Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка8/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18
* * *

Сонце десь на горизонті стікало кров’ю. Воно було велике, тому й крові було багато, багряної, але холодної. Очевидно, вона холонула одразу, як потрапляла на сніг. – Дивись, мабуть, завтра морозний день буде, та й ніч сьогоднішня теж. Ти, Ларисо, тепліше вдягнулась би, стоїш тут уже з півгодини – замерзнеш. Лариса кинула прощальний погляд на помираюче сонце й зайшла в будинок. Там було тепло й затишно, у грубці тріщали поліна, а вогонь заспокійливо малював чудернацькі напівтіні. Лариса підійшла до ялинки, зірвала цукерку, що дивом збереглася після Маринчиних відвідин, сіла у своє крісло й провалилась у дрімоту. Розбудив її неочікуваний гість. Хоча який гість? Сусід, дід Федір. На радощах він навіть прикульгувати перестав, вивалив на стіл цілу купу смакоти, що купив у дорогому супермаркеті, і посміхався над усім цим. – Ось, з Новим роком, сусідонько, і тебе, Ларисо. Здоров’я, щастя більше. Марія Степанівна здивовано роздивлялася сусіда, адже таким бачила його чи не вперше. – А в тебе, Федоре, бачу, щастя позичати можна. Той обійняв і розцілував спантеличених жінок, потім налив повні бокали шампанського, якого ніколи не пив, а тут не лишив і краплі на дні. – Я тепер знаю, дівчата, що таке – оте щастя. Не гроші, ні, не слава чи влада, дарма за ними ганяються. Знати треба, заради чого живеш чи заради кого, і все. – Видно, добре тебе, сусіде, у місті пригощали. Дід мовчки кивнув головою й змахнув зморшкуватою рукою раптову сльозу. – Не те слово, дорогі мої. Не чекав я такого подарунка від долі на старості літ, а воно, бачиш, сім’я з’явилась. Може видатись, що я дурниці плету, нехай і так, але дивлюсь я на них і себе бачу, і буду в них, навіть коли не дихатиму… І дочка, й онуки в гості мають на Різдво приїхати. Тепер мені жити треба, щоб правнученя побачити, навесні народитися має, а вже потім – як Бог дасть. – Та що ти, Федоре! Треба ж і до наступного дотягнути… правнука. Дід лише загадково кивнув головою, знаючи вже щось своє, адже був нарешті комусь потрібен. Лариса допивала своє шампанське невеликими ковтками й тішилася щастю старенького. Десь за горизонтом зникло сонце, померло, проте завтра народиться нове – таке ж велике й червоне. * * *



Це сталося одночасно. Можливо, це був збіг, хоча дехто твердить, що в цьому світі нічого не відбувається просто так. І якщо нам здається, що певна подія – сліпа випадковість, у дійсності це було заплановано задовго до того й має своє особливе значення. В інтернаті жило двоє хлопчиків. Я їх мало знала, хоча бачила, як і десятки інших дитячих облич, кожного дня. Лише коли вони почали часто навідуватися до Тетяни Сергіївни, щоб підтягнути свою англійську, дізналася про кожного більше. Обидва були однолітки, п’ять-шість років, і дуже різні в спілкуванні. Ваня потрапив сюди відносно недавно, з досить банальною історією, яка повторювалася тут чи не з кожним другим. Мати пила, батько зник, дитина залишилася непотрібною, тому й потрапила в місце, де тільки такі й живуть. Ваня багато пережив, це було помітно, але за кілька місяців відігрівся й став серед нас своїм, підкупаючи дитячою безпосередністю та щирістю. Гена був зовсім інший. Скільки себе пам’ятав, жив тут і навіть не здогадувався, хто його батьки. Від нього відмовились одразу після народження, прямо в пологовому будинку, можливо, тому він так і не навчився довіряти. Такий собі їжачок, симпатичний та колючий одночасно. Одного разу, коли за хлопцями зачинилися двері, Тетяна Сергіївна зітхнула й посміхнулась: – От, хлопців мають усиновити, й обох іноземці, тому з англійською потрібно постаратись. За кілька років життя в інтернаті я встигла зрозуміти, що процес усиновлення відбувається не одразу. Усе це вимагало багато сил, часу й терпіння. Щодо іноземців, то вони ставали батьками для таких, як ми, ще частіше, аніж громадяни нашої країни, очевидно, кинуті діти виявлялися більше потрібні чужим. Минуло кілька місяців. Була зима, проте чомусь ішов дощ, брудна вода збиралась у калюжі, віддзеркалюючи таке ж брудне небо. Ми мало виходили на вулицю й завжди ненадовго. Того дня випала рідка можливість подихати свіжим повітрям. Я стояла біля воріт і дивилася на дорогу, мокру й порожню, коли раптом на ній з’явилася постать. Жінка йшла невпевнено, її хитало з однієї сторони в іншу, ноги заплітались. Брудний одяг, опухле обличчя й п’яні очі. Вона підійшла до воріт, обхопила такими ж брудними руками ґратки й стала кликати Ваню. Хлопчик завмер на місці, а потім радісно кинувся до неї, хапаючи рученятами ті її руки, кричав: – Мамо! Мамо, ти прийшла! Жінка, схлипуючи, намагалася сконцентрувати погляд на своїй дитині. – Синочку, не їдь нікуди! Чуєш? Я тебе заберу, почекай трошки, і я заберу тебе звідси. Ваня ковтав сльози, що текли по щоках, і мовчки кивав головою. Нарешті вихователька помітила підозрілу відвідувачку й попросила піти, а якщо вона хоче, то нехай прийде пізніше – тверезою. Хлопчик усе чіплявся за руки п’яної матері й просив: – Не проганяйте її, це ж моя мама! Того самого дня я бачила ще одну жінку, тільки іншу, зовсім. Красива, гарно вдягнена, вона вийшла з машини чоловіка, довго стояла біля входу, роздивляючись вікна інтернату з німим жахом в очах, а потім швидко зайшла. Їй потрібен був директор. Олег Євгенійович зіштовхнувся з відвідувачкою в коридорі біля кабінету Тетяни Сергіївни, де я якраз поливала квіти. Жінка почала говорити, спочатку він слухав її уважно, а потім, зрозумівши, у чому річ, якось охолонув і намагався якомога швидше закінчити розмову. Жінка плакала й просила допомогти. Шість років назад вона відмовилася від новонародженого сина. Так склалося. Коханий зник одразу після новини про вагітність п’ятнадцятирічної дівчини, а батьки, шановані люди в місті, побоялись, що хтось буде паплюжити їх прізвище. Вона зламалась, не змогла опиратися тиску обставин, однак потім, усі ці роки, кожного дня думала, де її син зараз, який він, з ким. Їй підказали, що дитина виховується в нашому інтернаті. Олег Євгенійович лише розвів руками, її сина всиновлюють, а таємниця усиновлення – самі розумієте. Жінка вхопила його за руки так, що кістяшки пальців побіліли. – Заради всього святого, допоможіть! Я не зможу жити з цим далі. Невже хтось зможе полюбити його сильніше, ніж рідна матір? – Ви не хвилюйтеся так, шановна. Я справді вже нічим не можу допомогти. Та й ті, хто любить, дітей не залишають. Жінка повільно сповзла стіною на підлогу, закривши обличчя руками. Олег Євгенійович ще кілька хвилин намагався привести її до тями, а потім вибачився й попросив техпрацівницю, тьотю Клаву, приглянути за гостею. Та принесла склянку води, підняла й попід руки вивела з інтернату. На вулиці до жінки підбіг чоловік, обійняв, а потім посадив у машину. Вони поїхали, а тьотя Клава, миючи наш кабінет, час від часу шепотіла: – Не доведи, Господи, такої муки. У день усиновлення ми махали з вікон схвильованому Гені, який вирушав із новими батьками в провінційне англійське містечко, навіть не здогадуючись, що тією другою жінкою була його мати. Зате коли приїхали батьки за Ванею, весь інтернат перевернули з ніг на голову, щоб його знайти. Хлопець заліз аж на моє горище, а коли його все-таки спустили, він навідріз відмовився кудись їхати з цими людьми. Вони довго розгублено кліпали очима, гладили його по голові й обіцяли дбати та любити – як рідного сина. Проте він так і не зробив кроку назустріч, весь час повторюючи, що в нього є рідна мама, яка забере його звідси. Засмучені, іноземці поїхали ні з чим, а за Ванею більше ніхто не приходив ні того дня, ні у всі наступні роки. Видно, у його матері були куди важливіші справи. Я довго запитувала себе, чому вся ця історія закінчилася не навпаки? Так було б справедливіше. * * *

Зранку в гості прийшла Ніна, принесла великий пакет стиглих мандаринок і красиво розклала їх навколо ялинки. Лариса спостерігала за подругою з цікавістю, адже було помітно, що вона якась не така, як зазвичай. Погляд кудись углиб, розгубленість у рухах – ясно, що її щось хвилює. Лариса ні про що не запитувала, відчуваючи, що треба просто зачекати, і Ніна все розповість сама. Марія Степанівна, очевидно, теж помітила, бо лише загадково посміхалась, ніби знала щось більше, про що навіть сама Ніна ще не здогадувалась. – Слухайте, дівчата, я вас залишу ненадовго. Хочу провідати Федора Павловича, спитати, чи допомога в приготуванні до Різдва не знадобиться часом. А то що старий холостяк гостям запропонувати зможе? Треба допомогти сусіду. За нею обережно зачинилися двері, через мить на вулиці скрипнула хвіртка, й обидві жінки, не змовляючись, розсміялись. – Ларисо, я іноді думаю, що Марія Степанівна – ходячий рентген, бо все бачить наскрізь. Лариса кивнула, взявши до рук мандаринку, вдихнула її аромат і задоволено промуркотіла: – Ось тепер Новий рік справжній – мандариновий. – Їх у магазин нещодавно завезли, солодкі такі, іспанські. – Це ж треба, росла собі мандаринка десь аж у сонячній Іспанії, чиїсь руки її зривали, пакували, перевозили, щоб врешті-решт вона потрапила під нашу новорічну ялинку. Дивовижно, правда? – Я чомусь про це ніколи не думала. Лариса якось змовницьки подивилася на жінку й зауважила: – Це й не дивно. Зараз ти точно не про мандаринки думаєш. Ніна опустила очі й зніяковіла. – Я навіть не знаю, як сказати… ти сміятимешся. – По-моєму, це й не так погано. Повір мені, у світі залишилося не так багато речей, які могли б мене розсмішити. Ніна підійшла до ялинки, навіщось зняла з гілочки іграшкового ведмедика і, уважно його вивчаючи, видихнула: – Мене Сергій Петрович у театр запросив, на новорічну феєрію. Лариса таки не втримала посмішку: – Сподіваюсь, ти була розумною дівчинкою й дала згоду? – Я не знаю, не впевнена… розумієш… – От дурненька, він же хороший, таких один-два – і все. До того ж, це просто візит до театру. Ніна кивнула, потім повісила ведмедика на місце і вже серйозно спитала: – А хіба я можу давати людині надію, коли сама її не маю? – Хтозна, але ти повинна спробувати стати щасливою. Мудрі люди кажуть, що для цього жінка має бути комусь потрібна. – Але… – Слухай, давай залишимо всі «але». Та й, власне, чого це ми голови собі ламаємо на пустому місці? А раптом йдеться лишень про похід до театру? Ніна йшла додому заспокоєною, хоча хвилювання залишилось. Було відчуття, що хочеш перестрибнути провалля, щоб опинитися по той бік. Унизу – глибоко, можна зірватись, але стає легше від самої думки про те, що ти все одно на це зважився. Коли Марія Степанівна повернулась, одразу ж спитала: – Ну, і куди Сергій Петрович нашу Ніну запросив? Лариса зробила вигляд, що страшно здивувалась, а потім посміхнулась. – До театру. – Хто б сумнівався, що в нього гарний смак. Сподіваюсь, ти переконала її погодитись? Лариса не втрималась і вже розсміялась: – Аякже, не пропадати ж квиткам. Та й де ще ми такого кавалера тут знайдемо? * * *

То було моє останнє літо в таборі. Воно виявилося дощовим і кусючим. Дощі йшли часто й припинялися лише на декілька днів, а від вологи й тепла комашні розвелося більше, аніж звичайно. Ми сумно дивились у вікна на великі й маленькі бульбашки в калюжах і прагнули сонця та свободи. Дехто просто божеволів від нудьги, а я починала всерйоз думати, що все навколо плаче за нами, відчуваючи – ми тут востаннє. Актова зала та вітальні кімнати практично завжди були зайняті дітьми. У вихователів та вожатих уже пухнули голови від спроб вигадати бодай щось, чим би нас можна було зайняти в приміщенні, а ми потай тікали, змокали до нитки й час від часу шморгали носами. Однак була в тій дощовій пастці якась хвилююча близькість. Опинившись усі разом, ми були змушені спілкуватись. У ті дні багато розмовляли, мріяли, сміялись і сумували, пізнаючи одне в одному те, на що раніше не вистачало часу. Тетяна Сергіївна остаточно та безповоротно зріднилася з нами, однак те дощове літо подарувало зустріч ще з однією неймовірною людиною. Його можна було слухати годинами з відкритим ротом, зовсім не помічаючи часу. Я про Олександра Володимировича – молодого науковця в галузі соціологічних досліджень. Не знаю, що саме він вивчав, але потребував досвіду спілкування з вихованцями інтернату, а щоб швидше знайти контакт і не викликати зайвих підозр, виконував функції вчителя фізкультури й вихователя заразом. Треба сказати, що як для першого, так і для останнього в нього були всі необхідні дані. Олександр Володимирович із дитинства займався спортом настільки серйозно, що, задивляючись на його тіло, наші дівчата, починаючи з малечі і закінчуючи кухаркою тіткою Зіною, думали, що воно – ледь не втілення бога на землі, Аполлона, наприклад. Мене ж особисто приваблювали його начитаність та живий розум. Сніжана, до речі, жартома називала його «енциклопедія з м’язами», хоча при зустрічі губилась і червоніла до кінчиків вух. Правда, ці реакції були досить поширені серед усієї жіночої половини табору, адже невловима розвідка доповіла, що Олександр Володимирович до того ж іще неодружений. Той вечір був одним із тих рідкісних вечорів, коли на голову нічого не крапало, а повітря, розігріте за день сонцем, дихало теплими струменями, що піднімалися від землі. За такої нагоди в таборі одноголосно постановили нарешті запалити багаття, урочисто відкривши зміну, хоча встигли прожити там майже місяць. Святкування проходило на просторій галявині недалеко від річки. Було по-справжньому весело й гамірно, адже ми скучили за подібними святами. Ігри, конкурси, призи, музика, пісні, багаття. За всім цим було важко простежити точну кількість дітей, тому ніхто й не помітив одразу відсутність чотирьох семикласників, які вирішили влаштувати собі персональне продовження свята. Лише коли троє з них прибігли з річки збуджені й перелякані, стало ясно, що щось сталося. Хлопці плутались у словах, тому зрозуміти, що саме, довго не вдавалось. Врешті-решт виявилось, що розбишакам у якийсь момент стало нудно, і вони почали розважати одне одного самостійно. Хизуючись тим, чого не мали, вони побилися об заклад, хто з них не побоїться скупатися в річці вночі. Зрозуміли, що ця витівка – дурниця, вони одразу ж, як тільки відійшли від багаття. Було темно, хоч в око стрель, до того ж, уздовж берега росли дерева, деякі з них уже давно впали у воду, тому дно було доволі небезпечним навіть удень. Та визнавати себе боягузом не хотілося нікому, у тому числі й Колі, якому випало лізти у воду першим. Хлопці чули, як він відійшов від них, згодом сплеск води, далі – тиша. Коля не озивався й не повернувся назад. Вони ще кілька хвилин почекали, а потім вирішили бігти за допомогою до старших. Святковий настрій – як рукою зняло. Приголомшені діти мовчки дивилися на дорослих, яким у голову лізло найстрашніше. Першим зорієнтувався й почав діяти Олександр Володимирович. Він наказав старшокласникам брати палаючі головешки, розбрестися вздовж місця, де зник Коля, один від одного не відходити, залишаючись в полі зору, у воду не залазити й одразу ж повідомити, як щось помітимо. Когось одразу відправили до корпусу телефонувати рятувальникам і викликати «швидку», менших дітей організовано розвели по кімнатах, заборонивши звідти виходити. Добре пам’ятаю, як тримала вогонь перед собою, намагаючись розгледіти бодай щось у суцільній темряві, проте бачила тільки Сніжану по ліву руку й Тетяну Сергіївну справа. Просувалися ми повільно, заважали дерева, особливо ті, що впали, і частина стовбура залишилася над водою, звідти хлопці часто ловили рибу саморобними вудками. Одне з таких дерев опинилось одразу переді мною, коли я нарешті дійшла до води. Світло від вогню не давало освітити всю його довжину, тому я спинилась, вирішуючи, що робити далі, коли почула якісь дивні звуки, ніби хтось намагався втриматися на стовбурі. Я одразу ж закричала й залізла на дерево. Там, де гілки заходили у воду, встигла помітити дві дитячі руки, якими Коля тримався за одну з них, само тіло звисало над водою. Допомогти я не встигла, бо він, остаточно знесилівши, розтиснув пальці й шурхонув у воду. Треба додати, що глибина починалась одразу під берегом, хлопчик плавати добре не вмів, а тут злякався й одразу ж почав тонути. Усе сталося настільки миттєво, що роздумувати не було часу. Я інстинктивно кинулась у воду, хоча мала б здогадатись, що навряд чи зможу витягнути його самостійно, скоріш за все, потопаючий міг і мене притопити з переляку. Не знаю, чим це геройство могло закінчитись, коли б мене вчасно не відштовхнув від Колі Олександр Володимирович, обхопивши його під руки. На березі нас одразу ж оточили з усіх боків. Коля кашляв, його весь час нудило водою, зуби цокотіли від холоду. Я ж не відчувала нічого, окрім полегшення. Тієї ночі я погано спала, напевно, як і більшість у таборі. Уранці нас усіх зібрали, і ще переляканий Коля намагався подякувати за порятунок, мені – теж. Виявилось, що він побоявся заходити у воду, тому заліз на той стовбур, для сплеску жбурнув камінь, яким хлопці притискали пакети з уловом, проте сухим повертатися соромився. Коли ж стало зрозуміло, що його шукають, перелякався, зайшов на самий край стовбура й не втримався. Зараз він ніяково бурмотів вибачення, лише починаючи усвідомлювати, що свої страхи треба визнавати, а не приховувати, тоді вони, до речі, стають слабшими. Мені теж дісталось, хоча зауваження звучало якось двояко й частково сприймалось як схвалення. Напевно, саме тоді я вперше помітила той погляд. Тетяна Сергіївна дивилася на Олександра Володимировича якимись іншими очима. Я не могла зрозуміти, як саме, просто запам’ятала її очі, а ще ластовиння на носі в Миколи. З усього пережитого зрозуміла одне – вода не є підступна, але вона не вибачає зухвалості, а ще її не обдурити, не те, що людину. * * *

Уночі Ларисі наснилися море й чайки. Тепла й прозора вода набігала на пісок, а білі птахи над головою кричали про щось красиве. Прокинувшись, жінка довго дивилась, як падає сніг, та думала про сон. – Ти чого така замріяна сьогодні? Може, наснився хто? Лариса відійшла від вікна й сіла за стіл. – Наснилося те, чого в житті так жодного разу й не бачила. Старенька замислилась, розкладаючи по глиняних мисках печену картоплю зі смаженими карасиками, а потім підсумувала: – І таке буває. Надворі загавкав пес, у двері постукали, згодом почувся сміх – чоловічий та жіночий. – Ранніх гостей приймаєте? – Сергій щасливо посміхався, ніжно притримуючи Ніну під лікоть. – Ось, завіз Вам оцю пані. Маріє Степанівно, простежте за її раціоном, і щоб виспалась, а не підміняти когось у магазин побігла, а то – дитина, їй Богу. Я в боргу не залишуся. Господиня посміхнулась і запросила до столу, проте чоловік поспішав у справах, тому лише помахав на прощання всім рукою й зник, було чути тільки, як від двору від’їхала машина. – Ну що, шанувальнице мистецтва, зізнавайся тепер, які такі театри до ранку працюють? Ніна виглядала як школярка, що випадково прогуляла заняття. Лариса старанно намагалася вдати із себе сувору вчительку, ледь-ледь втримуючи посмішку. – Ми по місту гуляли. Сергій стільки чарівних краєвидів знає. – Так-так, а екскурсії вночі влаштовує, особливо для незаміжніх дівчат. Марія Степанівна теж включилась у гру й досить правдоподібно захитала головою: – Ніно, Ніно, ти хоч здогадуєшся, що порядний чоловік після такого повинен одружитись? А Сергій Петрович – ну дуже-дуже порядний. Ніна замахала руками й розсміялась: – Ага, якщо мене не підводить пам’ять, а це в старих дів часто трапляється, то я вже дуже-дуже давно як повнолітня. Господиня жартівливо посварилася пальцем: – Це його щастя, а то б по-іншому відповідав – перед законом. – Та годі вам, зовсім присоромили порядну дівчину, краще б нагодували, а то ну їх, ті ресторани. І Лариса, і Марія Степанівна посміхались, спостерігаючи, з яким апетитом Ніна їла картоплю, і не впізнавали. Всього лиш за одну ніч сталося перетворення лялечки в метелика, і якого красивого. Через півгодини, втомившись від збудженої розповіді про виставу й прогулянку, вона заснула прямо в кріслі-гойдалці, поруч з ялинкою, на яку зараз була так схожа. Бо обидві сяяли. Все-таки жінка – дивне створіння. Здається, тільки відкрий і читай, немов книжку, – а до кінця не пізнаєш, як не старайся. Лариса заплющила очі й раптом опинилася на березі неіснуючого моря, а розплющивши їх, зітхнула: «Ну от, часом самі для себе – за сімома замками загадка. І ключі розгубилися, шукай – не шукай». * * *



Кохання змінює жінку. Вона стає схожою на сонце, до якого тягнеться все живе, навіть не підозрюючи, звідки йде це світло. Мені подобалося спостерігати за Тетяною Сергіївною в ті моменти, коли поруч опинявся Олександр Володимирович. У ній мінялося все – починаючи з очей і закінчуючи дотиком пальців рук. Звичайно, вона намагалася приховувати свої почуття, контролюючи кожне слово й жест, проте це ще більше оголювало погляд, в якому можна було прочитати все без слів. Не знаю, чи помічали це інші, чи здогадувався про це сам Олександр Володимирович. Цікаво взагалі, чи відчувають це чоловіки? Для мене ж усе було ясно, особливо коли ми повернулися до інтернату. Правда, цього чоловіка не вистачало багатьом, дехто з моїх знайомих дівчат нишком плакав у подушку й писав вірші в таємних зошитах, проте наша Танюша сумувала по-справжньому. Я не бачила сліз, не чула його імені з її вуст, проте ми почали забувати, як вона посміхається, так щоб щиро й радісно. Часто бачила Тетяну Сергіївну замислену, з поглядом у нікуди, ще в неї з’явилася нова звичка: замість касет із чіткою англійською вимовою ставити музику, щось меланхолійне й сумне. У такі хвилини їй ніби робилося легше, щось вивільнялося з легкими тактами мелодій. Пам’ятаю, що тоді саме читала книгу про війну і, дивлячись на Тетяну Сергіївну, думала, що саме так виглядає жінка, яка чекає. О, вона б дочекалася свого солдата з будь-якої війни – навіть найдовшої та найстрашнішої. Але над головою, слава Богу, не свистіли снаряди, не строчили по кутках кулемети, та й Олександр Володимирович захищав Вітчизну не на передовій фронту, а десь у кабінеті наукового інституту, до того ж, міг не здогадуватись, що на нього хтось чекає. Не знаю, чи дослідження вимагало продовження, чи це було його власне бажання, але першого дзвоника, що дзвенів для мене востаннє, він раптом опинився серед учителів, усміхаючись радісно й святково. Не потрібно зайвий раз говорити, що від ще одного вчителя фізкультури всі були в захваті, це однаково стосувалось як учнів, так і вчителів. Перше, що я зробила, побачивши його, знайшла поглядом Тетяну Сергіївну. Вона усміхалася – знову.
Того листопада мені, як і Сніжані, виповнилося сімнадцять. З цієї нагоди на кухні спекли великий пиріг, у який Тетяна Сергіївна обережно вставила сімнадцять маленьких свічок, потім їх запалила. Під оплески й пісні однокласників ми зі Сніжаною на одному видиху їх загасили, а потім приймали вітання та подарунки, яких було особливо багато. Дрібнички, але ми раділи їм так щиро, по-дитячому, хоча дітьми нібито вже й не були. У ті далекі часи я довго не могла звикнути до думки, що мені вже сімнадцять, цілих сімнадцять. Усього кілька місяців – і двері інтернату відкриються, аби випустити нас уже не для щоденної прогулянки, а значно на довше. Від усвідомлення цього по спині часом починали бігати зграйки невидимих мурах і робилось якось незатишно. Ми хотіли потрапити в дорослий світ, творити своє життя самостійно, проте не знали, як це робити, а головне – не мали місця, куди б могли повернутись у разі невдалої спроби, це місце всі інші називають ще батьківським домом. У нас же лишалися тільки оці стіни, але в них повертались, щоб пригадати, побачити вчителів, а потім – знову піти у світ. Це сталося одним дощовим днем, цілком звичайним, схожим на десятки інших до нього. Більшість дівчат із нашого класу, у тому числі і я, зібралися в актовій залі, щоб підготувати танцювальний виступ, здається це був номер-підтримка нашої команди в якомусь черговому конкурсі. Хтось із дівчат узяв під чесне слово магнітофон, і ми години дві намагалися вигадати щось путяще. Не знаю, що стало пусковим механізмом, однак саме тоді я відкрила в собі танець. Це було неймовірне відчуття єдності руху й звуку, неначе тіло трансформувало музику, а я була частиною чогось більшого, аніж просто танець. Ми завершували підготовку, залишилося лише прогнати танок від початку до кінця, аби отримати загальну картинку, коли до зали увійшов Олег Євгенійович. Одразу його не помітили, і він зміг спокійно спостерігати за дійством біля дверей, і вже після завершення пісні, у повній тиші, ми почули оплески. Директор посміхався і роздавав компліменти, коли ж його погляд зупинився на мені, розвів руками на знак захоплення. Ми подякували, обговорили ще деякі деталі й розійшлися по кімнатах. Пам’ятаю, як Сніжана залізла на підвіконня й замислено так сказала: – Ні, дівчата, все-таки якось неправильно посміхається наш директор. Дівчата знизали плечима у відповідь, просто всі вже давно звикли, що Олег Євгенійович до жіночої статі небайдужий, тому завжди цікавився дівчатами, особливо старшокласницями. Жартівливі напівобійми, уважні погляди, багатозначні посмішки – ніби нічого серйозного, так, симпатія й любов до жіноцтва, проте іноді від такої посиленої любові робилося неприємно. Між собою ми називали його лисим ловеласом і віджартовувались у відповідь навіть тоді, коли цього найменше хотілось. А як же інакше? Директор був тут цар, Бог і остання інстанція в одній особі, вище просто не піднімаються. Свято пройшло яскраво, ми старались, тому танець зірвав цілий шквал оплесків, на нас дивилися десятки пар захоплених очей, здавалось, ми не сходили зі сцени, а злітали. Коли конкурс завершився, до речі, наша команда виборола перше місце, для переможців і переможених була влаштована дискотека. Втомившись від гупання музики, я вислизнула на хвилинку, щоб подихати біля відчиненого вікна, і раптом почула знайомий сміх й відчула руку в себе на талії. – А ось і моя гордість – королева танцю! Ларисо, у мене нема слів. Слухай, якщо ти не проти, давай зайдемо до мене. Я вже давно хотів поговорити стосовно твого майбутнього. Я погодилась, адже ми звикли виконувати прохання дирекції, а тут ще й серйозно, про майбутнє. Ми йшли коридором, він не припиняв сипати компліменти, а я збентежено чекала. Чекала, коли відкривався кабінет, і нічого не зрозуміла, коли замикався на ключ уже зсередини. Світло боляче різонуло очі, але Олег Євгенійович швидко увімкнув настільну лампу й вимкнув решту. – Ларисо, у мене ідея! Давай відсвяткуємо твій сьогоднішній виступ. Повір мені, він того вартий. Десь у мне тут шампанське було… бокали. Я тільки встигла здригнутися від хлопку, і вже за мить шампанське іскрилось у келихах, а я спантеличено спостерігала, як бульбашки піднімаються з дна і з легким шипінням лопаються на поверхні. – Олеже Євгенійовичу, не знаю… Він впевнено вручив мені келиха й цокнув його своїм. – За твій талант. Це ж лише шампанське. Через декілька хвилин я відчула, що може зробити лише шампанське. У голові закружляли каруселі, ноги не відчувались, і страшно хотілося спати. Олег Євгенійович щедро налив ще один келих та запропонував присісти на диван. Келиха я не взяла, проте на диван сіла. Він увесь час посміхався й чомусь прицмокував язиком. – Ларисо, ти навіть не підозрюєш, який у тобі потенціал захований, – він піднімав очі до стелі й смішно гойдав головою, – Дівчинко, ти створена для того, щоб дарувати насолоду, це – дар. Так-так, дар неба, на таке здатні лише одиниці. Повір старому дурню, я в цьому щось та тямлю. Я намагалася сконцентруватися на його словах, щоб зрозуміти, про що це він, інстинктивно відсуваючись подалі. – Олеже Євгенійовичу, спасибі, але я не розумію. – Отож, не розумієш. Ким ти плануєш стати? – Ще остаточно не вирішила. – Ти маєш танцювати. Ти ж любиш танцювати? Я знизала плечима: – Люблю, але це хіба серйозна професія? Я спершу маю навчитися себе забезпечувати. Директор загадково посміхнувся й жваво закивав головою: – Так і я ж про це. Ти маєш жити достойно, красиво. Красу повинна оточувати краса. Те, що я тобі зараз запропоную, забезпечить не просто достойне, а красиве життя. Розумієш? – Ні. – Постривай, зараз покажу один запис, тільки не дивуйся, ти ж уже доросла дівчинка. Подивися до кінця, одразу можеш не відповідати, для когось потрібен час, щоб зрозуміти. Головне – не хвилюйся, просто подивись. Я слухняно спостерігала за екраном, на якому яскраво розфарбована жінка роздягалася під те, що називалося танцем. Мене чомусь почало нудити – чи то від танцю, чи від шампанського. Я заплющила очі й попросила вимкнути. Директор поклав руку на плече так, що спітніла долоня торкалася шкіри. – Ну-ну, дівчинко, ти просто не очікувала такого. Але по суті – це лише танець. Красива жінка красиво танцює, то чому б не показати ще й красиве тіло? Тут нема чого соромитись, це, можна сказати, мистецтво. Він говорив усе впевненіше і все міцніше обнімав за плече, а я сиділа – мишеня перед удавом. – Дякую, але… але все це не для мене. Можна йти? Він різко забрав руку, посмішка сповзла, погляд похолоднішав. – Ти, Ларисо, не поспішай, не поспішай із висновками. Подумай добре. Якщо хочеш, йди, звичайно, та розказувати комусь про нашу розмову не обов’язково. Думаю, ти сама все розумієш. Я мовчки кивнула головою й так само мовчки рахувала секунди, доки двері нарешті не були відімкнуті. Миттєво проскочивши в них, я бігла коридором до людей, як біжать із безлюдного острова, от тільки мій острів був заселений, і той, хто там жив, за одну мить перетворився на монстра.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка