Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка2/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
* * *

До школи я пішла із запізненням на рік, очевидно, взагалі могла не піти, однак якісь незнайомі тіточки, соціальна служба чи що, довго й переконливо розповідали моїм батькам про втрату батьківських прав та ще про якісь обов’язки перед дитиною. Я так і не зрозуміла, якій дитині та що вони були винні, однак чи то тіточки виявилися настільки переконливими, чи то магнітні бурі на сонці вплинули, у що я, до речі, вірю більше, однак батько з матір’ю раптом вирішили віддати мене до школи. Приготування тривали один день. У знайомих мені дістали вже поношену шкільну форму й ранець з олівцем, що посміхався. До сукні я звикала довго, так само, як довго намагалася зрозуміти, як же дівчата їх носять. Єдине радувало, що відтепер вона була моя і я була схожа в ній на решту школярок. Ранець сподобався одразу, не дивлячись на те, що був заважкий і мені час від часу доводилося зупинятися, знімати його з онімілих плечей і переводити подих. Однак думаю, що заважкий був би кожен, адже я була схожа на соломинку – таку ж худу й слабеньку Матір зекономила на пляшці й купила кілька сіреньких зошитів, чим шокувала настільки, що я боялася їх одразу брати до рук. Однак над усе вразив «Буквар» – перша справжня книжка, на яку я не могла надивитися. Я довго гортала його з якимось особливим таїнством, літер, правда, не розуміла, хоча деякі з першокласників уже знали ледь не весь алфавіт ще до того, як уперше переступили поріг школи. Першого вересня школярі йшли з величезними букетами квітів, здавалося навіть, що йшли не вони, а букети, поруч – зворушені батьки. У мене букета не було, та й мати затрималася хвилин на п’ять, а потім зникла святкувати таку подію. Я перелякано оглядала все довкола й тулилася до стіни, бо школи боялась. Після мого вітряного будинку вона видалася чимось неймовірно великим, просторим і гамірним. У ній довелося звикати до людей, адже вони були всюди – діти, підлітки, дорослі, такі різні й упевнені в собі, на відміну від дикого звірятка, яке вигнали з нірки й кинули в самісінький центр натовпу. Цим звірятком була я. Однокласники одразу зрозуміли, що я найкраща мішень для насмішок, жартів і кепкування, найпростіший спосіб самоствердитися. Просто вони були дітьми, що вже вчаться грати в дорослі ігри. Я не знала, як захиститися, тому почала ховатися й тут. На першому поверсі, де розміщалася початкова школа, знайшла комірчину, невеличку й темну, бо в ній навіть не було вікна, справжня тобі нірка для звірятка. У ній стояв ящик із крейдою, яку я час від часу нишком гризла, щоб притупити відчуття голоду, швабри, віники, ганчірки, таблиці, зламані лінійки і ще купа непотрібних речей. Як тільки лунав дзвоник на перерву, я стрімголов мчала туди, залазила подалі, аж за відра, і вже звідти спостерігала, як по шкільних коридорах з одного кінця в інший бігало дитинство, яке намагалися зробити дисциплінованим суворі вчителі. Іноді я думала, що їм доводиться бути такими, іноді здавалось, що вони такими й були. Прибиральниці спочатку виганяли мене зі схованки віником, потім звикли, а одна з них, баба Мотя, навіть почала мене нишком підгодовувати, приносячи щось зі шкільної їдальні. У неї були широкі долоні, що пахли мокрою підлогою. Вона мала онука мого віку, але десь так далеко, що жодного разу не бачила, тому сумувала, а іноді навіть нишком плакала від самотності. Від неї ж і тікала в школу, щоб допомагати молодим мити коридори, подовгу дивилася на дитячу біганину й посміхалась. Її посмішка нагадувала окрайчик щастя, зовсім маленький і навіть чужий, але без нього життя здавалося таким пустим, що краще померти. Я швидко звикла до неї, навіть називала бабусею, а вона ніжно гладила моє немите волосся й шепотіла: «Красунечка». Хоча всі інші діти називали мене монстром і малювали образливі карикатури на шкільних партах, дошці й навіть у себе в зошитах. Звичайно, я вірила їм, надто вже переконливими видавалися ті портретики. Перша вчителька, Ніна Іванівна, теж була пенсіонеркою, однак для неї ми не були окрайчиком щастя, а скоріше тим, з чим доводилося миритися. Вона працювала, щоб заробити більше, а може, за інерцією, просто звикла, навіть до того, що не подобалося. Уваги на мене вона звертала мало, хіба що іноді, і то сприймала як потенційну загрозу її бездоганній репутації перед адміністрацією школи. Ну що ви! Такий педагог! З найвищою категорією, з колосальним досвідом, у нього не буває помилок і прорахунків, тим паче занедбаних дітей. Лише одного разу вона побачила в мені маленьку людину й сказали дуже розумні слова: «Вчись, дитинко. Це єдиний шанс вирватися з болота. Вчись». Що за болото малося на увазі, я тоді не зрозуміла, а от слова «вчись» і «шанс» запам’ятала дуже добре. Тому й вчилась, старанно й самовіддано, під лайки й бійки батьків, під танець вітру в темних кімнатах із павутинням над головою, на подертому й холодному матраці, з недогарком свічки, а пізніше – з кишеньковим ліхтариком, який подарувала баба Мотя. І тоді вірила, що втримаю шанс у своїх руках, обов’язково втримаю. * * *

– Маріє Степанівно, у мене онука народилася! Радість така, що словами не передати, – весело щебетала на подвір’ї сусідка. Навіть пес Шавко здивовано підняв вуха, намагаючись зрозуміти, чого ця Василівна так розкричалася. – От і добре. Нехай Бог пошле дитині здоров’я міцного та долі світлої. – Дякую, Маріє Степанівно, ой дякую. Я увечері тебе покличу, щоб онуку замочити. А зараз те… невістка хвилюється, щось із молоком не те. Допомогти можеш? – Аякже, допомогти спробуємо. Йди-но до хати, сусідонько, я дещо передам, а ще молитовку запишу, вона й маляті, й мамі допоможе. – Я пройдуся, Маріє Степанівно. – Добре, доню, одягнися тільки тепліше, сьогодні надвечір, либонь, сніг буде. Лариса взяла теплу вовняну хустку, в яку можна було загорнутися аж до п’ят, і вийшла надвір. Повітря було звичайним, небо – теж. Невже справді може піти сніг? Вона вже забула, що це таке – ловити сніжинки й дивитися, як вони зникають на долоні. Ще мить назад вони кружляли десь аж під куполом неба, а зараз лишили вологий слід, краплинку, схожу на сльозу. Лариса непомітно дійшла до копанки й довго дивилася у воду. Вона навіть на вигляд здавалася холодною, бо аж занадто прозора, такої влітку не побачиш. Скоро тут, напевно, буде крига, і по копанці можна буде ходити… ходити по воді. Жінка обперлася об стовбур і притулилася обличчям до холодної кори. Верба заснула. Цікаво, а деревам узимку сняться сни? Сняться. Адже сплять вони так довго, невже без снів? Раптово накотив вітер, стукнув у старий стовбур, і верба заскрипіла спросоння, неначе дитина заплакала – та, яка щойно з’явилася на світ. Лариса тихенько заспівала вербі колискову, так, як дитині. Кажуть, що діти ростуть, коли сплять, а немовлятам потрібно рости. Цікаво, а про що сни в них? * * *



Уперше я відкрила любов у собі в дев’ять років. До того я не знала, що це таке. Мене не любили, я – теж. Однак того маленького янгола не полюбити було неможливо. От тільки я була переконана, що це – загублений янгол. Адже не міг же він впасти в моє пекло свідомо? Точно, загубився, а дороги назад одразу не знайшов, тому й встигла полюбити його дівчинка, яка не знала, що таке любов. Матір вагітною була страшна, з неї можна було писати портрети Баби Яги й інших казкових чудовиськ. Вона ніколи особливо не стежила за собою, а зараз узагалі зробилася брудна й кругла, мов величезна надувна куля або гора. Я довго не могла зрозуміти, що з нею, і чомусь думала, що мати захворіла. Може, тому було особливо страшно, коли батько бив її у великий живіт і кричав: «Нагуляла, шалава! Не моє воно». Мати ж навіть не намагалася захищатись, тільки лаялася з якимось особливим натхненням. Одного разу в школі хтось крикнув мені в спину: «Твоя мати байстря нагуляла! А ти така, як вона». Я ковтала гіркі сльози образи у своїй комірчині і все повторювала, що я не така, навіть до кінця не розуміючи, у чому звинувачують мою матір. Мені просто хотілося вірити, що я ніколи не буду на неї схожа. – Чого плачеш, красунечко? Не слухай ти їх. Чорні думки бувають у чорних душею, а ти – чиста, тому не плач. Я кивала головою й понад усе на світі хотіла вірити у свою чистоту. Пам’ятаю, була глибока осінь, а в той день із самого ранку раптом пішов сніг. Для нього ще було зарано, але там, нагорі, хтось вирішив, що саме час. Дітвора радісно кружляла надворі, нагадуючи танець перших сніжинок, і навіть дорослі посміхалися. Це вже потім я зрозуміла, що зі сніжинками на землю спустився янгол, а тоді страшенно злякалась, думаючи, що моя мати помирає. Коли повернулася зі школи, то вже на подвір’ї почула її крик. Так кричать радше поранені звірі, на людський він був зовсім не схожий. Я заклякла на місці й спочатку навіть боялася дихати. Думала, що батько вбиває матір і треба негайно когось покликати, от тільки кого? Обережно відчинивши двері, я зайшла навшпиньки до будинку й аж на кухні побачила матір, що качалася в калюжі з бруду та крові. Батька поруч не було. Я кинулася до неї, намагаючись заспокоїти, давала випити води, однак вона лише відмахувалась і кричала, що вб’є. Кого й за що, я так і не зрозуміла. Не знаю, скільки пройшло часу, доки в мене вже не лишилося сил слухати ці волання, і я кинулася бігти до будинку, що посміхався. Тітка Люда зраділа, думаючи, що я прийшла за черговим пиріжком, але вже в наступну хвилину намагалася допитатись, що сталося. Я нічого не могла пояснити, бо слова стрибали й тікали кудись. Єдине, про що можна було здогадатись із моєї балаканини, – з матір’ю біда. Тітка Люда негайно викликала «швидку» й поспішила за мною. Коли ми забігли в дім, почули пронизливий плач. То плакало щось маленьке, синювато-рожеве на підлозі між ногами в матері. – Господи, Світлано, ти народила! Тітка кинулася до дитини, обережно взяла на руки й довго намагалася знайти бодай щось віддалено чисте, а потім зняла із себе фартух і загорнула малечу в нього. Мати лаялась, мовляв, чого ту тітку сюди занесло, просила випити. Приїхала «швидка», люди в білих халатах оглянули новонароджену, перев’язали та перерізали пуповину, а потім наказали п’яній матері збиратися до лікарні. На що вона скрутила величезну дулю й повідомила, що народила без них, то й далі обійдеться. Її ще деякий час переконували, а потім, упевнившись, що з дитиною все гаразд, махнули рукою. – Ваше право, матусю, – бовкнув лікар і грізно грюкнув дверима. Тітка Люда перехрестила дитину, пообіцяла принести пелюшок й одягу, що лишилися від сина, і піднесла те крихітне створіння до мене: – Привітайся із сестричкою. – Вона схожа на янгола. – Це і є справжній маленький янгол.
Сестру назвали Світланою, уже точно не пам’ятаю, хто запропонував саме це ім’я, однак, здавалось, що його вигадали спеціально для неї. З її появою навіть у будинку стало світліше, правда, лише для мене, оскільки на батьків поява янгола ніяк не вплинула. Вони, як і раніше, напивалися із самого ранку, потім влаштовували театр, де йшла одна й та сама трагікомедія. Я знала її напам’ять до найменших дрібниць, проте не могла змінити бодай один акт. Світлана була надзвичайно спокійним немовлям, плакала мало, а коли й кричала, то від голоду. Мати годувала груддю лише перший місяць і лише тоді, коли я підносила дитину. Парадоксально, але в дев’ятирічної дівчинки материнський інстинкт виявився сильнішим, аніж у тридцятирічної жінки. Матір безбожно пила, коли годувала, тому навіть не знаю, що для дитини було кращим – чи те молоко, чи голод. Вона слабенько набирала вагу і весь час жадібно хапала ротиком все, що опинялося поруч, потім починала плакати. Я міцно притискала до себе маленьке тільце й молилась. Не знаю кому. Мене переповнювало одне-єдине бажання – аби вона затихла, адже лише так тут можна було вціліти. Вона ж була ще надто маленька, щоб це зрозуміти самостійно, і пояснити їй цього я теж не могла. Тому й боялася вже за нас двох, за маленького янгола навіть більше. Одного разу вночі вона почала кричати так голосно, що батько грюкнув кулаком об стіл і наказав матері заткнути пащу тому маленькому щеняті. Та п’яно сміялась, мовляв, само замовкне, а Світлана синіла від крику, і мої дитячі спроби заколихати маленьку вже не допомагали. Батько ще раз грюкнув кулаком, і в мені зародилася впевненість, що наступний удар опуститься вже на мого янгола. Я знала це так, як знають, що з хмар може вдарити блискавка, а сильний вітер здатен вирвати дерево з корінням, тому й не стала чекати удару. Схопивши свою хустку, щільніше вмотала в неї малу й вискочила в ніч, де навіть у лютий мороз було значно більше шансів вижити. Ішов сніг. Його було так багато. Скрізь. Здалося, що небо зникло, земля – теж, залишилося щось суцільне – біле й холодне. Зуби цокотіли від холоду та страху, а Світланка хапала морозне повітря й швидко втрачала тепло. Її плач онімів. Мій малесенький янгол перелякано задихався в сніжній безмежності, а я голосила над ним крижаними слізьми. Якби можна було віддати тепло свого тіла дитині, я б, не вагаючись, перетворилася на крижинку. Аби тільки мій янгол вижив, аби… бо любила. Не знаю, як мені вдалося знайти дорогу до будинку тітки Люди серед хуртовини. Напевно, коли не бачать очі, людину веде серце. Пам’ятаю, як шалено стукала у ворота й кричала – доки вистачило сил. Останнє, що майнуло перед очима, було світло ліхтаря, що розірвало снігове ніщо, а далі – нічого, пустка.
– Господи, це ж нелюди! Валентине Івановичу, треба щось робити, інакше вони цих дітей просто знищать. – О, мамо! Лариса очі розплющила. Прокинулась? А ми лікаря викликали, він мене від ангіни лікував, сиропчик такий смачний наказав пити. Він тобі теж якийсь сиропчик пропише – і все минеться. Я відкрила рот, щоб спитати, однак не змогла вимовити й звука, голос зник, майже як у казці про русалоньку. Тітка Люда, помітивши мій стурбований погляд, що блукав по кімнаті, здогадалась, що я шукаю сестру. – Не хвилюйся, Світлана в сусідній кімнаті. Ми її обігріли, напоїли молоком, зараз вона спить. Я спробувала підвестися з ліжка, щоб упевнитись, що це правда, однак майже одразу впала без сил. Тоді, для того, щоб я заспокоїлась, мені все-таки допомогли встати і, підтримуючи під руки, підвели до великого двоспального ліжка, де мій янгол здавався ще більш крихітним. У Світланки зарум’янилися щічки, а дихання стало спокійним та рівним. Дивлячись на неї, я була впевнена, що зараз їй сниться рай. – Дуже красива дівчинка. Я ще не бачив таких. Я з гордістю кивнула. Авжеж, це ж мій янгол. Коли засинала, то чула, як він здивовано запитував невідомо в кого, як у пропитої алкоголічки могла народитися така дитина. Адже за всіма законами фізіології це мав би бути монстр. Уже у сні я стенула плечима. Дивак. Просто монстрів у моєму житті й так вистачає. * * *

– Ларисо, я до сусідки, на замочини онучки. Ходім-но зі мною, Василівна зрадіє. – Та ні, я краще вдома залишусь. – Встигнеш насидітися, а дитині здоров’я-долі не побажати гріх. У таких речах не відмовляють. Лариса ще хвилину вагалась, а потім кивнула: – Умовили, тільки ненадовго. – Одягайся тепліше й ходімо. Там вже, мабуть, зібралися всі односельці.


– Добрий вечір, Василівно. З поповненням, з онучкою, я ось дещо несу й гостю веду. – Ой, як добре. Заходьте-заходьте, за стіл сідайте, бо ми вже святкувати почали. Наливай, Федоре, повнії чари, щоб усього в моєї онучечки вистачало. Лариса дивилася на вже захмелілу компанію й не могла втримати посмішки. Червоні щоки, жарти, сміх, вогонь в очах. Уміють же все-таки в нас гуляти, святкувати вміють. Дід Федір зняв зі стіни акордеон, якимось дивом вцілілий раритет, здмухнув пилюку й по-молодецьки забігав загрубілими пальцями по клавішах. Інструмент зраділо відгукнувся, ожив, розійшовся. Прямо в сінях влаштували справжні танці, молодіжним диско й не снилось. Лариса дивилася на розпашілі обличчя стареньких і ловила себе на думці, що прожиті ними роки десь поділись, а попереду – ніби ціле життя, майже таке, як у тієї маленької дівчинки, що десь солодко сопе носиком уві сні. Марія Степанівна саме весело сміялась, відповідаючи на залицяння й підморгування дід-жокея з акордеоном, коли Лариса тихенько кивнула їй і вийшла з будинку. Уже стемніло, тому вона одразу його не побачила, швидше відчула німу присутність у повітрі. Він усе-таки пішов. Перший сніг. Маленькі крижані зірки зривались із сонного неба й шепотіли біля самої землі свою зимову колискову. Лариса простягнула руки в темряву й підняла очі до неба – темного та німого. Могло навіть здатися, що його нема, однак сніг та його дихання говорили: воно все-таки там є. Жінка видихнула й озирнулась. В освітленому вікні стрибали чорні тіні, а хтось зовсім поруч тихенько схлипував. Лариса прислухалась, обережно обійшла будинок і наштовхнулася на молоду жінку, що пошепки кликала смерть. Її плач зливався з веселим сміхом, що гупав з усіх вікон. Дивне поєднання, хоча… У житті так і буває. Хтось радіє народженню, а хтось чекає на смерть. – З першим снігом вас. Незнайомка злякано здригнулась і затихла. – Не замерзли тут? Жінка похапцем витерла сльози: – Все, що могло, замерзло вже давно. Лариса присіла поруч, намагаючись зрозуміти, навіщо це робить. Відповідь прослизнула крізь пальці й загубилася серед білих клаптиків чорного неба. Та чи вона взагалі існувала? Чому когось ми впускаємо в найпотаємніші куточки свідомості, навіть глибше, а повз інше обличчя, таке ж незнайоме, байдуже проходимо далі. Лариса не знала, як не дано знати, чия доля опиниться поруч із твоєю завтра вранці, через тиждень чи рік, однак чомусь таки запросила незнайоме зарюмсане дівча у свій світ. – Знаєш, що? Ходімо в гості. Марія Степанівна проти не буде, та чи скоро повернеться, а ти мені компанію складеш. Дивись, обидві повеселішаємо? Молода жінка здивовано подивилася в очі: – Навіщо це Вам? Лариса чесно відповіла: – Не знаю. Потрібно. Пес Шавко байдуже дивився на ці дивні білі мухи, що чомусь на носі одразу перетворювалися на холодні краплі. Відчувши чужу, вискочив із будки і встиг навіть два рази гавкнути, потім замовк та повільно заховався назад у будку. І чого це квартирантка з цією Ніною повернулась, а де ж, цікаво, господиня? Лариса довго вовтузилася зі старим величезним замком, що висів, скоріше, для годиться, аніж як захист від непроханих гостей. Нарешті він піддався, і будинок тепло дихнув в обличчя. – Проходьте. А як, до речі, звуть мою гостю? Гостею виявилася ще молода жінка, чимось навіть схожа на дівчинку. Тонка, бліда до прозорості, а очі схожі на нічне небо. Невже в таких білявок бувають такі очі? – Ніна. Вибачте. Вас, кажуть, Ларисою звуть? – Інформація вірна. Я зараз чаю суничного заварю, Марія Степанівна сама сушила. А Ви ось у гойдалку сідайте. Вона чарівна. Гойдається туди-сюди, розум дрімати починає, а душа оголюється. Та сідай-сідай, жартую я. Жінка обережно сіла в гойдалку, Лариса розлила по чашках чай і сіла навпроти на ліжко, підібравши під себе ноги. Чашка гріла долоні, годинник незмінно рахував хвилини, а за вік ном незримо падав сніг. – Скажіть, а можна ненавидіти дитину? Лариса здригнулась: – Не знаю. Зазвичай дітей люблять. – А я не можу. Вони там святкують народження, щастя бажають. Я… це неправильно… Ненавидіти теж не виходить, просто хочеться, щоб її не було. – Але вона вже народилася. – Знаю. Вона дихає, а з моїх легень неначе викачали усе повітря. Лишився один біль, такий гострий, що ще мить – і задихнуся. Лариса мовчки дивилася на цю дивну жінку-дівчинку й чекала, що біль прорве. Вона відчула це напевно. Так-так, ця незнайомка зможе відкритися саме їй. – Розкажи мені. Ніна зітхнула: – Занадто багато розповідати. – А ми й не поспішатимемо. – Не знаю, все так заплутано та якось… банально чи що. Буває так? Ніби й просто: він, я, інша, а стільки всього намішано. Вітю я знала з дитинства, жили по сусідству, через два двори. Замурзане щасливе дитинство, здавалось, що це було не з нами. Дівчатка колисали ляльок, а хлопці грали в козаків-розбійників. Вітя завжди був серед козаків, по-іншому просто не грав. Жінка на мить замовкла й посміхнулася спогадам так по-дитячому. – Він завжди був таким: виконував обіцянки, ніколи не залишав у біді, не давав ображати слабших. Став дорослим, до речі, найперший із нас, одразу після того, як із сім’ї пішов батько. Пам’ятаю, як ми йому співчували, адже майже всі жили в повних сім’ях. Він же нікому, нікому не дозволяв себе жаліти. Ну як у такого не закохатись? Однак тоді ми просто дружили, одна босонога банда, почуття прийшли дещо пізніше, та ми одразу й не зрозуміли, що це. Те літо було спекотним і якимось терпким на смак. Мені весь час здавалося, що чогось чи когось не вистачає, а коли Вітя повернувся від батька, від мого спокою не лишилось і сліду. Вітька гостював місяців зо два, однак приїхав звідти зовсім іншим. Плечі поширшали, голос зламався, і він почав говорити незвичним басом. Дівчата аж пищали й чого тільки не вигадували, аби він звернув на них увагу. Зате я навіть сама собі боялася зізнатися, що ж зі мною відбувається, тільки день був прожитим по-справжньому, якщо ми бодай раз стрічалися поглядами. Найсмішніше, що щось подібне відчував і він, проте ніхто не наважувався зробити перший крок назустріч. Смішно, правда? Лариса мудро всміхнулась: – З першими почуттями зазвичай тільки так і буває. Ніна зітхнула: – Буває. Потім було не до сміху. Пам’ятаю, як директор школи тихо зайшов на урок і так само тихо попросив, щоб я вийшла. Там, у шкільному коридорі, я й дізналася, що маму збив п’яний водій, збив й утік, навіть не зупинившись. У реанімації лежала ніби не вона, якась чужа, незнайома жінка – вся в трубочках та крапельницях. Лікарі боролися за її життя довгих два тижні, чотирнадцять днів повної невагомості. Батько весь час ходив по колу, скільки він їх зробив? Точно, що декілька тисяч. Саме тоді Вітя прийшов до лікарні й просто сів поруч. Так почалася наша історія. Почуття зашкалювали, ми не могли бути не разом, бо тоді здавалося, що життя проходить повз і його треба хапати за руку, щоб втриматися. Мамі покращало, вона поступово приходила до тями, хоча повного одужання ніхто з лікарів не гарантував, навпаки… Однак ми вірили, вірила й вона, бо надто страшно вже виглядав інвалідний візок у кутку палати. На все був потрібен час, багато часу й повна підтримка близьких. Коли маму забрали додому, за нею потрібно було доглядати, тому я перейшла на індивідуальне навчання. Було дуже важко, як фізично, так і морально. Тільки пізно увечері, коли матір засинала, у вікно тихесенько стукав Вітя і я виходила в його обійми, де могла бути слабкою, могла плакати та сумніватися, могла бути собою. Не дивно, що тоді він став найближчою людиною у Всесвіті, адже мама якось відсторонилася. Їй ставало краще, однак вона була ніби не з нами. Це важко пояснити словами. Зараз я починаю розуміти: вона відчула, що з батьком коїться щось не те, і боялася бути для нього не більше, ніж тягарем, який хочуть, але не можуть скинути. Він зміг. Одного разу акуратно зібрав речі й вийшов, так само акуратно зачинивши за собою двері. Не було ні пояснень, ні розмов, жодного «пробач» чи «прощавай». Я дивилася на матір, у якої в спині стирчав ніж. Ця втеча настільки болісно вдарила по її вірі в себе, що вона просто припинила боротись. Лежала байдужа й тиха – ніби овоч. Лише раз заплакала, коли сусідка, тітка Тоня, прийшла, щоб проклинати батька. Він нібито зійшовся з якоюсь жінкою в місті, здоровою, повноцінною жінкою, а в мами лишився її інвалідний візок. Я жила із самою оболонкою людини, яку по інерції називала мамою. Якби не Вітя, то можна було б збожеволіти. Він допомагав, чим міг. Допомагав по господарству, у хаті, а ще весь час повторював, що я заслуговую на більше, на справжнє щастя, й обіцяв його мені. Я ж знала, що він ніколи не говорить того, чого не може зробити. Уперше ми розлучилися надовго, коли Вітя поїхав на навчання. Одразу ж почав підробляти, спав по чотири години на добу й із неймовірною впертістю прагнув стати на ноги. Я теж влаштувалася позмінно в нашу крамницю, адже про навчання й говорити не доводилося. У мене на руках була немічна мама. Іноді вночі прокидалася в повній тиші й думала, що потрапила в коло, з якого вже не вирватись. Жила одним – зустрічами з Вітею, вони ж нагадували спалахи на сонці – такі ж яскраві й такі ж короткі. Його мама вже потай називала мене невісткою й збирала гроші на весілля. Після закінчення навчання Вітя віддався роботі повністю й настільки успішно, що якийсь із його інженерних винаходів навіть запатентували, тому молодому перспективному спеціалісту виділили окреме житло. Двокімнатна квартира в непоганому районі міста. Вітя примчав до мене з оберемком троянд і непереборним бажанням нарешті вирвати звідси. Ніна заплющила очі, а по щоках поповзли солоні доріжки. – Я була щаслива, абсолютно, навіть сама не вірила в таке щастя. Почала збирати речі, свої та мамині, коли та, ніби прокинувшись, почала ридати, обіймаючи стіну біля ліжка так сильно, що килим не втримався й впав прямо на неї. – Я не зможу звідси поїхати. Тут має бути моя могила, і тут я маю померти. Жінка розплющила очі й видихнула. – Що ми не робили, як не вмовляли, не допомагало нічого. Вона ніби прикипіла до цього місця – і не вирвати, хіба зрубати. «Я не буду там ЖИТИ. Скоріше руки на себе накладу, але серед чужих стін помирати не буду. Залиште мене тут». Я плакала, благала, молила, а потім здалась. Спочатку ми вирішили почекати. Недовго. Доки вона звикне до думки про переїзд. І чекали – місяць, два, три, півроку, рік. Ще через рік звикли до того, що живемо в очікуванні, і навіть не замислювались, що життя не відкладеш на потім. Треба жити, а не чекати на життя. Мама Віті хотіла онуків, хотіла знати, що син доглянутий, ситий, щасливий. Це нормально, я не засуджую тітку Ліду. Так і має бути. Поступово вона почала вмовляти сина одружитися, створити сім’ю, час від часу, ніби ненароком, потім частіше та переконливіше. Вітя відмовлявся, потім просто мовчав. А коли одного разу випадково, без будь-якого натяку, щось розповів про Світлану, колегу по роботі, все й вирішилося. Тітка Ліда сама собі обрала невістку. Вітя приходив до мене, змучений і мовчазний. Він навіть напередодні весілля готовий був усе перекреслити й довго стояв навколішках переді мною. Його погляд… так дивляться люди, коли їх катують, а катом була я. Пройшло вже два роки. За час шлюбу ми бачилися лише тричі. Це страшно, легше, коли не бачиш, а бачити хочеш, хочеш торкнутися до обличчя, відчути його дотик, заховатись у міцних обіймах – як колись. Однак, як колись, уже не буде. Найстрашніше, що він любить, продовжує любити, часто приходить у сни, як, напевно, і я в його. Мама старіє, роки йдуть, а я ховаю себе заживо, ставлю великий важкий хрест. Лариса мовчала. А що можна говорити, коли навпроти інша людина – як на долоні, душевно оголена? Вони ще довго сиділи в повній тиші. Лише годинник на стіні й тихий шурхіт снігу за вікном. – Дякую, що вислухали. Розказала, і ніби дихати стало легше. Нехай щаслива буде дівчинка – по-справжньому. Вхідні двері рипнули, Марія Степанівна з рум’янцем на щоках розігнала появою всі тіні й тишу. – О! А в нас гості. Що, дівчата, посиденьки справляємо? – Та ось, Ніна зайшла, розважила трохи. Та зашарілася й ніяково заховала погляд. – Погана з мене розважальниця. – Які ж ви ще молоді-зелені, дівчатка. Давай-но мого домашнього винця вип’ємо, малинового. За маленьку Ніну. Вітя дзвонив, сказав, що дочку Ніною назвав.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка