Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка6/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
* * *

Пам’ятаю, як одного разу я забралася аж на горище інтернату. Там було невеличке вікно, мені сподобалося дивитися на землю звідти. Можливо, це була й не висота пташиного польоту, проте дуже хотілось у це вірити. Драбину й люк на горище завалили ящиками з різним мотлохом, здебільшого старими матрацами, майже такими, який був колись у мене. Ніхто з дітей не здогадувався, що між ящиками можна було пробратися й знайти таємний хід, а техпрацівниці та вихователі залишили його поза увагою. Так я й знайшла свою схованку, де могла залишатися на самоті, хай і не так довго, як хотілось, адже мою відсутність могли помітити, однак навіть півгодини було справжньою розкішшю. Незважаючи на внутрішню самотність вихованців, побути на самоті було практично неможливо, тим паче взимку. Улітку ще якось простіше, можна було заховатись у якомусь віддаленому куточку подвір’я, наприклад, у кущах бузку. Зараз навіть голі, вони утворювали нетрі, густі й непролазні, а весною все це мало розцвісти. У той день, обережно спустившись із горища, щоб ніхто не помітив, у коридорі я випадково почула розмову двох дівчат, що навчалися в одному класі зі мною й навіть мешкали в сусідній кімнаті. – У двадцять четверту поселили новеньку. З нею ще всіх не знайомили, тільки тих, хто живе в кімнаті. Ірина Сергіївна ніяк не може знайти нашу кралю. – Це ти про Лариску? – Про кого ж ще? Така горда, бо думає, що найвродливіша! – Та ну, чудна трохи та й годі. – Не кажи. Бачила, як вона сидить днями й дивиться на всіх звисока. Теж мені, королева! А в самої обоє батьків у тюрязі сидять. – Правда? – Отож. А вона корчить із себе невідомо кого. ЗЕКІВКА! Кінця розмови я вже не дослухала, сльози підступили до горла й не давали дихати. Від образи хотілося підбігти й вдарити, прокричати, що я не така, проте натомість я тихенько прослизнула у свою двадцять четверту, впала на ліжко й лише там розплакалась, уже в подушку. Усередині пекло, ніби хтось кинув пригоршню жару й роздмухує його, щоб з’явився вогонь. Я ридала, доки вистачило сил, поступово затихла й лише тихенько схлипувала, здригаючись усім тілом. Раптом поруч почула такі самі глухі зітхання й підвела голову. Це ліжко було порожнім досить довго, майже із самого мого приїзду, що часом навіть радувало, адже таким чином інші дві дівчинки були відгороджені ним від мене чи навпаки. А тут хтось плаче на ньому. Це була новенька, її звали Сніжана, хоча навіть натяку на холод у ній не було. Золотаве волосся її робило, скоріше, схожою на маленьке курча або жовту кульбабку навесні. Вона так само підвела очі, якось злякано подивилася на мене й знову заховала обличчя в подушку. Я не втрималась і запитала: – Ти чого? Вона, проковтнувши сльози, прошепотіла: – А ти чого? Жодна з нас на питання так і не відповіла, але плакати вдвох було вже нецікаво, і ми відірвалися від своїх подушок. – У тебе очі червоні, – втішила я. – У тебе теж, – констатувала сусідка. Я запропонувала піти вмитися до ванної кімнати, вона погодилась і попросила показати, де та знаходиться. З тієї миті в мене з’явилася нарешті тут близька людина. Так почалася наша дружба. Уже через півгодини ми сиділи на ліжках одна навпроти іншої й розповідали кожна свою історію, спочатку поверхово, проте пізніше знали одна про одну практично все. Сніжана потрапила до інтернату вперше, як і я, їй було одинадцять років, як і мені, і навіть дні народження в нас були одного дня – першого листопада. Однак на цьому наша схожість закінчувалась, оскільки всі ці роки вона жила в сім’ї, тільки справжній, де мама пекла святкові торти, тато брав із собою на риболовлю і вчив їздити на велосипеді. Усе було так, як і має бути в дитинстві, до одного страшного дня, що розмежував життя на «до» і «після». Вони всі втрьох переходили дорогу у визначеному для цього місці, коли п’яний водій на шаленій швидкості скерував машину прямо на пішоходів. Основний удар прийняв на себе тато, інстинктивно затуливши собою свою сім’ю, тому й помер миттєво, прямо на чорно-білій смузі пішохідного переходу. Маму намагалися врятувати в реанімації, однак не встигли – відкрилася внутрішня кровотеча. Сніжана практично не постраждала, якщо можна, звичайно, так сказати. Там, у лікарні, вперше усвідомивши, що батьків нема, вона запитувала, не знаючи в кого, чому залишилась. Сиділа на ліжку біля вікна, розхитувалась, немов маятник годинника, і чекала, що ось-ось на лікарняному подвір’ї з’являться тато й мама, помахають їй рукою й нанесуть купу смачного й корисного, як робили це завжди до того, як… Водій тієї машини вижив, назавтра був тверезий, як скло, і переляканий, однак це вже не могло повернути Сніжані батьків. Від пережитого бабусю паралізувало, а дідусь почав бачити те, чого інші не бачили, тому й потрапив у психіатричне відділення. Ось і вийшло, що Сніжана опинилася сам на сам зі своїм болем, і коли симпатична молода дівчина, що працювала психологом при лікарні, попросила його намалювати, то отримала альбомний аркуш, старанно затушований чорною фарбою. Такого кольору був тепер її світ. Коли ж я розповіла свою історію, Сніжана замовкла й мовчала весь день, відмовляючись говорити навіть зі мною. І лише пізно вночі, коли сусідки вже спали, тихенько спитала: – Невже таке буває? Я кивнула. Очевидно, вона була надто дитиною, щоб допустити бодай на мить, що у світі існує таке. – Цей світ – неправильний. Невдовзі я привела подругу до своєї схованки, і тепер ми удвох дивилися на землю з висоти пташиного польоту. Часом приносили сюди сховані цукерки, печиво, вмощувалися на старих матрацах, затягнутих нами сюди, і розмовляли. Розмовляли про інтернат, дітей, вихователів, погоду, прочитану книгу й побачений сон, часом сміялись, іноді сумували, просто мовчали, але робили все це вже удвох. * * *

Останнім часом у Лариси з’явилася нова розвага. Коли раніше жінка практично нікуди не виходила, то зараз, після поїздки до міста, часто відвідувала крамницю в центрі села. Для Ніни то також був знаковий день, вона знайшла в собі сили жити далі й працювати. Господар магазину був нетутешній, проте Ніну знав добре і з радістю повернув їй місце продавця. Вона працювала через день, покупців зазвичай було небагато, а то й узагалі не було, тому Ніна сумувала серед поличок з яскравими етикетками, ось і запрошувала час від часу Ларису скласти їй компанію. Останнє значно спростило життя Марії Степанівни, адже тепер вона писала списки потрібних продуктів, а купувала їх Лариса. У магазині було прохолодно, пахло солоною рибою й шоколадом. Для Лариси поставили стілець у кутку, так, що покупці могли побувати в магазині й навіть її не помітити. Вона вже могла спокійно дивитися на людські обличчя. Деякі з них викликали зацікавленість, деякі ж говорили за свого власника майже все, інші ж нагадували невдало змайстровану маску. Незабаром Лариса знала в обличчя практично всіх жителів села, хоча й не була знайома ближче. Ніна ж відпускала товар і вислуховувала кожного. Люди ділилися радістю й бідою, хоча про перше завжди чути було приємніше. Більшість клієнтів були старенькі люди, може, тому й радості в них були такі прості: вдалося дістати якийсь особливий сорт квітки, дзвонили діти, мають провідати на канікулах онуки. Лариса слухала й розуміла, що всі ці дрібнички і є справжньою цінністю, а все решта – суєта-суєт. От тільки щоб прийти до усвідомлення цього, потрібно було прожити довге життя. У середу випав сніг, освіживши знову біле простирадло. До Нового року залишалося менше ніж десять днів, тому можна було сподіватись, що він долежить до свята. Лариса сиділа у своїй схованці, роздивляючись ялинкові прикраси, що завезли для сезонного продажу. Раптом хтось підійшов і, схопивши руку, міцно її стис у своїх теплих долонях. То була тітка Дуся. З очей безупинно текли сльози, та вона навіть не намагалася їх стримати. – Дякую за онучку. Якби не Ви, Господи не доведи, що могло статися. Маринка вже майже оговталася після операції, лікарі запевняють, що прокляту хворобу вдалося зупинити. Та це ж ще не все! Коля поїхав до Каті та дочки в Київ, знайшов там роботу, він же в мене столяр – золоті руки, та головне, що оковитої в рот не бере. Я до кінця життя молитимуся за тебе, дочко, нехай здоров’я пошле міцного. – Такого в мене вже не буде, краще – за прощення гріхів помоліться. Старенька розгублено витерла сльози: – А хіба ти, дитино, не свята? – Ні, грішна. * * *



Тієї весни бузок розцвів так шалено, що все навкруги потонуло в хмільному ароматі, від чого в небо злетіли не тільки птахи, але й люди. Усе сталося швидко й несподівано. Був сонячний день. Сонця було так багато, що майже всі мешканці інтернату висипали на подвір’я, щоб відігрітись. Верхній одяг уже був непотрібний, і дітвора ганяла, мов окрилена. Ми зі Сніжаною теж залишили свою запилену схованку на горищі й пірнули в бузкові нетрі. Там можна було шукати квіточки з непарними пелюстками, щоб загадати бажання і з’їсти щасливу знахідку. Бузок був гіркуватий на смак, однак це не зупиняло наші мрії, тільки ось потрібну кількість пелюсточків знайти в той день ніяк не вдавалось, тому ми просто сіли на лаві й заходилися гойдати ногами. Поруч із нами грався Андрій. Він мріяв стати пілотом або конструктором літаків, тому майстрував авіамоделі, правда, поки що тільки паперові, а потім випробовував їх, запускаючи з вікна другого поверху. Того разу, після завершення планового польоту, він спустився до нас на подвір’я й вирішив запустити літак із землі, а піднявши очі, помітив її. – Дивіться! Леська Іванова на дах вилізла! Усі, немов по команді, підняли голови вгору. Дівчина стояла на самому краєчку, здавалось, пальці ніг висять у повітрі. Діти заверещали, вихователі схопилися за голови, і тільки фізик, Петро Васильович, щодуху кинувся до будинку, однак не встиг. Леся розкинула руки, як це роблять птахи, щоб злетіти, міцно заплющила очі й полетіла, от тільки вниз. Глухий удар, тиша, потім крики дітей та дорослих. До тіла першими підбігли вчителі, загородивши її собою. Нас не підпустили близько, однак і без цього з’явилося відчуття, що знімається невдалий фільм жахів. Хтось побіг за медсестрою, хтось – викликати «швидку». Вона приїхала, на диво, швидко, лікарі в білих халатах швидко поклали Лесю на ноші, занесли в машину й одразу ж поїхали геть, голосно завиваючи сиреною. Андрій затис у долонях свій паперовий літак і прошепотів: – Значить, у лікарню повезли, а не в морг. Сніжана штовхнула його в бік: – Не верзи дурниць. Вихователі, ніби прокинувшись, суворо наказали розходитися по кімнатах, де навіщось почали перераховувати вихованців, неначе думали, що комусь таки вдалося полетіти звідси. Нас трусило, було страшно й хотілося говорити, говорити, щоб упевнитись, що те саме бачили й решта. За стінами ще довго було чути глухе бубоніння, ми в десятий раз переповідали одне й те саме. Особливо не спали спокійно тієї ночі старшокласники, які знали дівчину-птаха ближче. Наступного дня ми дізналися, що Леся в реанімації. Вона не приходила до тями два дні, а коли повернулася свідомість, єдине, що зробила, попросила перевести її до іншого інтернату, якомога далі від нашого. Олег Євгенійович ходив сірий і злий, хоча цього було й варто очікувати, оскільки за подібне по голівці точно не погладять. На позачергових зборах, що відбулися в актовій залі, він кричав на Ніну Сергіївну, виховательку, що відповідала в той день за Лесину групу, так, що було чутно навіть на першому поверсі. Вона ж плакала й пила заспокійливе. Старшокласники, особливо дівчата, почали якось косо дивитись у бік директора й при нагоді навіть не віталися. Врешті-решт, пригоду вдалося так-сяк зам’яти, в основному дякуючи Богу, адже Леся вижила, правда, до інтернату не повернулась, тому про справжні причини того польоту залишалося тільки здогадуватись. Тривалий час за нами наглядали з підвищеною пильністю, усі мали чітко дотримуватися режиму й бути весь час на очах, а про відсутність попереджати завчасно, тому наша схованка на горищі пустувала, а ми змушені були шукати притулку в бузкових кущах. Звичайно, висоти там не було, однак сонце й свіже повітря це частково компенсували. Коли ж ішли дощі, доводилося ховатись у приміщенні з рештою дітей, однак і тут ми знайшли вихід, перешіптуючись між собою пізно вночі, коли сусідки вже міцно спали.
Після хмільної весни настало спекотне літо, і я вперше поїхала до санаторію. Вихованці інтернату відпочивали тут щороку, тому дехто знав навколишні місця значно краще, аніж місцеві мешканці. Таких умов, як в інтернаті, там не було, зате шумів ліс, а зовсім поруч протікала невеличка річка. У кімнати нас поселили в значно більшій кількості, подекуди навіть доходило до 12 – 13 ліжок. Вони стояли довгими рядами, немов у казармах, власне, окрім них, там не було інших меблів, та для вдало проведених канікул наявність п’ятизіркового готелю зовсім не обов’язкова. Паралельно з нашими вихователями на час літнього відпочинку практику проходили студенти педагогічних інститутів. Хлопців серед них не було, зате молоді дівчата з усіх сил намагалися створити для нас тут казку, ну і, звичайно, захистити практику на «відмінно», правда, останнє було не головне. З перших днів спілкування ми одразу ж відчули, що були для них особливими. Так-так, вони ще не встигли звикнути до слова «мама» з вуст чужої дитини, тому перший час губилися й ніяковіли, намагаючись хоча б частково відповідати цьому поняттю, особливо коли йшлося про малечу. Згодом вони пізнали нас ближче, а ми – їх, тому літо якось непомітно стало спільним. У тих днях було різне: сварки й веселі свята, прогулянки та втечі на свободу, образи й відчуття сім’ї чи чогось наближеного до неї. Ми, як і решта звичайних дітей, мріяли відчути волю, тому з дотриманням режиму виникали проблеми. Хлопці весь час тікали ловити рибу до річки і, ясна річ, купалися в ній без нагляду дорослих, мало думаючи, чим це може закінчитись. Зате про можливі наслідки такої свободи добре знали вожаті, дівчата нас постійно перераховували, виявивши недостачу, починали пошуки, але, знайшовши одних, помічали, що зникли інші. Лише увечері, коли вікно нагадувало велике сліпе око, вони проходили по кімнатах, щоб перевірити остаточну нашу кількість. Я й Сніжана особливо любили ці вечори, та й решта – також, адже переважна більшість дітей тоді вперше почули казки. Казки читали нам на ніч, і ми з німим захватом вирушали в незвіданий до цього світ. Комусь може видатися дивним, однак казки любили навіть значно старші діти, напевно, тому, що без казки дитинство не може бути справжнім. Таню, вірніше, Тетяну Сергіївну, ми полюбили за те, що розповідала казки вона краще за всіх, а ще, навіть коли й карала, то говорила, що ми хороші, просто даний вчинок неправильний. У неї були великі очі й красиві теплі руки, біля них вдавалося відігрітись, робилося спокійно та затишно, з’являлося відчуття захисту й любові. Напевно, вона встигла по-справжньому до нас прив’язатись, бо після завершення практики писала довгі листи, де згадувала всіх по іменах. Танюша (ми так її між собою називали) вивчала іноземні мови, тому часом вживала незрозумілі для нас англійські слова, пояснюючи їх значення. Ми хапали їх на льоту і вживали в щоденних розмовах, що з боку, напевно, виглядало дещо смішно. Дехто навіть твердо вирішив стати перекладачем, хоча дуже не любив уроки іноземної мови в інтернаті. Літо минуло, залишивши по собі яскраві враження й застарілі укуси комарів по всьому тілу. Коли ми повернулися до інтернату, то навіть по-своєму зраділи і в перший же день втекли на горище, щоб перевірити, чи все там лишилося без змін. Потім була осінь. Нам зі Сніжаною виповнилося дванадцять. На Новий рік усі знову чекали появи Діда Мороза, а ми одягли все ті ж костюми сніжинок, кружляли навколо святково вбраної ялинки та співали пісень. У різдвяний вечір на вікні я запалила невеличку свічечку й прочитала молитву, правда, жодної не знала, тому склала свою. Я просила в Бога, щоб маленькому янголу було добре там, на небі. Цього разу всередині боліло менше, а я поступово звикала до життя в інтернаті. Хоча він так і не став для мене по-справжньому домом, тут я почувала себе значно спокійніше, намагаючись стерти з пам’яті майже все, що стосувалося колишнього життя. * * *

До Нового року залишалося все менше часу, і здавалось, що навіть люди починають посміхатись якось по-іншому, не так, як робили це впродовж року. Решта світу готувалася до свята з більшим розмахом, проте й тут відчувалося незвичне пожвавлення. У магазині, наприклад, роботи побільшало, тому часом навіть доводилося допомагати Ніні відпускати товари. Ще Лариса дедалі частіше почала помічати незнайомі машини, що їхали в напрямку лісу, а звідти повертались із зеленими красунями в кузові чи на даху. Жінка щоразу, проводжаючи поглядом чергову ялинку, з гіркотою думала, що це навіть схоже не на крадіжку, а на викрадення. Адже для лісу ці деревця – живі істоти, тому він тужить за кожною, тим паче, що, на відміну від людей, ялинки ще ніколи не поверталися після пережитого назад. Марія Степанівна втішала, мовляв, вони подарують справжню радість якійсь малечі, а Лариса намагалась у це вірити, бо тільки так ця драма могла мати бодай якийсь сенс. До свята господиня вирішила прибрати оселю й заходилася мити, чистити, прати. Лариса допомагала й отримувала від процесу неймовірне задоволення, неначе цей Новий рік мав стати особливим, а може, їй просто теж захотілося чистоти. Того дня вони прали постіль. Лариса розвішувала білосніжні простирадла, хукаючи на пальці, що замерзали на морозі й відмовлялися слухатись. Шавко мирно споглядав за цим дійством із будки, і в собачих очах білизна перетворювалася на вітрила далеких кораблів, принаймні, пес думав, що саме так вони й мають виглядати. Раптом на їх вулиці почувся автомобільний гул, що в цих місцях траплялося нечасто, хіба що напередодні свят. Діти приїздили до батьків, привозили онуків, до когось навідувалися старі друзі чи далекі родичі. От тільки ця машина їхала підозріло повільно, а коли порівнялась із подвір’ям, узагалі зупинилась. Шавко в момент залишив палубу корабля і, вискочивши з будки, заходився голосно гавкати. Жінка завмерла, відчуваючи, як ноги повільно підкошуються й стають невагомими. Хвіртка скрипнула, у двір зайшла незнайома жінка. На гавкіт вірного охоронця з хати визирнула господиня й спитала, чим може допомогти. – Ми шукаємо Федора Павловича Хоменка. Ви б не могли підказати, як до нього дістатись? – Ви проїхали, треба назад повернутись, та недалеко, на три двори. У нього ворота зелені такі та яблунь багато. – Дякую. З наступаючим Вас! Шавко ще погавкав, але потім замовк, трохи постояв і поліз назад у будку – мріяти про далекі кораблі. Лариса глибоко вдихнула в легені морозне повітря й різко видихнула вже з полегшенням – це не до неї. Увечері прийшов привид діда Федора, вірніше це був дід, але сам на себе не схожий. Мовчки зайшов, мовчки сів за стіл, сидів так із хвилину, а потім спитав, чи нема чого випити. Марія Степанівна, відчувши, що щось не так, обережно поставила біля нього пляшку. Випивши одразу склянку, дід обхопив голову руками. – Федоре, що сталося? Хто то був? Старенький підняв очі, примружив їх і прошепотів: – Дочка. Марія Степанівна здивовано сплеснула в долоні. – Чия дочка? – Моя. Господиня розгублено опустилася на стілець поруч, налила чарчину й собі, потім спитала: – Так у тебе ж дітей начебто не було. Ти ж… усе життя бідкався, що сиротою на старості літ лишився. Дід, випивши налиту господинею чарку, видихнув: – Виявилось, що ні. Дочка в мене є і двоє онуків, навіть правнученя має народитись. Марія Степанівна, наливши чарку, цього разу випила її сама. – Така штука, сусідко, життя. Стільки літ землю топтав і не знав. – Так, де ж вона… як же вона… а матір? – По молодості було. Сказано, молоді-зелені, у любов погрались, розсварилися та й розбіглись. Я до Москви подався на будови, потім по Україні покидало, доки сюди й не закинуло. Вона ж одразу про вагітність не зізналась, а потім вже й не знала, де шукати. Ти бач, скільки часу минуло, а дочка, як захотіла, то й знайшла, казала, що зверталася кудись, на передачі якісь писала, допомогли добрі люди. Світ тісний, сусідонько, ой, тісний. – А дочка точно… Дід Федір грізно грюкнув кулаком об стіл, так, що пляшка підскочила й дрібно задзеленчала. – Моя! Я що, кров свою не впізнаю?! Коли дід пішов, Марія Степанівна ще довго блукала по хаті, брала щось до рук і одразу ж розгублено клала назад. Врешті-решт сіла на ліжко й зітхнула: – Господи Боже мій, чого на світі тільки не буває. Діти не можуть бути нічиїми, бо це ж діти. Не знаю, хто це сказав і за яких обставин, проте кожен вихованець інтернату понад усе хотів у це вірити. Пам’ятаю, як одного разу до мене підійшов Ван, темношкірий хлопець із надзвичайно гострим розумом, правда, усі ми називали його просто Ванею. Він тоді сказав одну річ, яка настільки мене здивувала, що я ще довго ходила під враженням. – Ти хоча б знаєш, хто твої батьки. Чесно кажучи, я була переконана, що простіше й легше їх узагалі не знати, аніж знати такими, і вже набагато пізніше зрозуміла, що не все так просто. Людині необхідно знати своє коріння, хто вона, звідки, бо інакше пізнати себе й прийняти до кінця – не вийде, як би не старався. А таких, як Ван, залишених без жодних даних, було серед нас чимало. Напевно, колись, ставши дорослішими й мудрішими, вони теж шукали біологічних батьків, навіть за умови, що могли виховуватись іншими людьми – новими, але не кровними батьками. До інтернату приходили люди, що прагнули стати для якогось щасливчика справжньою сім’єю. Таке рішення давалось однаково непросто, навіть коли причини були різними. Більшість вистраждали це бажання, втративши останню надію народити власну дитину, хоча траплялися й ті, хто їх мав, а пізнавши любов до своєї дитини, не міг залишитись осторонь чужих. З’являлися й випадкові люди, з мотивами, зрозумілими лише їм самим. Я не мріяла про нових батьків, занадто живими були спогади про рідних по крові, тому й довіритися комусь не поспішала. Жила, як жила, – нічия. До того ж, не могла сприйняти сам процес вибору, у ньому було щось безглузде, навіть жорстоке, це чимось нагадувало вибір потрібного товару в магазині. Ми знаходилися вже в середніх групах, тому подібних відвідувачів приймали рідше, аніж малеча. Бажаючих взяти вже, як то кажуть, практично сформований екземпляр, було мало, тому що ризик більший, наслідки нібито могли бути менш прогнозованими. Якщо ж потенційні батьки таки знаходились, дітей зазвичай збирали в ігровій кімнаті, де за нами й спостерігали, обираючи свого. Дехто хотів зробити це непомітно, тоді все відбувалося на вулиці під час прогулянок, проте їх присутність все одно помічалась, ми це відчували якимось незрозумілим чином. Звичайно, тринадцятирічні діти вже не бігли в обійми до незнайомої людини зі словом «мама», проте воно застигало вже зі знаком питання в погляді. Навіть сьогодні робиться моторошно, коли згадуються ті дитячі очі, вони пронизували, як рентген, от тільки знімок робився з душі або серця. Не знаю, що відчували в такі моменти дорослі, однак це було страшно, хоча ще страшніше було усвідомлювати, що й цього разу приходили не за тобою, ти так і лишився нічиїм. Нічиїх був цілий інтернат. Сніжана після таких відвідин завжди плакала не тому, що її не обрали, просто знову і знову згадувала своїх батьків, яких ніхто замінити вже не міг. Тієї весни шанс стати чиєюсь випав Лізі, нашій сусідці по кімнаті. Вона була тут уже третій рік, а до того жила з батьками-наркоманами, які в прямому сенсі згнили в неї на очах. Коли вона розповідала про це, ми завжди з жахом затуляли вуха, а Ліза при всьому цьому змогла залишитися настільки дитиною, що часом просто дивувала. Її віра в чудеса, добрих фей і подібну фантастику перемагала все, навіть страшний досвід минулого. Вона всюди носилася з ляльками, яким шила симпатичні рожеві сукні з рюшиками й мереживом, а ще чомусь була переконана, що їй обов’язково пощастить і вона знайде нову сім’ю. І дійсно, її вибрали. Це було забезпечене подружжя, якому для завершеної картинки стандартного щастя не вистачало тільки дитини, і Ліза з її ляльками в рожевих сукнях потрапила в яблучко. Коли ми прощались, вона плакала й кожній із нас говорила, що наступною стане вона, і головне, у це вірила. Ми ще довго махали руками услід дорогій іномарці, на якій наша Ліза поїхала у своє нове життя. Перші тижні сумували, ходили повз пусте ліжко й потай зітхали, хоча все одно раділи за неї. А потім, одного дощового дня, вона повернулась, вірніше, її повернули. Привезли все на тій же дорогій машині з безкінечними «вибачте, ми виявилися не готовими до подібної відповідальності». Пам’ятаю, як голосно кричала в коридорі Світлана Петрівна: – Ви ж не товар у магазин повертаєте! Це ж дитина! Лізу ми не впізнали, це була не вона, а якась нова, незнайома дівчина. Вона не розповідала казки про добрих фей, не малювала гномиків у зошиті, не шила рожеві сукні, а всі ляльки викинула у вікно. Ми дивилися на неї й нишком ковтали сльози, неначе зрадили кожну з нас, а потім чемно сказали: «вибачте». З Лізою довго працював психолог, вихователі та вчителі були по-особливому ласкавими, однак знадобилося кілька довгих місяців, аби вона вперше подивилася навколо більш-менш усвідомлено. Поступово Ліза відійшла, проте ляльки на її ліжку вже ніколи не сиділи рівними рядочками, вона перестала вірити й довіряти, вже не чекала на нових тата й маму й була переконана, що на них просто не заслуговує. А ті люди, напевно, продовжували дозрівати, не усвідомлюючи, що накоїли насправді. Дітей не можна зраджувати, бо це діти.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка