Annotation Її краса стала її прокляттям: чоловіки жадали її – І вони отримали бажане, а вона – невиліковну хворобу. Вона знаходить притулок у глухому селі Чорнобильської зони



Сторінка18/18
Дата конвертації05.05.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18
* * *

Любов? У неї тисячі облич, і кожен шукає своє. Я не знала любові, а замість облич бачила маски, штучні й неживі, можливо, тому перетворювала їх на смертників. Скільки? Навіщо рахувати гріх, коли його вимірюють. Мій глибшав, і, врешті-решт, душа опинилася під тонами чорних вод, так глибоко не пірнути й не піднятися їй. Я помилилась, бо зустріла любов на самому краю життя. Смерть не роздати іншим, вона все одно росте всередині й стає дедалі сильнішою, доки повністю не поглинає. Це неминуче, найпрогресивніші методи й препарати всього-навсього вповільнювали цей процес, часом їх вистачало на довше, інколи вони не діяли зовсім, проте періоди між терапією впевнено зменшувались. Останнього разу в медичній картці з’явився новий діагноз: «пневмоцистна пневмонія» – хвороба, від якої помирають новонароджені й хворі на СНІД. Я ледь знайшла в собі сили, щоб посміхнутись, а лікар одразу ж замахав руками – надто серйозно. Звичайно, наскільки серйозним може бути кінець. Мене витягували довго, уже не вірили, що вдасться, я – теж. Чи було страшно? Не знаю, не відчувалося нічого, окрім виснаження й апатії, єдине, за чим шкодувала, що так і не побачила сина. Пам’ятаю, як одного дня небо за вікном сповзло до землі дощем, таким довгим-довгим і темним. Я попросила аркуш паперу і, втрачаючи свідомість, вивела: «Синку. Я люблю тебе. Вибач. Мама», віддала написане Лєрі й натхненно стала чекати. Смерть не прийшла, очевидно, так їй було нецікаво. Я дожила до кінця дощу й вижила, тільки ще не знала для чого. Роман плакав, як плачуть люди. Лєра спитала: – Невже? У той вечір йому подзвонили, розмова була короткою, але постріли й не тривають довго. Шкільний приятель повідомив, що тиждень тому поховали Романову матір, цілих сім днів. – Ненавиджу!!! – прокотилося кімнатами і впало до ніг. – Господи, як я вас усіх ненавиджу, усіх, а її – найпершу. Ми мовчали, та він і не потребував питань – душа й так виверталася навиворіт. – Вона найперша мене зрадила, найрідніша – а відвернулась. Такий син – не син, краще ніякого. Тоді навіщо народили мене таким? Я поставила на стіл склянку із заспокійливим, але він сахнувся від неї, мов від отрути. – Випий, це заспокоїть. – Заспокоїть? Заспокоїть. Може, заразом і знищить потвору, га? З перших років життя я відчував, що інший, у школі таки розібрався чому, і зненавидів себе – бачте, не міг бути для них ідеальним, і знав, що ніколи не зможу. Син – гомик? Значить, у батька нема сина, але з цим я впорався б, якщо б мама… сказала одне-єдине слово «синку», а вона промовчала, відпустила. Думаєте, мені все оце потрібно? Ха! Я зі шкіри вилазив, аби повернутись і довести, що чогось вартий, що… таки син. Тепер кому доводити? Могилі? Наступного дня, із самого ранку, Роман сів у машину й поїхав у місто дитинства й свіжих могил, Лєра ще довго дивилась услід із вікна, потім зітхнула. – Ні, щоб не дати попрощатись із матір’ю… Це яка любов тоді? Він же все одно її син. Любов, навіть материнська, може бути різною – безумовною й повною умовностей, остання здатна створювати чудовиськ. Коли Роман повернувся, було схоже, що розірвали стару рану, однак із неї нарешті вийшов гній. Спустошений, вивернутий і заново зшитий грубими нитками, він таки прийняв себе, а з цим прийшов нехай не мир, але спокій. Одного вечора він тихо зайшов до мене в кімнату, сів поруч і подивився прямо в очі. – Лоро, тебе пора відпустити. Серце тріпонулося й застигло. – Знаю, що пора. Ти маєш право піти так, як захочеш. Це буде останнє замовлення, після – як скажеш: живи тут, ні – куплю інший будинок, захочеш за кордон – будь ласка, тільки обери куди. Я мовчала. Він підвівся, щоб іти, потім простягнув папку. – Тут останній, але складний… Вибач, якщо колись зможеш. Зачинені двері загнали в серце ножа. Боляче й пізно, а в пустому ліжку сльози важили мало – для прощення потрібна душа. Я відкрила папку, щоб зазирнути в того, хто мав стати останнім. Неправда, що жертви прощають своїх катів, не можуть, бо вже не живуть. Костянтин володів кількома розважальними закладами: кафе, нічні бари, дискотеки – словом, місця, в яких ведеться бізнес, різний, чорний – теж. Його замовили наркоторгівці, бо у сфері збуту він утворював велику білу пляму, яка з кожним роком тільки розповзалась, урізаючи прибутки, – наркотиків чомусь там бути не могло. Домовитися не вдавалось, погрози не діяли, замахи не зачіпали – він досить довго псував кров і життя. В успіх замовлення самі ж не вірили, мовляв, Сова не бавиться таким, однак вхопилися й за соломинку, непевно, точно йшли на дно. Я посміхнулася: «Кажете, складний?» У день нашої зустрічі йшла злива, потоки змішала небо із землею, перетворивши все у водяний клубок. Костянтин повертався додому, я стояла біля зіпсованої машини наскрізь мокра, словом, закони жанру для справжніх джентльменів. – Дозвольте допомогти. Очі в очі – і тривожний шум води. – Будь ласка. – Тут без автомайстерні не обійтись. Почекайте в машині, я зроблю дзвінок. По склу стікало небо, а я вдивлялась у чоловічий силует із дивовижним почуттям захищеності. – Ну от і все, машину заберуть, ось адреса. Ви промокли, якщо дозволите, я підвезу. Вдих-видих. – Згодна. І його руки на кермі. Кінець. Уже назавтра мені пригнали вимите до блиску авто з поміткою «оплачено». Звичайно, по-іншому з такими не буває. Я цілий день блукала по кімнатах орендованого будинку і спалювала поглядом телефони. Він повинен був зробити той дзвінок, як решта інших, однак не подзвонив. Складний. Що ж, друга спроба. Заплановано-випадкова зустріч збила з ніг обох. Він упізнав, я подякувала – кіно, тільки цього разу про кохання. Увечері ми дивилися в одне небо, рахуючи чомусь уже згаслі зорі. Я розуміла, що щось іде не так, але продовжувала падати – чи летіти? Дивно, але це було не так уже й важливо, все одно, аби лиш бути поруч і чути його дихання, а дихати він міг за нас обох. Раніше я не помічала, як це роблять люди. Нічого особливого – постійна вентиляція повітря, інстинкт. Коли ж хвороба затиснула легені і скрутила у вузли, я зрозуміла, що в диханні ховається життя – таке, яке ти обираєш. Він дихав легко й глибоко – спокійно, він ЖИВ, а не ганявся за світом чи його примарами. Останні я навчилася читати в очах навпроти, немов із книги, а то й плаката: жадоба, влада, слава, амбіції, задоволення – а тут уперше білий-білий лист. Невже таке буває? Навіть захотілося жити, страшенно захотілося – аж до смерті. Смішно? Коли дізналася його правду, остаточно зрозуміла, що ключів не підбереш, потрібні тільки навстіж відкриті двері. У Костянтина була сестра. Він пам’ятав її красивим і смішним дівчам, що так любило полуничне морозиво, солодку вату й брата, ще мало дивовижний голос, таким природа наділяє одиниці. Рая співала завжди, все і всюди, напевно, не співати не могла, тому і мріяла про сцену. Костя знайшов найкращих учителів, допоміг із навчанням, потім став займатись організацією концертів, записів, інтерв’ю. Їй пророкували майбутнє на вершині, і вона злетіла, тільки вниз. Він навіть не помітив, коли поруч із сестрою з’явився новий прихильник, пізніше – друг, а далі – більше, здається, Рая говорила, що познайомилися вони в клубі, там же вона уперше спробувала кокаїн. Ось де вершина, де натхнення, де справж ній вимір дійсності, без цього вона скоро не могла. Він намагався врятувати, примусово лікував, обмежував зв’язки й спілкування, однак Рая зірвалась, передозування, смерть. Щоб не збожеволіти, він, як навіжений, працював над випуском її першого й останнього збірника пісень, той таки вийшов у світ – присвячений пам’яті, й одразу став сенсацією. Одного разу Костя посадив у машину й відвіз на могилу Раї, де я нарешті зрозуміла, навіщо була вся ця боротьба на грані, там – вічна тиша та зовсім нема музики. – Ти чула, як плачуть чайки? – Ні. – Поїхали зі мною, покажу. Море. Вода-вода-вода й небо-небо-небо. На мить здалось, що там душі воскресають, звільняючись від тягарю гріхів. Я так і не почула плачу чайок, не встигла, бо гріх наздоганяє всюди, щоб перетворитися на каміння. Вранці до нас у купе занесли свіжу пресу, я байдуже гортала чорно-білі сторінки газет, доки з однієї на мене не подивилася дитина, якої не було – вже, поруч маска смертника й красивий заголовок «Батько – вбивця». У скронях вибухнула кров, побігла по судинах, зупинилася в серці. Відомий політик виявився ВІЛ-позитивним, коли інфікована однорічна донечка померла від банального запалення легень. Питання: звідки взявся СНІД? А відповідь поміж рядочків – ВБИВЦЯ. Я зійшла на першій же зупинці, Костя спав. – Тук-тук, тук-тук, тук-тук, – співали колії, а сонце обпікало очі. – Дурна, ану назад! Жіноча рука в останню мить рвонула тіло, і потяг промчав повз. – Тук-тук, тук-тук, тук-тук. Я вила. – Заспокойся, ну-ну. Ось на, випий. Щось гаряче обпекло й поповзло донизу. Жінка хитала головою й шукала серед яблук і риби ще одну пляшку алкоголю, аби налити знову. – Так, молодець. Тепер послухай: померти хочеш – встигнеш, від цього не втечеш. Ти за сім’ю подумала? Напевно, і діти є, і чоловік. Я знову кинулася до колій. – Стій! А душа? – Чия? У мене її давно нема! – А машиністу гріх на свою бери? Думаєш, просто воно – вбити людину? Опустившись навколішки, я від безсилля впала на брудний перон, жінка присіла поруч, випила сама й прошепотіла: – Тобі, бачу, допомогти тільки одне може – віра, з нею помирають легко, – Незнайомка витягнула клаптик паперу й нашкрябала ручкою кілька слів, – Ось, тут адреса бабусі однієї, мудра людина, знаюча, дай їй Господь здоров’я, вона порятує. Послухай мене, поїдь, га? Вона не відмовить, і мені спокійніше буде, а то людина душу губить, а я не допомогла – гріх. А їх у мене! Нащо ще один на шию вішати? Поїдь. Очі, знову дитячі очі, широко розплющені й наївні. Я міцно стисла папірець у кулаці, жінка полегшено зітхнула й пожвавилась. – Ну от, я зараз тебе швиденько на потрібний поїзд посаджу, тут усі свої, домовимося за п’ять хвилин. Ось, вручаю пасажирку. З Богом! * * *

Дощі в зоні – теж дощі, замріяні й трошки дикі. Рудя кліпав жовтими очицями й ніяк не міг зрозуміти, що шумить – дощ чи мушля на підвіконні, Шавко меланхолійно виглядав із будки: буде бруд, а Марія Степанівна раділа, що трави знов нап’ються магії небес і стануть ліками. – Дитино, ти куди? – Пройдуся до копанки. – Так дощ. – Нічого, не розмокну. Вода, вода, вода – у небі, у повітрі, на землі. Невже в ній і зародилося життя? Шумить, відповідає: «зародилось». Жінка нахилилася до копанки й зазирнула, аби пересвідчитись, що відображення ще є, а поруч дощ вмивав заплутане в травах літо, минув неповний рік – вона Є. «Людині дано не більше й не менше того, що вона здатна витримати, щоб прожити. То був мій шлях, тепер я це знаю й у свою хвилину піду – не озираючись, без прокльонів, з молитвою за тих, кого любила чи ненавиділа, ще заберу гріхи й залишу по собі Любов – щоб світ став кращим». Лариса закрила записи, перев’язала стрічкою й віддала воді, опустивши зошит на саме дно копанки. – Прощавайте.


– Дитино, там до тебе. – Хто? – Не знаю. Крізь водяну стіну дивились очі, такі жадані очі. ВІН. – Як? Костянтин загорнув в обійми. – Я тебе знайшов. Марія Степанівна дивилася на них, змішуючи сльози й дощ, і той – світлішав, бо в нього додавали щастя. Старенька перехрестила і спитала: – А як же решта? Промокнуть усі, то ковдри з усього села збирати доведеться. Лариса завмерла, мов натягнута струна. – Хто? – Твій син. – МАМО!!! Жінка кинулася бігти, хапаючи руками гарячий дощ. – Синочку! Синку! Сину! – Мама.
У будинку стало тісно від людей, слів, радості й любові, але він тільки посміхався тепло-тепло, паруючи під уже нічним дощем. Тут ніхто не спатиме до ранку, а як по-іншому, коли всього стільки треба розповісти, аби й самому увірувати в диво. – Ларисо, ти тільки уяви, що я відчула, коли побачила Славка на порозі квартири Тамари Павлівни, він знайшов її по дитячих спогадах! І де? У місті, де назавтра можеш не впізнати будинку, в якому прожив життя! Він став таким дорослим, і весь цей час мріяв знайти маму, ось і повернувся до країни – щоб відшукати. Потім були оголошення про розшук від Костянтина, на всіх телеканалах, по всіх стовпах, тебе шукав ледь не цілий світ і не знайшов, точно б не знайшов, якби одному слідчому не довелося в зоні переселити батьків ближче до людей. Ага, син ваших нових сусідів пригадав, що вже бачив твоє обличчя, і дав адресу. Фантастика! Старенька господиня посміхнулась: – Ні, життя. Епілог


У небі зависла осінь, меланхолійна й чудна. Вітер розносив по усім своїм знайомим тоненьке павутиння бабиного літа, а воно чіплялося за колючі сосни, утворюючи прозорий шлейф. Тихо. Замість Шавка в будці спало смішне щеня, а дорослий рудий кіт поважно проходив повз зозулясту курку. – Рудя! Він нашорошив вуха, а потім зраділо замуркотів. – Упізнав. Упізнав і будинок, задихав швидко-швидко, заскрипів і раптом розплакався протяжним «а-а-а». Жінка завмерла, точно плач дитини, але звідки їй тут узятись? Обережно зайшовши, наштовхнулася на запах трав, старого дерева й молока, по кімнаті молода мама носила сина та співала: – Лю-лі, лю-лі, лю. – Оксана? Жінка обернулась. – Я. Маленький солодко сопів, затискаючи пальчики в кулачки, і посміхався, годинник на стіні рахував своє незмінне «тік-так», старенька піч гріла пиріжки. – З яблуками? Оксана засміялась і махнула рукою: – Та з яблуками, не знаю тільки, які вийшли, Марія Степанівна вчила. Вона мене одразу після лікарні забрала, звідси й до пологового їхала, сюди й повернулася з Михасиком, раділа маленькому – більше мого, щастя повна. Померла спокійно, з посмішкою, ось тут, на стільці, присіла, за серце взялась, тільки й сказала: «Не лякайся, доню, певно, мій час підійшов», очі заплющила й затихла, поховали біля чоловіка й сина. Лариса заплющила очі, на мить здалося, що старенька поруч, дивиться так лагідно й киває. – А як же ви тут самі? – Так я з чоловіком живу, нехай і маленьким. У нас двері не зачиняються. Марія Степанівна мене не тільки пиріжкам навчила, шкода тільки, що не все передала, то я сама стараюсь. Гостя обвела поглядом будинок і зрозуміла, що той не сирота. – Дякую, Оксанко. Я піду, попрощаюсь. Нова господиня провела Ларису аж до хвіртки. – Ледь не забула! У нас і наречена вже є, Ніна народила, лікарі досі повірити не можуть. Таке симпатичне дівча, Марійкою нарекли. – Дякувати Господу, обов’язково провідаю. Спасибі. Рудий кіт вигнувся в останньому промінні сонця, а щеня смішно дзявкнуло з будки. – Шавко, свої. Цього разу осінь привела сорокарічну жінку на сільське кладовище, де на свіжій могилі лежали живі квіти й тиша. Лариса зняла з хреста невидиму нитку, прошепотівши: – І тут буває сивина? Бачте, рік минув із мого від’їзду, а я вас уже й не застала, розповісти хотілося стільки, поділитись, пораділи б. Хороша моя, рідна, спасибі за життя, бо тепер помирати не страшно. Вона стояла, слухаючи осінь, себе й померлих, коли в телефоні прокричали: «Мамо, ти – бабуся! Дівчинка – точна копія тебе, тільки зменшена. Чекаємо!» – Ну от, уже точно – не страшно.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©res.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка