 1593), Наливайка (1594 – 1596), Жмайла (1625), Федоровича (Тряска, 1630 р.), Павлюка (1637) і Острянина (1638) — перших великих соціальних битв українців і водночас битв від іноземного панування.

З огляду на соціальну природу і виробничу розосередженість селян вони не могли охопити повстання. Керівним ядром у повстання було козацтво — військово-політично організоване часи важких випробувань, згуртоване плоть від плоті українського народу, виражаючи його прагнення, волелюбне, — а тому здатне очолити його соціально-визвольну боротьбу. Королівські комісари, говорячи 1638 р. про повстання 1637 р. мали рацію, коли писали: “хлопи не бунтувалися б, якби вони (козаки) не були їхніми керівниками... ні хлопи без козацького імені і породи, ані козаки без хлопської сили вистоять не можуть” [35;284].

Лави козацтва, реєстрового і нереєстрового постійно поповнювалися вихідцями з селянства (в меншій мірі — міщанства), особливо в повстанський періоди козацтво була притягальною силою для селян, невдоволених наростанням соціального і національно-релігійного гніту, і шукаючих його послаблення; самим своїм існуванням козацтво показувало селянству як можна уникнути, позбутися панської сваволі і стати вольним; попадаючи в козацьке середовище, селяни вибували із старого юридичного статуту — кріпацтва, підданства. У бажанні вжитися в ряди козаків їх не стримувало те, що козацька старшина нещодавно гнітила голоту.

Боплан, говорячи про те, що в умовах “рабства”, багато селян України тікає від панів зазначає: “Найвідважніші х них подаються на Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені... За рахунок таких селян-втікачів козацькі загони вельми зростають” [6;29]. Пануючі кола Речі Посполитої всіляко противилися селянському відпливу до козаків, наказували перехоплювати і карати всіх тих, хто покидав своїх панів заради того, щоб вливатися в козацьке середовище. Про втечі до козаків, покозачення свідчать, поза Бопланом, майже виключно попередні дані, коли селянам вдавалося дістатися до теремів, контрольованих козаками, пани вважали справу їх розшуку практично програною і не чинили старань, щоб повернути втікачів у свої маєтки. Цими посередніми даними є, зокрема, погрози підданих феодалам піти геть до козаків, якщо не буде припинено зловживань у повинностях [35$191]. До речі, наявність козацтва як військової організації значною мірою зумовлювала великий розмах народної колонізації південно-східних окраїн українських земель, бо тамтешнє населення, серед якого бачимо і чимало козаків-землеробів, знаходилось немов під захистом козацтва як від панської сваволі, так і від руйнівних татарських набігів [42;34].

Прямі і непрямі свідчення участі селян спільно з козаками у повстаннях містяться в листах і зверненнях керівників повстань та іншої козацької старшини. Зокрема: універсал полковника Карпа Скидана до козаків і селян на Задніпров’ї, в якому наказується виступати до м. Мошин Київського повіту і воєводства, а також лист старшини реєстрового козацтва до короля Владислава IV про хід селянсько-козацького повстання. Інформація щодо повстань міститься в реляціях і листах польських гетьманів, багатому на документи “Щоденнику” Ш. Окольського — сучасника описаних у ньому подій, російських джерелах.

Шимон Окольський супроводжував коронне військо під час каральних експедицій на Подніпров’ї в 1637 та 1638 рр. і згодом опублікував в Замості свою працю двома окремими випусками. Автор прикрасив розповідь різноманітними моральними сентенціями, цитатами з античних авторів, поетичними епітафіями. Водночас в ній міститься велика кількість описів військових дій, наводяться окремі цифрові дані. Особлива цінність щоденника полягає у наявності в ньому документальних матеріалів.

Ш. Окольський занотував насамперед свої спостереження. Він детально описує шляхи просування коронного війська, зазначаючи в окремих випадках чисельність загонів та їх озброєння, хід найважливіших битв з повстанцями. Крім того, автор використовував донесення розвідників, а також чутки, що не могло не позначитися на достовірності зафіксованих у щоденнику подій [41;133].

Всі заходи польського уряду, скеровані на придушення “української сваволі”, не досягли своєї мети. Маса селянства продовжувала покозачуватися, число козацтва зростало, територія поширення його збільшувалась, а одночасно зростав і селянсько-козацький рух проти шляхти. В кінці 1591 і на початку 1592 року цей рух переріс у велике козацько-селянське повстання. Цьому до певної міри сприяв голод на Україні в 1591 р. інтенсивно розгорнувшись, повстання це охопило значну частину України і являло велику загрозу для шляхетства, для панування Польщі на Україні. Королівський універсал від 16 січня 1592 р. свідчить про широкий розмах руху, який охопив воєводства Волинське, Брацлавське і Київське, де “великі і нечувані шкоди, кривди, грабунки і вбивства як у містах і містечках, так і в селах починено від деяких людей свавільних” [14;54].

Найвидатнішим проводирем цього повстання був гетьман реєстрового козацтва Кшиштоф Косинський, що походив, очевидно, з шляхти. В 80-х рр. XVI ст. він був на Запоріжжі, де займав видатне становище серед запорозької старшини. В 1590 р. він разом з іншими представниками козацької сторони шляхетського походження одержав від короля подання на маєток Рокитне на Білоцерківщині (над. р. Рокитою, притокою Росі). Але на ці землі заявив домагання князь Януш Острозький (син князя В. К. Острозького), як староста Білоцерківський, і добився на них грамот від короля. Тоді Косинський з іншою козацькою старшиною, на чолі реєстровців, виступив в кінці 1591 року проти Острозького. Він напав на Білу Церкву, пограбував будинок білоцерківського підстарости князя Курцевича-Булиги і позабирав документи на маєтки [14;54-55].

Повстання поширилося на Волинь і Поділля. Селяни і міська біднота оволоділи замками, фортецями й містами, захоплювали зброю і гармати, виганяли, ув’язнювали, нищили панів, оголошували себе козаками, запроваджували козацькі порядки і збиралися на ради, обирали отаманів і суддів, розподіляли землі, повинності, вступали до війська Косинського, поповнюючи його ряди. Деякі шляхтичі, рятуючи життя, прийняли присягу перед козаками [3;22].

Для придушення повстання король Сигізмунд ІІІ на початку 1592 року призначив комісію, що складалася, головним чином, з магнатів, старост Брацлавського, Черкаського і Барського. Комісія на чолі війська рушила до Трипілля, де засіли, і зажадали від козаків видати “зрадника короля і Речі Посполитої” Косинського, а самим “волі королівській не перечити”, загрожуючи в разі відмовлення розправою.

Козаки відмовилися видати Косинського. Побачивши, що вона безсила розгромити повстанців, комісія ухвалила проти козаків заочне рішення, оголосивши їх поза законом як бунтівників і ворогів держави.

Тим часом повстання на Україні росло. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, містечка й дрібні міста, а на міста великі. В тому ж році було вчинено кілька нападів на Київ, київський замок, де повстанці, за свідченням В. К. Острозького на осінньому сеймі, “позабирали ґвалтом гармати, лінші, порох і всю зброю”. Козаки на чолі з Косинським продовжували боротьбу. Косинський нападав на маєтки Острозьких. Острозький з сусідніми старостами виступив проти Косинського, але військо його було розбите.

Особливо великих розмірів набрало повстання в кінці 1592 і на початку 1593 року. На початку січня 1593 р. волинська шляхта, що з’їхалася в м. Луцьк на судові “рочки” (сесія земського суду), вирішила відкласти засідання судів і виступити на боротьбу з “великим небезпечинством в Речи Посполитой от людей свовольных, которые се называют быти козаками низовыми» [14;55].

Косинський в цей час стояв у містечку Острополі в маєтках князя Острозького, а далі відійшов під містечко П’ятку, недалеко від Чуднова (також у маєтках Острозького). 2 лютого 1593 року Острозький вщент розбив Косинського під П’яткою. 10 ж лютого між козаками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки зобов’язалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послушенстві королю і не нападати на сусідні держави; перебувати за порогами; не чинити надалі нападів на маєтки кн.. Острозького, його друзів, взагалі всіх шляхтичів, що були при цьому під П’яткою; видати усіх утікачів селян, а також слуг (шляхтичів), повернути захоплені у шляхти зброю, майно, коней, худобу й, нарешті, старатися перебувати завжди в милості князів і Речі Посполитої [14;56]. Лист написаний від імені гетьмана Кшиштофа Косинського, сотників, отаманів і всього лицарства війська запорозького і підписаний Косинським і Іваном Крочковичем, “лицарем войсковым именем всего войска”. Після цього Косинський “три рази упав до ніг” Острозького і його синів і був відпущений з військом [16;189].

Проте, відступивши на низ, козаки не скинули Косинського з гетьманства і почали готуватися до нового виступу. Князь Ол. Вишневецький, черкаський і канівський староста, писав у травні 1593 р., що Косинський ставив своїм завданням перевернути догори дном усе погромити і знищити усіх панів.

Про існування тісного зв’язку між запорожцями і московським урядом в ці роки свідчить Лясота, який приїздив у Запорізьку Січ в 1594 році. По дорозі в Запорізьку Січ він зустрів московського посла Василя Нікіфоровича, що віх подарунки запорізькому війську. Лясота пише, що московський цар тримав запорозьких козаків “до того часу на своїй службі” і вважав їх своїми підданими [35;135].

В травні Косинський на чолі 2-тисячного козацького загону виступив під Черкасами. Проте тут він зазнав рішучої поразки від Вишневецького і, як передає Вишневецький, сам загинув у битві. Козаки ж утекли на Запоріжжя. За іншими даними Косинський був підступно вбитий у корчмі слугами Вишневецького. В цьому ж місяці Варшавський сейм оголосив козаків поза законом.

В другій половині 1593 року козацько-селянський рух на Україні продовжувався. Влітку козаки знову вирушили в Запорізьку Січ на Надніпров’я. Одночасно татари напали на Волинь. В цих умовах селянсько-козацького руху князь Вишневецький, незважаючи на свою перемогу над Косинським, змушений був всупереч постанові сейму проти козаків, укласти в серпні з ними угоду. Вишневецький мав вернути козакам забране у них майно; за смерть Косинського та інших козацьких старшин їх родичі могли добиватися задоволення судом; урядники не повинні були забирати на користь черкаського старости майно, що лишилося після померлих козаків. А майно це мало переходити в спадщину дружинам, дітям і родичам козаків. Козаки, що були на службі у Вишневецького діставали право вільного приходу і відходу. Запорізькі козаки могли вільно приходити на волості, що були у віданні Вишневецького, а також відходити на Запоріжжя, і повинні були тільки обрати серед себе старшого, який судив би їх за злочини, вчинені на волості.

Восени того ж 1593 року Подніпров’я було знову охоплене полум’ям повстання. Це було відповіддю на знущання панів, які брутально порушили умови договору. Київський воєвода К. Острозький, наприклад, схопив козацьких послів, які прибули подати скаргу на черкаського старосту О. Вишневецького, і кинув їх до в’язниці, звелівши віддати на тортури, від яких один посол сконав [3;25].

Угода була укладена, але повстання не припинилося. Вся південно-східна Україна була в цей час фактично в руках повсталих козаків, селян і міщан. Особливо уперте було повстання міщан м. Брацлава, яке тривало кілька років.

Найвидатнішим проводирем повстанців у період від 1594 по 1596 рр. були Гр. Лобода і Северин Наливайко.

Лобода належав до багатих козаків. Він володів с. Сошники на Київщині і мав багато рухомого майна, яке під час повстання переховував у Печерському і Пустинському монастирях і у приватних осіб. Після придушення повстання польський уряд конфіскував майно Лободи і роздав шляхтичам. Лобода був зв’язаний з київською шляхтою і київським духівництвом, підтримував добрі стосунки з кн.. В. К. Острозьким [14;58].

Після смерті Косинського він виступає як запорозький гетьман. В червні 1594 року, коли на Запоріжжя приїжджав Лясота, гетьманом був Богдан Микошинський, але Лобода й далі займав видатне місце серед запорізької старшини, і незабаром його знову обрали гетьманом.

Наливайко мав також зв’язки зі шляхтою, особливо служивою, якої було чимало в його загоні. Називаючи Лободу паном, князь Острозький Наливайка називав “лотром” (розбійником).

Родом Наливайко з Поділля. Існує переказ, що батько його був міщанином-кушніром і володів землею в м. Гусятині. Вмер батько від побоїв польського магната Каліновського, власника м. Гусятина, який захопив землю Наливайка.

Старший брат Северина був попом при острозькому замку і займав видатне місце серед діячів Острозького літературного гуртка, що виступали проти унії і католицизму. Сам Наливайко вступив на службу в військо кн.. Острозького і приймав участь у боротьбі проти повстанців на чолі з Косинським. Це викликало незадоволення серед козаків проти Наливайка. Але незабаром він покинув служби і, організувавши загін нереєстрового козацтва, почав боротьбу проти шляхти і організовував походи проти татар і турків у Молдовію [31;36].

В той час, коли Наливайко і Лобода робили походи в Молдовію, на Україні тривав селянсько-козацький рух, що являв велику загрозу для Польщі.

Повернення Наливайка і Лободи з походів сприяло піднесенню анти шляхетської боротьби на Україні. Ця боротьба дуже загострилася в вересні 1594 р. на Брацлавщині, кудли знову повернувся Наливайко з Молдовії. Розташувавшись у Брацлаві, він зажадав від шляхти “стації” і “помірної” для свого загону. Шляхта відмовилась виконати цю вимогу. Зібравшись у Вінниці, вона вирішила збройною силою поновити свою владу і рушила на Брацлав. Брацлавські міщани разом з Наливайком несподівано напали вночі на шляхетський табір на березі Бугу і розгромили його. Другий крок — захоплення замку.

Особливо розгорнувся антишляхетський рух в околицях Бара і на Брацлавщині зимою 1594 – 1595 рр., під час перебування тут загонів Лободи й Наливайка, що повернулися з походу, в загони почало прибувати багато “гультяйства”, “хлопства”, а також збіднілої служилої шляхти. Козацькі загони, особливо Наливайка, нападали на шляхетські маєтки, обкладали шляхту контрибуціями, знищували її судові й земельні документи. Особливо діставалось від загонів Наливайка маєткам Каліновського [16;190].

Ще ширше розгорнулося селянсько-козацьке повстання восени 1595 р., коли Наливайко повернувся з походу в Угорщину. Він зі своїм козацтвом з’явився на Волині, де його зустріли бідняки. Повстанці знищили жовнірський загін, заволодівши зброєю і майном. Налякана місцева шляхта, яка зібралася в Луцьку з нагоди судової сесії, сплатила повсталим контрибуцію. Наливайко, мабуть не був нею задоволений, бо пограбував передмістя Луцька і через Волинь направився в Білорусію. Повертаючись, повстанці знову пройшли Волинською землею, розгромили маєтки прихильників церковної унії, зокрема, маєток Отовчичі, де зберігалися єпископські цінності [37;36].

В кінці січня 1596 р. Наливайко повернувся з своїм військом на Волинь. В цей час на Україні назрівала нова важлива політична подія: польський король Сигізмунд ІІІ і папа римський Клімент VІІI, намагаючись посилити наступ католицько-шляхетської Польщі на Україні готували введення церковної унії. Частина українських феодалів пішла назустріч цьому планові, намагаючись таким шляхом зміцнити свої позиції в складі Польщі.

Зібравши коронне військо в Кременці, Жолкевський в кінці лютого 1596 р. швидко рушив на південь Волині, ставлячи собі завдання розгромити насамперед Наливайка. Останній, довідавшись про наступ хорошого війська, почав відступати — спочатку на схід, а далі повернув на південь, на Брацлавщину. Наливайко під час виступу встиг зібрати всього коло тисячі козаків, а тому ухилявся від бою з силами Жолкевського.

Відступаючи на Брацлавщину, Наливайко сподівався об’єднатися з Брацлавськими міщанами. Жолкевський старався не допустити Наливайка до Брацлава. За Прилукою Жолкевський настиг військо на чолі з Наливайком. Скориставшись ніччю повсталі утекли, а Жолкевський залишився в Брацлаві і чинив там розправу [14;65]. Під Білою Церквою загін Наливайка об’єднався з запорожцями на чолі з Лободою.

Жолкевський вислав проти повстанців передовий загін на чолі з князем Кириком Ружинським, українцем, магнатом-авантюристом.. Під Білою Церквою він був погромлений повстанцями. Жолкевський з новими військами настиг повсталих біля урочища Гострий Камінь, де відбулася битва. Після цієї битви повсталі відступили за Дніпро до Переяслава, а Жолкевський звернувся до короля по допомогу [16;194].

Після Переяслава повсталі пішли на Лубни. Та Жолкевський наздогнав їх з військами і вони змушені були отаборитись поблизу Лубен за Сулою на урочищі Солониця. 26 травня відбулася облога повстанського табору, що тривала біля 2 місяців.

В цих умовах Жолкевський знову почав розмову про переговори. Він обіцяв їм дозволити вільно розійтися по домах, але, як і раніше вимагав насамперед видати проводирів, а також віддати гармати й військові відзнаки, одержані козаками від іноземних держав за боротьбу проти турків і татар [14;66].

Частина повстанців вирішила кінець-кінцем прийняти ці умови. Наливайко зі своїм загоном хотів вирватися з табору і почав оборонятися, але його схопили і видали Жолкевському. Були видані також Шостак, Шаула і ще кілька старшин. Виконані були і інші умови.

Але після цього Жолкевський поставив нову умову — віддати всіх кріпосних панам. Повстанці відмовилися і почалася страшна різанина. Так закінчилося це повстання.

Козацько-селянські повстання 1581 – 1596 рр. були насамперед найгострішою формою виявлення суперечностей між гнобленими масами селянства, козацтва і міського населення з одного боку, і їх гнобителями — польською і українською шляхтою - іншого. Протягом майже 5 років південно-східна Україна перебувала фактично в руках повсталих. Шляхетське господарство було дуже підірване. Дуже багато селянства покозачилось. Основним змістом повстання була боротьба проти кріпосного гніту.

Разом з тим повстання були спрямовані проти національно-релігійного гноблення українського народу польськими панами, проти панування Польщі над Україною.

Ці повстання були першими великими виступами українських козацько-селянських мас проти шляхетства. Вони поклали початок визвольній боротьбі українського народу за незалежність, що розгорнулась в І пол. XVII ст.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка