Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка7/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18
* * *

– Який же Новий рік без ялинки? Ларисо, подивися-но, що я на горищі знайшла. Жінка захоплено поглянула на штучну ялинку, трохи прим’яту й страшно запилену. – Красуню доведеться добряче помити! Шкода тільки, що лісом не пахне. – Думаю, що в майбутньому і з цим щось вигадають, а поки що ми можемо попросити діда Федора, щоб він із лісу соснових гілок приніс. Лариса пожвавилась: – Ви – геній, Маріє Степанівно. Давайте, я сама до лісу сходжу, тут не так уже й далеко. – Не знаю, дитино, слаба ти ще, та й до лісу одній… – Не заблукаю, не бійтеся, та й хто говорив, що ліс – це найкращі ліки. Вирішено, іду лікуватись. – Що ж, тільки одягайся краще, дитино. А я невеличку сокирку знайду, десь була в господарстві, маленька така, зручна, і торбинку. Ларисі завжди здавалось, що ліс ось тут недалечко, лише руку простягни – і торкнешся колючих сосен. Проте виявилось, що йти до нього довелося чи не півгодини, вона навіть устигла втомитись, однак від прогулянки отримала величезну втіху. Десь високо вгорі гуляв вітер, заплутувався в соснових гілках і спадав до землі дзвоном невидимих дзвіночків. Лариса попросила в сосни пробачення й різким ударом обрубала одну з нижніх гілок. Пальці почервоніли від холоду, потрібно було повертатися назад. Коли ліс уже випустив жінку зі своїх обіймів, позаду почувся шум мотора й за хвилину з’явилось авто з ялинкою на даху. За кермом сидів чоловік. Помітивши Ларису, він зменшив швидкість, а, порівнявшись, пройшовся поглядом із голови до п’ят. Лариса продовжувала йти мовчки, даючи зрозуміти, що на випадкові знайомства не розраховує, проте чоловіка це не зупинило, і він заговорив. – І що робить така красунечка сама в лісі? Часом не проліски шукає? А то я б допоміг. Жінка продовжувала йти мовчки, жодного разу не озирнувшись. Незнайомець не відступав. – Ти диви, яка неговірка. Мама заборонила з незнайомцями розмовляти? А ти не бійся, я добрий дядечко. Лариса спинилась, пильно подивилася на чоловіка й холодно відповіла: – От і їхав би добрий дядечко додому, ялинку діткам відвіз. Чоловік спантеличено забігав очима: – А ти не відьма часом? Додому ще встигну, а заразом таку кралю підвезу, це часу багато не займе. Покатаємось, солоденька? Лариса посміхнулась, якось хижо оголивши зуби, граційно підійшла до машини і, витягнувши з торбинки сокиру, прошепотіла: – А зі смертю покататися не хочеш? – Ти що!!! Ти… Ти що патякаєш, шльондро? Почекай, зараз я навчу хороших манер. Незнайомець рвонув ручку дверей і вискочив із машини, міцний, вищий на дві голови. Лариса не ворухнулась, лише міцніше стисла сокирку: – Навчили без тебе. Боюсь, що нового не розкажеш. – А це ми ще зараз побачимо. Чоловік зробив крок назустріч. Повітря стало густим, ніби хтось натягнув невидиму тятиву, ще крок – і вона обірветься. Позаду почувся тріск гілок, обоє озирнулися на звук. До них ішов чоловік у спецодязі. Він чемно привітався, представився працівником лісового господарства, обвівши поглядом ялинку на даху машини, попросив пред’явити документи. Водій плюнув, сів за кермо й без жодного слова рвонув із місця. Коли машина зникла за поворотом, Лариса нарешті змогла розтиснути пальці, сокирка глухо пірнула в сніг. Лісник підняв її, оглянувши зрубану гілочку сосни, протягнув назад. – Не губіть, вона ще знадобиться. Лариса кивнула й повільно сіла на сніг. – Ну от, доведеться тепер Вас додому доставити, жіночко. До речі, Вашого обличчя щось я не пригадую. Ви не тутешня? Якими вітрами в наші краї занесло? Лариса вдячно сперлася на міцне плече: – Далекими… і холодними. Увечері Ларису колотило, баба Маруся відпоювала її своїми чаями і весь час бурчала. Забігла Ніна і, дізнавшись про пригоду, читала нотації ледь не півгодини. Лариса погоджувалася та кивала головою, а потім грайливо посміхнулась: – Слухай, зате який лісник мене провів додому. Справжній чоловік, а їх, повір мені, не так багато лишилось. Можна сказати, вимираючий вид. Ніна здивовано поглянула на Ларису й замовкла на півслові. – Так-так, подруго моя. Тому завтра із самого ранку йдемо до лісу. – Це ще для чого? Невже сьогодні мало нагулялась? – По-перше, у тебе ялинка є? От, нема. А по-друге, справжні чоловіки на дорозі не валяються, щоб їх наліво-направо роздавати. Ні, вам познайомитися потрібно, а я вже місця вивчила. Ніна закліпала своїми великими очима, від чого вони одразу стали схожі на дитячі, потім весело розсміялась: – Та ну тебе! Скажеш таке. Лариса впевнено закивала головою: – Так-так, мила моя. Заразом і Марію Степанівну із собою прихопимо – в якості сек’юріті. * * *

Пам’ятаю, що того року осінь була по-особливому затишна. Вітер ганяв по двору опале листя й останнє, ще тепле проміння, а ми часто виходили гуляти, а на горище забиралися, лише коли великі краплі дощу барабанили у вікна, ніби просили, щоб їх впустили погрітися. Коли ж до мого тринадцятиріччя залишилося кілька днів, одного ранку на простирадлі я помітила темно-червоні плями крові. Спочатку перелякано застигла над ними, а потім швиденько, щоб ніхто не встиг помітити, застелила ліжко і втекла до своєї схованки. Там, обхопивши руками коліна, довго сиділа, дивилася на небо за вікном і нічого не бачила перед собою. Зміни, що сталися з моїм тілом останнім часом, важко було не помітити, однак я виявилася до цього не готовою. Несподіваний страх скував всі думки, я не знала що робити із собою новою й хотіла повернути час назад, до маленької дівчинки, якій не потрібно носити бюстгалтер та відмічати хрестиком менструальний цикл у календарі. Тим паче, що дорослі мало розмовляли з нами на ці теми, скоріш, ми інформували одне одного самостійно, домислюючи те, чого не могли знати точно. Серед дівчат мого класу тих, хто вже став дівчиною в повному значенні цього слова, було мало, та й то вони лише таємниче посміхались із цього приводу. От і виходило, що я опинилася сам на сам зі своїм перетворенням. Говорити про це комусь було соромно. Що сказати, кому? Якби можна було просидіти на цьому горищі до кінця життя, то я б воліла там і лишитись. Невідомо, чим би все це закінчилось, але за мною прийшла Сніжана. З першого погляду стало ясно, що емоції переповнюють її та ось-ось прорвуться назовні. – Ларисо, ти чого тут сидиш? Тебе Ірина Іванівна шукає. Ми їй сказали, що в тебе місячні, вона має допомогти. Я перелякано замотала головою й категорично відмовилася спускатися. – Не хочу, не потрібна мені нічия допомога. – Ларисо Кошова! Дівчата, де Лариса з двадцять четвертої? – Її Сніжана має привести. Голоси доносилися все ближче, тому Сніжана взяла мене за руку й примусила спуститися силоміць. А Ірина Іванівна, побачивши мій переляк, посміхнулась, обняла за плечі й прошепотіла на вушко: – Вітаю, ти тепер дівчина й можеш цим пишатися. А зараз ходімо до медичної частини. Я слухняно пішла за нею. Влітку наступного року ми знову поїхала відпочивати в табір, де на нас чекали знайомства з новими вожатими. Однак серед них було й знайоме обличчя, яке встигло для багатьох стати рідним. Танюша, тобто Тетяна Сергіївна, щасливо сміялася, міцно обнімаючи кожного й дивуючись тому, як ми виросли та змінились. Побачивши мене, вона з хвилину захоплено оглядала з голови до ніг, а потім посміхнулась: – Тебе просто не впізнати, Ларисо! Ти стала справжньою красунею. Я ніяково ховала очі, адже вже встигла, як і всі інші, звикнути до перетворення, тому такої бурхливої реакції не очікувала, а ще не знала, радіти цьому чи ні. – Ларисо, ти розквітла. – Та ну, подорослішала та й годі. – Нічого, зачекай трошки, і ти сама все зрозумієш. Дійсно, довго чекати не довелось. У таборі, окрім звичайного розпорядку з фізичними зарядками, сніданками, обідами, прибиранням та іншими обов’язками, відбувались і невеличкі свята у формі розважально-виховних заходів. Їх влаштовували знову ж таки студенти, розраховуючи на потрібну оцінку в заліковій книжці. Серед різноманітних конкурсів проводились і конкурси краси. Більшість дівчаток просто спали й бачили отримати довгоочікуваний титул МІС. Мені ж подобалося лише спостерігати за цим дійством, про участь я навіть не замислювалась, а з часом узагалі почала ставитися до цього скептично. Адже в аналогічних конкурсах серед хлопців оцінювалася насамперед ціла низка характеристик, а вже потім зверталась увага на фізичні дані, та й то це стосувалося швидше підготовки, аніж вроди як такої. Зате якщо мова заходила про дівчат, складалося враження, що все навпаки. Достатньо було бути коштовною прикрасою, і нікого не хвилювало, що всередині вона могла виявитися фальшивкою. Того разу організатори конкурсу вперше звернулися до мене з пропозицією стати його учасницею. Спершу я тільки розгублено покліпала очима, а потім відмовилась, мовляв, скоріш за все, королеви з мене не вийде. Зате Сніжана бігала довкола ледь не три дні поспіль, намагаючись переконати в протилежному. Коли всі аргументи й доводи вичерпались, вона викинула останній, на її думку, козир: – А ти знаєш, що королева буде танцювати з переможцем серед хлопців? Я тільки знизала плечима: – Тим паче, мені там нема чого робити. – Як? Ти ж ще жодного разу не танцювала з хлопцем. – Ото ж бо й воно. – Ларисо, як же ти не розумієш, що першим стане не просто хтось, а справжній хлопець? – Я все прекрасно розумію. Слухай, давай закриємо цю тему. Сніжана безнадійно махнула рукою й покрутила пальцем біля скроні, однак моє рішення змінити не змогла. Це зробила інша людина, вірніше, навіть декілька. Серед потенціальних претенденток на перемогу була Валя, старша на два роки й значно досвідченіша в подібних речах. Саме її ім’я найчастіше називали у своїх прогнозах вчителі, вихователі та інтернатівці. Сама ж вона була настільки переконана в перемозі, що демонстративно ігнорувала інших конкурсанток або співчутливо зітхала їм услід. Того дня наші шляхи пересіклися. Я чергувала в їдальні, накриваючи та прибираючи зі столів. Саме обідали старші класи, і я спиною відчула, що на мене дивляться. Озирнувшись, зрозуміла, що Валя та її група підтримки розмовляють про мою можливу участь у конкурсі. Котрась із дівчат так і сказала, що мені пропонували спробувати себе, на що Валя голосно розсміялась: – Це щоб зеківка стала першою міс? Не смішіть мене! Я відвернулась, намагаючись не чути їх сміх. Знову стало боляче, захотілося довести, що я несу відповідальність лише за себе, а ніяк не за інших людей, навіть якщо ті інші – власні батьки. Після обіду список учасниць побільшав на одну людину: там з’явилося моє ім’я. Від радості Сніжана ледь не задушила мене в обіймах, а більшість однокласників та просто знайомих, на диво, підтримали мою кандидатуру. Правда, вже увечері, закутавшись у ковдру, я жалкувала, що піддалася першому імпульсу та встряла в цю історію. Більш-менш заспокоїлась, коли Тетяна Сергіївна, побажавши нам доброї ночі, затрималася біля мого ліжка й тихенько прошепотіла: «Молодчина». Уночі снилися сходи. Вони вели кудись високо-високо вгору. Було важко підніматися по них, більш того, не хотілося цього робити, але я продовжувала йти. Коли ж здалося, що нарешті досягнула вершини, виявилось, що насправді я впала вниз. * * *

Мороз із самого ранку розмалював дивними візерунками всі вікна в будинку. Хоча, можливо, він зробив це і вночі, от тільки чи можна створити подібне в повній темряві? Лариса притулила чоло до холодного скла й подумала, що таке можливо, адже ж малювали картини повністю сліпі люди, а зрячі тільки захоплено розводили руками. До Нового року лишався один день, тому настав час прикрасити ялинку й ті гілки, що принесла вчора з лісу. Неприємний холодок пройшовся спиною, але Лариса відігнала спогади подалі, як звикла це робити вже давно. У гості прийшла Ніна, і вони вдвох відшукали на горищі запилений ящик із новорічними прикрасами, що вже кілька років зустрічали Новий рік саме там, тому встигли забути, як це – творити свято. Може, тому так радісно виблискували в жіночих руках, а згодом і на густих гілках ялинки. Марія Степанівна з посмішкою спостерігала, як дві дорослі жінки з дитячим захопленням милувалися прикрашеною ялинкою. – Ну от, залишилося лише цукерки розвісити. – Маріє Степанівно, але ж у домі дітей нема. Старенька сумно зітхнула: – Може, саме тому він і такий старий. А цукерки на ялинку завжди син вішав, навіть коли подорослішав. Говорив, що лише з ними вона по-справжньому казкова. Жінки перезирнулись і, не змовляючись, принесли цілий пакет із цукерками, голки й нитки. Коли ж усе це солодке добро висіло на найпочесніших місцях, задоволено кивнули головами: – Ну от, тепер і справді казкова. Раптом на вулиці загавкав собака, а через хвилину у дверях з’явилася чоловіча постать, від якої одразу ж війнуло лісом. Лариса посміхнулась і сплеснула в долоні: – А ми до Вас самі думали навідатись. Чоловік обтрусив рештки снігу з хутряної шапки й посміхнувся, від чого сірі очі раптом стали теплими. – А я Вас штрафувати прийшов он за ті гілочки. А якщо серйозно, то дізнатися, як здоров’я. Надто Ви вже вчора втомлено виглядали. Марія Степанівна закивала головою: – Правильно-правильно, за ними стежити й стежити, самій мені вже не під силу. А Ви роздягайтеся, зараз чай пити будемо, заразом і відігрієтесь, а то сьогодні мороз розходився не на жарт. Через півгодини всі сиділи за круглим столом і голосно сміялися. Суворий, часом навіть жорстокий у роботі, Сергій Петрович виявився дуже простим і відкритим у спілкуванні, а ще вмів сміятися так, що втриматися від посмішки не вдавалося. – А я Вам, Ніно, все-таки ялинку особисто принесу. – А не шкода з лісу нести? – А хто Вам сказав, що я з лісу принесу? З магазину, штучну. А Лариса гілками поділиться, щоб пахло хвоєю. Тими, що, можна сказати, відвоювала із сокирою в руках. Усі дружно засміялись і не почули, як до будинку увійшов дід Федір, стурбований і весь у дрібних сніжинках. – Здрастуйте, зі святом усіх! Я теє… машину побачив біля воріт. Ваша? Лариса багатозначно штовхнула Ніну в бік: – А кавалер з авто. Та пирхнула чаєм й опустила очі в підлогу. – Моя машина. Може, заважає, то я зараз віджену. – Та ні, синку. У мене прохання, виручи старого, відвези в місто. А то щось з автобусами тими, не ходять цілий день, а мене чекають. Я заплачу. Марія Степанівна оживилась: – А куди це Ви, сусіде, зібралися під Новий рік? Старенький розгублено посміхнувся й знітився: – До дочки з онуками. Гостинців купив, вони хоч і дорослі, та який дід без гостинців. Сергій відставив чашку вбік та встав з-за столу. – За такою справою готовий хоч у Москву везти на горбі, не то що на машині. Не хвилюйтесь, Федоре Павловичу, довезу як президента. А зараз, прекрасні дами, дозвольте Ваші ручки. Заходьте до нас, тільки не по одній і без сокир. Коли двері зачинилися, Марія Степанівна задумливо зітхнула: – Гарний чоловік, добрий. Лариса змовницьки подивилася на схвильовану Ніну: – І неодружений, до речі. Ніна раптом стала серйозною й замовкла, згадавши іншого, уже з обручкою. * * *

Переможцем конкурсу серед хлопців став десятикласник. У принципі, цього й варто було очікувати, адже Деню було важко не любити. Усі в інтернаті, навіть учителі, називали його саме Деня, згадуючи повне ім’я лише тоді, коли цього вимагала офіційність ситуації. Було в ньому щось, що притягувало людей, справа навіть не у фізичній привабливості чи інтелектуальних здібностях, хоча й те, й інше було присутнє на всі сто відсотків. Коли я дивилася на нього, іноді намагалась уявити, що могли б відчути батьки, якщо отримали б можливість побачили сина зараз. Складно до кінця пояснити, але чомусь саме серед хлопців набагато частіше зустрічалися ті, хто міг би стати прикладом чи зразком для юнаків, що виховувались у нормальних сім’ях. Звичайно, було й навпаки, однак із дівчатами… У дівчат був зовсім інший світ, часом непередбачуваний і химерний. Скоріш за все, жіноча природа – це, насамперед, емоція, а тут вони викривлялися настільки, що вже важко було зрозуміти, де біле, а де чорне. Інтриги, плітки, прагнення самоствердитися за рахунок приниження іншої, втрата відчуття межі, безпорадність і порятунок у нікотині, алкоголі чи навіть наркотиках. Це стосувалося не всіх, слава Богу, однак все одно знаходитися серед такого було, ой, як непросто. Перемога Дені ситуацію лише ускладнила, і звичайний конкурс краси перестав бути просто грою. Я добре пам’ятаю той день. У ньому було багато літа й сонця, а в небі неначе хтось розлив блакитну фарбу, забувши намалювати хоча б одну хмаринку. Наш учитель фізкультури, Іван Васильович, організував групу для збирання яблук. Одне стареньке подружжя, що жило в сусідньому селі, дозволило обірвати кілька яблунь білого наливу зі свого саду. Окрім Івана Васильовича, нас супроводжували Тетяна Сергіївна і ще дві студентки. Групу зібрали в основному з представників середніх та старших класів. Похід тривав у мирній атмосфері доти, доки вже біля річки до нас не приєдналося кілька десятикласників, серед них і Деня. Немов від єдиного помаху чарівної палички, з дівчатами відбулося справжнє перетворення. Вони пожвавішали, очі заблищали, на щоках з’явився легкий рум’янець, а поглядів у Денисів бік несила було перелічити. Тетяна Сергіївна багатозначно посміхнулась і підморгнула, мовляв, не лови ґав. Однак я навмисне плелась у самому кінці, весь час мовчала й напускала страхітливо серйозний вираз на обличчя. Натомість Валентина зробила все можливе, аби не втратити нагоди звернути на себе увагу. Вона грайливо зав’язала кінчики футболки на животі й весь час намагалася не випасти з поля зору потрібного «об’єкта», жартувала та сміялася без упину, правда, посмішка сповзла, коли ми підійшли до мосту. Справа в тому, що річку доводилося переходити в місці, де була збудована дамба. Вода в ній вирувала й пінилась, міст же був старенький, біля протилежного берега місцями мав прогалини між дерев’яними дошками. Хлопці досить швидко опинилися по той бік, дівчата цього робити не поспішали, а наважилися лише тоді, коли ті почали підстраховувати й тримали за руку на проміжку, де було особливо страшно. Важко було не здогадатися, на чию допомогу розраховувала Валентина, коли вкладала свою руку в міцну долоню Дениса. Довгий погляд із-під вій і посмішка в знак вдячності. Автори жіночих романів могли б пишатися потенційною героїнею зваблення. Я йшла майже останньою, однак руку допомоги простягнув мені також Денис. Своєї ж я так і не подала, промовивши, що впораюся сама, що й зробила, перестрибнувши прогалину, під якою вирувала вода. За це отримала болючого стусана в спину від Сніжани, після чого взагалі почала ігнорувати Дениса, зосередившись на тому, заради чого, власне, все це й затіялось, – на яблуках. Великі, соковиті, налиті сонцем до переситу вмиті дощами, вони мали смак літа. Хлопці залізли на верхні гілки й обривали їх просто з дерева, дівчата захоплено споглядали цей процес і роздавали поради. У результаті я мала два повні кошики яблук, а дехто не назбирав й одного, зате коли все це добро прийшов час нести назад, мені виявилося найтяжче. Швидко втомлюючись, я часто спинялась, щоб перевести подих, тому вже точно не могла йти в перших рядах. Сніжану цей факт засмутив, і, допомагаючи мені, вона весь час бурчала щось собі під ніс. Уже при виході із села раптом чиїсь сильні руки підхопили кошик, а я почула: – Сподіваюсь, що цього разу мені дозволять допомогти. Піднявши очі, наштовхнулася на відкриту посмішку й погляд такого ж кольору, як небо в нас над головами. Відповісти мені не дала Сніжана, котра заторохкотіла зі швидкістю, мабуть, сто слів на хвилину, коли дякувала за допомогу, згодом примудрилася відстати, залишивши нас удвох, ще й показала язика обуреній Валентині. Ми йшли поруч, він говорив про яблука, музику та кіно. Це виходила так природно й ненав’язливо, що я не помітила, як приєдналася до розмови, а на мосту вже спокійно прийняла допомогу. Повернувшись до табору, ми зібралися біля кухні, де яблука в нас приймала тітка Зіна, наш головний кухар. Поглянувши на мої кошики, вона посміхнулась і похвалила за старанність. Зате десь за спиною почувся вже знайомий дівочий голос: – Ви кілька їй залиште, для передачі батькам – у в’язницю. Удар був продуманий і розраховувався, перш за все, на Дениса, що стояв поруч. Чекати на продовження я не стала, розвернулася й пішла до корпусу, не озираючись. У день проведення конкурсу всі хвилювались, навіть глядачі та вчителі, можливо, тому я мало що пам’ятаю, тільки напруження. У фіналі на перше місце претендували одразу дві учасниці з однаковою кількістю балів – Валентина і я. Оскільки Денис все-таки був один, а всі можливі конкурси й завдання вичерпались, хтось знайшов вихід, мовляв, нехай він сам й обере переможницю. От тільки щоб це не виглядало образливо, Деня мав це зробити із зав’язаними очима, по одному дотику до руки. Першою свою руку простягнула Валя, потім він торкнувся моєї… Той танок усе-таки став нашим і моїм першим. Не знаю, що відчув під час останнього випробування Денис, але насамкінець танцю нахилився й прошепотів на вухо: – Я радий, що королева – ти. Уже увечері майже всі дівчата з групи зібралися в кімнаті, щоб привітати й приміряти корону переможниці – звичайну іграшкову корону Я слухала зітхання й посміхалась, з боку це виглядало дещо чудернацьки. Сама нагорода була несуттєвою, головне, що я змогла довести, що я – це я, не більше й не менше, а не навішений кимось ярлик. Тоді ще не знала, що позбавившись одного, отримала інший. З Денисом ми стали близькі. Ні, це не було кохання, скоріше, відчуття спорідненості. Він закінчив інтернат з відзнакою й пішов навчатися на дипломата-міжнародника. Наші шляхи більше не перетиналися, однак я й без цього знаю, що він ним став на всі сто відсотків. Просто є такі люди – справжні. Їх мало, але вони є. * * *

Свято розлилося в повітрі, як із перевернутої чашки гарячий шоколад, таке ж солодке й гіркувате на смак. Прихід Нового року відчувався навіть тут, що здавалося дивним, адже в будинку старий телевізор мовчав уже кілька останніх років, і господиня накрила його мереживною хусточкою власного виробництва. Тому ніяких новорічних реклам, вогників, привітань президента, навіть радіо забули увімкнути, проте все навколо чомусь видавалося зовсім іншим, аніж у звичайні будні. Хотілося посміхатися просто так, без особливих причин. Лариса готувала салат «Олів’є» і щось тихенько наспівувала про темний-темний ліс. Марія Степанівна чаклувала над рештою святкових страв, у тому числі й пісних, і кожного разу посміхалась, коли дивилася на свою гостю. Жінка змінилась. Хвороба не пішла, ні. Просто вона почала жити з нею, саме жити. Часом мовчала, іноді подовгу дивилася в одну точку, багато писала й була дуже далеко звідси в такі хвилини. Біль, що ховався в минулому, звільнився і ставав гострим, мов лезо ножа, але це було все одно краще, аніж якщо він би там залишився, адже така його кількість могла розірвати людину зсередини, залишивши самі уламки. Головне, що Лариса почала сприймати теперішнє, час знову зрушив із місця, а сьогодні мав початися новий його відлік на ще один рік. – Допомога потрібна? – Ніна стояла на порозі й посміхалася розгублено, ніби заблукала або намагалась утекти від свята в пустих стінах. – Аякже, дочко. Тут роботи стільки, що додому тільки в наступному році потрапиш. Роздягайся швиденько й до столу, хліб будеш різати, чоловіка ж не маємо. Однак Ніна цього так і не встигла зробити. Знову загавкав собака, у кімнаті вже знайомо запахло лісом, а від підлоги до стелі прокотився чоловічий сміх. Сергій Петрович вбрався Дідом Морозом і допитувався, чи всі дівчата в цьому домі протягом року поводили себе добре, бо інакше подарунків не бачити їм, як власних вух. Проте виявилось, що всі подарунки дістались одній дівчинці, і вона їх заслужила по-справжньому. Будинок з її появою помолодшав, мабуть, не на один десяток років, а з ялинки знайшлося кому зривати цукерки. Лариса схвильовано дивилася на симпатичне дівчатко й не могла повірити, що ця дитина могла й не зустріти цей Новий рік. Маринка старанно розказувала віршики, поглядаючи то на маму, то на тата, співала пісеньку про все той же темний ліс, вдячно розкланювалася під час аплодисментів, а потім тихенько підійшла до Лариси, взяла за руку, серйозно так зазирнула в очі й прошепотіла: «Спасибі за життя». Новий рік зустріли шампанським і сміхом. Він виявився несподівано світлим для кожного, хто сидів за столом, може, просто тому, що вони зустріли його разом. * * *



Мав початися ще один навчальний рік, ми повернулися до інтернату, правда, вже іншими – старшими і більш дорослими. У тому листопаді мені мало виповнитися чотирнадцять. Іноді, коли я залишалася сама на горищі, дивлячись у низьке осіннє небо, думала, що чекає на мене за цими стінами, чого хочу, яка я? У відповідь воно мовчало, так само, як мовчала тиша всередині мене, переконуючи, що відповіді ще знайдуться. Першого вересня із самого ранку йшов дощ, тому проведення урочистої лінійки перенесли до актової зали. Там було душно й не вистачало світла, на обличчі в кожного можна було прочитати: скоріше б це все закінчилось, щоб розбрестися по класах, а потім і по кімнатах. Я терпляче чекала, доки не помітила серед учителів нове обличчя, хоча ж яке воно було нове, просто в цих стінах Тетяну Сергіївну ми бачили вперше. Радості не було меж, хотілося стрибати й обнімати всіх, хто опинявся поруч. Не пам’ятаю, щоб ми колись ще комусь так раділи. Після того, як пролунав нарешті дзвоник, уже в перші секунди Тетяну Сергіївну оточило щільне коло дітей, у якому кожен хотів стати якомога ближче. Усі сміялись, щось кричали й висували припущення. Вона ж лише щасливо посміхалась: – Я буду тут працювати, ще встигну вам набриднути. А зараз швиденько по кабінетах, вас уже там чекають. Ми ще довго шушукались одне з одним, обговорюючи новину, коли двері нашого класу відчинились і в них увійшла Тетяна Сергіївна, обвела всіх нас поглядом і розвела руками: – Ну що ж, познайомтеся зі своїм новим класним керівником. У кімнаті зависла тиша, а потім усе вибухнуло від радісного крику. У подібне щастя ми довго не могли до кінця повірити, здавалось, вона зникне так само раптово, як і з’явилась. Але Тетяна Сергіївна продовжувала стояти перед нами й посміхалася так, як могла робити це лише вона. Уже після уроків, проходячи повз кабінет директора, я випадково почула, як Олег Євгенійович вітав молоду колегу, попереджаючи, що з нами буде несолодко. Я запам’ятала її слова тоді: «Я знаю це так само, як і те, що тут моє справжнє місце». Це була правда. Гола, чиста, відверта, та яка завгодно, але це дійсно було так. Дивлячись на таких, як вона, починаєш вірити, що слова про покликання – не пустий звук чи вигадки диваків. Напевно, тільки ті, хто зміг знайти «своє місце», і живуть по-справжньому, а не пишуть чернетку з чийогось життя. Мені навіть видалось, що якщо янголи дорослішають, то перетворюються на людей світла, схожих на нашого нового класного керівника. Тетяна Сергіївна була старшою від нас на якісь вісім років, не мала педагогічного стажу й досвіду роботи, але творила дива. Якось інтуїтивно відчувала нас, ставала близькою, але ніколи не переступала межу, за якою вчитель переставав бути вчителем. Вона знаходила ключ навіть до найважчих, за плечима яких були постійні втечі, вулиця, недитячі ігри. На них не мали впливу вчителі з довжелезним списком відзнак, а до неї вони тягнулись, тому на мить зупинялись у сумнівах перед наступною спробою втечі. Ці вагання були найголовнішим, адже хтось із них колись міг залишитись, повіривши, що в кращому світі знайдеться місце й для нього. Не знаю чому, але ми вірили, незважаючи на те, що чули ці ж самі слова неодноразово з вуст інших учителів. Тетяна Сергіївна повторювала їх без особливого надриву, пафосу, потоків сліз та хапання за серце, робила це просто й звично, а всередині з’являлася не знана досі впевненість, що саме так і буде. Через кілька місяців ми вже не могли уявити свого життя без нашої Танюші, людини світла чи янгола в минулому.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка