Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка9/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18
* * *

Уночі було багато тиші, лише годинник монотонно розбавляв її своїм цоканням. Ларисі не спалось, вона дивилась у темряву й думала, хто розфарбував ніч у такий чорний колір, а ще чому вночі страхи та сумніви виповзають, щоб зробитися такими великими, хоча вже з першими променями вранішнього сонця зіщулюються й повертаються до попередніх розмірів. Напевно, у цьому винні не вони, а люди, бо сприймають їх такими. Увесь наступний день хотілося спати, Лариса позіхала й час від часу заплющувала очі, проте спати не пішла, побоюючись, що цієї ночі може повторитися та сама історія безсоння. Марія Степанівна заходилася готуватися до Різдва, адже обіцяла допомогти накрити святковий стіл Федору Павловичу. Дочка із сім’єю мали приїхати вже на ніч, тому господиня чаклувала й над дванадцятьма пісними стравами, до чого залучила й Ларису Жінка радо взялася допомагати, аби відігнати дрімоту Дід Федір прибігав перевірити приготування ледь не через кожні півгодини, чим встиг затуркати голову вірному Шавку Схвильований старенький нагадував хлопчика в передчутті свята. Марія Степанівна вдесяте заспокоювала його й відправляла назад, щоб прибрався в будинку. Нарешті всі дванадцять пісних страв парували на білосніжній скатертині, у кутках якої майоріли вишиті квіти. Лариса розкладала виделки та ложки поруч із тарілками, що вже стояли на столі, коли почула, як біля воріт діда Федора загурчав і затих автомобіль, а приблудний пес гавкнув два рази, так, ніби запрошував у гості. Через кілька хвилин невеличка кімната стала тісною від дихання рідних людей. Федір Павлович розгублено намагався всіх розмістити, але за допомогою Марії Степанівни кожен знайшов-таки своє місце. Лариса нишком розглядала гостей і ловила виразну схожість, ставало одразу ясно, що всі вони – одна сім’я. Уже дорослі онуки розповідали про роботу, сім’ї, друзів. Особливо запам’яталася дівчина, що з дивовижною ніжністю підтримувала круглий і вже помітний животик. Останній, до речі, був приводом для гордості майбутнього тата – онука діда Федора. Лариса із задоволенням приєдналася до вечері й з усіма виглядала різдвяну зірку. Їй було спокійно, затишно серед цих, по суті, чужих людей. Тепло, нехай чуже, але все одно тепло відсунуло спогади про маленького янгола кудись далеко, зменшивши біль. – О, вже зірка з’явилась, он у небі. Бачите? – Зі святом усіх! З Різдвом Христовим! Уночі Лариса бачила світлі сни про янголів. Тіні відступили та вже не були довгими, очевидно, розчинились у темряві, адже це ж усього-на-всього тіні. * * *



Я знову відчула себе в будинку з примарами: хотілося стати невидимою чи зовсім зникнути, аби лишень не наштовхнутися на слизькі погляди, після яких виникало бажання відмитись. Однак, дякуючи вищим силам, Олега Євгенійовича відволікли чергові перевірки в інтернаті, тому він спеціально не розшукував та й до кабінету не викликав. Час ішов, дні тягнулись, немов загусле желе, а напруження поступово спадало. Хоча я все ще чекала на постріл у спину, іноді починала сумніватись у власних спогадах: що було, а що привиділося. До речі, у ті дні не тільки моя реальність нагадувала викривлене дзеркало. Одного ранку подруга, загадково посміхаючись, заявила: – А я знаю, про що мріє Тетяна Сергіївна. – Про кого вона мріє, я, здається, теж здогадуюсь, а от про що… Сніжана пожвавлено зайорзала на місці. – Я знайшла її лист. Випадково. Розставляла підручники на полиці й помітила кінчик аркуша, що виглядав із-під шафи. Ну, думаю, наші насмітили, підібрала і вже майже в смітник викинула, коли помітила, що це писала Тетяна Сергіївна. Ось, читай. Я недовірливо подивилася на згорнутий аркуш в її руках і зауважила: – А вона його нам адресувала? Сніжана розвела руками. – Звідки ж я про це могла знати, він же не в конверті був. Звичайний папірець, та це навіть не зовсім лист, схоже на сторінку зі щоденника. – Тим паче, нам не можна його читати. – Так я ж зрозуміла це тільки тоді, коли прочитала. Тепер пізно, будемо мовчати до смерті, а ще… допомогти спробуємо. На, читай швидше. Вагаючись, я обережно розгорнула аркуш: «Цих слів тобі не прочитати й не почути, вони – німі, а ще прозорі, бо зникають щоразу, коли я намагаюся їх віднайти. Про почуття важко говорити, а мовчати – боляче, однак відмовитися від цього болю не виходить. Не можна ж наказати серцю зупинитися, воно все одно ганятиме по судинах кров і… любов. Цікаво, чи усвідомлюється божевілля? Надто вже це схоже на хворобу душі, а ліків не знайти. Чи?… Не знаю, сьогодні я раптом подумала про танець, один-єдиний танець із тобою, щоб пережити чи прожити любов за п’ять хвилин. Та ні, пісні стільки не тривають, як і кохання… про яке мовчать». Прочитавши листа, я встала, згорнула папір і пішла. Сніжана вхопила за руку вже біля дверей: – Ти куди? – Треба це повернути. – Треба, тільки покласти кудись так, щоб його знайшла Тетяна Сергіївна, а не хтось інший. Коли ми вже засинала в себе в ліжках, Сніжана сонно пробурмотіла: – Слухай, а лист же був без адресата. – Здається, та вказувати його було необов’язково. – Ага. А якщо ми помиляємось? – Що ти маєш на увазі? Вона загадково прошепотіла: – Є план. Добрими намірами вимощена дорога в пекло. Якби ж ми про це знали. Кому-кому, а Танюші хотілося допомогти всіма можливими та неможливими способами, однак не могли ж ми змусити дорослого чоловіка зробити те, чого той не хотів, хоча… Ми були підлітками, а їм властива віра у свою всесильність. Наближався день народження Тетяни Сергіївни. Наш клас вирішив наостанок влаштувати класній мамі незабутнє свято. Так вийшло, що день народження випав на вихідні, у які для старших класів проводився вечір-дискотека. Сніжана довідалась, що там точно буде присутній наш об’єкт, тобто головний дарунок. Із самого ранку Тетяна Сергіївна випромінювала радість. Її вітали всі, однак наші пісні, вірші та вітальна листівка в людський зріст здивувала навіть решту педагогічного колективу. Та це ще було не все. Залу, де відбувалася дискотека, ми завішали повітряними кульками білого кольору, до речі, на купівлю останніх витратили чесно зекономлені кишенькові витрати за два місяці – всі до копійки. Одним словом, атмосферу створили ту, що треба, – ніби спустили хмари до землі. Швидкі мелодії змінювали одна одну, свято тривало, однак коли зазвучали перші такти повільної композиції, Сніжана підскочила: – Де вони? Де? Я здивовано запитала: – Хто? – Хто-хто. Танюша й Олександр Володимирович. Я обвела поглядом залу, не підозрюючи, що саме замислила подруга. – Он вони. Ой, дивись, Олександр Володимирович стоїть зовсім поруч із Танюшою, кілька кроків. Може… – Ага, дочекаємось. Ларисо, швидше, а то хтось інший, чого доброго, запросить. Давай, тобі він не відмовить. Я ще до кінця не розуміла, що саме замислила подруга, коли остання рвучко тягнула мене в напрямку іменинниці, а вже за мить розгублено запитувала: – Олександре Володимировичу, а про що ця пісня? – Дівчата-дівчата, це ж ваша англійська, друга рідна. Сніжана енергійно затрусила головою. – Ми тут із Ларисою цілу дискусію затіяли, а перевірити, хто має рацію, не знаємо як. – Як перевірити? Зверніться до класного керівника, вона хоч і не першоджерело, однак в англійській – ас. – Ага, вона у відповідь – хіба я вас не вчила? – Стривайте, дівчата. То з якого дива я маю перед іменинницею бовдуром виглядати? – Чому бовдуром одразу? Ви запросіть її на танець і поміж тим розпитайте, – на одному подиху випалила Сніжана. – Щось ви темните, дівчата. Сніжана, розуміючи, що жертва от-от зірветься з гачка, штовхнула мене в бік. – Будь ласка, Олександре Володимировичу, а то пісня почалась, ще трохи і… Він подивився на мене, посміхнувся й кивнув головою: – Добре, тільки ти, рятівниця потопаючих, будеш винна один танець. Сніжана, не кліпнувши оком, блискавично погодилася за нас обох і, задоволено потираючи руки, спостерігала, як учитель рівними кроками долав відстань до чиєїсь мрії. Вони танцювали в самому центрі хмар, немов літали, а всі довкола мимоволі милувалися парою, я ж намагалася зрозуміти, про що таки була та пісня. Про кохання – сильне й красиве, от тільки нерозділене. * * *

У щедрий вечір лише вітер за вікном співав щедрівок. Виводив старанно й натхненно, та це завивання не могло замінити спів дитячих голосів. По селу ходили щедрувати всього-на-всього дві дівчинки, і їм щедро сипали в торбинки повні пригорщі цукерок, зате з’явились аж дві кози, качалися по долівці й просили ліків. Баба Марія дістала приховані пляшки самогону, ще власного виробництва, то й полікувала. У кінці січня снігу поменшало, дерева стали голі, тому ліс на горизонті чорнів якось особливо самотньо, ніби замерз. Лариса знову занурилась у минуле, правда, іноді забігала Ніна й обривала тишу своєю розгубленістю. – Я заплуталась, не знаю… не розумію. – Тобі добре з ним? Ніна світліла на очах і кивала: – Поруч із ним відчуваю, що я – жінка. Він хороший. – То в чому справа? – Він занадто хороший, аби його не любили. – А може… Ніна відмахувалася руками й замовкала, потім їх кликала Марія Степанівна, щоб почастувати пирогами прямо з печі зі своїм чарівним чаєм, і жінкам ставало легше. Можливо, трави були справді особливі, а може, коли для когось твій біль небайдужий, то й біль уже не твій – розділений навпіл. Одного дня Лариса довго дивилася кудись в одну точку на стіні, потім зітхнула: – Мені здається, я приручила самотність. Марія Степанівна відірвала погляд від трав, які перебирала, і зауважила: – А хіба не цього шукала, дочко? Та й яка самотність, коли стільки людей довкола? Лариса спантеличено спитала: – Це Ви про кого? – Не знаю. Звідки ж мені їх знати? Вони ж у твоїй пам’яті, дитино. – Ви хочете сказати, що всі ті, про кого думаєш, ніби поруч? Старенька кивнула головою. – А якщо я не хочу, щоб дехто з них був зі мною? Марія Степанівна розвела руками. – Треба з ним попрощатись. – А як? Не виходить. – Не виходить, бо не простила. Це образа на людину пече, а простиш – то й відпустить. Жінка до ночі мовчала, коли ж уже йшла до себе в кімнату, спинилася на порозі й, подивившись, як дитина, у якої болить, прошепотіла: – А якщо не можна пробачити? Марія Степанівна підвела погляд до ікон у кутку. – Пробачають усе, бо тоді колись, може, і наше пробачиться. Лариса опустила погляд й обережно зачинила за собою двері. * * *



Жах повторився ранньою весною. Довкола ще лежали залишки снігу, брудного й старого від часу, проте з неба вже йшов дрібний дощ, змішуючи сніг та землю в одне суцільне місиво, це ж треба, але саме звідти мали з’явитися перші весняні квіти. Автомобіль повільно з’їхав у лісосмугу й зупинився, а Олег Євгенійович повернувся, зняв руки з керма й поклав мені на коліна, такі доглянуті й «чисті», що стало моторошно. – Ну, красуне, продемонструєш таткові, що вмієш? Страх викинув із машини миттєво, водій навіть не встиг зреагувати. – Стій! Зупинись!!! Я мчала щодуху, хапаючись за стовбури ще напівсонних дерев, чіпляючись за гілки та кущі, застрягаючи в густому місиві, однак усе одно бігла. У скронях гупало, а перед очима пролітали картинки минулого: скрипуче ліжко й спітніла лисина Н. Спогади дерли на шмаття свідомість, а важке дихання за спиною тільки додавало сил. Не знаю, куди міг загнати страх, однак я не помітила поваленого дерева, схованого під брудним снігом, і, перечепившись, впала, – підвестися вже не дали. Переслідувач навалився всією масою й наказав лежати тихо. Та я кричала, навіть не розраховуючи, що тут хтось може почути, просто кричала, лякаючи гайвороння, яке чорною хмарою злітало в мокре небо. Відбиваючись, роздерла обличчя до крові, чим викликала вибух агресії. Від чоловічих ударів перед очима застрибали білі цяточки й заходилися танцювати, груди затисло й стало не вистачати повітря, а холодні краплі дощу вкривали оголене тіло. Він не зміг, затих і безсило махнув рукою: – Біс із тобою! Тепер відмиватися доведеться й одяг міняти, сідай у машину. Не бійся, не зачеплю. Я натягла розірваний одяг і мовчки сіла. Його будинок був затишним, ніби він тут й жити-то не міг. Олег Євгенійович заштовхнув до ванної кімнати, кинувши рушника й чужий халат. Я сиділа під струменями гарячої води, ковтаючи сльози, і не відчувала часу. Вода змивала з тіла землю, проте лишався інший бруд – його під душем не змити. Через півгодини господар грюкнув у двері й наказав виходити, потім пішов митися сам, а я завмерла в кріслі, втупившись в одну точку на протилежній стіні. Звідти, із фотографії, мені щасливо посміхалася білява дівчина. Чому, цікаво, так можнапосміхатися чи кому? Дивно, але ця незнайомка здавалася знайомою, ніби я вже бачила ці очі. Усе стало зрозумілим, коли поруч, на сусідній фотографії, дівчину ніжно обійняв Олег Євгенійович – щасливий тато й дочка. Двері відчинились, до кімнати зайшов господар з акуратно наклеєним лейкопластиром на підборідді. – Ну й дурна ж ти, Ларисо, ох, дурна. Що так дивишся? А фотографії… Це моя доня, за кордоном навчається, у Лондоні, юристом буде моя розумниця. Я мовчки відвела погляд від фотографії, чомусь стало соромно перед цією дівчиною з її щасливою посмішкою. Якби вона тільки знала, хто її батько, то так посміхатися більше б не змогла. – Думаєш, паскуда я? Думаєш. А знаєш, скільки те навчання коштує? Ні. Навіть для таких талановитих, як моя Ліля. А я – батько. – Дивні у Вас способи заробітку. Він розвернувся, відійшов до вікна, Лариса не могла бачити його очі, лише широку спину, а так важливо було їх бачити зараз. – Дивні? Це єдине, що я можу. За кожну завербовану мені платять або відсоток, або домовлену суму одразу. А що? Ви й без мене там рано чи пізно опиняєтесь, якщо не всі, то половина точно. Я ж лише спрощую шлях. Це теж професія, Ларисо. – Ага. І навчаються їй теж за кордоном? – Даремно ти так. Молода – зелена. Це ж мистецтво, бо віддатися кожна може, суть у тому «як». Я закрила вуха долонями. – І хто ж поціновувачі такого мистецтва? – Марно іронізуєш. Клієнти бувають різні, бо кожен шукає товар свого ґатунку. Розумієш? Успіх ваш, мила моя, може бути, прямо кажучи, приголомшливий, а звідси – достаток, впливові знайомства, самостійність урешті. За кордон їхати не обов’язково, у нас теж спеціалісти є. От покажемо тебе потрібним людям, а вони з першого погляду бачать, хто є хто. Та й що втрачати тобі, красунечко? Наскільки мені відомо, ти не в монастирі виховувалась, а жити ж якось треба. Мені стало холодно. Колотило всю від голови до ніг так, що благодійник пішов шукати щось тепліше з одягу, приніс джинси й вовняний светрик. – Ось, одягайся. Я недовірливо подивилася на одяг. – Бери-бери, це дочки. Вважай, подарунок. У двері подзвонили. – Ось і наші гості. Господар пішов відчиняти, а я швидко застрибнула в джинси й натягнула светра, прислухаючись до голосів із вітальні. Це були два чоловіки. Окинувши мене поглядом, один із них задоволено потер руки. – Непоганий екземплярчик, зовсім непоганий, але про це пізніше. Тут треба ще одну справу обмізкувати, мала почекає. Правда, мала? Я боялася поворухнутись, навіть дихати. Коли всі троє зачинилися на кухні, кинулася до вхідних дверей і полегшено зітхнула. Вони були замкнені зсередини лише на автоматичний замок. Короткий оберт – відкрились. Схопивши куртку і вскочивши в черевики, прослизнувши в привідкриті двері, я опинилася на вулиці непоміченою, там побігла до першої ж багатоповерхівки, що височіла за приватним сектором. Заскочивши в ліфт, натисла кнопку найвищого поверху, мабуть, інстинктивно шукаючи звичайної схованки на горищі, однак там висів старий великий замок. Ліфтом хтось піднімався, тому я чимдуж кинулася сходами вниз. У підвалі було брудно, а з кожного кутка відганяло котами. Їх було тут до десятка – різношерстих й різномастих, зате однаково вуличних. Вони недовірливо дивилися на мене своїми жовтими очицями й загрозливо шипіли: «не підходь». Я довго намагалася заспокоїти дихання, нервово здригаючись щоразу, як тільки чула скрип вхідних дверей. Заспокоїлася лише під вечір, коли стало ясно, що, скоріш за все, пошуки припинились і на втікачку махнули рукою, тим паче, що бігти мені не було куди. Жителі підвалу за ці кілька годин звикли й шипіти перестали, а я слухала, як вони ворушаться в темряві, і плакала. Було холодно, побої боліли, боліла душа від безвиході. Мені навіть розповісти про пережите не було кому. Усі, хто був близький, знаходилися далеко звідси, набагато далі, ніж це могло видатися на перший погляд. Нас розділяли не кілометри, нас розділяла прірва, оскільки один-єдиний вечір змінив людей чи їх уявлення про мене. Ніби все, як завжди, як десятки разів до того: старшокласники та випускники зібралися разом, ми слухали музику, про щось говорили, танцювали. Пам’ятаю, що стояла біля стіни, коли зазвучала повільна композиція й переді мною звідкись виринув Олександр Володимирович. Я спробувала втекти, однак чоловіча рука міцно стисла мою й втримала на місці – відлік почався. Я ніколи не бачила, як несеться з гірської вершини снігова лавина, однак підозрюю, що його почуття були такими ж стрімкими. Куди б я не пішла, практично завжди наштовхувалася на Олександра Володимировича, ніби випадково й не зовсім. Глибші погляди, довші розмови, раптова зацікавленість усім, що хоча б якось мене стосувалось. Я губилась, робила вигляд, що нічого не помічаю, потім почала уникати. Однак це не спинило його пристрасті, навпаки, у найнесподіваніших місцях почали з’являтися цукерки, шоколадки, іграшки, яскраві листівки. Усю цю манну небесну я демонстративно складала у великий ящик, а потім роздавала малечі. Далі справа дійшла до квітів та відвертих зізнань у коханні. Я боялася його, він боявся своїх почуттів, й обоє нічого не могли з цим зробити, до того ж, щось підозріле почали помічати всі довкола, як результат – здогадки, домисли, плітки. Вони утворювали невидиме коло, яке ось-ось мало зімкнутися, а в центрі була я. Він усе-таки витягнув мене на той танець, виволік силоміць під обстріл, неначе втрачати вже було нічого, хоча дорослий чоловік не міг не здогадуватися про наслідки цього вчинку. Уже сам танець вчителя й старшокласниці не залишився б не поміченим, але той поцілунок у кінці розірвав реальність на «до» і «після», «після» стало кошмаром. Я досі не можу зрозуміти, навіщо він це зробив, адже це стало вироком не тільки для нього, але й для дівчини, яка ніколи не гралась у кохання. Вечір завершили раніше, а вже вранці Олег Євгенійович, захлинаючись у власній слині й криках, був схожим на величезну жабу, тільки червоного кольору. – На що ви перетворюєте репутацію закладу? Посміховисько! І це у всіх на очах! Олександр Володимирович більше в нас не працював, його звільнили, хоча трохи згодом з’ясувалось, що ні, просто перевели, порадивши в категоричній формі перейти від практичних досліджень до теорії. Тетяна Сергіївна теж більше не з’являлася в інтернаті – нервовий зрив, затяжна депресія, лікування в приватній клініці, це вже мало нагадувало нерозділене кохання, тому робилося страшно. Мені оголосили бойкот, однак практично кожен бодай раз та порушив його, щоб крикнути в спину: «шалава». Я замкнулась у собі й не спускалася з горища, куди тепер навіть Сніжана майже не зазирала, натомість днями лежала в ліжку, згорнувшись клубочком, немов кошеня, бо вже не знала, хто є хто. Її врятувало диво. Спочатку в нього не повірили, потім начебто звикли до думки, хоча все одно не вірили. Просто ще не було такого, аби дорослу дівчину, уже випускницю, вдочерили, тим паче іноземці. Узагалі вся та історія нагадувала світлу й сумну казку. Після смерті єдиної дочки американське подружжя шукало порятунку в благодійності, а, допомагаючи нашому інтернату, зустрілось зі Сніжаною, яка настільки була схожа на дочку, що стала нею. Словом, справжній хеппі енд, напевно, тому наші й не вірили. Я не змогла попрощатися з подругою по-справжньому, ми навіть не поговорили. Сніжана тільки обняла наостанок і зникла, зате лишилися монстри, хоча ні, – люблячі татусі. Цікаво, коли дочка Олега Євгенійовича нарешті закінчить навчання, то кого захищатимуть її закони? У перших числах лютого пішов сніг – пухнастий і лапатий. Він кружляв у повітрі й вкривав ліс вдалині білою ковдрою, навіть здавалось, що той посміхається крізь сон від задоволення. Пес Шавко дивився на кружляння сніжинок зі своєї будки й теж починав дрімати, проте коли рипнула хвіртка, миттєво нашорошив вуха, але, упізнавши добру подругу господині, привітався, гавкнувши два рази для годиться. Марія Степанівна визирнула з вікна, радісно сплеснула в долоні й швиденько кинулася зустрічати гостю. – Лідо, оце порадувала! Скільки ж ми не бачились? Заходь-заходь швидше. Гостя обтрусила з одягу свіжий сніг і слухняно зайшла до будинку. Помітивши Ларису, привітно посміхнулася та побажала доброго здоров’я так, ніби ця жінка жила тут завжди. Не було зайвих питань і відповідей, можливо, тому одразу виникло почуття близькості. Лариса допомогла накрити стіл й залишилася скласти компанію, чого з незнайомими людьми до цього практично не робила. – Біда в мене, Маріє, – поділилася гостя одразу, звільняючи тугу, що оселилася всередині. – Що за біда? – Діти розходяться, – жінка сховала очі, намагаючись стримати сльози, – Жили-жили – і ось. – Почекай горювати, може, ще зарадити чим можна? Жінка опустила голову. – Як тут зарадиш? У них уже в кожного своє життя – нове, не заважайте, а Іванко… Він сам по собі лишився, чи що. Нещодавно приїхав погостювати, не їсть нічого, мовчить, думає все, думає, а вчора підійшов і каже: «Бабо, а я що, нікому не потрібний?» І так по-дорослому подивився – п’ятирічна дитина. Господи! Я його давай обнімати, а він знову: «Бабо, це я винен, я – поганий, от тато й мама розлучаються». Ех, потрапили б вони в ту хвилину мені під руку, розказала б я їм багато. Дитину замучили, самі вже ні на що не схожі. Ділять все щось, доводять одне одному. Де там розібратись, хто винен, хто правий? Сина не захищаю, невістку – теж, обоє винні, а дитину шкода так, що серце рветься на шмаття. Йому, бідненькому, за що? Усі три мовчали, питання зависло в повітрі, ніби відповіді й не потребувало. Хіба могла на нього існувати правильна відповідь? – Я тепер не знаю, як часто бачитиму кровинку свою, втіху єдину. Оксана із собою сина залишає, хоче до столиці податися, ніби робота є і житло якесь. Хіба наїздиться сюди? Та ще й до свекрухи? Хоча, яка я тепер їй свекруха? – Ви не переживайте так. Час пройде, рани загояться, образи забудуться, то й спілкуватися стане легше, бачитися простіше, а там хлопчик підросте й сам у всьому розбереться. Його, головне, любити треба. Жінка з вдячністю подивилася на Ларису: – Та хіба ж я його не люблю?! Серце б вийняла з грудей і йому вставила б, аби легше було з двома біль отой пережити. Марія Степанівна підтримала: – Правду дочка сказала. Дитину любити треба, тоді з Божою допомогою обійдеться все, утрясеться, залагодиться. Знаю, що важко й боляче, однак треба спокоєм та захистом дитину відігріти. – Так далеко ж сонечко моє. – А ти дзвони частіше, приїзди, до себе забирай, молися. Любов, моя мила, і не такі відстані долає, а ще сину не дай збайдужіти, бо батько має спілкуватися із сином, це ж син. Гостя кивала головою і втирала солону отруту сліз, а коли йшла, то їй уже було легше. У будинку ж ще довго думали про п’ятирічного хлопчика, у якого світ розколовся навпіл, і розкололи його ті, кого він звик любити разом, а не поодинці. * * *

Не знаю, як саме любив своїх батьків Костя – разом, поодинці й чи взагалі любив. Він ніколи не говорив про свої почуття, бо був переконаний, що справжні чоловіки цього не роблять. Його історію про розлучення батьків дізналася вже дещо пізніше від інших, таких же, як і він, безпритульних. Костя знайшов мене в брудному підвалі серед зграї голодних котів і прихистив, без жодних питань, підозр та умов. Це сталося на другий день після моєї втечі. Пам’ятаю, як відчинилися двері, почувся його голос, і всі коти, як один, дружно рвонули назустріч. Просто він іноді підгодовував їх, коли випадала нагода поділитися чимось їстівним. Дивна щедрість, а може, співчуття? Костя сам нагадував безпритульного кота, який вивчив правила життя на вулиці настільки досконало, що часом починав вірити в те, що здатен їх змінити, хоча насправді був малою її частинкою, однак лише завдяки йому я змогла протриматися там так довго. То був інший вимір міста, зазвичай його звикли не помічати, бо так дихається легше й спиться спокійніше, однак при цьому той нікуди не зникав. А куди ж могло подітися стільки безпритульних одночасно? Зникнути? Якби. Якби художнику довелося намалювати саме це обличчя міста, то на полотні обов’язково був би зображений хтось із нас – безпритульних дітей вулиці, адже діти є всюди, навіть на дні. Нас було досить для того, щоб утворювалися стихійні групи, кожна з яких мала свою територію виживання. В одну з таких груп мене й привів Костя. Жили ми в кількох підвалах, змінюючи їх періодично, аби зменшити шанси потрапити в так звану облаву. Їх влаштовували соціальні служби разом із правоохоронними органами, однак навіть у випадку, коли когось із наших затримували, це ще зовсім не означало, що той не повертався сюди ж наступного тижня. Спочатку мені ніяк не вдавалося збагнути чому? Адже в будь-якому із соціальних закладів, куди скеровували безпритульну дитину, було те, про що тут навіть мріяти не виходило: чистий одяг, справжнє ліжко, медична допомога, вчителі й психологи. Та після одного з таких повернень тринадцятилітній Петько пояснив: – Душно там, свободи не вистачає. Я шоковано оглядала брудний підвал, намагаючись віднайти там бодай натяк на справжню свободу. Вулиця давала лише її ілюзію, однак для багатьох і цього було досить. Мені пощастило, якщо можна так висловитись, адже я зустріла саме Костю. Він був у нас за головного й мав парадоксальний, як для безпритульного, кодекс честі, а в поєднанні із сильною волею і впертістю все це утворювало чіткі межі, за які нікому не дозволялося виходити, бо за ними – саме дно. Щоб вижити, ми працювали: розносили свіжу пресу, прибирали вулиці та під’їзди, мили машини, чистили взуття й переносили вантажі. Нехай це були тимчасові підробітки й оплата залежала тільки від чесного слова господаря, завдяки цьому ми почувалися людьми, тоді як решта дітей вулиці вважали нас трохи схибленими. Мені добре запам’ятався випадок із Настею Вогником. Усі її так називали за яскравий колір волосся й вогняний темперамент. І тим, і тим матінка-природа наділила дівчину аж занадто щедро, а ще вона прагнула від життя всього й одразу, проте ми все одно її любили, незважаючи на всі недоліки. Того дня Вогник повернулася збудженою, сяючи від несподіваного щастя, причиною якого був годинник – чоловічий і до непристойності дорогий. Ми намагалися здогадатись, звідки така розкіш, але коли його побачив Костя, одразу ж зблід і влаштував справжній допит. Настя вигадувала відмовки, плуталась і врешті-решт замовкла. Костя пильно подивився прямо в очі й процідив крізь зуби: – Ти його вкрала. Дівчина напряглась, а потім жбурнула годинника на підлогу. – Я не крала, не крала! Я просто взяла зайве у відгодованої морди, яка дозволяє собі припалювати сигари стодоларовими банкнотами й губиться в здогадах, куди б іще подіти ті кляті гроші. Може, скажеш, що він багато втратив? – Все одно це крадіжка. Ми не лазимо по чужих кишенях, ти ж знаєш правила. Якщо хочеться грати в такі ігри, іди звідси. Вогник обвела присутніх поглядом і зупинила його на Кості. – Піду. Вогник дасть собі раду. Бувай, праведнику! І вона зникла, востаннє труснувши гривою вогняного волосся. Ми спантеличено дивилися на злощасний годинник, а він зухвало поблискував на підлозі. Гарантії відомої марки виявилися не просто красивими обіцянками, бо після удару він лежав цілісінький, навіть скло не тріснуло. Костя підібрав його й викинув у найближче відро для сміття, однак це вже не повернуло нам нашого Вогника. Після цього ніхто не наважувався порушити цю тему, особливо при Кості, хоча всім нам бракувало Насті, навіть тому, хто про почуття не звик говорити вголос. Одного разу я цілком випадково натрапила на Костю, що з жорстокою методичністю бився головою об цегляну стіну та зціплював зуби, аби не закричати. Очевидно, Вогник значила для нього значно більше, ніж просто дівчина вулиці. Настя почала торгувати собою майже одразу, як пішла від нас. Вона була не першою й не останньою, такі були до неї й будуть після. Дешевий товар для таких же вуличних волоцюг, адже інші не входили до кола клієнтів. Я навіть згадала слова Олега Євгенійовича про те, що ми все одно опиняємося там, де й маємо бути. На дні. Нижче просто не буває, але й там живуть люди. Просять милостиню, крадуть, нюхають клей, п’ють сумнівну гидоту, курять травичку й сідають на голку – так простіше там залишатись. Можна навіть спробувати знайти сонце в місці, де його бути не може в принципі. Настю ми іноді бачили, випадково перетинаючись. Брудна, майже завжди напідпитку, вона все ще мріяла про красиве життя, а потім одного разу прийшла до нас сама й привела гостя – хлопчика років десяти-одинадцяти. – Це Паша. Він хворий. Заберіть хлопця, а? Він скоро помре, а в нас мерці непотрібні. Вогник дивилася в очі Кості, не відриваючись, навіть не кліпаючи, нам навіть на мить здалось, що перед нами колишня Вогник, потім іронічно посміхнулась. – Ти ж маєш бути милосердним. Хіба ні? Костя мовчав. – Що ж, кажуть, що мовчання – знак згоди. Так? Ну то я пішла… Бувайте. Уже коли майже вийшла, рвучко обернулась і, стримуючи сльози, прошепотіла «спасибі». У Паші був СНІД, тому він справді помирав від банального запалення легенів. Добрий хлопчик із волошковим поглядом гаснув у муках, і ніхто не міг допомогти. Та він не скаржився, говорив про смерть настільки спокійно, ну зовсім як про якусь дитячу іграшку. Костя спочатку категорично наполягав відвести хворого до лікарні, але Паша взяв його за руку і, просто так, сказав: – Я хочу померти там, де жив. Людина ж має право вибирати, де їй померти? Після цього його не чіпали, натомість намагалися полегшити страждання. Ми якось швидко прив’язалися до хлопчика, намагалися залишити найсмачніший шматочок, наносили теплих ковдр, дістали м’яку подушку й книги. Він любив читати, особливо казки. Кості якимось дивом вдалося дістати для нього знеболювальне, Паші одразу стало легше. Він помер, коли в міському парку дерева зацвітали ніжним квітом. Похованням та рештою проблем займався Костя. Не знаю, яким чином він цього домігся, але Пашу поховали так, як годиться. Звичайна могила, схожа на решту, хрест, ґратки, живі квіти. Важко було здогадатись, що тут лежить безпритульний, а не звичайна дитина. Саме на могилі хлопчика я зрозуміла, що потрібно щось зробити, щось, аби бодай спробувати вирватися туди, де небо чисте. Костя стояв поруч і ніби читав думки. – Ти б поверталася назад, Ларисо. Потрібно завершити освіту, отримати атестат, документи. Це твій шанс. – Але я повернусь у страхіття. Костя обійняв мене за плече і сказав: – Тут теж не земний рай, повір мені. Потрібно спробувати, бо людина досягає лише того, чого заслуговує. Я вірила йому, а ще знала, що свого він досягне. Таких, як він, не ламають обставини, такі не звертають увагу на низьке небо над головою, такі не зрадять собі навіть тоді, коли зрадили їх, і зрадили найближчі люди. Батьки Кості не відбували ув’язнення, скоріш за все, в очах суспільства виглядали навіть цілком пристойно, бо батько, до речі, займав непогану посаду. Драма розігралась, коли Кості виповнилося дев’ять. Банальна історія. Батько пішов із сім’ї до іншої жінки, розлучився з матір’ю, став батьком ще одного сина, от часу й не вистачило на обох одразу. Неважко здогадатись, хто мав поступитись. Мати переживала розлучення в затяжних істериках, звинувачуючи весь світ і тих, хто був поруч. Від постійних сліз, прокльонів і нарікань хотілося бігти світ за очі. Костя тікав: затримувався то в школі, то на гуртках, то в друга, потім – просто на вулиці. До цього звикли й перестали реагувати. Згодом матері пощастило, бо замість істерик вона влаштувала своє особисте життя. У другому шлюбі також народилася дитина, правда, цього разу дівчинка, однак уваги Кості все одно бракувало, та й спільної мови з вітчимом знайти так і не вдалося. От і вся історія. Матері було простіше думати, що син у батька, батькові – що в матері, й обом було простіше без зайвого нагадування про помилку юності. От тільки Костя помилкою себе не вважав, але й зайвим бути не хотів. Спочатку навідувався то в ту сім’ю, то в іншу, згодом робив це все рідше й рідше, доки відвідини не перетворилися на короткі зустрічі з формальним «як справи?». У школі з навчанням виникли проблеми, адже потрібно було встигати знаходити якийсь заробіток, однак школу Костя не кинув і складав іспити екстерном, до того ж, досить успішно. Та це й не дивно, він завжди знав, чого хоче і що для цього потрібно зробити. Через кілька десятків років потому, дивлячись якусь телевізійну передачу, в обличчі відомого політика я впізнала нашого колишнього Костю. Слухала, як він чітко відповідає на не зовсім чіткі запитання опонентів та посміхалася – чесний лицар усе так само боровся зі своїми повітряними вітряками. Мені так і не вдалося дізнатися кінець історії про Настю Вогника, однак коли я спостерігала за тим, як Костянтин Володимирович Івашко активно намагається вирішити проблему дитячої безпритульності, згадувала чомусь саме руду дівчинку, яка мріяла жити красиво.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка